Текст книги "Жнець"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 15 страниц)

– Що ти маєш на увазі?

трапилася катастрофа чи щось таке, якась блискавична моровиця?

– Ні. Я так не думаю.

справжня тиснява тут, знаєш, що загачує все?

– Що ти маєш на увазі?

заткнисьзаткнисьзаткнись. я намагаюся поговорити з пані! ви усі, прикрутіть звук! ах так? пішов ти!

Пані Кекс усвідомила, що інші голоси намагаються його заглушити.

– Одна-Людина-Відро!

дикий язичник, хто – я? то знаєш, що тобі скаже цей дикий язичник, га? чуєш, я тут вже сотню років! я не стану говорити в такому тоні з кимось, хто навіть ще не охолов! правда – з мене досить, ти...

Його голос затих.

Пані Кекс стисла зуби.

Його голос повернувся.

ах так? ах так? ну, може, ти й був великим, коли був живий, друже, але тут і тепер ти лиш дірява ряднинка! о, то тобі це не подобається, еге...

– Він знову збирається битися, мамо, – сказала Людмила, яка згорнулася калачиком біля кухонної плити, – він завжди зве людей «друзями», перш ніж ударити.

Пані Кекс зітхнула.

– І це звучить так, ніби він збирається побити багатьох людей, – сказала Людмила.

– О, добре. Сходи принеси мені вазу. Тілько дешеву.

Часто підозрюють, але ніколи загалом не знають, що все має асоційовану духовну форму, яка після переходу в інший світ короткий час існує у відкритому усім вітрам проміжку між світами живих і мертвих. Це важливо.

– Нє, не цю. Ця належала твоїй бабі.

Це примарне існування короткочасне – без свідомості, яка утримує все в купі, але, залежно від намірів, цього може бути достатньо.

– Ця годиться. Ніколи не подобавсь рисунок.

Пані Кекс взяла помаранчеву вазу з рожевими півоніями з лап дочки.

– Ти досі тут, Одна-Людина-Відро? – спитала вона.

я змушу тебе пошкодувати про той день, коли ти помер, ти писклявий...

– Лови.

Вона впустила вазу на плиту. Та розлетілася на друзки.

На мить пізніше почувся звук із Того Боку. Якби безтілесний дух влупив іншого безтілесного духа привидом вази, звук був би достеменно таким самим.

чудово, – сказав голос Одної-Людини-Відра, – захочеш добавки – звертайся.

Кекси, матір і волохата дочка кивнули одна одній.

Коли Одна-Людина-Відро знову заговорив, його голос точився самовдоволенням.

всього лиш змагання за старшинство тут, – сказав він. – всього лиш розподіл особистого простору, багато в нас тут халеп, пані Кекс, це як зала очікування...

Почулися пронизливі вигуки інших безтілесних голосів.

...прийміть, будь ласка, повідомлення для пана...

...скажіть, що капшук із грішми лежить на поличці в комині...

...Агнеса не повинна отримати наше срібло після того, що вона сказала про нашу Моллі...

...я не встиг погодувати кота, міг би хтось піти...

...заткнітьсязаткніться! – це знов був Одна-Людина-Відро. – ти ж поняття не маєш, правда? це промова привида, правда? погодувати кота? а що ж сталося із «я тут дуже щасливий, чекаю, коли ви приєднаєтеся до мене?»

...слухай, якщо хоч хтось іще приєднається до нас, ми сидітимемо один в одного на голові..

...справа не в цьому, справа не в цьому, ось що я кажу. Коли ти дух, є речі, які ти мусиш казати. Пані Кекс?

– Так?

ви мусите комусь про це розповісти.

Пані Кекс кивнула.

– А січас ідіть відси, – сказала вона. – Оп’ять голова розвалюється.

Кришталева куля зблякла.

– Ну! – сказала Людмила.

– Я не стану говорити нікому з жерців, – твердо сказала пані Кекс.

І це було не тому, що пані Кекс була нерелігійною жінкою.

Вона була, як ми вже натякали, насправді дуже релігійною жінкою. Не було такого храму, церкви, мечеті чи маленької групи нагромадженого каміння будь-де у місті, які б вона не навідала того чи іншого разу. Як наслідок, її боялися більше, ніж Доби Просвітництва, самого вигляду її маленького товстого тіла на порозі було досить, щоб більшість жерців намертво заклинило на середині молитви.

Мертві. Ось в чому справа. Всі релігії мали дуже стійкі погляди щодо розмов із мертвими. А саме це й практикувала пані Кекс. Вони дотримувалися думки, що це гріховно. Пані Кекс дотримувалася думки, що це тільки елементарна ввічливість.

