Текст книги "Колір магії"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 14 страниц)

Цього разу щось боляче вдарило Ринсвінда по руці.

Він хапнув повітря рукою і поглянув на те, що спіймав. Це був камінець, що мав п’ять-плюс-три сторони. Він перевів погляд на стелю. Вона збирається впасти їм на голову чи що? Гран мугикав під ніс якусь пісеньку, витягуючи з оскверненого вівтаря шкіряний згорток, що ледве тримався купи.

Повітря раптом затріскотіло, замерехтіло, задзижчало. Невидимі вітри підхопили мантію чарівника, і вона затріпотіла вихором синьо-зелених іскор. Над головою Ринсвінда голосили, вищали, торохтіли безумні напівпроявлені духи, захоплені у повітряну коловерть.

Він спробував підняти руку. Навколо неї тут же утворився октариновий ореол, що сяяв тим ясніше, чим дужчим ставав магічний вітер. Вихор промчав кімнатою, не здійнявши ані пилинки, однак очі Ринсвінда пекло наче вогнем. Вихор пронісся підземними коридорами, і його несамовите виття ще довго відлунювало в камені голосінням банші[41]41
  Персонаж ірландського фольклору, дух жінки, яка, за легендою, з’являється біля будинків приречених на смерть і своїми стогонами та плачем віщує їхню погибель. – Прим. пер.


[Закрыть] Двоцвіт тільки-но зіпнувся на ноги, як одразу ж зігнувся удвоє, відчувши на собі подих астрального смерчу.

– Що це, до дідька, таке?

Ринсвінд повернувся до нього в півоберта. Тієї ж миті шалений вітер мало не перекинув його догори дриґом. Зграя полтерґейстів, затягнутих вихором у шалений танок, схопила його за ноги.

Рука Грана майнула, мов блискавка, і упіймала Ринсвінда саме вчасно. За хвилю їх із Двоцвітом відкинуло до сплюндрованого вівтаря, і вони, відсапуючись під його укриттям, якийсь час лежали непорушно. Неподалік виблискував балакучий меч Кринґ, чия магічна сила зросла у стократ завдяки вітру.

– Тримайтесь! – закричав Ринсвінд.

– Вітер! – так само гучно відізвався Двоцвіт. – Звідки він узявся? І куди він віє? – Вираз панічного жаху, що застиг на обличчі Ринсвінда, змусив його вчепитися в каміння з подвійною силою.

– Ми приречені! – пробурмотів Ринсвінд, коли стеля над його головою тріснула і зсунулася вбік. – А звідки приходять тіні? От туди цей вітер і віє!

Насправді, як чарівник добре знав, відбувалося ось що: коли осквернений Бель-Шамгарот опускався на все нижчі хтонічні рівні, його бентежний дух потрохи розсіювався в стінах храму, линучи в те місце, яке, згідно слів найповажніших жерців дискосвіту, було одночасно під землею і Ще Деінде. Як наслідок, його храм залишився на поталу Часу, який до того тисячі років боязливо оминав це місце десятими дорогами. Тепер, звільнившись від довговічного полону лихого духа за якихось кілька секунд, старі кам’яні стіни двиготіли і, не маючи опори, починали потрохи просідати.

Гран поглянув догори на розломи у стелі – вони все ширшали. Зітхнув. Тоді – несподівано – поклав два пальці в рота і свиснув.

Несподівано живий звук пролунав поверх псевдозвучання астрального вихору, що і набирався сили у центрі великої восьмикутної плити. Тоді пішов глухий відголосок, що прозвучав, на Ринсвіндовий подив, наче гуркотіння якихось дивних костей. А за тим почувся звук, що був цілковито нормальний. Це був приглушений стукіт копит.

В отворі арки, що небезпечно поскрипувала, з’явилась розмаяна вітром грива, і ось бойовий кінь Грана став дибки біля свого хазяїна. Варвар зіп’явся на ноги, закинув торби зі скарбами у мішок, причеплений до сідла, а тоді рвучко закинув себе на спину коня. Нахилившись, він схопив Двоцвіта за комір і підняв на коня, поклавши його перед собою поперек сідла. Кінь розвернувся, тож Ринсвінд, не гаючи часу, зробив відчайдушний стрибок і опинився в сідлі позаду Грана, який, зрештою, не заперечував.

Кінь упевнено погупотів тунелями, перестрибуючи через несподівані обвали дрібного каміння та спритно оминаючи великі камені, що сипалися з деформованої стелі. Ринсвінд, міцно тримаючись за Грана, обернувся назад.

