Текст книги "Жнець"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 15 страниц)

Білл Двері, здавалося, замислився над цим питанням певний час. Потім він сказав:

– Я ГАДАЮ, ВІДПОВІДЬ НА ЦЕ – БЕЗПЕРЕЧНЕ «ТАК», ПАННО ЛІТУНКО.

* * *

Нудль Від-Душі-Відриваю також ніколи не бачив сенсу випитувати, принаймні, коли випитування стосувалися його й питання були на зразок: «А це твої речі, щоб їх продавати?». Але, як виявилося, ніхто не з’явився вилаяти його, що він продає їхню власність, і для нього цього було досить. Цього ранку він продав понад тисячу маленьких кульок і найняв троля, щоб потік із таємничого джерела постачання в льоху не зупинявся.

Люди були від них у захваті.

Принцип дії був сміховинно простий і легко зрозумілий пересічному громадянину Анк-Морпорка після кількох невдалих спроб.

Якщо кульку потрусити, хмарка маленьких білих сніжинок завихрювалася всередині в рідині й витончено осідала на крихітну модель відомих визначних місць Анк-Морпорка. В деяких кульках це була Академія, чи Вежа мистецтв, чи Латунний міст, чи Палац Патриція. Точність була неймовірна.

А потім їх не лишилося. Ну, подумав Нудль. Оскільки технічно вони йому не належали – хоча морально, звісно, морально вони були його – він насправді не міг нарікати.

Ну, він, звісно, міг нарікати, але тихенько сам до себе, а не комусь конкретно. Певно, це було на краще, якщо подумати. Загребти побільше, штовхнути подешевше. Збути з рук – і опісля цими руками ставало набагато легше розводити в жесті ображеної невинності, зі словами: «Хто – я?».

Хоча вони справді були гарненькі. Крім, дивна річ, напису. Він був унизу кожної кульки, кривими аматорськими літерами, ніби зробленими кимось, хто ніколи раніше не бачив письма, а намагався щось скопіювати. Унизу кожної кульки, під вигадливою вкритою маленькими сніжинками будівлею були слова

Маструм Ридикуль, Архіректор Невидної академії, був затятим спецієлістом[16]16
  Людина, яка точно додасть солі й, можливо, перцю у будь-яку страву, яку ви перед нею поставите, незалежно від того, скільки її вже там є, і не зважаючи на смак. Психіатри-біхевіористи, які працювали на постачальників фаст-фуду в цілому Всесвіті, заощадили мільйони всілякої місцевої валюти, коли помітили явище спецієлізму і порадили своїм працедавцям взагалі не класти приправи. І це правда. – Прим. авт.


[Закрыть]. Під час кожного прийому їжі навпроти нього ставили слоїки спецій. Вони містили сіль, три види перцю, чотири види гірчиці, чотири типи оцту, п’ятнадцять різних сортів чатні і його улюблений соус ого-ого – суміш старої замазки, солоних огірків, каперсів, гірчиці, манго, інжиру, меленого вахуні[17]17
  Плід вахуні росте тільки в певних місцинах язичницької Говандії. Він має двадцять футів у довжину, колір вушної сірки, вкритий шпичаками і смердить, як мурахоїд, який з’їв дуже погану мураху. – Прим. пер.


[Закрыть], есенції анчоусів, асафетиди і, що особливо важливо, сірки й селітри для міцності.

Ридикуль успадкував формулу від дядька, який одного вечора після півпінти соусу на додачу до ситної вечері мусив з’їсти кекс із вугілля, щоб вгамувати шлунок, а потім запалив люльку і зник за загадкових обставин, правда його черевики наступного літа знайшли на даху.[18]18
  Обставини стануть менш загадковими, якщо згадати, що вугілля, сірка й селітра є основними складовими пороху. Рецепт соусу можна знайти в книзі «Nanny Ogg’s Cookbook». – Прим. пер.


[Закрыть]

На ланч була холодна баранина. Баранина добре йшла зі соусом ого-ого, наприклад, у ніч, коли старий Ридикуль помер, вона пройшла принаймні три милі.

Маструм пов’язав серветку навкруг шиї, потер руки і простягнув їх. Слоїки зрушилися.

Він знову простягнув руки. Вони ковзнули геть.

Ридикуль зітхнув.

– Гаразд, хлопці, – сказав він, – жодної магії за столом, ви знаєте правила. – Хто грається в дурня?

Решта старших чарівників втупилися в нього.

– Я, я, я не думаю, що ми ще в це граємо, – казав Скарбій, який в цю мить суто випадково відштовхнувся від берегів притомності, – я, я, я гадаю ми втратили кілька карт...

