Текст книги "Жнець"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 15 страниц)

– Я думав, це означає підрізати гілки дерева, щоб воно росло маленьким, – сказав Верховний верховик.

Декан завагався. Він і сам був не надто впевнений, як на те пішло. Але хороший чарівник ніколи не дозволить непевності стати собі на заваді.

– Ні, це точно має бути бонсай, – сказав він. Подумав про це ще трохи і прояснів. – Через те, що це все частина кущідо. Як... маленькі дерева. Кущ-і-до. Так. Звучить розумно, якщо задуматися.

– Але ти не можеш кричати тут «бонсай!» – сказав Лектор із Новітніх рун. – У нас цілковито інший культурний ґрунт. Це буде марно. Ніхто не знатиме, що ти маєш на увазі.

– Я над цим працюю, – сказав Декан.

Він помітив, як Людмила стоїть із відвислою щелепою.

– Це чаклунська балачка, – сказав він.

– Отакої, – сказала Людмила, – ніколи б не здогадалася.

Архіректор вибрався із візка й випробувально покотив його вперед-назад. Зазвичай свіжій думці займало досить багато часу, щоб облаштуватися в голові Ридикуля, але він інстинктивно відчував, що існує багато застосувань для дротяної корзини на коліщатах.

– Ми йдемо чи стоїмо тут всю ніч, перев’язуючи собі голови? – сказав він.

– Йо! – гаркнув Декан.

– Йо? – сказав Редж Шкарбан.

– У-у-ук!

– Це було «Йо»? – спитав Декан підозріло.

– У-у-ук.

– Ну... гаразд, що ж.

* * *

Смерть сидів на вершині гори. Вона не була особливо високою, чи лисою, чи зловісною. Оголені відьми не влаштовували на ній шабаші, відьми Дискосвіту загалом не згоджувалися знімати зі себе ні на дрібку більше одягу, ніж було абсолютно необхідно для нагальної справи. На ній не являлися привиди. Не сиділи маленькі оголені чоловічки, роздаючи мудрість направо й наліво, адже перша річ, яку усвідомлює справді мудрий чоловік, що сидіння на гірській вершині забезпечить вас не просто гемороєм, а обмороженим гемороєм. Час від часу люди підіймалися на гору і додавали камінь чи два до піраміди на вершині, в першу чергу, щоб довести, що немає такої чортової дурниці, якої б не втнули люди.

Смерть сидів на піраміді й проводив каменем по лезу коси довгими продуманими ударами.

Повітря зрушилося. Вигулькнули троє сірих слуг.

Дехто сказав: Гадаєш, ти переміг?

Дехто сказав: Гадаєш, ти торжествуєш?

Смерть перевернув камінь у руці, щоб дістатися свіжої поверхні, й повільно провів ним по лезу.

Дехто сказав: Ми повідомимо Азраеля.

Дехто сказав: Ти всього лиш, зрештою, маленький Смерть.

Смерть звів лезо в місячному сяйві, повернув його так і сяк, помічаючи гру світла на крихітних щербинках металу на його краї.

Потім він звівся одним швидким рухом. Слуги спішно позадкували. Він викинув руку вперед зі швидкістю змії, ухопив мантію і притягнув її пустий каптур на один рівень зі своїми порожніми очницями.

– ТИ ЗНАЄШ, ЧОМУ В’ЯЗЕНЬ У ВЕЖІ ДИВИТЬСЯ НА ПОЛІТ ПТАХІВ? – сказав він.

Дехто сказав: Забери свої руки від мене... упс...

Блакитний вогонь спалахнув на мить.

Смерть опустив руку й озирнувся на решту двох.

Дехто сказав: Це ще не кінець.

Вони зникли.

Смерть обтрусив дрібку попелу зі своєї мантії, а потім рівно вгруз ногами у вершину гори. Обома руками він підняв над головою косу і прикликав усі менші Смерті, що постали у його відсутність.

За мить вони потоком ринули на гору блідою чорною хвилею.

Вони зливалися воєдино, як темна ртуть.

Так тривало довгий час, а потім припинилося.

Смерть опустив косу й обстежив себе. Так, всі тут. І знову він був самим Смертю, вмістивши всі смерті світу. Крім...

На мить він завагався. Десь була одна дрібка порожнечі, якась частка його душі, щось невраховане...

Він не міг переконатися, що це було.

Він стенув плечима. Без сумніву, він з’ясує. Водночас, багато роботи слід переробити.

Він поїхав геть.

Далеко, у лігві під клунею, Смерть Щурів ослабив лапки, що рішуче вчепилися в балку.

* * *

Кошіль Бук важко опустив обидві ноги на мацала, які зміїлися з-під плиток підлоги, й покульгав крізь пару. Мармурова плита розтрощилася, обсипавши його уламками. Потім він бив ногою стіну, несамовито.

Можливо, тепер шляху назовні не було, усвідомив він, а якщо і був, він не міг його знайти. В будь-якому разі, він був усередині почвари. Вона стрясала власні стіни в спробі його дістати. Щонайменше, він міг спричинити їй найжорстокіший заворот кишок.

