Текст книги "Жнець"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 15 страниц)

– Ага.

– Бач, я просто спустився, щоб прихопити дещо зі складу, і... – він безпомічно помахав рукою. – Ну... сам глянь.

Він відчинив двері льоху.

В темряві щось лускало.

* * *

Кошіль Бук безцільно шкандибав уздовж довгого провулка в Затінках, із простягнутими вперед руками, кисті яких безвольно теліпалися. Він не знав чому. Йому просто здавалося правильним так діяти.

Стрибнути з будівлі? Ні, це також не спрацює. І так було досить важко йти, дві зламані ноги не стануть в пригоді. Отрута? Він уявив, на що це буде схоже, мати пронизливий біль у животі. Петля? Десь теліпатися напевно буде ще нудніше, ніж сидіти на дні ріки.

Він дістався смердючого задвірка, де зійшлися кілька провулків. Щурі порснули від нього врізнобіч. Кіт завищав і метнувся геть дахами.

Поки він стояв, розмірковуючи, де опинився, чому опинився і що має статися далі, він відчув вістря ножа біля хребта.

– Добре, діду, – сказав голос поза ним, – гаманець чи життя.

В пітьмі рот Кошеля Бука склався в жахливий вишкір.

– Це не забавки, старий, – сказав голос.

– Ти з Гільдії злодіїв? – спитав Кошіль, не обертаючись.

– Ні, ми... фрілансери. Ну ж бо, покажи нам колір твоїх грошей.

– Я їх не маю, – сказав Кошіль. Він обернувся. За ним стояли ще двоє грабіжників.

– Боже правий, гляньте на його очі, – сказав один із них.

Кошіль звів руки над головою.

– О-о-о-о-о-огх-х-х, – простогнав він.

Грабіжники позадкували. На лихо, позад них була стіна. Вони розпласталися по ній.

– О-о-о-о-О-О-О-О-о-о-о-омотайзвідсіля-а-а-аО-О-О-о-о-о, – сказав Кошіль, який не зрозумів, що єдиний шлях до відступу пролягав через нього. Для кращого ефекту він закотив очі.

Знавіснілі від жаху, потенційні нападники пірнули під його руками, але один із них встиг по саме руків’я всадити ножа в курячі груди Кошеля.

Він глянув вниз на руків’я.

– Гей! Це ж моя найкраща мантія! – сказав він, – я хотів бути похованим у... ви тільки гляньте! Ви хоч знаєте, як важко штопати шовк? Верніться зараз же... Тільки гляньте, на найвиднішому місці...

Він прислухався. Не було ні звуку, окрім далеких кроків втікачів, що все віддалялися. Кошіль Бук витяг ножа.

– А могли ж мене і вбити, – промимрив він, відкидаючи його.

* * *

В льоху сержант Колон підняв одну зі штук, які лежали велетенським насипом на підлозі.

– Тут їх мають бути тисячі, – сказав Нудль за його спиною, – Що я хочу знати, так це, хто їх сюди поклав.[12]12
  Хоч це й не поширено в Дискосвіті, насправді, згідно з фундаментальним законом, що все у багатосвіті має свою протилежність, є такі речі, як антизлочини. Вони, очевидно, рідкісні. Просте віддавання комусь чогось не є протилежністю пограбування; щоб бути антизлочином, це має бути зроблено в такий спосіб, щоб спричинити насильство і/або приниження жертви. Тож ними є проникнення із прикрашанням, пред’явлення із конфузом (як у більшості подарунків з нагоди звільнення) і антишантаж (коли погрожують викрити ворогам таємну пожертву гангстера, наприклад, на благодійність). Антизлочини насправді не прижилися. – Прим, авт.


[Закрыть]

Сержант Колон крутив і крутив штуку в руках.

– Я ніколи раніше таких не бачив, – сказав він і потрусив її. Його обличчя розпогодилося. – Гарнюні, скажи ж?

– Двері були замкнені й все таке, – сказав Нудль. – І з Гільдією злодіїв я розрахувався.

Колон знов потрусив річ.

– Миленька, – сказав він.

– Фреде?

Колон, заворожений, розглядав маленькі сніжинки глибоко всередині крихітних скляних кульок:

– Гм-м?

– Що ж мені з ними робити?

– Без поняття. Гадаю, вони твої, Нудлю. Хоча не можу уявити, з чого б це хтось хотів їх здихатися.

Він повернувся до дверей. Нудль заступив йому дорогу.

– Тоді з тебе дванадцять пенсів, – без запинки сказав він.

– З чого б це?

– З того, що ти щойно поклав одну до кишені, Фреде.

Колон виловив кульку з кишені.

– Та ну! – спротивився він. – Ти ж просто їх тут знайшов! Вони тобі й пенні не коштували!

– Так, але зберігання... пакування... утримання...

