Текст книги "Колір магії"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 14 страниц)

– Зовсім ні. Подумай. Одного дня Великий А’Туїн може зустріти іншого представника його ж виду, а саме chelys galactical. Що станеться далі? Битимуться вони чи паруватимуться? Трохи уяви допоможе тобі зрозуміти, що стать Великого А’Туїна може мати для нас вирішальне значення. Принаймні, так кажуть крулійці.

Ринсвінд намагався не думати наразі про парування Космічних Черепах. Це було не зовсім легко.

– Отже, – продовжувала богиня, – вони збираються запустити цей корабель у космос, з двома пасажирами на борту. Це буде апогеєм наукового пізнання за останнє десятиліття. Це буде також досить небезпечно для мандрівників. Отож, намагаючись знизити можливий ризик, Архіастроном Круля уклав домовленість із Фатумом, запропонувавши принести в жертву двох людей у момент запуску корабля. Фатум, зі свого боку, обіцяв усміхнутися услід космічному кораблю. Вигідна угода, чи не так?

– А ми, значить, – жертви, – підсумував Ринсвінд.

– Атож.

– Я думав, Фатум не робить таких оборудок. Я думав, він – невблаганний, – зауважив Ринсвінд.

– Зазвичай так і є. Але ви двоє набридли йому останнім часом гірше печеної редьки. Він поставив умову, щоб жертвами були саме ви. Це він дозволив вам утекти від піратів. Він дозволив вам приплисти до Окружності. Фатум іноді буває напрочуд підступним.

Між ними залягла мовчанка. Жаба позіхнула і почалапкала під стіл.

– Але ж ти можеш нам допомогти? – підказав Двоцвіт.

– Ви такі потішні, – сказала Пані. – Я справді іноді буваю сентиментальна. Якби ви полюбляли азартні ігри, то знали б це. Якийсь час я мандрувала у розумі вашої жабки, а ви мене врятували, що було досить великодушно з вашого боку. Адже, як відомо, ніхто не любить мати справу з нещасними, безпомічними сотворіннями, приреченими на загибель.

– Пусте, не варто згадувати, – сказав Ринсвінд.

– Фатум докладе усіх зусиль, щоб вас знищити, – вела далі Пані. – Та все, що я можу, – це дати вам один шанс. Тільки один, маленький шанс. Решта залежить від вас.

Вона зникла.

– Капець, – сказав Двоцвіт за якусь хвилю. – Я бачив живу богиню!

Двері різко відчинилися. До кімнати зайшов Ґархартра, тримаючи паличку у витягнутій перед собою руці. З ним було двоє вартових, озброєних більш традиційно – мечами.

– Еге, – невимушеним тоном почав він. – Бачу, ви вже готові.

«Готові», – сказав голос у Ринсвіндовій голові.

Бутель, якого Ринсвінд пожбурив кілька годин тому, дотепер висів у повітрі, скутий чарами у своєму власному часовому полі. Та протягом усіх цих годин первісна сила заклинання поступово розсіювалася, аж доки загальної магічної енергії забракло, щоб і далі втримувати його, протидіючи нормальному електричному полю Всесвіту, тож коли цей момент настав, Реальність за лічені мікросекунди повернулась до свого попереднього стану. Це стало очевидним, коли бутель несподівано завершив останню частину своєї параболи і розбився об голову Церемоніймейстера, а на вартових, що стояли позаду, полилися потоки вина і посипалися скляні друзки.

Ринсвінд схопив Двоцвіта за руку та хвицнув ногою межи колін вартового, що стояв найближче, і потягнув остовпілого Двоцвіта за собою на вихід. Ще до того, як очманілий Ґархартра хляпнувся додолу, його двоє гостей вже були далеченько і завзято гупотіли по кам’яних плитах коридору.

Не сповільнюючи біг, Ринсвінд завернув за кут і опинився на балконі, що простягався по периметру внутрішнього подвір’я. Більшу частину його площі унизу займав декоративний ставок, у якому серед латаття засмагали кілька водяних черепах.

А попереду Ринсвінд побачив кількох вельми здивованих чарівників, одягнутих у характерні чорні з темно-синім полиском мантії кваліфікованих гідрофобів. Один із них – більш тямущий, ніж його колега – підняв догори руку і почав промовляти перші слова заклинання.

Поблизу Ринсвінда почувся якийсь короткий, різкий звук. Це плюнув Двоцвіт. Гідрофоб зверескнув і опустив руку, наче її підтяли.

