Текст книги "Колір магії"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 14 страниц)

Ринсвінд зачудовано дивився на малесеньке квадратне скельце. Ось він тут, наче справжній, – крихітна фігура в натуральному кольорі, що стоїть попереду групи Вартових, чиї перелякані обличчя завмерли у жалюгідній подобі усмішки.

Страх безсловесно витав над групою чоловіків, що нависли над ним з усіх боків, намагаючись зазирнути через його плече і щось таки побачити.

Хитро всміхаючись, Двоцвіт простягнув йому жменю монет, що були, як Ринсвінд упізнав, – чверть-рину, та підморгнув.

– У мене були подібні проблеми, коли я зупинявся на Кавових островах, – сказав він. – Вони думали, що іконограф краде у них частину душі. Сміховинно, еге ж?

– Тряк, – відгукнувся Ринсвінд, а тоді, оскільки цього видалося недостатнім для підтримання розмови з його боку, додав: – Думаю, все ж таки, воно не дуже на мене схоже.

– Ним легко користуватись, – сказав Двоцвіт, не звертаючи уваги на його ремарку. – Погляньте, все, що вам треба зробити, – це натиснути оцю кнопку. Решту іконограф робить сам. А тепер я стану ось тут, поруч Грана, а ви зробите фотографію.

Отримані монети заспокоїли розхвильованих чоловіків у властивий золоту спосіб, а півхвилини по тому Ринсвінд був приємно вражений тим, що тримає в руках маленький скляний портрет Двоцвіта, де той тримає величезний меч і посміхається так, наче усі його мрії здійснилися.

Вони пообідали у невеликому шинку поблизу Латунного мосту[21]21
  Міст в Анк-Морпорку, відомий своєю вартою – вісьмома кам’яними гіпопотамами, які, згідно з переказами, покинуть свої пости і втечуть, коли місту загрожуватиме справжня небезпека. – Прим. пер.


[Закрыть] (Багаж тим часом спочивав під столом). Їжа та вино, які були значно кращими за ті, що Ринсвінд зазвичай міг собі дозволити, зняли втому, як рукою. Не так уже й погано все складається, – подумав він собі. Трішки винахідливості і ще трохи кмітливості – ось все, що потрібно.

Двоцвіт, здавалося, теж про щось міркував. Задумливо дивлячись на келих із вином, він зауважив:

– У тутешніх шинках, гадаю, частенько б’ються?

– О, навіть дуже.

– Без сумніву, обладнання та інвентар теж зазнає шкоди?

– Обл... А, я зрозумів. Ви маєте на увазі лавки і все таке. Гадаю, так.

– Це, напевне, дуже засмучує власників шинків.

– Насправді, я ніколи про це не міркував. Думаю, в цьому полягає один із ризиків їхньої роботи.

Двоцвіт подивився на нього із серйозним виглядом.

– Я міг би їм допомогти, – сказав він. – Ризики – це те, з чим я працюю. Слухайте, їжа тут – надто масна, вам не здається?

– Ви ж говорили, що хочете спробувати якусь справжню морпоркську їжу, – відповів Ринсвінд. – А до чого тут ризики?

– О, про ризики я знаю все. Це моя робота.

– Здається, саме так ви і сказали. Мені і першого разу не дуже вірилось.

– Та ні, я не йду на ризик. Мабуть, найбільша неприємність зі мною трапилася, коли я якось перевернув чорнильницю. Я оцінюю ризик. День за днем. Чи знаєте ви, які шанси на те, що дім не постраждає від пожежі в районі Червоного Трикутника у Фест Пеларґіку? П’ятсот тридцять вісім до одного. Я вирахував це, – додав він дещо самовдоволено.

– Для..., – Ринсвінд намагався стримати відрижку, – для чого? Даруйте. – Він налив собі ще трохи вина.

– Для..., – Двоцвіт зробив паузу. – Я не можу пояснити це тробійською, – зізнався він. – Моєю мовою це звучить – (тут він вимовив ряд чудернацьких складів).

– Страх-у-ванні, – повторив Ринсвінд. – Кумедне слово! Шо то таке?

– Ну, припустімо, у вас є корабель, навантажений, скажімо, золотими зливками. Він може потрапити у шторм або його можуть захопити пірати. Ви не хочете, щоб таке сталося, тож берете собі страхів-кум. Я вираховую шанси на те, щоб вантаж не був втрачений, виходячи з прогнозів погоди та статистичних даних про піратство за останні двадцять років, тоді додаю похибку, а тоді ви платите мені певну суму грошей відповідно до цих шансів...

– ...і похибки, – діловито підказав Ринсвінд, киваючи пальцем.