Зрозуміло, чому кінь так хутко мчав уперед. Позаду, на відстані витягнутої руки, два силуети у мерехтливому фіолетовому світлі щодуху поспішали слідом за ними – зловісна на вигляд скриня та знімкувальна коробка, що непевно балансувала на своїй тринозі. Слідувати за своїм господарем будь-куди було настільки чудовою властивістю мудрої грушки, що культові предмети, які супроводжували імператорів у загробне життя, традиційно виготовляли саме з неї...

Вони вибралися на свіже повітря за мить до того, як восьмикутна арка врешті не витримала і розпалася на окремі плити.

Сходило сонце. Позаду них високо в небо здійнялася хмара пилюки – храм завалився під власного вагою. Та вони не оберталися.

Шкода, звичайно, адже Двоцвіт міг би отримати на пам’ять знімки, незвичайні навіть за стандартами дискосвіту.

У задимлених руїнах щось відбувалося. Там, здавалося, швидкими темпами росте зелений килим. За ним потягнувся угору старий дуб, випускаючи молоде віття, наче зелені ракети, і перш ніж вершечки його старих гілок припинили тріпотіти, довкола нього розкинувся предковічний ліс.

Бук пустився в ріст, мов бур’ян навесні, відмаяв, зігнив і зсипався купою труту серед своїх молодих паростків. Храм тепер був лише купою порослого мохом каміння, що осідало під землю.

Та Час, впоравшись спочатку із найголовнішим, тепер збирався закінчити свою роботу. Межі бурхливої взаємодії між магією, що згасала, та ентропією, що набирала сили, швидко поширювались: вона буревієм пронеслася пагорбом аж до підніжжя і наздогнала коня в галопі та його трьох вершників, які й самі були підвладні дії Часу, тож нічого не помітили. Та вона продовжувала шмагати зачарований ліс батогом століть.

– Вражає, правда? – обізвався голос десь біля коліна Ринсвінда, коли вони проїжджали через клуби випарів гнилої кори та зіпрілого листя.

В тому голосі була моторошна металева нотка. Ринсвінд поглянув униз на меч Кринґ. На руків’ї красувалися кілька рубінів. У нього виникло відчуття, наче вони за ним спостерігають.

З вересового пустирища, що простягалося за лісом ген аж до Узбіччя, вони спостерігали битву між деревами та Часом, яка могла закінчитися лиш одним. Це було приємним доповненням до основної програми під час привалу, а саме – поїдання великої кількості ведмежатини, яка ще недавно розгулювала на чотирьох лапах і мала необачність підійти до Грана на відстань польоту стріли.

Ринсвінд придивився до Грана, що схилився над своїм шматком свіжого жирного м’яса. Гран, беручись за свої геройські справи, був далебі не тим гулякою Граном, що цмулив вино, наче воду, коли навідувався до Анк-Морпорка. Він був обережним, наче кіт, гнучким та спритним, мов пантера, і загалом почувався на такій роботі вельми комфортно.

«А я вирвався живим з обіймів Бель-Шамгарота, – нагадав собі Ринсвінд. – Фантастика».

Двоцвіт допомагав герою посортувати награбовані в храмі скарби. То були здебільшого срібні прикраси, оздоблені відразливими багряними каменями. Прикраси переважно зображали павуків, восьминогів та октарсів[42]42
  Фантастичні тварини, подібні до барсів, проте відрізняються від них кількістю кінцівок та мають особливе хутро восьмого кольору веселки. – Прим. пер.


[Закрыть], що живуть на деревах у безплідних Серединних землях.

Ринсвінд спробував не слухати голос, що скрипів у нього над вухом. Марна справа.

– ...А потім я належав паші Ре’дурату і відіграв вирішальну роль у битві Великого Нефу, саме тоді я й отримав оту невеличку щербинку, яку ви могли помітити на верхній третині мого леза, – оповідав Кринґ зі свого тимчасового прихистку в купині. – Якийсь поганець мав на собі октиронове намисто, вельми нечесно з його боку, ну і я, звичайно, був значно гострішим у ті дні, мій хазяїн мав звичку розтинати мною у повітрі шовкові хустинки і... я вас забалакав?

– Га? О, ні-ні, зовсім ні. Це все дуже цікаво, – сказав Ринсвінд, не зводячи погляду з Грана. Наскільки йому можна довіряти? Ось вони тут, самі у диких землях, а довкола тролі...

