Текст книги "Колір магії"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 14 страниц)

Літальний апарат зупинився, здійнявши довкола себе стіну бризок, за кілька ярдів від острова з того боку, що дивився на Середину світу. Він завис над водою, поволі обертаючись довкола своєї осі.

Постать у капюшоні, що стояла біля низької колони в самому центрі летючої лінзи, поманила їх кивком голови.

– Вам краще піти до них убрід, – сказав троль. – Не годиться змушувати їх чекати. До слова, було приємно з вами познайомитись. – він попрощався з ними обома, подавши свою вологу руку. Коли він пішов по воді, щоб провести їх трохи, двійко водоненависників, які сиділи найближче до них, відсахнулися з виразом глибокої відрази на обличчі.

Постать у капюшоні нахилилася і однією рукою спустила їм мотузяну драбину. В іншій руці вона тримала коротку сріблясту палицю, яка явно скидалася на щось таке, що вбиває людей. Перше враження Ринсвінда підтвердилося, коли фігура підняла палицю догори і безтурботно махнула нею в бік берега. Частина скелі щезла тієї ж миті, залишивши по собі порожнечу у невеликій хмарі пилу.

– Це щоб ви не думали, що я побоюсь нею скористатися, – сказала постать.

– Не думали, що ви побоїтеся? – повторив Ринсвінд, не зумівши приховати іронію.

– Ми знаємо тебе як облупленого, чарівнику Ринсвінде. Ти – хитра лисиця, до того ж облудна. Ти смієшся в обличчя Смерті. І те, як ти удаєш сполохану ворону, мене не ошукає.

Ошуканим цього разу залишився Ринсвінд.

– Я, – почав він і наче язика проковтнув, коли побачив наставлену на нього палицю-блискавицю. – Я не сумніваюся, що ви про мене знаєте все, – заледве договорив він і безпорадно опустився додолу на слизьку поверхню. Вони з Двоцвітом, за наказом командира у чорному капюшоні, пристебнули себе до кілець, прикріплених до прозорої підлоги лінзи.

– Якщо ти лише спробуєш подумати про те, аби начарувати тут що-небудь, – долинуло з темряви під капюшоном, – помреш. Третій сектор, ввімкнути синхронізацію, дев’ятий сектор, подвоїти оберти! Повний уперед!

Струмені води вирвались у повітря позаду Ринсвінда, і лінза рвучко рушила з місця. Ненависна присутність морського троля, вочевидь, цікавим чином повпливала на мізки гідрофобів, бо літальний апарат раптом пішов угору під запаморочливо гострим кутом і не вирівнював позицію, аж доки не досягнув висоти десять фатомів[63]63
  Фатом або морський сажень – британська міра довжини, що дорівнює 1,83 м. – Прим. пер.


[Закрыть] над рівнем моря. Ринсвінд поглянув униз і відразу ж про це пожалкував.

– Ну, ось ми знову у мандрах, – бадьоро сказав Двоцвіт. Він обернувся і помахав рукою тролю, який тепер був лише цяткою на краю світу.

Ринсвінд подивився на нього так, наче хотів придушити.

– Невже тебе нічого ніколи не турбує? – запитав він.

– Ми й досі живі, чи не так? – нагадав Двоцвіт. – І ти, до речі, сам казав, що вони не брали б на себе стільки клопоту, якби хотіли просто зробити з нас рабів. Гадаю, Тифіс перебільшував. Гадаю, все це – прикре непорозуміння. І нас незабаром відправлять додому. Після того, звісно, як ми побачимо Круль. А взагалі, хочу тобі сказати, все це звучить фантастично цікаво.

– Атож, – сказав Ринсвінд глухим голосом. – Фантастично. – А собі подумав: мені бувало цікаво, мені бувало й нудно. Нудьга коштує менше нервів.

Якби хтось з них на той момент поглянув униз, він би помітив дивну V-подібну хвилю, що неслась по воді далеко позаду них, вказуючи верхівкою конуса саме на острів Тифіса. Та вони в той бік не дивились. Зате двадцять чотири маги-гідрофоби ще й як дивились, втім, для них це було лиш окремим проявом жахіття, що не надто відрізнялося від суцільного жаху навкруги. У цьому випадку вони, напевне, були праві.