– Два пенси, – безнадійно сказав Колон.

– Десять пенсів.

– Три пенси.

– Сім пенсів, і це я від душі відриваю, так і запиши!

– Хай буде, – неохоче сказав сержант. Він знову потрусив кулю.

– Миленькі, правда ж? – спитав він.

– Варті кожного пенні, – сказав Нудль. І в надії потер руки. – Мають розлітатися як гарячі пиріжки, – сказав він, піднімаючи жменьку й запихаючи їх у коробку.

Він замкнув за собою двері, коли вони вийшли.

В темряві щось лускало.

* * *

Анк-Морпорк завжди мав гарну традицію приймати людей усіх рас, усякої подоби і кольору, якщо вони мали гроші, щоб тратити, і зворотний квиток. Згідно із «Ласькаво просимо до Анк-Морпорка, міста тиші несподівнок», відомою публікацією Гільдії торговців, «повір, гостю, ласькаво просимо в числені шинки й корчми цього древнего міста, де знають їду на смак гостя з дальніх країв. Тож чи ти люд, тролл, ґномм, ґоблін, чи гнном, Анк-Морпорк підніме твій святковий келих і скаже: Будь! П’ю до вас! Чим багаті, те і в заді!».

Кошіль Бук не знав, куди ходять розважатися не-мертві. Все, що він знав і знав це напевне, що якщо вони десь і розважаються, то, мабуть, саме в Анк-Морпорку.

Його неприродна хода вела його все далі в Затінки. Лиш вони не були нині такими неприродними.

Понад століття Кошіль Бук жив у стінах Невидної академії. Щодо прожитих років, може, він і жив довгий час. Щодо досвіду, йому було близько тринадцяти.

Нині він бачив, чув і нюхав те, чого ніколи не бачив, не чув і не нюхав.

Затінки були найстарішою частиною міста. Якби можна було зробити щось подібне до карти глибини гріховності, зіпсутості й загальної аморальності, подібні до тих, що представляють гравітаційні поля навколо чорної діри, то навіть у Анк-Морпорку Затінки були б представлені проваллям. Насправді Затінки були надзвичайно подібні до вищезгаданого загальновідомого астрономічного феномена: вони мали постійне сильне тяжіння, із якого не могло вирватися жодне світло, і насправді могли стати брамою в інший світ. Наступний. Затінки були містом у місті.

Вулиці були велелюдні. Закутані постаті скрадалися у власних справах. Зі сходів, що спускалися вниз, було чутно дивну музику. Так само, як і гострі й дражливі запахи.

Бук проминув ґоблінські крамнички делікатесів та ґномські бари, звідки лунали звуки співів та ударів, що ґноми зазвичай практикували одночасно. А ще там були тролі, що рухалися крізь натовп, як... великі люди рухаються крізь малих людей. І вони не човгали.

Кошіль досі бачив тролів лише в більш обраних частинах міста[13]13
  Іншими словами, будь-де, крім Затінків. – Прим. авт.


[Закрыть], де вони рухалися з перебільшеною обережністю на випадок раптової нагоди затоптати когось до смерті і з’їсти. У Затінках вони безстрашно крокували, з головами, задертими так високо, що ті майже вивищувалися над лопатками.

Кошіль Бук тинявся в натовпі, як пущена навмання куля на більярдному столі. Тут вибух задимленого звуку з бару відкинув його назад на вулицю, там непримітні двері, які обіцяли заборонені задоволення, привабили його, як магніт.

Життя Кошеля Бука містило не надто багато навіть звичайних схвалених задоволень. Він навіть не був упевнений в їхньому існуванні. Якісь малюнки поруч із підсвіченими червоним заманливими дверима додали ще більше інтриги й надзвичайно палкого бажання пізнання.

Він все крутився і крутився довкола в солодкому зачудуванні.

Це місце! Лише десять хвилин ходу чи п’ятнадцять – шкандибання від Академії! І він ніколи не знав, що воно є! Всі ці люди! Весь цей шум. Все це життя! Кілька осіб різного виду й вигляду зіткнулися з ним. Один чи двоє, що почали щось йому говорити, швидко стулили писки й поспішили геть.

Вони думали... його очі! Як буравчики!

А потім голос із тіні сказав: «Здоров, здорованю. Хочеш розважитися?».

– О, так, – сказав Кошіль Бук, заглиблений в думки. – О так, так!

Він обернувся.

– Клята чортівня! – почувся звук, ніби хтось чкурнув геть провулком.

Кошіль спав з лиця.

Життя, очевидно, було тільки для живих. Можливо, вся ця назад-у-тіло-метушня, зрештою, була помилкою. Він був дурнем, якщо думав інакше.

Він розвернувся, щосили підтримуючи биття власного серця, і рушив назад в Академію.

