Текст книги "Колір магії"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 14 страниц)

– Ні, – сказав він. – Чого б я боявся? Ти однаково мертвий, чи упав би з висоти сорока футів, чи з чотирьох тисяч фатомів[50]50
  Міра довжини, що дорівнює 6 футам, приблизно 1,8 м. – Прим. пер.


[Закрыть] – ось, що я тобі скажу!

Ринсвінд спробував подивитися на ситуацію неупередженим оком під таким кутом, але не побачив у ній жодної логіки. Йшлося не про падіння як таке, а про нього самого, блідого й холодного, з посоловілими очима...

Двоцвіт піймав його знову.

– Спокійно, – сказав він підбадьорливо. – Ми вже майже прилетіли.

– Ох, як же я хотів би бути зараз у місті, – застогнав Ринсвінд. – Відчути під ногами тверду землю!

– Цікаво, чи дракони можуть долетіти аж до зірок? – міркував вголос Двоцвіт. – Ото був би клас....

– Навіжений! – підсумував Ринсвінд беззаперечним тоном. Від туриста не чути було ані звуку, тож чарівник витягнув шию, щоб зазирнути йому в обличчя і з жахом побачив, що Двоцвіт дивиться уверх на зірки, що бліднули на небосхилі, з дивакуватою усмішкою на обличчі.

– Навіть не думай собі про таке! – додав Ринсвінд погрозливо.

«Той, кого ти шукаєш, зараз бесідує з вершницею драконів», – сказав дракон.

– Га? – відгукнувся Двоцвіт, не перестаючи видивлятись зірки, що помалу згасали.

– Що? – тут же насторожився Ринсвінд.

– Авжеж, Гран, – сказав Двоцвіт. – Сподіваюсь, ми встигаємо. Пірнай! І без шуму!

Вітер посилювався, доки врешті його не змінила буря – така пронизлива, що прошивала до кісток, і Ринсвінд розплющив очі. Можливо, їх просто відкрило вітром – в усякому разі тепер вони не заплющувалися.

Пласка вершина Вірмберґу раптом виросла над їхніми головами, тривожно захилиталася, а тоді перекинулася на розмиту зелену пляму, що мелькала обабіч них. Крихітні ліси та поля злилися в одну суцільну латку, що так само меркотіла внизу. Щось сріблясте проблиснуло вдалині – ймовірно, то була маленька річка, яка виплюскувалася через край плато. Ринсвінд намагався викинути з голови пов’язаний з цим місцем спомин, але йому, вочевидь, було комфортно серед усіх файлів, що містили життєпис чарівника, – і він не збирався покидати облюбовану територію, затьмарюючи усі інші враження.

– Гадаю, ні, – сказала Лісса.

Гран неквапом взяв кубок із вином. На його обличчі засяяла усмішка від вуха до вуха.

Дракони довкола арени раптом почали ричати. Їхні наїзники поглянули в небо. Тут якась зелена мара блискавкою промайнула повз них, і Гран щез.

Кубок на мить завис у повітрі, потім упав на сходи, розлетівшись на тисячу друзок. І ось тоді з нього виплеснулась одна-єдина крапля.

А все це тому, що в той момент, коли дракон Дев’ятисил акуратно загріб Грана своїми кігтями, їхні біоритми відразу ж синхронізувалися. Оскільки вимір уяви є значно складнішим, ніж виміри часу та простору – котрі існують порівняно недовго, в результаті нерухомий і прямостоячий Гран миттю перетворився на Грана, якого відносило невідомою силою вбік зі швидкістю вісімдесят миль за годину, без жодних негативних наслідків, не враховуючи кількох недопитих ковтків вина. Інший наслідок проявив себе в тому, що Лісса несамовито заверещала і покликала свого дракона. Щойно золотистий звір з’явився перед нею, вона застрибнула на нього верхи, все ще нага, і вихопила самостріл в одного з вартових. Далі її підхопило повітря, а інші наїзники тим часом збиралися в гурт навколо своїх драконів.

Хранитель Традиції, спостерігаючи з-за колони, де він завбачливо сховався від божевільної метушні, в той момент випадково вловив міжвимірні відголоски однієї теорії, що саме визрівала в умі одного з перших психіатрів із сусіднього всесвіту, – можливо, через те, що реальність цих вимірів просочувалась одночасно в обидвох напрямках, і психіатр на мить побачив оголену даму на драконі. Хранитель всміхнувся.

– Б’ємося об заклад, що вона його не наздожене? – прозвучав над його вухом голос Ґрейхи, в якому чути було, як хробаки копошаться у склепах.

