Жнець

Текст добавлен: 26 июня 2025, 08:51

Текст книги "Жнець"

Автор книги: Террі Пратчетт

Жанр:

Классическое фэнтези

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 15 страниц)

Назад к карточке книги

– Гм, ні. Це наш найкращий асортимент.

Покупець відкинув коробку вбік.

– НІ.

Власник магазину роззирнувся навсібіч, а потім витяг з-під прилавка шухляду, тим часом понизивши голос до конспіративного шепоту.

– Звісно, – сказала вона, – для дуже особливих випадків...

Це була досить маленька коробочка.

Вона також була цілком чорна, крім назви вмісту маленькими білими літерами; кошенят, навіть перев’язаних рожевою стрічкою, до такої коробочки й на милю б не підпустили. Щоб принести таку коробочку, темні незнайомці підіймалися в будинок на підйомнику й спускалися з нього мотузкою.[54]54
Відсилання до британського рекламного ролика шоколаду «Milk Tray», в якій чоловік, схожий на Джеймса Бонда, долає смертельні перешкоди, щоб принести жінці коробку цукерок. Назва «Темні чари» відсилає до бренду шоколаду «Black Magic». – Прим. пер.

[Закрыть]

Темний незнайомець розглядав напис.

– «ТЕМНІ ЧАРИ», – сказав він, – МЕНІ ПОДОБАЄТЬСЯ.

– Для дуже інтимних моментів, – сказала пані.

Здавалося, покупець зважує доречність цього.

– ТАК. ЦЕ МАЄ НАЛЕЖНИЙ ВИГЛЯД.

Власниця магазину сонцесяйно всміхнулася.

– Тож вам загорнути?

– ТАК. ЗІ СТРІЧКОЮ.

– Чи буде ще щось, пане?

Здавалося, покупець запанікував.

– ЩЕ? А МАЄ БУТИ ЩОСЬ ІЩЕ? ТУТ Є ЩОСЬ ІЩЕ? ЩО ІЩЕ ПОТРІБНО ЗРОБИТИ?

– Перепрошую, пане?

– ПОДАРУНОК ДЛЯ ПАНІ.

Власницю магазину трохи збив із пантелику раптовий поворот розмови. Вона вхопилася за рятувальне кліше.

– Ну, правда, ще кажуть, що найкращі друзі дівчат – це діаманти? – сказала вона безтурботно.

– ДІАМАНТИ? О. ДІАМАНТИ. ЦЕ ПРАВДА, ТАК?[55]55
«Diamonds Are a Girl’s Best Friends» – рядок із пісні, який, завдяки виконанню Мерилін Монро, став крилатою фразою. – Прим. пер.

[Закрыть]

* * *

Вони блискали, як уламки зоряного сяйва на чорному оксамиті неба.

– Цей, – сказав торговець. – Особливо розкішний камінь, вам не здається? Зверніть увагу на іскру, винятковий...

– НАСКІЛЬКИ ВІН ДРУЖНІЙ?

Торговець завагався. Він знав про карати, про алмазний блиск, про «воду», і «сорт», і «іскру», але його ніколи не просили оцінювати коштовні камені в одиницях загальної люб’язності.

– Досить добре налаштований? – ризикнув він.

– НІ.

Пальці торгівця ковзнули до наступного уламка замороженого світла.

– Тоді цей, – сказав він, упевненість повернулася в його голос. – Із відомої шахти Короткобур. Можу я звернути вашу увагу на вишуканий...

Він відчув, як пронизливий погляд просвердлює задню стінку його черепа.

– Але нічого, я мушу визнати, не зазначено щодо його дружності, – безславно закінчив він.

Темний покупець несхвально оглянув магазин. В присмерку за тролестійкими ґратами коштовні камені сяяли, як очі драконів у нутрі печери.

– ХОЧА Б ЯКИЙСЬ ІЗ НИХ ДРУЖНІЙ? – спитав він.

– Пане, гадаю, я можу сказати, не боячись суперечностей, що ми ніколи не засновували нашу закупівельну політику на люб’язності коштовних каменів, про які йдеться, – сказав торгівець. Він мав неприємне відчуття, що все йде не так, і що десь на денці свідомості він знав, що саме не так, і якимось чином його свідомість не дозволяла йому створити цей остаточний зв’язок. І це діяло йому на нерви.

– ДЕ НАЙБІЛЬШИЙ ДІАМАНТ У СВІТІ?

– Найбільший? Це просто. Це Сльоза Оффлера, у найглибшому святилищі Загубленого коштовного храму Долі крокодилобога Оффлера в найтемнішій Говандії, він важить вісімсот п’ятдесят карат. І, пане, випереджаючи ваше наступне питання, я особисто ліг би з ним до ліжка.

* * *

Одна з переваг того, щоб бути жерцем Загубленого коштовного храму Долі крокодилобога Оффлера полягає в тому, що можна піти додому рано майже кожного полудня. Це тому, що він загублений. Більшість вірян ніколи не знаходять дорогу сюди. Вони щасливчики.