Це зазвичай вело до запеклих церковних дебатів, які спричинилися до того, що пані Кекс, за її словами, намагалася «доточити дещицю свого розуму» головному жерцеві. Тепер дещиць її розуму було так багато доточено по всьому місту, що було досить несподівано, що в пані Кекс лишилося досить розуму, щоб обслуговувати пані Кекс, але ще дивніше інше: що більше дещиць її розуму вона доточувала іншим, то більше, здавалося, в неї лишається.

Також було питання Людмили. Людмила була проблемою. Покійний пан Кекс, хай упокоять боги його душу, в повний місяць навіть пальцем об палець не вдарив ні разу за ціле своє життя, і пані Кекс мала чорні підозри, що Людмилі далося взнаки далеке минуле сім’ї в горах або вона ще дитиною підчепила генетичну недугу. Вона була майже впевнена, що її матір одного разу обачно натякнула на факт, що двоюрідний дід Еразмус іноді споживав їжу під столом. Хай там як, Людмила була гідною добропорядною молодою жінкою кожні три тижні з чотирьох й досконало вихованою волохатою вовкулакою решту часу.

Жерці часто відмовлялися дивитися на проблему під таким кутом. Оскільки на момент побиття горщиків через те – чим би воно не було – що жерці залагоджували між нею і богами, пані Кекс під натиском особистої настирності уже перебирала на себе декорування квітами, полірування алтаря, прибирання в храмі, вишкрябування жертовного каменя, відтворення рудиментарних цнот, ремонтування пуфиків і усі решта життєво важливі релігійні допоміжні ролі, її відхід зазвичай спричиняв тотальний хаос.[22]22
  Пані Кекс усвідомлювала, що в деяких релігіях бувають жриці. Але те, що пані Кекс думала про посвячення жінок у сан, нецензурне. Релігії із жрицями в Анк-Морпорку мали схильність приваблювати велику кількість просто вбраних жерців із інших конфесій, які шукали якусь часину перепочинку в місці, де не ризикували зустріти пані Кекс. – Прим. авт.


[Закрыть] Пані Кекс застібнула пальто.

– Це не подіє, – сказала Людмила.

– Зайду до чарівників. Мо’ буде щось путнє, – сказала пані Кекс. Вона трепетала від усвідомлення власної важливості, як маленька розлючена бомба.

– Так, але ти казала, вони ніколи не слухають, – сказала Людмила.

– Хоч попробую. Хай там як, нащо ти вийшла з кімнати?

– Ох, мамо. Ти знаєш, я ненавиджу цю кімнату. Немає потреби...

– Лучче перебдіть. А як тобі скочить в голову піти ганять чужих курей? Що люди скажуть?

– Але я ніколи не відчувала жодного бажання кинутися на курку, мамо, – втомлено сказала Людмила.

– Погнаться за возом і оббрехать його?

– Брешуть собаки, мамо.

– Йди в свою кімнату, замкнись і сиди ото вишивай, як чемна дитина.

– Ти знаєш, що я не можу тримати голку як слід, мамо.

– Постарайся для мами.

– Так, мамо, – сказала Людмила.

– Ідо вікна не підходь. Ми ж не хочем лякать людей.

– Так, мамо. А ти переконайся, що ввімкнула свої провіщення, мамо. Ти знаєш, що твій зір не такий, як раніше.

Пані Кекс дивилася, як її дочка йде вгору сходами. Потім замкнула за собою вхідні двері і попрямувала до Невидної академії, де, як вона чула, було надто багато безглуздя усіх різновидів. Кожен, побачивши, як пані Кекс просувається вулицею, зауважив би одну-дві дивні деталі.

Незважаючи на її нерівну ходу, в неї ніхто не врізався. Ніхто її не оминав, вона просто не була там, де були вони.

Ось вона повагалась і ступила в провулок. На мить пізніше барило скотилося із воза, який навантажували біля таверни, і розтрощилося об бруківку, де вона мала би стояти. Вона зробила крок із провулка, переступаючи через уламки, буркочучи до себе. Пані Кекс проводила багато часу в буркотанні. Її рот постійно рухався, ніби вона намагалася спекатися кісточки, що налипла на внутрішній поверхні зуба.

Вона дісталася високих чорних воріт Академії і знов завагалася, ніби дослухаючись якогось внутрішнього голосу. Потім відступила вбік і стала чекати.

* * *

Білл Двері лежав у пітьмі клуні й чекав.

Унизу він чув мимовільні шуми від Хропунця – м’які рухи, плямкання.

Білл Двері. Тож тепер він має ім’я. Звісно, він завжди мав ім’я, але його називали на честь того, що він утілював, а не того, ким він був. Білл Двері. Гарно звучить.