Напередодні цих подій яскраво палаюче піратське судно з шипінням опускалося під воду, вирушаючи у довгу неквапливу подорож до далекого намулистого дна. Воно було значно далі, ніж зазвичай, бо під зламаним кілем корабля саме простягалася Ущелина Ґорунна – провалля на поверхні диска, що було настільки чорним, глибоким і, на загальну думку, лиховісним, що навіть морські чудовиська навідувались туди з певним острахом, і то лиш попарно. У менш лихих проваллях (принаймні, такими їх поки що вважають) риби розгулювали з ліхтариками (природного походження) на голові і загалом досі непогано себе там почували. У Ґорунні же вони їх навіть не вмикали і – наскільки це взагалі можливо для безногих істот – тихо повзали; вони також постійно наштовхувались на різні предмети. Жахливі предмети.

Вода навколо корабля міняла колір із зеленого на пурпуровий, з пурпурового на чорний, а чорний переходив у таку густу темінь, що сама чорнота порівняно з нею здавалася сірою. Більша частина його дерев’яної обшивки вже потрощилася від потужного напору води.

Опускаючись все глибше й глибше, він проминав плантації страхітливих коралових поліпів та плавучі сади водоростей, що миготіли блідими, хворобливими барвами. Істоти зачіпали його мимохідь своїми м’якими, холодними щупальцями, і їх відносило звідти у гнітючу німу безодню.

Щось виринуло з мороку і проковтнуло його за одним разом.

Трохи згодом острів’яни, що жили на одному з багатьох дрібних атолів на Краю, були здивовані, коли побачили чудовисько, яке море викинуло на берег їхньої місцевої лагуни, – переплетіння дзьобів, очей та щупалець. Ще більше їх здивував його розмір – потвора була чи не більшою за їхнє поселення. Та увесь їхній подив був мізерним порівняно з тим колосальним подивуванням, що застигло на морді мертвого чудовиська, якого, здавалося, затлумили до смерті. За островом, ще ближче до Краєпаду, пара рибальських човнів тягнула сітками з води злостивих, вільноплавних устриць, якими море кишіло у цих краях, аж раптом у їхні сітки піймалося щось таке, що протягнуло обидва човни морем кілька миль, перш ніж одному капітану вистачило розуму перерізати мотузки.

Але навіть його спантеличення було дріб’язком супроти того, що відчули острів’яни на останньому атолі архіпелагу. Усю наступну ніч вони пробуджувалися від жахливого гуркоту, що доносився з їхніх іграшкових за розміром джунглів, які якась невідома сила розносила дощенту; коли декілька відчайдухів вирушили на розвідку наступного ранку, вони побачили широку смугу понівечених дерев, що починалася на найближчому до Осердя березі острова і простягалася в напрямку Краєпаду лінією суцільної розрухи, встеленою обірваними стеблами ліан, потрощеними чагарниками та де-не-де ошелешеними й сердитими устрицями.

Вони були достатньо високо над землею, щоб побачити, як широка дуга Краєпаду сягає ген за обрій диска і губиться в далині, вкутана пухнастими хмарами, які, на щастя, більшість часу закривали собою водоспад. Тут, з висоти пташиного польоту, море – насичена голубінь, помережана тінями від хмар, – мало досить привітний вигляд. Ринсвінд здригнувся.

– Перепрошую, – сказав він. Фігура в капюшоні відірвалася від споглядання імлистого обрію і застережливо підняла свою паличку.

– Щиро кажучи, мені б не хотілося нею скористатися, – сказала вона.

– Справді? – всміхнувся Ринсвінд.

– А що це взагалі таке? – спитав Двоцвіт.

– Жезл Убивчої Ненависті Аджандури[64]64
  Надзвичайно небезпечний магічний пристрій на кшталт чарівної палички, до якого в Невидній академії ставилися дуже негативно. Принцип його дії достеменно невідомий —вочевидь, його застосування не тільки фізично знищувало жертву, але й усі її минулі та майбутні втілення. – Прим. пер.


[Закрыть], – відповів Ринсвінд. – І було б добре, якби ви перестали ним розмахувати. Він може спрацювати, – додав чарівник, кивнувши головою у бік вістря, що тремтливо поблискувало. – Взагалі, все це дуже приємно – що стільки магії задіюється виключно для нашого блага, але немає потреби заходити аж так далеко. І...

– Годі патякати! – фігура випросталася і скинула з голови капюшон, що відкрило його очам молоду жінку з вельми незвичним кольором шкіри. Вона була чорною. Не з шоколадним відтінком, як у людей з Урабеї[65]65
  Один із регіонів диска, де живуть чорношкірі люди; клімат стабільно вологий і жаркий, з великою кількістю опадів та багатою флорою і фауною, як у країнах екваторіального поясу. – Прим. пер.