Інший не встиг навіть поворухнутись, а Ринсвінд вже накинувся на нього, розмахуючи, мов очманілий, кулаками. Один міцний удар, підкріплений порцією адреналіну, викинув неборака через поручні балкона у ставок, що мало дуже цікавий ефект: вода відхлинула до країв, так наче у ставок впала велика невидима куля, а гідрофоб повис у власному, індукованому тотальним обридженням, магічному полі.

Двоцвіт так і стояв би з роззявленим ротом, якби Ринсвінд не сіпнув його за плече, вказуючи на коридор, що був більш-менш безпечним на вигляд. Вони побігли далі, залишивши іншого гідрофоба корчитись на підлозі, притискаючи до грудей свою ще вологу долоню.

Якийсь час позаду них було чутно галас, та вони на ходу звернули у боковий прохід, а тоді промчали через ще одне подвір’я, і невдовзі крики їхніх переслідувачів зовсім затихли. Врешті Ринсвінд зупинився перед одними з дверей, обережно зазирнув усередину і, переконавшись, що кімната порожня, затягнув туди Двоцвіта, а тоді щільно зачинив їх за собою. Прихилившись спиною до дверей, він намагався відхекатись – з кожним вдихом і видихом з його грудей виривалося жахливе хрипіння.

– Все, нам гаплик у цьому палаці! З цього острова немає жодної надії вибратися, – випалив він. – І більш того, ми... гей! – Він замовк на півслові, коли крізь пелену перед очима почали проступати обриси того, що було в кімнаті.

Двоцвіт же на той момент витріщався на стіни приміщення.

Бо таки було чому дивуватися – це були стіни кімнати, що вміщала цілий Всесвіт.

Смерть сидів у своєму саду, методично ковзаючи точильним каменем по своїй косі. Вона була вже такою гострою, що будь-який легенький прохолодний бриз, подувши випадково на її лезо, тієї ж миті був би розтятий на два геть спантеличені теплі зефіри, – хоча насправді вітри були рідкісними гостями у Його тихій садибі. Вона розташувалась на відлюдному плато, з якого було добре видно багатогранні виміри дискосвіту, а позаду неї визирали холодні, мовчазні, надзвичайно високі і повсякчас задумливі гори Вічності.

Шурх! – проїхався по лезу камінь. Смерть замугикав якусь із жалісливих ритуальних пісень, відбиваючи ритм своєю кістлявою ногою по заледенілій бруківці.

Хтось наближався, простуючи через занурений в сутінки сад, де росли місячні яблука, і звідти раптом повіяло солодким млосним запахом зів’ялих лілій. Смерть, роздратований несподіваним втручанням, підвів голову і побачив перед собою очі, що були чорніші за нутрощі кота і густо всіяні далекими зорями, що з ними не зрівнялося б жодне відоме сузір’я Об’єктивної реальності.

Смерть та Фатум мовчки дивилися один на одного. Смерть сидів і шкірився – в Нього, звісно, не було іншого вибору, бо за невблаганним порядком речей увесь Він був – самі лише кості без шкіри – і без почуттів. Точильний камінь ритмічно гуляв по лезу, а Він незворушно продовжував робити свою справу.

– Є робота для тебе, – сказав Фатум. Його слова промайнули над косою Смерті і акуратно розпалися на дві стрічки приголосних та голосних.

– РОБОТИ У МЕНЕ НАРАЗІ ПРЕДОСТАТНЬО, – сказав Смерть голосом із субатомною вагою нейтронію[70]70
  Назва запропонованого деякими вченими хімічного елемента з атомним числом нуль, антиматерія, яка гіпотетично існує в ядрах зірок; у художній та науковій фантастиці здебільшого вживається на позначення матерії у фазі найбільшої густини, яка складається з самих нейронів. Цією метафорою Террі Пратчетт не лише наділяє Смерть безшелесним, нематеріальним голосом, але й має на увазі його байдужу, «нейтральну» інтонацію. – Прим. пер.


[Закрыть]. – БІЛА ЧУМА І НИНІ ЖИВЕ У ПСЕВДОПОЛІСІ, І Я ВИРУШАЮ ТУДИ, ЩОБ ВИРВАТИ БАГАТЬОХ ЙОГО МЕШКАНЦІВ З її КІГТИСТИХ ЛАП. ТАКУ, ЯК ЦЯ, ЩЕ НЕ БАЧИЛИ ЗА ОСТАННІ РОКІВ СТО. Я ПОВИНЕН ПАНТРУВАТИ НА ВУЛИЦЯХ, ЯК ВЕЛИТЬ ОБОВ’ЯЗОК.