Він попрямував до отвору, який був раніше виходом у широкий прохід, і незграбно у нього пірнув, перш ніж вона зчепила зуби. Срібний вогонь пробіг стінами. Тут було так багато життя, що його неможливо було вмістити.

Тут все ще залишалися кілька візків, які божевільно металися туди-сюди по тремтячій підлозі, такі ж розгублені, як і Кошіль.

Він рушив знов уздовж чогось, схожого на коридор, хоча більшість коридорів, якими він ходив за щонайменше сто тридцять років, так сильно не пульсували й не стікали вільгою. Інше мацало пробилося крізь стіну й підхопило його.

Звісно, воно не могло його вбити. Але воно могло позбавити його тіла. Як старого Одну-Людину-Відро. Доля гірша за смерть, напевне.

Він зупинився. Стеля кинулася на нього, розпластавши його по підлозі.

Він пошепки порахував і кинувся вперед. Пара пройшлася над ним. Він знов послизнувся і випростав руки. Він відчував, як втрачає контроль. Було надто багато речей, якими треба керувати. Бог з нею, з селезінкою, надто багато зусиль забирало просто продовжувати рухати серце і легені.

– Топіарі!

– Якого хріна ти маєш на увазі?

– Топіарі! Зрозумів? Йо!

– У-у-ук!

Кошіль подивився затуманеними очима.

А. Очевидно, він утратив контроль і над мозком теж.

Візок боком об’їхав пару, на його боках зависли туманні постаті. Одна волохата рука і одна рука, яка навряд чи досі лишалася рукою, сягнули вниз, підхопили його поперек тулуба, й закинули в корзину. Чотири крихітні коліщата ковзнули по підлозі, і візок врізався в стіну, потім виправився і поторохтів геть.

Кошіль приглушено усвідомив голоси.

– Запускай, Декане. Я знаю, ти тільки цього й чекаєш.

Це був Архіректор.

– Йо!

– Ти вб’єш її остаточно? Я не думаю, що ми зрадіємо їй у Клубі «Новий початок». Не думаю, що вона активістка.

Це Редж Шкарбан.

– У-у-ук.

Це Бібліотекар.

– Не хвилюйся, Кошелю. Декан збирається зробити щось військове, очевидно, – сказав Ридикуль.

– Йо! Ха!

– Ой, боженьки.

Кошіль побачив, як поруч пропливає рука Декана, в якій щось поблискує.

– Що ти збираєшся використати? – сказав Ридикуль, поки візок летів крізь пару. – Сейсмічний перетворювач, привертальну точку чи запальний сюрприз?

– Йо, – сказав Декан із задоволенням.

– Це трошки занадто чи не так? І до речі, якщо ти скажеш «йо» ще хоч раз, Декане, я особисто викину тебе з Академії, зажену на Узбіччя найменшими демонами, яких тільки може викликати чудотворство, роздеру на неймовірно крихітні клаптики, перемелю на фарш, перероблю на суміш, схожу на тартар, і виверну в собачу миску.

– Й... – Декан зустрівся поглядом із Ридикулем. – Йасно. Ясно. О, ну вас, Архіректоре. Яка користь від того, щоб керувати космічною рівновагою і знати секрети долі, якщо не можна що-небудь підірвати? Будь ласочка? Я вже їх наготував. Ви ж знаєте, як розлагоджується інвентар, якщо його не використати, наготувавши...

Візок продзижчав угору тремтячим схилом і розвернувся на двох колесах.

– О, гаразд, – сказав Ридикуль. – Якщо для тебе це так багато важить.

– Й... перепрошую.

Декан почав гарячково пошепки бурмотіти, а потім закричав:

– Я осліп!

– Твоя пов’язка бонсай сповзла тобі на очі, Декане.

Кошіль застогнав.

– Як ти почуваєшся, брате Буче? – безладні риси Реджа Шкарбана перекрили Кошелеві огляд.

– О, знаєте, – сказав Кошіль. – Могло бути краще, могло бути гірше.

Візок зрикошетив від стіни й смикнувся в іншому напрямку.

– Як там просуваються ці замовляння, Декане? – спитав Ридикуль крізь зчеплені зуби. – В мене серйозні труднощі з контролем над цією штукою.

Декан пробурмотів ще кілька слів, а потім раптово змахнув руками. Октаринове полум’я ринуло з кінчиків його пальців й приземлилося десь у тумані.

– Йє-є-ху-у! – радісно вигукнув він.

– Декане?

– Так, Архіректоре?

– Зауваження, яке я зробив нещодавно щодо слова на Й...

– Так? Так?

– Воно достеменно включає і йє-є-ху-у також.

Декан повісив голову.

– О. Так, Архіректоре.

– А чому все не бабахнуло?

– Я заклав маленьку затримку, Архіректоре. Я подумав, можливо, нам треба буде забратися, перш ніж це станеться.

