Текст книги "Жнець"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 15 страниц)

Вона проникла в його розум і заморозила його, заблокувавши всі думки за винятком підсвідомості, тихесенький голос якої казав, досить спокійно:

– ОСЬ ЩО ТАКЕ ЖАХ.

Потім Смерть зник, коли світло блискавки померкло, і виник знову, коли нова дуга вдарила в сусідній пагорб.

Потім тихий внутрішній голос додав:

– АЛЕ ЧОМУ ВІН НЕ РУХАЄТЬСЯ?

Білл Двері дозволив собі трохи посунутися вперед. Відповіді від згорбленої істоти не було.

Потім на нього зійшло, що штука по інший бік живоплоту була лиш одягненою в мантію сукупністю ребер, стегнових кісток і хребта, якщо дивитися з однієї точки огляду, але якщо подивитися трохи інакше, вона з такою ж імовірністю була лиш хитросплетінням зрошувальних трубок і коливальних важелів, вкритих брезентом, який тепер тріпало вітром.

Перед ним була Комбінована Жниварка.

Білл Двері жахливо вишкірився. Думки, неналежні Біллу Двері, виникли в його голові. Він ступив уперед.

* * *

Стіна візків оточила чарівників. Останній спалах від патериці пропік дірку, яка миттєво наповнилася ще більшою кількістю візків.

Ридикуль обернувся до побратимів-чарівників. Їхні обличчя були червоні, мантії подерті, а кілька надто енергійних вистрілів обсмалили їм бороди й спалили капелюхи.

– Ніхто більше не має при собі ніяких замовлянь? – сказав він.

Вони гарячково метикували.

– Гадаю, я зможу одне пригадати, – завагався Скарбій.

– Давай, друзяко. В такий час варто пробувати все, що завгодно.

Скарбій простягнув руки. Він заплющив очі. Він пошепки пробурмотів кілька складів.

Короткий спалах октаринового світла і...

– О, – сказав Архіректор, – і це все?

– Несподіваний букет Ерінжайза, – сказав Скарбій, очі якого палали, а обличчя посмикувалося. – Не знаю чому, але саме це мені завжди вдавалося. Просто вправність, я гадаю.

Ридикуль скосив око на великий оберемок квітів, що стримів тепер у Скарбієвому кулаку:

– Але я ризикну зазначити, не зовсім корисне в ці часи, – додав він.

Скарбій дивився на стіну, що наближалася, і його усмішка блякла.

– Гадаю, що ні, – сказав він.

– Які в кого ще є ідеї? – сказав Ридикуль. Відповіді не було.

– Втім, непогані троянди, – сказав Декан.

* * *

– Це було швидко, – сказала панна Літунка, коли Білл Двері повернувся до копиці, тягнучи за собою брезент.

– ТАК, АЯКЖЕ, – ухильно пробурмотів Білл Двері, поки вона допомагала натягувати його на копицю й пригнічувати каменюками. Вітер підхопив його і спробував вирвати йому з рук; із тим же успіхом він міг намагатися здути гору.

Дощ періщив у полях, серед пасмуг туману мерехтіли голубі електричні розряди.

– Ніколи не бачила такої ночі, – сказала панна Літунка.

Почувся удар грому. Плеската блискавка затрепетала навкруг горизонту. Панна Літунка стисла руку Білла Двері.

– Хіба ж це не... постать на пагорбі? – сказала вона. – Гадаю, я бачила... профіль.

– НІ, ЦЕ ПРОСТО МЕХАНІЧНИЙ ПРИСТРІЙ.

Спалахнула інша блискавка.

– На коні? – сказала панна Літунка.

Третя плеската блискавка пропекла небо. І цього разу сумнівів не було.

На верхівці найвищого пагорба була постать на коні. В каптурі. Гордовито тримаючи косу, ніби спис.

– РИСУЄТЬСЯ, – Білл Двері повернувся до панни Літунки, – РИСУЄТЬСЯ. Я НІКОЛИ НІЧОГО ТАКОГО НЕ РОБИВ. НАВІЩО ЩОСЬ ТАКЕ РОБИТИ? ЯКІЙ МЕТІ ЦЕ СЛУЖИТЬ?

Він розтулив долоню. Виник золотий часомір.

– Скільки ще в тебе лишилося?

– МОЖЛИВО, ГОДИНА. МОЖЛИВО, ХВИЛИНИ.

– То ворушися!

Білл Двері лишився, де був, дивлячись на часомір.

– Я сказала, ворушись!

– ЦЕ НЕ СПРАЦЮЄ. Я ПОМИЛЯВСЯ, КОЛИ ДУМАВ, ЩО СПРАЦЮЄ. ЦЬОГО НЕ БУДЕ. Є РЕЧІ, ЯКИХ НЕ МОЖНА УНИКНУТИ. НЕ МОЖНА ЖИТИ ВІЧНО.

– Чому ні?