– Я відразу збагнув, що ви – культурна людина, – продовжив Кринґ. – Так рідко випадає зустріти справді цікавих людей, хоч би ненадовго. От чого мені б дійсно хотілося, то це гарну камінну поличку, на якій можна було б відпочити, якесь таке гарне і спокійне місце. Одного разу я кількасот років провів на дні озера.

– Мабуть, було класно, – неуважно відгукнувся Ринсвінд.

– Не зовсім, – сказав Кринґ.

– Так, гадаю, зовсім ні.

– Але чого б я таки справді хотів – це бути оралом[43]43
  Очевидно, алюзія на цитату з Книги пророка Ісаї, 2:4: «і перекують мечі свої на орала, і списи свої – на серпи: не підніме народ на народ меча, і не будуть більше вчитися воювати». – Прим. пер.


[Закрыть]. Не знаю, що воно таке, але схоже на життя, в якому є певний сенс.

Двоцвіт поспішно підійшов до чарівника.

– У мене є чудова ідея, – випалив він.

– Ага, – втомлено відгукнувся Ринсвінд. – Чому б нам не вмовити Грана супроводжувати нас до Квірма?

Двоцвіт щиро здивувався.

– Звідки ти знав, що я збирався сказати?

– Просто подумав, що тобі таке прийде в голову, – відповів Ринсвінд.

Гран підбадьорливо їм усміхнувся, закінчуючи пакувати срібні брязкальця у сідельні в’юки. А тоді його погляд знову ковзнув до Багажу.

– Якщо він поїде з нами, хто ж насмілиться на нас напасти? – сказав Двоцвіт.

Ринсвінд пошкріб підборіддя.

– Сам Гран? – припустив він.

– Але ж ми врятували йому життя у храмі!

– Ну, якщо під напасти ти маєш на увазі вбити, – сказав Ринсвінд, – то ні, не думаю, що він на таке здатний. Не та він людина. Він, сподіваюся, просто пограбував би нас, зв’язав і залишив на поталу вовкам.

– Та ну, облиш.

– Слухай, це реалії життя, – різко сказав Ринсвінд. – Сам подумай, коли ти носиш зі собою повну скриню золота, чи кожен, хто при своєму розумі, не скористався б нагодою її відібрати? – я б точно спробував, додав він подумки – якби не бачив, що Багаж учинив з допитливими пальцями.

Тоді його раптом осінила блискуча ідея. Він подивився на Грана, потім – на знімкувальну коробку. Бісик-знімкар затіяв велике прання у маленькому тазику, а саламандри мирно подрімували у своїй клітці.

– Здається, я знаю, що ми зробимо, – сказав він. – Ось скажи, чого герої прагнуть найдужче?

– Золота? – припустив Двоцвіт.

– Ні. Маю на увазі, – по-справжньому хочуть.

Двоцвіт наморщив лоба.

– Я не зовсім розумію, – сказав він врешті.

Ринсвінд підняв іконограф.

– Гране, – покликав він. – Підійди сюди, будь ласка.

Дні минали спокійно. Щоправда, одного разу невелика ватага тролів влаштувала їм засідку під мостом, а якось група розбійників майже заскочила їх зненацька, напавши серед ночі (але вони нерозумно вирішили обстежити Багаж, перш ніж перерізати горлянки усій компанії, що безтурботно похропувала). Гран запрагнув, і таки отримав, подвійну платню за обидва випадки.

– Якщо з нами щось станеться, – сказав Ринсвінд, – ніхто не знатиме, як користуватись знімкувальною коробкою. І більше жодних тобі картинок із доблесним Граном. Ти ж розумієш?

Гран покивав головою, не зводячи очей з останнього знімка. Він зображав Грана у героїчній позі – Гран біля купи перебитих тролів, одна нога гордо попирає їхні тлінні останки.

– Я і ти, і маленький друг Два Квітки – хокей? – сказав він. – А завтра, може, спробуємо кращий ракурс, хокей?

Він акуратно загорнув знімок у клапоть тролячої шкіри і запхнув його до решти у в’юк під сідлом.

– Здається, твоя ідея працює, – задоволено всміхнувся Двоцвіт, дивлячись, як Гран поскакав уперед розвідати дорогу.

– Атож, – погодився Ринсвінд. – Що герої люблять найбільше, то це – себе.

– А знаєш, ти потрохи стаєш профі у знімкуванні?

– Еге ж.

– То, може, захочеш залишити собі на згадку ось це. – Двоцвіт простягнув йому знімок.

– Це що? – спитав Ринсвінд.