Він роззирнувся, гигикнув і повернувся до спроб розрізати баранину ложкою. Решта чарівників нині тримали ножі від нього подалі.

Усі слоїки злетіли в повітря і почали повільно обертатися. А потім вибухнули. Чарівники, стікаючи оцтом і дорогими спеціями, осовіло це розглядали.

– Напевно, це соус, – ризикнув Декан, – вчора він був крапелиночку небезпечним.

Щось капнуло йому на голову і приземлилося в його ланч. Це був чорний металевий шуруп, кілька дюймів завдовжки.

Інший помірно контузив Скарбія.

За секунду чи дві третій поцілив точнісінько в стіл поруч із рукою Архіректора й застряг там.

Чарівники звели очі вгору.

Велика зала ввечері освітлювалася однією масивною люстрою, хоча це слово часто асоціюється із мерехтливими скельцями й здається недоречним стосовно велетенської, важкої, чорної, в патьоках жиру штуки, яка висить над головою, ніби жахлива кредитна заборгованість. Вона могла тримати тисячі свічок. Вона була простісінько над столом старших чарівників.

Інший шуруп цюкнув об підлогу біля каміна.

Архіректор прочистив горло.

– Тікаймо? – запропонував він.

Люстра впала.

Уламки столу й посуду розкришилися об стіни.

Здорові шматки смертоносного жиру розміром із людську голову з шумом порснули крізь вікна. Ціла свічка, що вилетіла з руйновища з аномальною швидкістю, на кілька дюймів встромилася в двері.

Архіректор вивільнився від залишків стільця.

– Скарбію! – заволав він.

Скарбій постав із каміна.

– М-м-м, так, Архіректоре? – тремтячим голосом спитав він.

– Що це все означає?

Ридикулів капелюх здіймався над його головою.

Це був простий гостроверхий чаклунський капелюх із м’якими крисами, але припасований до виняткового способу життя Архіректора. В нього була увіткнута наживка для риболовлі. За стрічку був запхнутий дуже маленький арбалет на випадок, якщо під час пробіжки він побачить те, що можна підстрелити, і Маструм Ридикуль виявив, що гострий кінець якраз підходящого розміру для маленької пляшки «Дуже старого й особливого Бентінкового бренді». Він був дуже прив’язаний до цього капелюха. Але капелюх був більше не прив’язаний до нього.

Він легко плив крізь кімнату. Він видавав слабке, але виразне булькання.

Архіректор схопився на ноги.

– От холєра! – загорлав він, – ця штука коштує дев’ять доларів за літр!

Він підстрибнув за пляшкою, промахнувся і продовжив стрибати, поки завис у стрибку за кілька футів над землею.

Скарбій схвильовано звів руку.

– Можливо, шашіль? – спитав він.

– Якщо це все триватиме, – загарчав Ридикуль, – взагалі хоч щось триватиме далі, чуєте ви, я дуже розлючуся!

Його спустили на підлогу в ту ж мить, як відчинилися великі двері. Один з придверників коледжу метушився в супроводі загону варти Патрицієвого палацу. Капітан варти дивився, як Архіректор метеляється вгору-вниз, із виразом обличчя, з яким слово «цивільний» вимовляють загалом таким же тоном, що й «тарган».

– Ти тут головний чувак? – сказав він.

Архіректор обсмикнув мантію і спробував розпрямити бороду.

– Я Архіректор цієї Академії, так, – сказав він.

Капітан варти з цікавістю роззирнувся по залі.

Студенти скулилися в дальньому кінці. Розхлюпана їжа вкривала більшу частину стін аж до стелі. Шматки меблів вилягли навколо уламків люстри, як дерева навколо точки падіння метеорита.

Потім він заговорив із відразою людини, чий батько закінчив освіту у віці дев’яти років і кому вистачило самих переказів про це...

– Потихеньку вдаємося до юнацьких пустощів, правда? – сказав він. – Стріляємо хлібними кульками, щось таке?

– Можу я спитати про причини цього вторгнення? – холодно сказав Ридикуль.

Капітан варти сперся на свого списа.

– Ну, – сказав він, – справи такі. Патрицій забарикадувався в спальні через те, що меблі в замку почали літати навколо так, що ви й не повірите, кухарі навіть не можуть в кухню зайти через те, що там діється...

Чарівники старалися не дивитися на вістря списа. Воно почало відкручуватися саме собою.

– В усякому разі, – продовжував капітан, не зважаючи на тихий звук металу, – Патрицій погукав через замкову шпарку, розумієш, сказав мені – Дутласе, я тут міркую, чи не метнутися тобі кабанчиком в Академію і не попросити головного чувака зробити таку ласку й піднятися сюди, якщо він не надто зайнятий? Але я завжди можу йому сказати, що ви зайняті своїми студентськими жартиками, якщо забажаєте.