* * *

Кошіль заледве продибав через площу до Великої зали.

Архіректор мав би знати, що робити...

– Ось він де!

– Це він!

– Ловіть його!

Кошелева тренована думка наштовхнулася на перешкоду. Він роззирнувся навколо на п’ятьох розпашілих, схвильованих і, попри те, знайомих облич.

– О, здоров, Декане, – сказав він безрадісно, – а це чи не Верховний верховик? О, і Архіректор, це...

– Хапай його за руку!

– Не дивись йому в очі!

– Хапай його за іншу руку!

– Це для твого власного добра, Кошелю!

– Це не Кошіль! Це створіння Ночі!

– Я вас запевняю...

– Ви тримаєте йому ноги?

– Хапайте його ногу!

– Хапай його іншу ногу!

– Ви все схопили? – заревів Архіректор.

Чарівники кивнули.

Маструм Ридикуль сягнув у безмежні глибини власної мантії.

– Так, демоне в людській подобі, – заричав він, – що ж, як тобі це сподобається? Ага!

Кошіль скосив очі на маленький предмет, який йому переможно тицьнули під ніс.

– Ну, е-е-е... – несміло сказав він, – я б сказав... так... хм-м-м... так, запах дуже характерний, чи не так... так, безперечно. Allium sativum. Часник посівний звичайний. Так?

Чарівники втупилися в нього. Втупилися в маленький білий зубчик. Знову втупилися у Кошеля.

– Правильно чи не так? – спитав він і спробував усміхнутися.

– Е-е-е, – сказав Архіректор, – так. Так, це правда, – Ридикуль шукав, що б іще додати. – Гарна робота, – сказав він.

– Дякую за спробу, – сказав Кошіль, – я справді ціную це.

Він ступив уперед. З тим же успіхом чарівники могли спробувати втримати льодовик.

– А тепер я збираюся прилягти, – сказав він, – це був довгий день.

Він пошкандибав у будівлю і поскрипів коридорами аж поки дістався своєї кімнати. Здавалося, хтось інший завіз туди свої манатки, але Кошіль дав цьому раду, просто змів усе одним помахом руки і викинув у коридор.

Потім він ліг на ліжко.

Спати. Ну, він спробував. Це був початок. Але сон означав відпустити контроль, і він був не надто впевнений, що всі системи вже повністю запрацювали. Хай там як, раз вже до цього дійшло, чи мав він взагалі спати? Зрештою, він був мертвий. Це передбачало, що він був ніби сплячий, тільки навіть більше. Казали, що помирання це ніби відхід до сну, звісно, якщо не турбуватися про те, що шматки тіла можуть згнити і відвалитися.

Хай там як, що потрібно робити, коли спиш? Снити... хіба ж це не щось дотичне до сортування спогадів чи чогось такого? Як це робиться?

Він втупився в стелю.

– Я ніколи не думав, що бути мертвим – це така морока, – вголос сказав він.

Незабаром слабке, але наполегливе повискування змусило його повернути голову.

Над каміном був орнаментований свічник, прикріплений скобами до стіни. Це був такий звичний предмет умеблювання, що Кошіль насправді й не бачив його п’ятдесят років.

Він почав відкручуватися. Він повільно обертався, повискуючи раз на оберт. Після півдюжини обертів він відвалився і торохнув на підлогу.

Неочікувані явища самі собою не були чимось незвичним у Дискосвіті.[14]14
  Дощі з риби, наприклад, стали такими звичними в маленькому материковому селищі Соснові Шафи, що там процвітали коптильний, консервний і солильний промисли. А в гірському районі Сирріт багато овець, залишених на ніч у полі, зранку знаходили повернутими мордами в протилежний бік без явного втручання людського фактора. – Прим, авт.


[Закрыть] Вони зазвичай були осмисленішими чи принаймні цікавішими.

Здавалося, більше ніщо не ворушиться. Кошіль розслабився і повернувся до впорядкування спогадів. У нього була купа всячини, про яку він цілковито забув. Ззовні почувся короткий шепіт, і двері різко розчинилися...

– Хапай його за ноги! Хапай його за ноги!

– Тримай йому руки!

Кошіль спробував сісти.

– О, здоровенькі були, – сказав він, – в чому річ?

Архіректор, стоячи за фут від ліжка, покопирсався у торбі й пред’явив великий, важкий предмет.

Він тримав його на випростаних руках.

– Ага! – сказав він.

Кошіль вирячився на це.

– Так? – люб’язно сказав він.

– Ага! – знову сказав Архіректор, але вже не так впевнено.

– Це символічна дворучна сокира з культу Сліпого Іо, – сказав Кошіль.

Архіректор обдарував його відсутнім поглядом.

– Е-е-е, так, – сказав він, – правильно.

