Текст книги "Жнець"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 15 страниц)

Білл Двері затримався на верху сходів.

– ВОНА ЖИВЕ НА ПОЗИЧЕНИЙ ЧАС, – сказав він.

* * *

За клунею була стара кузня. Нею роками не користувалися. Але тепер червоне й жовте світло вихлюпувалося у двір, пульсуючи, ніби серце.

І, ніби серце, лунали ритмічні удари. Із кожним стуком світло спалахувало голубим. Панна Літунка боком пройшла у відчинені двері. Якби вона була з тих людей, що присягають, вона би присягнула, що не зчинила жодного звуку, який імовірно можна би було почути понад тріск вогню й стук молотка, але Білл Двері крутнувся навприсяд, тримаючи вигнуте лезо коси перед собою.

– Це я!

Він розслабився, принаймні перейшов на інший рівень напруги.

– Що ти, в біса, робиш?

Він глянув на лезо в своїх руках, ніби бачив його вперше.

– Я ПОДУМАВ, ЩО МУШУ НАГОСТРИТИ ЦЮ КОСУ, ПАННО ЛІТУНКО.

– О першій годині ранку?

Він безпомічно глянув на неї.

– ВНОЧІ ВОНА ТАКА Ж ТУПА, ПАННО ЛІТУНКО.

Потім він зі стуком кинув її вниз на ковадло.

– І Я НЕ МОЖУ ДОСТАТНЬО її НАГОСТРИТИ!

– Я думаю, може, жар на тебе так вплинув, – сказала вона, потягнувшись до його руки. – Крім того, вона на вигляд достатньо гостра, щоб... – почала вона й затнулася. Її пальці ковзнули по кістці його руки. Вони на мить відсмикнулися, а потім зімкнулися знову.

Білл Двері здригнувся.

Панна Літунка недовго вагалася. За сімдесят п’ять років вона мала справу з війнами, голодом, незліченними хворобами тварин, парою епідемій і тисячами крихітних щоденних трагедій. Похнюплений скелет був навіть не в десятці найгірших речей, які вона бачила.

– Тож це ти, – сказала вона.

– ПАННО ЛІТУНКО, Я...

– Я завжди знала, що одного дня ти прийдеш.

– Я ДУМАЮ, МОЖЛИВО, ЩО...

– Знаєш, я провела більшу частину життя, очікуючи на принца на білому коні, – гірко посміхнулася панна Літунка. – І от як із мене покпинили, ге?

Білл Двері сів на ковадло.

– Аптекар прийшов, – сказала вона. – Він сказав, що нічого не може зробити. Він сказав, що вона в порядку. Він просто не може її розбудити. І, ти знаєш, ми заледве розтисли їй руку. Вона стискала її так міцно.

– Я СКАЗАВ, ЩО НІЧОГО НЕ МОЖНА БРАТИ!

– Все гаразд. Все гаразд. Вона все ще його тримає.

– ДОБРЕ.

– Що це було?

– МІЙ ЧАС.

– Перепрошую?

– МІЙ ЧАС. ЧАС МОГО ЖИТТЯ.

– А на вигляд як кухонний таймер із дуже багатої кухні.

Білл Двері мав здивований вигляд.

– ТАК. ПЕВНОЮ МІРОЮ. Я ДАВ ЇЙ ТРОХИ МОГО ЧАСУ.

– Як вийшло, що тобі потрібен час?

– УСІМ ЖИВИМ СТВОРІННЯМ ПОТРІБЕН ЧАС. І КОЛИ ВІН ЗАКІНЧУЄТЬСЯ, ВОНИ ПОМИРАЮТЬ. КОЛИ ВІН ЗАКІНЧИТЬСЯ В НЕЇ, ВОНА ПОМРЕ. І Я ПОМРУ ТАКОЖ. ЗА КІЛЬКА ГОДИН.

– Але ти не можеш...

– МОЖУ. ЦЕ ВАЖКО ПОЯСНИТИ.

– Посунься.

– ЩО?

– Я сказала, посунься. Я хочу сісти.

Білл Двері звільнив місце на ковадлі. Панна Літунка сіла.

– Тож ти маєш померти, – сказала вона.

– ТАК.

– А ти не хочеш.

– НІ.

– Чому ні?

Він глянув на неї, як на божевільну.

– БО ТОДІ Я ОБЕРНУСЯ НА НІЩО. БО Я НЕ ІСНУВАТИМУ.

– Це те, що стається і з людьми?

– Я ТАК НЕ ДУМАЮ. ДЛЯ ВАС УСЕ ІНАКШЕ. ДЛЯ ВАС УСЕ КРАЩЕ ОБЛАШТОВАНО.

Вони обоє сиділи, споглядаючи, як гасне вугілля в горнилі.

– Тож навіщо ти обробляєш лезо коси? – сказала панна Літунка.

– Я ПОДУМАВ, МОЖЕ, Я ЗМОЖУ... ЧИНИТИ ОПІР...

– Хіба це коли-небудь спрацьовувало? З тобою, я маю на увазі.

– ЗАЗВИЧАЙ НІ. ІНОДІ ЛЮДИ ВИКЛИКАЛИ МЕНЕ НА ГРУ. СТАВКОЮ БУЛИ ЇХНІ ЖИТТЯ, РОЗУМІЄТЕ.