Хранитель, заплющивши очі, облизав пересохлі губи.

– Я думав, мій Повелитель наразі вже спочиває у царстві Вічного Сну, – наважився почати він.

– Я – чарівник, – сказав Ґрейха. – Смерть особисто має явитись по мою душу. А Його, хе-хе, схоже, немає поблизу...

– НУ ЩО, ПІШЛИ? – запитав Смерть.

Він був верхи на білому коні, цілком реальному на вигляд – з плоті та кісток, за винятком червоних очей та вогняної пари з ніздрів; простягнувши кістляву руку, він витягнув душу Ґрейхи з в’язкого ефіру, згорнув її до розміру маленької цятки сліпучого світла – і проковтнув.

Тоді Він пришпорив коня, і той помчав крізь повітря, висікаючи копитами іскри.

– Повелителю Ґрейхо! – прошепотів старий Хранитель Традиції, довкола якого сколихнулася реальність.

– То був підлий трюк, – долинув голос чарівника, а швидше слабенький відголосок, що розсіювався у безкінечному чорному просторі.

– Повелителю... на що подібний Смерть? – тремтячи, гукнув старий услід.

– Розкажу, коли сам до кінця зрозумію, – приніс вітер ледь чутну відповідь.

– Так, – промурмотів Хранитель. Раптом похопився. – За білого дня, будь ласка.

– Ви, йолопи, – закричав Гран зі свого місця між вказівними кігтями передніх лап Дев’ятисила.

– Не чути! – загорлав Двоцвіт у відповідь, і його слова одразу ж потонули у свисті штормового вітру. Дракон, входячи у віраж, злегка нахилився на одне крило, і Двоцвіт побачив внизу маленьку іграшкову дзиґу, якою згори здавався могутній Вірмберґ, а також метушню мініатюрних істот, що лаштувалися в погоню. Крила Дев’ятисила били й зневажливо відштовхували повітря. Значно рідше повітря, між іншим. Двоцвіту вже втретє заклало вуха.

Попереду натовпу тих істот він зауважив золотистого дракона. І когось на ньому верхи.

– Гей, з тобою все гаразд? – стривожено запитав Ринсвінд. Йому довелося зробити кілька глибоких, на повні легені, ковтків повітря – яке чомусь стало розрідженим, для того, щоб виштовхнути з горла слова.

– Я міг би бути повелителем, та вам, йолопам, неодмінно треба було прийти і... – Гран задихнувся, коли холодне рідке повітря скувало йому груди, хоч які могутні вони були.

– Шо ся робит з повітрям? – видушив із себе Ринсвінд. Перед його очима замиготіли голубі іскорки.

– Ек, – сказав Двоцвіт і зомлів.

Дракон зник.

Ще кілька секунд усі троє залишались в повітрі – Двоцвіт та чарівник мали особливо кумедний вигляд, сидячи один поперед іншого, охопивши розкинутими ногами щось, чого там не було. А далі те, що на диску відоме як гравітація, оговталося від несподіванки і спрямувало на них свою силу.

У той самий час Ліссин дракон пролітав повз, і Гран важко гепнувся йому на шию. Лісса нахилилася і поцілувала його.

Ця подробиця залишилась поза увагою Ринсвінда, який падав на землю, все ще міцно обхопивши Двоцвіта за пояс. Диск унизу мав вигляд невеличкої круглої карти, пришпиленої до неба. Він, здавалося, застиг на місці, та Ринсвінд знав, що це не так. Світ наближався до нього, як величезний пампух із кремом.

– Отямся! – закричав він поміж реву та стогону вітру. – Дракони! Думай про драконів!

Вони продовжували стрімко падати у лопотінні крил звідусіль – втім, орда їхніх переслідувачів скоро залишилась позаду, тобто угорі. Дракони вищали і, перекидаючись у повітрі, летіли шкереберть.

Двоцвіт мовчав. І хоч мантія чарівника розвівалась довкола нього, немов опахало, він не приходив до тями.

Дракони, подумав Ринсвінд на грані паніки. Він намагався сконцентруватися і уявити більш-менш правдоподібного дракона. Якщо турист на це здатний, подумав він, значить, і я зможу. Проте нічого не виходило.

Диск був тепер значно більшим. Закутаний в хмари, він спокійно здіймався під ними все вище й вище.

Ринсвінд спробував знову, замруживши очі та напружившись кожним своїм нервом. Дракон. Його уява, дещо пошарпаний і виснажений орган, зробила зусилля відшукати в собі дракона... будь-якого дракона.

