Текст книги "Жнець"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 15 страниц)

– Вдруге ти мав на увазі «не можемо», а не «можемо». І я не певен, що про компостну купу взагалі можна сказати, ніби вона має... – почав Верховний верховик, але прилив збудження накрив і його.

– Жодна купа більше не буде сікатися до чарівників, – сказав Декан, якого остаточно понесло. – Ми хвацькі, й зненацькі, і...

– Їх тут поблизу ще три, каже Модо, – сказав Скарбій.

Запала тиша.

– Нам варто піти узяти наші патериці, правда? – сказав Декан.

Архіректор потицяв шмат розкиданої купи носаком черевика.

– Мертві речі оживають, – пробурмотів він. – Що далі? Почнуть ходити статуї?

Чарівники поглянули на статуї мертвих Архіректорів, які вишикувалися у Великій залі й насправді в більшості коридорів Академії. Академія існувала тисячі років, і в середньому Архіректор лишався на посаді впродовж одинадцяти місяців, тож там було безліч статуй.

– Знаєте, я хотів би, щоб ти цього не казав, – сказав Лектор із Новітніх рун.

– Це була тільки думка, – сказав Ридикуль. – Ходімо, глянемо на решту цих куп.

– Так! – сказав Декан, весь охоплений нестримним нечаклунським мачизмом. – Ми хвацькі! Так! Чи ж ми хвацькі? – сказав він.

Архіректор звів брови і повернувся до решти чарівників.

– Чи ж ми хвацькі? – сказав він.

– Е. Я почуваюся помірно хвацьким, – сказав Лектор із Новітніх рун.

– Я однозначно дуже хвацький, я гадаю, – сказав Скарбій. – Думаю, це через відсутність черевиків, – додав він.

– Я буду хвацьким, якщо решта будуть, – сказав Верховний верховик.

Архіректор повернувся до Декана.

– Так, – сказав він, – скидається на те, що всі ми хвацькі.

– Йо! – сказав Декан.

– Йо що? – сказав Ридикуль.

– Це не «йо що», це просто «йо», – сказав Верховний верховик в нього за спиною. – Це загальне вуличне привітання, схвалювальне, з додатковими відтінками панібратського включення до бойової групи й ритуалу маскулінної єдності.

– Що? Що? Ніби «круто»? – сказав Ридикуль.

– Гадаю, що так, – сказав Верховний верховик неохоче.

Ридикуль був потішений. Анк-Морпорк ніколи не давав змоги гарненько пополювати. Він ніколи не думав, що можна так добряче розважитися у власній Академії.

– Гаразд, – сказав він. – Ходімо заженемо ці купи!

– Йо!

– Йо!

– Йо!

– Йо-йо.

Ридикуль зітхнув.

– Скарбію?

– Так, Архіректоре?

– Просто спробуй второпати, гаразд?

* * *

Хмари скупчилися над горами. Білл Двері широко крокував першим полем вгору і вниз, користуючись однією зі звичайних кіс із ферми, найгостріша з них тимчасово зберігалася на задвірках клуні, щоб рух повітря її не затупив. Інші пожильці панни Літунки йшли за ним, в’яжучи й складаючи снопи. Панна Літунка ніколи не наймала більш ніж одну людину на повний день, як дізнався Білл Двері, вона купувала допомогу інших, коли потребувала її, заощаджуючи пенні.

– Ніколи раніше не бачив, щоб людина зрізала збіжжя косою, – сказав хтось з них. – Це роблять серпом.

Вони зупинилися на ланч і споживали його під живоплотом.

Білл Двері ніколи не приділяв обличчям та іменам людей більше уваги, ніж потрібно було для справи. Збіжжя простяглеся уздовж усього схилу пагорба, воно складалося з окремих бадилин, і, з точки зору однієї бадилини, інша бадилина могла бути надзвичайно показною бадилиною, із дюжиною вражаючих і визначальних маленьких рис, які вирізняли її з-проміж решти бадилин. Але для женця усі бадилини були просто... бадиллям. Нині він почав впізнавати маленькі відмінності.

Тут були Вільям Чіп, і Базікало Колісне, і Герцог Піддупний. Старигань, наскільки міг судити Білл Двері, зі шкірою, як пергамент. Тут були чоловіки й жінки селища, але здавалося, що в певному віці всі вони просто переключилися на те, щоб бути стариганями, не проходячи крізь якісь проміжні стадії. А потім вони лишалися старими довгий час. Панна Літунка казала, що для того, аби закласти цвинтар, вони мусять стукнути когось лопатою по голові.

Вільям Чіп був із тих, хто співає за роботою, виводячи ці довгі глухі голосіння, які означали, що виконується народна пісня. Базікало Колісне ніколи нічого не казав, тому, як казав Чіп, його і звали Базікалом. Білл Двері не міг зрозуміти цю логіку, хоча для інших вона здавалася прозорою.

