Текст книги "Колір магії"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 14 страниц)

Террі Пратчетт
Колір магії

Колір магії
пролог

У далекій другорядній галактиці, на астральному плані, якому не судилося бути втіленим у реальність, завихрені зоряні тумани дрижали й розсіювалися...

Погляньте...

У безкрайніх просторах міжгалактичного океану неквапливо пливе Велика Черепаха А’Туїн – на його масивних лапах воднева паморозь, а його величезний древній панцир вкритий кратерами від метеорів. Своїми закатареними, запаленими від астероїдного пилу, великими очима (кожне – завбільшки з море) Він уважно вдивляється у Пункт Призначення.

Його мозок, більший за ціле місто, із геологічною неквапністю розмірковує про Вагоме.

Найбільш вагома вага, звичайно ж, припадає на Берилію, Тубула, Великого Т’Фона та Джеракіна – чотирьох гігантських слонів, на чиїх широких, засмаглих у зоряному сяйві плечах тримається Світовий диск, оперезаний нескінченним водоспадом, наче гірляндою, й увінчаний ясно-блакитним куполом Неба.

Астропсихологи досі не змогли визначити, про що ж думають слони.

Довший час Велика Черепаха була лише гіпотезою, аж поки одного дня невелике таємниче королівство Круль, що своїми найвіддаленішими гірськими хребтами впирається у Краєпад і зазирає через нього у неосяжність, не встановило на вершині своєї найстрімкішої скелі хитромудру конструкцію: платформу з лебідкою – і не спустило за Край диска кількох дослідників-екстремалів у мідному судні з кварцевими вікнами, щоб вони могли побачити, що ховається за пеленою туманів.

Після того, як чимала ватага рабів витягнула назад їхній човен, що довгенько теліпався поміж зірками, перші астрозоологи змогли докладно розповісти про вигляд і природу А’Туїна та його слонів, але це однаково не розв’язало фундаментальних питань щодо природи всесвіту і мети, з якою він був створений.

Наприклад, якої насправді статі був А’Туїн? Це питання не буде розв’язаним, з неабиякою авторитетністю запевняли астрозоологи, допоки не спорудять більшу та міцнішу платформу човна для глибококосмічного занурення. А тим часом вони могли лише здогадуватися про приховані космічні таємниці.

Існувало, щоправда, припущення, що А’Туїн взявся нізвідки і рухатиметься далі черепашачим кроком, повільно й упевнено, в нікуди – і так довіку. Ця теорія була популярною в академічних колах. Альтернативна теорія, якої дотримувалися прибічники релігійної картини світу, стверджувала, що А’Туїн повзе від Місця Народження до Пори Парування, так само, як усі зірки на небі, яких, напевне, теж несли на своїх спинах крізь простір гігантські черепахи. Коли вони туди дістануться, то швидко і пристрасно паруватимуться, вперше і востаннє за своє життя, і від цього палкого союзу народяться нові черепахи, щоб нести на собі нові світи. Ця теорія була відома як гіпотеза Великого Вибуху[1]1
  В оригіналі «Big Bang», англійське «bang» (вибух) також є сленгом на позначення статевого акту. – Прим. ред.


[Закрыть].

Тож саме молодий космогерпетолог[2]2
  Герпетолог – науковець, який вивчає герпетологію, науку про плазунів і земноводних, відповідно, космогерпетолог – науковець, який вивчає буття цих тварин, зокрема черепах, у космічному просторі. – Прим. ред.


[Закрыть] із секції Упевненої Ходи, випробовуючи новий телескоп, за допомогою якого він сподівався визначити точне альбедо правого ока Великого А’Туїна[3]3
  Альбедо – коефіцієнт відображення світла чи радіації на поверхні небесних світил. – Прим. пер.


[Закрыть], був того пам’ятного вечора першим очевидцем, хто спостерігав, як над найдавнішим містом у світі стовпом здіймається дим, і його відносить вітром до середини світу.

Пізніше того ж вечора він так захопився своїми дослідженнями, що цілковито забув про побачене. Хай там як, він був першим...

Однак були й інші...

Колір магії

Вогонь вирував щосили у двоєдиному місті Анк-Морпорку. Там, де він облизав стіни Кварталу чарівників, його колір вигравав синьо-зеленим, втім іноді в ньому зблискували іскри дивовижного восьмого кольору – октаринового; там, де його норовливі вершники зуміли дістатися бочок та крамниць із гасом, яких було повно на Купецькій вулиці, він просувався уперед серіями вибухів та вогняних феєрверків; на вулицях парфумерів він горів, залишаючи по собі солодкі пахощі; а там, де торкався лантухів із рідкісними сухими травами в комірках аптекарів, задурманював перехожим голови і змушував їх говорити з Богом.