– НЕ ВИЙДЕ, – пролунав смішок, наче поминальний дзвін, – ТИ Ж У НИХ НЕ ВІРИШ.

Ринсвінд поглянув на страхітливу примару верхи на коні, що вишкірилась до нього, і його розум від страху дав драпака.

І спалахнуло сліпуче світло.

І настала непроглядна темрява.

Під ногами Ринсвінда з’явилася м’яка долівка, а навкруги – рожеве світло і багато-багато людей, які щось схвильовано кричали.

Він ошелешено роззирнувся довкола себе. Він стояв у якомусь тунелі, заповненому здебільшого стільцями, на яких сиділи пристебнуті пасками люди у дуже дивному одязі. І всі вони щось йому кричали.

– Прокинься! – прошипів він. – Допоможи мені!

Тягнучи на собі напівпритомного туриста, він позадкував, рятуючись від натиску юрби, доки його вільна рука не намацала на дверях клямку дивної форми. Він покрутив її і вислизнув, гримнувши за собою дверима.

Роздивляючись нове приміщення, в якому він опинився, чарівник зустрівся поглядом із переляканою молодою жінкою, котра, впустивши на землю тацю, яку тримала в руках, дико заверещала.

Це був той вереск, що допомагає вийти із заціпеніння. Ринсвінд, який вже наскрізь просяк адреналіном від страху, повернувся і прошмигнув біля неї уперед. Там знову були стільці. Коли він настійливо поволік Двоцвіта центральним проходом, люди, що сиділи по обидва боки від нього, попригинали голови. За рядами стільців він помітив маленькі віконця. А за віконцями, на фоні пухнастих хмар, – крило дракона. Срібне крило.

Мене з’їв дракон, подумав він. Нісенітниця, відповів він сам собі, ти не міг би бачити з черева дракона. Тут його плече зачепило двері у далекому кінці тунелю, і він пройшов крізь них у конусоподібну кімнату, що була ще дивнішою, ніж сам тунель.

В ній було повно миготливих вогників. Серед усіх тих вогників, у контурних кріслах, сиділо четверо людей, які витріщились на нього з роззявленими ротами.

Він повернув до них голову і помітив, що їхні погляди змістилися убік. Ринсвінд поволі обернувся. Поруч нього стояв п’ятий чоловік – бородатий і смаглявий молодик – схожий на кочівника з народу Великого Нефу.

– Де я? – запитав чарівник. – У череві дракона?

Молодий чоловік потиху відступив назад і тицьнув маленьку чорну коробочку чарівникові під ніс. Четверо в кріслах попригиналися.

– Що це? – сказав Ринсвінд. – Знімкувальна коробка? – Він простягнув руку і взяв її, що, вочевидь, здивувало смаглявого чоловіка, який закричав і спробував вихопити її у чарівника. Знову почувся крик – цього разу від одного з чоловіків у кріслах. Лиш тепер він вже був не в кріслі. Він стояв, націливши щось мале і металеве на молодого чоловіка.

Це подіяло дивовижним чином. Чоловік відповз назад, піднявши руки вгору.

– Будь ласка, віддайте мені бомбу, сер, – сказав чоловік із металевою штукою у руках. – Обережно, будь ласка.

– Оцю річ? – перепитав Ринсвінд. – Тримайте! Мені вона не потрібна! – Чоловік взяв її дуже обережно і поклав на підлогу. Люди в кріслах розслабилися і один з них почав щось наполегливо говорити стіні. Чарівник із подивом за ним спостерігав.

– Не рухатись! – різко крикнув чоловік зі шматком металу – амулет, вирішив Ринсвінд. Смаглявий позадкував у куток.

– Те, що ви зробили, – дуже мужньо з вашого боку, – сказав Ринсвінду власник амулета. – Ви це знаєте?

– Га?

– А що з вашим другом?

– Другом?

Ринсвінд подивився на Двоцвіта, який все ще мирно дрімав. Це його не здивувало. А от що справді було дивним – це те, що на Двоцвітові тепер був інший одяг. Дивний одяг. Його бриджі тепер закінчувались вище колін. Зверху на ньому було щось на зразок жилета з яскравого, строкатого матеріалу. На голові він мав невеликий кумедний солом’яний капелюх. З пером збоку.

Якийсь дискомфорт у районі ніг змусив Ринсвінда опустити погляд. Його одежа також змінилась. Замість зручної старої мантії, так чудово пристосованої до швидкісних забігів у всіх можливих випадках, його ноги облягали труби з якоїсь тканини. З того ж самого матеріалу була і його куртка...