Білл Двері вражено глянув:

– ЩО ВИ МАЄТЕ НА УВАЗІ?

– Чому не можна жити вічно?

– Я НЕ ЗНАЮ. ВСЕЛЕНСЬКА МУДРІСТЬ?

– Та що про це знає вселенська мудрість? А тепер ти будеш ворушитися?

Постать на пагорбі не рухалася.

Дощ перетворив пил у рідке багно. Вони поковзали униз схилом і поспішили через двір у дім.

– Я МАВ ПРИГОТУВАТИСЯ КРАЩЕ. Я ПЛАНУВАВ...

– Але тут трапився врожай.

– ТАК.

– Чи можна якось забарикадувати двері абощо?

– ВИ РОЗУМІЄТЕ, ЩО КАЖЕТЕ?

– Ну, придумай щось! Невже ніщо й ніколи не спрацьовувало проти тебе?

– НІ, – сказав Білл Двері з крихітною іскоркою гордості. Панна Літунка визирнула у вікно, а потім драматично відкинулася на стіну обіч вікна.

– Він зник!

– ВОНО, – сказав Білл Двері, – ВОНО ЩЕ ПОКИ НЕ ВІН.

– Воно зникло. Воно може бути будь-де.

– ВОНО МОЖЕ ПРОХОДИТИ КРІЗЬ СТІНИ.

Вона метнулася вперед, а потім глянула на нього.

– ГАРАЗД. ПРИНЕСІТЬ ДИТИНУ. Я ДУМАЮ, МИ МАЄМО ЗВІДСИ ПІТИ.

Його пронизала думка. Він трохи прояснів.

– У НАС Є ТРОХИ ЧАСУ. КОТРА ГОДИНА?

– Я не знаю. Ти весь час зупиняв годинники в усьому домі.

– АЛЕ ЩЕ НЕ ПІВНІЧ?

– Не думаю, що зараз більше ніж чверть по одинадцятій.

– ТОДІ МИ МАЄМО ТРИ ЧВЕРТІ ГОДИНИ.

– Як ти можеш бути впевнений?

– ЧЕРЕЗ ДРАМУ, ПАННО ЛІТУНКО. СМЕРТЬ ТОГО ПОШИБУ, ЩО РИСУЄТЬСЯ НА ТЛІ НЕБА, ОСВІТЛЕНИЙ СПАЛАХАМИ БЛИСКАВИЦЬ, – осудливо сказав Білл Двері, – НЕ З’ЯВИТЬСЯ О П’ЯТІЙ ЧИ ДВАДЦЯТЬ ПО ОДИНАДЦЯТІЙ, ЯКЩО МАЄ ЗМОГУ З’ЯВИТИСЯ ОПІВНОЧІ.

Вона кивнула, бліда, аж біла, і зникла нагорі сходів. За хвилину чи дві вона повернулася із Сел, загорнутою в ковдру.

– Все ще спить, – сказала вона.

– ЦЕ НЕ СОН.

Дощ припинився, але гроза все ще крокувала пагорбами.

Повітря обпалювало, гаряче, як із печі.

Білл Двері проминув курник, де Кирило та його підстаркуватий гарем скоцюрбилися в пітьмі, всі намагаючись уміститися на тих самих кількох дюймах сідала.

Бліде зелене сяйво зависло навколо комина ферми.

– Ми звемо це вогнями Матінки Карі, – сказала панна Літунка, – це знамення.

– ЗНАМЕННЯ ЧОГО?

– Чого? О, не питай мене. Просто знамення, я гадаю. Просто основне знаменування. Куди ми йдемо?

– В МІСТО.

– Щоб бути ближче до коси?

– ТАК.

Він зник у клуні. За певний час він вивів Хропунця, осідланого і загнузданого. Він заліз у сідло, потім нахилився і підняв обох – її і спляче дитя – на коня перед собою.

– ЯКЩО Я ПОМИЛИВСЯ, – додав він, – ЦЕЙ КІНЬ ВІДВЕЗЕ ВАС, КУДИ ВИ ЗАХОЧЕТЕ.

– Я не хочу їхати нікуди, крім як назад додому!

– КУДИ ЗАВГОДНО.

Хропунець перейшов на чвал, коли вони звернули на дорогу до міста. Вітер здирав листя з дерев, воно пролітало повз них і падало на дорогу. Випадковий спалах блискавки прошипів через небо.

Панна Літунка подивилася на пагорб за фермою.

– Я ЗНАЮ.

– ...воно там знову...

– Я ЗНАЮ.

– Чому воно нас не переслідує?

– МИ В БЕЗПЕЦІ, ПОКИ ПІСОК НЕ ВИСИПЛЕТЬСЯ.

– Ти помреш, коли пісок висиплеться?

– НІ. Я МАВ БИ ПОМЕРТИ, КОЛИ ПІСОК ВИСИПЛЕТЬСЯ. Я БУДУ В МІСЦІ МІЖ ЖИТТЯМ І ПОСМЕРТЯМ.