А Герцога Піддупного батьки назвали так із міркувань кращого просування вгору суспільними щаблями, що було дещо спрощеним уявленням про класову структуру; його братів звали Поміщик, Граф і Король. Тепер вони сиділи вряд під живоплотом, відтягуючи момент, коли знову доведеться працювати. Із кінця ряду долинуло булькання.

– Що ж, це було незлецьке літо, – сказав Чіп, – і вряди-годи добра погода для збору врожаю.

– А... не кажи «гоц», поки не перебрешеш[35]35
  Так Тітуня Оґґ переінакшила прислів’я «There’s many a slip ‘tween the cup and the lip» – «Не кажи „гоп“, поки не перескочиш», яке згадується у «Віщих сестрах». – Прим. пер.


[Закрыть], – сказав Герцог. – Минулої ночі я бачив, як павук сотає павутину задом наперед. Це точний знак, що буде жахлива гроза.

– Не розумію, як павуки дізнаються про такі штуки.

Базікало Колісне передав Біллові Двері великий глиняний глечик. Щось плюснуло.

– ЩО ЦЕ?

– Яблучний сік, – сказав Чіп. Решта засміялися.

– А, – сказав Білл Двері, – МІЦНИЙ ДИСТИЛЬОВАНИЙ АЛКОГОЛЬНИЙ НАПІЙ, ЯКИЙ ДЛЯ СМІХУ ДАЮТЬ ДОВІРЛИВОМУ НОВАЧКОВІ, ЩОБ ПРИНЕСТИ СОБІ ПРОСТЕ ЗАДОВОЛЕННЯ, КОЛИ ВІН НЕОЧІКУВАНО ДЛЯ СЕБЕ ЗАХМЕЛІЄ.

– Та йой! – сказав Чіп.

Білл Двері зробив довгий великий ковток.

– І я бачив, як низько літають ластівки, – сказав Герцог. – А куріпки тікають до лісу. І навколо багато великих слимаків. І...

– Не вкумекаю, як всі ці хитрюги знають основи метеорології, – сказав Чіп. – Я так кумекаю, це ви валандаєтесь тут і всіх напучуєте. Ге, хлопці? Суне велика гроза, пане Павуче, ворушіться, утніть щось фольклорне.

Білл Двері хильнув іще.

– ЯК ЗВАТИ СІЛЬСЬКОГО КОВАЛЯ?

Чіп кивнув.

– Це Нед Калач, униз моріжком. Ясно, що зара він загружений, із усім цим врожаєм та інше.

– В МЕНЕ ДЛЯ НЬОГО РОБОТА.

Білл Двері звівся й покрокував до воріт.

– Білле?

Він зупинився.

– ТАК.

– Бренді залиш.

* * *

Сільська кузня була темна й задушлива від жару. Але Білл Двері мав дуже добрий зір.

Щось рухалося проміж складних металевих куп. Це виявилося нижньою половиною чоловіка. Верхня частина його тіла ховалася десь у механізмі, з якого долинало випадкове бурчання.

При наближенні Білла Двері в нього різко вистрілила рука.

– Добре. Дай мені затискач три-вісім.

Білл роззирнувся. По кузні було розкладено безліч інструментів.

– Хутчій, хутчій, – сказав голос звідкись із машини.

Білл Двері вибрав випадковий шматок оформленого металу й вклав його в руку. Вона зникла всередині. Почувся металевий шум і буркотіння.

– Я сказав затискач. Це не... – почулося скреготіння металу, а потім вигук, – мій палець, мій палець, ти мене доб’єш, – потім клацання. – Аргх. А це голова. А тепер глянь, що я через тебе зробив. Пружина храповика знову відламалася від обмотки підвіски, ти розумієш?

– НІ. ПЕРЕПРОШУЮ.

Пауза.

– Чи це ти, юний Еґберте?

– НІ. ЦЕ Я, СТАРИЙ БІЛЛ ДВЕРІ.

По тому була серія глухих ударів і дзенькоту, коли верхня половина людини витягувала себе з механізму, аж поки виявилася, що вона належить юнакові з кучерявим чорним волоссям, чорним обличчям, в чорній сорочці й чорному фартусі. Він мазнув шматиною по обличчю, лишивши рожеву смугу, і зморгнув піт із очей.

– Ви хто?

– СТАРИЙ ДОБРИЙ БІЛЛ ДВЕРІ? ПРАЦЮЮ НА ПАННУ ЛІТУНКУ?

– О, так. Людина у вогні? Герой дня, я чув. Моя рука!

Він простягнув чорну долоню. Білл Двері безвиразно глянув на неї.