До цього моменту він ніколи не чув тієї мови, якою говорив чоловік із амулетом. Вона була досить груба і дещо схожа на мову Серединних земель – але чому ж він розумів кожне слово?

Стривайте, вони несподівано з’явились у цьому драконі після того, як... матеріалізувались у тій загаті, вони у ній бовтались, кудись волочились, вони – вони почали розмову в аеропорту так невимушено, що вирішили сісти поруч у літаку, і він обіцяв показати Джеку Цвейблумену місцеві цікавинки, коли вони повернуться у Штати. Так, саме так і було. А тоді Джек раптом занедужав, а він почав панікувати і притягнув його аж сюди, чим несподівано для всіх налякав того терориста. Зрозуміло. Та що ж, на бога, означає «Серединні землі»?

Доктор Р’їнсвенд потер скроні. Зараз йому б точно не завадило хильнути чогось міцного.

Парадокс розходився колами по безкрайому плесу причинності.

Мабуть, найважливіша річ, яку треба було б пам’ятати кожному поза межами сумарної цілісності мультисвіту, було те, що хоча чарівник із туристом з’явились на борту літака справді недавно – разом з тим вони перебували в ньому увесь той час, що й інші пасажири, від початку рейсу. Іншими словами: так само як правдою було те, що вони з’явились у цьому конкретному комплекті фізичних вимірів буквально кілька хвилин тому, правдою також було і те, що вони жили в ньому увесь цей час. Саме на цьому моменті лексикон нормальної людини впирається у глухий кут, розвертається і йде перехилити чарчину.

По суті все не так складно – кілька квінтильйонів атомів щойно матеріалізувалися (а водночас і ні, позаяк й раніше були) у всесвіті, де їм, власне, не слід було опинятися. Зазвичай такі речі закінчуються величезним вибухом, але оскільки всесвіти є надзвичайно еластичними, цей конкретний всесвіт врятував себе від такої розв’язки, розтягнувши, мов гумку, свій часо-просторовий континуум до такої межі, щоби в нього спокійно помістились усі зайві атоми, а тоді швидко стягнув його до розміру освітленого кола навколо багаття, яке за відсутності іншого терміну його мешканці за звичкою називали Теперішнє. Це, звісно, вплинуло на історію – було на кілька війн менше, на кілька динозаврів більше і таке інше – та в цілому епізод відбувся майже непомітно.

Втім, поза межами цього конкретного всесвіту відголоски тієї незначної затримки розкотились горохом по Сумарності, залишаючи вм’ятини на стінах цілих вимірів та руйнуючи галактики, як карткові будиночки.

Однак все це зовсім не спадало на думку доктору Р’їнсвенду – неодруженому чоловікові 33 років, що народився в Швеції і виріс у Нью-Джерсі, а також спеціалісту з явища відшарування окисів у певних атомних реакторах. Так чи інакше, він, напевне, все одно не повірив би цьому.

Цвейблумен, здавалося, ще й досі не прийшов до тями. Стюардеса, яка провела Р’їнсвенда до його місця під аплодисменти решти пасажирів, занепокоєно над ним схилилася.

– Ми надіслали радіограму, – сказала вона Р’їнсвенду. – Коли ми приземлимося, на вас вже чекатиме швидка допомога. О, тут у списку пасажирів записано, що ви доктор...

– Я не знаю, що з ним таке, – перебив він. – Інша справа, якби він був магноксовим реактором[51]51
  Перший у світі промисловий реактор, побудований у Великобританії. – Прим. пер.


[Закрыть]. Це в нього якась шокова реакція?

– Я ніколи...

Її речення обірвав оглушливий гуркіт у хвості літака. Декілька пасажирів залементували. Несподіваний порив вітру підхопив у вихор кожен журнал чи газету, що вільно лежали на сидіннях, і стрімко пронісся вперед по салону.

Щось іще насувалося на них із проходу. Щось велике і овальне, дерев’яне і скріплене мідними скобами. Що мало сотню ніжок. Якщо воно було тим, чим здавалося, а саме скринею, яка розгулювала салоном – схожою на ті, що фігурують в оповіданнях про піратів, до верху набитою нечесно заробленим золотом та коштовностями – тоді те, що було її кришкою, раптом роззявило рота.

Коштовностей там не було. Зате там було пребагато великих квадратних зубів – білих, як білий явір, і пульсуючий язик – червоний, як червоне дерево.