За традицією, тільки двоє людей входять у внутрішнє святилище. Це був Верховний жрець та інший жрець, не-верховний. Вони мешкали тут роками й були верховними по черзі. Це була невимоглива робота, оскільки найбільш перспективні віряни були прохромлені, розчавлені, отруєні чи пошинковані пастками ще до того, як добігли до маленької скриньки біля ризниці із радісним зображенням термометра.[56]56
Фонд ремонту даху Загубленого коштовного храму! Потрібно ще 6000 золотих зливків!!! Будь ласка, жертвуйте щедро!!! Дякуємо!!! – Прим. авт.

[Закрыть]

Вони грали у «Вбогого пана Цибулю»[57]57
«Cripple Mr Onion» – вигадана гра в карти, в яку грають у книгах серії «Дискосвіт». На основі згадок 1993 року було розроблено однойменну гру в карти з елементами покеру і блекджеку, схвалену Пратчеттом. Пізніше з’явилися комп’ютерні версії та однойменний музичний гурт. – Прим. пер.

[Закрыть] на високому вівтарі, в тіні інкрустованої коштовностями статуї Самого Оффлера, коли почули віддалений скрип головних дверей.

Верховний жрець не звів голови.

– Привітульки, – сказав він. – Що ж, іще один для великої перекотикулі.

Почувся гучний удар, гримкотіння і скрегіт. А потім фінальний бум-м.

– Тепер, – сказав Верховний жрець, – яка була ставка?

– Дві ріні, – сказав менший жрець.

– Гаразд, – промовив Верховний жрець, розглядаючи свої карти. – Ок, я приймаю твої дві рі...

Почувся тихий звук кроків.

– Минулого тижня той молодик із батогом дістався аж великих гострих списів, – сказав менший жрець.[58]58
Відсилка до фільмів про Індіану Джонса з незмінним батогом, який викрадав речі зі священних храмів у джунглях, долаючи перешкоди зі списів, великих куль та небезпечних комах. – Прим. пер.

[Закрыть]

Почувся звук, ніби змивають у дуже великому старому унітазі. Кроки спинилися.

Верховний жрець всміхнувся сам собі.

– Гаразд, – сказав він. – Приймаю твої дві ріні й піднімаю ще на дві.

Молодший жрець кинув карти.

– Подвійна Цибуля, – сказав він.

Верховний жрець підозріливо глянув униз.

Молодший жрець звірився із клаптиком паперу.

– Ти винен мені три тисячі дев’ятсот шістдесят чотири ріні, – сказав він.

Почувся звук кроків.

Жерці обмінялися поглядами.

– Досить давно ніхто не добирався до алеї отруєних дротиків, – сказав Верховний жрець.

– П’ять на те, що цей добереться, – сказав молодший жрець.

– Прийнято.

Почулося клацання металевих наконечників об камінь.

– Аж шкода віднімати твою рінь.

Знову почулися кроки.

– Гаразд, але все ще лишається, – тріск, хлюп, – ставок із крокодилами.

Почулися кроки.

– Ще ніхто й ніколи не проходив повз жахливих охоронців воріт...

Жерці глянули у нажахані обличчя один одного.

– Агов, – сказав той, що був Верховним. – Ти ж не думаєш, що це може бути...

– Тут? Ой, та ну. Ми посередині чортових джунглів, – Верховний жрець спробував усміхнутися. – Жодного шансу, що це може бути...

Кроки почулися ближче.

Жерці нажахано вчепилися один в одного.

– Пані Кекс!

Двері розчахнулися всередину. Темний вихор увірвався в кімнату, загасив усі свічки й розметав карти, як цятки по тканині в горошок.

Жерці почули клацання, коли найбільший діамант виймали з оправи.

– ДЯКУЮ.

За якийсь час, коли, здавалося, нічого не відбувалося, жрець, який не був Верховним, спромігся відшукати трутницю й після кількох невдалих спроб зміг запалити свічку.

Двоє жерців поглянули крізь танець тіней вгору на статую, де нині зяяла дірка в місці, де мав бути найбільший діамант.

За певний час Верховний жрець зітхнув і сказав:

– Ну, давай дивитися на це так: хто, крім нас, дізнається?

– Ага. Ніколи не думав про це так. Гей, можна я буду завтра Верховним жерцем?

– Твоя черга настане аж у вівторок.

– Ой, облиш.

Верховний жрець стенув плечима і зняв капелюх Верховного жерця.

– Штуки такого плану дуже пригнічують, – сказав він, дивлячись угору на спорожнілу статую. – Деякі люди просто не знають, як поводитися в релігійних закладах.

* * *

Смерть промчав через світ і знов приземлився у дворі ферми. Сонце було на горизонті, коли він постукав у двері кухні.

Панна Літунка відчинила їх, витираючи руки фартухом. Вона короткозоро примружилася на гостя і відсахнулася.

– Білле Двері? Тут же зачин...

– Я ПРИНІС ВАМ КВІТИ.

Вона втупилася в мертве, сухе бадилля.

– А ЩЕ ТРОХИ ШОКОЛАДНОГО АСОРТІ, З ТИХ, ЩО ПОДОБАЮТЬСЯ ПАНЯМ.

Вона втупилася в чорну коробочку.

– А ТАКОЖ ОСЬ ВАМ ДІАМАНТ, ЯКИЙ СТАНЕ ВАШИМ ДРУГОМ.