Вістря майже злізло з держака.

– Ви мене слухаєте? – підозріло спитав капітан.

– Гм-м? Що? – сказав Архіректор, відводячи очі від обертання металу. – О. Так. Ну, можу тебе запевнити, друзяко, що ми не є причиною...

– Аргх!

– Перепрошую?

– Вістря впало мені на ногу!

– Справді? – невинно спитав Ридикуль.

Капітан варти застрибав на одній нозі.

– Чуєте, ви чортові бродячі фіґлярі, йдете ви чи ні? – сказав він між стрибками. – Мій бос не дуже щасливий. Зовсім не дуже щасливий.

* * *

Велика безформна хмара Життя пливла через Дискосвіт, як вода, що підіймається за греблею, коли шлюзи зачинено. Без Смерті, який віднімав життєву силу, коли з нею було покінчено, йому було ніде йти.

Воно приземлялося тут і там із випадковістю полтерґейста, як зблиски літньої блискавки перед великою бурею. Усе, що існує, жадає жити. В цьому вся суть круговороту життя. Це двигун, що рухає великі біологічні міхи еволюції. Усе намагається здертися чимвище на дерево, пазурячи, тентаклюючи, ослизнюючи свій шлях до наступної ніші, поки не досягне самісінької верхівки – яка, в цілому, ніколи не здається вартою всіх цих зусиль.

Усе, що існує, жадає жити. Навіть речі, які живими не є. Речі, які мають якесь недо-життя, метафоричне життя, майже-життя.

І тепер, в той же спосіб, у який раптовий чар-жар породжує неприродні й екзотичні квіти...

Щось таки було в цих маленьких кульках. Потрібно було їх підняти і потрусити, і дивитися, як гарненькі сніжинки кружляють і зблискують. А потім принести їх додому й покласти на камінну полицю.

А потім забути про них.

* * *

Стосунки між Академією і Патрицієм, абсолютним владарем і майже милостивим диктатором Анк-Морпорка, були складними й тонкими. Чарівники трималися того, що вони, як слуги вищої правди, не є суб’єктами приземлених законів міста.

Патрицій сказав, що це, справді, відповідає дійсності, але вони будуть, чорт забирай, платити свої податки, як усі решта.

Чарівники сказали, що як послідовники світла мудрості вони не зобов’язані присягати на вірність жодному зі смертних.

Патрицій сказав, що це запросто може бути правдою, але вони також зобов’язані платити місту податки, двісті доларів з носа на рік, сплачується щоквартально.

Чарівники сказали, що Академія обстоює повагу до магічного ґрунту і з огляду на це звільнена від оподаткування; і, в будь-якому разі, не можна обкласти податками знання.

Патрицій сказав, що можна. І вони становлять дві сотні доларів за голову, і якщо з головою проблема, обезголовлення можна влаштувати.

Чарівники сказали, що Академія ніколи не платила податків цивільній владі.

Патрицій сказав, що його цивільності є межа.

Чарівники сказали, як щодо податкових канікул?

Патрицій сказав, що він обговорює саме податкові канікули. Вони не хотіли б дізнатися про податкове навантаження.

Чарівники сказали, що був колись владар, ох, це було, певно, століття Бабки, який намагався вказувати Академії, що робити. Патрицій може прийти глянути на нього, якщо хоче.

Патрицій сказав, що прийде. Точно прийде.

У кінці було погоджено, що хоча чарівники, звісно, не платять жодних податків, вони тим не менш робитимуть цілком добровільний внесок у розмірі, о, скажімо, двохсот доларів за голову, без упереджень, без особливих умов, зі встановленою періодичністю, строго на цілі немілітарні й екологічно сприятливі.

Ця динамічна взаємодія силових блоків і робила Анк-Морпорк таким цікавим, надихаючим і, найголовніше, збіса небезпечним місцем для життя.[19]19
  Багато пісень написано про цей гамірний мегаполіс, звісно, найбільш відомими стали «Анк-Морпорк! Анк-Морпорк! Як добре, що ти звешся Анк-Морпорк!», але серед інших називають «Зі старого Анк-Морпорка забери мене, забери!», «Боюся повернутися назад до Анк-Морпорка» і старий хіт «Анк-морпоркські хворали». – Прим, авт.¹


[Закрыть]

* * *

Старші чарівники не часто тусувалися у місцях, які в брошурі «Ласькаво просимо до Анк-Морпорка», певно, називали людними простцями й затишними манівцями міста, але було цілковито очевидно, що там щось не так. Не те щоб бруківка іноді не злітала в повітря, але зазвичай її при цьому хтось кидає. В нормі вона не злітає сама собою.