– Білле, скидається на те, що та штука, на якій воно їде... Я думала, це годящий кінь, просто дуже худий, але...

– ЦЕ СКЕЛЕТНИЙ ЖЕРЕБЕЦЬ. ПОКАЗНИЙ, АЛЕ НЕПРАКТИЧНИЙ. КОЛИСЬ В МЕНЕ БУВ ТАКИЙ, ПОКИ НЕ ВІДВАЛИЛАСЯ ГОЛОВА.

– Це наче пришпорювати дохлу коняку, гадаю.

– ХА. ХА. ДУЖЕ ДОТЕПНО, ПАННО ЛІТУНКО.

– Я гадаю, що в такий час, як цей, ти можеш припинити називати мене панною Літункою, – сказала панна Літунка.

– РЕНАТО?

Вона мала заскочений вигляд.

– Як ти дізнався моє ім’я? О. Ти, певно, побачив його написаним.

– ВИГРАВІЮВАНИМ.

– На одному з тих пісочних годинників?

– ТАК.

– Із отим піском, що весь час сиплеться?

– ТАК.

– У всіх такий є?

– ТАК.

– То ти знаєш, скільки я...

– ТАК.

– Це мусить бути дуже дивно, знати... такі речі, які знаєш ти...

– НЕ ПИТАЙТЕ МЕНЕ.

– Це нечесно, знаєш. Якби ми знали, коли помремо, люди жили б кращі життя.

– ЯКБИ ЛЮДИ ЗНАЛИ, КОЛИ ПОМРУТЬ, Я ДУМАЮ, ВОНИ Б УЗАГАЛІ НЕ ЖИЛИ.

– О, дуже афористично. І що ти про це все знаєш, Біллє Двері?

– ВСЕ.

Хропунець чвалом пролетів одну з убогої жменьки вулиць міста та мощену бруківкою площу. Навколо не було ні душі. В таких містах, як Анк-Морпорк, північ була тільки пізнім вечором, адже міської ночі не було зовсім, тільки вечори, що плавно переходили у світанки. Але тут люди впорядковували свої життя такими речами, як захід сонця і дислексичний спів півнів на світанку. І північ означала те, що називала. Навіть із грозою, що шмагала пагорби, сама площа була тихою. Цокання годинника на вежі, непомітне опівдні, тепер, здавалося, відлунює від будинків. У міру того, як вони наближалися, щось дзижчало глибоко у його зубчасто-коліщатих нутрощах. Хвилинна стрілка з клацанням зрушилася і завмерла на місці на позначці 9. Відчинився люк, і дві маленькі механічні фігурки самовдоволено задзижчали і почали калатати в дзвоник із очевидним великим зусиллям.

Дзень-дзень-дзень.

Фігурки вишикувалися і, погойдуючись, втягнулися назад всередину годинника.

– Він тут, відколи я була дівчинкою. Його зробив пра-прапрадід пана Калача, – сказала панна Літунка, – я завжди задумувалася, що вони роблять між боєм годинника, знаєш. Я думала, в них там маленька хатка або щось таке.

– НЕ ДУМАЮ. ВОНИ ПРОСТО РІЧ. ВОНИ НЕ ЖИВІ.

– Гм. Ну, вони були тут сотні років. Можливо, життя – це така штука, яка сама може наче завестися?

– ТАК.

Вони постояли в тиші, яку порушували тільки поштовхи, із якими хвилинна стрілка пробиралася крізь ніч.

– Було дуже приємно мати тебе в господі, Біллє Двері.

Він не відповів.

– Ти допомагав мені з врожаєм і таке інше.

– ЦЕ БУЛО... ЦІКАВО.

– Було неправильно з мого боку затримувати тебе просто через купу збіжжя.

– НІ. ВРОЖАЙ ВАЖЛИВИЙ.

Білл Двері розтулив долоню. Виник часомір.

– Я все не збагну, як ти це робиш.

– ЦЕ НЕСКЛАДНО.

Шипіння піску наростало, поки не заповнило всю площу.

– Чи маєш ти останні слова?

– ТАК. Я НЕ ХОЧУ ЙТИ.

– Ну. В усякому разі, стисло.

Білл Двері був вражений, коли виявив, що вона намагається взяти його руку.

Над ним стрілки півночі зійшлися докупи. Долинуло дзижчання годинника. Дверцята відчинилися. Автомати вийшли назовні. Вони поклацали при нахилі дзвона в кожен бік, вклонилися одне одному і здійняли свої молоточки.

Деннь.

І тут почувся звук кінського чвалу.

Панна Літунка зрозуміла, що край зору заполонили багряні й червоні цятки, ніби спалахи після зображення, без усякого зображення, що матиме оте «після».