Наразі уся центральна частина Морпорка була охоплена полум’ям, тож багатії та заможніші громадяни Анка з іншого боку ріки мужньо реагували на цю ситуацію, гарячково руйнуючи мости. Однак кораблі – навантажені зерном, бавовною та лісом, – вже піймали вогонь своїми просмоленими боками і тепер весело палахкотіли у доках Морпорка, тоді як їх швартування, згорівши дощенту, боролося із стрімкими водами ріки Анк, що спадали з початком відпливу, і поки їх, наче світляків-потопельників, відносило течією до моря, воно підпалювало палаци та павільйони берегової частини міста. В усякому разі, іскри, підхоплені легким вітерцем, швидко розносились навкруги, сягаючи ген аж за ріку до прихованих від цікавого ока садів та віддалених клунь.

Дим від того завзятого палахкотіння завдяки вітру здіймався високим чорним стовпом, на добру милю чи дві догори, і його було видно з будь-якого куточка дискосвіту.

Це видовище, безумовно, справляло враження з того місця, де дві постаті спостерігали за ним з неабиякою цікавістю – а саме з прохолодного темного пагорба за кілька ліг[4]4
  Давня міра довжини, що дорівнює приблизно 3 милям або 4,8 км на суші і 3 морським вузлам або приблизно 5,6 км у морі. – Прим. пер.


[Закрыть] звідти. Вища з них смачно уминала стегенце курчати, спершись на меча, що був лиш трохи коротшим за чоловіка середнього зросту. Якби не його тривожно-зосереджений вигляд, можна було б припустити, що він прибув з безплідних Серединних земель.

Його приятель був значно нижчого зросту, закутаний з ніг до голови у коричневий плащ. Пізніше, коли йому випаде нагода рухатись, можна буде побачити, що він робить це легко й безшумно, наче кіт.

Ті двійко заледве перекинулись слівцем впродовж останніх двадцяти хвилин, не беручи до уваги коротку безрезультатну суперечку про те, чи вибух, що гахнув особливо потужно, стався в одній з гуртівень, де гасові запаси чекали розмитнення, а чи у майстерні Заклинача Керібла. Від цього факту залежала сума збитків.

На цей час довгов’язий закінчив обгризати кістку та з жалем пожбурив її у траву.

– Ну ось, горять усі малі провулки, – сказав він. – Мені вони завжди подобались.

– Усі скарбниці, – мовив коротун, і в задумі додав. – Цікаво, чи коштовне каміння горить? Кажуть, воно тієї ж породи, що й вугілля...

– Усе золото плавиться, стікаючи в канаву, – сказав здоровань, не звертаючи на нього уваги. – І усе вино закипає у бочках.

– Тут колись ще й щурі були – може, хоч ті згинуть, – сказав його компаньйон у коричневому.

– Так, звісно, щурі.

– Це, далебі, не те місце, де хотілось би бути в розпал літа.

– Ага. Хоча не можна не відчувати якесь... – гм, якесь тимчасове...

Він замовк, тоді раптом пожвавився.

– Ми заборгували старому Фрідо з «Багряної п’явки» вісім срібних монет! – коротун ствердно кивнув.

Якийсь час вони обидва мовчки спостерігали, як нова серія вибухів викарбовувала яскраво-червону лінію на ландшафті досі темної частини найвеличнішого міста в світі.

– Тхоре?

– Що?

– Мені цікаво, хто ж все-таки приклав до всього цього руку?

Низькорослий власник меча на ім’я Тхір не промовив нічого. Він пильно вдивлявся в дорогу, залиту червонуватим світлом. Небагато хто пройшов тією дорогою, оскільки Поправна брама одна з перших впала під зливою розпеченого білого попелу.

Але зараз якісь двоє наближалися до тієї брами. Очі Тхора, що завжди були гострозорі у сутінках чи в мороці, розпізнали контури двох вершників та ще якоїсь невеликої істоти позаду них. Вочевидь, якийсь багатий купець утікає з усім добром, яке лиш зміг загребти зі собою. Саме так Тхір і сказав своєму приятелю, на що той лише зітхнув.

– Статус розбійників нам не личить, – сказав чужеземець, – але, як ти сам кажеш, настали важкі часи, тож м’якеньке ліжко нам сьогодні не світить.

Він зручніше взявся за меча і коли вершник, що їхав попереду, наблизився, вийшов на дорогу з піднятою на знак попередження рукою і скривив посмішку, що мала б одночасно заспокоїти та налякати.

– Даруйте, пане..., – почав було він.

Вершник натягнув віжки, стримуючи коня, і відкинув капюшон. Здоровань поглянув на обличчя, розцятковане поверхневими опіками та кошлами підсмаленої бороди. Від брів не залишилось і сліду.