Пан Білл Двері. Вільям Двері, есквайр. Біллі Д... ні. Не Біллі.

Білл Двері глибше вмостився в сіні. Він сягнув у свою мантію і витягнув крихітний часомір. У верхній колбі було ледь відчутно, але усе ж менше піску. Він поклав його назад.

А потім був ще цей «сон». Він знав, що це було. Люди робили це досить довгий час. Вони лягали, і наступав сон. Певно, він служив якимось цілям. Він чекав на нього з цікавістю. Він мав його пережити, щоб проаналізувати.

* * *

Ніч пливла крізь світ, прохолодно переслідувана новим днем.

Почулося шебуршання в курнику на іншому кінці двору.

– Ку-ку-pi... е-е-е...

Білл Двері втупився в дах клуні.

– Ку-ку-pi... е-е-е...

Сіре світло фільтрувалося крізь тріщини.

Але ж тільки мить тому це було червоне світло призахідного сонця!

Шість годин зникли.

Білл витягнув часомір. Так. Рівень однозначно впав. Поки він чекав досвіду сну, щось вкрало частину його... його життя. Він цілком її пропустив...

– Ку... ку... е-е-е...

Він спустився із сінника і вийшов у делікатний світанковий туман.

Пристаркуваті кури насторожено на нього дивилися, коли він заглянув у їхній дім. Старезний і досить отетерілий з виду півень втупився в нього і стріпнув крильми. З боку будинку почулося якесь гримкотіння. Біля дверей висів старий залізний обруч від бочки, і панна Літунка енергійно гатила об нього залізною ложкою.

Він підійшов ближче, щоб розібратися.

– НАВІЩО ВИ ЗЧИНИЛИ ШУМ, ПАННО ЛІТУНКО?

Вона крутнулася навколо з піднятою для удару ложкою.

– От тобі й на! Ти маєш ходити, наче кіт! – сказала вона.

– Я МАЮ?

– Я мала на увазі, що не чула тебе, – вона відступила назад і оглянула його згори донизу. – Щось є в тобі таке, Білле Двері, що я так і не можу розкусити, – сказала вона. – Хотіла б я знати, що це.

Семифутовий скелет поставився до цього стоїчно. Він відчував, що йому нічого на це сказати.

– Що ти їстимеш на сніданок? – спитала стара жінка. – Не те щоб це на щось впливало, бо буде вівсянка.

Пізніше вона подумала: він мав її з’їсти, адже тарілка була порожня. Чому ж я не можу згадати?

А потім ще ця штука з косою. Він глянув на неї так, наче жодної до того не бачив. Вона вказала на траву й на держак. Він ввічливо їх оглянув.

– ЯК її НАГОСТРИТИ, ПАННО ЛІТУНКО?

– Заради всього святого, вона досить гостра.

– А ЯК НАГОСТРИТИ її ЩЕ БІЛЬШЕ?

– Це неможливо. Гостре – це гостре. Не можна бути гострішим за це.

Він змахнув косою в повітрі й наче розчаровано присвиснув.

А потім ще ця трава.

Луки на сіно були високо на схилі за фермою, вони височіли над пшеничним полем. Вона трохи поспостерігала за ним.

Це була найцікавіша техніка, якій вона будь-коли ставала свідком. Вона навіть не думала, що це технічно можливо.

Зрештою вона сказала:

– Все добре. І замах добрий в тебе, і все решта.

– ДЯКУЮ, ПАННО ЛІТУНКО.

– Але чому одна травинка за раз?

Білл Двері певний час споглядав охайний ряд стеблин.

– ІСНУЄ ІНШИЙ СПОСІБ?

– Небагато ти зробиш за один підхід, знаєш.

– НІ. НІ. ОДНА СТЕБЛИНА ЗА РАЗ. ОДИН РАЗ, ОДНА СТЕБЛИНА.

– В такий спосіб багато не накосиш, – сказала панна Літунка.

– ВСІ ДО ЄДИНОЇ, ПАННО ЛІТУНКО.

– Так?

– В ЦЬОМУ ПОКЛАДІТЬСЯ НА МЕНЕ.

На цьому панна Літунка його залишила і повернулася на ферму. Вона постояла при кухонному вікні, трохи по-споглядала віддалену темну постать і як та рухалася схилом пагорба.

«Знати б, що він зробив? – подумала вона, – в нього є Минуле. Думаю, він один із тих Таємничих Чоловіків. Певне, вчинив пограбування і тепер заліг на дно».

Він вже скосив цілий ряд. Одну за раз, але якимось чином швидше, ніж чоловік, який зрізає цілий оберемок.