Якби вона швидко повернула голову і глянула б краєчком ока, то могла би побачити маленькі, загорнені в сіре постаті, що зависли навколо стін. Податківці, подумала вона. Прийшли упевнитися, що все відбудеться.

– Біллє? – сказала вона.

Він зімкнув долоню над золотим часоміром.

– ТЕПЕР ЦЕ ПОЧАЛОСЯ.

Звук копит став гучніший, відлунював від будинків за ними.

– ПАМ’ЯТАЙТЕ: ВИ У БЕЗПЕЦІ.

Білл Двері відступив у тьму.

А потім на мить виник знову.

– ЙМОВІРНО, – додав він і відступив у темряву.

Панна Літунка сіла на сходинках годинника, колихаючи тіло дівчинки на своїх колінах.

– Білле? – ризикнула вона.

Вершник в’їхав на площу.

Воно справді було на скелетному коні. Голубе полум’я проблискувало крізь кістки створіння, коли воно чвалом бігло вперед; панна Літунка зловила себе на міркуванні, чи то справжній скелет, якимось чином одушевлений, щось, що було колись усередині коня, чи скелетне створіння саме по собі. Це була смішна лінія міркувань, щоб її додумувати, але це було краще, ніж скніти в очікуванні жаскої дійсності, яка наближалася.

Чи його просто обдерли, чи гарненько відполірували опісля?

Вершник спішився. Воно було набагато вище за Білла Двері, але пітьма його мантії приховувала всі деталі; воно тримало щось, що не було достеменно косою, але коса могла бути серед його предків тією ж мірою, що й патичок – серед предків найбільш хитромудро влаштованого хірургічного приладдя. Вона пройшла довгий шлях, відколи будь-який із предків цього приладдя торкався стеблини.

Постать приступила до панни Літунки, коса стриміла за її плечем, і зупинилася.

– Де Він?

– Не знаю, про кого ти говориш, – сказала панна Літунка, – і на твоєму місці, юначе, я б годувала свого коня.

Здавалося, в постаті виникли проблеми із засвоєнням цієї інформації, але зрештою вона, здавалося, дійшла висновку. Вона зняла косу і глянула вниз на дитину.

– Я знайду Його, – сказало воно. – Але спершу...

Воно заціпеніло.

Голос за ним сказав:

– КИНЬ КОСУ. І ПОВІЛЬНО ОБЕРНИСЯ.

* * *

Щось усередині міста, подумав Кошіль. Міста виростають, повні людей, але також повні комерції, і магазинів, і релігій, і...

Це дурня, сказав він сам собі. Вони просто речі. Вони неживі.

Можливо, життя – це щось, що може наче завестися.

Паразити й хижаки, але не схоже, щоб вони якось впливали на тварин і овочі. Вони були якимось різновидом великих, повільних, метафоричних життєвих форм, які жили за рахунок міст.

Але вони проходять інкубаційний період розвитку в містах, як ці, як їх там? Примітивні оси Ньюмана. Тепер він згадав, як міг згадати будь-що, прочитане ще студентом, про створінь, які відкладали яйця всередину інших створінь. По тому він місяцями відмовлявся від омлетів і кав’яру, просто про всяк випадок. І яйця були б... ніби своєрідні міста, так, щоб жителі принесли їх додому. Як зозулині яйця. Якщо задуматися, скільки міст загинуло в минулому?

Окільцьовані паразитами, як кораловий риф, оточений морськими зірками. Вони просто спорожніли, вони просто втратили увесь дух, який мали.

Він підвівся.

– Куди всі пішли, Бібліотекарю?

– У-у-ук.

– Які вони. Я зробив би те саме. Помчав би. Хай боги їх благословлять і порятують, якщо знайдуть час за тими своїми вічними сімейними колотнечами.

А потім він подумав: ну, що тепер? Я обдумав і що тепер робитиму? Помчу, напевне. Але повільно.

* * *

Центр купи візків більше було не видно. Щось відбувалося.

Бліде блакитне сяйво зависло над велетенською пірамідою покорченого металу, і там виникали раптові спалахи блискавки, глибоко всередині кучугури. Візки кидалися туди, ніби астероїди наліплюються один на одного навколо ядра нової планети, але кілька прибулих зробили дещо іще. Вони рушили в тунелі, що відкрилися всередині побудови, і зникли в мерехтливому ядрі.

На верхівці гори виник рух, і щось почало продирати собі шлях крізь розламаний метал. Це був блискучий зубець, який підтримував кулю близько двох метрів у діаметрі. Вона нічого особливо не робила хвилину чи дві, а потім, коли вітер обсушив її, тріснула і розкололася. Звідти каскадом посипалися білі штучки, підхоплені вітром, потоком вилилися на Анк-Морпорк і натовп витріщак.