– Я прийшов у справі куцого туриста і чарівника-дурисвіта, – м’яко сказав Фатум, сідаючи поруч із Сутністю у чорному плащі з капюшоном та втупивши очі в багатогранний коштовний камінь вдалині, яким зверху здавався дискосвіт з цього позавимірного кута зору.

Коса перестала співати.

– Вони помруть за кілька годин, – сказав Фатум. – Така їхня доля.

Смерть стрепенувся, і точильний камінь продовжив свій рух.

Смерть знизав плечима – це був дуже виразний жест, як на особу, чия видима форма була голим скелетом.

– Я ЗА НИМИ ГНАВСЯ, МОВ ХОРТ, СКАЖУ ВІДВЕРТО, – мовив він, – ТА ВРЕШТІ-РЕШТ МЕНІ СПАЛО НА ДУМКУ, РАНІШЕ ЧИ ПІЗНІШЕ КОЖЕН МУСИТЬ ВМЕРТИ. УСЕ ПОМАЛУ ПРИХОДИТЬ ДО КІНЦЯ. МЕНЕ ХОЧА І МОЖНА ОБДУРИТИ, ТА ЗРЕШТОЮ ДОВОДИТЬСЯ ЗУСТРІТИ, СКАЗАВ Я СОБІ. ЧОГО В ТАКОМУ РАЗІ ПЕРЕЙМАТИСЬ?

– Мене також не надуриш, – сухо сказав Фатум.

– ЧУВ ЩОСЬ ТАКЕ, – сказав Смерть, все ще скалячи зуби.

– Ну, це вже занадто! – вигукнув Фатум і схопився на ноги. – Вони таки помруть! – він щез у стовпі голубого вогню.

Смерть кивнув собі головою і продовжив свою роботу. Через кілька хвилин край леза був, на Його думку, достатньо відточений. Він встав і наставив косу на широку і смердючу свічку, що горіла збоку на лавці, а тоді двома спритними махами розітнув її полум’я на три яскраві язички. Вдоволений, Смерть посміхнувся.

Трохи пізніше він заходився сідлати свого білого баского коня, що жив у стайні позаду господи Смерті. Звір шумно фиркнув, вітаючи хазяїна; він хоч і мав червоні, як кров, очі та лискучі, як шовк, боки, був все-таки живим конем з плоті та кісток і, правду кажучи, значно краще доглянутим, ніж більшість в’ючних тварин на диску. Смерть був дбайливим господарем. Він важив зовсім небагато і хоча частенько їздив верхи з набитими під зав’язку в’юками – вони теж майже нічого важили.

– Усі ті світи! – сказав Двоцвіт. – Це просто фантастика!

Ринсвінд забурчав і продовжив, крадучись, обстежувати зоряну кімнату. Двоцвіт повернувся до хитромудрої астролябії, в центрі якої містилася уся система Дискосвіту А’Туїна, викувана з міді та інкрустована крихітними коштовними камінцями. Довкола неї на срібних дротяних орбітах рухались зірки і планети.

– Фантастично! – не тямився від захоплення Двоцвіт. На стінах довкола нього, на гобеленах з чорного, як смола, оксамиту, розкинулись сузір’я, настільки майстерно вишиті малесенькими осяйними перлинками, що у відвідувачів кімнати виникало враження, наче вони пливуть міжзоряною затокою. Тут і там на мольбертах стояли ескізи Великого А’Туїна, зображеного в тому вигляді, який він має на різних широтах Окружності, у найдрібніших, ретельно позначених деталях – від окремої лусочки гігантського розміру до віспини-кратера, залишеного на панцирі метеорами. Двоцвіт стояв і дивився на ті дива, а думкою був десь далеко-далеко звідти, у інших світах.

Ринсвінд був не на жарт занепокоєний. Те, що його непокоїло найдужче, були два костюми, які висіли на підпорах у центрі кімнати. Він обходив їх знову і знову з тривожними відчуттями.

Виявилося, що вони зроблені з тонкої білої шкіри, облямованої ремінцями, мідними патрубками та іншими дуже незвичними і підозрілими пристосуваннями. Штанини закінчувалася високими черевиками на товстій підошві, а рукави засовувалися у великі еластичні рукавиці. Найдивнішим в усьому вбранні були великі мідні шоломи, що, очевидно, повинні були кріпитися до масивних хомутів навколо вирізу для шиї. Шоломи були майже нікудишні з погляду їхньої захисної здатності – легкий меч спокійно міг би простромити їх наскрізь, навіть якби удар не прийшовся по недоладних маленьких скляних віконцях спереду. Зверху на кожному шоломі стримів гребінь із білого пір’я, який аж ніяк не покращував їхній загальний вигляд.