Двері раптово розчахнулися, і з них вийшов комплект одягу, поруч із ним витанцьовувала пара взуття, а капелюх летів за кілька сантиметрів над порожнім коміром. Слідом за ними йшов худий чоловік, щосили намагаючись приладнати підхоплену пелюшку для прикриття того, що зазвичай вимагає пари штанів.

– Ану вернися! – кричав він, коли вони повертали за ріг, – я ще винен за тебе сім доларів!

Друга пара штанів вибігла на вулицю й подріботіла за ними.

Чарівники скупчилися, як налякана тварина з п’ятьма загостреними головами й десятьма ногами, мізкуючи, хто ж перший це прокоментує.

– Це достобіса дивовижно! – сказав Архіректор.

– Гм-м? – сказав Декан, намагаючись дати зрозуміти, що він повсякчас бачить речі більш неймовірні і що привертанням уваги до звичайнісінького одягу, який гасає сам собою, Архіректор опускає репутацію чаклунства загалом.

– Ой, ну ж бо. Я знаю мало кравців, які докинуть другу пару штанів до семидоларового костюма, – сказав Ридикуль.

– О, – сказав Декан.

– Якщо вони пробіжать ще раз, спробуй поставити їм підніжку, щоб я міг глянути на етикетку.

Простирадло протиснулося крізь верхнє вікно й полопотіло геть понад дахами.

– Знаєте, – сказав Лектор із Новітніх рун, намагаючись тримати голос спокійним і розслабленим, – не думаю, що це магія. Це не відчувається як магія.

Верховний верховик покопирсався в одній із глибоких кишень мантії. Почулося приглушене клацання, шурхотіння і принагідне квакання. Зрештою він видобув кубик із голубого скла. На передній грані був циферблат.

– Ти тягаєш один із них у кишені? – сказав Декан, – цінний інструмент типу цього?

– Що на біса це таке? – спитав Ридикуль.

– Навдивовижу чутливий магічний вимірювальний пристрій, – сказав Декан, – вимірює щільність магічного поля. Чудометр.

Верховний верховик, гордо тримаючи куб у випростаній руці, натиснув кнопку збоку. Голка на циферблаті поколивалася трохи й спинилася.

– Бач? – сказав Верховний верховик, – просто природний фон, який не становить небезпеки для населення.

– Говори голосніше, – сказав Архіректор – я не чую тебе за шумом.

Крики й удари лунали з будинків обабіч вулиці.

* * *

Пані Евадна Кекс була медіумом, що межує з унікумом.

Це була невимоглива робота. Не так багато людей, що померли в Анк-Морпорку, виявляли схильність потеревенити із вцілілими родичами. Залишити між собою й ними стільки містичних вимірів, скільки можливо – ось їхнє гасло. Вона заповнювала час між замовленнями пошиттям суконь і церковною роботою – на будь-яку церкву.

Пані Кекс була дуже релігійна, принаймні в розумінні пані Кекс. Евадна Кекс була не з тих медіумів, що прикрашають приймальню намистинчастими завісами і димом ладану, частково тому, що не схвалювала ладан, але переважно тому, що була справді дуже вправна в своїй професії. Добрий заклинач може вразити простою коробкою сірників і абсолютно звичайною колодою карт, і якщо шановна публіка потурбується перевірити їх, то побачить, що то абсолютно звичайна колода карт – він не потребує розсувного столу, який защемлює пальці, й складного капелюха із відкидним верхом, як менш поважні ілюзіоністи. Так само й пані Кекс не потребувала багато – в сенсі, ні реманенту, ні аплодисменту. Навіть кришталеві кулі промислового зразка були тут лиш як поступка її відвідувачам. Пані Кекс насправді могла читати майбутнє по мисці з кашкою[20]20
  Приміром, вона могла напевне сказати, що скоро з цієї кашки буде какашка. – Прим. авт.


[Закрыть]. Вона могла отримати видіння в пательні зі смаженим беконом. Вона ціле життя бавила у духовному світі, якщо не брати до уваги, що у випадку Евадни бавитися – слово недоречне. Вона була не з тих, хто бавиться. Це був скоріше той випадок, коли вона розчахувала двері до духовного світу й вимагала розмови з менеджером. І поки вона готувала сніданок і нарізала собачий харч для Людмили, вона почала чути голоси. Вони були дуже слабкі. Не так, ніби вони на самій межі чутності, адже це були голоси того штибу, які звичайне вухо чути не може. Вони були всередині її голови.