Він спіймав останні промені заходу сонця.

Панна Літунка зрештою спромоглася добути голос:

– Біллє Двері, що ти втовкмачив собі в голову?

– Я ПРИЙШОВ, ЩОБ ЗАБРАТИ ВАС ВІД ЦЬОГО ВСЬОГО.

– Та невже? Й куди ж це?

Настільки далеко Смерть не продумував.

– А ВИ КУДИ ХОЧЕТЕ?

– Я жодної пропозиції на сьогодні не прийму, крім танців, – твердо сказала панна Літунка.

Цього Смерть також не планував.

– ЩО ЦЕ ЗА ТАНЦІ?

– Танці врожаю. Знаєш? Традиція така. Коли врожай зібрано. Це різновид святкування, немов іти на ралець.

– НА РАЛЕЦЬ ДО КОГО?

– Без поняття. Не до когось певного, я гадаю. На ралець загалом, маю припущення.

– Я ПЛАНУВАВ ПОКАЗАТИ ВАМ ДИВА. ЧУДОВІ МІСТА. ВСЕ, ЩО ЗАБАЖАЄТЕ.

– Все?

– ТАК.

– Тоді ми йдемо на танці, Білле Двері. Я завжди ходжу, щороку. Вони на мене розраховують. Знаєш, як це буває.

– ТАК, ПАННО ЛІТУНКО.

Він дотягнувся до її руки й узяв її.

– Що, ти маєш на увазі вже? – сказала вона. – Я не гото...

– ГЛЯНЬТЕ.

Вона поглянула вниз, на своє зненацька виникле вбрання.

– Це не моя сукня. Вона вся в блискітках.

Смерть зітхнув. Великі коханці минулого ніколи не стикалися з панною Літункою.

Казанундер відкинув би копита просто на своїй драбинці.

– ЦЕ ДІАМАНТИ. ВАРТІ СКАРБНИЦЬ КОРОЛІВ.

– Яких королів?

– УСІХ КОРОЛІВ.

– Та ну?

* * *

Хропунець легко ішов дорогою до міста. Після тривання вічності звичайна запилена дорога приносила полегшення.

Сидячи боком позаду Смерті, панна Літунка уважно досліджувала торохкітливий вміст коробочки «Темних чарів».

– Ось, – сказала вона, – хтось виїв усі ромові трюфелі, – знову почулося шелестіння паперу, – і навіть із нижнього шару. Ненавиджу, коли люди починають нижній шар ще до того, як прикінчать верхній. І я можу сказати, що це ти зробив, тому що на кришці була схема, і тут, по ідеї, мусили бути ромові трюфелі. Білле Двері?

– МЕНІ ШКОДА, ПАННО ЛІТУНКО.

– Цей великий діамант трохи важкий. Хоча нічогенький, – неохоче додала вона. – Де ти його роздобув?

– В ЛЮДЕЙ, ЯКІ ВВАЖАЛИ, ЩО ЦЕ СЛЬОЗА БОГА.

– А це так?

– НІ. БОГИ HE ПЛАЧУТЬ. ЦЕ ЗВИЧАЙНИЙ КАРБОН, ЯКИЙ ЗАЗНАВ ДІЇ ВИСОКОГО ТИСКУ Й ТЕМПЕРАТУРИ. ЦЕ ВСЕ.

– Всередині кожної вуглини діамант чекає своєї черги вийти у світ, правда?

– ТАК, ПАННО ЛІТУНКО.

Якийсь час не було жодного звуку, крім цокання копит Хропунця. Потім панна Літунка насмішкувато сказала:

– Я знаю, що відбувається, щоб ти знав. Я бачила, скільки там було піску. Тож ти подумав: «Вона непогана стара торба, я дам їй кілька годин дозвілля, а потім, коли вона не чекатиме, настане час стинати бур’ян», – правда ж?

Смерть не відповів.

– Правду кажу чи не так?

– Я НІЧОГО НЕ МОЖУ ВІД ВАС ПРИХОВАТИ, ПАННО ЛІТУНКО.

– Ха! Гадаю, мені варто почуватися потішеною. Так? Я гадаю, в тебе зараз призначено багато зустрічей.

– БІЛЬШЕ, НІЖ ВИ НАВІТЬ МОЖЕТЕ УЯВИТИ, ПАННО ЛІТУНКО.

– Що ж, за цих обставин ти знову можеш звати мене Ренатою.

На лузі за полем для стрільби з лука було розкладено багаття. Смерть бачив постаті, що рухалися проти нього. І зненацькі скрики катованого, які свідчили, що там хтось налаштовує скрипку.

– Я завжди ходжу на танці врожаю, – невимушено сказала панна Літунка. – Звісно, не для того, щоб танцювати. Я зазвичай наглядаю за їжею й таке інше.

– ЧОМУ?

– Ну, хтось же має наглядати за їжею.

– Я МАЮ НА УВАЗІ, ЧОМУ ВИ НЕ ТАНЦЮЄТЕ?

– Бо я стара, ось чому.

– ВИ НАСТІЛЬКИ СТАРА, НАСКІЛЬКИ СЕБЕ ВВАЖАЄТЕ.

