Текст книги "Колір магії"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 14 страниц)

Думка про кампанію порятунку до сих пір була так далеко на задвірках його розуму, що – якщо деякі прогресивні міркування про природу та форму цієї багатовимірної багатогранності всесвіту були правильними, – то вона, з іншого боку, була власне на його порозі; до того ж чарівний меч був цінною річчю...

Дорога додому буде довгою, куди б вона не вела...

Він через силу підвівся, притримуючись за дерево, і поволі рушив до гілки, звідки почувся скрипучий голос. Кринґ міцно застряг у дереві. Він взявся за руків’я і потягнув що було сили, доки в очах не замиготіло.

– Спробуй ще раз, – підбадьорливо сказав меч.

Ринсвінд застогнав, скрегочучи зубами.

– Могло ж бути гірше, – сказав Кринґ. – Замість мене могло бути ковадло.

– Еге ж, – просичав чарівник, хвилюючись за безпеку свого паху.

– У мене було багатовимірне життя, – сказав меч.

– Га-а?

– І багато різних імен теж.

– Прекрасно, – сказав Ринсвінд. Він похитнувся назад, коли лезо вискочило з дерева. Воно здавалося навдивовижу легким.

Спустившись на землю, він вирішив повідомити свою новину.

– Взагалі-то я не думаю, що це хороша ідея, – почав він. – Гадаю, нам краще податись до якогось міста. Ну, знаєш, щоб зібрати пошукову групу.

– Дракони полетіли у напрямку Середини світу – сказав Кринґ. – Однак пропоную почати з того, що висить отам на дереві.

– Даруй, але...

– Ти не можеш покинути їх напризволяще!

Подив промайнув на обличчі Ринсвінда.

– Не можу? – перепитав він.

– Ні. Не можеш. Слухай, буду з тобою відвертим. Мені траплялося працювати і з куди кращим матеріалом, аніж ти, але тут або пан або... тобі доводилось коли-небудь просидіти мільйон років у купі попелу?

– Бачиш, я...

– Тому, якщо ти не припиниш сперечатися, я відрубаю тобі голову!

Ринсвінд побачив, як його власна рука підскочила догори, аж доки мерехтливе лезо меча не забриніло майже біля самісінького його горла. Він намагався розслабити пальці. Вони не слухались.

– Я не вмію бути героєм! – залементував він.

– Пропоную безкоштовні курси.

З горла Бронзового Сіфи виривався приглушений вуркіт.

Його вершник К!сдра, нахилившись уперед, намагався розгледіти щось на іншому боці галявини.

– Я його бачу, – сказав він. Перестрибуючи з гілки на гілку, як білка, він спритно спустився з дерева і, приземлившись на м’яку купину, витягнув меча.

Не поспішаючи, він роздивлявся чоловіка, що наближався до нього – видно було, що тому зовсім не хотілося покидати свій прихисток серед дерев. Він був озброєний, однак вершник з цікавістю відзначив собі, як дивно чоловік тримає меча – витягнувши руку чимдалі уперед, наче йому було незручно, що його з мечем можуть побачити разом.

К!сдра підняв меча і широко заусміхався, коли побачив, що чарівник почовгав до нього. Тоді він стрибнув.

Пізніше він міг пригадати тільки дві речі з усієї бійки. Йому запам’яталося, як меч чарівника раптом вигнувся якимось загадковим чином і вчепився у руків’я його власного меча, від чого той випав з його руки. Іншою річчю – а саме вона і призвела до його поразки, як він запевняв – було те, що чарівник увесь час затуляв очі однією рукою.

К!сдра відскочив назад, щоб ухилитись від чергового випаду, і розтягнувся у повен зріст на порослій дереном землі. Загарчавши, Сіфа розпростав свої величні крила і злетів з дерева у повітря.

Наступної миті чарівник, нависнувши над ним, верещав не своїм голосом:

– Скажи йому, якщо він мене підсмалить, я спущу меча! Спущу! Їй-богу! Ну ж бо, скажи йому! – вістря чорного меча загрозливо нависло над горлом К!сдри. Дивним також було і те, що чарівникові, схоже, самому ледве вдавалося впоратись з мечем, який, окрім всього, ще й щось собі наспівував.

– Сіфо! – крикнув К!сдра.

Дракон заревів, демонструючи непокору, але вийшов зі стрімкого піке, що зберегло Ринсвінду голову на плечах, – і полетів, незграбно махаючи крилами, назад на дерево.

– Говори! – крикнув Ринсвінд.

К!сдра кинув на нього косий погляд поверх леза меча.

– Що ти хочеш, щоб я сказав? – не зрозумів він.