– ...а у випадку, якщо ви все ж втратите свій вантаж, я вам відшкодовую збитки.

– Відчаровую?

– Виплачую вам вартість вашого вантажу, – розтлумачив Двоцвіт.

– Ага. Все ясно. Це як битись об заклад, так?

– Заклад? Ну, гадаю, так. У певному розумінні.

– І ви заробляєте гроші на цьому страху-в-ванні?

– Воно дає прибуток від вкладених коштів, звісна річ.

Оповитий теплом від приємного золотистого напою у келиху, Ринсвінд намагався думати про страх-у-ванні в умовах Округлого моря.

– Я все ж не зовсім розумію цей страх-у-ванні, – сказав він твердо, спостерігаючи між іншим, як світ продовжує свій обертальний рух. – Магію – так. Магію я розумію.

Рот Двоцвіта розтягнувся в усмішці.

– Магія – це одне, а відображені-звуки-духів-потойбіччя – це інше, – сказав він.

– Га?

– Що-що?

– Те смішне слівце, що ви сказали, – сказав Ринсвінд нетерпляче.

– Відображені-звуки-духів-потойбіччя?

– Ніколи такого не чув.

Двоцвіт налаштувався пояснювати.

Ринсвінд налаштувався його зрозуміти.

Пополудні вони довго оглядали місто, рухаючись у поправному напрямку від ріки. Двоцвіт йшов попереду, розмахуючи дивною коробочкою, що висіла у нього на шиї на короткому ремені. Ринсвінд плентався позаду, стогнучи та зупиняючись раз за разом, щоб перевірити, чи його голова все ще тримається на плечах.

За ними назирці йшов ще дехто. У місті, де публічні страти, дуелі, поєдинки, чвари між магами і незвичайні пригоди відбувалися практично щодня, мешканці опанували професію зацікавленого глядача і довели її до абсолютної довершеності. Вони були, всі до одного, професійні роззяви. Хай там як, Двоцвіт з ентузіазмом продовжував робити знімок за знімком людей, зайнятих – як він це пояснив – звичайними повсякденними справами, і оскільки чверть-рину послідовно опинялося щоразу в іншій долоні, «за завданий клопіт», – невдовзі за ним потягнулася довга черга ошелешених і щасливих нуворишів на той випадок, якби цей схиблений вибухнув фонтаном золота.

У храмі Семирукого Сека на поспішно скликаних зборах жерці та майстри ритуальної пересадки серця дійшли згоди, що статуя Сека заввишки сто спан[22]22
  Міра довжини, що відповідає 22,86 см. – Прим. пер.


[Закрыть] була занадто священною, аби з неї робили магічні знімки, але плата в розмірі двох рину дивовижним чином змусила їх змінити свою точку зору і погодитись, що, можливо, не такий Він уже й святий.

Тривала зустріч у Кубельцях повій завершилась низкою яскравих і повчальних знімків, декотрі з яких Ринсвінд приховав у рукаві, щоб пізніше детально вивчити при зачинених дверях. Коли памороки в його голові розвіялись, він почав серйозно мізкувати над тим, як працює іконограф.

Усі чарівники, навіть ті, кого вважали невдахами, знали, що деякі речовини реагують на світло. Можливо, на ті скельця вплинув якийсь таємничий процес, що заморозив світло, яке крізь них проходило? В усякому разі, щось на те схоже. Ринсвінд завжди підозрював, що десь повинно існувати щось краще за магію. Досі він, як правило, не знаходив цьому підтвердження.

Хай там як, незабаром він не пропускав жодної нагоди зробити знімок. Двоцвіт був цьому тільки радий, адже тепер він також міг з’являтись на своїх знімках. Власне, у цей момент Ринсвінд зауважив щось дивне. Коробка наділяла свого власника певною силою – вона проявлялася в тому, що хто б не опинився перед її гіпнотичним скляним оком, покірно слухався найбільш категоричних наказів щодо пози та виразу обличчя.

І от, саме коли він був зайнятий дослідженням цього феномена на площі Розбитих місяців[23]23
  Найбільший, вкритий бруківкою майдан у Анк-Морпорку. – Прим. пер.


[Закрыть], прийшла біда.

Двоцвіт прийняв відповідну позу, щоб сфотографуватись з приголомшеним продавцем талісманів, – чергова юрба прихильників уважно стежила за ним, на випадок якби він утнув якусь кумедну дурницю.

Ринсвінд опустився на одне коліно (те, з якого легше було знімати), і натиснув на чарівний гачок.

Коробка озвалася:

– Нічого не вийде. В мене закінчилась рожева фарба.

Перед його очима відкрилися досі непомічені дверцята.