– Ха! Та ти що? Справді? Люди щоразу кажуть ці нісенітниці. Вони завжди кажуть: «Клянусь, ви маєте чудовий вигляд». Вони кажуть: «Ще є порох у порохівницях». «Старий кінь борозни не псує». І таке інше. І це все дурня. Наче бути старим – це щось, від чого треба радіти! Наче розводити філософію довкола цього додасть тобі балів! Моя голова пам’ятає, як мислити по-юнацьки, але мої коліна в цьому пасуть задніх. Або моя спина. Або мої зуби. Спробуй сказати моїм колінам, що вони настільки молоді, наскільки себе почувають, і побачиш, що це тобі дасть. Чи їм.

– МОЖЛИВО, ВАРТО СПРОБУВАТИ.

Більше постатей рухалися супроти вогню. Смерть бачив смугасті жердини, увішані прапорцями.

– Хлопці зазвичай приносять пару дверей від клуні й збивають із них незлецький поміст, – повідомила панна Літунка, – і тоді кожен може приєднатися.

– НАРОДНІ ТАНЦІ? – втомлено спитав Смерть.

– Ні. Нам трохи є чим пишатися, знаєш.

– ВИБАЧТЕ.

– Гей, це ж Білл Двері, правда? – сказала постать, що манячила в присмерку.

– Це добрий старий Білл!

– Гей, Білле!

Смерть оглянув коло простодушних облич.

– ЗДОРОВ, ДРУЗІ МОЇ.

– Ми чули, ти поїхав геть, – сказав Герцог Піддупний. Він глипнув на панну Літунку, коли Смерть допомагав їй зійти з коня. Його голос трохи затнувся, поки він аналізував ситуацію.

– Ви маєте дуже... блискучий вигляд... сьогодні, панно Літунко, – галантно закінчив він.

У повітрі пахло теплою, вогкою травою. Любительський оркестр все ще готувався під накриттям.

Тут були столи на козлах, заставлені їжею, яка в нормі асоціюється зі словом «трапеза» – пироги зі свининою, як лаковані військові фортеці, барила диявольської квашеної цибулі, картопля в мундирах плавала в холестериновому океані топленого масла. Дехто з місцевих стариганів уже облаштувався на лавах і стоїчно, хоча й беззубо пережовував їжу, із виразом людей, які мали намір просидіти тут всю ніч, якщо доведеться.

– Приємно бачити, що старі люди добре бавлять час, – сказала панна Літунка. Смерть поглянув на їдців. Більшість із них були молодші за панну Літунку.

Звідкись із запашної темряви за багаттям почулося гигикання.

– Які молоді люди, – рівно додала панна Літунка. – Було в нас прислів’я про цю пору року. Дайте подумати... щось типу «По опеньки ходила, козубеньку згубила... вражий сину, віддай мою запасчину...»[59]59
В оригіналі перефразована стара сассекська народна пісня «Apples be ripe, nuts be brown, petticoats up, trousers down». – Прим. пер.

[Закрыть], щось таке, – вона зітхнула. – От же час летить. Е?

– ТАК.

– Знаєш, Білле Двері, може, ти й маєш рацію щодо сили позитивного мислення. Сьогодні я почуваюся набагато краще.

– ТАК?

Панна Літунка розсудливо оглянула поміст.

– Дівчам я була знатна танцюристка. Усіх могла перетанцювати. Я танцювала до заходу місяця. Я танцювала до сходу сонця.

Вона простягла руку і зняла стрічку, що зв’язувала її волосся в тугий пучок, і струснула білим водограєм.

– Я так розумію, ти танцюєш, пане Білл Двері?

– СЛАВЕТНИЙ ЦИМ, ПАННО ЛІТУНКО.

Під музичним накриттям головний скрипаль кивнув іншим музикам, притис скрипку підборіддям і почав притупувати по дошці черевиком:

– І-раз! І-два! І-раз, і-два, три, чотири...

* * *

Уявіть краєвид і помаранчевий серпик місяця над ним. А під ним – коло нічних вогнів.

Тут були старі улюбленці – кадриль, хоровод, аркан; їхні хитромудрі сплетіння, якби танцюристи тримали в руках ліхтарики, викреслили б такі топологічні фігури, що вийшли б за межі розуміння всякої фізики, і танці такі нестримні, що змушували бездоганно притомних людей вигукувати «Гоп-гоп-гоп!» і «Чеберячки!» і не померти опісля від сорому.[60]60
В оригіналі базова фігура «квадратного танцю» do-si-do та відомий шотландський вигук «Och ауе!» («О так!»). – Прим. пер.

[Закрыть]

Коли бойові втрати винесли з танцполу, вцілілі перейшли до польки, мазурки, фокстроту, квікстепу й інших кроків різних птахів і тварин, а після цих танців люди утворили арку, під якою проходили інші, що, ймовірно, відображає народні спогади про страти або коло, що, ймовірно, відображає народні спогади про чуму. І між цього всього кружляли дві постаті – так, ніби завтрашнього дня не існує.

Головний скрипаль ледве усвідомив, що, коли він спинився перевести подих, постать, яка кружляла, притулом вистрибала із стовпотворіння, і голос біля його вуха сказав:

– ТИ ПРОДОВЖИШ, ПОВІР МЕНІ.