Одна з них м’яко опустилася зиґзаґом над дахами й приземлилася біля ніг Кошеля Бука, коли він вишкандибав із Бібліотеки. Вона все ще була вогка, і на ній був напис. Принаймні спроба напису. Воно мало вигляд дивного органічного напису зі сніжних кульок – слова були створені чимось, що не надто шурупало в словах:

Кошіль дістався Академічних воріт. Люди плинули повз нього. Кошіль знав своїх співгромадян. Вони прийдуть повитріщатися на будь-що. Вони ласі до будь-якого напису, що містить на кінці понад один знак оклику.

Він відчув, що на нього хтось дивиться, і обернувся. З провулка дивився візок; він позадкував і поїхав геть, аж засвистіло.

– Що трапилося, пане Буче? – сказала Людмила.

Було щось нереальне у виразах облич перехожих. Вони мали вираз непереборного передчуття.

Не треба бути чарівником, щоб знати: щось пішло не так. І Кошелеві відчуття завивали, як генератор. Люпин упіймав аркуш паперу, що пролітав, і приніс його до них.

Кошіль сумовито похитав головою. П’ять знаків оклику, певний знак нетямної свідомості.

А потім він почув музику.

Люпин всівся на гузно й завив.

* * *

В льоху під домом пані Кекс бабай Причепа завмер, напівоб’ївши свого третього щура, й дослухався.

Потім він звершив трапезу і сягнув по свої двері.

* * *

Граф Артур Мигаль Нефартить працював у своїй усипальні. Особисто він міг би жити, чи не-жити, чи як би не називалося те, що він, як вважається, робив, і без усипальні. Але потрібно мати усипальню. Дорін була досить непохитна щодо усипальні. Це надасть місцю характеру, казала вона. Потрібно мати усипальню і склеп, інакше решта вампірського товариства презирливо шкіритиме ікла у них за спиною.

Вам ніхто не каже про такі речі, коли ви починаєте вампірство. Вам ніколи не скажуть будувати власну усипальню з дешевого дикту два-на-чотири з «Гуртової крамнички будматеріалів» Чаллрі Тролля. Це не те, що стається з більшістю вампірів, зрозумів Артур. Не з годящими вампірами. Наприклад, справдешній граф Під’яремне. Ні, дженджик його штибу для цього знайде когось. Коли поселяни приходять спалити дощенту його маєток, ви не побачите, як граф особисто горлає, щоб опустили в’їзні ґрати чи підняли розвідний міст. О ні. Він просто скаже: «Ігорю, – як це має бути, – Ігорю, владнайте це, одна нога тут, друга там».

Ха. Ну, вони дали оголошення, воно місяцями висить в майстерні пана Кібла. Ліжко, триразове харчування і хандра на вимогу. І обов’язків не так багато. Люди казали, що довкола усе ще лишалися безробітні. Це його дуже сердило. Він підібрав інший шмат дерева і виміряв, скривившись, коли розгортав рулетку.

Артурова спина боліла від копання рову. І це інша справа, якою не мусять перейматися ці бундючні вампіри. Рів ішов укупі з посадою, так робляться справи. І він ішов задвірками, адже в інших вампірів не було вулиці перед носом, пані Піві, яка весь час жаліється, по один бік, і сімейки тролів, із якими Дорін не розмовляє, по інший, і тому для них усе не закінчилося ровом, який оббігає всього лиш навколо заднього подвір’я. Артур досі у нього падав.

І потім це кусання в шию молодих жінок. Або скоріше не-кусання. Артур завжди ставився з повагою до точки зору співрозмовника, але він почував певність, що юні дівчата якось вступають у вампірство, що б там не казала Дорін. В прозорих пеньюарах. Артур був не зовсім певен, що таке прозорі пеньюари, але він десь читав про них і однозначно відчував, що хотів би побачити один перед тим, як помре... чи що там із ним станеться...

Й інші вампіри точно не стикаються із тим, що їхні дружини говорять такою штукованою мовою.[45]45
  Йдеться про відчайдушні спроби Дорін відмежуватися мовою еліт від свого походження й показати «делікатні хранцюзькі маньори, штоб вийшов шик». На цьому шляху вона має вдосталь однодумців на чолі зі Свиридом Петровичем Голохвостим. – Прим. пер.


[Закрыть] Причина в тому, що вроджені вампіри все одно говорять у такий спосіб. Артур зітхнув.

Бути гуртовим продавцем фруктів і овочів нижчого середнього класу в умовах вищого класу – це було не життя, не напів-життя і навіть не життя-опісля чи що б то не було. І музика просочилася крізь дірку в стіні, яку він вистукував, щоб врізати в неї заґратоване вікно.

– Ох, – сказав він і схопився за щелепу, – Дорін?

* * *

Редж Шкарбан із силою гупнув переносною трибуною.

– ...і, заждіть, ми не повинні лежати пластом й дозволяти траві проростати в наші голови, – загорлав він, – то як же ваш план із семи пунктів з урівняння в правах із живими, я вас питаю?