Маленька зелена гуманоїдна фігурка, вкрита огидними бородавками, висунулася звідти, показала дощечку з палітрою кольорів у своїй пазуристій руці і заверещала на нього.

– Немає рожевої! Бачиш? – проскреготів гомункул. – Нема чого тиснути на гачок, коли закінчилась рожева, еге ж? Якщо ти хотів рожевої фарби, не треба було стільки знімкувати молодих панянок, так? Відтепер це – монохром, друже. Ясно?

– Ясно. Так, авжеж, – сказав Ринсвінд. В одному неосвітленому кутку коробочки – як йому здалося, він побачив мольберт і малесеньке неприбране ліжко. Він все ж сподівався, що йому це здалося.

– Бувай, якщо все зрозуміло, – сказав бісик і гримнув дверцятами. Ринсвінду здалося, що він чує зсередини приглушені звуки: чиєсь бурмотіння і скрип підлоги, по якій совгають стільцем.

– Двоцвіте... – почав було він, піднявши голову.

Двоцвіт щез. Пильно вдивляючись у метушливу юрбу навколо, Ринсвінд відчув, як колючий холод мурахами пробіг по спині, і тут хтось легенько тицьнув йому чимось твердим у поперек.

– Обертайся, але повільно, – сказав голос, що звучав, як чорний шовк на дотик. – Або ж прощайся зі своїми нирками.

Юрба зацікавлено спостерігала. День обіцяв бути приємним.

Ринсвінд повільно обернувся, відчуваючи, як вістря меча ковзає по його ребрах. По інший бік леза він упізнав Стрена Візела – злодія, лютого головоріза, невдоволеного претендента на титул найбільшого мерзотника в світі.

– Здоров, – сказав він мляво. За кілька ярдів[24]24
  Міра довжини, що дорівнює 3 футам або 91 см. – Прим. пер.


[Закрыть] від них він помітив кількох непривітних чоловіків, що піднімали кришку Багажу і збуджено тицяли на торбинки із золотом. Візел посміхнувся. Це ще більше спотворило його перетяте шрамом обличчя.

– Я тебе знаю, – сказав він. – Чарівник-пройдисвіт. Що то за Річ?

Ринсвінд зауважив, що кришка Багажу ледь тремтіла, хоча вітру не було. А він усе ще тримав у руках коробку, що робила знімки.

– Оце? Це робить картинки, – весело відповів він. – Гей, ану поусміхайся отак ще хвильку, гаразд? – він хутко відступив назад і націлив на нього коробку.

Візел вагався якусь мить, а тоді гаркнув:

– Що?

– Усе гаразд, просто всміхайся отак ще трохи... – попрохав Ринсвінд.

Злодій засумнівався, а тоді щось пробурчав і опустив меча. Пролунало клац у супроводі переляканого вереску на два голоси. Ринсвінд не озирався, побоюючись, що побачить жахливі речі, як йому підказувала інтуїція, тож на той момент, коли Візел повернувся по нього, він вже був на іншому боці площі і навіть не думав зупинятись.

Альбатрос велично спускався з-під хмар широкими, повільними змахами крил, втім, цей спуск ганебно закінчився шквалом пір’я та глухим звуком, коли він важко гепнувся на свою платформу у пташиному дворі Патриція.

Доглядач птахів, подрімуючи на сонці і зовсім не сподіваючись отримати ще одну заморську звістку сьогодні – так швидко після тієї, що надійшла вранці, схопився на ноги і почав вдивлятися в небо.

Через кілька секунд він мчав коридорами палацу, тримаючи в руці капсулу з повідомленням і – через недбалість, спровоковану несподіванкою – посмоктуючи на тильному боці долоні дошкульну рану від удару дзьобом. Ринсвінд чимчикував провулком, не зважаючи на сердиті верески, що лунали зі знімкувальної коробки, потім перемахнув через високу стіну – від чого його обшарпана мантія тріпотіла навколо нього, наче пір’я скуйовдженої галки. Він приземлився у передньому дворі крамниці з килимами і, розкидавши на своєму шляху крам та покупців, вигулькнув через чорний вхід на її іншому боці з вибаченнями напоготові, після чого прослизнув ще одним провулком, і коли вже було збирався бездумно пірнути у води ріки Анк, – спинився, небезпечно балансуючи біля самого краю води.

Кажуть, існують певні загадкові ріки, один ковток води з яких може коштувати людині життя. Долаючи щоразу свій бурхливий шлях через двоєдине місто, ріка Анк цілком могла виявитись однією з таких рік.

У далині до обурених криків додалася пронизлива нота жаху. Ринсвінд відчайдушно озирнувся навкруги, чи нема десь поблизу човна або поручня на гладких стінах обабіч нього. Він потрапив у пастку.