...глянь що ти робиш... де я є... припини штовхатися, тут...

І вони знов ущухли.

Їх витіснило повискування із сусідньої кімнати. Вона відштовхнула убік своє варене яйце і перевальцем пройшла крізь намистинчасту завісу.

Шум лунав з-під строгої, але не позбавленої сенсу ряднинки, яка вкривала її кришталеву кулю.

Евадна повернулася назад на кухню і обрала важку пательню. Раз чи два змахнула нею в повітрі, звикаючи до ваги, а потім підкралася до кулі під накривкою.

Тримаючи напоготові пательню, щоб прибити будь-яку погань, вона зісмикнула накривку. Куля поволі крутилася і крутилася на своїй підставці.

Евадна спершу спостерігала за нею. Потім вона заслонила штори, опустилася в крісло, глибоко вдихнула і спитала:

– Хто тут, озвись?

Більша частина стелі обвалилася.

Після кількох хвилин і певної кількості зусиль пані Кекс примудрилася вивільнити голову.

– Людмило!

У коридорі почулися м’які кроки, й щось увійшло із заднього подвір’я. Це була, в загальних рисах, явно жінка, і навіть приваблива, вбрана в цілком звичайне плаття. Також вона явно страждала від надлишкового волосся, яке не змогли б здолати усі витончені рожеві станки для гоління у світі. Також у цьому сезоні носили довгі зуби й кігті. Мимоволі очікувалося, що почвара загарчить, але вона заговорила – приємним і цілком людським голосом.

– Мамо?

– Я тутечки внизу.

Грізна Людмила підняла велетенську балку й легко відкинула її убік.

– Що сталося? Хіба твоє провіщення не було увімкнене?

– Одключила, шоб з пекарем побалакать. Божечки, ну мене й розтеліпало!

– Зробити тобі чашечку чаю?

– Давай-давай, ти знаєш, що завжди трощиш чашки, коли твій Час.

– В мене вже краще виходить, – сказала Людмила.

– Ото розумничка, но я сама зроблю, та й на тім спасибі.

Пані Кекс устала, струсила тиньк із фартуха і сказала:

– Вони верещали! Вони верещали! Геть чисто всі!

* * *

Академічний садівник Модо полов трояндову клумбу, коли прадавній оксамитовий моріжок за ним набубнявів і проріс тіневитривалим і посухостійким Кошелем Буком, який заморгав на світло.

– Це ти, Модо?

– Ви праві, пане Буче, – сказав ґном. – Подати вам руку, щоб вилізти?

– Гадаю, я впораюся, дякую.

– У мене в повітці є лопата, якщо треба.

– Ні, все цілком у порядку, – Кошіль піднявся з трави і обтрусив ґрунт із залишків мантії, – вибач за моріжок, – додав він, глянувши униз на дірку.

– Не турбуйтеся, пане Буче.

– Багато часу займає привести його в такий вигляд?

– Гадаю, років п’ятсот.[21]21
  Якось Пратчетт зізнався, що це відповідь університетського садівника американським туристам, які витоптували газони. – Прим. пер.


[Закрыть]

– Трясця, мені шкода. Я націлявся у льохи, але, здається, збився із азимуту.

– Не переймайтеся цим, пане Буче, – привітно сказав ґном. – Усе одно все росте як несамовите. Я її закидаю по обіді, закопаю трохи насіння, і п’ять сотень літ пролетять, як на крилах, заждіть і побачите.

– Якщо так і далі піде, точно побачу, – сумовито сказав Кошіль. Він роззирнувся. – Архіректор тут? – спитав він.

– Я бачив, як всі вони рушили до палацу, – сказав садівник.

– Тоді гадаю, я піду скоренько прийму ванну й перевдягнуся. Не хочу нікого турбувати.

– Чув, ви не тільки померли, але вас ще й поховали, – сказав садівник, коли Кошіль пошкандибав геть.

– Це правда.

– Хорошу людину не закопати, еге?

Кошіль обернувся.

– До речі... де вулиця В’язів?

Модо почухав вухо.

– Це хіба не та за Патоковидобувним трактом?

– О, так. Я пам’ятаю.

Модо повернувся до прополювання.

Круговоротна природа Кошелебукової смерті не надто його турбувала. Зрештою, дерева, які взимку мають мертвий вигляд, кожної весни знову розцвітають. Висхле старе насіння, яке потрапляє в ґрунт, проростає новими паростками. Практично ніщо не помирає надовго. Візьміть до прикладу компост.