– Забирайся з дороги! – гаркнуло обличчя. – Ти – Бравд із Серединних земель[5]5
  Тут, мабуть, варто відзначити форму і розвиток дискосвіту.
  На диску, звичайно ж, є два головні напрямки: до Середини світу і до Узбіччя світу. Та оскільки сам диск обертається зі швидкістю один раз на кожні вісімсот днів (щоб, як вважає Рефорґуль з Круля, рівномірно розподілити вагу на своїх опорах – великих товстошкірих тваринах), існують і два менш істотні напрямки, цебто поправний, за сонцем, і супротилежний.
  Враховуючи також те, що малесеньке сонце, навколо якого обертається диск, рухається по сталій орбіті – тоді як сам диск велично, неквапливо крутиться знизу, – неважко здогадатися, що рік на диску має не чотири, а вісім сезонів. Літо настає тоді, коли сонце сходить або заходить найближче до Узбіччя; зима ж настає, коли сонце сходить або заходить у точці на дев’яносто градусів убік довкола окружності.
  Отож, у землях навколо Округлого моря рік починається у ніч Гуляння Кабанів, котиться через Весняне Буяння до середини свого першого літа (напередодні свята Дрібних Божеств), за яким вступає у Осіннє Благодення, а тоді досягає піврічного порога Зимової Холоднечі – Другої Зими (відомої як Зимовий Коловорот, позаяк саме тоді сонце починає підніматися по колу догори назустріч диску). Далі настає Друга Весна, а там уже й Друге Літо не за горами – і ось три чверті шляху означує Ніч Усіх Рогатих – одна-єдина ніч у році, коли, як каже легенда, усі відьми та вурдалаки сплять у своїх домівках. В цю пору опале листя кружляє морозними ночами аж до Другого Зимового Коловороту, в самому серці якого, наче коштовність у крижаній оправі, причаїлася друга ніч Гуляння Кабанів.
  Слабке сонячне проміння не в змозі добре прогріти Осердя світу навіть влітку, а тому землі там завжди скуті морозом. Узбіччя якраз навпаки, – край сонячних островів, де всі дні без винятку – приємні.
  На дискосвіті тиждень, звісно, має вісім днів, а спектр світла поділяється на вісім кольорів. Вісімка тут – узагалі надзвичайно важливе окультне число, і чарівник не повинен промовляти його за жодних обставин.
  Чому все згадане вище влаштовано саме так – ніхто точно не знає, та воно певною мірою пояснює, чому тут, на диску, Богів не надто шанують, зате в усьому звинувачують. —Прим, авт.


[Закрыть], еге ж?

Бравд збагнув, що в нього перехопили ініціативу.

– Іди геть, чуєш? – повторив вершник. – В мене немає часу на балачки з тобою.

Тоді озирнувся навкруги і додав:

– Це стосується і твого паскудного приятеля-нишпорки, де б він не ховався.

Тхір підступив до коня і вп’явся поглядом у розхристану постать.

– Ти ба! Очам своїм не вірю – це ж чарівник Ринсвінд! – сказав він дружнім тоном, занотовуючи тим часом у пам’яті адресовану йому образу – на випадок, коли трапиться нагода помститися. – Здається, я впізнав цей голос.

Бравд сплюнув під ноги і оголив меча. З чарівниками переважно не варто було морочитися, оскільки в них дуже рідко було при собі що-небудь справді цінне.

– Задерикувато говорить, як на чарівника-невдаху, – пробурмотів він собі під ніс.

– Нічого ви не розумієте, – стомлено відповів чарівник. – Ви мене так перелякали, що в мене піджилки трусяться, тож зараз я просто потерпаю від передозування адреналіну. А от коли оговтаюсь, у вас буде можливість налякати мене як годиться.

Тхір жестом вказав на палаюче місто.

– Ти був там?

Чарівник витер очі червоною, як жар, рукою.

– Так, я там був, коли все почалося. Бачите он того? Позаду мене? – він вказав їм на той шмат дороги, де видно було його супутника, що все ще до них наближався верхи, мало не випадаючи із сідла кожну другу хвилю.

– Ну, то й що? – запитав Тхір.

– Це він усе почав, – просто відповів Ринсвінд.

Бравд і Тхір поглянули на чоловіка, що тепер рухався, підстрибуючи по дорозі однією ногою, позаяк друга застрягла у стремені.

– Підпалювач, еге ж? – врешті мовив Бравд.

– Ні, – відповів Ринсвінд. – Не зовсім так. Скажімо краще, якби на землі запанував повний і цілковитий хаос, то він був би тим, хто стоїть у мокрих мідних обладунках на вершечку гори серед грому і блискавок і кричить: «Усі боги – покидьки». – У вас часом нема чогось поїсти?

– Так, є трохи курятини, – сказав Тхір. – В обмін на розповідь.

– Як-як його звати? – озвався Бравд, який не завжди встигав за плином розмови.

– Двоцвіт.

– Двоцвіт? – здивувався Бравд. – Яке кумедне ім’я.