Єдине, що мала до читання панна Літунка, був «Альманах фермера та каталог насіння», якого мало вистачити у вбиральні на цілий рік, якби ніхто не занедужав. На додачу до строгої інформації щодо місячних фаз і висівання насіння, він мав певну жахливу схильність до детального смакування різноманітних масових убивств, жорстоких пограбувань і природних лих, що випадали на долю людства, щось на зразок: «15 червня, рік Спонтанного Горностая: цього дня 150 років тому людину в Квірмі вбило аномальним дощем із гуляшу», або «Чотирнадцятеро померли від рук Чума, моторошного метальника оселедців».

Визначною рисою цих подій було те, що вони відбулися досить давно, можливо, завдяки якомусь божественному втручанню. Єдина річ, яка зазвичай ставалася поблизу, це випадкова крадіжка курей і випадково заблукалий троль. Звісно, також були грабіжники і бандити в горах, але вони добре ладнали зі справжніми місцевими і були важливими для тутешньої економіки. Хай так, вона відчувала, що цілком певно почувається безпечніше із ще однією людиною в обійсті.

Темна постать на схилі пагорба добряче вклинилася в другий ряд. За ним на сонці сохла зрізана трава.

* * *

– Я ЗАКІНЧИВ, ПАННО ЛІТУНКО.

– Тоді піди й погодуй свиню. Її звуть Ненсі.

– НЕНСІ, – сказав Білл, перекочуючи слово у роті, ніби намагався розпробувати його з усіх боків.

– На честь моєї матері.

– Я ПІДУ ПОГОДУЮ СВИНЮ НЕНСІ, ПАННО ЛІТУНКО.

Панні Літунці здалося, що минула мізерна секунда.

– Я ЗАКІНЧИВ, ПАННО ЛІТУНКО.

Вона скоса на нього зиркнула. Потім, повільно і неквапно, витерла руки об одяг, вийшла надвір і рушила в свинарник.

Ненсі по самі очі впхала рило в корито помиїв.

Панна Літунка задумалася, що саме має сказати. Нарешті вона промовила:

– Дуже добре. Дуже добре. Ти, ти, ти однозначно працюєш... швидко.

– ПАННО ЛІТУНКО, ЧОМУ ПІВЕНЬ НЕ СПІВАЄ ЯК ГОДИТЬСЯ?

– О, це ж просто Кирило. В нього не надто добра пам’ять. Смішно чи не так? Хотіла б я, щоб він робив це правильно.

* * *

Білл Двері знайшов шматочок крейди в старій кузні ферми, знайшов шматок дошки серед уламків і дуже ретельно виписував певний час. Потім закріпив дошку навпроти курника і вказав на неї Кирилові.

– ЧИТАТИМЕШ ЦЕ, – сказав він.

Кирило короткозоро вглядався в «Ку-ку-рі-ку», написане важкими готичними літерами.

Десь у його крихітній божевільній курячій свідомості виникло дуже ясне усвідомлення, від якого кидало в дрож, що йому краще б навчитися читати дуже, дуже швидко.

* * *

Білл Двері знову вмостився серед сіна і подумав про день. Він здавався досить наповненим. Він зрізав сіно, нагодував тварин, полагодив вікно. Він знайшов якусь стару спецівку, покинуту в клуні. Вона здавалася більш підходящою для Білла Двері, ніж мантія, зіткана з абсолютної пітьми, тож він її одягнув. І панна Літунка дала йому крислатого солом’яного капелюха.

І він зважився на півмильну прогулянку до міста. В це місто навіть Макар телят не ганяв. Якщо тут і було в кого теля, його вже давно з’їли. Мешканці, здавалося, заробляли на життя, крадучи одне в одного випрану білизну.

Була міська площа, геть сміховинна. Це було просто роздуте перехрестя з годинниковою вежею.

І там була корчма. Він зайшов усередину.

Після початкової паузи, поки розум присутніх перефокусувався, щоб утворити місце для нього, вони зробилися обачно гостинні; новини швидше розходяться, якщо промочити горло.

– Ти, певно, нова людина панни Літунки, – сказав бармен, – пан Двері, я чув.

– ЗВІТЬ МЕНЕ БІЛЛ.

– А? То була охайна маленька ферма, давним-давно. Ми ніколи не думали, що стара дівка протримається.

– Ая, – згодилися пара старих чоловіків біля вогнища.

– Ая.

– Новий у цих місцях, так? – спитав бармен.

Раптова тиша з боку інших чоловіків у барі була ніби чорна діра.

– НЕ ЗОВСІМ ТАК.

– Був тут раніше, скажи?

– ПРОСТО ПРОЇЗДОМ.

– Кажуть, стара панна Літунка лунатичка, – сказала одна з постатей на лаві уздовж закіптюжених стін.

– Але ловка, як ніж, зважай, – сказав інший згорблений п’яничка.