Вітер продував суху траву на цвинтарі. Єдине створіння, яке, очевидно, звертало увагу на Реджа, був самотній ворон.

Редж Шкарбан стенув плечима і стишив голос.

– Ви мусите принаймні зробити якесь зусилля, – сказав він до того світу в цілому. – Я ось стер пальці до кісток, – він позгинав руки, щоб показати це, – і чи почув я хоч слово вдячності?

Він зробив паузу, просто про всяк випадок.

Ворон, один із тих надміру великих, товстих екземплярів, якими аж кишіло на дахах Академії, схилив голову набік і замислено подивився на Реджа.

– Знаєш, – сказав Редж, – іноді я почуваюся так, ніби готовий здатися...

Ворон прочистив горлянку. Редж крутнувся на місці.

– Скажи хоч тільки слово, – сказав він, – тільки одне кляте слово...[46]46
  Ще одне відсилання до Едгара Аллана По, у відомому вірші якого ворон промовляв одне тільки слово. – Прим. пер.


[Закрыть]

А потім він почув музику.

* * *

Людмила ризикнула прибрати руки від вух.

– Це жахливо! Що це, пане Буче?

Кошіль намагався натягнути на вуха рештки свого капелюха.

– Я не знаю, – сказав він. – Це могла би бути музика. Для того, хто ніколи не чув музики раніше.

Нот не було. Були зв’язні шуми, які могли мати намір бути нотами, стулені докупи так, ніби хтось намагався намалювати карту країни, яку ніколи не бачив.

Гнюп. їнюп. Гульомп.

– Це лунає з-за міста, – сказала Людмила. – Звідти, куди всі... люди... йдуть... Їм же це не подобається, правда?

– Не можу уявити, як би воно могло їм подобатися, – сказав Кошіль.

– Справа в тім... ви пам’ятаєте цю халепу торік зі щурами? Чоловіка, який сказав, що має дудку, яка грає музику, чутну тільки щурам?

– Так, але це не було дійсно правдою, це було шахрайство, це був тільки Моріс Неймовірний і його вчені щури.

– Але якщо припустити, що це могло бути правдою?

Кошіль похитав головою.

– Музика, щоб привабити людей? Ти до цього ведеш? Але це не може бути правдою. Вона не приваблює нас. Зовсім протилежний ефект, я тебе запевняю.

– Так, але ви не людина... не зовсім, – сказала Людмила. – І, – вона зупинилася й зашарілася.

Кошіль поплескав її по плечу.

– Слушно сказано. Слушно сказано, – це було все, що він зміг придумати у відповідь.

– Ви знаєте чи не так, – сказала вона, не піднімаючи віч.

– Так. Якщо це допоможе, гадаю, що тут нема чого соромитися.

– Мама сказала, що буде жахливо, якщо хто-небудь іще дізнається!

– Напевно, це залежить від того, хто дізнається, – сказав Кошіль, зиркнувши на Люпина.

– Чому ваш песик так на мене дивиться? – сказала Людмила.

– Він дуже розумний, – сказав Кошіль.

Кошіль понишпорив у кишені, намацав пару жмень ґрунту й відкопав свого щоденника. Двадцять днів до наступного повного місяця. Це буде дещо, варте очікування.

* * *

Металеві уламки купи почали здригатися. Візки джерґотіли навколо, і великий натовп громадян Анк-Морпорка стояв великим колом, намагаючись зазирнути всередину. Немузична музика наповнювала повітря.

– Це пан Нудль, – сказала Людмила, коли вони проштовхалися крізь людей, що не чинили спротиву.

– Що він продає цього разу?

– Не думаю, що він намагається щось продати, пане Буче.

– Все настільки зле? Тоді, гадаю, ми у великій халепі. Голубе світло сяяло крізь одну з дірок у купі. Шматки зламаних візків осипалися на землю, як металеве листя.

Кошіль скуто нахилився і підняв гостроверхий капелюх. Його потовкло і переїхало багато візків, але все ще можна було впізнати як те, що, по ідеї, мало увінчувати чиюсь голову.

– Там всередині чарівники, – сказав він.

Срібне світло зблиснуло з-поміж металу. Воно рухалося, мов олія.

Кошіль випростав руку, й товста іскра вистрибнула й приземлилася на його пальці.

– Гм-м, – сказав він, – великий потенціал, також...

Потім він почув крик вампірів.

– Аго-ов, пане Буче!

Він обернувся. До нього підходило подружжя Нефартить.

– Ми б і скоріш сюди дісталися, я маю на увазі, досталісь, селі б...

– Я не міг знайти розтрикляту запонку для комірця, – пробурмотів Артур, який мав розпашілий і схвильований вигляд. Він був убраний в складний оперний капелюх, який був непоганим у складній частині, але капелюховості йому бракувало, тож здавалося, ніби Артур виглядає з гармошки.

– О, здоров, – сказав Кошіль. Було щось невимовно магнетичне у Мигалевій одержимості правильним вампіризмом.