– Та так... знімок, який ти зробив у храмі.

Ринсвінд, шокований, дивився на зображення. На ньому, з деяким натяком на щупальця по краях знімка, був величезний, скарлючений, зашкарублий, протравлений магічними настоянками великий палець – у повному розфокусі.

– І отак – усе життя, – стомлено сказав він.

– Ти виграла, – сказав Фатум, підсовуючи на середину грального столу свою купку душ. Товариство довкола них з полегшенням зітхнуло. – Та це – не остання партія, – додав він.

Пані всміхнулась, дивлячись в очі навпроти, що були наче дві діри на канві всесвіту.

А далі все щезло, залишились тільки ліси, які продовжували швидко занепадати, і хмара пилюки на горизонті – втім, її теж відносило кудись легким вітерцем. Та ще постать у чорних лахміттях, яка скоцюрблено сиділа на покришеному порослому мохом камені, що був орієнтиром для подорожніх. Постать мала такий вигляд, наче її ошукали, наче її незаслужено сахаються і бояться, хоча вона насправді є чи не єдиним другом жебраків та найкращим лікарем смертельно поранених.

Смерть – хоч у нього, звісно, не було очей – дивився, як Ринсвінд віддаляється, з таким виразом обличчя, – якби воно взагалі могло що-небудь виражати, – який зазвичай називають насупленим. Смерть завжди був винятково зайнятою персоною, однак тепер вирішив, що матиме хобі. Було щось таке у чарівникові, що Його несказанно дратувало. Ну хоча б те, що той не дотримувався домовленостей.

– НУ ПОСТРИВАЙ, ГОЛУБЕ, – сказав Смерть голосом, схожим на гуркіт могильних плит, – ПОБАЧИМО, ХТО КОГО.

У лігві дракона

Гора називалася Вірмберґ[44]44
  Англійське «wyrm» – міфічна істота, яку зазвичай зображають як великого рогатого змія у фольклорі азіатських країн або як крилатого вогнедишного ящера – у європейських. Їй приписують певні магічні чи духовні якості. А з німецької «berg» – гора, пагорб. Відповідно, Вірмберґ (Wyrmberg) – гора, в якій живе дракон, його лігво. – Прим. пер.


[Закрыть] і височіла понад зеленою долиною, піднімаючись ще на півмилі угору; велика, сіра, перевернута догори дриґом гора.

Біля підніжжя вона була всього кілька ярдів завширшки. Далі, чіпляючись за хмари, гора здіймалася у небо, граційно вивертаючись назовні, мов перекинута духова труба, аж доки її верхівку не утинало плато, повні чверть милі завширшки. Там був невеличкий гай з такою пишною рослинністю, що вона каскадом спадала через край плато. І якісь хатини. І навіть маленька річка, що збігала через край водоспадом і від дошкульних вітрів проливалася на землю дощем.

Там також було кілька печер, на кілька ярдів нижче від плато. Входи до них мали такий природно-грубуватий вигляд, що прохолодного осіннього ранку Вірмберґ скидався на гігантський голуб’ятник, що висів попід хмарами.

Це, правда, мало б означати, що місцеві «голуби» мають розмах крил трохи більший, ніж сорок ярдів.

– Я відчував це, – сказав Ринсвінд. – Це місце має сильне магічне поле.

Двоцвіт та Гран саме обстежували невелику печеру, де вони пополудні спинились на перепочинок. Вони перезирнулись. Коні спокійно пощипували соковиту траву біля потоку. Жовті метелики пурхали поміж кущів. Кругом пахло чебрецем, над яким вдоволено гуділи бджоли. На рожні тихенько шкварчав дикий кабан.

Гран пересмикнув плечима і продовжив змащувати жиром свої біцепси. Вони сяяли як мідні чани.

– Нормально, як на мене, – сказав він.

– Може, кинемо жереб? – запропонував Ринсвінд.

– Шо?

– Ну ж бо. Кинь монетку.

– Хокей, – погодився Гран. – Коли ти так хочеш. – Він сягнув рукою у свою торбинку і дістав звідти жменю дрібних монет, награбованих у різних королівствах. Обережно вибрав із купки свинцевий чверть-йотем (монетку, що була в обігу в королівстві Злотий) і поклав її на пурпуровий ніготь свого великого пальця.

– Називай, – сказав він. – Решка чи..., – він подивився на зворотний бік монети з усією уважністю, на яку був здатен, – якась така риба з ногами.

– Назву, коли побачу монету в повітрі, – відказав Ринсвінд. Гран всміхнувся і підкинув монетку догори.