У Ринсвінда почала зароджуватись підозра щодо призначення цих костюмів.

Прямо перед ними стояв стіл із розгорнутими на ньому картами зоряного неба і пергаментними згортками, що рясніли колонками цифр. Хто б не носив ті костюми, подумав Ринсвінд, в нього, напевне, були відважні наміри вирушити туди, де жодна людина (не беручи до уваги безталанних моряків, що заблукали, та вони, зрештою, не рахуються) ще досі не ступала ногою, а тому його підозра потрохи переростала у цілком конкретне і жахливе передчуття.

Він обернувся і побачив, що Двоцвіт дивиться на нього з дурнувато-замріяним виразом обличчя.

– Ні – почав Ринсвінд якомога твердіше. Двоцвіт навіть вухом не повів.

– Богиня говорила, що двох людей збираються спустити через Край у міжзоряний простір, – сказав він, поблискуючи очима, – а троль Тифіс сказав, що для таких мандрів знадобиться певне захисне спорядження, пам’ятаєш? Крулійці про це подбали. Перед нами – космічні обладунки.

– Тіснуваті, як на мене, – швиденько сказав Ринсвінд і, вхопивши туриста за руку, додав, – послухай, ходімо вже звідси, нам тут нічого робити...

– І чому ти завжди панікуєш? – невдоволено спитав Двоцвіт.

– Тому що решта мого життя щойно промайнула у мене перед очима, і на це їй вистачило усього кілька секунд, тож якщо ти зараз не зрушиш із місця – я піду без тебе, бо далі тобі прийде в голову, щоб ми оце на себе...

Відчинилися двері.

Двоє здоровенних молодиків увійшли до кімнати. Вони тільки й мали на собі, що по парі вовняних штанів. Один з них все ще похапцем витирався рушником. Обидва, здавалося, зовсім не здивувалися, коли побачили двох утікачів, і привітно кивнули їм головою.

Вищий на зріст сів спереду на одну з лавок і, поглядом покликавши Ринсвінда сісти поруч, сказав:

– ? Ty0 yur åtl h0 sooten gåtrunen?

Ситуація була незручна, бо хоча Ринсвінд і вважав себе експертом у більшості мов, поширених на Серединних землях, крулійською до нього зверталися вперше, тож він не второпав ані слова. Так само, як і Двоцвіт, та це не завадило йому підійти і заговорити.

Швидкість проходження світла через таке магічне поле, яке існувало довкола диска, була досить повільною і приблизно дорівнювала швидкості звуку у менш досконалих всесвітах. Та все одно світло рухалось найшвидше з усіх відомих у дискосвіті речей, за винятком – в такі моменти, як оцей – розуму Ринсвінда.

За одну коротку мить він збагнув, що Двоцвіт збирається випробувати свою власну особливу комунікативну методику – іншими словами, він говоритиме гучно і повільно своєю рідною мовою.

Лікоть Ринсвінда різко сіпнувся назад – Двоцвіт ледве дух не випустив. Коли куций чоловік, скорчившись від болю і потрясіння, підвів очі, Ринсвінд піймав його погляд і, витягнувши уявного язика з його рота, чиркнув по ньому уявними ножицями.

Інший герпетонавт – а саме такою була професія двох здорованів, що в скорому часі передбачала їм мандрівку до Великого А’Туїна – відірвався від вивчення карт і приголомшено на них витріщився. Його високе героїчне чоло насупилося, коли він спробував щось їм сказати.

– ?H0r yu latruin п0г и?– спитав він.

Ринсвінд усміхнувся, кивнув і штурхнув Двоцвіта у властивий йому спосіб. Він подумки зітхнув з полегшенням, коли побачив, що турист все-таки зауважив великий мідний телескоп, що лежав на столі.

– ! Sooten и! – скомандував герпетонавт з-за столу. Ринсвінд закивав головою, всміхнувся і, взявши з полиці один із великих мідних шоломів, опустив його на голову бідолахи з усією силою, на яку був здатний. Герпетонавт клюнув носом у карти, розкладені на столі, прохрипівши щось нерозбірливе.