– ПЕРЕПРОШУЮ. Я ВСЕ ЩЕ НЕ ЗНАЮ, ЩО ТАКЕ ЗАТИСКАЧ ТРИ-ВІСІМ.

– Я мав на увазі, ось вам моя рука, пане Двері.

Білл Двері завагався, а потім вклав свою руку в долоню молодого чоловіка. Замурзані очі на мить оскліли, поки мозок брав гору над відчуттям дотику, а потім коваль всміхнувся.

– Мене звати Калач. Що думаєте, ге?

– ХОРОШЕ ІМ’Я.

– Ні, я про машину. Досить винахідлива, ге?

Білл Двері відмітив це з ввічливим нерозумінням. На перший погляд, вона була схожа на переносний водяний млин, атакований велетенською комахою, а на другий погляд – на пересувну кімнату інквізиції, яка мала намір драпанути й подихати трохи свіжим повітрям. Загадкові зчленування стрижнів стирчали під різними кутами. Ще були ремені, довгі пружини.

Уся конструкція була поставлена на металеві колеса зі шпичаками.

– Звісно, ви не можете побачити її в усій красі, коли вона стоїть отак нерухомо, – сказав Калач, – потрібен кінь, щоб її тягнути. Принаймні зараз. Я маю одну-дві досить радикальні ідеї в цьому напрямку, – замріяно додав він.

– ЦЕ ПЕВНОГО РОДУ ПРИЛАД?

Коваль мав ледь ображений вигляд.

– Я віддаю перевагу терміну «машина», – сказав він, – вона зчинить переворот у сільськогосподарських методах і поволоче їх, хоч як вони впиратимуться, у століття Летючої Лисиці. Мої старі тримали цю кузню вже триста років, але Нед Калач не має наміру провести решту свого життя, прибиваючи шматки гнутого металу до кінських копит, кажу вам.

Білл безвиразно глянув на нього. Дюжина серпів була прикручена болтами до великого горизонтального колеса. Хитромудрі з’єднання передавали енергію від коліс через різноманіття блоків на обертальний прилад металевих стрижнів.

У нього з’явилося жахливе відчуття щодо цієї штуки перед ним, але він усе одно запитав.

– Ну, усім керує розподільний вал, – сказав Калач, потішений інтересом, – тут енергія передається за допомогою роликових блоків, і вали приводять в рух махові стрижні – оці-го штуки – і фільтрувальні ворота, які керуються поступально-коливальним механізмом і опускаються, тільки коли фіксувальна закривка стає в ці пази, і звісно, мідні кульки ходять по колу, поки розправлене полотно змітає солому, відділяючи її від зерна, яке падає під дією сили тяжіння по рифленому шнеку в накопичувач. Просто.

– А ЗАТИСКАЧ ТРИ-ВІСІМ?

– Добре, що ви мені нагадали, – Калач порився серед уламків на підлозі, підібрав маленький предмет із насічками і закрутив його в якийсь шматок механізму, що випинався.

– Дуже важлива робота. Він зупиняє кулачковий вал, який поступово зісковзує по напрямних і зчеплюється із боковими стоперами, що має катастрофічні наслідки, як ви, без сумніву, можете уявити.

Калач відступив назад і витер руки шматиною, від чого вони стали трохи жирнішими.

– Я називаю її Комбінованою Жниваркою, – сказав він.

Білл Двері відчув себе дуже старим. Насправді він і був старим. Але ніколи не почувався старим настільки. Десь у тіньовій стороні його душі він відчував, ніби знає, що саме має робити Комбінована Жниварка, і без пояснень коваля.

– О.

– Ми хочемо зробити пробний прогін сьогодні пополудні на великому полі старого Злокопача. Це має дуже багатообіцяючий вигляд, мушу сказати. Те, на що ви зараз дивитеся, пане Двері, і є майбутнє.

– ТАК.

Білл Двері провів рукою по рамі.

– А ЯК ЖЕ САМ ВРОЖАЙ?

– Хм?.. А що з ним?

– ЩО ВІН ПРО ЦЕ ПОДУМАЄ? ЧИ ЗНАТИМЕ ВІН?

Калач наморщив носа.

– Знатиме? Знатиме? Нічого він не знатиме. Бадилля й бадилля.

– А ШІСТЬ ПЕНСІВ – ЦЕ ШІСТЬ ПЕНСІВ.

– В яблучко, – Калач завагався. – А чого ви прийшли?

Висока постать провела похмурим пальцем по масному механізму.

– Пане Двері?

– ПЕРЕПРОШУЮ? О. ТАК. Я МАЮ ДЛЯ ВАС ОДНУ РОБОТУ...

Він вийшов із кузні широкими кроками й повернувся майже миттєво з дечим, загорнутим у шовк. Він обережно його розгорнув.