[Закрыть] чи кольору лискучого воронячого крила, як у тих, хто народився в Хапонії, а кольору опівнічної пітьми вглибині печери. Однак її волосся та брови були кольору місячного сяйва. Те ж саме бліде сяйво поблискувало довкола її губ. На вигляд це було дівчисько років п’ятнадцяти, і дуже налякане до того ж.

Ринсвінд не міг не помітити, як тремтіла рука, що тримала убивчу паличку; звичайно, важко не помітити обіцянку раптової смерті, яка майже лоскоче тобі ніздрі. Раптом звідкись почала пробиватися думка – дуже повільно, адже це було зовсім незвичне для нього відчуття – що хтось у цьому світі його боїться. Здебільшого було якраз навпаки, а тому він вже призвичаївся до думки, що то цілком природно.

– Як тебе звати? – спитав він якомога спокійнішим тоном. Вона, можливо, й була наляканою, але ж у неї була ота палиця. Якби я мав таку річ, подумав Ринсвінд, я б не боявся анічогісінько. Та й що такого міг би я їй заподіяти, кінець кінцем...

– Несуттєво, – відповіла вона.

– Дуже гарне ймення, – мовив Ринсвінд. – Куди ти нас везеш і навіщо? Не думаю, що комусь зашкодить, якщо ти нам скажеш.

– Вас везуть до Круля, – сказала дівчина. – І не дражни мене, чужоземцю. Або я таки скористаюся палицею. Я повинна доправити тебе живим, та ніхто не казав, що обов’язково цілим. Мене звати Марчіза, і я – чарівник п’ятого рівня, якщо це тобі про щось говорить.

– Ну, оскільки вам про мене відомо все, ти безумовно знаєш, що я так і не став Неофітом, – сказав Ринсвінд. – По суті, я – зовсім не чарівник. – він перехопив німе запитання в очах Двоцвіта і хутко додав, – чарівник хіба що у певному розумінні.

– Ти не можеш творити магію, бо одне з Восьми Великих Заклинань міцно застрягло в твоїй голові, – сказала Марчіза, граційно нахилившись, щоб втримати рівновагу, коли велика лінза почала описувати широку дугу над морем. – Тому тебе і викинули з Невидної академії. Нам це відомо.

– Але ж ти щойно сказала, що він – надзвичайно спритний і хитрий чарівник, – заперечив Двоцвіт.

– Так, бо кожен, хто переживає все, що він пережив досі, – хоч він усе це почасти сам і накликав на свою голову, поводячись наче справжній чарівник – у певному сенсі таким і є, – сказала Марчіза. – Попереджаю тебе, Ринсвінде. Якщо в мене з’явиться бодай найменша підозра, що ти промовляєш Велике Заклинання, я уб’ю тебе без вагань. – Вона кинула на нього грізний погляд.

– Знаєш, мені здається, найкраще, що ти могла би зараз зробити, – це взяти і просто нас де-небудь висадити, – запропонував Ринсвінд. – Ну, цебто спасибі за порятунок і таке інше, а тепер якби ти просто погодилася, щоб далі ми подбали про себе самі, я певен, що нам усім було б...

– Надіюся, ти не маєш наміру зробити нас своїми рабами, – доклав свою копійчину Двоцвіт.

В очах Марчізи майнув щирий подив.

– Певне, що ні! Як вам таке могло спасти на думку? Ви житимете в Крулі в добрі і достатку, у повній вигоді...

– О, чудово, – поквапився погодитись Ринсвінд.

– ...правда, недовго.

Круль виявився великим островом, досить гористим і порослим густими лісами, з чепурними білими будинками, що тут і там виднілися поміж дерев. Ландшафт ставав дедалі стрімкішим ближче до узбіччя диска, тож найвища точка Круля, по суті, нависала над Краєм. Там крулійці звели своє головне місто і теж назвали його Круль, а з огляду на те, що більшість свого будівельного матеріалу вони виловили з моря поблизу Окружності, архітектура міста мала помітний морський дух.

Простіше кажучи, цілі судна були майстерно з’єднані докупи шипами і перетворені на будинки. Триреми[66]66
  Стародавня грецька або римська військова галера з трьома рядами весел. – Прим. пер.


[Закрыть], дгау та каравели[67]67
  Невелике, швидкісне три– або чотирищоглове морське вітрильне судно, на якому іспанці й португальці подорожували в 15—17 ст. – Прим. пер.