Коли він охляв удруге, діамант розміром із його кулак приземлився на дошки перед ним. Менша постать вихилясом вискочила до нього з-поміж танцювальників і сказала:

– Якщо ви, хлопці, не продовжите грати, то я, Вільяме Чопе, я особисто потурбуюся, щоб ваше життя перетворилося на повне паскудство.

І повернулася в чавильню тіл.

Скрипаль поглянув на діамант. На нього можна було купити п’ять королівств на вибір. Він ногою загилив його під себе.

– Дай боже, щоб не остання, ге? – сказав барабанник, вишкіряючись.

– Заткнися і грай!

Він усвідомлював, що на кінчиках його пальців з’являється мелодія, якої його голова ніколи не знала. Барабанник і дудар також це відчували. Музика лилася звідкись. Не вони грали її. Вона грала їх.

– ЧАС ДЛЯ НОВОГО ТАНЦЮ.

– Дурррамп-да-дум-дум, – видував дудар, піт струменів із його підборіддя, коли він підхоплював іншу мелодію.

Танцюристи в невизначеності кружляли довкола, невпевнені щодо фігур. Але одна пара цілеспрямовано рухалася крізь них у хижому напівприсяді, їхні руки були зчеплені й виставлені вперед, як бушприт смертоносного ґалеона.

На краю помосту вони розвернулися в сум’ятті кінцівок, яке, здавалося, нехтувало нормальною анатомією, і почали кутастий наступ назад крізь натовп.

– Як він називається?

– ТАНГО.

– Нас за нього не запроторять до в’язниці?

– НЕ ДУМАЮ.

– Неймовірно.

Музика змінилася.

– Я знаю! Це Квірмський танок бою биків! Стриб-плиг![61]61
Тут і на с. 230 у Пратчетта обігрується неперекладна гра міжмовних омонімів: вигуків «Оlé» іспанською та «Oh-lay!» англійською і фрази «Аи lait» («з молоком» французькою, коли йдеться, наприклад, про каву). – Прим. пер.

[Закрыть]

– ...АБИ З НІГ?

Швидка канонада пустих тріскучих звуків раптом почала задавати ритм музиці.

– Хто грає на маракасах?

Смерть вишкірився.

– МАРАКАСИ? МЕНІ НЕ ПОТРІБНІ... МАРАКАСИ.

А потім настало тепер.

Місяць на одному горизонті став власною примарою. На іншому вже з’явилося віддалене сяйво прийдешнього дня.

Вони пішли з танцполу.

Що б не приводило в рух оркестр упродовж ночі, тепер воно повільно спадало. Вони подивилися один на одного. Скрипаль Чіп глянув униз на коштовний камінь.

Він все ще був там.

Барабанник спробував втерти трохи життя у свої зап’ястя.

Чіп безпомічно подивився на змучених танцюристів.

– Ну що ж... – сказав він і підняв свою скрипку ще раз.

* * *

Панна Літунка і її супутник слухали з туману, який наповзав із полів у світлі світанку.

Смерть упізнав повільний, наполегливий ритм. Він змусив його подумати про дерев’яні фігурки, які кружляли крізь Час, поки не закінчиться накрут.

– Я ЦЬОГО НЕ ЗНАЮ.

– Це останній вальс.

– ПІДОЗРЮЮ, ЩО ТАКОГО НЕ ІСНУЄ.

– Знаєш, – сказала панна Літунка, – весь вечір я міркувала, як же це станеться. Як ти збираєшся це зробити. Я маю на увазі, люди мають померти від чогось, правда? Я думала, може, від виснаження, але я ніколи не почувалася краще. Це був найкращий момент мого життя, а я навіть не захекалася. Насправді це додало мені сил, Біллє Двері. І я...

Вона зупинилася.

– Я ж не дихаю, правда, – це було не питання. Вона тримала руку навпроти обличчя і хукала на неї.

– НІ.

– Розумію. Я ніколи так не веселилася за ціле своє життя... ха! Тож... коли?

– ЗНАЄТЕ, КОЛИ ВИ СКАЗАЛИ, ПОБАЧИВШИ МЕНЕ, ЩО ТУТ ЖЕ ЗАЧИН?

– Так.

– САМЕ ТАМ І БУВ ЕПІЛОГ.

Здавалося, панна Літунка його не чує. Вона крутила власну долоню перед очима, ніби ніколи її не бачила.

– Бачу, ти вніс кілька змін, Білле Двері, – сказала вона.

– НІ. ЦЕ ЖИТТЯ ВНОСИТЬ БАГАТО ЗМІН.

– Я маю на увазі, що я молодша на вигляд.

– ЦЕ Я ТАКОЖ МАВ НА УВАЗІ.

Він клацнув пальцями. Хропунець припинив пастися біля живоплоту й риссю підбіг до них.

– Знаєш, – сказала панна Літунка, – я завжди думала... я завжди думала, що у всіх є власний, ну, знаєш, природний вік. Бачиш десятилітніх дітей, які поводяться, ніби їм тридцять п’ять. Деякі люди народжуються одразу середнього віку, один в один. Було б добре думати, що я була... – вона глянула вниз на себе, – ну, скажімо, вісімнадцятилітньою... ціле життя. Всередині.