– Чудова думка, друже.

– Скоро ми тебе витягнемо, Кошелю, – сказав Редж Шкарбан. – Ми своїх не кидаємо. Хіба це не...

А потім підлога розчахнулася перед ними.

А потім і за ними.

Штука, яка постала з розтрощених плит підлоги, була водночас безформною й мала безліч форм. Вона люто корчилася і клацала над ними своїми трубками.

Візок перехнябився і зупинився.

– Магія ще є, Декане?

– Е-е-е... ні, Архіректоре.

– А замовляння, які ти щойно вимовив, вибухнуть?..

– Тепер у будь-який момент, Архіректоре.

– Тож... що б не сталося... це станеться і з нами?

– Так, Архіректоре.

Ридикуль погладив Кошеля по голівці.

– Вибач за це, – сказав він.

Кошіль незграбно розвернувся, щоб зазирнути в прохід.

За Маткою щось виднілося. Воно мало вигляд як цілковито звичайнісінькі двері спальні, які пересувалися маленькими перебіжками, ніби хтось обережно штовхав їх перед собою.

– Що це? – сказав Редж.

Кошіль звівся так високо, як міг.

– Причепо!

– Ой, та ну, – сказав Редж.

– Це Причепа! – закричав Кошіль. – Причепо! Це ми! Можеш помогти нам вибратися?

Двері завмерли. А потім відлетіли вбік.

Причепа розгорнувся в повен зріст.

– Здоров, пане Буче. Здоров, Редже, – сказав він.

Вони втупилися у волохату постать, яка майже заповнила собою прохід.

– Е-е-е, Причепо... е-е-е... ти міг би розчистити для нас прохід? – тремтячим голосом сказав Кошіль.

– Без питань, пане Буче. Для друга – що завгодно.

Рука розміром із колесо воза пропливла крізь пару і роздерла перешкоду, вирвавши її з неймовірною легкістю.

– Гей, гляньте на мене! – сказав Причепа. – Ви праві. Двері потрібні бабаю, як зайцю п’ята нога! Скажу сьогодні, скажу відверто, я...[49]49
  Відсилання до відомого рядка «I say it now and I say it loud, i’m black (or gay) and i’m proud», що в різних варіаціях використовувався як лозунг у ліберальних рухах у 1970-х роках. В нашому випадку це: «Скажу сьогодні, скажу відверто, я щасливий з того, що я мертвий!». – Прим. пер.


[Закрыть]

– А тепер міг би ти відійти з дороги, будь ласка?

– Звісно. Звісно. Ого! – Причепа знову щосили вдарив Матку.

Візок стрибнув уперед.

– І краще тобі піти з нами! – закричав Кошіль, коли Причепа зник у тумані.

– Краще ні, – сказав Архіректор, коли вони розігналися. – Повір мені. Що це було?

– Це бабай, – сказав Кошіль.

– Я думав, вони водяться тільки в шафах і таке всяке? – закричав Ридикуль.

– Спромігшись на камінґ аут із шафи, – гордо сказав Редж Шкарбан, – він знайшов себе.

– На здоров’я, хай тільки нам вийде його загубити.

– Ми не можемо просто його покинути...

– Можемо! Можемо! – рявкнув Ридикуль.

Позаду них почувся звук, ніби виверження болотного газу. Повз них пролетіло зелене світло.

– Замовляння почали вибухати! – закричав Декан. – Погнали!

Візок профурчав до виходу й занурився у прохолоду ночі, повискуючи коліщатами.

– Йо! – заволав Ридикуль, поки натовп розбігався перед ними.

– Чи означає це, що я теж можу сказати «йо»? – сказав Декан.

– Гаразд. Один раз. Кожен може сказати це один раз.

– Йо!

– Йо! – відгукнувся Редж Шкарбан.

– У-у-ук!

– Йо! – сказав Кошіль Бук.

– Йо! – сказав Причепа.

(Десь у пітьмі, де натовп був найрідший, виснажена постать пана Іксоліта, останнього вцілілого бенші в світі, прослизнула до тремтячої будівлі й запхала під двері записку. В ній ішлося: «ООООеееОООеееОООеее».)

Візок проорав землю й остаточно зупинився. Ніхто не обернувся. Редж сказав, повільно:

– Ти позаду нас, правда?

– Правда, пане Шкарбане, – щасливо сказав Причепа.

– Нам варто хвилюватися, коли він перед нами? – сказав Ридикуль. – Чи гірше знати достеменно, що він позаду нас?

– Ха! Більше жодних шаф і льохів для цього бабая! – сказав Причепа.

– От шкода, бо в нас в Академії справді великі льохи, – швидко сказав Кошіль Бук.

Причепа хвильку помовчав. Потім по-дослідницьки запитав:

– Наскільки великі?

– Велетенські.

– Так? Зі щурами?

– Щури – це півбіди. Там унизу є демони-втікачі й всяка всячина. Аж кишить.

– Що ти робиш? – прошипів Ридикуль. – Ти ж про наші льохи говориш!