Він зробив новий держак для леза – не прямий, як використовували тут, у горах, а з подвійним вигином, як на рівнинах.

– Ви хочете, щоб я її перекував? Нове лезо? Заміна металевих частин?

Білл Двері похитав головою.

– Я ХОЧУ, ЩОБ її ВБИЛИ.

– Вбили?

– ТАК. ЦІЛКОВИТО. ЗНИЩИЛИ КОЖНУ ДРІБКУ. ЩОБ ВОНА СТАЛА АБСОЛЮТНО МЕРТВОЮ.

– Гарна коса, – сказав Калач. – Шкода. Ви нагострили гарний край...

– НЕ ТОРКАЙТЕСЯ!

Калач посмоктав палець.

– Дивно, – сказав він, – я би присягнув, що я її не торкнувся. Моя рука була за кілька дюймів. Ну, вона гостра, в усякому разі.

Він змахнув у повітрі.

– Так, ду/же/ го/стра.

Він зробив паузу, запхав мізинця у вухо й подлубався.

– Ви впевнені, що знаєте, чого хочете? – сказав він.

Білл Двері велично повторив своє прохання.

Калач стенув плечима.

– Ну, гадаю, я зможу її розплавити й спалити держак, – сказав він.

– ТАК.

– Ну, хай так. Ваша коса. І ви в цілому праві, звісно. Тепер це застаріла технологія. Зайва.

– БОЮСЯ, ВИ МОЖЕТЕ БУТИ ПРАВІ.

Калач тицьнув вимащеним пальцем у Комбіновану Жниварку.

Білл Двері знав, що її зроблено тільки з металу й полотна, і з цих причин вона ніяк не може запаюватися. Але вона зачаїлася. Більше того, вона зробила це з пронизливою металевою самовпевненістю.

– Можете попросити панну Літунку, щоб вона купила вам таку, пане Двері. На такій фермі має бути багацько роботи одній людині? Я просто бачу вас, зверху, в поривах вітру, паси шумлять, зрошувальні трубки хитаються...

– НІ.

– Ну ж бо. Вона може це собі дозволити. Кажуть, в неї є скриньки, повні скарбів, зі старих часів.

– НІ!

– Е-е-е...

– Калач завагався. Останнє «Ні» містило загрозу більш певну, ніж тріск тонкого льоду на глибокій ріці. Воно казало, що подальше наполягання може стати найризиковішою справою, яку Калач будь-коли робив.

– Впевнений, ви краще знаєте, що вам треба, – пробурмотів він.

– ТАК.

– Тоді з вас, о, хай буде фартинг за косу, – Калач промимрив, – вибачте за це, але я витрачу багато вугілля, розумієте, і ці ґноми підняли ціну на...

– ОСЬ. ЦЕ МАЄ БУТИ ЗРОБЛЕНО ДО СЬОГОДНІШНЬОЇ НОЧІ.

Калач не сперечався. Суперечка б означала, що Білл Двері затримався б у кузні, а він почав тривожитися, що так не мало бути.

– Добре, добре.

– ВИ ЗРОЗУМІЛИ?

– Гаразд, гаразд.

– ПРОЩАВАЙТЕ, – велично сказав Білл Двері й вийшов.

Калач зачинив за ним двері і прихилився до них. Хух.

Чудовий чоловік, звісно, всі говорять про нього, але після пари хвилин у його присутності виникають такі мурашки по тілу, ніби хтось пройшовся по вашій могилі, а її ж іще і не викопали.

Він пройшовся по засмальцьованій підлозі, наповнив чайник і повісив його в кутку кузні. Узяв гайковий ключ, щоб дещо підкрутити в Комбінованій Жниварці, і помітив косу, притулену до стіни.

Навпочіпки він підкрався до неї і усвідомив, що підкрадатися навпочіпки – це неймовірно безглузда річ. Вона не жива. Вона не почує. Вона просто гостра на вигляд.

Він підняв гайковий ключ і відчув провину. Як сказав пан Двері – ну, пан Двері сказав дещо дуже дивне, використовуючи якісь не ті слова, які використовують, говорячи про звичайнісінькі знаряддя. Але навряд чи він міг заперечити.

Калач із силою опустив гайковий ключ.

Опору не було. Він міг би присягнути знову, що гайковий ключ розділився навпіл, наче зроблений із м’якуша, за кілька дюймів від леза. Він задумався, чи може щось бути настільки гострим, що набуває не тільки гостроти краю, але й самої суті гостроти, поля абсолютної гостроти, яке насправді сягає за межі останнього атома металу.

– Пеке/льна си/ла!

А потім він згадав, що це сентиментально і забобонно так думати чоловікові, який знає, як скосити затискач на три-вісім. Який знає, для чого потрібна поступально-зворотна передача. Вона або працює, або ні. Вона точно не підсуне тобі загадку.