– Ти й гадки не маєш наскільки. Отже, курка, кажеш? – сказав Ринсвінд, злізаючи з коня.

– Ага, швидка доставка з пекельної кухні, – підтвердив Тхір. Чарівник застогнав.

– Це мені нагадало, – додав він, – десь з півгодини тому тут як бабахнуло...

– То була гасова крамниця – на друзки, – відказав Ринсвінд, кривлячись від згадки про пекучий дощ.

Тхір повернувся до свого приятеля, вичікувально посміхаючись, – той буркнув і дістав монету. Раптом з дороги почувся зойк, що обірвався так само раптово. Ринсвінд навіть оком не змигнув, наминаючи шматок курчати.

– Одне з того, на що він абсолютно нездатний, – це їздити верхи, – сказав він і тут, щось пригадавши раптом, заціпенів, наче його мішком прибили, тоді нажахано зойкнув і кулею метнувся у пітьму. Коли повернувся, чоловік на ймення Двоцвіт, безвольно висів у нього на плечах. Він був малий і худорлявий, одягнутий у чудернацьке вбрання: короткі (по коліна) штанці та сорочку, кольори якої так запекло ворогували між собою, що вибагливе око Тхора замружилось навіть у напівтемряві.

– Кістки, здається, цілі, – зауважив Ринсвінд, відсапуючись. Бравд підморгнув Тхору і пішов оглянути ту істоту, що за їхніми припущеннями була якоюсь в’ючною твариною.

– Розумніше було б її не чіпати, – мовив чарівник, продовжуючи обстежувати непритомного Двоцвіта. – Повір на слово. Її захищає сила.

– Чари? – озвався Тхір, сідаючи навпочіпки.

– Та ні-і. Якась особлива магія, гадаю. Непроста. Тобто така, що може перетворювати золото на мідь, і в той же час воно залишиться золотом, – вона дає людям можливість розбагатіти, марнуючи їхні статки; вона дає слабким можливість спокійно почуватися серед злодіїв, вона проникає крізь найміцніші двері, щоб перетворити на непотріб скарби, які стережуть, як зіницю ока. І навіть цієї миті вона тримає мене своїм бранцем – щоб я супроводжував цього схибнутого, хочеться мені того чи ні, і оберігав його від біди. Вона сильніша за тебе, Бравде. І хитріша, думаю, навіть за тебе, Тхоре.

– То як же вона називається, ота всесильна магія?

Ринсвінд знизав плечима.

– Нашою мовою її називають звуко-відображення-духів-потойбіччя. А винце у вас є?

– Тобі, напевне, відомо, що мені не бракує досвіду у справах, де задіяна магія, – сказав Тхір. – От хоча б торік я – правда, з допомогою мого тамтешнього друга – таки розлучив горезвісного великого Архімага Іметри з його майном, цебто з його поясом, розшитим місячними камінцями, і з життям також, приблизно в такому порядку. Не боюся я оцього твого звуко-відображення-духів-потойбіччя.

– Однак, – додав він за хвилю, – ти мене зацікавив. Ану, розкажи-но мені, що й до чого, коли твоя ласка.

Бравд кинув погляд на істоту на дорозі. Зараз вона була ближче, тож її можна було краще розгледіти у вранішньому світлі. Вона, їй-богу, скидалася на...

– Скриня на ніжках? – здивувався він.

– Зараз я тобі усе розповім, – відгукнувся Ринсвінд. – Тобто, якщо наллєш вина.

А тим часом внизу у місті панував несусвітній гармидер. Хтось, трохи кмітливіший за інших, наказав зачинити велику річкову браму, що стояла на тому місці, де ріка Анк витікала за межі двоєдиного міста. Позбавлена можливості бігти своїм звичним руслом, ріка вийшла з берегів і розлюченим потоком неслася охопленими полум’ям вулицями. Незабаром вогонь поширився на ряд островів, кожен з яких ставав щораз меншим, тоді як чорний потік розбухав щораз більше. А вгорі, над містом, у клубах кіптяви й диму, збиралася велетенська гаряча парова хмара, що затуляла собою зірки. Тхір подумав собі, що вона схожа на якийсь чорний гриб або плісняву.

Двоєдине місто розкішного Анка та сморідного Морпорка, супроти яких всі інші міста в історії цивілізації були хіба що їх блідим відображенням, витримало чимало нападів за довгий і бурхливий період свого існування, і завжди повертало собі свою велич. Тож пожежа і, як наслідок, паводок, які зруйнували усе покинуте і вціліле у полум’ї майно – чим значно погіршили і без того жалюгідний стан речей для тих, хто залишився в місті, – не стали його кінцем. Це був радше такий собі вогняний розділовий знак – кома із золи згарища, в яке місто перетворив вогонь, чи крапка з комою, коли воно, як саламандра, горіло, та не згорало – у своїй нескінченній історії.