Він кинув її через плече, ледь не відтявши Деканові ліве вухо, і знову покопирсався в торбі.

– Ага!

– Це досить непоганий зразок містичного зуба Оффлера, крокодилобога, – сказав Кошіль.

– Ага!

– А це... дайте глянути... так, це повний набір священних летючих качок Ордпора Вульгарного. Слухайте, а це весело!

– Ага.

– Це... не підказуйте, не підказуйте... це свята осока культу горезвісного Соті, правда ж?

– Ага?

– Я гадаю, що це одна з триголових риб із говандської релігії триголових риб, – сказав Кошіль.

– Це нісенітниця, – сказав Архіректор, відкидаючи рибу.

Чарівники понурилися. Релігійні об’єкти, зрештою, не були такими вже «стопудово» помічними від не-мертвих.

– Мені правда шкода, що я став такою завадою, – сказав Кошіль.

Декан раптово прояснів.

– Денне світло! – піднесено сказав він, – це вирішить справу!

– Відсуньте штору!

– Відсуньте іншу штору!

– Раз, два, три... давай!

Кошіль заморгав від навали сонячного світла.

Чарівники затримали дихання.

– Мені шкода, – сказав він, – здається, це не працює.

Вони знов понурилися.

– Хоч щось відчуваєш? – спитав Ридикуль.

– Нема відчуття, що ти розсипаєшся на порох і розвіюєшся за вітром? – із надією спитав Верховний верховик.

– В мене ніс облазить, коли я стирчу на сонці надто довго, – сказав Кошіль. – Не знаю, чи це допоможе.

Він спробував усміхнутися.

Чарівники глянули один на одного й стенули плечима.

– Ходімо, – сказав Архіректор. Вони купою посунули на вихід.

Ридикуль рушив за ними. Він затримався в дверях і погрозив Кошелю пальцем.

– Така відмова від співпраці, Кошелю, не доведе тебе до добра, – і затраснув за собою двері.

За кілька секунд чотири шурупи, на яких трималася дверна ручка, дуже повільно відкрутилися самі собою. Вони вознеслися і трохи політали під стелею, а потім впали. Кошіль трохи про це подумав.

Спогади. Їх було багато. Одна сотня і тридцять років спогадів. Коли він був живий, він не міг пригадати й соту частку того, що знав, але тепер він був мертвий, його розум впорядкував усе, крім єдиної срібної нитки його думок; він відчував їх усі. Все, що він будь-коли читав, усе, що він будь-коли бачив, усе, що він будь-коли чув. Усе, розподілене по класах. Ніщо не забуто. Все на своїх місцях.

Три неочікувані явища за один день. Чотири, якщо включати факт його продовженого існування. Це було дійсно незрозуміло. Це потребувало пояснення.

Ну, це було проблемою когось іншого. Тепер усе було проблемою когось іншого.

* * *

Чарівники скоцюрбилися під дверима Кошелевої кімнати.

– Все ясно? – спитав Ридикуль.

– Чому це не зроблять які-небудь слуги? – промимрив Верховний верховик. – Це нижче моєї гідності.

– Бо я хочу, щоб це було зроблено належно і гідно, – відрізав Архіректор, – якщо хто-небудь збирається поховати чарівника на перехресті, покривши його китайкою, то це мусять зробити чарівники. Зрештою, ми його друзі.

– Що це за штука, в будь-якому разі? – спитав Декан, вивчаючи пристрій в своїх руках.

– Це зветься лопата, – сказав Верховний верховик. – Я бачив, як його використовують садівники. Втикаєш гострий кінець у землю. Потім справа техніки.

Ридикуль прозирнув крізь замкову шпарку.

– Він знову приліг, – сказав він. Архіректор підвівся, обтрусив пил із колін і схопився за дверну ручку. – Гаразд, – сказав він. – Не поспішайте за мною. Один... два...

Садівник Модо котив тачку з обрізаними галузками до багаття позаду нової будівлі Магії високоенергетичних сполук, коли з півдюжини чарівників пройшли повз нього із високою, як для них, швидкістю.

Вони несли Кошеля Бука між себе на витягнутих руках.

Модо чув, як той сказав:

– Дійсно, Архіректоре, ти точно впевнений, що це спрацює?..

– Ми діємо в твоїх найкращих інтересах, – сказав Ридикуль.

– В цьому я впевнений, але...

– Скоро ми повернемо тобі відчуття старого тебе, – сказав Скарбій.

– Ні, не повернемо, – прошипів Декан, – в цьому вся суть.

– Ми скоро не повернемо тобі відчуття старого тебе, в цьому вся суть, – відтарабанив Скарбій, коли вони завертали за ріг.

Модо знову підібрав ручки тачки і задумано став штовхати її до безлюдного місця, де він розклав багаття, де була його купа компосту, його купа зогнилого листя, і маленьке накриття, під яким він сидів, коли дощило.