– Га?

– Я питаю, що ти хочеш, щоб я сказав?

– Де мої друзі? Варвар і куций чоловік – ось, хто мене цікавить.

– Думаю, їх повернули назад у Вірмберґ.

Ринсвінд відчайдушно опирався імпульсу, що йшов від меча, намагаючись не слухати його кровожерливе дзижчання.

– Який іще Вірмберґ? – спитав він.

– Саме той Вірмберґ. Іншого не існує. Це Лігво Драконів.

– Он як! А ти, як я розумію, вижидав, щоб забрати мене туди?

К!сдра мимовільно зойкнув: на його адамовому яблуку – там, де щойно штрикнув меч, зарясніла червона крапля.

– Не хочете, щоб люди знали, що у вас там – дракони, еге ж? – Ринсвінд закипів від гніву. Вершник з переляку кивнув і цього разу не вистачило чверті дюйма, щоб він сам собі перерізав горлянку.

Ринсвінд безпорадно озирнувся і збагнув, що справді таки доведеться самому давати собі з цим раду.

– Гаразд, – сказав він так смиренно, як лиш зумів. – Тоді тобі краще відвести мене до цього твого Вірмберґу, чи не так?

– Я повинен був доставити тебе туди мертвим, – промимрив К!сдра похмуро.

Ринсвінд поглянув на нього згори і повільно зобразив щось на зразок посмішки. Це була широка, безумна і достоту лиховісна гримаса. Зазвичай до такої посмішки (що вже навічно приклеїлась до черепних кісток чиєїсь фізії) злітаються пташки з кварталів уздовж річки і нишпорять у ній по всіх закутках, видзьобуючи недоїдки із зубів.

– Нічого, і живим цілком підійде, – сказав Ринсвінд. – А якщо говорити про когось, хто вже майже помер, пам’ятай, хто з нас тримає в руках меч.

– Якщо ти мене уб’єш, ніщо не завадить Сіфі роздерти тебе на шматки! – закричав вершник, розпластавшись, мов слимак на траві.

– Отож я зроблю інакше – відрізатиму шматки від тебе, – погодився чарівник. Він знову випробував на ньому дію своєї посмішки.

– Ох, ну добре, – понуро сказав К!сдра. – Ти гадаєш, я цілковито позбавлений уяви?

Він викрутився з-під вістря меча і махнув рукою в бік дракона, який знову здійнявся з дерева і полетів до них, повільно знижуючи висоту. Ринсвінду пересохло в горлі.

– Хочеш сказати, ми маємо їхати на оцьому? – насторожився він. К!сдра презирливо глипнув на нього, хоч лезо Кринґа все ще чатувало біля його горла.

– А як іще можна дістатися до Вірмберґу?

– Не знаю, – сказав Ринсвінд. – Як?

– Я мав на увазі, що іншого способу немає. Або верхи на драконі, або ніяк.

Ринсвінд знову поглянув на дракона перед собою. Він міг бачити крізь нього досить чітко, навіть притлумлену траву, на якій той лежав, та коли він обережно торкався поглядом луски, що була просто золотистим сяйвом у повітрі, вона здавалась йому досить щільною. Дракони повинні або існувати – повністю, або не існувати взагалі, подумав він. Напівіснуючий дракон був далебі не кращою версією золотої середини.

– Не знав, що дракони бувають прозорі, – стурбовано сказав він.

К!сдра зробив невиразний жест рукою.

– Справді?

Він досить незграбно заскочив на дракона, бо збоку за його пояс учепився Ринсвінд. Зайнявши своє зовсім незручне пасажирське місце, чарівник тут же піймав частину вуздечки, до якої зміг дотягнутись, і, стиснувши її так, що кісточки на пальцях побіліли, легенько штрикнув К!сдру мечем.

– Ти коли-небудь у житті літав? – спитав вершник, не обертаючись.

– По-справжньому – ні, таки ні.

– Бажаєте смоктунця?

Ринсвінд втупився в потилицю чоловіка, що сидів перед ним, тоді опустив погляд на торбинку з червоно-жовтими льодяниками, які йому пропонували.

– Це необхідно?

– Зазвичай, – відповів К!сдра. – Пригощайся.

Дракон підвівся, вайлувато почвалав галявиною і за мить вже був у повітрі.

Ринсвінд іноді бачив уві сні кошмари про те, як він балансує у якомусь незрозумілому і напрочуд високому місці, споглядаючи голубий обрій та оповитий хмарами пейзаж, що, кружляючи віддаляється від нього (від чого він, як правило, прокидався зі спітнілими п’ятами; він би ще не так хвилювався, якби знав, що той кошмар не був, як він себе заспокоював, просто звичайним для мешканців дискосвіту вертиго. Це був спомин про подію з майбутнього – в зворотному напрямі, і такий моторошний, що обертони страху гуляли по всій лінії його життя).