Йотем підлетів, обертаючись довкола осі.

– Ребро, – кинув Ринсвінд, перш ніж монета торкнулась землі.

Магія не вмирає. Вона просто видихається з часом.

Ніде це не було більш очевидним на всіх широких голубих просторах дискосвіту, аніж у тих землях, що були місцем визначних битв під час Війн Магів, які відбувались невдовзі після Сотворення світу. У ті дні магія у своїй первозданній формі існувала повсюди і охоче застосовувалась Першими Людьми у їхньому протистоянню Богам.

Точна першопричина Війн Великих Магів загубилась в туманах Часу, але філософи диска погоджуються, що Першим Людям, невдовзі після їхнього створення, цілком природно увірвався терпець. І битви були славні – з шумом, тріском, феєрверками: сонце ходило колесом по небокраю, моря кипіли, бурі спустошували землю, малі білі голуби загадковим чином з’являлись нізвідки в кишенях одежі людей, і стійкість самого диска (який несли крізь простір на своїх спинах чотири гігантські слони, що й самі везлися верхи на черепасі) була під загрозою. Це закінчилось жорстким втручанням Верховних Старійшин, яким підкорялись навіть самі Боги. Богів зіслали в піднебесся, людей сотворили заново – значно меншими цього разу, і більшу частину старої свавільної магії забрали від людей.

Це, однак, не вирішило проблеми з тими місцями, які безпосередньо зазнали впливу чарів протягом періоду воєн. Магія видихалася – повільно, упродовж тисячоліть і, розпадаючись, вивільняла міріади субастральних частинок, що суттєво спотворювали реальність навкруги...

Ринсвінд, Двоцвіт та Гран спантеличено дивились на монету.

– Таки ребро, – сказав Гран. – Ти ж чарівник. То що?

– Я не... не практикую таких чарів.

– Тобто ти їх не знаєш.

Ринсвінд пропустив його шпильку, бо це було правдою.

– Спробуй ще раз, – запропонував він.

Гран вийняв жменю монет.

Перші дві впали звичайно. Так само, як і четверта монета. Третя приземлилась на ребро – так і залишилась. П’ята монета перетворилась на маленьку жовту гусінь і відразу ж поповзла геть у своїх справах. Шоста, сягнувши в польоті найвищої точки, щезла з гучним «лясь!». За хвилю небо загуркотіло і вдарило блискавкою, легенько.

– Гов, ота була срібною! – обурено вигукнув Гран. Схопившись на ноги, він сердито дивився уверх. – Ану, віддай!

– Я не знаю, куди вона поділася, – стомлено сказав Ринсвінд. – Напевне, все ще летить. В усякому разі ті, що я підкинув вранці, не повернулися.

Гран продовжував стояти, задерши голову в небо.

– Як це? – не зрозумів Двоцвіт.

Ринсвінд зітхнув. Власне того він і боявся.

– Ми приблукали у зону з високим показником магії, – сказав він. – Не питайте чому. Колись давно тут, очевидно, сформувалося потужне магічне поле, а ми тепер відчуваємо на собі його побічний ефект.

– Атож, – сказав, проходячи мимо, якийсь кущ.

Голова Грана різко опустилася.

– Ти хочеш сказати, що це – одне з тих самих місць? – спитав він. – Вибираймося звідси!

– Добре, – погодився Ринсвінд. – Якщо ми підемо назад по власних слідах, можливо, нам і вдасться. Приблизно через кожну милю можемо зупинятися і підкидати монету.

Він негайно підхопився на ноги і почав пакувати речі назад у свої в’юки.

– Що? – розгубився Двоцвіт.

Ринсвінд зупинився.

– Послухай, – різко почав він. – Тільки не сперечайся. Ми йдемо далі.

– Але ж воно нормальне на вигляд, – сказав Двоцвіт. – Ну хіба що трішки малонаселене, та й усе...

– Еге, – сказав Ринсвінд. – Дивно, чи не так? Ходімо!

Десь угорі, понад їхніми головами, щось ляснуло – наче вперіщили батогом по мокрому камені. Тоді якась блискуча невиразна тінь промайнула над головою Ринсвінда, здійнявши хмару попелу над багаттям, і наступної миті туша кабана, злетівши з рожна, шуганула у височінь.

Вона зробила віраж, щоб не зачепити групу дерев попереду, тоді вирівняла курс і, з гучним ревом описавши невелике коло, полетіла в напрямку Середини світу, залишаючи позаду сліди, наляпані по землі гарячим свинячим жиром.