– А ти б хотів, щоб він оселився тобі під ліжком, правда? – пробурмотів Кошіль. – Чи никав довкола тебе?

Ридикуль тямуще кивнув.

– Ого, так, ці щури геть від рук повідбивалися, – голосно сказав він. – Деякі з них – о, близько двох футів завдовжки, скажи, Декане?

– Три фути, – сказав Декан. – Щонайменше.

– Саме сало, – сказав Кошіль.

Причепа на хвильку замислився:

– Ну гаразд, – неохоче сказав він, – можливо, я якось навідаюся й гляну на них.

Великий магазин вибухнув і стиснувся водночас, цього майже неможливо добитися без величезного бюджету на спецефекти або трьох замовлянь, які працюють одне проти одного. Склалося враження, що широка хмара розсувається і водночас рухається геть так швидко, і загалом справляло ефект точки, що збігається. Стіни випнулися і всмокталися всередину. Ґрунт здерло з розорених полів і закрутило у вихор. Стався раптовий вибух не-музики, який майже миттєво заглох.

А потім не було нічого, крім багнистих полів.

І тисячі білих клаптів, як сніжинки, спускалися з ранкового неба. Вони безгучно ковзали крізь повітря і легко приземлялися в юрбі.

– Воно ж не розсіюється, ні? – сказав Редж Шкарбан.

Кошіль підхопив один із клаптів. Це був грубий прямокутник, нерівний і плямистий. На ньому ледве можливо було, з певною кількістю уяви, розібрати слова:

– Ні, – сказав Кошіль. – Ймовірно, ні.

Він ліг на спину й усміхнувся. Ніколи не пізно зажити чудове життя.

І коли ніхто не дивився, останній вцілілий візок Дискосвіту сумовито поторохтів геть у забуття ночі, загублений і самотній.[50]50
  Вважається, на цих словах, якими розсіюється життєва форма магазину, люди забирають зі собою дротяні корзини і лишають їх у дивних і відлюдних місцях, тож потрібні цілі загони молодиків, щоб зібрати їх докупи й прикотити назад. Це дещо суперечить правді. Насправді ці чоловіки – мисливці, які переслідують свою тріскотливу здобич у природному середовищі, заганяють її, ламають її волю до боротьби, приручають її і гуртують до нового життя у рабстві. Можливо. – Прим. авт.


[Закрыть]

* * *

– Куд-кур-кума!

Панна Літунка сиділа на кухні.

Ззовні вона чула пригнічене дзенькання, коли Нед Калач і його підмайстер збирали погнуті рештки Комбінованої Жниварки. Жменька інших людей теоретично допомагали, але насправді користалися нагодою гарненько повитріщатися. Вона зробила чаю і винесла їм на таці.

Тепер вона сиділа, опустивши підборіддя на руки, й дивилася в нікуди.

Постукали у відчинені двері. Чіп просунув червоне обличчя в кімнату.

– Вибачте, панно Літунко...

– Гм-м-м?

– Вибачте, панно Літунко, тут навколо клуні тиняється скелет коня! Він їсть сіно!

– Як?

– І воно все вивалюється!

– Справді? Тоді ми його залишимо. Принаймні його буде дешево прогодувати.

Чіп трішки пом’явся, жмакаючи в руках капелюх.

– З вами все добре, панно Літунко?

* * *

– З вами все добре, пане Буче?

Кошіль втупився в нікуди.

– Кошелю? – сказав Редж Шкарбан.

– Гм-м?

– Архіректор тільки спитав, чи бажаєш ти випити.

– Він хоче склянку дистильованої води, – сказала пані Кекс.

– Що, просто води? – сказав Ридикуль.

– Це те, чого він хоче, – сказала пані Кекс.

– Я б хотів склянку дистильованої води, будь ласка, – сказав Кошіль.

Пані Кекс мала самовдоволений вигляд. Принаймні її видима частина мала самовдоволений вигляд, а це була частина між капелюхом і сумочкою, яка була гідним двійником капелюха – така велика, що коли вона сиділа, тримаючи сумку на колінах, то заледве могла дотягтися до ручок. Щойно вона почула, що її дочку запросили до Академії, вона також прийшла. Пані Кекс завжди вірила, що запрошення для Людмили так само поширюється на матір Людмили.

Матері її типу існують усюди, і, очевидно, нічого з ними не вдієш. Чарівники розважали членів «Нового початку», а ті вдавали, ніби їм це подобається. Це була одна з тих проблематичних ситуацій із довгими мовчанками, поодинокими покашлюваннями і окремими фразами деяких людей: «Ну, хіба ж не чудово».

– Ти зараз маєш трішки розгублений вигляд, Кошелю, – сказав Ридикуль.

– Я просто трохи втомлений, Архіректоре.

– Я гадав, ви, зомбі, ніколи не спите.

– І все ж я втомлений, – сказав Кошіль.