Теперішня ситуація не була тією подією, але непогано тренувала вестибулярний апарат.

Сіфа прокладав собі шлях у повітрі, здійснюючи раз за разом карколомні стрибки. На піку свого останнього стрибка його широкі крила з тріском розгорнулись, а тоді розпростались з такою силою, що дерева обабіч пригнулись додолу.

Потім земля залишилася далеко внизу, мелькаючи серією щораз менших слайдів. Раптом Сіфа почав спритно набирати висоту; полуденне сонце відблискувало від його крил, які все ще були не більш як золотистою павутиною. Поглянувши униз, – що було дуже необачно з його боку, Ринсвінд виявив, що бачить крізь дракона геть усе, аж до верхівок дерев далеко під ними. Дуже далеко. Від такої картини його шлунок скрутився у вузлик.

Він заплющив очі, та це не надто допомагало, бо тоді його уява пускалася в дикі танці. Зрештою він вирішив зафіксувати свій погляд на середній віддалі, де вересові пустирища та ліс можна було роздивлятись наче мимохідь.

Вітер люто шмагав його по обличчю. К!сдра обернувся до нього боком і крикнув прямо у вухо.

– Попереду Вірмберґ! Дивись!

Ринсвінд повільно повернув голову, пильнуючи, щоб меч, часом, не скотився зі спини дракона. Його сльозаві очі узріли неправдоподібно перевернуту гору, що стриміла посеред долини, порослої дрімучим лісом, мов труба, забута в оркестровій ямі. Навіть на відстані він міг розпізнати в повітрі слабке октаринове світло, що безумовно свідчило про стабільне магічне поле з інтенсивністю як мінімум – йому перехопило подих – кілька міліпраймів.[45]45
  Одиниця вимірювання сили заряду магічного поля в дискосвіті. – Прим. пер.


[Закрыть] Як мінімум!

– О, ні, – тільки й спромігся він.

Краще б він дивився собі під ноги, а саме – у прірву, що відділяла його від землі. Він хутко відвів погляд і тут усвідомив, що земля вже не проглядається крізь дракона. Поки вони описували широке коло, наближаючись до Вірмберґу, він однозначно набував все щільнішої форми, так ніби тіло цієї істоти всотувало золоту імлу. До того часу, як Вірмберґ постав перед ними, шалено розгойдуючись у повітрі, дракон вже був абсолютно реальний.

Ринсвінду здалося, що він побачив якусь невиразну смугу у повітрі, так наче щось простягнулося з гори і торкнулося ящера. У нього виникло дивне відчуття, що дракон робиться все справжнішим.

А попереду Вірмберґ перетворився з іграшкового музичного інструмента на мільярди тон каменю, що висіли між небом та землею. Там угорі він побачив невеликі поля, гаї і навіть озеро, з якого витікала і переливалася через край гори річка...

Він, не подумавши, простежив поглядом за пінистою водою і відсахнувся саме вчасно. Конусоподібне плато перевернутої гори невідворотно насувалося на них. Дракон і не збирався сповільнювати хід.

Коли гора нависла над ними, наче найбільша в світі мухобійка, Ринсвінд побачив вхід до печери. Сіфа хутко полетів туди, ритмічно працюючи передпліччями.

Чарівник закричав, коли темрява розверзлася і поглинула його. Поряд короткочасним видінням промайнула скеля. А тоді дракон знову виринув у відкритий простір.

Тепер він був усередині печери, проте більшої, ніж на те могла би претендувати будь-яка інша печера. Дракон на фоні цього просторого порожнього простору був наче муха в банкетній залі.

Тут було чимало інших драконів – золотистих, сріблястих, чорних, білих – вони шугали у пронизаному стрілами сонця повітрі як заманеться або ж сиділи, вмостившись на кам’яних виступах. Інші, високо під куполом грота, висіли на величезних кільцях, мов кажани, загорнувшись у власні крила. Були там також і люди. Ринсвінд ледь язика не проковтнув, коли побачив, як вони розгулюють по тій широченній стелі, наче мухи.

А тоді він зауважив тисячу малесеньких кілець, що густо всіяли стелю. Кілька отих еквілібристів, що ходили вниз головою, з цікавістю спостерігали за польотом Сіфи. Ринсвінду знову пересохло в горлі. Він хоч убий не міг придумати, як діяти далі.

– Ну, – спитав він пошепки, – Які пропозиції?