Модо вірував у компост із тією ж пристрастю, із якою інші люди вірували в богів. Його компостні купи здіймалися, бродили і слабко світилися в темряві – можливо, через таємничі й, імовірно, незаконні домішки, якими Модо їх підживлював, хоча досі нічого не було доведено, і в будь-якому разі ніхто не збирався в них копатися, щоб глянути, що всередині.

Цілком мертва маса, але при тому якимось чином жива. І вона, безперечно, зрощувала троянди. Верховний верховик пояснював Модо, що його троянди росли такими великими, бо це чудо існування, але Модо особисто думав, що вони просто хотіли забратися так далеко із компосту, як тільки могли.

Купам було де розгулятися цього вечора. Бур’яни справді почувалися добре. Він ніколи не бачив, щоб рослини підростали так швидко й буйно. Це, певно, усе через компост, думав Модо.

* * *

Допоки чарівники дісталися палацу, там здійнялася веремія. Предмети умеблювання літали попід стелею. Косяки столового начиння, мов сріблясті коропи, зависли в повітрі, спалахом промайнули повз Архіректора і пірнули на глибину в коридорі. Здавалося, це місце обійняв вибірковий і тверезомислячий ураган.

Інші люди вже прибули. Серед них була група, одягнена значною мірою як чарівники, хоча для тренованого ока були важливі відмінності.

– Жерці? – сказав Декан. – Тут? Поперед нас?

Дві групи почали потай займати позиції, що розв’язували їм руки.

– Та на що вони здатні? – спитав Верховний верховик.

Метафорична температура помітно впала.

Повз них проплив, вихляючись, килим.

Архіректор зустрівся поглядом із велетенським Верховним жерцем Сліпого Іо, який, як верховний жрець верховного бога невпорядженого пантеону Дискосвіту, був найближчим у Анк-Морпорку до представника релігійних справ.

– Довірливі дурні, – промурмотів Верховний верховик.

– Безбожні кустарі, – сказав маленький служка з-за черева Верховного жерця.

– Легковірні ідіоти!

– Атеїстичні покидьки!

– Підлесливі пришелепки!

– Здитинілі фіґлярі!

– Кровожерні жерці!

– Настирні чарівники!

Ридикуль підняв брову. Верховний жрець легенько кивнув.

Вони залишили дві групи кидатися одна в одну прокляттями з безпечної відстані й безтурботно прогулялися у відносно тиху частину кімнати, де за статуєю одного з Патрицієвих предків розвернулися і подивилися один одному в обличчя.

– Тож... як справи в богодіставанні? – сказав Ридикуль.

– Стараємося з усіх скромних сил. А як небезпечне носопхайство у речі, які людям і розуміти не слід?

– Незле, незле, – Ридикуль зняв капелюха і покопирсався в загостреному кінчику. – Накрапати тобі?

– Алкоголь – це сильце для духа. Сигаретку не бажаєш? Я гадаю, ви собі в цьому не відмовляєте.

– Тільки не я. Знав би ти, що ця штука робить із твоїми легенями...

Ридикуль відкрутив самий кінчик капелюха і налив у нього добрячу порцію бренді.

– Тож, – сказав він, – що трапилося?

– Злетів у повітря алтар і впав на нас.

– Люстра сама відкрутилася. Все саме повідкручувалося. Знаєш, я побачив цілий костюм, який пробіг повз нас дорогою сюди. Дві пари штанів за сім доларів!

– Гм. Ти помітив етикетку?

– А ще все пульсує. Ти помітив, як усе пульсує?

– Ми думали, це ваша робота.

– Це не магія. Припускаю, боги засмучені не більше, ніж зазвичай?

– Явно ні.

За ними жерці й чарівники волали в унісон.

Верховний жрець підсунувся трохи ближче.

– Гадаю, я знайду в собі сили опанувати й здолати одненьке маленьке сильце, – сказав він, – я так не почувався, відколи до моєї пастви приєдналася пані Кекс.

– Пані Кекс? Хто така пані Кекс?

– У вас є ці... огидні Потвори з Підземельних Вимірів і просто потвори, так? Жахливі потенційні ризики вашої богопротивної професії? – сказав Верховний жрець.

– Так.

– А в нас є особа на ім’я пані Кекс.

Ридикуль питально подивився на нього.

– Не питай, – сказав жрець, здригаючись. – Просто будь вдячний, що ніколи не дізнаєшся.

Ридикуль мовчки передав йому бренді.

– Лише між нами, – сказав жрець. – Ти маєш щодо цього всього якісь міркування? Варта намагається розшукати Його Світлість. Ти знаєш, що він захоче відповідей. А я навіть не впевнений, що знаю запитання.