Непрохане, з глибин його свідомості почало виринати заклинання. Було б неправдою сказати, що він колись його вивчив: це воно його вивчило. Через той епізод його виключили з Невидної академії: побившись об заклад, він насмілився зазирнути у сторінки «Октави»[25]25
  «Octavo» – книга, що містить Вісім Великих Заклинань, які Творець використав для створення Дискосвіту. Цікаво, що «in octavo» – це назва справжнього книжкового формату (восьмої частини друкарського аркуша), який колись використовували. – Прим. ред.


[Закрыть] – останньої наявної копії особистого гримуару[26]26
  Гримуар або книга тіней – особистий щоденник мага, що містить заклинання та різні чаклунські рецепти і описує його повсякденну магічну практику. – Прим. пер.


[Закрыть] Творця (поки бібліотекар Академії був зайнятий іншими справами). Заклинання вискочило зі сторінки і тут же глибоко врізалося у його розум, звідкіля навіть спільні зусилля талантів Факультету медицини не змогли його дістати. Які саме чари то були – вони також не могли впевнено сказати, окрім факту, що це було одне з восьми основних заклинань, хитромудро вплетених в саму канву часу та простору як таких.

Відтоді заклинання виявляло тривожну властивість: коли Ринсвінд почувався стомленим, а особливо коли йому загрожувала небезпека, воно домагалося, щоб його промовили.

Він заціпив зуби, та перший склад десь у кутику рота вже пробивався назовні. Його ліва рука мимовільно піднялася догори і, коли довкола нього закрутився вихор магічної сили, почала сипати октаринові іскри...

Багаж метнувся за кут, задіявши усі свої кількасот колінець, що рухалися швидко і злагоджено, наче поршні.

Ринсвінд позіхнув. Заклинання вмерло, так і не народившись.

А скрині, здавалося, анітрохи не заважав ні декоративний килимок, похапцем накинутий на неї, ні злодюга, якого вона волочила за собою, защемивши йому руку кришкою. Це був, у прямому розумінні, мертвий вантаж. В іншому місці з-під кришки стирчали рештки того, що колись було двома пальцями, – невідомо чиїми.

Багаж зупинився за кілька футів[27]27
  Міра довжини, що становить 12 дюймів або ж 30,48 см. – Прим. пер.


[Закрыть] від чарівника і за хвилю сховав свої ніжки. У нього не було очей, принаймні таких, щоб Ринсвінд міг помітити, однак він був впевнений, що Багаж пильно на нього дивиться. В очікуванні.

– Киш! – сказав він безсило. Багаж не поворухнувся, зате його кришка зі скрипом відчинилася і виплюнула мертвого злодія.

Ринсвінд пригадав собі золото. Ймовірно, скрині потрібно було мати господаря. Невже вона обрала його, за відсутності Двоцвіта?

Починався відлив, і тепер він бачив, як у жовтому вечірньому світлі різний непотріб спливав по воді вниз до Річкової брами, розташованої якихось сто ярдів нижче за течією. Це було секундною справою – відрядити мертвого злодія в останню подорож водами Анку. Навіть якщо його пізніше знайдуть, навряд чи це когось зацікавить. А от акули у гирлі ріки звикли до регулярних і ситних сніданків.

Ринсвінд дивився, як тіло відносить водою, і обмірковував свій наступний крок. Багаж, напевне, уміє триматись на воді. Все, що йому треба було зробити, – це дочекатись сутінків, а тоді вислизнути, коли вода спаде. Нижче по ріці було чимало місць, де він міг вибрести на берег, ну а тоді – якщо Патрицій і справді розіслав про нього попередження, змінити одяг, поголитись – це мало б вирішити проблему. В будь-якому разі є й інші землі, а в нього є мовний хист. Хай лиш він добереться до Химерії чи Ґоніму, чи Екелпону[28]28
  Країни, розташовані на далеких околицях Головного континенту, що омивається водами Поправного океану, – отож, на думку Ринсвінда, є найбезпечнішим місцем, куди можна втекти від всевидючого ока Патриція. – Прим. пер.


[Закрыть], і жодна армія не зможе його повернути. А тоді – багатство, комфорт і безпека.

Звісно, була ще проблема з Двоцвітом. Ринсвінд дозволив собі відчути сум, втім ненадовго.

– Могло бути й гірше, – сказав він, наче прощаючись. – Це могло б статися зі мною.

Він хотів рушити з місця, аж раптом виявив, що його мантія зачепилась за якусь перешкоду.

Витягнувши шию, він побачив, що за її край міцно вхопилася кришка Багажу.