За кілька днів до цих подій до гирла ріки Анк з удосвітнім приливом підійшов корабель і пришвартувався серед безлічі інших, що вже тіснилися у лабіринті причалів та доків на березі Морпорка. Він привіз повні трюми рожевих перлин, молочних горіхів, пемзи, також кілька офіційних листів для Патриція Анк-Морпорка і ще одного чоловіка.

Цей чоловік, власне, і привернув увагу Сліпого Г’ю, одного з жебраків, що вийшов сьогодні раніше, ніж зазвичай, на свій патруль біля Перламутрового доку. Волоцюга штовхнув ліктем Кульгавого Бо, подаючи знак.

Чужинець на той час вже стояв на набережній, спостерігаючи за матросами на трапі, що з натугою виносили велику, оббиту мідними скобами скриню. Інший чоловік, очевидно капітан, стояв поруч із ним. Було щось таке у вигляді того мандрівника – і Г’ю відчував це кожним нервом свого тіла, яке зазвичай починало тремтіти, тільки-но він опинявся поблизу хоч би й малої дрібки неочищеного золота ще за п’ятдесят пейсів[6]6
  Стандартна міра довжини, яка зазвичай відповідала ширині кроку, приблизно 30—49 дюймів або, відповідно, 75 см – 1 м. – Прим. пер.


[Закрыть] від нього, – щось, що віщувало неминуче збагачення.

Певна річ, коли скриню поставили на бруківку, чужинець потягнувся до своєї торбинки – і ось у його руці зблиснула монета. Декілька монет. Золотих. Тіло Сліпого Г’ю вигнулося, як вербова лоза над водою, і він тихенько присвиснув. Тоді він знову штовхнув Кульгавого Бо під бік і послав його з новиною – хутчій до центру міста.

Коли капітан повернувся на свій корабель, чужинець залишився сам на набережній, розгублено роззираючись довкола, а Сліпий Г’ю тим часом підхопив горня, яким заробляв свій кусень хліба, і з улесливо-хитрою міною попростував через вулицю. Помітивши його, чужинець ураз почав порпатися у своїй торбинці з грішми.

– Здоровенькі були, добродію! – почав було Сліпий Г’ю, аж раптом виявив, що на нього з одного обличчя дивляться дві пари очей[7]7
  Чужинець, очевидно, мав на собі окуляри. – Прим. ред.


[Закрыть]. Він відсахнувся, готовий дременути.

– ! – сказав незнайомець, схопивши його за руку. Г’ю чув, що моряки з нього регочуть – ледве за борт не випадають. Однак його натреновані відчуття так явно свідчили про непереборну присутність грошей, що він завмер на місці. Чужинець відпустив його руку і хутко прогортав невелику книжечку, яку вийняв з-за пояса, а тоді сказав:

– Халоу!

– Що? – не зрозумів Г’ю. Чоловік спантеличився.

– Халоу? – повторив знову, на цей раз трохи заголосно і так старанно, що Г’ю практично бачив, як голосні міняють конфігурацію, набуваючи знайомого звучання.

– І вам халоу, – зметикував Г’ю. Чоловік широко всміхнувся і знову засунув руку у торбинку з грішми. Цього разу він витягнув велику золоту монету. Вона була не набагато більшою за анкійську крону, що відповідала восьмитисячній доларовій купюрі, а дизайн – зовсім незнайомий, однак мову, якою вона промовляла до Г’ю, він розумів пречудово. Мій теперішній власник, казала вона, потребує уваги і підтримки; чому б не задовольнити його потребу, щоб ми з тобою могли піти кудись і трохи розважитись?

Чужинець зауважив ледь помітні зміни у позі жебрака, і це його трохи заспокоїло. Він знову взявся щось шукати у своїй малій книжечці.

– Я бажаю, щоб мене провели до готелю, таверни, гостьового дому, шинку, притулку, караван-сараю, – зрештою сказав він.

– Що, усюди відразу? – здивувався Г’ю.

– ? – перепитав чужинець.

Г’ю усвідомлював, що за ними з інтересом спостерігає різний люд: продавчині риби, шукачі морських зірок, крабів та інших морських цікавинок, а також ті, хто просто ловив ґав неподалік.

– Слухай, – сказав він за хвилю, – я знаю одну хорошу таверну, цього досить?

Він боявся навіть припустити, що золота монета вислизне з його рук. Хай там як, а вона залишиться в нього, навіть якби Їмор конфіскував усе решта. А ота велика скриня, що була практично усім багажем приїжджого, – схоже, до верху набита золотом, вирішив Г’ю.

Чотириокий зазирнув у свою книжку.

– Я б хотів, щоб мене відпровадили до одного готелю, місця для відпочинку, таверни, шин...