– Не магія і не боги, – сказав Ридикуль. – Можеш передати сильце назад? Дякую. Не магія і не боги. Це лишає нам небагато варіантів, правда?

– Я припускаю, це не якийсь різновид магії, про який ви не знаєте?

– Якщо це він, ми про нього не знаємо.

– Твоя правда, – здався жрець.

– Я припускаю, це не боги намислили трошки по-безбожити? – сказав Ридикуль, присмоктуючись до останнього ковтка. – Може, хтось із них трохи погиркався, абощо? Бешкетують із золотими путивочками, абощо?

– На божественному фронті зараз дуже тихо, – сказав Верховний жрець. Поки він говорив, очі його оскліли, ніби він читав із титрів всередині голови, – Далекозорій, богиня черевиків, гадає, що Сандалій, бог коридорів, є давно втраченим братом-близнюком Чорносливки, бога несезонних фруктів. Хто підклав козу в ліжко крокодилобога Оффлера? Чи сфабрикував Оффлер альянс із Семируким Секом? Тим часом Гокі й Джокстер вдалися до старих трюків...

– Так, так, гаразд, – сказав Ридикуль, – особисто я ніколи не міг себе присилувати цікавитися усім цим неподобством.

За ними Декан намагався завадити спробам Лектора з Новітніх рун перетворити жерця крокодилобога Оффлера на набір крокодилових чемоданів, а в Скарбія цебеніла кров із носа від вдалого удару кадилом.

– Що нам потрібно тут показати, – сказав Ридикуль, – так це об’єднаний фронт. Правда?

– Згоден, – сказав Верховний жрець.

– Правильно. Наразі.

Маленький килимок хвилеподібно проплив на рівні очей. Верховний жрець передав назад пляшку бренді.

– Між іншим, мама казала, що ти давно не писав, – сказав він.

– Так... – решта чарівників здивувалася із присоромленого і покаянного вигляду Архіректора, – я був зайнятий. Ти знаєш, як це буває.

– Вона наказала переконатися, що ти пам’ятаєш: вона чекає нас обох на ланч на Вепродень.

– Я не забув, – похмуро сказав Ридикуль. – Чекаю – не дочекаюся, – він повернувся до купи-малої за їхніми спинами.

– Хлопці, закругляйтесь, – сказав він.

– Братіє! Спом’яніться! – заволав Верховний жрець.

Верховний верховик послабив затиск навколо голови первосвященика Непевного культу. Двійко вікаріїв припинили хвицяти Скарбія. Відбулося загальне впорядження одягу, пошук капелюхів і приступ присоромленого покашлювання.

– Так краще, – сказав Ридикуль. – Ну ж бо, його високопреосвященство Верховний жрець і я вирішили...

Декан зиркнув на дуже маленького єпископа:

– Він мене хвицьнув! Він мене хвицьнув!

– О-о-о! Я й не думав цього робити, сину мій!

– Ти збіса і думав, і робив, – прошипів Декан. – Потай, щоб вони не бачили!

– ...вирішили, – повторив Ридикуль, глипнувши на Декана, – прагнучи владнати поточні заворушення в дусі братерства й доброзичливості, і це стосується і тебе, Верховний верховику.

– Нічого не можу вдіяти! Він мене штовхнув!

– Що ж! Хай буде тобі відпущено! – рішуче сказав Архідиякон Пацьорковий.

Десь зверху почувся тріск. Канапа галопом злетіла вниз сходами і протаранила двері зали.

– Гадаю, варта, певно, й досі намагається звільнити Патриція, – сказав Верховний жрець. – Очевидно, навіть його секретні переходи себе замкнули.

– Геть усі? Я гадав, шельмуватий дідько всюди їх має, – сказав Ридикуль.

– Всі замкнені, – сказав Верховний жрець, – геть усі.

– Майже геть усі, – сказав голос за ним.

Тон Ридикуля не змінився, поки він обертався, хіба що додалося трохи зайвого сиропу.

На перший погляд, постать вийшла просто зі стіни. Вона була людською, але тільки за означенням. Худий, блідий, вбраний в приглушений чорний, Патрицій завжди нагадував Ридикулю хижого фламінго, якби можна було знайти чорного фламінго, наділеного терпінням каменю.

– А, лорде Ветінарі, – сказав він, – я такий радий, що ви неушкоджені.

– Чекаю вас, панове, в Еліптичному кабінеті, – сказав Патрицій. За ним безгучно ковзнула на місце панель в стіні.

– Я, м-м-м, думаю, що нагорі кілька вартових намагаються звільнити... – почав Верховний жрець.