– О, Ґорфале, – привітно сказав Патрицій. – Заходь. Сідай. Може, я вмовлю тебе спробувати зацукровану морську зірку?

– Я до ваших послуг, володарю, – спокійно відповів старий чоловік. – Окрім, мабуть, всього, що має стосунок до консервованих голкошкірих.

Патрицій знизав плечима і кивнув на згорток, що лежав на столі.

– Прочитай оце, – сказав він.

Ґорфал взяв у руки пергамент – одна його брова тихенько поповзла вгору, коли він побачив знайомі ідеограми Золотої імперії[29]29
  Метафорична назва Агатійської імперії, зважаючи на велику кількість покладів золота у її надрах. – Прим. ред.


[Закрыть]. Якусь хвилю він мовчки читав, а тоді обернув пергамент іншим боком, щоб поглянути на печатку на звороті.

– Відомо, що ти вивчав Управління справами Імперії, – сказав Патрицій. – Чи можеш ти це пояснити?

– Знання державного управління більше стосується вивчення певного складу розуму, аніж тлумачення окремих подій, – відповів старий дипломат. – Звістка, безумовно, цікава, однак цілком очікувана.

– Сьогодні вранці Імператор наказав, – Патрицій дозволив собі розкіш скорчити гримасу, – наказав мені, Ґорфале, захищати оту особу на ім’я Двоцвіт. А тепер схоже на те, що його хтось убив. Тобі це не видається дивним?

– Ні. Імператор – як мала дитина. Він – ідеаліст. Запальний. Бог для своїх людей. Тоді як лист, що прийшов пополудні, – якщо я не помиляюсь, від Дев’яти Мінливих Дзеркал, Великого візира. Він усе своє життя провів на службі у кількох імператорів. Він сприймає їх як необхідний, проте надокучливий компонент успішного управління Імперією. Він не любить, коли трапляється щось недоречне. Імперія була створена саме завдяки тому, що не допускала подібних речей. Принаймні так він вважає.

– Починаю розуміти – сказав Патрицій.

– Саме так, – Ґорфал усміхнувся в бороду. – Цей турист якраз і є чимось недоречним. Погодившись з волею свого повелителя, Дев’ять Мінливих Дзеркал, безперечно, вживе власних заходів, які гарантуватимуть, що певний мандрівник не повернеться додому з імовірною хворобою невдоволення. Імперія хоче, щоб люди залишались там, де вона їм наказує. Тож як буде зручно, якщо цей Двоцвіт щезне назавжди у варварських землях. Тобто тут, володарю.

– І яка ж твоя порада? – запитав Патрицій.

Ґорфал розвів руками.

– Просто не втручатись. Справи самі про себе подбають. Хоча, – він задумливо потер вухо, – можливо, Гільдія найманців...

– О, так, – відгукнувся Патрицій. – Гільдія найманців. Хто там у них наразі президент?

– Злорф М’якоступ, володарю.

– Побесідуй з ним.

– Авжеж, володарю.

Патрицій кивнув. Це було таки полегшення. Він погоджувався з Дев’ятьма Мінливими Дзеркалами – життя таки досить непроста річ. Людям краще залишатись на своєму місці.

Яскраві сузір’я осяяли дискосвіт. Один за одним торговці зачиняли віконниці у своїх крамницях. Один за одним злодюги, шахраї, волоцюги, ілюзіоністи, відступники та нічні квартирні крадії прокидалися і снідали. Чарівники бралися за свої багатовимірні справи. Цієї ночі склався союз двох потужних планет, і містом уже витав легкий туман від перших вранішніх чарів.

– Послухай, – сказав Ринсвінд, – так діла не буде. – Він трішки відсунувся вбік. Багаж, зі зловісно роззявленою кришкою, слухняно посунувся за ним. У Ринсвінда промайнула думка зробити відчайдушну спробу і відскочити на безпечну віддаль. Кришка ляснула, наче читала його думки.

Хай там як, сказав він собі, майже зневірившись, – бісова штука переслідуватиме мене й надалі. Багаж виглядав впертим і рішучим. Навіть якщо йому вдасться дістатися до коня, він мав недобре передчуття, що Багаж переслідуватиме його у своєму темпі. І так без кінця. Перепливатиме ріки й океани. Поволі надолужуючи відстань, коли йому потрібно буде зупинитись, щоб перепочити. А тоді одного дня, в якомусь екзотичному місті та багато років по тому, він почує, як сотні ніжок тупотять по дорозі, поспішаючи за ним...

– Ти обрав собі не того! – застогнав він. – Це не моя провина. Я його не викрадав!