[Закрыть] вистромлялися під дивними кутами серед загального хаосу дерев’яних споруд. Пофарбовані прикраси на носі кораблів – різні фігури та голови драконів (ці образи були останнім віянням із Серединних земель), нагадували мешканцям Круля, що своїй щасливій долі вони завдячують морю; шхуни-барки[68]68
  Трьох-п’ятищоглове, іноді шестищоглове морське вітрильне судно з косими вітрилами на всіх щоглах, окрім носової. – Прим. пер.


[Закрыть] та каракки[69]69
  Велике купецьке озброєне судно, поширене в 14—17 ст. у Європі. – Прим. пер.


[Закрыть] надавали більшим будівлям переконливого вигляду. Ось так місто розросталося ярус за ярусом між блакитно-зеленим океаном дискосвіту та морем м’якої імли біля його Краю, а вісім кольорів Крайдуги відображалися у кожному вікні та в лінзах багатьох телескопів численних місцевих астрономів.

– Страхіття, а не місто! – понуро сказав Ринсвінд.

Летюча лінза тепер наближалася до Круля, рухаючись майже впритул до Краєпаду. Сам острів став не тільки вищим тут, де він сягав Краю диска. Він також став вужчим, тож лінза довший час все ще летіла над водою, аж доки не опинилася в місті. Платформа уздовж скелі, що межувала з Краєпадом, рясніла місточками, що стриміли у невимірну космічну пустоту. Лінза акуратно спланерувала донизу і пристала до одного з них м’яко, наче човен, що причалює до пристані. Четверо вартових, усі з тим самим волоссям кольору місячного сяйва та темними, як ніч, обличчями, що й в Марчізи, вже на них чекали. Вони, здавалося, не мали при собі зброї, та коли Двоцвіт і Ринсвінд, спотикаючись, зійшли на платформу, їх обидвох відразу ж взяли попід руки, тримаючи достатньо міцно, щоб їм не закортіло раптом подумати про втечу.

Далі Марчіза та її команда наглядачів, чарівників-гідрофобів, швидко залишились позаду, а вартові зі своїми бранцями рушили вперед провулком, що звивався поміж кораблями-будинками. Незабаром він вивів їх до місця, яке виявилося таким собі палацом, наполовину висіченим у скелі самої гори. Краєм ока Ринсвінд зауважив яскраво освітлені тунелі та внутрішні подвір’я, над якими височіло бездонне небо. Осторонь стояло кілька літніх чоловіків, вбраних у вигаптувану загадковими містичними символами одежу, і зацікавлено спостерігали за шістьма новоприбулими, що саме проходили повз них.

Кілька разів Ринсвінд помічав і гідрофобів – на їхніх обличчях виразно читалася та сама відраза до соків власного тіла – а також де-не-де чоловіків, які насилу сновигали, – не інакше як раби. Не встиг він замислитися про це все як слід, як двері перед ними відчинилися, і їх підштовхнули, легко та водночас наполегливо, усередину кімнати. Наступної миті двері з гуркотом зачинились за ними.

Трохи оговтавшись, Ринсвінд і Двоцвіт почали роздивлятися приміщення, в якому опинилися.

– Отакої! – врешті сказав Двоцвіт, після того як якусь хвилю марно намагався дібрати більш влучне слово.

– Це – камера ув’язнення? – не стримав подиву Ринсвінд.

– Стільки золота і шовку, і всякого добра, – додав Двоцвіт. – Я ніколи нічого подібного не бачив!

У центрі пишно оздобленої кімнати, на килимі, – такому густому і пухнастому, що Ринсвінд, побоюючись, щоб то не виявився якийсь волохатий, лінькуватий звір, ледве насмілився на нього ступити, – стояв довгий, відполірований до блиску стіл зі всілякими наїдками. Переважно то були морепродукти, і серед них – найбільший і найвигадливіше сервірований омар, якого Ринсвінд коли-небудь бачив, однак було також чимало тарілок і таць з дивними невідомими створіннями. Він несміливо простягнув руку і взяв якийсь фіолетовий фрукт, вкритий зеленими кристалами.

– Морський їжак у карамелі, – бадьоро озвався скрипучий голос позаду нього. – Чудово смакує.

Він миттю поклав їжака назад і обернувся. З-за важких гобеленів вийшов старий чоловік. Він був високим та худим і мав досить привітний вигляд порівняно з усіма тими типами, яких Ринсвінд бачив останнім часом.

– Пюре з морських огірків також смачне, – сказав старий буденним тоном. – А оті дрібні зелені горошки – це маленькі морські зірочки.