– Ти впевнений, що не хочеш, аби ми зробили ще один захід із похованням і таке інше? Цього разу ми зробимо все як годиться.

– Дякую, хай там як, але ні. Я просто не створений для життя не-мертвих, я гадаю, – Кошіль подивився на Реджа Шкарбана. – Вибач за це. Не уявляю, як ти даєш собі з цим раду, – він вибачливо вишкірився.

– Ти маєш повне право бути живим чи мертвим, на власний вибір, – строго сказав Редж.

– Одна-Людина-Відро сказав, що люди знову вмирають як годиться, – сказала пані Кекс. – Тож ти теж зможеш, напевне, потрапити на прийом.

Кошіль роззирнувся.

– Вона вивела вашого собаку на прогулянку, – сказала пані Кекс.

– Де Людмила? – сказав він.

Кошіль незграбно усміхнувся.

Передбачення від пані Кекс могли бути дуже докучними.

– Добре знати, що за Люпином наглянуть, якщо я... піду, – сказав він, – я от собі думаю, чи могли б ви його забрати?

– Ну... – непевно сказала пані Кекс.

– Але він... – почав Редж Шкарбан, а потім побачив вираз обличчя Кошеля.

– Мушу визнати, це буде полегшенням – мати в господі собаку, – сказала пані Кекс. – Я завжди хвилююся за Людмилу. Довкола багато дивних людей.

– Але ваша до... – знову почав Редж.

– Заткнися, Редже, – сказала Дорін.

– Значить, домовилися, – сказав Кошіль, – у вас є якісь штани?

– Що?

– Якісь штани є в домі?

– Ну, я гадаю, лишилися якісь, що належали покійному панові Кексу, але чому...

– Перепрошую, – сказав Кошіль, – просто задумався. Половину часу сам не знаю, що верзу.

– А, – сказав Редж, прояснівши. – Я зрозумів. Ти говориш про те, що коли він...

Дорін злісно штрикнула його ліктем.

– О, – сказав Редж. – Перепрошую. Не зважайте на мене. Я би власну голову забув, якби її не пришили.

Кошіль відхилився назад і заплющив очі. Він чув тільки випадкові уривки розмови. Він чув, як Артур Мигаль питає Архіректора, хто робив їм декор і де Академія бере овочі. Він чув, як Скарбій скиглить щодо вартості винищення всіх лайливих слів, які якимсь чином вижили в нещодавніх змінах й оселилися у пітьмі піддашшя. Він міг навіть, належно налаштувавши слух, чути йойкання Причепи у віддаленому льоху.

Вони його не потребували. Щонайменше. Світ не потребував Кошеля Бука.

Він тихо встав і пошкандибав до дверей.

– Я вийду на повітря, – сказав він. – І, напевно, трохи затримаюсь.[51]51
  Останні слова члена антарктичної експедиції, легендарного Лоуренса Едварда Ґрейса («Тітус») Оутса, який вийшов на сорокаградусний мороз, щоб знайти їжу для помираючих членів експедиції, і замерз насмерть. У Пратчетта цитується тричі: тут, у «Small Gods» і в «Soul Music». – Прим. пер.


[Закрыть]

Ридикуль неуважно кивнув йому і зосередився на словах Артура про те, як можна цілком видозмінити Велику залу за допомогою шпалер із ефектом сосни.

Кошіль зачинив за собою двері і притулився до товстої прохолодної стіни.

О так. Була ще одна річ.

– Ти тут, Одна-Людина-Відро? – м’яко сказав він.

як ти знаєш?

– Ти зазвичай поблизу.

хе-хе, ти тут спричинив справжню халепу! ти знаєш, що станеться в наступний повний місяць?

– Так, знаю. І я гадаю, що вони чомусь теж це знають.

але він стане вовколюдом.

– Так. А вона стане людино-вовчицею.

гаразд, але які стосунки можуть мати люди в один тиждень із чотирьох?

– Можливо, щонайменше, вони отримають такий же шанс на щастя, як і більшість людей. Життя недосконале, Одна-Людина-Відро.

це ти мені кажеш?

– А зараз можна спитати тебе дещо особисте? – сказав Кошіль. – Я маю на увазі, просто хотів знати...

га?

– Зрештою, ти знову отримав для себе увесь астральний план.

о, гаразд.

– Чому тебе звуть Одна...

і це все? я думав, ти і сам здогадаєшся, такий розумний чоловік, як ти. в моєму племені традиційно називають на честь першої речі, яку побачить матір, коли визирне з mini після пологів, це скорочення від «одна-людина-виливає-відро-води-на-двох-собак».

– Не пощастило тобі, – сказав Кошіль.

не так уже й погано, – сказав Одна-Людина-Відро. – це ти мого брата-близнюка маєш пожаліти, вона визирнула на десять секунд до мого народження, щоб дати йому ім’я.

Кошіль Бук задумався над цим.

– Не кажи, дай вгадаю, – сказав він, – «Два-Собаки-Гризуться»?