Раніше він був помічником садівника в палаці, але ця робота була набагато цікавішою. Можна було справді пізнати життя.

Громада Анк-Морпорка – це громада вулиць. Там завжди відбувається щось цікаве. В цю хвилину водій двокінного фруктового воза тримав Декана за мантію на висоті п’ятнадцяти сантиметрів над землею й погрожував вивернути Деканове обличчя крізь Деканову потилицю.

– Це персики, ясно? – горлав він. – Ти знаєш, що стається з персиками, які залежуються? Вони товчуться. Багато що тут поблизу зараз потовчеться.

– Я, знаєш, чарівник, – сказав Декан, його гостроносі туфлі теліпалися в повітрі. – Якби не та обставина, що використання магії для чогось, крім мого захисту, суперечить моїм принципам, ти б однозначно опинився в неабиякій халепі.

– Хай там як, що ви робите? – спитав водій, опускаючи Декана так, що той міг підозріло зиркнути через плече.

– Так, – сказав чоловік, намагаючись контролювати команду, що штовхала віз деревини, – що відбувається? Тут є люди, яким платять погодинно, знаєте!

– Проїжджай далі, ти там попереду!

Возій деревини повернувся на сидінні й звернувся до черги возів за ним:

– Я намагаюся, – сказав він. – Це не моя провина, еге ж? Тут натовп чарівників перекопує розтрикляту вулицю!

Замурзане обличчя Архіректора вигулькнуло над краєм ями.

– Ох, заради всього святого, Декане, – сказав він, – я сказав тобі все владнати!

– Так, я саме просив цього пана здати назад і знайти інший шлях, – сказав Декан, який боявся, що починає задихатися.

Перевізник фруктів розвернув його на 90 градусів, і він побачив запруджені вулиці.

– Коли-небудь пробував здати назад шістьма десятками возів водночас? – вимогливо запитав він, – це непросто. Особливо, коли ніхто не може зрушити, бо ви, хлопці, спричинили корок навколо цілого кварталу, і ніхто не може рухатися, бо всі заважають одне одному, правда?

Декан спробував кивнути. Він собі міркував про те, чи мудро було копати яму на перехресті вулиці Дрібних Божеств і Битого шляху, двох вулиць із найсильнішим рухом в Анк-Морпорку. Свого часу це здавалося логічним. Навіть найбільш наполегливий не-мертвий мусить лишатися належно похованим під такою силою трафіку. Єдиною проблемою було те, що ніхто всерйоз не задумався про труднощі перекопування двох головних вулиць у найжвавішу пору дня.

– Ну ж бо, ну ж бо, що тут відбувається?

Натовп спостерігачів розсунувся, щоб пропустити опецькувату постать сержанта Колона з Варти. Він безперешкодно рухався проміж людей, черево торувало йому шлях. Коли він побачив чарівників, по пояс у ямі посеред вулиці, його величезне червоне обличчя проясніло.

– Що це таке? – сказав він. – Міжнародна банда викрадачів перехресть?

Він нетямився з радощів. Його довгострокова стратегія охорони порядку окупилася!

Архіректор викинув повну лопату анк-морпоркської глини на його черевики.

– Не будь дурнем, друзяко, – рявкнув він, – це критично важливо.

– О так. Всі так кажуть, – сказав сержант Колон, чоловік, якого не так-то просто збочити з визначеного курсу, коли він уже набрав ментальну швидкість. – Закладаюся, є сотні селищ у язичницьких місцинах, як Хапонія, ладні заплатити грубі гроші за гарне уславлене перехрестя типу цього, еге ж?

Ридикуль глянув на нього з роззявленим ротом.

– Що ти там ґелґочеш, офіцере? – спитав він. Він роздратовано тицьнув пальцем на свого загостреного капелюха. – Чи ти мене не чуєш? Ми чаклуни. Це чаклунська справа. Тож якщо ти можеш просто щось типу перенаправити рух транспорту в обхід нас, це зручна можливість...

– ...ці персики потовчуться від одного вашого погляду, – сказав голос позаду сержанта Колона.

– Старі ідіоти затримали нас вже більш як на півгодини, – сказав погонич худоби, який давно втратив контроль над сорока волами, що зараз валандалися прилеглими вулицями. – Хочу, щоб їх арештували.

До сержанта дійшло, що він ненавмисно сам себе вивів дійовою особою на сцену в драмі, яка зачіпала сотні людей, деякі з них чарівники, і геть усі вони сердиті.

– Все ж, що ви тут робите? – ледь чутно спитав він.

– Ховаємо нашого колегу. А на що це схоже? – казав Ридикуль.

Очі Колона крутнулися до відкритої труни на узбіччі. Кошіль Бук ледь помахав йому рукою.