– Дякую, що попередили, – мляво відповів Ринсвінд.

– Вони й справді нічогенькі, як на мене, – сказав Двоцвіт з повним ротом. – Я думав, ти любиш морепродукти.

– Так, колись я теж так думав, – відгукнувся Ринсвінд. – А це вино, напевне, з вичавлених очних яблук восьминога?

– З морського винограду, – сказав старий.

– Чудово, – сказав Ринсвінд і вихилив повний келих. – Справді добре. Хіба що, може, трохи солонувате.

– Морський виноград – це дрібний вид медуз, – пояснив незнайомець. – А тепер, гадаю, час познайомитись. Ваш друг якось дивно змінився на лиці – чого б це, не знаєте?

– Культурний шок, скоріш за все, – сказав Двоцвіт. – Як, ви сказали, вас звати?

– Цього я ще не сказав. Мене звати Ґархартра. Я – Церемоніймейстер. Подбати про те, щоб ваше перебування тут було якомога приємнішим – мій почесний обов’язок. – Він злегка вклонився. – Якщо вам що-небудь знадобиться, варто лиш сказати мені про це.

Двоцвіт сів на оздоблене перламутром крісло з келихом маслянистого вина в одній руці та сушеним кальмаром в іншій. Його обличчям пробігла тінь.

– Здається, я щось пропустив, – сказав він. – Спочатку нам сказали, що ми будемо тут за рабів...

– Тій зухвалій сороці треба повискубувати хвіст! – перебив його Ґархартра.

– Якій сороці? – не второпав Двоцвіт.

– Либонь тій, що веде колонку «світська хроніка», – озвався Ринсвінд з дальнього кінця столу. – Як гадаєте, тістечка теж зроблені з чогось нудотного?

– ...а тоді нас врятували коштом чималих магічних зусиль...

– Вони зроблені з пресованих водоростей, – криво посміхнувся Церемоніймейстер.

– ...а тоді нам почали погрожувати, теж із застосуванням магії...

– Атож, я не помилився, коли подумав, що то виявиться травою, – погодився Ринсвінд. – Їхній смак дійсно можна було б порівняти з водоростями, якби хтось виявився мазохістом настільки, щоб їсти морську траву.

– ...після чого до нас приклали руку вартові і зашпурнули нас сюди...

– М’яко спрямували, – поправив Ґархартра.

– ...у цю на диво розкішну кімнату з усією цією екзотичною їжею та незнайомцем, який запевняє, що його найпалкішим бажанням є забезпечити наш комфорт, – завершив думку Двоцвіт. – Хочу сказати, що цьому всьому дещо бракує послідовності.

– Атож, – підтвердив Ринсвінд. – Він мав на увазі, чи збираєтесь ви знову поводитись з нами нелюб’язно, у вашій звичній манері? Це, мабуть, невелика пауза, щоб підкріпитись?

Ґархартра підняв руки вгору, наче хотів їх заспокоїти.

– Ну, ну. Не драматизуйте, – заперечив він. – Просто нам потрібно було доставити вас сюди якомога швидше. Ніхто не збирається перетворювати вас на рабів. Про це можете не хвилюватися.

– Це добре, – сказав Ринсвінд.

– Авжеж. Натомість вас принесуть у жертву, – спокійно продовжив Ґархартра.

– У жертву? Ви збираєтесь нас вбити? – чарівник підскочив як ужалений.

– Вбити? Так, звісно. Неодмінно. Інакше що ж то буде за жертвоприношення? Та ви не хвилюйтесь – це буде відносно неболяче.

– Відносно? Порівняно з чим? – сказав Ринсвінд. Він, не довго думаючи, ухопив високий зелений бутель, наповнений вином з морського винограду чи то пак медузи, і пожбурив ним у Церемоніймейстера, який миттєво підняв руку, наче хотів загородитись.

З кінчиків його пальців посипались іскри октаринового кольору, а повітря в кімнаті раптом стало в’язким і масним на дотик, що свідчило про вивільнення магічної енергії неабиякої сили. Бутель сповільнив свій рух, аж доки зовсім не зупинився і не завис у повітрі, помалу обертаючись.

У той же час невидима сила підхопила і відкинула Ринсвінда через усю кімнату, пришпиливши його, майже бездиханного, до стіни углибині кімнати високо над підлогою. Там він і повис, незграбно чеберяючи ногами, з перекошеним від несподіваної і безсилої люті обличчям.

Ґархартра опустив руку і неквапом обтер її до свого вбрання.

– Знаєте, я не хотів цього робити, – сказав він.