Інший здоровило встиг зробити один лишень непевний крок вперед, коли Двоцвіт по-дилетантськи, однак ефективно огрів його телескопом. Той звалився на свого колегу зверху.

Ринсвінд з Двоцвітом, серед усього того погрому, перезирнулися.

– Гаразд! – гаркнув Ринсвінд, розуміючи, що якусь битву він таки програв, хоч і не впевнений, яку саме. – Можеш цього не казати. Хтось там назовні чекає, що ці двоє парубків ось-ось вийдуть до них у цих обладунках. Гадаю, вони подумали, що ми – раби. Лиш допоможи мені відтягнути їх за портьєри, а тоді, ну що ж, тоді...

– ...нам краще почати одягатись, – сказав Двоцвіт, беручи в руки інший шолом.

– Так, – сказав Ринсвінд. – Знаєш, щойно я побачив ці костюми, я ніби знав, що врешті-решт мені доведеться вдягнути один з них. Не питай, як – гадаю, тому, що це – мабуть, найгірше, що могло зі мною статись.

– Ну, ти ж сам казав, що в нас немає шансів звідси вибратися, – відповів Двоцвіт приглушеним голосом, натягаючи на себе через голову верхню частину костюма. – Все ж таки це краще, ніж бути принесеним в жертву.

– Щойно з’явиться найменший шанс, ми ним скористаємось, – сказав Ринсвінд. – Не бери собі дурне до голови.

Він розлючено встромив одну руку в рукав костюма, стукнувшись при цьому головою об шолом. На якусь мить він відчув на собі чийсь погляд – наче хтось пильнує за ним зверху.

– Вельми вдячний, – неприязно буркнув він.

На самій околиці міста Круль, а разом з тим і країни Круль, розкинувся півколом великий амфітеатр, з місцями для кількох десятків тисяч глядачів. Форма його арени була теж півколом з тієї простої причини, що вона впиралася своїми краями в імлисте плесо, яке клубочилося над Краєпадом далеко внизу, і зараз навкруг неї не було жодного вільного місця. А юрба глядачів хвилювалась дедалі більше. Вони прийшли, щоб побачити подвійну жертву, а також запуск великого бронзового космічного корабля. Жодна з цих подій ще не відбулася.

Архіастроном підкликав до себе головного розпорядника запуску.

– Ну? – сказав він, вмістивши всього у дві літери весь свій запас гнівливих і погрозливих слів. Головний розпорядник запуску зблід.

– Жодних новин, повелителю, – сказав розпорядник і додав вже жвавіше, – окрім того, що Ґархартрі вже краще.

– От про це він ще може пожалкувати, – сказав Архіастроном.

– Авжеж, повелителю.

– Скільки часу ми ще маємо?

Розпорядник поглянув на сонце, яке швидко повзло вгору по небосхилу.

– Тридцять хвилин, ваша осяйносте. Після того Круль відвернеться від хвоста Великого А’Туїна, і «Безстрашний мандрівник» буде приречений запливти у міжгалактичну затоку. Я вже налаштував автоматичне керування, тож...

– Ну добре, добре, – сказав Архіастроном, відпускаючи його жестом руки. – Запуск повинен відбутися. Продовжуй спостереження за гаванню, ясна річ. Коли двійко тих негідників піймають, я з великим задоволенням страчу їх особисто.

– Авжеж, повелителю. Е-е...

Архіастроном нахмурився.

– Ну чого тобі іще, чоловіче?

Розпорядник судомно ковтнув. Все це було так несправедливо щодо нього, адже він був радше магом-практиком, аніж дипломатом, але деякі розумники подбали про те, щоб саме він повідомив останню новину.

– Якесь чудовисько вийшло на побережжя і нападає на кораблі у гавані, – протараторив він. – Звідти щойно прибув посланець.

– Велике чудовисько? – спитав Архіастроном.

– Не особливо, хоча подейкують, що воно надзвичайно люте, повелителю.

Правитель Круля і всієї Окружності якусь хвилю зважував його слова, а тоді повів плечима.

– У морі – повно чудовиськ, – байдуже сказав він. – Чудовиська – це одна з його характерних особливостей. Розберися з цим. І ще одне – розпоряднику?

– Слухаю, повелителю.

– Ти пригадуєш, що двоє людей повинні стати жертвами? Якщо мене зараз розгнівають, я можу виявити щедрість і збільшити це число.

– Так, повелителю. – розпорядник поквапився щезнути з поля зору автократа, щасливий, що розмову завершено.