– І хто єта міла дівіца? – сказала Дорін, киваючи на Людмилу.

– Перепрошую? – сказав Кошіль.

– Што?

– Дорін, я маю на увазі, графиня спитала, хто вона, – стомлено прийшов на допомогу Артур.

– Я розумію, що я сказала, – пирхнула Дорін, більш нормальним тоном людини, народженої й вирощеної в Анк-Морпорку, а не в якійсь трансільванській цитаделі. – Чесно, якби я лишила це на тебе, в нас би не було геть ніяких стандартів...

– Мене звати Людмила, – сказала Людмила.

– Очінно пріятно, – велично сказала графиня Нефартить, простягаючи руку, яка могла б бути тонкою й блідою, якби не була пухкою й рожевою. – Завсігди пріятно встрєтіть свіжу кров. Єслі когда вгодно вам буде іззісти собачих ласощов, як будете не вдома, заходьте до нас безприменно.

Людмила обернулася до Кошеля Бука.

– Це ж не написано в мене на лобі, правда? – сказала вона.

– Це особлива порода людей, – м’яко сказав Кошіль.

– Варто думати, що так, – незворушно сказала Людмила. – Я заледве знаю когось іншого, хто б носив цілий час оперні плащі.

– Ми мусимо носити плащі, – сказав граф Артур. – Розумієте, для крил. Ось так... – він раптово розгорнув плаща. Почувся короткий шум, і маленький гладкий кажан завис у повітрі. Він зиркнув униз, сердито вискнув й різко гепнувся на землю. Дорін підняла його за лапку й обтрусила.

– І ми мусимо спати з відчиненими вікнами, проти чого я заперечую, – сказала вона невиразно. – Хотіла б я, щоб вони припинили цю музику. В мене голова розболілася.

Почувся новий ву-у-умф. Артур знову з’явився догори дриґом і приземлився на голову.

– Розумієте, це приземлення, – сказала Дорін, – це щось ніби як розбіг. Якщо він стартує не з висоти першого поверху як мінімум, то не встигає набрати належної підйомної швидкості.

– Я не можу набрати належної підйомної швидкості, – сказав Артур, зводячись на ноги.

– Перепрошую, – сказав Кошіль, – на вас музика не впливає?

– Вона діє мені на ікла, от що вона робить, – сказав Артур. – Що зовсім не добре для вампіра, хоча, можливо, ви це й так знаєте.

– Пан Бук вважає, що вона щось робить із людьми, – сказала Людмила.

– Всім діє на зуби? – сказав Артур.

Кошіль глянув на натовп. Ніхто й уваги не звернув на «Новий початок».

– Вони мають такий вигляд, ніби на щось очікують, – сказала Дорін. – Ачкують, я імєла ввіду.

– Це лякає, – сказала Людмила.

– Лякатися нормально, – сказала Дорін. – Ми лячні.

– Пан Бук хоче піти всередину купи, – сказала Людмила.

– Чудова думка. Змусьте їх вимкнути цю бісову музику, – сказав Артур.

– Але вас можуть убити! – сказала Людмила.

Кошіль стулив долоні й замислено їх потер.

– Ах, – сказав він, – тут ми діємо на випередження.

Він увійшов у сяйво.

Він ніколи не бачив такого яскравого світла. Здавалося, воно випромінюється звідусіль, переслідуючи найменшу тінь і безжально її викорінюючи. Воно було набагато яскравіше за денне світло, хоча й не було нічим на нього схоже – воно мало голубі краї, що різали зір, наче ніж.

– Вив порядку, графе? – сказав він.

– В нормі, в нормі, – сказав Артур.

Люпин загарчав.

Людмила потягнула за заплутаний метал.

– Під ним щось є, знаєте. Це схоже на... мармур. Оранжевий мармур, – вона провела по ньому рукою, – але теплий. Мармур не повинен бути теплим, правда?

– Це не може бути мармур. Не знайдеться так багато мармуру в цілому світі... свєті, – сказала Дорін. – Ми намагалися дістати мармур для склепу, – вона спробувала звучання слова й кивнула сама до себе, – склепу, так. Цих ґномів треба застрелити за їхні ціни. Це ганьба.

– Не думаю, що це збудували ґноми, – сказав Кошіль. Він незграбно став на коліна, щоб обстежити підлогу.

– І я так не думаю, ледачі маленькі пройдисвіти. Вони захотіли майже сімдесят доларів за наш склеп. Правда, Артуре?

– Майже сімдесят доларів, – сказав Артур.

– Не думаю, що це хтось збудував, – тихо сказав Кошіль.

Тріщини.

Тут мали би бути тріщини, подумав він. Краї й такі штуки, коли один шматок з’єднується з іншим. Це не мав би бути єдиний шмат. Трохи липкий.

– Тож Артур зробив його власноруч.

– Я зробив його власноруч.