– О так. Ще й яка ловка. Але все ж лунатичка.

– Кажуть, у неї скрині, повні скарбів, десь у старих світлицях.

– Вона напхана грішми, я це знаю.

– Я так і кажу. Багаті люди завжди напхані грішми.

– Гаразд. Ловка й багата. Але все одно лунатичка.

– Ти можеш бути багатим лунатиком. Можна бути ексцентричним, якщо ти багатий.

Тиша повернулася і нависла. Білл Двері розпачливо думав, що б таке сказати. Він ніколи не був вправний у необтяжливих балачках. В нього ніколи не було нагоди повправлятися.

Що люди кажуть в таких випадках? А. Так.

– Я КУПЛЮ КОЖНОМУ ВИПИТИ, – виголосив він.

Пізніше вони навчили його гри, яка складалася зі столу з дірками із сітками по краю, і майстерно вирізьблених із дерева куль, і кулі, очевидно, мали відскакувати одна від одної і падати в дірки. Гра звалася копанка. Він грав добре. Насправді, грав досконало. На початку він не знав, як цього не робити. Але коли він почув, як вони кілька разів лайнулися, виправився і почав робити помилки з копіткою точністю; до часу, коли вони навчили його грати в дартс, він справді в цьому наловчився. Що більше помилок він робив, то більше подобався людям. Тож він запускав маленькі оперені дартси з холодним розрахунком, ніколи не дозволяючи їм вцілити хоча б за фут від цілі, яку йому призначали. Він навіть послав одну зрикошетити від головки цвяха і лампи, так що вона приземлилася в чиєсь пиво, що змусило одного зі старших чоловіків так сміятися, що його мусили вивести на свіже повітря.

Вони прозвали його старим добрим Біллом.

Ніхто його раніше так не називав.

Що за дивний вечір.

Втім, був один поганий момент. Він почув, як тихий голос сказав:

– Цей чоловік секлет.

І він повернувся й побачив маленьку дитину в нічній сорочці, яка дивилася на нього поверх шинкваса, без жаху, але з якимось різновидом захопленого переляку.

Господар, якого, як Білл Двері вже дізнався, звали Ліфтон, нервово засміявся і попрохав вибачення.

– Це тільки її фантазія, – сказав він. – Дитяча балачка, е? Повертайся в ліжко, Сел. І перепроси пана Двері.

– Він секлет в одязі, – сказала дитина, – чому все, що він п’є, не виливається?

Він майже запанікував. Тож притаманні йому сили блякнуть. Люди не можуть нормально його бачити – він займає сліпу пляму їхніх чуттів, яку вони заповнюють чимось, із чим би вони хотіли зустрітися. Але неспроможність дорослих його бачити явно не була витривалою до такого роду наполегливих заяв, і він відчув замішання довкола. Потім, саме вчасно, із задньої кімнати увійшла матір і забрала дитя геть. Почулися приглушені скарги «секлет, із кістками на...», який зник за поворотом сходів.

І весь час старовинний годинник над каміном цокав, цокав, відкраюючи секунди від його життя. Не так давно здавалося, що їх так багато...

Слабко постукали в двері клуні, під сінником. Він почув, як двері відчинилися.

– Ти в пристойному вигляді, Білле Двері? – сказав голос панни Літунки у темряві.

Білл Двері проаналізував значення речення в контексті.

– ТАК? – ризикнув він.

– Я принесла тобі випити гарячого молока.

– ТАК?

– Ну ж бо, поквапся. А то охолоне.

Білл Двері обережно зліз дерев’яною драбиною.

Панна Літунка тримала ліхтар, шаль огортала її плечі.

– Я додала кориці. Мій Ральф завжди любив корицю, – зітхнула вона.

Білл Двері був обізнаним щодо підтекстів і натяків десь так само, як астронавт обізнаний щодо погодних умов під ним; всі вони видимі, всі як на долоні, готові до дослідження, й усі абсолютно відірвані від поточного досвіду.

– ДЯКУЮ, – сказав він.

Панна Літунка роззирнулася.

– Ти вже тут облаштувався, як вдома, – жваво сказала вона.

– ТАК.

Вона обгорнула шаль навколо плечей.

– Тепер я піду назад у будинок, – сказала вона, – можеш занести кухлик зранку.

Вона поспішила геть у ніч.

Білл Двері узяв напій зі собою на горище. Він поставив його на нижню балку, сів і довго на нього дивився після того, як напій вихолов і свічка згасла.

За певний час він усвідомив наполегливе шипіння. Він витягнув золотий часомір і поставив його геть на іншому кінці горища, під купою сіна.

Це нічого не змінило.