«Безстрашний мандрівник», який ще кілька днів тому був невикінченим бронзовим корпусом, який витягли з ливарної форми, спочивав у своїх яслах нагорі дерев’яної вежі посередині арени. Перед ним була прокладена колія, що простягалася униз до самого Краю, де вона раптом, на проміжку завдовжки кілька ярдів, завертала угору.

Покійний Дактилос Золотоок, що спроектував як пускову платформу, так і самого «Безстрашного мандрівника», стверджував, що цей останній штрих повинен вберегти корабель від скелястих виступів, коли почнеться його довготривале занурення. Можливо, це була просто випадковість, що він, також, – завдяки отій маленькій петлі на колії – вистрибне, наче лосось в період нересту, і театрально зблисне лускою на сонячному промінні, перш ніж щезнути в імлистому морі.

Десь скраю арени пролунали фанфари. З’явилась почесна варта герпетонавтів, під радісні вигуки глядачів. А тоді в ошатних білих костюмах на арену вийшли самі дослідники великого невідомого.

Архіастроному відразу стало ясно, що з ними було щось не те. Для прикладу, герої завжди крокують у певній героїчній манері. Вони однозначно не ходять перевальцем, тоді як один з герпетонавтів помітно кульгав на обидві ноги.

В амфітеатрі, де зібрались майже всі мешканці Круля, стояло оглушливе ревіння. Поки герпетонавти у супроводі почесної варти проходили через велику арену, петляючи поміж численних вівтарів, що були розкладені там для різних чарівників та жерців із багатьох крутійських сект, щоб забезпечити успішний запуск корабля, Архіастроном спостерігав за ними, насупивши брови. До того моменту, коли їхня група дісталася до центру арени, в його голові вже визріло рішення. А на момент, коли герпетонавти ступили на першу сходинку драбини, що вела до корабля, – цікаво, йому здалося чи вони справді дуже неохоче це зробили? – Архіастроном схопився на ноги і з його вуст почали злітати слова, що потонули у навколишньому гармидері. Він різко підняв одну руку вверх, відвівши її трішки за голову, і ефектно розчепірив пальці у традиційному магічному жесті; ті, хто вмів читати по губах і був обізнаний із текстами стандартних заклинань, упізнав би – випадково опинившись поруч – початок Левітаційного Заклинання Весткейка і завбачливо звідти дременув.

Його завершальні слова, однак, так і не були сказані. Архіастроном обернувся, збитий з пантелику метушнею, яка зчинилася біля склепінчастого входу до арени. Вартові вибігали на денне світло, на ходу кидаючи з рук зброю, коли проносились повз вівтарі чи перестрибували через парапет глядацької трибуни.

Позаду них з’явилося щось таке, що змусило юрбу біля входу припинити гучно і пронизливо виражати свою підтримку герпетонавтам, а натомість почати мовчки і зосереджено пробиратися до виходу.

Те щось було невеликим, приземкуватим, обвитим водоростями куполом, який рухався повільно, проте зі зловісною рішучістю. Один вартовий, переборовши свій страх, заступив йому дорогу і метнув свого списа, який під прямим кутом міцно застряг у водоростях. Юрба радісно загорланила – а далі заніміла, коли купол стрибнув уперед і проковтнув чоловіка одним махом.

Архіастроном, стріпнувши рукою, відпустив напівсформоване знамените Заклинання Весткейка і швидко забурмотів слова іншого – одного з найсильніших заклинань в його репертуарі: Таємницю Сатанного Самозаймання.

Октариновий вогонь спіралями закручувався довкола його пальців, коли він узявся креслити у повітрі складну магічну руну, яка пищала і шкварчала, і курилася голубим димком, коли він скерував її на сутність посеред арени.

Пролунав оглушливий вибух, і в ясне вранішнє небо вирвалася вогняна куля, сиплючи додолу віхтики обвуглених водоростей. Хмара диму й пари накрила чудовисько густою чадрою, а коли через кілька хвилин вона розвіялась, від купола не залишилось і сліду.

Втім, залишилось велике обвуглене коло на кам’яних плитах, поміж якими все ще диміли попіл та кілька жмутиків бурих водоростей.