– І вони коли-небудь вигравали?

– НІ. ОСТАННЬОГО РАЗУ ХТОСЬ ВІДІГРАВ ТРИ ВУЛИЦІ З УСІМА КОМУНАЛЬНИМИ ПІДПРИЄМСТВАМИ.

– Що? І що ж це була за гра?

– НЕ ПРИГАДУЮ. «ВИКЛЮЧНЕ ПРАВО ВЛАСНОСТІ», ЗДАЄТЬСЯ. Я ГРАВ ЧЕРЕВИКОМ[31]31
  Звісно ж, це «Монополія» – культова настільна гра, створена ще в 1930-х роках. У ранній британській версії гравці користувалися фігурками предметів, одним із яких був черевик, виведений з ужитку тільки 2017 року. – Прим. пер.


[Закрыть].

– Хвилиночку, – сказала панна Літунка, – якщо ти – це ти, то хто ж прийде по тебе?

– СМЕРТЬ. МИНУЛОЇ НОЧІ ЦЕ ПІДСУНУЛИ МЕНІ ПІД ДВЕРІ.

Смерть розтулив долоню, показуючи маленький неохайний клаптик паперу, на якому панна Літунка з певними труднощами прочитала слово: «ООоооЕЕЕееОООоооЕЕеееОООоооЕЕеее».

– Я ОТРИМАВ ПОГАНО НАПИСАНУ ЗАПИСКУ ВІД БЕНІНІ.

Панна Літунка подивилася на нього, схиливши голову набік.

– Але... виправ мене, якщо я помиляюся, але...

– НОВИЙ СМЕРТЬ.

Білл Двері підняв лезо.

– ВІН БУДЕ ЖАХЛИВИМ.

Лезо крутнулося в його руках. Голубе світло зблиснуло уздовж леза.

– Я СТАНУ ПЕРШИМ.

Панна Літунка дивилася на світло, як заворожена.

– Наскільки саме жахливим?

– НАСКІЛЬКИ ЖАХЛИВОГО МОЖЕТЕ УЯВИТИ ВИ?

– Ох.

– САМЕ НАСТІЛЬКИ ЖАХЛИВИМ.

Лезо нахилялося туди й сюди.

– І для дитини теж... – сказала панна Літунка.

– ТАК.

– Я не вважаю, що винна тобі якусь послугу, пане Двері. Я не вважаю, що будь-хто у цілому світі винен тобі якусь послугу.

– ПЕВНО, ВИ ПРАВІ.

– Зважай, в житті теж є одна-дві штуки, за які ми відповідаємо. Ти маєш платити тією ж монетою.

– НЕ МОЖУ СКАЗАТИ.

Панна Літунка кинула на нього довгий оцінювальний погляд.

– В кутку лежить досить добрий точильний камінь, – сказала вона.

– Я НИМ СКОРИСТАВСЯ.

– А в буфеті лежить точило.

– НИМ Я ТЕЖ СКОРИСТАВСЯ.

Їй здалося, вона чує звук, із яким рухається лезо. Якесь тихе квиління напнутого повітря.

– І вона все ще недостатньо гостра?

Білл Двері зітхнув.

– МОЖЛИВО, ВОНА НІКОЛИ НЕ БУДЕ ДОСТАТНЬО ГОСТРА.

– Давай, друже. Нема сенсу здаватися, – сказала панна Літунка. – Що вмирає останнім, е?

– ЩО ВМИРАЄ ОСТАННІМ, Е... А ЩО?

– Це надія.

– НАДІЯ?

– Саме так.

Білл Двері провів кістяним пальцем уздовж леза.

– НАДІЯ?

– А що тобі ще лишилося?

Білл похитав головою. Він спробував багато переживань, але це було для нього новим.

– ВИ МОГЛИ БИ ПРИНЕСТИ МЕНІ СТАЛЬ?

* * *

Це було годину по тому.

Панна Літунка розбирала мішок із клаптями.

– Що далі? – сказала вона.

– ЩО МИ ВЖЕ СПРОБУВАЛИ?

– Погляньмо... мішковина, ситець, льон... як щодо сатину? Є шматочок.

Білл Двері узяв клапоть і легко провів ним уздовж леза.

Панна Літунка сягнула дна мішка і витягла клаптик білої тканини.

– ТАК?

– Шовк, – м’яко сказала вона. – Найтонший білий шовк. Справжній. Неношений.

Вона відкинулася на спинку, розглядаючи його.

За якийсь час він делікатно вийняв шовк із її пальців.

– ДЯКУЮ ВАМ.

– Ну от, – сказала вона, отямившись. – Оті все, еге ж?

Коли він повернув лезо, воно видало звук, схожий на уом-м-м-м. Вогні горнила тепер ледь жевріли, але лезо сяяло, як спалах бритви.

– Нагострено шовком, – сказала панна Літунка, – хто б у це повірив?

– І ВСЕ ЩЕ ТУПЕ.

Білл Двері роззирнувся по темній кузні і метнувся у куток.

– Що ти знайшов?

– ПАВУТИННЯ.

Почулося протяжне тонке квиління, ніби катували мураху.

– Ну як?