– Так, гаразд. Ходімо вже, – нетерпляче відгукнувся Г’ю. Він підхопив один із клунків та хутко пішов уперед. Чужинець якусь мить вагався, а тоді пішов услід за ним.

Думки проносилися в голові Г’ю зі швидкістю експрес-потяга. Привести новоприбулого у «Тріснутий барабан»[8]8
  Цей заклад фігурує у багатьох романах серії «Дискосвіт». Після реконструкції «Тріснутий барабан» (Broken Drum) буде відомий під назвою «Латаний барабан» (Mended Drum). – Прим. ред.


[Закрыть], не докладаючи до того особливих зусиль, – це ж неабияке везіння, і Їмор, мабуть, йому віддячить. Та попри усю привітність свого нового знайомого щось у його вигляді насторожувало, і він хоч убий, не міг второпати, що саме. Не зайва пара очей, ні. Щось інше. Він озирнувся.

Куций чоловічок бадьоро простував вулицею – по самій її середині, і зацікавлено роззирався на всі боки.

Від того, що Г’ю угледів наступної миті, у нього затерпли п’яти.

Масивна дубова скриня, яку він востаннє бачив на набережній у стані цілковитого спокою, тепер, весело розгойдуючись, йшла за своїм хазяїном назирці. Повільно, аби не дай боже якийсь необережний рух не зруйнував його непевний контроль над власними ногами, Г’ю злегка нагнувся, щоб зазирнути під скриню.

Там було багато-пребагато ніжок.

Дуже обачно Г’ю розвернувся і так само обачно попрямував до «Тріснутого барабана».

– Дивина, – сказав Їмор.

– У нього була ота велика дерев’яна скриня, – вставив слово Кульгавий Бо.

– Він, судячи з усього, – купець або шпигун, – продовжував Їмор. Відірвавши невеликий шматок м’яса від печені, яку тримав у руці, він підкинув його догори. Та перш ніж той описав повну дугу у повітрі, чорна тінь відокремилась від стіни у глибині кімнати і шуганула вниз, ухопивши шматок на льоту.

– Купець або шпигун, – повторив Їмор. – Як на мене, хай краще шпигун. Шпигун платить за себе двічі, бо завжди є якась нажива, після того, як ми його здамо. Як гадаєш, Візеле?

Навпроти Їмора другий найбільш авторитетний злодій Анк-Морпорка примружив одне око і знизав плечима.

– Я перевірив той корабель, – сказав він. – Це вільне торгове судно. Час від часу курсує до Кавових островів. Тамтешні люди – справжні дикуни. Вони нічого не знають про шпигунів, і я не здивуюсь, якщо вони полюбляють ласувати купцями.

– А він таки скидався трішки на купця, – подав голос Бо. – Хіба що не товстий.

За вікном почулося тріпотіння пташиних крил. Їмор піднявся з крісла, пройшов через кімнату до вікна і за хвилю повернувся з великим вороном на плечі. Коли він зняв з лапки птаха невеличку капсулку із вкладеною туди запискою, птах пурхнув догори і приєднався до компанії своїх чорноперих друзів, що дрімали на кроквах. Візел зовсім не відчував симпатії до птаха. Усі знали, що Їморові ворони були надзвичайно віддані своєму господареві, настільки віддані, що єдина Візелова спроба просунути себе у ранг найспритнішого злодія Анк-Морпорка коштувала йому – правій руці їхнього господаря, – його лівого ока. Втім, добре, що не життя. Їмор не був схильний ображатися на прояви честолюбства.

– Б12, – сказав Їмор і, відкинувши набік капсулку, розгорнув крихітний клаптик паперу, що був усередині.

– Кіт Муррін, – не задумуючись зреагував Візел. – Патрулює на верхній позиції вартової вежі у храмі Дрібних Божеств.

– Він каже, що Г’ю відвів нашого незнайомця до «Тріснутого барабана». Що ж, непогано. Товстопуз – наш друг, чи не так?

– Еге ж, – відповів Візел. – Якщо не забув, з ким знатися, щоб справи йшли вгору.

– Цей твій Муррін наче був його клієнтом, – вдоволено продовжив Їмор, – бо він тут пише про скриню на ніжках, якщо я правильно розібрав його карлючки. – він пильно подивився на Візела поверх записки.

Візел відвів погляд.

– Він отримає за це прочухан, – твердо сказав він.

Кульгавий глипнув на чоловіка у чорному, що сидів, розслаблено відкинувшись на спинку крісла, нагадуючи своїм безжурним виглядом пуму з Узбічних земель, – і подумав, що скоро отой Муррін скотиться зі шпилів храму Дрібних Божеств і приєднається до когорти дрібних божків у безлічі вимірів Потойбіччя. А він досі винен Кульгавому три мідяки.

Їмор зіжмакав записку і шпурнув її у куток.