* * *

Кошіль Бук розглядав номери будинків – сотня лічильних сосен померла заради однієї цієї вулиці, – а потім усвідомив, що не має потреби вглядатися. Він звик, що короткозорий. Його зір поліпшився.

Зайняло якийсь час знайти номер 668, бо насправді це був другий поверх над магазином кравця. Вхід був через провулок. В кінці провулка були дерев’яні двері. До їхньої поверхні з облізлою фарбою хтось приколов оголошення, де оптимістичними літерами було написано:

«Заходьте! Заходьте!! Клуб „Новий початок“.

Стати мертвим – це тільки початок!!!»

Двері відчинилися на сходовий майданчик, де пахло старою фарбою і мертвими мухами.

Сходи скрипіли ще більше, ніж Кошелеві коліна.

Хтось розмалював стіни. Фразеологія була екзотична, але загальний тон достатньо панібратський: «Привиди світу, повстаньте, вам нічого втрачати, окрім своїх ланцюгів» і «Мовчазна більшість вимагає прав хоч умри» і «Зупинимо віталізм нині!!!».

Нагорі був сходовий майданчик, із якого вели одні двері.

Давним-давно хтось повісив олійну лампу на стелі, але скидалося на те, ніби її не запалювали тисячу років. Старезний павук, який, певно, жив у залишках олії, насторожено виглядав зі свого гнізда.

Кошіль знову глянув на карту, за звичкою глибоко вдихнув і постукав.

* * *

Архіректор розлючено рушив назад у коледж, решта вервечкою розпачливо тягнулися за ним.

– Кого він збирається кликати! Це ми тут чарівники![23]23
  Відсилання до відомої цитати з фільму «Мисливці на привидів»: «Whoya gonna call?!». – Прим. пер.


[Закрыть]

– Так, але ми насправді не знаємо, що сталося, правда? – спитав Декан.

– Тож ми збираємося з’ясувати! – Ридикуль загарчав. – Я не знаю, кого він збирається кликати, але я збіса впевнений, кого збираюся кликати я.

Він раптово зупинився. Решта чарівників врізалися в нього.

– Ні, – сказав Верховний верховик. – Будь ласка, не це.

– Нічого такого, – сказав Ридикуль, – нема про що хвилюватися. Я навів про це довідки минулої ночі, це достовірно. Це можна зробити за допомогою трьох шматочків дерева і...

– Чотирьох мілілітрів мишачої крові, – похмуро сказав Верховний верховик, – але вам це навіть не знадобиться. Ви можете використати два шматочки дерева і яйце. Хоча це має бути свіже яйце.

– Чому?

– Думаю, мишам це більше подобається.

– Ні, я про яйце.

– О, ну хто знає, що подобається яйцям?

– Хай там як, – сказав Декан, – це небезпечно. Я завжди мав відчуття, що він залишається в октограмі тільки для виду. Я ненавиджу, коли він втупиться в тебе і ніби щось підраховує.

– Так, – сказав Верховний верховик, – нам не потрібно це робити. Ми здолали більшість халеп. Дракони, чудовиська. Щури. Пам’ятаєте щурів того року? Здавалося, вони були всюди. Лорд Ветінарі не слухав нас, о ні. Він заплатив балакучому мерзотнику в червоно-жовтих панчохах тисячу золотих монет, щоб їх здихатися.

– Втім, це спрацювало, – сказав Лектор із Новітніх рун.

– Звісно, ця чортівня спрацювала, – сказав Декан. – Це як слід спрацювало в Квірмі й Сто Латі. Йому б це зійшло з рук і в Псевдополісі, якби хтось його не впізнав. Пан так званий Моріс Неймовірний і його вчені щури![24]24
  Відсилання до легенди про щуролова з Гамельна, до якої Пратчетт повертається в книзі «The Amazing Maurice and his Educated Rodents». – Прим. пер.


[Закрыть]

– Змінювати тему марно, – сказав Ридикуль. – Ми збираємося провести обряд Ашк-Енте. Правильно?

– І викликати Смерть, – сказав Декан. – О Господи.

– Зі Смертю все нормально, – сказав Ридикуль. – Фаховий хлопець. Морочлива робота. Прямий як двері. За що купив, за те продасть, без проблем. Він знатиме, що сталося.

– О Господи, – знову сказав Декан.

Вони дісталися воріт. Пані Кекс виступила вперед, заступаючи дорогу Архіректору.

Ридикуль звів брови.

Архіректор був не з тих, хто отримує особливе задоволення від того, щоб бути грубим і безцеремонним із жінками. Або, інакше кажучи, він був грубим і безцеремонним абсолютно з усіма, незалежно від статі, що було своєрідною рівністю. І якби подальша розмова відбувалася не між людьми, одна з яких чує людей за декілька секунд до того, як вони заговорять, а інший не чує взагалі, що люди кажуть, все могло би бути дещо інакше. Або не могло.