Стародавня валіза збиралася його зжерти.

Р’їнсвенд вчепився за непритомного Цвейблумена, якою б малою підтримкою наразі це не було, і забурмотів щось сам до себе з переляку. Понад все на світі він хотів би опинитися зараз деінде...

І настала непроглядна темрява.

І спалахнуло сліпуче світло.

Раптове відбуття кількох квінтильйонів атомів з всесвіту, в якому вони все одно не мали права перебувати, спричинило суттєве порушення гармонії Сумарної Цілісності, яку вона гарячково намагалась відновити, знищуючи по ходу ряд субреальностей. Величезні неконтрольовані виплески первісної магії відбувалися в самому центрі мультисвіту, вихлюпуючись через кожну шпарину у досі спокійні виміри і спричиняючи появу нових туманностей, зіткнення зірок, хаотичні міграції диких гусей і потоплення уявних континентів. У світах аж до іншого кінця нескінченності фіксували чудові заходи сонця сліпучооктаринового кольору, коли частинки магії високого заряду проносилися в атмосфері. В кометному ореолі навколо легендарної Льодової системи Зерет згасла шляхетна голуба комета, тоді як один принц, засяявши, майнув у небі.

Все це пройшло непоміченим для Ринсвінда, коли він, міцно тримаючи млявого Двоцвіта за пояс, стрибнув у море дискосвіту на кілька сотень футів униз. Ніщо, навіть конвульсії усіх вимірів, не могло порушити залізний Закон Збереження Енергії, тож коротка подорож Р’їнсвенда літаком була достатньою, щоб перенести його за кілька сотень миль по горизонталі та сім тисяч футів по вертикалі.

Слово «літак» спалахнуло і тут же згасло в Ринсвіндових думках.

Чи то, бува, не корабель там унизу?

Студені води Округлого моря з ревінням затягували його все дужче у свої задушливі зелені обійми. За хвилю почувся іще один сплеск – Багаж, досі гордо відмічений могутньою руною мандрівників TWA[52]52
  «Trans World Airlines» – велика американська авіакомпанія, що існувала з 1924 до 2001 року, а згодом перейшла у власність «American Airlines». – Прим. пер.


[Закрыть], як було зазначено на ярлику, також шубовснув у море.

Трохи згодом вони використали його як пліт.

На краю світу

Його виготовлення зайняло чимало часу. Тепер він був майже готовий, і раби збивали сокирами залишки засохлої глини з його обшивки.

У тих місцях, де інші раби завзято начищали його металеві боки срібним піском, він уже починав блищати на сонці шовковистим, природним глянсом, притаманним новій бронзі. Він все ще був теплий, навіть через тиждень після того, як його залишили вистигати у ливарній ямі.

Архіастроном Круля зробив ледь помітний жест рукою, і його носії опустили трон додолу у затінку корми.

Наче риба, подумав він. Велика небесна риба. З яких морів, цікаво?

– Він дійсно прекрасний, – прошепотів він. – Справжній витвір мистецтва.

– Ремесла, – поправив коренастий чоловік, що стояв збоку. Архіастроном повільно повернувся і поглянув на його байдуже обличчя. Не так уже й важко зберігати байдужий вигляд, коли в тебе на обличчі замість очей – два золотисті кружечки. Від того, як вони поблискували, ставало трохи моторошно.

– Так, ремесло, – сказав астроном і всміхнувся. – Думаю, на всьому диску не знайти кращого ремісника, ніж ти, Золотооку. Це не буде перебільшенням, як гадаєш?

Ремісник не поспішав з відповіддю, його наге тіло – наге, не беручи до уваги пояс з інструментами, рахівницю, прикріплену до зап’ястка, та густу засмагу – що стала ще виразнішою, коли він замислився над прихованим змістом останньої почутої репліки. Золотисті очі, здавалося, дивились кудись у інші світи.

– І так, і ні – ось, що я можу відповісти, – сказав він нарешті. Дехто з менш поважних астрономів позаду трону охнули від такого нечуваного нахабства, та Архіастроном, здавалося, його не помітив.

– Продовжуй, – сказав він.

– Є певні суттєві вміння, яких мені не вистачає. Однак це правда, я – Золотоок Срібнорук Дактилос[53]53
  Грецькою daktylos – палець руки чи ноги; Дактилос – умілець, майстер на всі руки. – Прим. пер.