– Ясна річ, ти нападаєш, – глумливо підказав Кринґ.

– Як це я сам не здогадався? – відказав Ринсвінд. – Мабуть тому, що вони всі озброєні луками?

– Ти – капітулянт.

– Капітулянт! Це лиш тому, що зараз мені допоможуть ним стати!

– Ти сам собі – найбільший ворог, Ринсвінде, – сказав меч.

Ринсвінд подивився угору на чоловіків, що недвозначно посміхались.

– Парі? – збайдужілим голосом сказав він.

Перш ніж Кринґ встиг відповісти, Сіфа метнувся уверх і присів на великі кільця, що небезпечно захилиталися.

– Ти б хотів померти відразу чи спершу здатися? – спокійно поцікавився К!сдра.

Чоловіки-верхолази почали сходитися до них з усіх боків, розхитуючись щоразу, як гачки на їхніх черевиках чіплялися за нове кільце на стелі.

У сітці, що висіла на невеликій платформі, прилаштованій до кільця-сідала збоку, були вільні черевики. Перш ніж Ринсвінд зміг що-небудь зробити, вершник перескочив зі спини дракона на платформу, де і стояв, глузуючи з його сум’яття.

Почувся короткий виразний звук, і кілька десятків луків загрозливо націлились прямо на нього. Ринсвінд обвів поглядом незворушні, перевернуті догори дриґом обличчя декого з лучників. Стиль одягу хранителів драконів не вирізнявся особливою фантазією і складався зі шкіряних обладунків, оздоблених бронзовими пластинами. Волосся тих, хто був без шолома, звисало вільно і майоріло в потоках вентиляції під стелею, наче водорості у морських хвилях. Серед них було кілька жінок. Перевернута поза робила направду дивні речі з їхньою анатомією. Ринсвінд мовчки дивився.

– Здавайся, – сказав К!сдра знову.

Ринсвінд розтулив рот, збираючись так і вчинити. Кринґ попереджувально задзижчав, і хвилі нестерпного болю прокотилися рукою Ринсвінда аж до плеча.

– Нізащо, – пискнув він. Біль вщух.

– Ну звісно, він не здасться! – позаду нього прозвучав голос, як ієрихонська труба. – Він же герой, чи не так?

Ринсвінд обернувся і побачив перед собою дві волохаті ніздрі. Вони належали молодому чоловікові міцної статури, що безтурботно висів вниз головою, зачепившись черевиками за кільця у стелі.

– Як тебе звати, герою? – запитав чоловік. – Щоб ми знали, хто ти такий був.

Пекучий біль знову пронизав руку Ринсвінда.

– Я... я – Ринсвінд з Анка, – вимовив він, задихаючись.

– А я – Ліо!рт Повелитель Драконів, – ім’я прозвучало з твердим гортанним вибухом між складами, що – як Ринсвінд здогадувався – було такою собі інтегральною пунктуацією. – Ти прийшов викликати мене на смертельний двобій.

– Ні, я зовсім не...

– Помиляєшся. К!сдро, допоможи нашому герою взути черевики. Я певен, йому кортить розпочати чимшвидше.

– Та ні, послухайте, я тільки прийшов, щоб знайти своїх друзів. Безперечно, немає причи... – Ринсвінд спробував пояснити, та вершник силоміць потягнув його до платформи, тоді штовхнув у крісло і заходився взувати на нього черевики з гачками.

– Поквапся, К!сдро! Ми не повинні перешкоджати нашому герою зустріти свою долю, – сказав Ліо!рт.

– Знаєш що, я певен, мої друзі почуваються тут як удома, тож якщо ти міг би просто розташувати мене де-небудь...

– Ти дуже скоро побачишся зі своїми друзями, – сказав вершник веселим тоном. – Якщо не атеїст. Жоден, хто вступає до Вірмберґу, ніколи більше його не покидає. Хіба що метафорично, ясна річ. Покажи йому, як дістатися до кілець, К!сдро.

– Бачиш, у що ти мене втягнув! – зашипів Ринсвінд.

Кринґ задрижав у його руці.

– Не забувай, що я магічний меч, – прогудів він.

– Таке хіба забудеш?

– Лізь по драбині і схопися за кільце, – сказав вершник, – тоді піднімай ноги догори, доки гачки не зчепляться з кільцем. – Він допоміг чарівникові піднятися по драбині – дарма, що той опирався, – і не відходив, аж доки він, заправивши край мантії у штани та затиснувши у руці меч, не повис вниз головою. Під таким кутом зору вершники мали досить стерпний вигляд, та самі дракони, що висіли на своїх кільцях, нависли над ними, наче величезні ґорґульї. Їхні очі збуджено поблискували.