Пані Кекс почала з відповіді.

– Я не ваша добродійка! – огризнулась вона.

– І хто ж ви така, моя добродійко? – спитав Архіректор.

– Ну, не годиться так звертатись до поважної особи, – сказала пані Кекс.

– Нема чого ображатися, – сказав Ридикуль.

– От трясця, то ось що я роблю? – сказала пані Кекс.

– Пані, чому ви мені відповідаєте до того, як я взагалі що-небудь скажу?

– Що?

– Що ви маєте на увазі?

– А ви що маєте на увазі?

– Що?

Вони втупилися одне в одного, замкнуті в нерозривному розмовному клінчі. Потім до пані Кекс дійшло.

– О, то я оп’ять віщую, – сказала вона.

Вона запхала палець у вухо і з чваканням там покрутила.

– Тепер усе добре. То чо’ я прийшла...

Але Ридикулеві урвався терпець.

– Скарбію, – сказав він, – дай цій пані пенні й відпусти її на всі чотири сторони, будь ласка.

– Що? – сказала пані Кекс, розлючена понад усяку міру.

– Цими днями надто багато подібної катавасії, – сказав Ридикуль до Декана, поки вони повагом звідти йшли.

– Це тиск і стреси від життя у великому місті, – сказав Верховний верховик. – Я десь це читав. Вони в певному сенсі накривають людей.

Вони вийшли через хвіртку у великих дверях, і Декан зачинив її перед носом пані Кекс.

– Він може не прийти, – сказав Верховний верховик, коли вони проходили через двір.

– Він не прийшов на прощальну вечірку бідного старого Кошеля.

– На Обряд він прийде, – сказав Ридикуль. – Це не просто запрошення, на ньому чортова мітка «VSOP» – «відповідь секретна, особиста присутність»[25]25
  В оригіналі згадується абревіатура RSVP (від фр. Repondez s’il vous plait – «дайте відповідь, будь ласка», тобто запит про відповідь у запрошенні), яку Скарбій сприймає за маркування дешевого британського шеррі. У перекладі натомість використовуємо абревіатуру VSOP (Very Superior Old Pale), яка позначає витримку бренді. – Прим. пер.


[Закрыть].

– О, добре. Я люблю коньяк, – сказав Скарбій.

– Заткнися, Скарбію.

* * *

Був провулок, десь у Затінках, найбільш провулковій частині найпровулковішого міста.

Щось маленьке і блискуче закотилося в нього і зникло в пітьмі. За певний час почувся слабкий звук металу.

* * *

Атмосфера в кабінеті Архіректора була дуже прохолодна. Зрештою Скарбій сказав тремтячим голосом:

– Може, він зайнятий.

– Заткнися, – в унісон сказали чарівники.

Щось відбувалося. Підлога всередині окресленої крейдою магічної октограми стала білою від паморозі.

– Раніше таке ніколи не траплялося, – сказав Верховний верховик.

– Це все неправильно, знаєте, – сказав Декан, – нам потрібні якісь свічки, і якісь казанки, і щось, щоб булькало в тигелях, і якийсь блискучий пил, і трохи кольорового диму...

– Для обряду нічого з цього начиння не потрібно, – гостро сказав Ридикуль.

– Для обряду, може, й не потрібно, а для мене потрібно, – пробурмотів Декан, – робити це без правильного оснащення, це те саме, що знімати весь одяг перед тим, як прийняти ванну.

– Саме так я і роблю, – сказав Ридикуль.

– Хм. Ну, кожному своє, звісно, але декому з нас подобається думати, що ми підтримуємо стандарти.

– Може, він у відпустці? – сказав Скарбій.

– О так, – пирхнув Декан. – На пляжі? Кілька холодних напоїв і капелюх із написом «Швиденько поцілуй мене»[26]26
  Kiss Me Quick hat – традиційний британський капелюх для відпочинку на узбережжі. – Прим. ред.


[Закрыть]?

– Продовжуйте. Продовжуйте. Хтось іде, – прошипів Верховний верховик.

Бліді контури постаті в каптурі виникли над октограмою. Вона постійно колихалася, ніби на неї дивилися крізь перегріте повітря.

– Це він, – сказав Декан.

– Ні, не він, – сказав Лектор із Новітніх рун, – це просто сіра ман... В ній нічого не...

Він зупинився.

Вона повернулася, повільно. Вона була наповнена, ймовірно тим, хто її носив, але в той же час було відчуття спустошення, так, ніби це була тільки форма для чогось, що не мало власної форми.

Каптур був порожній.