– Я здогадався, – промимрив Ринсвінд.

– Але для чого вам приносити нас в жертву? – спитав Двоцвіт. – Ви ж знаєте нас заледве п’ять хвилин!

– В тім-то й справа. Пожертвувати друзями було б якось не дуже достойно. Крім того, вас, так би мовити, було обрано. Я достеменно не знаю, хто з богів вас замовив, та Він дав цілком чітку вказівку. Слухайте, в мене немає часу на теревені. Стільки всього ще треба організувати, ви ж розумієте, – Церемоніймейстер відчинив двері та, перш ніж піти, озирнувся через плече. – Влаштовуйтесь зручно. І ні про що не турбуйтесь.

– Але ж ви нам так нічого і не сказали! – заскиглив Двоцвіт.

– А варто? Враховуючи, що вранці вас принесуть у жертву, – відказав Ґархартра, – навряд чи вартує псувати собі ніч марною тривогою. Гарних вам снів. Ну, чи як уже вийде.

Він зачинив за собою двері. На коротку мить довкола них спалахнули октаринові вогники, а це означало, що тепер вони замкнені так міцно, що жоден замковий майстер на землі не зміг би їх відімкнути.

Дзень, дзинь-дзелень прокотилося Окружністю під тихий шелест зір в нічному небі над ревучим Краєпадом.

Тертон, зв’язковий 45-ї ділянки, не чув такого брязкоту відтоді, як однієї ночі гігантського морського чудовиська винесло течією до Огорожі п’ять років тому. Він виглянув зі своєї хижі, яка за відсутності будь-яких підхожих острівців на його Ділянці була збудована на дерев’яних палях, ввігнаних у морське дно, – і почав вдивлятися у пітьму. Раз чи двічі йому здалося, що він бачить, як щось рухається вдалині. Власне кажучи, він повинен був взяти човна і поплисти туди, звідки доносився той настирливий шум. Однак тут, у суцільній темряві, така думка йому зовсім не сподобалась, тож він зачинив наглухо двері, накинув якусь ряднину на дзвіночки, що репетували, мов несамовиті, і спробував знову заснути.

То була марна справа, бо тепер уже й найвища смуга під Огорожею дзеленчала так, ніби там борсалося щось достоту велике і важке. Втупившись у стелю, він просидів хвилину-дві нерухомо, намагаючись не думати про великі довгі щупальця і очі завбільшки з озера, а тоді задув каганець і на два пальці прочинив двері.

Щось таки наближалося вздовж Огорожі, величезними нерівномірними стрибками, щонайменше на кілька метрів кожен. Воно вигулькнуло з пітьми прямо перед ним, і на мить Тертон побачив щось прямокутне, багатоноге, заплутане в морських водоростях, і – хоча воно й не мало жодних ознак, за якими можна було б дійти такого висновку – воно було дуже розлючене. Після того, як через його хижу промчало чудовисько, від неї залишилась купа дерев’яного сміття, щоправда, Тертон уцілів – в основному через те, що прилип до Окружності, як молюск до підводного рифу; через кілька тижнів його підібрало судно рятувального флоту, що поверталося з чергового рейсу додому, а згодом він утік із Круля, прихопивши лінзу гідрофобів (і в результаті набув симптомів гідрофобії у надзвичайно важкій формі); після низки всіляких пригод він врешті дістався Великого Нефу – настільки посушливого регіону на диску, що там постійно фіксувались від’ємні показники річних опадів, втім, він і там потерпав від надмірної вологості.

– Ти перевірив двері?

– Авжеж, – сказав Двоцвіт. – Вони так само міцно замкнуті, як і тоді, коли ти питав востаннє. Втім, є ще ж вікно.

– Пречудовий спосіб скрутити собі в’язи, – пробубнів Ринсвінд, все ще підвішений посередині стіни. – Ти сказав, що воно виступає понад Краєм світу. Тоді ну ж бо, зроби отой крок вперед і – е... пірнай у космічні широти, щоб замерзнути на бурульку чи, можливо, врізатися в якийсь інший світ на карколомній швидкості, чи кинутися стрімголов у розпечене жерло сонця?

– Я над цим подумаю, – відповів Двоцвіт. – Хочеш тістечко з морських водоростей?

– Ні!

– Ти коли збираєшся спускатися вниз?