Патрицій махнув на нього худою рукою:

– І не подумаю їх спиняти, – сказав він. – Це їх захоплює і дає їм відчуття значущості. Інакше вони б мусили стояти тут цілий день, люто витріщаючись й намагаючись вкоськати сечовий міхур. Прошу сюди.

* * *

Керівники інших гільдій Анк-Морпорка приходили по одному-двоє, поступово наповнюючи кімнату.

Патрицій сидів, похмуро розглядаючи папери на своєму столі, поки вони сперечалися.

– Ну, це не ми, – сказав Головний алхімік.

– Речі завжди злітають в повітря, щойно ви з’являєтесь, – сказав Ридикуль.

– Так, але тільки внаслідок непередбаченої екзотермічної реакції, – сказав алхімік.

– Вибухають, – переклав заступник Головного алхіміка, не підводячи очей.

– Вони можуть вибухати, але ж потім приземляються. Вони ж не пурхають і, зокрема, не починають відкручуватися самі собою, – сказав Головний алхімік, попереджувально до нього нахмурившись, – у кожному разі, чому б ми робили це самі зі собою? Кажу вам, в моїй майстерні пекло! Всюди кружляє начиння! Якраз перед моїм виходом велетенська і дуже дорога скляна посудина розбилася на друзки!

– Подумати тільки, це була гостра реторта, – сказав жалюгідний голос.

Стовпище тіл відсунулося вбік і явило Генерального секретаря і Головного Бевзя Гільдії блазнів і фіглярів. Він здригнувся від уваги, але він взагалі здригався від чого завгодно. У нього був вигляд людини, чиє обличчя надто часто було епіцентром торта з вершками, чиї штани надто часто були напхані вапном, чиї нерви повністю вимотувалися від одного звуку подушки-пердушки. Інші лідери гільдій намагалися бути з ним чуйними, як люди намагаються бути добрими до того, хто стоїть на карнизі дуже високої будівлі.

– Що ти маєш на увазі, Джефрі? – спитав Ридикуль, доброзичливо, як тільки міг.

Блазень глитнув.

– Ну, розумієте, – промимрив він, – тут у нас слово «гострий», ніби це друзки, і реторта, як велика скляна алхімічна посудина, тож так виходить каламбур «гостра реторта», що також означає, ну, вбивчу відповідь. Гостра реторта. Розумієте? Це гра слів. М-м-м. Не дуже добра, правда.

Архіректор глянув у очі, схожі на яйця-бовтуни.

– Ох, каламбур, – сказав він. – Звісно. Хо-хо-хо, – він заохочувально помахав рукою іншим.

– Хо-хо-хо, – сказав Верховний жрець.

– Хо-хо-хо, – сказав лідер Гільдії найманців.

– Xo-xo-xo, – сказав Головний алхімік, – і знаєте, що робить його навіть смішнішим? Те, що насправді це перегінний апарат.

– Тож ви кажете, – сказав Патрицій, коли турботливі руки спровадили Блазня, – що ніхто з вас не несе відповідальності за ці події?

Кажучи це, він виразно подивився на Ридикуля.

Архіректор збирався було відповісти, коли його око вловило рух на столі Патриція.

Там була маленька модель палацу в скляній кулі. Поруч із нею лежав ніж для паперу.

Ніж для паперу повільно гнувся.

– Ну? – спитав Патрицій.

– Не ми, – сказав Ридикуль глухим голосом. Патрицій простежив за його поглядом. Ніж був уже вигнутий, ніби лук Патрицій вивчав зніяковілий натовп, поки знайшов капітана Таксу з денного відділення Міської варти.

– Ви можете щось зробити? – спитав він.

– Е-е-е... Наприклад, пане? З ножем? Е-е-е-е... Гадаю, я міг би його арештувати за те, що він гнутий.

Лорд Ветінарі змахнув руками.

– Отже! Це не магія! Це не боги! Це не люди! То що це? І хто може це зупинити? Кого я маю покликати?

Півгодини по тому маленька кулька зникла.

Ніхто не помітив. Зовсім не помітив.

* * *

Пані Кекс знала, кого вона має покликати.

– Ти тут, Одна-Людина-Відро? – спитала вона. Потім ухилилася, просто про всяк випадок.

Пронизливий роздратований голос просочився з повітря.

де ти була? не можу тут рухатися!

Пані Кекс прикусила губу. Така пряма відповідь означала, що її духовний провідник схвильований. Коли він нічим не переймався, то по п’ять хвилин теревенив про бізонів та великих білих спіритів, хоча якщо Одна-Людина-Відро і мав у собі щось білого й спіритного, то хіба що він його перед тим випив, і важко навіть уявити, які стосунки він мав із бізоном. І постійно вставляв у розмову «омг» і «хау».