– Але... він же не мертвий... правда ж? – сказав він, наморщивши лоба у спробі втямити ситуацію.

– Зовнішність буває оманлива, – сказав Архіректор.

– Але ж він щойно мені помахав, – розпачливо сказав сержант.

– То й що?

– Ну, це ненормально для...

– Все гаразд, сержанте, – сказав Кошіль.

Сержант Колон боком підійшов ближче до труни.

– Чи не тебе я бачив, коли ти викинувся в річку минулої ночі? – спитав він кутиком рота.

– Так. Ти був дуже люб’язний, – сказав Кошіль.

– А потім ти наче знову викинувся назад, – сказав сержант.

– Боюся, що так.

– Але ти був унизу цілу вічність.

– Ну, там дуже темно. Я не міг знайти сходи.

Сержант Колон мусив поступитися цій логіці.

– Ну, тоді я припускаю, що ти маєш бути мертвий, – сказав він. – Ніхто не мертвий не міг би там лишатися.

– В яблучко, – згодився Кошіль.

– Але чому ти махаєш і розмовляєш? – спитав Колон.

Верховний верховик вистромив голову з ями.

– Бувало, мертве тіло рухалося і видавало звуки після смерті, сержанте, – зголосився він. – Це все роблять мимовільні м’язові спазми.

– Дійсно, Верховний верховик правду каже, – сказав Кошіль Бук, – я десь таке читав.

– Ох, – сержант Колон озирнувся. – Правда, – сказав він непевно. – Ну... питання знято, я гадаю...

– Ок, ми закінчили, – сказав Архіректор, видряпуючись із ями. – Це досить глибоко. – Ну ж бо, Кошелю, йди сюди вниз.

– Я дійсно дуже зворушений, ви знаєте, – сказав Кошіль, лягаючи назад у труну. Це була досить добра труна, із моргу на вулиці В’язів. Архіректор дозволив йому вибрати самостійно.

Ридикуль узяв киянку.

Кошіль знову сів.

– Всі завдали собі стільки клопоту...

– Так, правда, – сказав Ридикуль, оглядаючись. – Тепер – у кого китайка?

Усі подивилися на Скарбія.

Скарбій мав нещасний вигляд.

Він покопирсався в торбі.

– В мене нема, – сказав він.

Архіректор прикрив рукою очі.

– Добре, – тихо сказав він. – Знаєте що? Я не здивований. Зовсім не здивований. Що там у тебе? Баранячі реберця? Добрий шмат свинини?

– Селера, – сказав Скарбій.[15]15
  В оригіналі мертвяка пропонують прохромити кілком (stake, співзвучне зі steak – стейк), через що й виникає вся катавасія. Деякі читачі вважають, що жарт із заміною м’яса на селеру в Пратчетта відсилає до комедійного діалогу «BBC Goon Show»: Sheriff of Nottingham: «What? Tie him to a stake?» Bluebottle: «No, do not tie me to a stake» (pause) «I’т a vegetarian!» Prince John: «Then tie him to a stick of celery». – Прим. пер.


[Закрыть]

– Це від нервів, – швидко сказав Декан.

– Селера, – сказав Архіректор, його витримки вистачило б, щоб зав’язати вузлом підкову. – Ну звісно.

Скарбій подав йому вогку зелену головку.

Ридикуль узяв її.

– Тепер, Кошелю, – сказав він, – я хочу, щоб ти уявив, ніби те, що в мене в руці...

– Із цим все гаразд, – сказав Кошіль.

– Я насправді не впевнений, що зможу покрити...

– Я не заперечую, запевняю тебе, – сказав Кошіль.

– Не заперечуєш?

– Значення має принцип, – сказав Кошіль, – якщо ти просто даси мені селеру, але уявиш, ніби розгортаєш китайку, цього, можливо, досить.

– Це дуже шляхетно з твого боку, – сказав Ридикуль, – це виявляє належний дух.

– Дух тіла, – сказав Верховний верховик.

Ридикуль зиркнув на нього й раптово зробив випад селерою у Кошеля.

– Прийми це! – сказав він.

– Дякую, – сказав Кошіль.

– А тепер покладімо зверху віко й ходімо з’їмо ланч, – сказав Ридикуль. – Не турбуйся, Кошелю. Все обов’язково вийде. Сьогодні останній день решти твого життя.

Кошіль лежав у пітьмі, слухаючи стук киянки. Почулися глухі удари і приглушена лайка на адресу Декана, який тримав кінець неналежним чином. А потім частий стук ґрунту об віко, який ставав слабким і більш віддаленим.

За певний час віддалене гримкотіння навело на думку, що торгова діяльність міста відновилася. Він навіть міг чути приглушені голоси.

Він постукав у віко труни.