Два-Собаки-Гризуться, Два-Собаки-Гризуться?– сказав Одна-Людина-Відро. – ого, та він віддав би свою праву руку, щоб його назвали Два-Собаки-Гризуться.

* * *

Це було пізніше, ніж історія про Кошеля Бука справді добігла кінця, якщо «історія» означає все, що він зробив, і спричинив, і запустив.

В селищі у Вівцескельних горах, де танцюють справжній морріс данс, наприклад, вірять, що ніхто остаточно не вмирає, поки не вщухнуть збурення, які вони спричинили у світі: поки не стане накручений ним годинник, поки не перебродять вина, що вона наготувала, поки не зберуть вирощений ними врожай. Круговерть чийогось життя, кажуть вони, це тільки осердя їхнього справжнього існування.

Коли він ішов крізь туманне місто на зустріч, яку йому було призначено з самого моменту народження, Кошіль відчув, що може передбачити, яким буде фінал.

Це станеться за кілька тижнів, у пору, коли знову підіб’ється повня. Різновид приписки або доповнення до життя Кошеля Бука – народився в рік Знаменного Трикутника в століття Трьох Вошей (він завжди надавав перевагу старому календарю з його старовинними назвами перед всіма цими свіжовигаданими нумераціями, які застосовують сьогодні) і помер у рік Уявної Змії в століття Летючої Лисиці приблизно.

Під місяцем крізь болота бігтимуть дві постаті. Не повністю вовки, не цілком люди. Якщо трохи пощастить, вони отримають краще від обох світів.

Не просто відчуватимуть... а знатимуть.

Завжди краще мати обидва світи.

* * *

Смерть сидів у кріслі в своєму темному кабінеті, дашком стуливши долоні перед обличчям.

Зрідка він хитався в кріслі вперед і назад.

Альберт приніс йому чашку чаю і вийшов із дипломатичною беззвучністю.

На столі Смерті лишився один життємір. Він втупився в нього.

Хить-хить. Хить-хить.

У великому холі за стіною цокав великий годинник, вбиваючи час.

Смерть побарабанив кістлявими пальцями по порубцьованій стільниці. Навпроти нього лежали життєписи найвидатніших коханців Дискосвіту[52]52
  Найбільш енергійним із них був маленький, але наполегливий і неймовірно успішний ґном Казанундер, чиє ім’я згадували з повагою і трепетом, коли власники драбинок збиралися разом. – Прим, авт.


[Закрыть], напхані імпровізованими закладками. Їхній відверто одноманітний досвід жодним чином не допоміг.

Він встав, підійшов до вікна й втупився в свої темні володіння, його руки стискалися і розтискалися за спиною.

Він підхопив життємір і великими кроками вийшов із кімнати.

Хропунець чекав у теплому застояному повітрі стайні. Смерть швидко осідлав його і вивів надвір, а потім виїхав у ніч, до віддаленого осяйного діаманта Дискосвіту.

Він мовчки торкнувся землі на подвір’ї ферми, на заході сонця.

Він пройшов крізь стіну.

Він дістався нижньої сходинки.

Він підняв свій пісочний годинник і дивився на витікання часу.

А потім він зупинився. Було дещо, що він мусив знати. Білл Двері був до всього цікавим, а він пам’ятав, як воно – бути Біллом Двері. Він міг дивитися на почуття, як на спійманих метеликів, пришпилених до корка, розпластаних під склом. Білл Двері був мертвий або принаймні припинив своє коротке існування. Але – що це було? – чи поточне людське життя було лиш осердям його справжнього існування? Білл Двері пішов, але залишилося відлуння. Він завинив дещо в пам’ять про Білла Двері.

Смерть завжди чудувався, навіщо люди кладуть квіти на могили. Йому це здавалося безглуздим. Зрештою, мертві йдуть, попри аромат троянд. Але тепер... не те, щоб він відчув, що розуміє, але принаймні відчув, що тут є дещо, придатне для розуміння.

У створеному завісами мороці маленької вітальні панни Літунки крізь темряву рухалася тінь ще темніша, прямуючи до трьох скриньок на комоді. Смерть відкрив одну з менших. Вона була повна золотих монет. Вони мали незайманий вигляд. Він спробував іншу маленьку скриньку. Вона також була повна золота. Він чекав чогось більшого від панни Літунки, хоча, можливо, навіть Білл Двері не знав, чого саме.

Він спробував останню скриньку.

Там був шар прозорого цигаркового паперу. Під папером якась біла шовкова річ, якийсь серпанок, нині пожовклий і ламкий на краях. Він нерозуміюче втупився у нього, а потім відклав убік. Ще там були білі черевички. Досить непрактично для ферми, як він відчув. Не дивно, що їх запакували.

Там був ще папір, пачка листів, зв’язаних разом.

Він поклав їх поверх серпанку. Якщо зважати на те, що люди кажуть одне одному, ніколи нічого не досягнеш – мова тільки приховує їхні думки.

І ось вона знайшлася, просто на дні, найменша коробочка.