– ВСЕ ЩЕ НАДТО ТУПЕ.

Вона дивилася, як Білл Двері крокує з кузні назовні, й поспішила за ним. Він вийшов і став посеред двору, тримаючи лезо коси ребром до слабкого світанкового бризу. Воно загуло.

– Наскільки ж гострим може зробитися лезо, заради всього святого?

– ВОНО МОЖЕ ЗРОБИТИСЯ ГОСТРІШИМ ЗА ЦЕ.

Внизу в курнику півень Кирило прокинувся і сонно втупився у підступні літери, написані крейдою на дошці. Він глибоко вдихнув.

– Поп-ка-ду-рак!

Білл Двері оглянув горизонт в узбічному напрямку, а потім, відсторонено, маленький пагорб за домом.

Він кинувся вперед, ноги його різко клацали об землю.

* * *

Світло нового дня вихлюпнулося на землю. Світло у Дискосвіті старе, важке і повільне, воно гуркотить крізь простір, наче кавалерійська атака. Випадкова долина на мить сповільнює його, а потім гірський хребет його загачує, аж поки воно не переллється верхом і далі униз схилом.

Воно перейшло море, збурюючись на пляжах і прискорюючись на рівнинах, попереду сонця, що його нацвьохкувало.

На легендарному континенті Хххх, десь біля Узбіччя, є загублена колонія чарівників, які носять корки навкруг своїх гостроверхих капелюхів і харчуються самими креветками. Там світло все ще нестримне й свіже, коли воно щойно накочується з космосу, і вони серфінгують на кипучій межі між ніччю і днем[32]32
  Ця згадка відсилає до Австралії, де існує пиво з назвою «ХХХХ». Також вважається, що корки на капелюсі традиційно носять австралійські волоцюги. – Прим. пер.


[Закрыть].

Якби одного з них занесло світанком на тисячу миль на материк, він міг би побачити світло, що гримкотить нагір’ями, обриси постаті, що спинається на невисокий пагорб на шляху ранку.

Вона дісталася верхівки за мить до появи світла, перепочила, а потім крутнулася навпочіпки і вишкірилася.

Вона тримала довге лезо сторч між випростаних рук.

Світло крається... колеться... ковзає...

Взагалі-то цей чарівник не звернув би уваги, адже був би надто зайнятий, переймаючись п’ятитисячомильною пішою прогулянкою назад додому.

* * *

Панна Літунка важко віддихувалася, поки новий день пропливав повз неї.

Білл Двері був абсолютно непорушний, тільки лезо двигтіло між його пальців, поки він повертав його під різними кутами до світла. Зрештою він набув задоволеного виразу.

Він обернувся і випробувально змахнув у повітрі.

Панна Літунка притулила долоні до уст.

– Ох, та ну, – сказала вона, – ніхто не може/ нагострити/ будь/ що/ денним/ світлом.

Вона затнулася.

Він змахнув лезом знову.

– Свя/тий бо/же.

Внизу на подвір’ї Кирило витягнув лису шию для наступного заходу. Білл Двері вишкірився і крутонув лезом у напрямку звуку.

– Край/ку/ріп/ку!

Потім він опустив лезо.

– ТЕПЕР ГОСТРЕ.

Його вишкір змарнів, або змарнів, наскільки це було можливо.

Панна Літунка обернулася, слідуючи за напрямком його погляду, поки він пронизав легку паволоку над пшеничним полем.

Вона була на вигляд як блякла сіра мантія, порожня, вона усе ж якось підтримувала форму того, хто її носив, ніби одежу на мотузці для сушіння напнув зісередини вітер.

Вона коливалася мить, а потім зникла.

– Я його бачила, – сказала панна Літунка.

– ЦЕ БУВ НЕ ВІН. ЦЕ БУЛИ ВОНИ.

– Хто вони?

– ВОНИ ПОДІБНІ, – Білл Двері непевно змахнув рукою, – НА СЛУГ. НАГЛЯДАЧІВ. АУДИТОРІВ. КОНТРОЛЕРІВ.

Очі панни Літунки звузилися.

– Контролерів? Ти маєш на увазі, як податківців? – сказала вона.

– Я ГАДАЮ, ТАК...

Обличчя панни Літунки проясніло.

– Чому ж ти не сказав?

– ПЕРЕПРОШУЮ?

– Мій батько завжди змушував мене пообіцяти, що я нізащо не помагатиму податківцям. Навіть від самої думки про податківця, казав він, йому хочеться піти й завалитися поспати. Він казав, що ніде не дітися від смерті й податків, і податки це гірше, бо смерть принаймні не приходить щороку. Ми мусили виходити з кімнати, коли він заводився про податківців. Мерзенні створіння. Завжди крутяться поблизу, розпитуючи, що ти ховаєш під мостиною і за таємною панеллю в льоху й про інші речі, які нікого взагалі не стосуються.

Вона пирхнула.

Білл Двері був вражений. Панна Літунка насправді вимовляла просте слово з одинадцяти букв «податківець» із тою безапеляційністю, із якою кажуть «мерзотник».

– Ти мав би одразу сказати, що вони женуться за тобою, – сказала панна Літунка. – Податківці, знаєш, непопулярні в цих краях. В часи мого батька ми хапали будь-якого податківця, який винюхував тут сам по собі, зазвичай прив’язували йому тягар до ніг і кидали його в ставок.