Смерть нічого не сказав. Він допоміг їй залізти на коня.

– Коли я бачу, що робить з людьми життя, знаєш, ти здаєшся не таким і поганим, – тривожно сказала вона.

Смерть клацнув зубами. Хропунець рушив уперед.

– Ти ніколи не зустрічав Життя, правда?

– ЩИРО КАЖУЧИ, НІКОЛИ.

– Можливо, велика біла тріскуча штуковина. Ніби буря в штанях.

– ДУМАЮ, НІ.

Хропунець злетів у вранішнє небо.

– У будь-якому разі... смерть усім тиранам, – сказала панна Літунка.

– ТАК.

– Куди ми їдемо?

Хропунець перейшов на чвал, але пейзаж не рухався.

– Добрячий в тебе кінь, – сказала панна Літунка. Її голос тремтів.

– ТАК.

– Але що він робить?

– РОЗГАНЯЄТЬСЯ.

– Але ж ми нікуди не Йдемо...

Вони зникли.

* * *

Вони з’явилися.

Краєвид – сніг і зелений лід розвалених гір. Це були не старі гори, зношені часом і негодою і вкриті пологими лижними схилами, а юні, похмурі гори-підлітки. Вони берегли таємницю розщелин і безжальних тріщин. Одна недоречна рулада викличе у відповідь не радісне відлуння самотнього козопаса, а п’ятдесят тонн снігу експрес-доставкою.[62]62
Відсилання до однойменного музичного номера з надзвичайно відомого в середині XX століття мюзиклу (а пізніше – фільму) «Звуки музики». – Прим. пер.

[Закрыть]

Кінь приземлився на снігову кучугуру, яка не мала, по ідеї, його витримати.

Смерть зліз і допоміг спуститися панні Літунці.

Вони пішли понад снігом до замерзлої глинистої стежки, що обіймала бік гори.

– Нащо ми тут? – спитав дух панни Літунки.

– Я НЕ РОБЛЮ ПРИПУЩЕНЬ ПРО ВИСОКІ МАТЕРІЇ.

– Я маю на увазі, тут, у цих горах. Тут у цій географії, – терпляче сказала панна Літунка.

– ЦЕ НЕ ГЕОГРАФІЯ.

– А що тоді?

– ІСТОРІЯ.

Вони зайшли за поворот стежки. Там стояв нав’ючений поні й жував кущ. Стежка закінчувалася в стіні підозріло білого снігу.

Смерть видобув життємір із надр своєї мантії.

– ТЕПЕР, – сказав він і ступив у сніг.

Вона мить спостерігала, міркуючи, чи мусить зробити те саме. Суцільність – одна з тих звичок, яких надто важко позбутися.

А потім їй і не довелося.

Хтось вийшов назовні.

* * *

Смерть поправив вуздечку Хропунця і заліз на нього. Він завмер на мить, щоб подивитися на дві постаті біля лавини.

Вони виблякли майже до невидимості, їхні голоси – лиш звихрення повітря.

– Все, що він сказав: «КУДИ Б ВИ НЕ ЙШЛИ, ВИ ПІДЕТЕ РАЗОМ». Я спитав, куди. Він сказав, що не знає. Що відбувається?

– Руфусє, серце моє, тобі в це важко буде повірити...

– А хто був цей чоловік у масці?[63]63
Відсилання до відомої фрази з вестерна «Самотній рейнджер», де на американському Дикому Заході діє шляхетний герой у масці. – Прим, пер.

[Закрыть]

Обоє роззирнулися.

Там нікого не було.

* * *

У селищі у Вівцескельних горах розуміють, що означає морріс данс, і танцюють його один раз, на світанку, в перший день весни. Потім вони не танцюють його впродовж усього літа. Зрештою, в чому тоді сенс? Яка від того може бути користь?

Але в певний день, коли ночі скорочуються, танцюристи лишають роботу рано й виймають із шаф і горищ інше вбрання, чорне, й інші дзвіночки. Вони йдуть різними дорогами до відособленої долини поміж безлистих дерев. Вони не розмовляють. Немає музики. І важко уявити, якою б вона могла бути.

Дзвіночки не дзвенять. Вони зроблені з октирону, магічного металу. Але вони не є достеменно безгучними дзвінками. Безгучність – це проста відсутність звуку. А вони роблять протилежне до звуку, різновид надійно структурованої тиші.

І в холодне пообіддя, коли світло збігає з неба, серед вкритого інеєм листя й вогкого повітря вони танцюють інший морріс. Через рівновагу речей. Потрібно станцювати обидва, кажуть вони. Інакше не станцюєте жодного.

* * *

Кошіль Бук тинявся уздовж Латунного мосту. Це була пора в Анк-Морпорку, коли нічні мешканці лягають спати, а денні мешканці прокидаються. Виняткова ситуація, коли і тих, і тих довкола не так уже й багато.

Кошіль почував потребу бути тут, в цьому місці, у цю ніч, тепер. Це було не зовсім те відчуття, яке він мав, коли збирався померти. Це було, скоріше, відчуття, яке має зубчасте коліщатко в годиннику – штучки обертаються, пружини розпружуються, і це те, де ти маєш бути...