[Закрыть], – сказав ремісник. – Я зробив Металевих Воїнів, що охороняють Гробницю Пічью, я виготовив Світлові дамби Великого Нефу, я збудував Палац Семи Пустель. І все ж – він підняв руку і постукав пальцями по одному оку, котре тихенько брязнуло, – коли я змайстрував армію ґолемів для Пічью, він обсипав мене золотом, а тоді – щоб я не зміг більше створити жодної роботи кращої за ту, що виконав для нього, – він позбавив мене очей.

– Розумно, хоч і жорстоко, – сказав Архіастроном співчутливо.

– Так. Тож я навчився чути природу металів і бачити їх своїми пальцями. Я навчився розрізняти олов’яні сплави за смаком і запахом. Я зробив собі оці очі, але не зміг зробити їх видющими.

– Далі мене запросили збудувати Палац Семи Пустель, після чого Емір щедро віддячив мені сріблом, а тоді – що, зрештою, не було для мене несподіванкою, наказав відрубати мені праву руку.

– Серйозна перешкода у твоєму ремеслі, – кивнув Архіастроном.

– Я використав частину того срібла, щоб зробити собі оцю нову руку, застосувавши свої досконалі знання про важелі та точки опори. Вона може виконувати роботу. Потім, коли я створив велику Світлову Дамбу, що має потужність 50 000 світлових годин, племінні вожді Нефу обдарували мене найтоншими шовковими тканинами, а тоді покалічили мої ноги, щоб я не міг від них піти. Тож мені довелося трохи поморочитися з шовком і бамбуком та сконструювати собі літальний апарат, на якому я зміг утекти з найвищої вежі своєї в’язниці.

– Що манівцями привело тебе до Круля, – підсумував Архіастроном. – Складається враження, що якесь альтернативне заняття – скажімо, вирощування салату – було б менш небезпечним для цілісності твого організму. Чому ж ти вперто продовжуєш свою роботу?

Золотоок Дактилос стенув плечима.

– Я на цьому добре знаюся, – відказав він.

Архіастроном знову поглянув на бронзову рибу, що сяяла, наче гонг, на полуденному сонці.

– Така краса, – ледь чутно мовив він. – До того ж унікальна. Ану, Дактилосе. Нагадай мені, що саме я обіцяв тобі як винагороду?

– Ти попросив мене створити рибу, яка би плавала у морях міжгалактичного простору, – виразно проговорив диво-майстер. – А натомість – натомість...

– Що? Пам’ять моя вже не та, що була колись, – прошелестів Архіастроном, погладжуючи теплу бронзу.

– Натомість, – продовжив Дактилос, мало вірячи в те, що збирався сказати, – ти мене відпустиш і втримаєшся від того, щоб на прощання позбавити мене ще якогось органа. Мені не потрібні скарби.

– О, так. Тепер я пригадую. – Старий чоловік підняв руку з голубими прожилками вен і додав. – Я збрехав.

Почувся натяк на якийсь звук, і золотоокий чоловік похитнувся на своїх ногах. Тоді він перевів свій невидющий погляд на вістря стріли, що стриміло з його грудної клітки, і безсило кивнув. Краплина крові заяскріла на його губах.

На площі не чути було ані шелеху (лише дзижчання кількох голодних мух), коли його срібна рука піднялася, дуже повільно, і торкнулася наконечника стріли.

Дактилос крекнув.

– Нікудишня робота, – сказав він і впав спиною на землю.

Архіастроном пхнув ногою обм’якле тіло і зітхнув.

– Тепер буде короткий період скорботи за головним майстром, про людське око, – сказав він. Поглядом простежив за мухою-гноївкою, що сіла на одне золоте око майстра і, розчарована, відразу ж полетіла геть... – який, здається, буде досить довгим, – зробив висновок Архіастроном і підізвав до себе пару рабів, щоб вони забрали з кімнати тіло.

– Герпетонавти[54]54
  Вигадана назва (від грец. chelone – черепаха та nautes – мореплавець) на позначення мандрівників у міжзоряний простір, що вивчають природу світів, які несуть на спинах черепахи. – Прим. пер.


[Закрыть] готові?

Головний розпорядник запуску проштовхався уперед.

– Авжеж, ваша осяйносте, – підтвердив він.

– Скільки ще чекати до пускового коридору?

– Пускового вікна, – обережно поправив розпорядник. – Три дні, ваша осяйносте. Хвіст Великого А’Туїна буде в найкращій для цього позиції.

– Тоді все, що залишається зробити, – підвів риску Архіастроном, – це зібрати йому відповідну пожертву.