– АЛЕ СТАВОК ВСЬОГО КІЛЬКА ДЮЙМІВ У ГЛИБИНУ, ПАННО ЛІТУНКО.

– Так, але було смішно дивитися, як вони про це дізнавалися. Ти мав сказати. Всі думали, що ти мав до діла з податками.

– НІ. НЕ З ПОДАТКАМИ.

– Ну, ну. Не знала, що і Там Нагорі також є податківці.

– ТАК. ПЕВНОЮ МІРОЮ.

Вона боком підсунулася ближче.

– Коли вони прийдуть?

– СЬОГОДНІ ВНОЧІ. ТОЧНО НЕ СКАЖУ. ДВОЄ ЛЮДЕЙ ЖИВУТЬ НА ОДИН ЧАСОМІР. ЦЕ РОБИТЬ РЕЧІ НЕПЕВНИМИ.

– Я не знала, що люди можуть давати іншим людям час свого життя.

– ЦЕ ВІДБУВАЄТЬСЯ ВЕСЬ ЧАС.

– Ти впевнений щодо сьогоднішньої ночі?

– ТАК.

– І це лезо спрацює, правда?

– Я НЕ ЗНАЮ. ШАНС ОДИН НА МІЛЬЙОН.

– О, – здається, вона щось зважувала.

– Тож у тебе решта дня тепер вільна?

– ТАК.

– Тож ти можеш зібрати урожай.

– ЩО?

– Це займе тебе. Відволіче твої думки від усього. Крім того, я плачу тобі шість пенсів на тиждень. А шість пенсів – це шість пенсів.

* * *

Дім пані Кекс також був на вулиці В’язів. Кошіль постукав у двері.

За якийсь час приглушений голос вигукнув: «Хто тут?».

– Постукайте один раз, якщо так, – зголосився Причепа.

Кошіль підважив накривку і відчинив поштову скриньку.

– Перепрошую? Пані Кекс?

Двері відчинилися.

Пані Кекс була не така, як очікував Кошіль. Вона була велика, але не в розумінні товста. Її просто було зроблено за більшими лекалами, ніж зазвичай; вона була з породи людей, які йдуть крізь життя, трохи зіщулившись і вибачливо дивляться на випадок, якщо ненавмисне над кимось нависнуть.

І ще вона мала неймовірне волосся. Воно вінчало її голову й огортало її, наче плащ. Вона також мала дещо загострені вуха й зуби, які, хоча були білими й досить привабливими, спричиняли легкий неспокій. Кошіль був вражений з тої швидкості, з якою його загострені зомбячі чуття дійшли висновку. Він глянув униз. Люпин сидів прямо, як струна, настільки збуджений, що навіть не міг вертіти хвостом.

– Не думаю, що ви можете бути пані Кекс, – сказав Кошіль.

– Вам потрібна мама, – сказала висока дівчина. – Мамо! До тебе панове!

Віддалене бурмотіння стало наближеним бурмотінням, і пані Кекс виникла поруч зі своєю донькою, як маленький місяць з’являється із планетарної тіні.

– Що їм треба? – сказала пані Кекс.

Кошіль відступив на крок. На відміну від доньки, пані Кекс була досить низенька і майже довершено кулеподібна. І вона набувала надзвичайно грізного вигляду, також на відміну від доньки, вся манера триматися якої була спрямована на те, щоб бути меншою на вигляд. Це було переважно через її капелюха, який, як він дізнався пізніше, вона носила весь час як наслідування чарівників. Він був чорний і велетенський, і на ньому були такі штуки, як пташині крила, і воскові ягоди, і капелюшні булавки; такий Кармен Міранда[33]33
  Кармен Міранда – популярна бразильська співачка португальського походження середини XX століття. Була відома зокрема завдяки своєму екстравагантному одягу і капелюхам із фруктів, пір’я тощо, на зразок тих, що носять танцівники на бразильських фестивалях. – Прим. пер.


[Закрыть] могла б одягти на похорони континенту. Пані Кекс пливла під ним, як кошик пливе під повітряною кулею. Люди часто ловили себе на тому, що говорять до цього капелюха.

– Пані Кекс? – сказав Кошіль, зачудований.

– Я тутво, внизу, – почувся докірливий голос.

Кошіль опустив очі.

– Така вже я єсть, – сказала пані Кекс.

– Я говорю з пані Кекс? – сказав Кошіль.

– Так, я знаю, – сказала пані Кекс.

– Мене звати Кошіль Бук.

– І це я знаю.

– Я чарівник, розумієте...

– Добре, тілько ноги витріть спершу.

– Можна мені зайти?

Кошіль Бук зробив паузу. Він повторив останні кілька реплік розмови у повній клацання контрольній кімнаті свого мозку. А потім усміхнувся.

– Правильно, – сказала пані Кекс.

– Ви часом не вроджена провісниця?

– Десь на десять секунд зазвичай, пане Буче.

Кошіль завагався.

– Ви щось спитать хотіли, – швидко сказала пані Кекс. – В мене голова розвалюється, як люди придумують питання, а потім умисно не задають, як я вже на них одповіла.