– Що вони зараз роблять? – спитав старий.

Молода жінка заглянула у кришталеву кулю.

– Прямують до Узбіччя, дуже швидко, – відповіла вона. – До речі – з ними все ще ота скриня на ніжках.

Старий захихотів – у темному запорошеному склепінні це прозвучало якось недоречно.

– Мудра грушка, – зауважив він. – Чудово. Так, гадаю, це те, що нам треба. Подбай про це, моя люба – а то, чого доброго, ще вислизнуть поза межі дії твоєї сили?

– Замовкни! Або...

– Або що, Ліссо? – сказав старий чоловік (те, як він сидів – безформною масою у витесаному з каменю кріслі – здавалося дивним у цьому тьмяному освітленні). – Ти вже вбила мене одного разу, пам’ятаєш?

Вона пирхнула і підвелася, зневажливо тріпнувши волоссям. Воно було руде, помережане золотавими ниточками. Випроставшись, Лісса мала справді приголомшливий вигляд. Вона була практично гола, не враховуючи кількох мізерних клаптиків найтоншої кольчуги та чобіт для верхової їзди зі шкіри дракона, що вигравала усіма барвами веселки. З одного чобота виглядала тростина для верхової їзди, незвична з огляду на дві особливості: вона була десь як спис завдовжки і мала наконечник із маленькими сталевими шпичаками.

– Моєї сили вистачить, не хвилюйся, – холодно сказала вона.

Невиразна тінь, здавалось, кивнула або принаймні заколихалась.

– Як ти продовжуєш мене запевняти, – почулося у відповідь. Лісса пирхнула знову і вийшла з келії.

Її батько навіть не поглянув їй услід. По-перше, тому, що, оскільки він помер ще три місяці тому, його очі, зрозуміло, були не в найкращому стані. А по-друге тому, що оскільки він був чарівником – чарівником п’ятнадцятого рівня, навіть якщо вже покійним – його оптичні нерви довгий час були налаштовані на сприйняття рівнів та вимірів, що виходили далеко поза межі звичайної реальності, тож були дещо неефективні, коли йшлося про сприйняття звичайного земного світу. (За його життя вони здавалися його оточенню химерними, як у комах – з вісьмома гранями). До того ж, перебуваючи тепер у тому вузькому просторі між яскравим живим світом та похмурим світом мертвих тіней, він міг охопити поглядом усю Причинність, як вона є. Ось чому він, разом зі слабкою надією на те, що цього разу його нікчемну доньку таки уб’ють через її амбіційність, не переймався тим, щоб за допомогою своїх визначних здібностей дізнатися більше про трьох мандрівників, які чимдуж утікали з його королівства.

За кількасот ярдів звідти Лісса намагалася дати лад своїм думкам, спускаючись стертими сходинами, що вели в підземелля Вірмберґу. За нею слідував десяток вершників. Раптом саме це і є ота нагода? Може, ось він – шлях розірвати замкнуте коло і посісти трон Вірмберґу. Він по праву належав їй, звичайно; але згідно традиції тільки чоловік міг бути правителем Вірмберґу. Це неабияк дратувало Ліссу, а коли вона сердилася, Сила текла через неї інтенсивніше, і дракони ставали особливо великими й потворними.

Якби у неї був чоловік, все було б інакше. Бажано, якийсь дужий парубок із довгими руками і куцими мізками. Хтось, хто б робив, що йому велять.

Найбільший з усіх трьох, що утікав з драконових земель, міг би підійти. А якщо б раптом вийшло навпаки, то у драконів завжди добрий апетит і годувати їх потрібно регулярно. А вона вже подбає, щоб вони були мерзенні.

Мерзенніші, ніж зазвичай – в усякому разі.

Вона пройшла сходами крізь кам’яну арку і наблизилася до вузького виступу під самим дахом великого грота, де ночували дракони.

Сонячні промені, пробиваючись через численні отвори у стінах, прошивали запорошену пітьму, наче тонкі бурштинові смолоскипи, що зберігали в собі мільйони золотистих комах. Внизу, у напівмороці, не було видно нічого. Нагорі...