Він зупинився і перехилився. Темна вода або принаймні дуже текуче багно цмокало біля кам’яних опор мосту.

Була стара легенда... що ж там було, ну ж бо? Якщо кинути монету в Анк із Латунного мосту, ти точно повернешся?

Чи це відбудеться, тільки якщо вона вилетить із Анку? Певно, оте перше. Більшість громадян, якщо вони впустили монету в річку, були впевнені, що повернуться, в першу чергу, щоб пошукати монету.

Постать заманячила в тумані. Він напружився.

– Добранок, пане Буче.

Кошіль дозволив собі розслабитися.

– О. Сержанте Колон? Я думав, це хтось інший.

– Всього лиш я, вашамоць, – приязно сказав вартовий. – З’явився – не забарився.

– Бачу, міст пережив ще одну ніч невкраденим, сержанте. Чудова робота!

– Не можна переборщити з обережністю, я завжди кажу.

– Я впевнений, що ми, громадяни, можемо спокійно спати в ліжках одне одного, знаючи, що ніхто не дасть драла серед ночі з п’ятитисячотонним мостом, – сказав Кошіль.

На відміну від Гнома Модо, сержант Колон знав значення слова «глуз». Він гадав, що воно означає «типу ніби глузд». Він з повагою вишкірився до Кошеля.

– Треба швидко метикувати, щоб випереджати сучасну міжнародну злочинність, пане Буче, – сказав він.

– Молодець. Е. Ти нікого, е, тут поблизу не бачив?

– Жодної живої душі, – сказав сержант. Він спам’ятався і додав. – Не хотів образити.

– О.

– Що ж, я піду далі, – сказав сержант.

– Добре. Добре.

– Ви в порядку, пане Буче?

– Добре. Добре.

– Не збираєтеся знову кинутися в річку?

– Ні.

– Точно?

– Так.

– О. Ну. Тоді добраніч, – він повагався. – Наступного разу голову забуду, – сказав він. – Хлопчина тут неподалік попросив мене передати це вам, – він витяг брудний конверт.

Кошіль втупився у туман.

– Який хлопчина?

– Той хло... о, він вже пішов. Високий хлопчина. Досить дивний на вигляд.

Кошіль розгорнув клаптик паперу, на якому було написано: «ООоооЕеееОооЕеееОООеее».

– A, – сказав він.

– Погані новини? – сказав сержант.

– Це залежить, – сказав Кошіль, – з якого боку дивитися.

– О. Правда. Добре. Ну... тоді добраніч.

– Прощавай.

Сержант Колон повагався хвильку, а потім стенув плечима й побрів далі. Коли він відійшов подалі, тінь за ним ворухнулася й вишкірилася.

– КОШЕЛЮ БУЧЕ?

Кошіль роззирнувся.

– Так?

Кутиком ока Кошіль побачив пару кістлявих рук, які сперлися на парапет. Почувся слабкий звук, коли постать спробувала вмоститися зручніше, а потім заспокійлива тиша.

– А, – сказав Кошіль, – я гадаю, ти захочеш впоратися чимшвидше?

– НЕМА ПОСПІХУ.

– Я гадав, ти завжди такий пунктуальний.

– ЗА ЦИХ ОБСТАВИН ЗАЙВІ КІЛЬКА ХВИЛИН НЕ СТАНОВЛЯТЬ ВЕЛИКОЇ РІЗНИЦІ.

Кошіль кивнув.

Вони стояли пліч-о-пліч у мовчанні, поки довкола них приглушено гарчало місто.

– Знаєш, – сказав Кошіль, – це було чудове посмертя.[64]64
«It’s a wonderful afterlife» – відсилання до фільму Франка Капри 1945 року «It’s a Wonderful Life», в якому головний герой збирається стрибнути з мосту, але зустрічає там свого ангела. – Прим. пер.

[Закрыть] Де ти був?

– Я БУВ ЗАЙНЯТИЙ.

Кошіль насправді не слухав.

– Я зустрів людей, про існування яких ніколи й не здогадувався. Я робив усяку всячину. Я справді запізнав, хто такий Кошіль Бук.

– ТО ХТО Ж ВІН?

– Кошіль Бук.

– РОЗУМІЮ, ЗА ЯКИХ УМОВ ЦЕ МУСИЛО СТАТИ ПОВНОЮ НЕСПОДІВАНКОЮ.

– Ну, так.

– ВСІ ЦІ РОКИ ТИ НАВІТЬ НЕ ПІДОЗРЮВАВ.

Кошіль Бук достеменно знав, що таке глуз, і єхидство теж міг розпізнати.

– Легко тобі говорити, – промимрив він.

– МОЖЛИВО.

Кошіль знову глянув униз на річку.

– Це було чудово, – сказав він. – Після всього цього часу. Бути потрібним важливо.

– ТАК. АЛЕ ЧОМУ?

Кошіль мав заскочений вигляд.

– Я не знаю. Як можу я знати? Бо у цьому всі ми були разом, я гадаю. Бо ми не покинули там своїх людей. Бо я був мертвим надто довго. Бо що завгодно краще, ніж бути самотнім. Бо люди є люди.