Він гордо глянув на Комбіновану Жниварку. Звісно, потрібні коні, щоб її рухати. Це все трохи псувало. Коні належали вчорашньому дню, а завтрашній належав Комбінованій Жниварці та її нащадкам, які зроблять світ чистішим і кращим місцем. Справа була тільки в тому, як вивести з рівняння коней. Він спробував механізм, і той був не досить потужним. Може, якщо він спробує обмотку...

За ним чайник википів і залив вогонь.

Калач пробився крізь пару. Це чортова халепа, і так щоразу. Щойно намагаєшся трохи обмізкувати щось корисне, завжди якісь безглузді завади.[36]36
  Відсилання до поширеної історії про Джеймса Ватта, якого нібито наштовхнув на ідею вдосконалення парового двигуна киплячий чайник. – Прим. пер.


[Закрыть]

* * *

Пані Кекс відсунула штори.

– Ким саме є Одна-Людина-Відро? – сказав Кошіль.

Вона запалила кілька свічок і сіла.

– Він був із тих язичницьких племен Говандії, – коротко сказала вона.

– Дуже дивне ім’я, Одна-Людина-Відро, – сказав Кошіль.

– Воно неповне, – похмуро сказала пані Кекс, – перейдем до старих-добрих «ручних» методів, – вона вичікувально глянула на нього. – Нам тре’ хтось іще.

– Я можу покликати Причепу, – сказав Кошіль.

– Не хочу, щоб в мене під столом сидів бабай і нишпорив мені по шухлядам, – сказала пані Кекс. – Людмило! – закричала вона. За мить чи дві намистинчаста завіса, що вела на кухню, розсунулася, і увійшла молода жінка, яка першою відчинила Кошелеві двері.

– Так, мамо?

– Сідай, дитинко. Нам треба ще хтось для сеансу.

– Так, мамо.

Дівчина всміхнулася Кошелю.

– Це Людмила, – коротко сказала пані Кекс.

– Дуже приємно, – сказав Кошіль. Людмила обдарувала його яскравою, прозорою усмішкою, властивою людям, які давно навчилися не показувати своїх почуттів.

– Ми вже зустрічалися, – сказав Кошіль.

Певно, минув день від повного місяця. Усі знаки майже зникли. Майже. Ну-ну.

– Моя ганьба, – сказала пані Кекс.

– Мамо, ти продовжуєш, – незлостиво сказала Людмила.

– Візьміться за руки, – сказала пані Кекс.

Вони сиділи в напівтемряві. Потім Кошіль відчув, як рука пані Кекс вислизнула.

– Я забула склянку, – сказала вона.

– Я думав, пані Кекс, ви не заводитеся із дошками і такими всякими... – почав Кошіль.

Від буфета почулося булькання. Пані Кекс поставила повну склянку на скатерку й знову сіла.

– Я того й не роблю, – сказала вона.

Знову запала тиша. Кошіль знервовано прочистив горло.

Зрештою пані Кекс сказала:

– Давай, Одна-Людина-Відро, я знаю, що ти тута.

Склянка посунулася. Бурштинова рідина всередині ледь хлюпалася.

Безтілесний голос затремтів:

вітання вам, блідолиці, із країв вдалого полювання...

– Припини ото, – сказала пані Кекс, – всі знають, що тебе п’яного переїхало возом на Патоковидобувному тракті, Одна-Людина-Відро.

не моя провина, не моя провина, хіба я винен, що мій прапрадід переїхав сюди? по ідеї, мене мав смертельно скалічити гірський лев, чи велетенський мамонт, чи хтось такий, моє право на смерть спаплюжено.

– Пан Бук хотів тебе попитать, Одна-Людина-Відро, – сказала пані Кекс.

вона тут щаслива й чекає, поки ви до неї приєднаєтеся, – сказав Одна-Людина-Відро.

– Хто – вона? – сказав Кошіль.

Здається, це збило з пантелику Одну-Людину-Відро. Це була фраза, яка усіх загалом задовільняла без подальших пояснень.

а кого вам треба? – обережно спитав він, – а тепер можна мені випити?

– Ше нє, Одна-Людина-Відро, – сказала пані Кекс.

ну, мені це потрібно, тут збіса людно.

– Що? – спитав Кошіль. – Від привидів, ви маєте на увазі?

тут їх сотні, – сказав голос Одної-Людини-Відра.

Кошіль був розчарований.

– Лише сотні? – сказав він. – Звучить, ніби не надто багато.

– Не так багато людей робляться привидами, – сказала пані Кекс. – Шоб стать привидом, треба мать якесь серйозне незавершене діло, або страшну нездійснену помсту, або вселенську мету, в якій ти тілько комашка.