Скриня трохи підсунулась уперед. Тепер між п’ятами Ринсвінда і рікою залишалась тільки вузька смуга слизького пірсу. Раптовий проблиск інтуїції попередив його, що скриня зможе плисти швидше, ніж він сам. Він намагався не думати про те, на що це було б схоже – втопитися в ріці Анк.

– Знаєш, він не зупиниться, доки ти не піддасися, – доброзичливо сказав тихий голос.

Ринсвінд опустив очі на іконограф, що все ще висів у нього на шиї. Його дверцята були відчинені, і гомункул був там – спершись на одвірок, попахкуючи люлькою та спостерігаючи за усім, що відбувалося, з очевидним задоволенням.

– Принаймні, я заберу тебе зі собою, – процідив Ринсвінд.

Бісик вийняв трубку з рота.

– Що ти сказав? – запитав він.

– Я сказав, що заберу тебе зі собою, чорт забирай!

– Опануй себе, – бісик багатозначно постукав по боковій панельці коробки. – Побачимо, хто першим потоне.

Багаж позіхнув і підсунувся трішечки ближче.

– Ну, гаразд, – роздратовано відповів Ринсвінд. – Але дай мені час подумати.

Багаж неквапом позадкував. Ринсвінд прослизнув назад на відносно безпечне місце і сів, притулившись спиною до стіни. За річкою горіли вогні міста Анк.

– Ти ж чарівник, – сказав бісик-знімкар. – Ти придумаєш спосіб його знайти.

– Боюся, не такий уже я й чарівник.

– Ти ж можеш на кожного просто налетіти і перетворити його на черв’яка, – підбадьорливо додав бісик, пропустивши повз вуха його останню репліку.

– Ні. Перетворення на тварин – це заклинання восьмого рівня. А я ж навіть не закінчив підготовчий. Я знаю тільки одне заклинання.

– Що ж, цього досить.

– Сумніваюся, – понуро відповів Ринсвінд.

– І все-таки, що воно робить, оте твоє заклинання?

– Не знаю. Не хочу взагалі про це говорити. Та щиро кажучи, – зітхнув він, – від усіх заклинань небагато користі. Потрібно три місяці, щоб запам’ятати навіть простеньке, а тоді, щойно ти ним скористався – фіть! – і його нема. Ось чому усі магічні справи такі безглузді. Ти витрачаєш двадцять років на те, щоб навчитися заклинанню, яке змушує нагих дів з’явитись у твоїй опочивальні, а тоді ти настільки одурманений випарами ртуті і напівсліпий від читання старих гримуарів, що не пам’ятаєш подальших подій.

– Я завжди уявляв собі це по-іншому, – сказав бісик.

– Отакої! Слухай – це все неправильно. Коли Двоцвіт сказав, що у них в Імперії є кращі чари, я думав – я подумав...

Бісик дивився на нього і чекав продовження. Ринсвінд подумки вилаявся.

– Гаразд, якщо тобі так кортить знати, я подумав, що він не мав на увазі магію. Магію як таку.

– Тоді що б це могло бути?

Ринсвінд став почуватися справді кепсько.

– Не знаю, – сказав він. – Може, інший підхід до речей. Щось таке, в чому було б більше сенсу. Приборкання... загнуздання блискавки чи щось подібне.

Бісик кинув на нього співчутливий погляд.

– Блискавка – це списи, що їх жбурляють велетні-громовержці, коли б’ються один з одним, – м’яко зауважив він. – Це встановлений метеорологічний факт. Її не можна приборкати чи загнуздати, як ти собі це уявляєш.

– Я знаю, – сказав Ринсвінд нещасним голосом. – Це слабке місце в моєму аргументі, згоден.

Бісик кивнув головою і щез у глибині іконографа. За якусь хвилю Ринсвінд відчув запах підсмаженого бекону. Він чекав, аж доки його шлунок більше не міг витримувати такої муки, і постукав по коробці. Бісик з’явився знову.

– Я ото думав над тим, що ти сказав, – почув Ринсвінд перш, ніж встиг розтулити рота. – Та навіть якщо б тобі вдалося загнуздати її, наче коня, – як би ти змусив її тягнути віз?

– Що ти таке верзеш?

– Блискавка. Вона рухається вниз і вгору. А ти хочеш, щоб вона рухалася уперед. У будь-якому випадку, вона би спалила упряж.

– Начхати мені на блискавку! Як я можу думати, коли мої кишки грають марша?

– То з’їж що-небудь. Проста логіка.

– Як? Щоразу як я ворухнуся, ця клята скриня шкіриться на мене – ледве з петель не злітає.

Багаж, наче за підказкою, широко позіхнув.

– Бачиш?