Кільця для прогулянок брязнули так близько біля Ліссиної голови, що вона могла б торкнутися одного з них, лиш простягнувши руку. Вони висіли тут повсюди, розтягнуті від краю до краю на багато акрів перевернутої догори дриґом стелі грота. Щоб забити гаки для усіх тих кілець, знадобилося чимало часу і чимало каменярів, які чіплялися за щойно закріплені кільця і просувалися далі й далі. Та вони були нічим порівняно з вісімдесятьма вісьмома головними кільцями, що окремою групою висіли під самим куполом. Ще п’ятдесят було втрачено давним-давно, коли їх, обливаючись потом, встановлювали на місце цілі ватаги рабів (а рабів було пребагато в ті дні, коли Сила тільки-но з’явилась), і великі кільця з гуркотом полетіли в прірву, потягнувши за собою тих нещасних спритників.

Та вісімдесят вісім було встановлено – величезні, наче веселки, і поруділі, наче їх скропили кров’ю. З тих пір вони ведуть свій власний літопис. Ось. Від них...

Дракони відчувають присутність Лісси. Потоки повітря шугають у гроті, коли вісімдесят вісім пар крил розгортаються, наче вибагливий візерунок калейдоскопа. Величні голови із зеленими фасетковими очима стежать за нею згори.

Ці тварюки все ще досить прозорі. Доки чоловіки довкола неї виймають свої черевики з гачками зі сітки на стіні, Лісса зосереджується на процесі візуалізації; вгорі над нею у затхлому повітрі дракони стають повністю видимі, тьмяно віддзеркалюючи бронзовою лускою сонячне проміння. Їі мозок стугонить, але тепер, коли Сила проходить через неї потужним потоком вона може, практично не втрачаючи зосередженості, подумати і про інші речі.

Вона теж застібає черевики і граціозно пройшовшись колесом на руках, опиняється біля пари кілець на стелі, з якими, негучно брязнувши, зчіплюються її гаки.

Тільки тепер це вже не стеля, а підлога. Світ перемінився. Тепер вона стоїть на краю глибокого амфітеатру чи кратера, встеленого невеликими кільцями, по яких, розгойдуючись, як маятники, вже рухаються вершники драконів. У центрі амфітеатру їх чекає зграя їхніх величезних їздових драконів. Високо над головою невиразно видніється кам’яниста долівка грота, загиджена впродовж століть драконячим послідом.

Легким, плавним рухом, що було природною манерою її ходи, Лісса прямує до свого дракона, Лаоліта, який повертає до неї велику, трохи схожу на конячу голову. Його щоки – масні від кабанячого жиру.

«Це було дуже смачно», – звучить його голос у її голові.

– Здається, я казала, що не дозволяю жодних польотів без супроводу? – різко мовила вона.

«Я був голодний, Ліссо».

– То стримуй свій голод. Скоро матимете коней на обід.

«Віжки застрягають нам у зубах. А воїни будуть? Нам до смаку воїни».

Лісса зісковзнула з посадкової драбини і приземлилася на шорсткій, мов невичинена шкіра, шиї Лаоліта, обхопивши її ногами з обох боків.

– Воїн – мій. З ним є ще двійко інших, ними і поласуєш. Один – начебто якийсь чарівник, – додала вона підбадьорливо.

«О, ти ж знаєш, як воно з тими чарівниками. Вже через півгодини ти знову голодний», – пробурчав дракон.

Він розпростав свої крила і шугонув униз...

– Вони нас наздоганяють! – закричав Ринсвінд. Він ще нижче пригнувся до гриви коня і застогнав. Двоцвіт намагався не відставати та водночас вертів головою на всі боки, щоб роздивитися драконів, що ширяли в небі.

– Ти не розумієш! – крикнув турист поверх оглушливого лопотіння крил. – Я усе своє життя хотів побачити драконів!

– Зісередини? – відгукнувся Ринсвінд. – Замовкни і дивись, куди скачеш! – він підганяв коня, щосили натягуючи вуздечку, і прикипів очима до лісу попереду, намагаючись силою волі притягнути його ближче. Під тими деревами вони будуть у безпеці. Під тими деревами жоден дракон не пролетить...

Він почув, як зовсім близько ляснули крила, і його накрила чорна тінь. Інстинктивно він скрутився в калачик у сідлі, відчувши пронизливий біль, коли щось гостре дряпонуло його по спині.

Позаду нього закричав Гран, але то був, швидше, лютий бойовий клич, ніж болісний зойк. Варвар зіскочив з коня у верес і витягнув свого чорного меча, Кринґа. Побачивши, що один з драконів завертає, щоб атакувати ще раз, він почав розмахувати ним над головою.

– Жодна погана ящірка так зі мною не поводитиметься! – прогримів він.

Ринсвінд перехилився і вхопив Двоцвітового коня за віжки.