або жорстоку спрагу, – сказав Одна-Людина-Відро.

– Ви його тілько послухайте, – сказала пані Кекс.

хотів би я опинитися в спіритному потойбічні, або хоча би винному чи пивному, хлип-хлип-хлип.

– Тож що стається із життєвою силою, коли речі припиняють жити? – спитав Кошіль. – Чи це вона спричиняє усі ці халепи?

– Скажи нашому другові, – сказала пані Кекс, коли Одна-Людина-Відро наче забарився із відповіддю.

про які проблеми ви говорите?

– Речі розкручуються. Одяг бігає сам по собі. Усі почуваються більш живими. Речі такого плану.

це? та це нічого, розумієте, життєва сила просочується назад, коли тільки може, про це вам не варто хвилюватися.

Кошіль поклав руку на склянку.

– Але є дещо, про що я мушу хвилюватися, чи не так, – безвиразно сказав він, – це стосується цих маленьких скляних сувенірів.

я не хочу про це говорити.

– Скажи йому.

Це був голос Людмили – глибокий, але якийсь привабливий. Люпин дивився на неї, не відводячи очей. Кошіль всміхнувся. Це одна з переваг – бути мертвим. Ти помічаєш речі, якими живі нехтують.

Голос Одної-Людини-Відра звучав пронизливо й дратівливо.

і що він збирається робити, якщо я йому все ж скажу? я можу втрапити в купу неприємностей через такі штуки.

– Ну, можеш мені сказати, чи правильно я здогадався? – сказав Кошіль.

т-т-так, можливо.

– Можеш нічо не казати, – сказала пані Кекс, – просто стукни два рази, якшо так, і один раз, якшо нє, як у старі часи.

о, ну добре.

– Давайте, пане Буче, – сказала Людмила. В неї був такий голос, що Кошелю захотілося погладити її по голівці.

Він прочистив горло.

– Я гадаю, – почав він, – іншими словами, я гадаю, що це щось типу яєць. Я подумав... чому сніданок? А потім я подумав... яйця...

Стук.

– О. Ну, можливо, це була досить безглузда думка...

перепрошую, для «так» буде два стуки чи один?

– Два! – пирхнула медіум.

СТУК. СТУК.

– А, – зітхнув Кошіль, – і з них вилупиться щось на коліщатках?

двічі для «так», кажете?

– Еге ж!

СТУК. СТУК.

– Я так і думав. Я так і думав! Я знайшов одну під підлогою в моїй кімнаті, яка намагалася вилупитися там, де для цього не досить місця! – радісно вигукнув він. – Але що з них вилупиться?

* * *

Маструм Ридикуль чвалом забіг до свого кабінету й підхопив свою чаклунську патерицю із держака над каміном. Він лизнув палець і обережно торкнувся верхівки патериці. Виникла маленька октаринова іскра, і запахло масною бляхою.

Він рушив назад до дверей.

Потім він повільно обернувся, бо його мозок мав удосталь часу проаналізувати безладний вміст кабінету й вихопити невідповідність.

– Що в біса це тут робить? – сказав він.

Він потицяв це кінчиком патериці. Воно продзеленчало і трохи відкотилося вбік.

Воно було химерним на вигляд, але не надто, ніби якась штука, яку прикотила покоївка, навантажену швабрами, свіжою білизною і всякою всячиною, з якою валандаються покоївки.

Ридикуль зробив ментальну нотатку обговорити це з економкою. Потім він про це забув.

– Кляті коліщаткові штуки повсюди, – пробурмотів він.

На слові «кляті» щось схоже на велику блакитну пляшку з котячими зубищами вигулькнуло з повітря, шалено залопотіло крилами, провело інспекцію середовища, а потім полетіло за необачним Архіректором.

Слова чарівників мають силу. І лайка має силу. І коли життєва сила практично кристалізується в повітрі, вона мусить знаходити шпарки, де тільки можна.

* * *

міста, – сказав Одна-Людина-Відро, – я думаю, це яйця міст.

* * *

Старші чарівники зібралися знову у Великій залі. Навіть Верховний верховик відчував певне збудження. Вважалося бридкими манерами застосовувати магію проти колег-чарівників, а застосовувати її проти цивільних було неспортивно. Іноді справді цілющий копняк приносить користь.

Архіректор оглянув їх.

– Декане, чому в тебе все обличчя посмуговане? – вимогливо запитав він.

– Камуфляж, Архіректоре.

– Камуфляж, ге?

– Йо, Архіректоре.

– Ну, що ж. Поки ви собі подобаєтесь, це не має значення.

Вони скрадливо рушили до того клаптика землі, який був маленьким володінням Модо. Принаймні більшість із них скрадалися. Декан пересувався серією обертальних стрибків, випадково врізався у стіни й ледь чутно казав: «Ха. Ха. Ха.».