– Можете прикрутити звук? – вимогливо сказав він. – Тут є люди, які намагаються бути мертвими.

Він почув, що голоси вмовкли. А потім почувся звук кроків, що віддалялися.

Кошіль лежав там деякий час, він не знав, як довго. Він намагався зупинити всі функції, але від цього стало просто незручно. Чому помирати було так важко? Інші люди, здавалося, із цим справлялися навіть без тренувань.

Крім того, свербіла нога.

Він намагався дотягнутися і почухати її, коли його рука торкнулася чогось маленького й неправильної форми. Йому вдалося ухопити це пальцями.

Воно було схоже на пачку сірників.

У труні? Невже хтось думав, що він захоче викурити сигаретку, щоб згаяти час?

Після певних зусиль йому вдалося зняти один черевик за допомогою іншого й обережно підсунути його вгору, поки він не зміг його вхопити. Це дало йому шорстку поверхню, щоб запалити сірник.

Сірчане світло заповнило цей крихітний видовжений світ.

Зсередини віка було приколото крихітний шматочок картону.

Він його прочитав.

І знову прочитав.

Сірник закінчився.

Він запалив інший, просто перевірити, що прочитане ним дійсно існує.

Повідомлення було дивне, навіть після третього поспіль прочитання:

Мертвий? Пригнічений?

Почуваєшся, ніби знов усе те саме?

Чому б тобі не поспішити до

КЛУБУ «НОВИЙ ПОЧАТОК»,

щочетверга, 12 пополудні, вулиця В’язів, 668

ПРИХОДЬ, УСЯК МЕРТВЯК.

Другий сірник закінчився, забравши зі собою рештки кисню.

Кошіль трошки полежав у темряві, зважуючи свій наступний рух і догризаючи селеру.

Хто це придумав?

І на покійного Кошеля Бука раптом зійшло, що немає такої речі, як проблеми когось іншого, і коли ти думаєш, що світ відштовхує тебе, він виявляється повним різних дивовиж. Він знав із досвіду, що живі ніколи не усвідомлюють, що насправді відбувається, бо вони надто зайняті тим, щоб бути живими. Глядач бачить більшу частину гри, сказав він собі.

Це живі нехтують дивним і прекрасним, бо життя надто повне нудного й повсякденного. Але воно було дивним. В ньому були речі, які самі собою закручувалися і викручувалися, і маленькі записки до мерців.

Він постановив собі з’ясувати, що відбувається. А потім... якщо Смерть не збирається приходити до нього, він піде до Смерті. В нього є права, зрештою. Так. Він очолить найбільший за всі часи розшук зниклого.

Кошіль вишкірився у темряві.

Зниклий – імовірно Смерть.

Сьогодні був перший день решти його життя.

Весь Анк-Морпорк упав йому до ніг. Ну, метафорично. Єдиний шлях був угору.

Він сягнув угору, намацав у пітьмі записку і відкріпив її. Він затис її в зубах.

Кошіль Бук уперся ногами в кінець ящика, проштовхнув руки вгору за голову й натужився.

Вогка глина Анк-Морпорка піддавалася повільно.

Кошіль зробив перерву через звичку переводити подих і усвідомив, що в цьому немає сенсу. Він штовхнув знову. Торець труни розколовся.

Кошіль потягнув його на себе й роздер суцільну сосну, як папір. В нього лишився шмат товстої дошки, який не згодився б за лопату нікому із не-зомбячими силами.

Перевернувшись на живіт, підгрібаючи землю навколо себе імпровізованою лопатою й трамбуючи її назад ногами, Кошіль Бук прокопував собі шлях до нового початку.

* * *

Уявіть собі краєвид, рівнина вкрита заокругленими кривими.

Пізнє літо, октаринові луки під нагромадженням шпилів у верхогір’ях Вівцескельних гір, панують умбра і золото. Спека випалила пейзаж. Коники шкварчать, як на розпеченій пательні. Навіть повітря загаряче, щоб рухатися. Найспекотніше літо на пам’яті живих, а в цих краях це довгий, довгий час.

Уявіть собі постать верхи на коні, що повільно рухається уздовж шляху, вкритого двосантиметровим пилом, між пшеничних полів, які вже обіцяють незвично високий врожай.

Уявіть собі паркан із обпеченого сухого дерева. До нього пришпилено оголошення. Літери вицвіли від сонця, але їх все ще можна прочитати.

Уявіть собі тінь, що падає навкоси через оголошення. Ви майже чуєте, як вона читає два слова.

Від дороги веде стежка до групки побілених будиночків.

Уявіть ланцюжок слідів.

Уявіть двері, прочинені.