Ринсвінд глухо загарчав. Частково тому, що почувався дуже ніяково. Заклинання Ґархартри було маловживаним і страшенно клопітким Особистим Гравітаційним Перевертом Атаварра, в результаті якого тіло Ринсвінда – доки сила чарів не вичерпається сама собою – було абсолютно впевнене, що «внизу» розташовано під кутом дев’яносто градусів до того напрямку, який більшість мешканців диска зазвичай сприймали як нисхідний. Тож він фактично стояв на стіні.

Тим часом пожбурений бутель продовжував безпомічно висіти в повітрі за кілька ярдів від нього. Для нього час – ну, не те щоб повністю зупинився, проте сповільнився на кілька порядків, тож його траєкторія досі зайняла кілька годин та кілька дюймів у реальності Двоцвіта та Ринсвінда. Зелене скло поблискувало у місячному промінні. Ринсвінд зітхнув і спробував зручніше вмоститись на стіні.

– І чому тебе ніколи нічого не хвилює? – дратівливо сказав він. – Нас тут збираються принести в жертву якомусь незрозумілому богу, а ти сидиш і наминаєш канапки з вусоногим раком.

– Нема злого, щоб на добре не вийшло, – сказав Двоцвіт.

– Ні, я – серйозно, ми ж навіть не знаємо, чому нас збираються вбити, – ніяк не міг заспокоїтись чарівник.

«А ти б хотів знати, еге ж?»

– Це ти сказав? – спитав Ринсвінд.

– Сказав що?

«Тобі вже вчуваються голоси, хе-хе», – почув Ринсвінд у своїй голові.

Від несподіванки він аж сів, перпендикулярно до підлоги.

– Ти хто? – строго запитав він.

Двоцвіт подивився на нього занепокоєно.

– Я – Двоцвіт, – сказав він. – І ти це чудово знаєш.

Ринсвінд обхопив руками голову.

– Це таки сталося, – простогнав він. – Я з’їжджаю з глузду.

«Слушна думка, – сказав голос. – Тут стає трохи тіснувато останнім часом».

Чари, що пришпилили Ринсвінда до стіни, раптом щезли зі слабеньким «трісь». Ринсвінд полетів вперед (що насправді було «донизу» для тих, хто твердо стояв ногами на підлозі) і гепнувся мішком додолу.

«Обережно – ти мене ледь не розчавив».

Ринсвінд зіпнувся на лікті і сягнув рукою в кишеню своєї мантії. Коли він вийняв руку, на його долоні сиділа зелена жабка, очі якої дивним чином сяяли у напівтемряві.

– Ти? – не повірив Ринсвінд.

«Поклади мене на землю і відступи назад», – жаба кліпнула очима.

Чарівник послухав і відтягнув убік приголомшеного Двоцвіта.

У кімнаті потемніло. Простір довкола загудів низькими вібруючими тонами. Звідкись з’явилися зелені, фіолетові та октаринові змійки диму і, звиваючись, швидко поповзли до принишклої амфібії, розсипаючи по дорозі дрібні блискавки. Невдовзі жабку повністю огорнула золотиста імла, що далі почала підійматись догори, наповнюючи кімнату теплим жовтявим світлом. Всередині неї вгадувалась темніша, невиразна фігура, що тріпотіла і змінювала форму на очах. Все це супроводжувалось пронизливим завиванням потужного магічного поля, від якого в жилах холонула кров...

Магічний смерч пропав так само несподівано, як і з’явився. А на тому місці, де щойно була жабка, була – без сумніву – жабка.

– Фантастично, – сказав Ринсвінд.

Жаба поглянула на нього з німим докором.

– Просто неперевершено, – скривився Ринсвінд. – Жаба чудесним способом перетворилась на жабу. Браво.

– Оберніться, – почувся голос позаду нього. Це був м’який жіночий голос, можна було навіть сказати, заворожливий голос – саме такий, з яким би ти залюбки випив кілька келихів після роботи, проблема була тільки в тому, що він долинав звідти, де взагалі не повинно було бути жодних голосів. Вони якимось дивом зуміли повернутись майже не рухаючись, як дві живі статуї на постаменті.

У досвітньому світлі стояла жіноча постать. Вона мала вигляд... вона була... вона мала оту... правду кажучи, вона...

Пізніше Ринсвінд та Двоцвіт не могли дійти згоди щодо жодної деталі у її зовнішності, окрім того, що вона була дуже вродливою (точніше сформулювати, що саме робило її такою, вони так і не спромоглися), і в неї були дивні зелені очі. Не того блідо-зеленого кольору, який іноді трапляється у звичайних людей, ні – вони були мов два зелені смарагди, до того ж райдужні, як крильця бабки. А одним із тих небагатьох власне магічних фактів, які Ринсвінд знав напевне, було те, що жоден бог чи богиня, якими б норовливими чи непостійними вони не були, не могли за бажанням змінювати колір чи природу своїх очей...