Він впав у абсолютний відчай, коли інші купи виявилися там, де Модо їх і звів. Садівник, який вчепився за ними слідом і в якого двічі майже врізався Декан, якийсь час манячив позаду.

– Зараз вони просто лежать, – сказав Декан. – Я казав, що ми підірвали кляту...

– Вони ще навіть не нагрілися, – сказав Модо, – ця, напевно, була найстаршою.

– Ти маєш на увазі, що нам нема з ким битися? – сказав Архіректор.

Земля під ногами задвигтіла. А потім почувся слабкий передзвін в напрямку від галереї.

Ридикуль нахмурився.

– Хтось знову розкидає тут ці кляті дротяні козлини, – сказав він. – Одна з них сьогодні була в моєму кабінеті.

– Ха, – сказав Верховний верховик. – Одна була в моїй спальні. Я відчинив гардероб, а вона тут як тут.

– У вашому гардеробі? Навіщо ви її туди поклали? – сказав Ридикуль.

– Я не клав. Я казав вам. Це, напевно, студенти. Це в них таке почуття гумору. Один із них якось підклав мені в ліжко гребінця.

– Раніше я перечепився через одну, – сказав Архіректор, – і поки я роззирався в її пошуках, хтось вже забрав її геть.

Передзвін наблизився.

– Добре, так званий пане всезнайко, мій славний юначе, – сказав Ридикуль, багатозначно стукнувши раз чи два по долоні патерицею.

Чарівники позадкували до стіни.

Фантом, що штовхав тачку, був майже перед ними.

Ридикуль загарчав і вистрибнув зі схованки.

– Ага, мій славний юначе, – от чортова мацапура!

* * *

– Не мороч мені голови, – сказала пані Кекс. – Міста не живі. Я знаю, що люди кажуть, ніби живі, але насправді ніхто так не дума.

Кошіль Бук крутив у руці одну з кульок зі снігом.

– Вони мали відкласти тисячі таких, – сказав він, – але, звісно, не всі виживають. Інакше ми були б по вуха в містах, правда?

– Ви кажете нам, що з цих маленьких кульок вилуплюються величезні простори? – сказала Людмила.

не зразу, спершу рухома стадія.

– Щось із коліщатками, – сказав Кошіль.

правильно, як я розумію, ви вже знаєте.

– Думаю, що знаю, – сказав Кошіль Бук, – але я не розумію. А що відбувається після рухомої стадії?

не знаю.

Кошіль підвівся.

– Тож час з’ясувати, – сказав він.

Він глипнув на Людмилу й Люпина. А. Так. Чому ні? Якщо ти можеш допомогти комусь на цьому шляху, подумав Кошіль, тоді твоє життя, чи що б там не було, не буде марним.

Він дозволив собі зсутулитися, а своєму голосу – захрипнути.

– Але я в ці дні непевно стою на ногах, – його голос затремтів, – це справді була б величезна послуга, якби хтось міг мене супроводити. Ви не могли би провести мене до Академії, юна панно?

– Людмила не надто виходить із дому в ці дні, її здоров’я... – поспішно почала пані Кекс.

– ...в повному порядку, – сказала Людмила. – Мамо, ти ж знаєш, уже минув цілий день від повного мі...

– Людмило!

– Ну минув же.

– Для молодої жінки небезпечно в наші дні ходити вулицями, – сказала пані Кекс.

– Але чудовий пес пана Бука відлякає і найнебезпечніших злочинців, – сказала Людмила.

Наче за сигналом, Люпин з готовністю гавкнув і благально склав лапи. Пані Кекс критично його оглянула.

– Він достеменно дуже чемна тварина, – сказала вона неохоче.

– Отже, все залагоджено, – сказала Людмила, – я принесу свою шаль.

Люпин перевернувся на спину. Кошіль копнув його ногою.

– Поводься пристойно, – сказав він.

Почулося значуще покашлювання Однієї-Людини-Відра.

– Гаразд, гаразд, – сказала пані Кекс. Вона взяла пачку сірників із буфета, неуважно запалила один кінчиком нігтя й кинула в склянку віскі. Воно зайнялося блакитним полум’ям, і десь у духовному світі комусь дісталася велика порція мертвого віскі.

Коли Кошіль Бук залишив будинок, йому здалося, що він чує примарний голос, що затягнув пісню.

* * *

Візок зупинився. Він повертався з боку в бік, ніби виглядав чарівників.

Потім він зробив швидке потрійне розвертання і покотився геть на високій швидкості.

– Попався! – заволав Архіректор.

Він націлив свою патерицю й випустив вогняну кулю, яка перетворила невелику ділянку бруківки у щось жовте й пухирчасте. Візок, що набрав швидкості, похитнувся, але продовжив рух, одне з його коліщат тріщало й поскрипувало.