– Як далеко в майбутнє ви можете зазирнути, пані Кекс?

Вона кивнула.

– Тоді добре, – сказала вона, очевидно відтанувши, і провела їх крізь передпокій до крихітної вітальні.

– Бабай хай заходе, двері нехай лише ззовні будинку, а сам іде в погріб. Я не хочу, щоб бабай шастав по хаті.

– Трясця, я бозна-коли востаннє був у годящому льоху, – сказав Причепа.

– У мене там павуки, – сказала пані Кекс.

– Ого!

– А ви будете чашечку чаю, – сказала пані Кекс до Кошеля.

Хтось інший міг би сказати: «Я гадаю, ви будете чаю» або «Чи вип’єте чаю?», – але це було твердження.

– Так, будь ласка, – сказав Кошіль, – я б випив чашечку чаю.

– Не варто, – сказала пані Кекс, – од цього барахла зуби псуються.

Кошіль обмізкував це.

– Два шматочки цукру, будь ласка, – сказав він.

– Все добре.

– У вас тут гарне місце, пані Кекс, – сказав Кошіль, його думки металися, як несамовиті. Звичка пані Кекс відповідати на питання тоді, коли вони все ще формуються у вашій голові, стала б викликом для найжвавішого мозку.

– Вже годів десять як упокоївсь, – сказала вона.

– Е-е-е, – сказав Кошіль, але питання було вже у нього на язиці. – Сподіваюся, пан Кекс при доброму здоров’ї?

– Все добре. Ми з ним балакаєм при нагоді, – сказала пані Кекс.

– Прикро це чути, – сказав Кошіль.

– Все добре, як вам од цього попустить.

– Гм, пані Кекс? Мені це здається дещо бентежним... Ви не могли б... вимкнути... ваше провіщення?

Вона кивнула.

– Звиняйте. Звикла лишать увімкненим, – сказала вона. – Тут переважно тілько ми з Людмилою та ще Одна-Людина-Відро, – додала вона, – я знаю, що ви хотіли про це спитать.

– Так, я чув, що у медіумів є природні духовні провідники, – сказав Кошіль.

– Да ну? Який з нього провідник, то привид на побіганках, – сказала пані Кекс. – Я не заводжуся із усім тім барахлом як-от карти, сурми й дошки, затямте собі. І я думаю, що ектоплазма огидна. Я не терпітиму її в хаті. Не терпітиму. Нічим її не виведеш із килима, знаєте. Навіть оцтом.

– Треба ж! – сказав Кошіль Бук.

– Або іще завивання. Із тим я не маю діла. Або ця дурниця із надприродним. Це неприродно, то ваше надприродне. Мені сього не тре’.

– Гм, – обережно сказав Кошіль. – Існують люди, які можуть вважати, що бути медіумом це трохи... знаєте... надприродно?

– Що? Що? Нічо нима надприродного в мертвих людях. Яка дурня. Усі умруть, рано чи пізно.

– Сподіваюся, що так, пані Кекс.

– Дак чого ви хочете, пане Буче? Я не віщую, кажіть самі.

– Я хочу знати, що відбувається, пані Кекс.

З-під їхніх ніг почувся глухий удар і слабкий щасливий голос Причепи:

– Ого-го! Ще й щури!

– А я ходила розказать вам, чарівникам, – манірно сказала пані Кекс, – ніхто ж не слухав. Я знаю, що вони й не стали б, но мала спробувать, а то як би я знала напевне?

– Із ким ви говорили?

– З отаким-во здоровим, в червоній сукні, з отакенними вусами, ніби він намагавсь із’їсти кота.

– А. Архіректор, – рішуче сказав Кошіль.

– І ще тамички був один страшенно товстий. Ходив, ніби качка.

– Правда ж, як качка? Це був Декан, – сказав Кошіль.

– Вони назвали мене їхньою добродійкою, – сказала пані Кекс. – Сказали забиратися на всі чотирі. Не розумію, чого я маю бить ноги, щоб помогти чарівникам, які звуть мене добродійкою, коли я тілько хотіла помогти.

– Боюся, чарівники частенько не слухають, – сказав Кошіль. – Я ніколи не слухав упродовж ста тридцяти років.

– Чому ні?

– Гадаю, зі страху почути, які дурниці я сам верзу. Що відбувається, пані Кекс? Ви можете мені сказати. Я чарівник, але я мертвий чарівник.

– Ну...

– Причепа сказав мені, що це завдяки життєвій силі.

– Вона прибуває, тямите?

– І що це означає?

– Її більше, чим має буть. Це так, – вона непевно змахнула руками, – ніби щось лежить на вагах не порівну на обох шальках...

– Дисбаланс?

Пані Кекс, яка мала такий вигляд, ніби читала невидиме письмо, кивнула.

– Одна із цих штук, так... знаєте, бува, вона тілько трохи хилитається, тоді виходять привиди, бо життя вже не в тілі, но й не одійшло... узимку таке рідше буває, бо все ніби завмирає, а навесні оп’ять вертається... а деякі штуки його назбирують...