– Рухайся! – прохрипів він.

– Але ж дракони... – сказав Двоцвіт, геть зачудований видовищем.

– До біса дра... – почав чарівник і наче язика проковтнув. Інший дракон відокремився від зграї цяток, що кружляли високо понад їхніми головами, і тепер планерував прямо на них.

Ринсвінд відпустив Двоцвітового коня, вилаявся на чім світ стоїть і, пришпоривши свого власного коня, помчав до дерев, сам. Він не озирнувся, почувши якийсь переполох позаду себе, а коли над його головою майнула тінь, тільки тихо щось забелькотів і ще дужче втиснувся у гриву коня.

Він вже був готовий відчути пекучий, різкий біль, але натомість на нього посипався град дрібних ударів, колючих, ніби жало, коли його кінь мчав попід кронами дерев. Чарівник намагався втриматись верхи, та наступна низька гілка, товща за інші, викинула його зі сідла. Останнє, що він чув, перш ніж миготливі голубі іскорки безпам’ятства поглинули його, був різкий відчайдушний вереск плазуна і борсання кігтистих лап у верховітті дерев.

Коли він очуняв, на нього уважно дивився дракон; в усякому разі, він дивився у його бік. Ринсвінд застогнав і спробував чимглибше заритися у мох, аж раптом ледь не задихнувся від болю.

Крізь пелену агонії та страху він подивився на дракона.

Істота звисала з гілки великого мертвого дуба, за кількасот футів від нього. Її золотисто-бронзові крила були щільно притиснуті до тіла, але подовгаста кінська голова на кінці надзвичайно гнучкої шиї вертілася туди-сюди. Вона вивчала ліс.

Опріч того, вона була напівпрозорою. І хоч від її луски відблискувало сонце, Ринсвінд ясно бачив обриси гілок позаду неї. На одній з них сидів чоловік, справжній карлик – поруч із ящером, що висів по сусідству. Він не мав на собі зовсім нічого, окрім пари чобіт, малесенького шкіряного мішечка в області паху та шолома з високим гребенем. Знічев’я він розмахував туди-сюди коротким мечем і видивлявся щось у верховітті дерев з таким виглядом, наче виконував нудну і непрестижну роботу.

Якийсь жучок уперто дерся вверх по Ринсвіндовій нозі.

Чарівник замислився, якої шкоди може заподіяти напівтвердий і майже прозорий дракон? Чи він його тільки напівуб’є? Він вирішив не чекати, коли це з’ясується.

Просуваючись, наче гусінь – на п’ятах, пальцях рук та лопатках, Ринсвінд поповз убік, аж доки за листям дерев вже не було видно ні старого дуба, ні тих, хто на ньому сидів. Тоді він зіп’явся на ноги і дременув поміж дерев.

Він не мав жодної гадки, куди біжить, так само, як не мав ні харчів, ні коня. Та доки в нього все ще були ноги, він міг бігти. Папороття і дика ожина чіплялися за нього своїм колючим пруттям, та він цього не відчував.

Віддалившись від дракона приблизно на милю, він зупинився і впав під деревом, яке несподівано заговорило до нього.

– Гей, – сказало воно.

Сповнений недобрих передчуттів, Ринсвінд повільно підвів голову. Він намагався затриматись поглядом на безпечних для його душевної рівноваги листочках та корі, але лиха цікавість змусила його погляд блукати далі. Врешті він зупинився на чорному мечі, що стримів із гілки над Ринсвіндовою головою.

– Чого ото стоїш без діла? – сказав меч (таким голосом, ніби хтось водив пальцем по обідку великого порожнього келиха для вина). – Витягни мене.

– Що? – перепитав Ринсвінд, важко дихаючи.

– Витягни мене, – повторив Кринґ. – Або витягнеш, або мені доведеться пронидіти наступний мільйон років у купі попелу. Чи я тобі колись розповідав про той випадок, коли мене закинули в озеро ген аж...

– Що сталося з іншими? – обірвав його Ринсвінд, розпачливо тулячись до дерева.

– Ех, їх забрали дракони. І коней. І оту штуку на ніжках. І мене теж прихопили, та потім Гран мене впустив. Тобі, одначе, пощастило!

– Ну... – почав Ринсвінд. Кринґ ніби й не чув його.

– Сподіваюся, ти підеш їх рятувати, а не сидітимеш тут, ловлячи ґав, – додав він.

– Так, але...

– Тоді мерщій, витягни мене, і можемо рушати.

Ринсвінд скоса поглянув на меч.