– Воно з Підземельних Вимірів! – сказав Декан. – Забий козлину[37]37
  Корзина (basket) – це британський евфемізм для «bastard» (байстрюк). Тут також стосується магазинних візків. – Прим. пер.


[Закрыть]!

Архіректор заспокійливо поклав руку йому на плече.

– Не будь дурнем. Потвори Підземель мають більше тентаклів і всяких виростів. Вони не мають вигляд рукотворних.

Він обернувся на звук іншого візка. Той безтурботно гримкотів боковим переходом, зупинився, побачивши чи якось інакше сприйнявши чарівників, і щосили справляв варте довіри враження візка, просто кимось тут залишеного. Але Скарбій підкрався до нього.

– Нема жодної користі прикидатися, – сказав він, – ми знаємо, що ти можеш рухатися.

– Ми всі тебе бачили, – сказав Декан.

Візок прикидався шлангом.

– Він не може бути розумним, – сказав Лектор із Новітніх рун. – Для мозку нема місця.

– Хто сказав, що він розумний? – сказав Архіректор. – Все, що він робить, це рухається. Кому для цього треба мізки? Креветки рухаються.

Він провів пальцями по металу.

– Насправді креветки досить розум... – почав Верховний верховик.

– Заткнись, – сказав Ридикуль. – Г-м-м. Він взагалі рукотворний?

– Це дріт, – сказав Верховний верховик. – Дріт – це те, що мало бути створене. І ще коліщата. Навряд чи щось живе має коліщата.

– З такої близької відстані він має вигляд...

– ...цілісного, – сказав Лектор із Новітніх Рун, який важко опустився на коліна, щоб вивчити його ретельніше.

– Як єдине ціле. Зроблено з суцільного шматка. Як машина, яку виростили. Але ж це смішно.

– Можливо. Хіба ж немає у Вівцескельних горах такого виду зозуль, які будують годинники, щоб у них гніздувати? – сказав Скарбій.

– Так, але це тільки ритуал парування, – легковажно сказав Лектор із Новітніх рун. – Крім того, вони паскудно показують час.

Візок висковзнув у щілину між чарівниками й був би утік, тільки щілина була зайнята Скарбієм, який вискнув і тицьнув пальцем у корзину. Візок не спинився, тільки погуркотів далі, до воріт.

Декан здійняв свою патерицю. Архіректор перехопив його.

– Ти можеш вцілити в Скарбія, – сказав він.

– Одну малесеньку вогняну кульку?

– Спокусливо, але ні. Вперед. За ним!

– Йо!

– Як забажаєте.

Чарівники незграбно почали переслідування. За ними, досі непомічена, тріпотіла крилами й дзижчала ціла зграя лайливих слів Архіректора.

А Кошіль Бук очолив маленьку делегацію до бібліотеки.

* * *

Бібліотекар Невидної академії поспішно перебігав кімнату, спираючись на руки, коли двері струснув громовий стукіт.

– Я знаю, що ти тут, – долинув голос Кошеля Бука. – Ти мусиш дати нам увійти. Це життєво необхідно.

– У-у-ук.

– Ти не відчиниш двері?

– У-у-ук!

– Ти не лишив мені вибору...

Старовинні блоки мурування повільно розсунулися вбоки. Цемент викришився. Потім частина стіни впала всередину, лишивши Кошеля Бука стояти у кошелебукоподібній дірці. Він закашлявся від пилу.

– Ненавиджу те, що я змушений це робити, – сказав він, – не можу здолати відчуття, що це потурання поширеним упередженням.

Бібліотекар приземлився йому на плечі. На здивування орангутана, той майже не помітив різниці. 300-фунтовий орангутан зазвичай мав помітний вплив на темп просування людини, але Кошіль вбрав його, ніби комір.

– Думаю, нам потрібна стародавня історія, – сказав він, – дозволь поцікавитись, чи не міг би ти припинити відкручувати мені голову?

Бібліотекар дикувато роззирнувся. Це була техніка, яка зазвичай ніколи не підводила.

Його ніздрі трепетали.

Бібліотекар не завжди був людиноподібною мавпою.

Магічна бібліотека була небезпечним місцем для роботи, і він перетворився на орангутана внаслідок магічного вибуху. Він був досить сумирною людиною, хоча донині так багато людей змирилися з його новою подобою, що лише дехто це пам’ятав. Але зі змінами настало переключення всієї сукупності відчуттів і видової пам’яті. А одним із найглибших, найфундаментальніших, найвродженіших із них був клопіт щодо подоби. Він походив із самого світанку розумності. Подоби з мордою, зубами й чотирма лапами були в мавпячій свідомості, що еволюціонувала, однозначно зареєстровані у розділі поганих новин.