А в центрі кола стояла абсолютно звичайна, хіба що трохи завелика, дерев’яна скриня. Її навіть не обпалило вогнем. Хтось із дальнього кінця арени зайшовся сміхом, який раптово обірвався, коли скриня зіпнулася на десятки того, що було не чим іншим, як ніжками, і повернулася лицем до Архіастронома. Абсолютно звичайна, хіба що ледь завелика дерев’яна скриня, звісно ж, не має лиця, яким можна було б обернутися до когось, але ця конкретна скриня таки мала. Точнісінько так, як він збагнув цей факт, Архіастроном з жахом усвідомлював, що ця абсолютно звичайна скриня дивилася на нього і бозна-яким чином недобре мружила очі.

Вона з рішучим виглядом рушила в його напрямку. Він здригнувся.

– Чарівники! – закричав він. – Де мої чарівники?

Навколо арени бліді, мов полотно, люди боязко визирали з-за вівтарів та з-під лавок на трибуні. Один з тих, хто мав більше відваги, побачивши вираз обличчя Архіастронома, підняв тремку руку і спробував нашвидкуруч сотворити блискавку. Вона з шипінням пронеслася в повітрі до скрині і, висікши сніп білих іскор, вдарила в неї прямо посередині.

Це було сигналом для кожного чарівника, заклинача і травматурга[71]71
  Чаклуни, які спеціалізуються на чорній магії. – Прим. пер.


[Закрыть] в Крулі підскочити, наче їх кнутом огріли, і під нажаханим поглядом свого повелителя, бовкнути перше-ліпше заклинання, яке викотилось на язик. Чари роїлися в повітрі, мов розлючені оси.

Невдовзі скриня знову сховалася за густою пеленою магічних частинок, що, збурюючись, клубочились довкола неї покрученими, химерними тінями. Заклинання одне за одним вступали у поєдинок, наповнюючи простір пронизливим дзижчанням. З того місця, де замість скрині тепер була безумна химера, вогняні кулі та блискавки усіх восьми кольорів раптом пронизали повітря.

Такої концентрації магії в одному місці історія не пам’ятала ще з часів останньої Війни Магів. Повітря тремтіло й поблискувало. Чари рикошетили, зіштовхуючись одні з одними, і породжували нові недовговічні чари, свавільні та химеристі. Каміння не витримувало натиску магічної сили і, вгинаючись, починало тріскати і кришитись. Один камінь навіть перетворився на щось таке, про що краще не згадувати проти ночі, і зрештою канув у якийсь зловісний вимір. Інші побічні ефекти також ставали очевидними. Буря прокотилася по здибленій землі і закінчилася зливою маленьких свинцевих кубиків, а моторошні форми безперестанку торохтіли і непристойно чіплялися до людей; трикутники з чотирма сторонами та кола з початком і кінцем на мить втілювались у реальність, а тоді знову зливалися з гулким, пронизливо-ревучим потоком нестримної грубої магії, що сочилася з розплавленого каміння і розносилася Крулем. Те, що більшість чарівників припинили творити заклинання і втекли, тепер вже не мало жодного значення – химера росла, як на дріжджах, поглинаючи потоки октаринових часточок, які завжди були найпотужніші біля Краю диска. На всьому острові будь-які чари були невдалими, тому що вся доступна магічна сила всотувалась у хмару, яка простяглася вже на милю догори і набувала запаморочливих форм; гідрофоби, що пролітали над морем на своїх лінзах, з вереском врізались у зустрічну хвилю, магічне зілля перетворювалось у своїх флаконах на звичайну брудну воду, магічні мечі плавилися і, скрапуючи, витікали з піхов.

Та все це анітрохи не заважало химері на нижньому ярусі хмари, що тепер сяяла, наче дзеркало, в центрі надзвичайно потужного магічного вихору, спокійним, розміреним кроком наближатись до Архіастронома.

Ринсвінд та Двоцвіт, затамувавши подих, спостерігали за усім цим зі свого сховку в пусковій вежі «Безстрашного мандрівника». Їхня почесна варта давно накивала п’ятами, покидавши на землю зброю.

– Ну от, – зрештою видихнув Двоцвіт, – пропав мій Багаж. – Він сумно зітхнув.

– Що за дурниці! – сказав Ринсвінд. – Мудра грушка – цілковито непроникна для усіх відомих форм магії. А скриню змайстрували для того, щоб вона тебе усюди супроводжувала, кумекаєш? Коли помреш – і якщо потрапиш до Раю, у тебе принаймні завжди буде пара чистих шкарпеток у загробному житті. Але мені поки не дуже хочеться вмирати, тож нумо рухатися далі, та?

– Куди? – мляво спитав Двоцвіт.

Ринсвінд підібрав з землі лук і пучок стріл.

– Будь-куди, лиш би подалі звідси, – відповів він.