* * *

Садівник Академії Модо мугикав легку мелодію, поки котив дивну тачку, навантажену бур’янами, призначеними для купи компосту, у власний закуток між Бібліотекою і будівлею Магії високоенергетичних сполук[34]34
  Єдина будівля Академічного містечка, не давніша за тисячу років. Старші чарівники ніколи надто не переймалися тим, що молодші й худіші чарівники у ще товщих окулярах тут учварять, сприймаючи їхні нескінченні запити на фінансування прискорювача чудо-частинок і щитів від випромінювання як випрошування про більше кишенькових грошей й зачудовано слухаючи їхні напружені звіти про пошук елементарних частинок самої магії. Одного дня це могло виявитися головною помилкою з боку старших чарівників, особливо якби вони дозволили молодим чарівникам збудувати оте вибухове казна-що, яке вони вже давно хотіли звести на полі для сквошу. Старші чарівники знали, що достеменна мета магії в тому, щоб формувати соціальну піраміду, на вершині якої стоять чарівники, поїдаючи великі обіди, але насправді будівля МВС допомагала створювати один із найрідкісніших у Всесвіті видів їжі – антипасту. Звичайну пасту готують за кілька годин до того, як їсти. Антипасту створюють за кілька годин після прийому їжі, внаслідок чого вона існує назад у часі і, приготована належним чином, має опинитися на смакових сосочках у той же момент, що й спричиняє справжній вибух смаку. Вона коштує п’ять тисяч доларів за виделку або трохи більше, якщо включити вартість наступної очистки стін від томатного соусу. – Прим. авт.^1
  1 Натяк на перший ядерний реактор, зведений Енріко Фермі справді на полі для сквошу. Через недосконалий переклад, у російській науці поширилось уявлення, що реактор було зведено на гарбузовому полі. – Прим. пер.


[Закрыть]. В цю мить, здавалося, там відбувалося значне пожвавлення. Авжеж, це дуже цікаво, працювати з усіма цими чарівниками.

Командна робота, от що це таке. Вони стежать за космічним балансом, всесвітньою гармонією і просторовою рівновагою, а він наглядає, щоб тля трималася подалі від троянд.

Почулося металеве деренчання. Він визирнув поверх купи бур’янів.

– Ще одна?

Ще одна блискуча корзина з металевого дроту на коліщатках стояла на стежці.

Може, чарівники її купили для нього? Перша була досить зручною, хоча нею було важко кермувати, маленькі коліщатка, здавалося, намагалися роз’їхатися в різні боки. Потрібна була вправність.

Ну, ця штука має бути зручною для перевезення таць із розсадою. Він відштовхнув другого візка вбік і почув позаду звук, який, якби його довелося записати і якби він умів писати, напевно, записав би як «чвак».

Він обернувся, побачив найбільшу компостну купу, яка пульсувала в пітьмі, і сказав:

– Гляньте, що я привіз вам до чаю!

А потім він побачив, що вона рухається.

* * *

– Деякі місця також, – сказала пані Кекс.

– Але з чого б їй наростати? – сказав Кошіль.

– Це як гроза, тямите? Знаєте оце поколювання перед грозою? Це те, що зараз діється.

– Так, але чому, пані Кекс?

– Ну дак... Одна-Людина-Відро каже, що нічо не вмира.

– Що?

– Дурниця, не? Він каже, багато життів закінчуються, но не зникають. Вони просто лишаються тутки.

– Що, ніби привиди?

– Не тілько. Це ніби ставок. Коли ставків багато, то воно вже ніби море. Хай там що, привиди робляться з істот, схожих на людей. А не з капусти.

Кошіль Бук відкинувся на стільці. Йому привидівся широкий ставок життів, озеро, яке живиться мільйонами недовговічних приток, коли живі створіння добігають кінця свого існування. І життєва сила просочується із наростанням тиску.

Просочується, де тільки може.

– Як ви гадаєте, я зможу поговорити з Одним-... – почав він і зупинився.

Він підвівся і нахилився над камінною полицею.

– Як довго у вас ця штука, пані Кекс? – вимогливо спитав він, піднімаючи знайому скляну штуку.

– Що? Вчора купила. Ловкенька, еге ж?

Кошіль потрусив кульку. Вона була майже ідентична з тими під мостиною.

Сніжинки закружляли й осіли на витончену модель Невидної академії. Вона сильно йому про щось нагадала. Ну, очевидно, що будівля нагадала йому про Академію, але форма всієї речі, це була підказка, вона змусила його подумати про...

...сніданок?

– Чому це стається? – спитав він, наполовину себе самого. – Ці чортові штуки опиняються повсюди.

* * *

Чарівники бігли коридором.

– Як можна убити привидів?

– Як мені знати? Таке питання зазвичай не постає!

– Я думаю, роблять відправи.

– Що? Стрибають вгору-вниз, біжать на місці, якось так?

Декан був готовий до цього.

– Тут префікс «від», а не «в», Архіректоре. Я не думаю, що хтось міг би організувати їм, е-е-е, фізичні навантаження.

– Схоже, що ні, друзяко! Нам не треба, щоб тут гасав натовп оздоровлених привидів.

Почувся несамовитий зойк. Він відлунював між темних стовпів і арок, а потім раптово урвався.

Архіректор різко зупинився. Чарівники врізалися в нього.

– Звучало, ніби несамовитий зойк, – сказав він. – За мною!

Він забіг за ріг.