– Прошу уваги, – сказав Ліо!рт. Один з вершників подав йому подовгастий згорток, обернутий червоним шовком.

– Ми битимемось на смерть, – урочисто оголосив він. – Твою, чужинцю.

– Та гадаю, я отримаю свободу, якщо переможу? – доповнив Ринсвінд, втім, без особливої надії.

Ліо!рт вказав на присутніх вершників, кивнувши в їхній бік головою.

– Не будь наївним, – сказав він у відповідь.

Ринсвінд набрав повні груди повітря.

– Думаю, мені слід тебе попередити, – сказав він, намагаючись надати голосу твердості, – мій меч – магічний.

Ліо!рт змахнув червону тканину у бездонну темну млу і завертів у руці чорним, як смола, мечем. На його поверхні мерехтіли руни.

– Який збіг обставин, – посміхнувся він і зробив випад.

Ринсвінд заціпенів від страху, проте його рука смикнулася вперед, коли Кринґ кинувся прийняти випад. Мечі схрестилися і, як факели, спалахнули октариновим сяйвом.

Ліо!рт гойднувся назад, недобре примруживши очі. Кринґ заскочив його зненацька: хоча меч повелителя драконів таки зумів відхилити удар, на торсі його володаря з’явилася тонка червона смужка.

Загарчавши, він метнувся до чарівника, ковзаючи з кільця на кільце та шалено при цьому брязкаючи черевиками. Мечі зімкнулися знову з іще одним вибухом магічної сили, а Ліо!рт тим часом опустив свою другу руку додолу навпроти Ринсвіндової голови і сіпнув ним так сильно, що одна нога чарівника вискочила з кільця і безпорадно заметлялася в повітрі.

Ринсвінд усвідомлював, що він, мабуть, – чи не найгірший чарівник на диску, бо знав лиш одне заклинання; та попри те він все одно залишався чарівником, а тому це означало – згідно з непорушними законами магії – що після його смерті не будь-хто, а сам Смерть з’явиться по його душу (тоді як у звичайних випадках це робив за дорученням хтось із Його слуг).

Саме тому, коли Ліо!рт із моторошною посмішкою відхилився назад і заніс над головою меча для вирішального удару, час почав сочитися тоненькою густою цівкою.

У очах Ринсвінда світ раптом замерехтів октариновим світлом, що набував фіолетового відтінку, коли фотони стикалися з неочікуваним магічним полем. У ньому повелитель драконів був схожий на примару, а його меч рухався повільно, як сновида.

Поруч із Ліо!ртом була ще одна постать, видима тільки для тих, хто мав здатність бачити додатково ще чотири магічні виміри. Вона була висока, темна і сухорлява, а в той час, коли на небі раптом гасли зірки, вона енергійно розмахувала косою сумнозвісного призначення...

Ринсвінд пригнувся. Лезо просвистіло у повітрі на волосину від його голови і безперешкодно пройшло крізь камінь у стелі грота. Смерть вилаявся спересердя своїм сухим, замогильним голосом. Видіння щезло. Реальність знову стала такою, якою її сприймали в дискосвіті. Ліо!рт завмер від несподіванки, коли побачив, з якою швидкістю чарівник ухилився від смертельного удару, а Ринсвінд тим часом з відчайдушністю, на яку спонукає лиш крайня безвихідь, розплутав свої кінцівки і кинувся через простір між ними. Обома руками, як лещатами, він захопив руку вершника, що тримала меч, і різко її викрутив.

Саме в цей момент єдине кільце, на якому висів Ринсвінд, – й без того надміру обтяжене, пискнуло ледь чутним неприємним металевим звуком і вислизнуло із каменя.

Він зірвався додолу, описав у повітрі смертельний пірует і врешті-решт повис над перспективою карколомного падіння, обома руками вчепившись в руку наїзника так міцно, що той аж скрикнув від болю.

Ліо!рт поглянув догори, на свої ноги. Зі стелі довкола гаків, що тримали кільце, сипалося каміння.

– Відпусти, чорти б тебе побрали! – закричав він. – Або ми обоє упадемо!

Ринсвінд не відповів. Він зосередився на тому, щоб не розтиснути пальці, і водночас намагався відганяти від себе гнітючі образи власного тіла, розпластаного на камінні внизу.

– Пристрельте його! – заревів Ліо!рт.

Краєм ока Ринсвінд побачив, як декілька лучників націлили на нього свої самостріли. Ліо!рт, не гаючи часу, замахнувся вільною рукою – і його кулак, весь унизаний каблучками, встромився чарівникові у руку.