– А ШІСТЬ ПЕНСІВ Є ШІСТЬ ПЕНСІВ. АЛЕ ЗБІЖЖЯ – ЦЕ НЕ ПРОСТО ЗБІЖЖЯ.

– Хіба?

– НІ.

Кошіль сперся спиною. Каміння мосту лишалося теплим після денної спеки. На його подив, Смерть також сперся спиною.

– БО ВСЕ, ЩО ТИ МАЄШ, – ЦЕ ТИ САМ, – сказав Смерть.

– Що? О. Так. І це теж. А навколо величезний холодний всесвіт.

– ТИ БУДЕШ ВРАЖЕНИЙ.

– Одного життя не досить.

– О, Я НЕ ЗНАЮ.

– Гм?

– КОШЕЛЮ БУЧЕ?

– Так?

– ЦЕ БУЛО ТВОЄ ЖИТТЯ.

І з величезним полегшенням, і загальним оптимізмом, і відчуттям, що все могло бути набагато гірше, Кошіль Бук помер.

* * *

Десь у середніччі Редж Шкарбан роззирнувся в обидва боки, витяг потаємного пензля і маленький глечик фарби зі свого піджака і намалював на зручній стіні: «Всередині кожного живого мертвий чекає своєї черги вийти у світ...».

І так усе завершилося. Кінець.

* * *

Смерть стояв при вікні свого темного кабінету, дивлячись у сад.

Нічого не рухалося у його непорушному володінні. Темні лілеї квітли біля ставка із пстругом, де рибалив маленький гіпсовий скелет гнома. Вдалині були гори.

Це був його власний світ.

Його не було на жодній карті. Але нині йому чогось бракувало.

Смерть вибрав косу з підставки у величезному холі. Він прокрокував повз величезний годинник без стрілок і вийшов назовні.

Він перейшов через чорний фруктовий сад, де Альберт клопотався з вуликами, і далі, поки зійшов на маленький насип на краю саду.

Далі, до самих гір, лежали безформні землі – вони мали вагу, вони певним чином існували, але ніколи не було жодних причин означувати їх детальніше. Принаймні досі.

Альберт підійшов до нього ззаду, кілька темних бджіл усе ще дзижчали біля його голови.

– Що ви робите, господарю? – сказав він.

– ПРИГАДУЮ.

– Га?

– Я ПРИГАДУЮ, КОЛИ ВСЕ ЦЕ БУЛО ЗІРКАМИ.

– Чим було? О, так.

Він клацнув пальцями. Виникли поля, повторюючи м’які обриси землі.

– Золоті, – сказав Альберт, – це добре. Я завжди думав, що нам би тут не завадило трохи більше кольору.

Смерть похитав головою. Це все ще було не зовсім правильно.

Потім він усвідомив, що це було. Життєміри, велика кімната, наповнена ревінням життів, що зникали, була продуктивною й необхідною, чогось такого й потребує належний порядок. Але...

Він знову клацнув пальцями, і пробіг вітерець. Поля збіжжя зворухнулися, хвиля за хвилею розгортаючись уздовж схилів.

– АЛЬБЕРТЕ?

– Так, господарю?

– ЧИ НЕ ПОТРІБНО ТОБІ ЗА ЩОСЬ ВЗЯТИСЯ? ЗА ЯКУСЬ ДРІБНУ РОБОТУ?

– Я не думаю, – сказав Альберт.

– ДЕІНДЕ, Я МАЮ НА УВАЗІ.

– А. Ви маєте на увазі, що хотіли би побути на самоті, – сказав Альберт.

– Я ЗАВЖДИ НА САМОТІ. АЛЕ ЗАРАЗ Я ХОТІВ БИ ПОБУТИ НА САМОТІ ЗІ СОБОЮ.

– Точно. Тоді я просто піду і, м-м-м, перероблю якісь маленькі справи в будинку, – сказав Альберт.

– ТАК І ЗРОБИ.

Смерть стояв на самоті, споглядаючи, як пшениця танцює від вітру.

Звісно, це була тільки метафора. Люди були більше, ніж збіжжям. Вони крутилися в крихітних залюднених життях, буквально як накручені, наповнюючи свої дні від краю до краю справжньою боротьбою за життя.

І всі життя були точнісінько однієї довжини. Навіть дуже короткі й дуже довгі. В усякому разі, з точки зору вічності. Десь тихий голос Білла Двері сказав: а з точки зору власника, що довше, то краще.

– ПИСК.

Смерть глянув униз.

Біля його ноги стояла маленька постать.

Він сягнув рукою вниз і узяв її, підніс до допитливої очниці.

– Я ЗНАВ, ЩО КОГОСЬ ПРОПУСТИВ.

Смерть Щурів кивнув.

– ПИСК?

Смерть похитав головою.

– НІ, Я НЕ МОЖУ ДОЗВОЛИТИ ТОБІ ЛИШИТИСЯ, – сказав він, – Я Ж НЕ ЗАПУСКАЮ ФРАНШИЗУ ЧИ ЩОСЬ ТАКЕ.

– ПИСК?

– ТИ ЄДИНИЙ ЛИШИВСЯ?

Смерть Щурів розтулив крихітну скелетну лапку. Там стояв крихітний Смерть Бліх, поглядаючи знічено, але з надією.