– Ф... – хотів було він звернутись до неї на ім’я. Вона застережливо підняла руку.

– Ти ж знаєш, якщо згадати моє ім’я, я зникну, – просюрчала вона. – Ти пригадуєш, напевне, що я єдина з усього сонму, хто приходить тоді, коли не чекають?

– Ет. Так, пригадую, здається, – крекнув чарівник, намагаючись не дивитись їй у вічі. – Ти та, кого на людях називають Пані?

– Так.

– Отже, ти – богиня? – втішився Двоцвіт. – Я завжди хотів познайомитись хоча б з однією.

Ринсвінд закляк, очікуючи спалаху гніву. Та Пані, натомість, тільки всміхнулася.

– Твій друг чарівник міг би згадати про добрі манери і познайомити нас, – сказала вона.

Ринсвінд закашлявся.

– Ох, ну звісно, – похопився він. – Це Двоцвіт, Пані, він – турист...

– ...я супроводжувала його у кількох ситуаціях...

– ...і, Двоцвіте, познайомся. Це – Та Сама Пані. Просто Пані, гаразд? Цього вистачає. Не спробуй назвати її ще якось, ЯСНО? – він з усіх сил намагався донести до куцого чоловіка важливість своїх слів, кидаючи на нього багатозначні погляди, але той нічого не помічав.

Ринсвінд здригнувся. Він, звісно, не був атеїстом; жарти з богами дискосвіту закінчувалися погано. Кілька разів, коли в нього було кілька зайвих копійчин, він навіть кидав монетки у скриньку для пожертвувань в тому чи іншому храмі, виходячи з принципу, що людині згодяться усі друзі, яких лиш можна знайти. Та зазвичай Богів він не турбував і щиро сподівався, що й Вони його не турбуватимуть. Життя і без того було досить складним.

Проте була пара богів, які справді наганяли жах. Решта, як правило, були зовсім як люди, хіба що більшого масштабу, і полюбляли вино і війни, і дівок. Однак Фатум та Пані були не такі – від них віяло крижаним холодом, і цього було достатньо, щоб по спині поповзли мурахи.

У Кварталі Богів, у Анк-Морпорку, Фатум мав невеликий, присадкуватий і загалом недоладний храм, де його чахлі шанувальники із згаслими очима збиралися темними ночами, щоб спільно проводити свої фатальні і цілковито безглузді ритуали. Храмів, присвячених Пані, не було ані одного, хоч вона була чи не наймогутнішою богинею за всю історію світу. Кілька членів Гільдії азартних гравців, нахабніших на вдачу, якось провели експеримент і спробували практикувати певну форму поклоніння у найглибших пивницях штаб-квартири Гільдії, і всі померли голодною, насильницькою або ж просто власною смертю протягом тижня. Вона була Богинею, Що Приходить Нежданно; ті, хто шукав з нею зустрічі, ніколи її не бачили, однак було відомо, що вона приходить на допомогу тим, хто її найбільше потребує. А іноді і не приходить. Така вже вона була. Їй не подобалось шарудіння вервичок, зате вона обожнювала звук калатання гральних костей. Ніхто достеменно не знав, яка вона на вигляд, хоча неодноразово траплялося так, що чоловік, який заклався на своє життя, намагаючись відігратись, відкривав свої карти і бачив, як вона, підморгуючи, дивилася йому прямо у вічі. Звичайно, не завжди. З усіх богів вона була тією, чию прихильність прагнули здобути найбільше, і в той же час – кого найчастіше проклинали.

– Там, звідки я приїхав, богів нема, – сказав Двоцвіт.

– Ну звісно, вони є, – сказала Пані. – Боги є повсюди. Ви просто їх не впізнаєте.

Ринсвінд подумки стріпнувся.

– Послухай, – рішуче мовив він. – Не хочу здаватись нетерплячим, але за кілька хвилин через оці двері ввійдуть люди і поведуть нас до нашої загибелі.

– Авжеж, – сказала Пані.

– Гадаю, ти могла би пояснити, – невпевнено припустив Двоцвіт.

– Чому ж ні? – відгукнулася Пані. – Крулійці мають намір спустити через край диска космічний бронзовий човен. Їхня головна мета – визначити стать Всесвітньої Черепахи А’Туїна.

– Безглузда ідея, – бовкнув Ринсвінд.