Ринсвінд розімкнув пальці.

Двоцвіт взявся руками за ґрати і підтягнувся догори.

– Бачиш що-небудь? – спитав Гран, з-під його колін.

– Тільки хмари.

Гран опустив його додолу і сів на край одного з дерев’яних ліжок, що були єдиними меблями у камері.

– Трясця! – сказав він сердито.

– Не падай духом, – озвався Двоцвіт.

– Я не падаю – сиджу, як бачиш.

– Я все-таки думаю, це якесь непорозуміння. Сподіваюсь, вони нас скоро випустять. Вони здаються дуже культурними.

Гран подивився на нього з-під кошлатих брів. Він збирався щось сказати, тоді, здавалося, передумав. Натомість просто зітхнув.

– А коли ми повернемось додому, ми зможемо сказати, що бачили драконів! – не вгавав Двоцвіт. – Ну, що тепер скажеш?

– Дракони не існують, – відрізав Гран. – Кодіс із Химерії[46]46
  Ім’я Кодіс, очевидно, походить від «codices», множини латинського іменника «codex» – переплетеної книги, і часто використовується для позначення давніх рукописів. Кодіс з Химерії – герой-варвар, якому приписують славні подвиги, що ввійшли в історію, в тому числі знищення останнього болотяного дракона – за іншою версією останнього благородного дракона. Химерія (Chimeria) – алюзія на Кімерію, батьківщину Конана – героя твору Р. Е. Говарда, та химеру, істоту з класичної міфології, чию назву сьогодні часто вживають на позначення ілюзорного, неіснуючого. – Прим. пер.


[Закрыть] вбив останнього двісті років тому. Не знаю, що ми бачимо тут, але то – не дракони.

– Але ж вони підняли нас на своїх крилах у повітря! У тій залі було, напевне, сотні...

– Думаю, це були тільки чари, – Гран зневажливо фиркнув.

– Ну, на вигляд вони були як справжні дракони, – заперечив Двоцвіт, наїжачившись. – Я завжди хотів побачити драконів, ще відтоді як був хлопчаком. Драконів, що ширяють у небі і випускають клуби вогню...

– Вони просто повзали колись по болотах та інших відстійних місцях, а випускали хіба що сморід, – сказав Гран, лягаючи на ліжко. – Також, вони були не дуже великі. І збирали дрова.

– Я чув, що вони збирають скарби, – зауважив Двоцвіт.

– І дрова. Гей, – додав Гран, веселіючи на очах, – ти звернув увагу на усі ті кімнати, якими вони нас проводили? Таки справляють враження. Повно хороших речей кругом, до того ж деякі з тих гобеленів вартують, напевне, півкоролівства. – Він задумливо пошкріб підборіддя, що прозвучало ніби десь поруч дикобраз продирається через терен.

– Що тепер буде? – запитав Двоцвіт.

Гран покопирсав пальцем у вусі і тепер неуважно його роздивлявся.

– О, – озвався він, – Гадаю, за хвилю прочиняться двері, і мене потягнуть на арену якогось храму, де я битимусь, ймовірно, з парою гігантських павуків та восьминогам рабом із джунглів Хапони[47]47
  Серіфат Хапонія – країна на узбережжі Округлого моря, також назва відповідного континенту. Серіфат – це імперія з потужними військовими та економічними ресурсами; традиційно вважається ворожою наймогутнішій державі на Округлому морі Анк-Морпорку. Незважаючи на це, багато хапонійців емігрували до Анк-Морпорка, привнісши певні самобутні елементи в його культуру. За типом ландшафту країна – переважно пустеля, де типовими засобами пересування є верблюди та чарівні килими. Тому джунглі Хапонії – метафоричний опис нетрів великого людного міста, у яких поєднуються краса, розкіш, небезпека і магія. – Прим. пер.


[Закрыть]; потім я врятую від неминучого шлюбу якусь принцесу, тоді переб’ю вартових чи кого іншого, після чого та дівиця покаже мені потаємний вихід звідти і, звільнивши від господаря пару добрих коней, ми утечемо зі скарбом. – Гран лежав, заклавши руки під голову, і дивився в стелю, насвистуючи щось дуже немелодійне.

– Стільки всього? – не повірив Двоцвіт.

– Так заведено.

Двоцвіт сів на своє ліжко і намагався мислити. Це виявилось нелегко, бо його думками повністю заволоділи дракони.

Дракони!

