Текст книги "Жнець"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 15 страниц)

Дуже великий вовк нечутно проскочив крізь дірку в стіні, за ним ішла приваблива молода жінка. Вхідний сигнал Бібліотекаря тимчасово сплутався.

– Тож, – сказав Кошіль, – існує можливість, що я просто зв’яжу тобі руки за спиною.

– Е-е-е-к!

– Він незвичайний вовк. Краще тобі в це повірити.

– У-у-ук?

Кошіль стишив голос:

– А вона технічно може бути не жінкою, – додав він.

Бібліотекар поглянув на Людмилу. Його ніздрі знов затрепетали. Його лоб наморщився.

– У-у-ук?

– Гаразд, можливо, я викладаю це досить незграбно. Дозволь пройти, будь другом.

Бібліотекар дуже обережно ослабив затиск і зісковзнув на землю, утримуючи Кошеля між собою і Люпином. Кошіль обтрусив уламки цементу із залишків своєї мантії.

– Нам потрібно дізнатися, – сказав він, – про життя міст. А саме, я маю знати...

Почувся слабкий передзвін.

Дротяна корзина безтурботно вкотилася у масивну купу на найближчій етажерці. Вона була повна книг. Вона зупинилася, щойно виявила, що на неї дивляться, і примудрилася мати такий вигляд, ніби взагалі ніколи не рухалася.

Дротяна корзина спробувала здати назад, не здаючись рухомою. Люпин загарчав.

– Це те, про що казав Одна-Людина-Відро? – спитала Людмила. Візок зник. Бібліотекар охнув і кинувся за ним.

– О так. Щось, що може стати в пригоді, – сказав Кошіль, який зробився майже маніакально радісним, – ось як воно працює. Спершу щось, що хочеться узяти й десь покласти. Тисячі не потраплять у сприятливі умови, але це не має значення, бо їх і будуть тисячі. А наступною стадією стане щось зручне, яке проникне усюди, і ніхто ніколи не запідозрить, що воно туди саме потрапило. Але все це сталося в неправильний час!

– Але як міста можуть бути живими? Вони ж зроблені з мертвих частин! – сказала Людмила.

– Як і люди. Повір мені. Я знаю. Але думаю, твоя правда. Цього не мало статися. Це все через надлишкову життєву силу. Вона... змінила рівновагу. Вона перетворює те, що не було дійсно дійсним, на дійсність. І це стається надто рано, і це стається надто швидко...

Бібліотекар знову вискнув. Візок вискочив із іншого ряду полиць, коліщата злилися в суцільну пляму, й він націлився в дірку в стіні, із орангутаном, що вчепився в нього однією рукою і трепетав за ним, як дуже плаский прапор.

Вовк стрибнув.

– Люпине! – закричав Кошіль.

Але від часів, коли перша печерна людина скотила перший шмат колоди з пагорба донизу, псові також мали глибоко вкорінений у пам’яті виду потяг гнатися за будь-чим на колесах. Люпин вже вчепився зубами у візок.

Його щелепи зімкнулися на колесі. Почулося виття, крик Бібліотекаря, і людиноподібна мавпа, вовк і дротяна корзина купою звалилися під стіною.

– Ох, бідолашечка! Гляньте на нього!

Людмила кинулася через кімнату й упала на коліна поруч із потерпілим вовком.

– Йому лапку переїхали, гляньте!

– І він, напевно, втратив кілька зубів, – сказав Кошіль. Він допоміг бібліотекареві звестися. Очі людиноподібної мавпи палали червоним. Воно спробувало поцупити його книги. Це, напевно, був найкращий доказ, якого вимагали чарівники, що візок мозку не має.

Він простягнув руку донизу й висмикнув коліщатка.

– Стук-грюк[38]38
  Тут і на с. 342 у Пратчетта обігрується неперекладна гра міжмовних омонімів: вигуків «Оlé» іспанською та «Oh-Іау!» англійською і фрази «Аи lait» («з молоком» французькою, коли йдеться, наприклад, про каву). – Прим. пер.


[Закрыть], – сказав Кошіль.

– У-ук?

– ...аби з рук!