Уявіть прохолодну темну кімнату, киньте погляд через прочинені двері. Там не надто обжито. Це приміщення для людей, які багато часу проводять надворі, але мусять заходити всередину, коли стемніє. Це приміщення для збруї і псів, приміщення, де вивішують просушувати дощовики. Біля дверей барило пива. На підлозі кам’яні плити, уздовж балки на стелі гак для шинки. Вискоблений стіл, за яким можуть сісти тридцятеро голодних людей.

Нема людей. Нема псів. Нема пива.

Нема шинки.

* * *

Після стуку тиша, а потім тьоп-тьоп капців по кам’яних плитах. Зрештою худа стара жінка з обличчям, кольором і текстурою схожим на волоський горіх, визирнула за двері.

– Так? – сказала вона.

– В ОГОЛОШЕННІ СКАЗАНО «ПОТРІБНА ЛЮДИНА».

– Правда? Правда? Воно там із минулої зими!

– ПЕРЕПРОШУЮ? ВАМ НЕ ПОТРІБНА ДОПОМОГА?

Зморщене обличчя замислено глянуло на нього.

– Я не можу заплатити більш як шість пенсів на тиждень, врахуй, – сказало воно.

Висока постать, що манячила проти сонця, здавалося, зважує це.

– ТАК, – зрештою сказала вона.

– Я все одно навіть не знаю, з чого б тобі почати. Ми не мали годящої допомоги вже роки три. Я просто наймаю ледащих нікчем із села, коли мені треба.

– ТАК?

– Тож ти не проти?

– В МЕНЕ Є КІНЬ.

Стара жінка виглянула з-за незнайомця. На подвір’ї стояв найпоказніший кінь, якого вона будь-коли бачила. Її очі звузилися.

– Це твій кінь, чи не так?

– ТАК.

– Із усім цим сріблом на збруї й таким іншим?

– ТАК.

– Іти хочеш працювати за шість пенсів на тиждень?

– ТАК.

Стара жінка підібгала губи. Вона перевела погляд із незнайомця на коня, а тоді на занедбаність навколо ферми.

Здавалося, вона прийняла рішення, ймовірно, в тому сенсі, що той, хто не має коня, напевно, не має боятися і конокрада.

– Спатимеш в клуні, зрозумів? – сказала вона.

– СПАТИМУ? ТАК. ЗВІСНО. ТАК, Я МАЮ СПАТИ.

– Все одно не можу пустити тебе до хати. Це буде неправильно.

– КЛУНЯ БУДЕ ЦІЛКОМ ДОРЕЧНОЮ, ЗАПЕВНЯЮ ВАС.

– Але ти можеш заходити до хати, щоб поїсти.

– ДЯКУЮ.

– Мене звати панна Літунка.

– ТАК.

Вона зачекала.

– Я сподіваюся, ти також маєш ім’я, – підказала вона.

– ТАК. ЦЕ ПРАВДА.

Вона зачекала знову.

– ПЕРЕПРОШУЮ?

– Як тебе звати?

Незнайомець втупився в неї на мить, а потім дико роззирнувся довкола.

– Ну ж бо, – сказала панна Літунка, – я не найму нікого без імені. Пан...?

Постать втупилася вгору.

– ПАН НЕБО?

– Ніхто не зветься пан Небо.

– ПАН ДВЕРІ?

Вона кивнула.

– Згодиться. Може бути пан Двері. Знала я одного хлопаку на ім’я Двері. Так. Пан Двері. А ім’я? Не кажи мені, що в тебе й цього нема. Ти міг би зватися Білл, чи Том, чи Брюс або й жодним із цих імен.

– ТАК.

– Що?

– ОДНЕ З ЦИХ.

– Котре?

– Е-Е-Е. ПЕРШЕ?

– Ти Білл?

– ТАК?

Панна Літунка закотила очі.

– Гаразд, Білле Небо... – сказала вона.

– ДВЕРІ.

– Так. Вибач. Гаразд, Білле Двері...

– ЗВІТЬ МЕНЕ БІЛЛ.

– А ти можеш звати мене панна Літунка. Я гадаю, ти з’їси свій обід?

– А Я МАЮ? АХ. ТАК. ВЕЧІРНІЙ ПРИЙОМ ЇЖЇ. ТАК.

– Ти виглядаєш напівзмарнілим, правду кажучи. Насправді, більше ніж напів.

Вона скоса зиркнула на постать. Чомусь дуже важко було визначитися, який Білл Двері на вигляд, або навіть запам’ятати точний звук його голосу. Однозначно він був тут, і однозначно він говорив – інакше чому б ви це взагалі пам’ятали?

– В цих місцях багато людей, які не користуються іменами, із якими народилися, – сказала вона, – я завжди кажу, що нічого не доб’єшся, якщо станеш вивідувати й випитувати. Я гадаю, ти можеш працювати, пане Білл Двері? В мене лишилося сіно на високих луках, і багато роботи буде під час врожаю. Вмієш вправлятися з косою?