Ще з тих пір, коли йому було два роки, він захоплювався малюнками вогняних створінь у книжці «Октаринові казки». Його сестра сказала йому, що вони насправді не існують, і він пригадав, яке то було для нього гірке розчарування. Якщо у світі немає таких чудових тварин, вирішив він тоді, – цей світ і наполовину не такий, яким повинен бути. А тоді, значно пізніше, його віддали в учні шановному магістру розрахунків Дев’ятисилу[48]48
  Викладач фінансів та кредитування у Фест Пеларґіку, премудра голова і взагалі вельми поважна особа, позаяк навчив Двоцвіта магії чисел. В оригіналі його ім’я – Ninereeds, що буквально означає «дев’ять стебел», тому для його перекладу було доречно використати народну назву оману високого – дев’ятисил. – Прим. пер.


[Закрыть], який у своїй занудності був повною протилежністю драконам, і часу на фантазії не залишалось.

Але з цими драконами було щось не те. Вони були надто малі та розніжені порівняно з тими, що жили в його уяві. Дракони повинні бути великі і пазуристі, екзотичні і вогнедишні – великі і зелені з довгими гострими...

Бічним зором Двоцвіт вловив, як щось ворухнулося у найдальшому, найтемнішому куточку цієї темниці. Коли він повернув голову, воно щезло, хоча йому здалося, що він чув найтихіший з усіх звуків – так, напевне, шкребуть кігті по камінні.

– Гране? – гукнув він.

З іншого ліжка донеслося гучне хропіння.

Двоцвіт пройшов вздовж стіни, легенько постукуючи по каменях на випадок, якби там була потаємна панель. В цей момент двері відчинилися, гупнувши у стіну позаду. Півдесятка вартових забігли через них, розійшлися по камері і опустилися на одне коліно. Їхня зброя була націлена виключно на Грана. Пізніше, згадуючи цей факт, Двоцвіт почувався ображеним.

Гран продовжував хропіти.

В кімнату твердою ходою зайшла жінка. Не багато жінок уміють крокувати переконливо, але їй це вдавалося. Вона мимохідь глянула на Двоцвіта – так, ніби він був частиною інтер’єру; тоді її погляд зупинився на чоловікові, що міцно спав на ліжку.

Вона мала на собі такі самі шкіряні обладунки, що й інші вершники, однак її модель була значно лаконічнішою. Це, а також розкішна грива рудо-каштанового волосся, що спадало по спині до пояса, було з її боку єдиною поступкою умовностям, що на диску вважалися пристойністю. Вираз обличчя вона мала замислений.

Гран забулькав спросоння, обернувся на інший бік і знову провалився у глибокий сон.

Обережним рухом, наче якийсь надзвичайно делікатний інструмент, жінка вийняла з-за пояса тонкий чорний клинок, замахнулася і нанесла удар.

Перш ніж клинок описав півдуги, права рука Грана метнулася йому назустріч так швидко, що здавалося, ніби вона миттєво матеріалізувалася в тому місці, де був клинок. Зі слабким виляском вона зімкнулася на зап’ястку жінки. Його інша рука тим часом гарячково намацувала поблизу меч, якого там не було...

Гран прокинувся.

– Ге? – сказав він, дивлячись уверх на жінку зі здивовано-сердитим виглядом. Тоді він помітив лучників.

– Відпусти, – сказала жінка спокійним тихим голосом та водночас твердим – з діамантовою огранкою. Гран повільно звільнив її руку.

Вона відступила назад, масуючи зап’ясток і дивлячись на Грана ласим поглядом.

– Що ж, – врешті мовила вона. – Ти пройшов перше випробовування. Як тебе звати, варваре?

– Кого це ти назвала варваром? – прогарчав Гран.

– Це я і хочу довідатись.

Гран повільно полічив лучників і зметикував свої шанси. Його плечі розслабились.

– Я – Гран з Химерії. А ти хто така?

– Лісса, Повелителька Драконів.

– То ти правиш цим місцем?

– Це ще потрібно з’ясувати. Судячи з твого вигляду, тебе найняли поорудувати мечем, Гране з Химерії. Ти міг би бути мені корисним – якщо пройдеш випробовування, звичайно. Їх усього три. Перше ти щойно пройшов.

– А які інші... – Гран замовк, та його губи продовжували беззвучно ворушитись. За хвилю він невпевнено припустив, – два?

– Небезпечні.

– А винагорода?

– Достойна.

– Даруйте, – сказав Двоцвіт.

– А якщо я їх не пройду? – спитав Гран, не зважаючи на Двоцвіта. Повітря між Граном та Ліссою потріскувало від магнетизму, доки їхні погляди, блукаючи постатями одне одного, шукали, на чому би спинитись.

– Якби ти завалив перше випробовування, то зараз вже був би мертвий. Це можна вважати типовим покаранням.