– Думаю, трохи пізніше ми прогуляємось до «Барабана», Візеле. І заодно, може, скуштуємо те пиво, що так до вподоби твоїм людям.

Тхір промовчав у відповідь. Бути правою рукою Їмора нагадувало йому лагідне шмагання ароматизованими шнурівками – до самого скону.

Двоєдине місто Анк-Морпорк, найбільше з усіх портових міст, що розкинулися на узбережжях Округлого моря, було фактично осередком чималої кількості злочинних банд, злодійських гільдій, синдикатів та подібних організацій. Це була, окрім іншого, запорука його процвітання. Більшість простого люду, що жив на супротилежній стороні ріки у заплутаних провулках Морпорка, доповнював свій убогий заробіток, виконуючи ті чи інші дрібні послуги для однієї з конкуруючих банд. Тож на той момент, коли Г’ю та Двоцвіт ступили на подвір’я «Тріснутого барабана», ватажки багатьох банд вже були проінформовані про те, що до міста приїхав хтось такий, в кого начебто водяться чималі гроші. Окремі звістки більш спостережливих шпигунів містили також подробиці про книжку, що підказувала чужинцю, що говорити, та скриню, що вміла ходити. Ці факти відразу ж відкидалися як неістотні. Жоден маг, здатний на такі заклинання, ще досі ні разу не з’являвся у радіусі милі навколо доків Морпорка.

Позаяк година все ще була рання (чи, з іншого боку, пізня), коли більшість мешканців Морпорка тільки-но прокидались (або ж лягали спати), мало хто із завсідників «Барабана» мав нагоду бачити, як Двоцвіт спускався сходами у його зал. Коли ж позаду нього з’явився його багаж і упевнено пострибав сходинками вниз, відвідувачі за грубими дерев’яними столами – всі як один – з підозрою зазирнули у свої чарки.

Товстопуз саме лупцював малого троля, що підмітав шинок, коли наша трійця проходила повз нього.

– Що це, в біса, таке? – розгубився він.

– Тс-с, нічого не кажи, – просичав Візел. Двоцвіт вже знову водив пальцем у своїй книжці.

– Що він таке робить? – запитав Товстопуз, заклавши руки в боки.

– Вона підказує йому слова. Знаю, звучить безглуздо, – пробурмотів Г’ю.

– Як може книжка знати, що треба сказати?

– Мені потрібне помешкання, номер, десь переночувати, повний пансіон, чи чисто у ваших номерах, номер з гарним краєвидом з вікна, скільки коштує поселитись на одну ніч? – випалив Двоцвіт на одному подиху.

Товстопуз витріщився на Г’ю. Жебрак тільки знизав плечима.

– У нього купа грошей, – сказав він.

– В такому разі скажи йому – три мідяки. А ота Річ має піти до стайні.

– ? – не зрозумів чужинець. Товстопуз розчепірив три товсті червоні пальці – і на обличчі його співрозмовника засяяла широка усмішка, як доказ розуміння. Він знову понишпорив у своїй торбинці, вийняв із неї три великі золоті монети і поклав на долоню Товстопуза.

Товстопуз мовчки витріщився на них. Їхня вартість була в чотири рази більшою за вартість «Тріснутого барабана», разом із прислугою. Він перевів погляд на Г’ю. Той наче язик проковтнув. Тоді він знову поглянув на чужинця. Проковтнув слину.

– Гаразд, – сказав він нарешті, неприродно високим голосом. – Ну, і харчування, звісно, теж входить. Ох... Ви ж розумієте, так? – він доповнив сказане відповідним жестом.

– Їза? – здогадався куций чоловік.

– Так, – відповів Товстопуз, потроху вкриваючись краплинами поту. – Подивіться у своїй книжечці, я б сказав.

Чоловік розгорнув свою книжку і пробігся пальцем по сторінці. Товстопуз, який так-сяк умів читати, зазирнув у розгорнутий томик. Те, що він там побачив, було цілковитою нісенітницею.

– Їзжжа, – спромігся чужинець. – Так. Ескалоп, котлета, гуляш, рагу, фрикасе, суфле, галушки, бланманже, сорбет, каша, ковбаса, не їсти ковбасу, боби, без бобів, желе, джем. Гусячі потрушки. – Він радісно заусміхався Товстопузу.

– Усе разом? – кволим голосом запитав шинкар.

– Це в нього така манера висловлюватися, – пояснив Г’ю. – Не питай мене чому. Така, і крапка.

Очі усіх присутніх в залі уважно стежили за чужинцем – за винятком однієї пари, що належала чарівнику Ринсвінду, який сидів у найтемнішому кутку, гріючи у руках невеличкий кухоль пива. Він стежив за Багажем.

А ми простежимо за ним.