– А як же мій Багаж?

– Не хвилюйся. Коли буря вичерпає увесь запас магії, що витає в околицях Круля, вона вщухне сама собою.

Власне, це вже починало потрохи відбуватися. Кипуча грозова хмара все ще здіймалася вгору понад ареною, але тепер у неї був нерішучий, сумирний вигляд. Поки Двоцвіт на неї дивився, вона вже почала невпевнено блимати.

Незабаром від неї залишився лиш блідий слід. Багаж тепер був добре помітний серед майже непомітних блискавок. Каміння, що вистигало, довкола нього, починало тріскатися і кришитися.

Двоцвіт неголосно покликав свій Багаж. Той припинив безцільно снувати серед покорченого каміння і, здавалося, уважно прислухався; тоді, витинаючи складні візерунки усіма своїми десятками ніжок, розвернувся в протилежний бік і рушив до «Безстрашного мандрівника». Ринсвінд спостерігав за ним з кислою міною. Багаж керувався інтуїцією, в нього не було мізків, зате була схильність перемелювати на муку все, що загрожувало його хазяїну, до того ж він сумнівався, чи його внутрішня сутність жила в тому самому часопросторі, що й зовнішня форма.

– Ніде ані подряпинки, – засяяв Двоцвіт, оглядаючи скриню, що всілася біля його ніг. Він підняв кришку.

– Слушна нагода змінити спідню білизну, – ущипливо сказав Ринсвінд. – За хвилину усі ті жерці та вартові повернуться, і вони будуть дуже розчаровані, друзяко!

– Вода, – промимрив Двоцвіт. – У моїй скрині повно води!

Ринсвінд зазирнув йому через плече. У ній не було ні одягу, ні торбинок з грішми, ні жодної особистої речі туриста. Уся скриня була наповнена водою.

Прозоро-блакитна хвиля вистрибнула нізвідки і перехлюпнула через край. Вона вдарила в кам’яні плити, але не розтеклася, а натомість почала набирати форми стопи. За нею з’явилась друга стопа, а тоді поступово – обидві ноги до колін, так наче вода, прибуваючи, наповнювала невидиму ємність. Наступної миті перед ними стояв троль Тифіс, розгублено кліпаючи очима.

– Оце так, – сказав він нарешті. – Знову ви двоє. Мене це вже чомусь не дивує.

Він озирнувся довкола, не зважаючи на їхні витягнуті лиця.

– Сидів я собі одного вечора на ґанку, дивився, як сідає сонце, аж раптом ця мерзотна штука вискочила з гарчанням на берег і проковтнула мене, – сказав він. – Ото було дивно. До речі, що це за місце?

– Круль, – відповів Ринсвінд. Він підозріло дивився на Багаж, що тепер, опустивши кришку, спокійно лежав із самовдоволеним виглядом. Ковтати людей було для нього звичною справою, та коли опісля його кришку підіймали, там щоразу не було нічого, окрім Двоцвітових шкарпеток. Він підійшов і нестямно рвонув кришку догори. Всередині була лише Двоцвітова білизна. До того ж ідеально суха.

– Овва... – сказав Тифіс, чухаючи потилицю.

– Ба! – сказав він, – Це часом не той корабель, що вони збираються спустити через Край? Той самий корабель? Точно він!

Стріла просвистіла крізь його груди, залишивши по собі легкі жмури.

Він, здавалось, нічого не помітив. Зате помітив Ринсвінд. На краю арени почали вигулькувати солдати, деякі з них щось шукали біля входів.

Ще одна стріла відскочила від вежі позаду Двоцвіта. З такої віддалі удари не були нищівними, та це було тільки питанням часу...

– Хутко! – гукнув Двоцвіт. – На корабель! Вони не насміляться стріляти в нього!

– Я так і знав, що ти це скажеш, – простогнав Ринсвінд. – Відчував своєю печінкою!

Він спересердя копнув Багаж. Той відсунувся трохи назад і погрозливо підняв свою кришку.

У небі промайнув спис – уп’явшись в дерев’яну балку, він глухо задеренчав позаду вуха чарівника. Він верескнув і чимшвидше подряпався драбиною нагору слідом за іншими.

Стріли свистіли довкола них з усіх боків, коли вони вийшли на вузький місток, що тягнувся уздовж хребта «Безстрашного мандрівника». Двоцвіт ішов попереду, а радше біг пристрибуючи, що, вирішив Ринсвінд, було результатом довго стримуваного радісного збудження.