– Е... послухайте, – почав Двоцвіт. Лісса кинула на нього побіжний погляд – здавалося, вона вперше його бачить.

– Заберіть оце, – спокійно сказала вона і знову повернулася до Грана. Двоє охоронців закинули луки за плече, взяли Двоцвіта під лікті і підняли над землею. Тоді вони моторно вибігли з камери.

– Гей, – сказав Двоцвіт, коли вони поспішали коридором по той бік дверей, – де, – (коли вони зупинились перед наступними дверима), – подівся мій, – (коли вони відчиняли двері), – Багаж? – він приземлився на купу чогось, що колись, ймовірно, було соломою. Двері з тріском зачинились, і цей звук підхопили старі замки, зі скрипом замикаючи вихід наглухо.

А в іншій камері Гран навіть бровою не повів.

– Згода, – сказав він, – яким буде наступне випробовування?

– Ти повинен вбити двох моїх братів. – Гран замислився.

– Заразом чи одного, а потім іншого? – уточнив він.

– Послідовно чи одночасно, – підтвердила Лісса.

– Що?

– Просто убий їх, – різко сказала вона.

– Славні воїни, мабуть?

– Уславлені.

– Тож віддякою за все це буде...?

– Ти одружишся зі мною і станеш Правителем Вірмберґу.

Запанувала довга мовчанка. Брови Грана зійшлися на переніссі, доки він намагався осмислити незвичну ситуацію.

– Я отримаю тебе і цю гору? – врешті сказав він.

– Так. – Вона подивилася йому прямо у вічі, і кутики її рота ледь сіпнулися. – Плата гідна, запевняю тебе.

Гран перевів погляд на каблучки на її руці. Камені були великі, до того ж це були неймовірно рідкісні молочні діаманти з родовищ глинистого сланцю Мітоських островів. Коли він нарешті відірвав від них очі, вони зустрілись з Ліссиними – очима розгніваної фурії.

– То ти ще думаєш? – процідила вона крізь зуби. – Гран Варвар, який хоробро заглянув би у пащу Самого Смерті?

Гран потиснув плечима.

– Звісно, – сказав він, – Єдина причина заглянути в пащу Смерті – це нагода поцупити Його золоті зуби. – Він зробив широкий жест рукою і нехотячи зачепив дерев’яне ліжко. Відскочивши, воно збило з ніг одного лучника, а Гран із задоволенням продовжив тему, поваливши ударом другого та вихопивши зброю у третього. За хвилину все закінчилось.

Лісса за той час навіть не ворухнулась.

– Ну? – сказала вона.

– Що – ну? – відізвався Гран з місця побоїща.

– Тепер ти збираєшся вбити мене?

– Що? О, ні. Ні, це всього лиш, так би мовити, звичка. Щоб не втрачати форму. То де ж ті твої брати? – Він широко всміхнувся.

Двоцвіт сидів на своїй купі соломи і дивився просто перед себе у темряву. Йому стало цікаво, скільки часу він вже отут просидів. Кілька годин, щонайменше. Можливо, днів. Він подумав, що цілком можливо, минуло навіть кілька років, просто він про це забув.

Ні, роздуми в такому дусі нікуди не годяться. Він спробував переключитись думками на щось інше – траву, дерева, свіже повітря, драконів. Дракони...

З темряви почулося тихесеньке шкряботіння. Тоді Двоцвіт відчув приємний лоскіт на чолі.

Щось було тут разом з ним, у камері. Щось, що дуже тихо шкряботіло, але навіть у суцільній пітьмі створювало враження величезності. Він відчув, що повітря ожило.

Коли він підняв руку, вона здавалася масною і мерехтіла слабким сяйвом, що свідчило про локалізоване магічне поле. Двоцвіт збагнув, що йому страшенно бракує світла...

Вогняна куля прокотилася біля його голови і вдарилась у протилежну стіну. Каміння спалахнуло, наче жар у печі, і він, поглянувши угору, побачив перед собою дракона, що займав собою більшу частину простору в камері.

«Слухаю і корюся, повелителю», – сказав голос у його голові.

У відблисках полум’я, що потріскуючи вистрибувало на камінні, Двоцвіт побачив двоє величезних зелених очей, а в них – своє відображення. Сам дракон, якому ці очі належали, був різнобарвний, рогатий, колючий і в’юнкий, як отой з його споминів – справжній дракон. Його крила, навіть складені, були достатньо широкі, щоб, розпроставшись, обдерти стіну з обидвох сторін камери. Він лежав прямо біля його ніг.

– Коришся? – перепитав Двоцвіт голосом, що тремтів від страху і радісного збудження.

«Звичайно, повелителю».