Роздивімось його уважніше. Сухорлявий, як і більшість чарівників, одягнутий у пурпуровий плащ, на якому потьмянілими блискітками було вишито кілька містичних символів. Хтось, можливо, подумав би, що він – просто помічник мага, який покинув свого господаря через власну зухвалість, нудьгу, страх чи нестримні потяги гетеросексуальності. Однак у нього на шиї висів ланцюжок із бронзовим восьмикутником, що засвідчував його статус випускника Невидної академії – вищої школи магії, приміщення якої існували поза часом і простором, тож їхнє розташування завжди було десь поміж Тут і Там. Випускники цього закладу, як правило, ставали щонайменше професійними чарівниками, та Ринсвінд – після одного злощасного випадку – покинув навчання, засвоївши тільки одне заклинання, тож заробляв собі на життя у місті, як вдавалося, користаючись своїми вродженими здібностями до мов. Зазвичай він уникав роботи, але міг похвалитися такою кмітливістю, порівняно з якою його знайомі мало чим відрізнялись від розумного щура. А ще він міг розпізнати річ, зроблену з дерева мудрої грушки[9]9
  Вид дерева, що має власний інтелект; росте на територіях Агатійської імперії, де залишились ознаки первісної магії. Непроникний для чарів, тому його використовують для виготовлення магічних атрибутів. – Прим. пер.


[Закрыть], коли випадала така нагода. Саме зараз ось така річ була перед ним, і він ледве вірив власним очам.

Архімаг мав докласти величезних зусиль впродовж тривалого часу, щоб врешті-решт отримати невеличкий посох, зроблений з деревини тієї самої грушки. Вона росла тільки у місцях, просякнутих первісною магією. По всьому узбережжю Округлого моря знайшлося б не більше двох таких посохів. Велика скриня з отого самого дерева... Ринсвінд намагався прикинути на око її вартість, а тоді вирішив, що навіть якщо скриня напакована зірчастими опалами та паличками ауріколатуму[10]10
  Самоцвіти та коштовне каміння дискосвіту. – Прим. пер.


[Закрыть], її вміст не становив би навіть десятої частини від вартості самої скрині. Від таких обрахунків на його скроні запульсувала жилка.

Він встав з-за столу і підійшов до трійці біля прилавка.

– Чи можу я вам якось допомогти? – наважився він.

– Відвали, Ринсвінде, – огризнувся Товстопуз.

– Я лиш подумав, що доцільніше було б звертатися до цього пана його рідною мовою, – спокійно сказав чарівник.

– Він чудово дає собі раду сам, – відказав шинкар, але про всяк випадок відступив кілька кроків назад.

Ринсвінд ввічливо всміхнувся незнайомцю і мовив кілька слів химерійською. Він пишався, що спілкувався нею абсолютно вільно, проте чужинець тільки збентежено кліпав очима.

– Нічого не вийде, – впевнено заявив Г’ю. – Вся справа в книжці. Вона йому говорить, що сказати. Магія.

Ринсвінд перейшов на високий стиль борогравійської, далі на вангельмешт, сумтрі і навіть блек оругу – мову, в якій зовсім не було іменників, та й прикметників теж, за винятком одного, – що саме по собі доволі непристойно. Кожна його спроба завершувалась однаково, а саме – ввічливим нерозумінням. У відчаї він спробував звернутись мовою племені троб, і тут обличчя куцого чоловіка розповзлось у широкій усмішці.

– Нарешті! – вигукнув він. – Мій добродію! Це – вражаюче! (Щоправда, тробійською мовою останнє слово насправді набуло значення «річ, що може статися тільки раз за увесь період придатності каное, яке добросовісно витесали сокирою і випалили вогнем з найвищого діамантового дерева, що росте у всім відомих лісах діамантових дерев на схилах підніжжя гори Аваява – оселі вогняних богів», чи так, в усякому разі, кажуть.)

– Що ти йому тут наговорив? – запитав Товстопуз підозріло.

– Що там сказав шинкар? – запитав куций чоловік.

Ринсвінд зібрався з духом.

– Товстопузе, принеси нам два кухлі твого найкращого темного пива, будь ласка.

– То ти його розумієш?

– Певна річ.

– Тоді скажи йому – скажи, що ми дуже раді його вітати. Скажи, що сніданок... гм... коштує одну золоту монету. – на якусь мить обличчя Товстопуза відображало повну гаму глибоких внутрішніх переживань, а тоді він додав, ніби піддавшись раптовому спалаху щедрості. – Ціна включатиме і твій сніданок теж.

– Чужинцю, – почав Ринсвінд незворушним тоном. – Якщо ви залишитесь тут, вас приріжуть або отруять ще до світанку. Тільки не переставайте всміхатися, бо я перестану також.

– Ну, годі вам, – не повірив чужинець, озираючись довкола. – Це місце на вигляд – надзвичайно затишне. Справжня морпоркська таверна. Знаєте, я стільки про них чув. Усі ці химерні балки. І зовсім недорого, до речі.