Він узяв її і все крутив і крутив у руках.

Він відщипнув маленький замок і підняв віко.

Механізм задзижчав.

Мелодія була не надто хорошою. Смерть чув усю музику, яка будь-коли була написана, і майже все було кращим за цю мелодію. Ніби дощ у пустому відрі, на ритм раз-два-три.

У музичній шкатулці, поверх зубчастих коліщат, які жваво крутилися, дві дерев’яні фігурки перекидалися в пародії на вальс.

Смерть дивився на них, поки закінчився накрут.

Потім він прочитав підпис.

Це був подарунок.

Поруч із ним життємір пересипав порошинки в нижню склянку. Він на нього не зважав. Коли механізм зупинявся, він накручував його знову.

Дві постаті, що кружляють крізь час. А коли музика зупиняється, все, що потрібно, – лиш повернути ключ.

Коли накрут знову закінчився, він сидів у темряві й тиші, поки не прийняв рішення.

Лишалися якісь секунди. Секунди багато значили для Білла Двері, бо в нього був обмежений їх запас. І вони геть нічого не значили для Смерті, в якого жодної ніколи не було. Він залишив сонний дім, заліз на коня і поїхав геть.

Подорож зайняла мить, яка могла б у звичайного світла забрати триста мільйонів років, але Смерть рухався в тому просторі, де час не має значення. Світло думає, що рухається швидше за все, але воно помиляється. Байдуже, як швидко рухається світло, його завжди стрічає пітьма, яка дісталася до місця швидше й уже чекає на нього.

В нього були попутники – галактики, зірки, пасма осяйної речовини, що текла й зрештою спірально закручувалася, наближаючись до віддаленої мети.

Смерть на коні блідому рухався крізь пітьму, ніби булька пливе по ріці. А кожна ріка кудись впадає.

І ось, унизу, рівнина.

Відстань тут так само позбавлена змісту, як і час, але тут було відчуття величі.

Рівнина могла бути за милю чи за мільйон миль, вона була позначена довгими долинами чи пак струмками, які стікали обабіч, коли він під’їхав ближче. І приземлився.

Він спішився і постояв у тиші. Потім опустився на одне коліно.

Змініть перспективу. Переораний краєвид відлетить на колосальну віддаль, скруглиться по краях і перетвориться на пучку.

Азраель підніс свій палець до обличчя, яке заповнило небо, освітлене тьмяним сяйвом помираючих галактик.

Існують мільярди Смертей, але всі вони складові однієї Смерті: Азраеля, Великого Атрактора[53]53
  Великий Атрактор (Великий центр тяжіння) – гравітаційна аномалія, розташована на відстані приблизно 250 млн світлових років. Імовірно, атрактор є надскупченням галактик, має масу десятків тисяч мас Чумацького Шляху; на прилеглих ділянках галактики виявляють великомасштабну течію в бік Великого Атрактора. Вважається, що основну масу його ймовірного центру становить темна матерія. – Прим. пер.


[Закрыть], Смерті Всесвітів, початку й кінця часу.

Більша частина всесвіту зроблена з темної матерії, і лиш Азраель знає, ким він є.

Очі, такі великі, що наднова була б простим натяком на відблиск на райдужці, повільно повернулися і сфокусувалися на крихітній постаті на віддалених звивистих рівнинах його пучки.

Поруч Азраеля, в самому центрі павутини вимірів висів великий Годинник і цокав. Зорі мінилися в Азраелевих очах.

Смерть Дискосвіту підвівся.

– ВЛАДАРЮ, Я ПРОШУ ПРО...

Три слуги забуття прослизнули поруч із ним.

Дехто сказав: Не слухайте. Він проходить відповідачем у справі носопхайства.

Дехто сказав: І смертовбивства.

Дехто сказав: І гордині. І життя з наміром вижити.

Дехто сказав: І поплічництва силам хаосу супроти встановленого порядку.

Азраель звів брову.

Слуги відпливли від Смерті, вичікувально.

– ВЛАДАРЮ, МИ ЗНАЄМО, ЩО НЕ ІСНУЄ ВСТАНОВЛЕНОГО ПОРЯДКУ, КРІМ СТВОРЕНОГО НАМИ...

Вираз Азраеля не змінився.

– НЕ ІСНУЄ НАДІЇ, КРІМ НАС. НЕ ІСНУЄ МИЛОСЕРДЯ, КРІМ НАС. НЕ ІСНУЄ ПРАВОСУДДЯ. Є ЛИШ МИ.

Темне печальне обличчя заповнило небо.