Головний розпорядник схилив голову на знак послуху та покори.

– Океан про це подбає.

Старий астроном багатозначно всміхнувся:

– Еге ж. Буде день – буде й пожертва[55]55
  В оригіналі ця фраза «the ocean will provide» апелює до стихії води як до могутньої вищої сили, за аналогією до ідіоми «the Lord will provide», «буде день, буде й хліба кусень».– Прим. пер.


[Закрыть].

– Якби ж ти тільки нормально веслував...

– Якби ж ти тільки правив стерном по-людськи...

Хвиля облила палубу. Ринсвінд та Двоцвіт переглянулися.

– Вичерпуй! – крикнули вони в один голос і похапали відра.

Трохи згодом із затопленої каюти почувся роздратований голос Двоцвіта.

– Не розумію, чому це я в усьому винен, – сказав він і подав іще одне відро води, яке чарівник перехилив за борт.

– Ти повинен був пильнувати, – різко відповів Ринсвінд.

– Але я врятував нас від работорговців, не забувай, – сказав Двоцвіт.

– Я б швидше погодився бути рабом, ніж мертвою плавучою колодою, – відповів чарівник. Він випростався і обвів очима морську широчінь. Здавалося, його щось насторожило.

Він вже був не тим Ринсвіндом, що утікав від пожежі в Анк-Морпорку якихось шість місяців тому. У нього побільшало рубців, але й досвіду також. Він побував у Серединних землях, відкрив для себе цікаві звичаї багатьох самобутніх племен – попутно здобуваючи нові пам’ятки на тілі – і навіть, впродовж кількох незабутніх днів, плавав по легендарному Безводному океані в самому серці неймовірно сухої пустелі, відомої як Великий Неф. В іншому морі, значно холоднішому, він бачив плавучі айсберги серед безкрайніх водних широт. Він літав на уявному драконі. Він практично сотворив наймогутніше заклинання на диску. Він...

Горизонт став явно меншим, ніж повинен був бути.

– Гм-м? – здивувався Ринсвінд.

– Я сказав, що немає нічого гіршого за рабство, – сказав Двоцвіт. Його очі покруглішали від здивування, коли Ринсвінд мовчки зашпурив своє відро далеко в море і всівся з похмурим виглядом на напівзатоплену палубу.

– Слухай, мені шкода, що я завів нас на той риф, але цей човен, як бачиш, не збирається тонути, тож ми рано чи пізно приб’ємось до суші, – Двоцвіт спробував підбадьорити чарівника. – Ця течія повинна кудись вивести.

– Подивися на горизонт, – сказав Ринсвінд бляклим голосом. Двоцвіт прижмурив очі.

– Горизонт – як горизонт, – сказав він за хвилю. – Правда, його, здається, трошки поменшало, але...

– Це через Краєпад, – сказав Ринсвінд. – Нас відносить за край світу.

Запанувала довга мовчанка, яку порушував тільки плюскіт хвиль довкола напівзатонулого човна, що, кружляючи в морській піні, поволі рухався за течією. Вона ставала дедалі сильнішою.

– Напевне, тому ми й напоролися на той риф, – додав Ринсвінд. – Ми відхилилися від курсу уночі.

– Хочеш перекусити? – спитав Двоцвіт, наче нічого не сталось. Він почав нишпорити у клунку, який прив’язав до поручня на борту, щоб той не намок.

– Ти що – не розумієш? – гаркнув Ринсвінд. – Ми невдовзі шубовснемо через Край, хай йому сто чортів!

– Невже з цим нічого не можна вдіяти?

– Ні!

– Тоді немає сенсу панікувати, – сказав Двоцвіт спокійно.

– Я знав, що нам не слід було відхилятися так далеко до Краю, – забідкався Ринсвінд, звівши очі горі. – О, якби ж тільки...

– Якби ж тільки в мене була зараз моя знімкувальна коробка, – сказав Двоцвіт, – але вона зосталася там, на тому невільничому кораблі, разом з усім Багажем і...

– Тобі не знадобиться багаж там, куди ми прямуємо, – перебив Ринсвінд. Він похнюпився, журливо спостерігаючи, як вдалині бореться з течією кит, що необачно потрапив у її тенета поблизу Краю.

На горизонті, до якого, здавалося, можна було тепер досягнути рукою, з’явилася біла смуга, і чарівник міг запевнити, що чує, як вона щось приглушено гуркоче.

– А що стається з кораблями після того, як вони спадають у Краєпад? – спитав Двоцвіт.

– Хтозна...