Почувся металевий гуркіт і щедра лайка.

Щось маленьке в жовто-червону смужку, із крихітними вогкими іклами й трьома парами крил, вилетіло з-за рогу й пронеслося над головою Декана, зчинивши шум, як циркулярна пила в мініатюрі.

– Хто-небудь знає, що це було? – слабко сказав Скарбій. Істота облетіла навколо чарівників і потім розчинилася в пітьмі над дахом. – І я б хотів, щоб він так не лаявся.

– Скоріше, – сказав Декан. – Ми мусимо з’ясувати, що з ним сталося.

– Точно мусимо? – сказав Верховний верховик.

Вони зазирнули за ріг. Архіректор сидів, потираючи литку.

– Який ідіот це тут лишив? – сказав він.

– Лишив що? – сказав Декан.

– Ця клята дротяна козлина на коліщатках, – сказав Архіректор. За ним із повітря матеріалізувалося крихітне пурпурове павукоподібне створіння і драпануло до тріщини. Чарівники його не помітили.

– Яка дротяна козлина на коліщатках? – сказали чарівники в унісон.

Ридикуль озирнувся на них.

– Я міг би присягнути... – почав він.

Почувся інший зойк.

Ридикуль схопився на ноги.

– Ну ж бо, хлопці! – сказав він, героїчно кульгаючи вперед.

– Чому всі біжать на несамовитий зойк? – пробурмотів Верховний верховик, – це ж суперечить здоровому глузду?

Вони чвалом побігли крізь криту аркаду у квадратне подвір’я. Округла темна постать скулилася посеред прадавнього моріжка. Пара виривалася назовні маленькими смердючими цівками.

– Що це?

– Це ж не може бути купою компосту посеред моріжка, правда?

– Модо дуже засмутиться.

Декан придивився ближче.

– Е-е-е... особливо тому, я впевнений, що це його нога стирчить з-під купи.

Купа крутнулася в напрямку чарівників, і з неї почувся звук чвак, чвак.

Потім вона рушила.

– Що ж, добре, – сказав Ридикуль, з надією потираючи руки, – у кого з вас, хлопці, зараз є при собі замовляння?

Чарівники знічено поплескали по кишенях.

– Тоді я приверну її увагу, поки Скарбій із Деканом витягнуть Модо, – сказав Ридикуль.

– Ох, добре, – слабко сказав Декан.

– Як можна привернути увагу купи компосту? – сказав Верховний верховик. – Не думаю, що вона в неї навіть є.

Ридикуль зняв капелюха й обачно виступив наперед.

– Купо лайна! – загорлав він.

Верховний верховик захрипів і прикрив рукою очі.

Ридикуль помахав своїм капелюхом перед купою.

– Сміття біорозкладне!

– Злощасний зелений мотлоху? – люб’язно сказав Лектор із Новітніх рун.

– Те, що треба, – сказав Архіректор, – спробуйте розлютити скотину.

(Позаду нього з повітря виник трохи інший різновид шаленої бджілки й драпанув геть.)

Купа кинулася на капелюх.

– Скирто гною! – сказав Ридикуль.

– О, отакої, – сказав Лектор із Новітніх рун вражено.

Декан і Скарбій поплазували вперед, ухопили кожен по нозі садівника і потягли. Модо вислизнув з-під купи.

– Вона проїла його одяг! – сказав Декан.

– Але він в порядку?

– Все ще дихає, – сказав Скарбій.

– І якщо йому пощастило, то йому відбило нюх, – сказав Декан.

Купа вчепилася зубами в капелюх Ридикуля. Почувся чвак. Гострий верх капелюха зник.

– Гей, там майже півпляшки лишалося! – загорлав Ридикуль. Верховний верховик схопив його за руку.

– Годі, Архіректоре!

Компостна купа крутнулася й рушила на Скарбія.

Чарівники позадкували.

– Вона ж не може бути розумною, правда? – сказав Скарбій.

– Все, що вона робить, це ходить колами й поїдає речі, – сказав Декан.

– Одягни на неї гостроверхий капелюх, і це буде член факультету, – сказав Архіректор.

Компостна купа погналася за ними.

– Я б не сказав, що вона повільно рухається, – сказав Декан.

Вони вичікувально глянули на Архіректора.

– Тікаймо!

Хоча більшість на факультеті були вгодовані, вони розвинули пристойну швидкість у напрямку критої аркади, відпихаючи один одного в дверях, затраснули їх за собою і підперли з іншого боку.

Дуже скоро по тому почувся збіса сильний удар з іншого боку дверей.

– Вдало спекалися, – сказав Скарбій.

Декан глянув униз.

– Я думаю, воно проходить крізь двері, Архіректоре, – сказав він дитячим голоском.

– Не будь недоумком, друзяко, ми всі тримаємо двері.

– Я не маю на увазі через них, я маю на увазі... крізь...

Архіректор нюхнув повітря.

– Що горить?

– Ваші черевики, Архіректоре, – сказав Декан.

Ридикуль глянув униз. Жовто-зелена калюжа розповзалася з-під дверей.

Дерево обвуглювалося, кам’яні плити сичали, а шкіряні підошви його черевиків були однозначно в халепі. Він відчував, як стає нижчим.