А. От і край. Ну, не зовсім край.

Мармур став прозорим, як вікно, що вело в інший, яскраво освітлений простір. Там були штуки, непевні й ніби розплавлені, але входу для них не було. Балачка Мигалів пливла над ним, поки він скрадався вперед.

– ...скоріше склепик, справді. Але в ньому є підземелля, навіть якщо доводиться вийти в хол, щоб зачинити двері як слід...

Елегантність буває різною, подумав Кошіль.

Для деяких людей – це не бути вампірами. Для інших – це комплект гіпсових кажанів на стіні.

Він пробігся пальцями по прозорій субстанції. Світ тут був увесь прямокутний. Тут були кути, і коридор був розкреслений обабіч прозорими панелями. І ця не-музика грала цілий час.

Це не могло бути живим, правда? Життя було... більш округлим.

– Що ти думаєш, Люпине? – сказав він.

Люпин гавкнув.

– Гм-м. Не надто допоміг.

Людмила опустилася на коліна і поклала долоню на Кошелеве плече.

– Ви маєте на увазі, що її ніхто не будував? – сказала вона.

Кошіль почухав голову.

– Я не певен... але гадаю, можливо, це було... убезпечено.

– Убезпечено? Від чого? Чим?

Вони глянули вгору. Візки джерґотіли з жерла бічного коридору і рухалися уздовж іншого на протилежному боці проходу.

– Ними? – спитала Людмила.

– Я так не думаю. Я думаю, вони більше схожі на слуг. Ніби мурахи. Бджоли у вулику, можливо.

– І що ж тут мед?

– Я не впевнений. Але воно ще незріле. Я не думаю, що всі речі вже достатньо завершені. Ніхто нічого не чіпайте.

Вони йшли вперед. Перехід відкрився у широкий яскравий простір під куполом. Сходи вели вгору й вниз на різні поверхи, і там був фонтан і гайок рослин у горщиках, які мали надто здоровий вигляд, щоб бути справжніми.

– Хіба ж не гарненько? – сказала Дорін.

– Ви продовжуєте думати, що тут мають бути люди, – сказала Людмила. – Багато людей.

– Тут мають бути принаймні чарівники, – пробурмотів Кошіль Бук, – півдюжини чарівників не можуть просто зникнути.

Вони, всі п’ятеро, підійшли ближче. Проходи розміром із той, який вони щойно пройшли, могли умістити пару слонів у ряд.

– Може, вийти назад надвір – це непогана думка? – сказала Дорін.

– До чого доброго це може привести? – сказав Кошіль.

– Ну, ми заберемося звідси.

Кошіль розвернувся, рахуючи. П’ять переходів рівно-віддалено розходилися з накритого куполом простору.

– І, ймовірно, він такий самий згори і знизу, – сказав він уголос.

– Тут дуже чисто, – нервово сказала Дорін. – Хіба ж тут не чисто, Артуре?

– Тут дуже чисто.

– Що це за шум? – сказала Людмила.

– Який шум?

– Цей шум. Ніби хтось щось ссе.

Артур роззирнувся із певним зацікавленням.

– Це не я.

– Це сходи, – сказав Кошіль.

– Не будьте дурнем, пане Буче. Сходи не ссуть.

Кошіль глянув униз.

– Ці ссуть.

Вони були чорні, мов ріка, що тече по схилу гори. Коли темна речовина випливала з-під підлоги, вона громадилася в щось, подібне до сходів, які рухалися угору схилом, поки знову не зникали під підлогою десь угорі. Коли сходи з’являлися, вони видавали повільний, ритмічний шум цмок-цмок, ніби хтось досліджував особливо докучливу дірку в зубі.

– Знаєте, – сказала Людмила, – цілком можливо, це найнеприємніша річ, яку я будь-коли бачила.

– Я бачив і гірші, – сказав Кошіль. – Але ця досить неприємна. Нам краще піти вгору чи вниз?

– Ви хочете на них стати?

– Ні. Але чарівники не на цьому поверсі, тому або так, або з’їжджати поручнями. Ви дивилися на поручні?

Вони подивилися на поручні.

– Я думаю, – нервово сказала Дорін, – що низ нам більше підходить.

Вони мовчки рушили вниз. Артур звалився в місці, де рухомі сходи знову засмоктувалися в підлогу.

– В мене було це жахливе відчуття, що воно збирається затягнути мене під низ, – вибачливо сказав він і роззирнувся.

– Воно велике, – підсумував він. – Просторе. Я б зробив тут диво, якби мав трохи шпалер із ефектом каменю.

Людмила підійшла до найближчої стіни.

– Знаєте, – сказала вона, – тут більше скла, ніж я бачила раніше, але ці прозорі шматки мають вигляд магазинів. Хіба в цьому є сенс? Величезний магазин, повний маленьких магазинів?

– Воно ще не достигло, – сказав Кошіль.