– Тоді, можливо, ми пропливемо зоряним шляхом і пристанемо до якогось іншого світу. – В очах куцого чоловіка з’явився замріяний вираз. – А що – мені подобається такий варіант, – сказав Двоцвіт, повеселівши.

Ринсвінд пирхнув.

На небі зійшло сонце, що було значно більшим тут, на відстані двох гребків від Краю. Вони стояли, спершись спиною об щоглу, кожен занурений у свої власні думки. Час від часу то один, то другий брався за відро і безладно вичерпував ним воду з-під ніг, просто так – знічев’я.

Море довкола них раптом наповнилось життям. Ринсвінд помітив кілька колод, що одна за одною прилаштувались за їхнім човном, а у воді ближче до поверхні було повнісінько-повно всякої риби. Ну, звісно – течія ж, напевне, кишить поживою, яку хвилі злизали з берегів різних континентів ближче до Осердя світу. Він задумався на мить, що б то було за життя, якби довелось увесь час гребти і анітрохи не просуватись уперед. Як же схоже на його власне життя, з прикрістю відзначив він собі. У пінистих обіймах течії він помітив маленьку зелену жабу, яка відчайдушно намагалася з них виборсатися. Він узяв весло і – що дуже здивувало Двоцвіта – обережно простягнув його маленькій амфібії, яка з вдячністю прийняла допомогу. За якусь хвилю з води випірнула пара щелеп і, лязнувши гострими зубами у тому місці, де щойно пливло жабеня, спіймала облизня.

Жабка визирнула до Ринсвінда з прихистку його долонь і з серйозним виглядом вкусила його за великий палець. Двоцвіт загиготів. Ринсвінд засунув жабу собі в кишеню і вдав, ніби нічого не чув.

– Дуже гуманно з твого боку, але навіщо? – сказав Двоцвіт. – За годину це вже не матиме значення.

– Бо так, – туманно прорік Ринсвінд і вилив за борт ще кілька відер води. Вітер жбурляв солоні бризки їм прямо в лице, а течія стала такою сильною, що хвилі налітали звідусіль і з шумом розбивалися об борт їхнього човна. Течія здавалася неприродно теплою. Над морем повисла золотава імла.

Гудіння на горизонті тепер було чутно виразніше. За кілька сотень ярдів від них на поверхню води виплив великий кальмар – таких гігантів Ринсвінд ще в житті не бачив, – він злісно помолотив своїми щупальцями і безслідно зник у пучині. Щось іще, велике і, на щастя, невидиме, тужливо заголосило за пеленою мли. Ескадрон летючих риб майнув у повітря хмариною райдужних цяток і таки пролетів кілька ярдів, перш ніж потрапити, плюснувшись донизу, у водоверть.

Світ потрохи добігав кінця. Ринсвінд випустив своє відро і, вхопившись за щоглу, дивився, як до них, із ревінням, неминуче наближається кінець усієї історії.

– Я мушу це бачити – сказав Двоцвіт і, плутаючись у власних ногах, прожогом метнувся на ніс човна.

Раптом щось важке і тверде втелющилося в бік човна, який обернувся на дев’яносто градусів і став боком до невидимої перешкоди. Коли він різко зупинився, хвиля холодної морської піни прокотилася палубою, і на кілька секунд стіна бурхливої зеленої води кілька футів заввишки накрила Ринсвінда з головою. Він закричав, але підводний світ раптом задзвенів пурпуровою барвою свідомості, що гасне, – саме в цю мить Ринсвінд почав тонути.

Він прийшов до тями і відчув, що захлинається пекучою рідиною. Ринсвінд ковтнув, і його до нутра пройняв біль, що миттю виштовхнув чарівника на твердий ґрунт свідомості.

Дошки палуби муляли йому спину, а зверху над ним схилилось стривожене обличчя Двоцвіта. Чарівник застогнав і змусив себе сісти.

Отже, це була помилка. Край світу виднівся за кілька футів від них.

За ним, трохи нижче від рівня безкінечного Краєпаду, було щось достоту магічне.

Приблизно за сімдесят миль звідти, на достатньо безпечній віддалі від притягальної сили окраїнної течії, невелике дгау[56]56
  Традиційне дерев’яне арабське, індійське чи східно-африканське судно з однією чи двома щоглами, трикутними вітрилами та корпусом, у якому дошки скріплені мотузками чи ременями. – Прим. пер.


[Закрыть] з червоними вітрилами, типове для работорговців-фрілансерів, безцільно пливло крізь оксамитові сутінки.