– ВСІ РЕЧІ, ЩО ІСНУЮТЬ, Є НАШИМИ. ТА МИ МУСИМО ДБАТИ. БО ЯКБИ МИ НЕ ДБАЛИ, ТО Й НЕ ІСНУВАЛИ БИ. БО ЯКБИ МИ НЕ ІСНУВАЛИ, НЕ БУЛО БИ НІЧОГО, КРІМ СЛІПОГО ЗАБУТТЯ. І НАВІТЬ ЗАБУТТЯ МАЛО БИ КОЛИСЬ СКІНЧИТИСЯ. ВЛАДАРЮ, ДАРУЙ МЕНІ ЛИШ ТРОХИ ЧАСУ? ДЛЯ НАЛЕЖНОЇ РІВНОВАГИ РЕЧЕЙ. ЩОБИ ПОВЕРНУТИ ДАНЕ. В ІМ’Я УВ’ЯЗНЕНИХ І ЗАРАДИ ПОЛЬОТУ ПТАХІВ.

Смерть відступив на крок.

Було неможливо прочитати вираз обличчя Азраеля.

Смерть зиркнув на слуг.

– ВЛАДАРЮ, НА ЩО СПОДІВАТИСЯ ВРОЖАЮ, КРІМ ДБАЙНОСТІ ЖЕНЦЯ?

Він чекав.

– ВЛАДАРЮ? – сказав Смерть.

За час, що зайняла відповідь, кілька галактик розгорнулися, закрутилися навколо Азраеля, як паперові стрічки, стислися й зникли.

І тоді Азраель сказав:

Й інший палець перетнув пітьму в напрямку Годинника. Почувся слабкий скрик люті з боку слуг, а потім скрики усвідомлення, а потім три короткі голубі пломені.

Всі інші годинники, навіть безстрілковий годинник Смерті, є лиш відображеннями Годинника. Точними відображеннями Годинника, вони диктують час Всесвітові, але Годинник диктує час самому Часові. Це головне джерело, із якого ллється час. І Годинник влаштовано так: велика стрілка оббігає тільки одне коло. А секундна бігає закільцьованим шляхом, здолати який навіть у світла забрало би кілька днів, навічно переслідувана хвилинами, годинами, днями, місяцями, роками, століттями і віками. Але стрілка Всесвіту проходить лиш одне коло.

Принаймні поки хтось не накрутить механізм.

І Смерть повернувся додому із дещицею Часу.

* * *

Дзвоник крамниці дзенькнув.

Друто Жердина, квітникар, глянув поверх гілочки флорібунди пані Шухер. Поміж ваз і квітів хтось стояв. Він мав дещо невизначений вигляд, і навіть по тому Друто ніколи не був упевнений, хто насправді був у його магазині і як у дійсності звучали його слова.

Він поплив уперед, потираючи руки.

– Як я можу прислу...

– КВІТИ.

Друто вагався тільки мить.

– А, е-е-е, призначення цих...

– ПАНІ.

– Ви маєте якісь вподо...

– ЛІЛЕЇ.

– А? Ви впевнені, що лілеї це...

– МЕНІ ПОДОБАЮТЬСЯ ЛІЛЕЇ.

– Гм... справа в тім, що лілеї хіба що дрібочку похмурі...

– МЕНІ ПОДОБАЮТЬСЯ ПОХМУ...

Постать завагалася.

– ЩО ВИ ПОРАДИТЕ?

Друто легко пропустив одну передачу.

– Троянди завжди приймають охоче, – сказав він, – чи орхідеї. Багато панів нині казали мені, що пані вважають єдину орхідею більш прийнятною, ніж оберемок троянд...

– ДАЙТЕ БАГАТО.

– Орхідей чи троянд?

– ОБОХ.

Пальці Друто звивалися, як вугрі в олії.

– І я гадаю, чи міг би я вас зацікавити цими неймовірними гілками трепетунії величної...

– БАГАТО ЇХ.

– І якщо кошти вашої вельможності дозволяють, можу запропонувати єдиний екземпляр надзвичайно рідкісної...

– ТАК.

– І, можливо...

– ТАК. УСЕ. ЗІ СТРІЧКОЮ.

Коли дзвоник на дверях дзенькнув, випускаючи покупця, Друто поглянув на монети в руці. Багато з них були іржаві, всі були дивні, а одна чи дві були золотими.

– Гм, – сказав він, – цього досить, щоб...

Він усвідомив тихий звук, ніби від крапель.

Навколо нього в усьому магазині дощем опадали пелюстки.

* * *

– А ЦІ?

– Це наш асортимент «de lux», – сказала пані в шоколадній крамниці. Там продавали такий висококласний товар, не цукерки, а делікатеси – завжди у формі загорнутих у золотий папір кавалочків, які пробивали у вашому бюджеті дірки ще більші, ніж у ваших зубах.

Високий темний клієнт узяв коробку розміром майже два квадратні фути.

На кришці, схожій на сатинову подушку, було зображення кількох безнадійно косооких кошенят, які визирали з черевика.

– ДЛЯ ЧОГО ЦЮ КОРОБКУ ЗРОБИЛИ М’ЯКОЮ? ВОНА ДЛЯ СИДІННЯ? МОЖЕ ТАК СТАТИСЯ, ЩО ВМІСТ МАЄ СМАК КОШЕНЯТИ? – додав він, його тон містив однозначну погрозу, або принаймні більшу погрозу, ніж до того.