– Вона не намагається тебе вкусити, – сказав бісик. – Там усередині є їжа. З тебе, замореного голодом, їй – користь невелика.

Ринсвінд вдивився у темне нутро Багажу. Там, серед безладної купи коробок і торбин із золотом, справді були декілька пляшок та пакунків у вощеному папері. Він зловтішно реготнув, а тоді пішов на безлюдний пірс і тинявся там доти, доки не знайшов кусок дерева потрібного розміру, засунув його так делікатно, як лиш зміг, у щілину між кришкою та самою скринею – і витягнув зісередини один з пласких пакунків.

То виявилось сухе печиво, що було твердим, як кора діамантового дерева.

– ‘рокляття, – промимрив він, тамуючи язиком біль у зубах.

– «Пігулки для травлення Капітана Ейтпантера» у поміч мандрівникам, саме те, що треба, – підказав бісик, визираючи з порога своєї коробки. – Врятували не одне життя у морських подорожах, ой, не одне.

– Ну, звісно. Ти використовуєш їх як рятівне коло чи просто згодовуєш акулам і спостерігаєш, як вони, типу, тонуть? А в пляшках що? Отрута?

– Вода.

– Але ж води повно усюди! Чого б він надумав везти її зі собою?

– Довіра.

– Довіра?

– Еге ж. До тутешньої води її у нього нема. Розумієш?

Ринсвінд відкоркував одну з пляшок. Рідина всередині, може, колись і була водою. Вона була абсолютно без смаку і не мала жодних ознак живої енергії.

– Ні запаху, ні смаку, – пробурчав він.

Багаж неголосно рипнув, привертаючи увагу. Неквапливо, з умисно-загрозливим виглядом він гримнув своєю кришкою, змоловши імпровізовану підпорку Ринсвінда, наче сухий батон.

– Ну добре, добре, – сказав він. – Я думаю.

Штаб-квартира Їмора містилася в Похилій вежі на перехресті Слизької вулиці та Скрижанілої алеї. Опівночі самотній вартовий, нудячись о пізній порі, поглянув на небо, де планети вишикувались, мов на парад, і подумав знічев’я, які ж переміни долі вони могли йому віщувати.

Почувся звук – такий тонкий і тихий, наче комар позіхнув.

Вартовий окинув поглядом безлюдну вулицю, і тут помітив, як місячне сяйво відблискує від чогось, що лежало в багнюці за кілька ярдів від нього. Він підібрав знахідку. То було золото, по якому ковзали місячні промені, – він охнув, і його здивування покотилося гучною луною по алеї.

Знову почувся тихенький звук – і ще одна монета викотилася в рівчак на іншому боці вулиці.

Поки він її підбирав, трохи подалі вигулькнула і завертілася дзиґою третя. Він пригадав, що золото, кажуть, утворюється з кристалізованого зоряного сяйва. До цього моменту він ніколи не вірив, що це правда – що щось таке важке, як золото, може впасти просто з неба.

Коли він дістався до кінця алеї, впало ще декілька. Та їх ще залишалось повно у торбині, тож Ринсвінд, натужившись, поклав її собі на голову.

Отямившись, вартовий побачив перед собою шалені очі чарівника, який наставив на його горло меча. Крім того, щось – у темряві було важко розібрати, що саме – міцно тримало його за ногу.

Це був затиск, розрахований на те, щоб збити з пантелику, – було ясно, що нападник міг би схопити його набагато міцніше, якби захотів.

– Де він, той багатий чужеземець? – просичав чарівник. – Швидко!

– Що це тримає мене за ногу? – налякано пробелькотів неборак. Він спробував звільнитися з невидимих лещат і відчув, що тиск посилився.

– Тобі краще не знати, – відповів Ринсвінд. – Не смикайся, будь ласка. То де чужинець?

– Його тут нема! Вони повели його до Товстопуза у шинок! І чого раптом усі його шукають! Ти – Ринсвінд, так? Скриня – скриня, що кусає людей, – о-ні-ні-ні-ні-ні... не треба-а-а-а-а...

Ринсвінд пішов, і вартовий відчув, що невидимий загарбник його ноги послабив – чи, йому було моторошно навіть подумати про таке, воно послабило – свій затиск. А тоді, якраз коли він намагався зіпнутися на ноги, щось велике, важке і квадратне налетіло на нього у темряві і помчало далі, слідом за чарівником. Щось із сотнею ніжок.

Маючи на допомогу тільки свій власноруч зроблений розмовник, Двоцвіт намагався пояснити таємниці страху-в-ванні Товстопузові. Огрядний чоловік слухав уважно, поблискуючи своїми маленькими чорними очима.