Порожнеча оглядала чарівників впродовж кількох секунд, а потім сфокусувалася на Архіректорові.

Вона сказала:

– Хто ти?

Ридикуль глитнув:

– Е. Маструм Ридикуль. Архіректор.

Каптур кивнув. Декан запхав палець у вухо і прокрутив. Мантія не говорила.

Нічого не звучало. Це було, ніби по тому у вас з’являвся раптовий спогад про те, що щойно було годі висловити, і жодного уявлення про те, як він тут з’явився.

Каптур сказав: Ви вище створіння цього світу?

Ридикуль глянув на інших чарівників. Декан пильно вглядався.

– Ну... ви знаєте... так... перший серед рівних і щось цього типу... так... – спромігся Ридикуль.

Йому сказали: Ми принесли добрі новини.

– Добрі новини? Добрі новини? – Ридикуль зіщулився під безосібним поглядом. – О, добрі. Це вже добра новина.

Йому сказали: Смерть відійшов від справ.

– Перепрошую?

Йому сказали: Смерть відійшов від справ.

– О? Це... новини... – сказав Ридикуль непевно.

– Гм. Як? Як... саме?

Йому сказали: Ми просимо вибачення за нещодавні збої в обслуговуванні.

– Збої? – сказав Архіректор, тепер остаточно збентежений. – Ну, гм. Я не впевнений, що були... я маю на увазі, звісно, хлопчина завжди тинявся без діла, але більшість часу ми заледве...

Йому сказали: Це все й було найбільшим безладом.

– Невже? Хіба? О, ну, не можна підтримувати безлад, – сказав Архіректор.

Йому сказали: Це, певно, було жахливо.

– Ну, я... це все... я гадаю, ми... я не впевнений... невже було?

Йому сказали: Але тепер тягар скинуто. Возрадуйтесь. Це все. Буде короткий перехідний період, перш ніж придатний кандидат виявить себе, і потім звичайне обслуговування буде відновлено. Тим часом ми просимо вибачення за всі неминучі незручності, спричинені надлишковими проявами життя.

Постать заколивалась і почала блякнути.

Архіректор розпачливо замахав руками.

– Чекай! – сказав він. – Ти не можеш так піти! Я наказую тобі лишитися! Яке обслуговування? Що це все означає? Хто ти?

Каптур повернувся до нього передом і сказав: Ми ніщо.

– Користі з цього! Як тебе звати?

Ми забуття.

Постать зникла.

Чарівники вмовкли. Паморозь в октограмі почала знову розчинятися в повітрі.

– Ох-хо-хо, – сказав Скарбій.

– Короткий перехідний період? То ось що це таке? – сказав Декан.

Підлога струснулася.

– Ох-хо-хо, – знову сказав Скарбій.

– Це не пояснює, чому все живе власним життям, – сказав Верховний верховик.

– Стривайте... стривайте, – сказав Ридикуль, – якщо люди доживають віку і залишають власні тіла і все таке інше, але Смерть не забирає їх...

– Це означає, що вони товчуться над нами, – сказав Декан.

– Не маючи де подітися.

– Не тільки люди, – сказав Верховний верховик. – Усе має лишатися. Кожне, що помирає.

– Наповнюючи світ життєвою силою, – сказав Ридикуль.

Чарівники говорили монотонно, думка кожного забігала поперед розмови до віддаленого жаху її висновків.

– Тиняючись без діла, – сказав Лектор із Новітніх рун.

– Привиди.

– Активність полтерґейстів.

– От тобі раз.

– Хоча стривайте, – сказав Скарбій, який нарешті наздогнав події, – чому це має нас турбувати? Нам нема чого боятися мертвих, правда? Зрештою, вони всього лиш люди, які померли. Вони просто звичайні люди. Люди, як ми.

Чарівники подумали про це. Подивилися один на одного. І закричали, всі одночасно.

Ніхто зовсім не згадав про придатних кандидатів.

* * *

Віра – одна з наймогутніших життєвих сил у багатосвіті. Може, вона й не зовсім спроможна зрушити гори. Але вона може створити того, хто може.

Люди мають зовсім неправильне уявлення про віру. Вони гадають, що вона працює задом наперед. Вони гадають, послідовність така: спершу об’єкт, потім віра. Насправді, вона працює в іншому напрямку. Віра хлюпочеться в небесних сферах, як грудка глини, що кружляє на гончарному колесі. Наприклад, так було створено богів. Вони достеменно мали бути створені їхніми власними вірянами, адже короткий підсумок життів більшості богів передбачає, що їхнє походження точно не може бути божественним. Вони схильні робити точно те саме, що б робили люди, якби була змога, особливо коли це стосується німф, золотих дощів і побивання ворогів.