Він пововтузився зі шнурівками, а потім стрибнув з місця на сухі плитки.

– Скарбію!

– Так, Архіректоре?

– Дай мені свої черевики!

– Що?

– Чорт забирай, друзяко, я наказав тобі віддати мені твої кляті черевики!

Цього разу довготелесе створіння з чотирма парами крил, по дві на кожному кінці, і трьома очима, вилупленими в простір, виникло над головою Ридикуля й впало на його капелюх.

– Але...

– Я твій Архіректор!

– Так, але...

– Я думаю, петлі вже піддаються, – сказав Лектор із Новітніх рун.

Ридикуль розпачливо роззирнувся довкола.

– Ми перегрупуємося у Великій залі, – сказав він. – Ми... стратегічно відступаємо на заздалегідь підготовані позиції.

– Хто їх підготував? – сказав Декан.

– Ми підготуємо їх, коли туди доберемося, – сказав Архіректор крізь стиснуті зуби. – Скарбію! Твої черевики! Негайно!

Вони дісталися подвійних дверей Великої зали якраз тоді, коли двері за ними наполовину розвалилися, наполовину розчинилися.

Двері Великої зали були міцніші. Защіпки й засуви стали на місце.

– Очистіть столи й зваліть їх навпроти дверей, – рявкнув Ридикуль.

– Але вона проїдає дерево, – сказав Декан.

Почувся стогін від маленького тіла Модо, притуленого до стільця. Він розплющив очі.

– Скоріше! – сказав Ридикуль. – Як можна вбити купу компосту?

– Гм. Не думаю, що це можливо, пане Ридикуль, сер, – сказав садівник.

– Як щодо вогню? Я, мабуть, зможу зорганізувати маленьку вогняну кулю, – сказав Декан.

– Це не спрацює. Надто вогко, – сказав Ридикуль.

– Вона прямо тут! Вона проїдає двері! Вона проїдає двері, – речитативом проговорив Лектор із Новітніх рун.

Чарівники позадкували далі залою.

– Я сподіваюся, вона їсть не надто багато дерева, – сказав вражений Модо, випромінюючи непідробне занепокоєння. – Це просто пекло, пробачте мою хапонську, якщо в неї потрапить надто багато вуглецю. Надто перегрівається.

– Знаєш, зараз якраз слушний час для лекції про динаміку компостобудування, Модо, – сказав Декан.

Гноми не розуміють значення слова «глуз».

– Ну, гаразд. Кахи-кахи. Правильний баланс матеріалів, правильне розкладання шарами відповідно до...

– Амба дверям, – сказав Лектор із Новітніх рун, незграбно пробираючись до їхніх рештків.

Курган меблів почав рухатися вперед.

Архіректор розпачливо роззирнувся по холу в повній скруті. Потім його очі наткнулися на знайому важку пляшку на одному з буфетів.

– Вуглець, – сказав він, – це як активоване вугілля, правда?

– Звідки мені знати? Я не алхімік, – пирхнув Декан.

Компостна купа виникла з руїн. З неї бухала пара. Архіректор тужливо поглянув на пляшку соусу ого-ого. Він її відкоркував. Глибоко вдихнув запах.

– Тутешні кухарі просто не вміють готувати його як належить, знаєте, – сказав він. – Минуть тижні, поки я отримаю трохи з дому.

Він швиргонув пляшку в компостну купу, яка насувалася.

Та зникла в бурхливій масі.

– Кропива дводомна завжди помічна, – сказав Модо за його спиною, – вона додає заліза. І живокіст, ну, живокосту багато не буває. Для мінералів, знаєте. Сам я завжди схилявся до невеликої кількості хмелю звичайного...

Чарівники виглядали поверх перевернутих столів.

Компостна купа припинила рухатися.

– Мені здається, чи вона більшає? – сказав Верховний верховик.

– І щасливішає, – сказав Декан.

– Жахливо смердить, – сказав Скарбій.

– Ну що ж. А це була майже повна пляшка соусу, – печально сказав Архіректор, – я її тільки-но відкоркував.

– Природа – неймовірна штука, якщо гарненько про це подумати, – сказав Верховний верховик. – Не треба в мене так втуплюватися, знаєте. Просто зауважив.

– Буває, що... – почав Ридикуль, а тоді купа компосту вибухнула. Це не було бум або бах. Це було найбільш осклизле, найбільш опасисте виверження в історії термінального метеоризму. Темне червоне полум’я, облямоване чорним, зметнулося аж до стелі. Шматки купи пролетіли через хол і вогко вихлюпнулися на стіни. Чарівники визирали з-за своєї барикади, густо всипаної чаїнками. Качан капусти м’яко впав на голову Декану.

Він глянув на маленьку бульбашату ляпку на кам’яних плитах. Його обличчя повільно розлізлося у вишкір.

– Ого, – сказав він.

Решта чарівників випросталися. Адреналіновий відтік виконав своє заспокійливе замовляння. Вони теж повишкірялися і стали весело гупати один одного кулаками межи плечі.

– Скуштуй гострого соусу! – волав Архіректор. – Приперли тебе до живоплоту, ферментований мотлоху!

– Можемо ми надерти зад чи можемо ми надерти зад? – задихався щасливим сміхом Декан.