За цим усім, потішаючись, спостерігав Їмор, що сидів за столом навпроти і час від часу кидав недоїдки з тарілки одному зі своїх воронів. Біля нього туди-сюди походжав Візел.

– Ти надто нервуєшся, – сказав Їмор, не зводячи очей з двох чоловіків, що сиділи навпроти. – Я це відчуваю, Стрене. Ну хто б насмілився напасти на нас отут? А чарівник появиться. Надто великий він боягуз, щоб не прийти. І спробує з нами торгуватись. А ми його візьмемо. І золото. І скриню теж.

Єдине вціліле око Візела спалахнуло хижим вогнем, і він вдарив кулаком по долоні своєї другої руки, затягнутої в чорну рукавицю.

– Хто б міг подумати, що стільки мудрої грушки росте по всьому диску? – не міг заспокоїтись він. – Звідки ж нам було знати?

– Ти надто вже нервуєшся, Стрене. Цього разу, я певен, ти не схибиш, – сказав Їмор дружелюбно.

Його заступник роздратовано чмихнув і пішов муштрувати своїх людей. Їмор продовжував пильнувати туриста.

Як не дивно, куций чоловік, здавалося, не усвідомлював усю серйозність свого становища. Їмор кілька разів помічав, як він обводить залу шинку цілком задоволеним поглядом. Попри те він без упину щось говорив Товстопузу, а тоді Їмор побачив, як якийсь папір перейшов з рук в руки. І Товстопуз дав чужинцю кілька монет. Дивина, та й годі.

Коли Товстопуз нарешті встав і перевальцем подибав повз стілець, на якому сидів Їмор, рука ватажка усіх злодіїв вистрелила, наче сталева пружина, і схопила товстуна за фартух.

– Що це у вас там відбувалося, друже? – спокійно запитав Їмор.

– Н-нічого, Їморе. Суто приватна справа, начебто.

– Між друзями немає секретів, Товстопузе.

– Еге. Та я й сам не дуже розумію, що воно таке, чесно. Знаєш, щось типу парі? – проторохтів нервово шинкар. – Страх-у-ванні, так воно називається. Це ніби побитись об заклад, що «Тріснутий барабан» не згорить.

Їмор прикував Товстопуза поглядом до місця і не відпускав, аж доки той не сіпнувся від страху і цілковитого зніяковіння. Тоді головний злодій розсміявся.

– Оця проїдена черв’яками стара трухлява халабуда? – сказав він. – Той чоловік, напевне, несповна розуму!

– Так, але ж грошовитий. Він каже тепер, що у нього є – не пригадаю те слово, щось пов’язане із кумом – так ти можеш назвати заставлені гроші, – які сплатять люди, на яких він працює в Агатійській імперії, якщо «Тріснутий барабан» згорить. Не те, щоб я такого сподівався. Щоб згорів. «Тріснутий барабан». Тобто. Ну, тобто наче дім для мене є, мій «Барабан»...

– Ба, а ти не повний дурень! – завершив розмову Їмор і відштовхнув від себе шинкаря.

Двері з гуркотом відчинились, мало не вирвавши завіси, і гепнули в стіну позаду.

– Гей, це ж мої двері! – загорлав Товстопуз. Наступної миті він усвідомив, хто саме завітав у його шинок, і вчасно шмигнув під стіл, ухилившись від короткого чорного дротика, що просвистів через залу і уп’явся в дерев’яну панель стола.

Їмор простягнув руку до глечика і налив собі ще пива.

– Не присядеш біля мене, Злорфе? – запропонував він спокійним тоном. – І забери свого меча, Стрене. Злорф М’якоступ – наш друг.

Президент Гільдії найманців склав свою духову трубку і вставив її у чохол одним швидким вправним рухом.

– Стрене! – повторив Їмор.

Злодій у чорному невдоволено зашипів, але вклав у піхви свого меча. Його рука, втім, залишилась лежати на руків’ї, а очі продовжували стежити за найманцем.

Це було непросто. Просування по кар’єрній драбині у Гільдії найманців відбувалося за результатами конкурсного іспиту, і практичне завдання було його найважливішою, якщо не Єдиною частиною. Тому широке, відкрите обличчя Злорфа було безладно всіяне рубцями – як наслідок багатьох надто близьких сутичок. Воно, скоріш за все, ніколи не вирізнялося особливою красою і без того – подейкували, що Злорф обрав собі професію, яка асоціюється з чорними капюшонами, плащами та нічними прогулянками здебільшого через те, що в його родині простежувалась спадкова світлобоязнь, чимось схожа на ту, що в тролів. Люди, які наважувалися сказати таке в межах чутності Злорфа, як правило повертались додому, несучи свої вуха в капелюсі.