Голова Люпина затишно вмостилася на колінах Людмили. Він втратив зуб, і його хутро було розкошлане. Він розплющив одне око й зафіксував на Кошелеві змовницький жовтий погляд, поки його чухали за вухами. «От щасливий песик, – подумав Кошіль, – а хто в нас збирається не зупинятися на досягнутому, а жалісно підняти лапку й заскімлити?»

– Правильно, – сказав Кошіль. – Тепер, бібліотекарю... ти згоден допомогти нам, я гадаю.

– Бідолашний хоробрий песик, – сказала Людмила.

Люпин жалісно підняв лапку й заскімлив.

* * *

Обтяжена крикливою формою Скарбія наступна дротяна корзина не змогла набрати швидкість, яку розвинув її відбулий товариш. Одне колесо також безпомічно пробуксовувало. Вона відчайдушно хилиталася з боку в бік і майже завалилася, коли пролітала ворота, рухаючись боком.

– Я чітко її бачу! Я чітко її бачу! – закричав Декан.

– Не смій! Ти можеш вцілити в Скарбія! – загорлав Ридикуль. – Ти можеш пошкодити майно Академії!

Але Декан вже не чув за незвичним припливом тестостерону. Палаюча зелена вогняна куля влучила у перекошений візок. Повітря наповнилося летючими коліщатами.

Ридикуль глибоко вдихнув.

– Ти тупий...! – загорлав він.

Слово, яке він вимовив далі, було незнайоме тим чарівникам, які не мали його грубого сільського виховання й нічого не знали про тонкощі догляду за худобою. Але воно вилупилося за кілька дюймів від його обличчя, воно було тлусте, кругле, чорне й лискуче, із жахливими бровами. Воно дмухнуло на нього зневажливим комашиним фурканням і злетіло вгору, приєднавшись до невеликого рою лайок.

– Що в біса це було?

Менше створіння утворилося біля його вуха. Ридикуль вчепився в капелюх.

– Чорт! – лайки збільшилися на одну. – Щось мене щойно вкусило!

Ескадра щойновилуплених лайливих слів зробила доблесну спробу здобути свободу. Він безрезультатно на них замахав.

– Забирайтеся, ви ско... – почав він.

– Не кажіть цього! – сказав Верховний верховик. – Заткніться!

Люди ніколи не казали Архіректору заткнутися. Затикалися зазвичай інші. Він заткнувся від потрясіння.

– Я маю на увазі, щоразу, як ви лаєтесь, ваша лайка оживає, – спішно сказав Верховний верховик. – Жахливі маленькі крилаті потвори виникають із повітря.

– Бісова челядь! – сказав Архіректор.

Бух. Бух.

Скарбій поповзом вибрався з-під дротяного візка. Він знайшов свій загострений капелюх, обтрусив його від пилу, поміряв його, нахмурився і вийняв зісередини коліщатко. Здавалося, його колеги не звертають на нього уваги.

Він почув, як Архіректор сказав:

– Але я завжди це роблю! Нічого нема поганого в добрій лайці, вона збурює кров. Пильнуй, Скарбію, одна з холе...

– Чи могли б ви казати щось інше? – вигукнув Верховний верховик, перекрикуючи дзижчання і скиглення лайок.

– Наприклад, що?

– Наприклад... ох... наприклад... хрін.

– Хрін?

– Так, або, можливо, бляха.

– Бляха? Ти хочеш, щоб я казав бляха?

Скарбій підкрався до групи. Сперечатися про дрібні деталі в момент міжвимірної катастрофи – це було так по-чаклунському.

– Пані Герпесюк, економка, завжди каже «цукор»! Коли впускає щось, – зголосився він.

Архіректор повернувся до нього.

– Вона, може, й каже «цукор», але має наувазі «су...»

Чарівники пригнулися. Ридикуль примудрився себе спинити.

– От хрін, – жалюгідно сказав він. Лайливі слова дружно розсілися на його капелюсі.

– Вони вас уподобали, – сказав Декан.

– Ви їхній таточко, – сказав Лектор із Новітніх рун.

Ридикуль нахмурився.

– Ви, хол... хлопці, припиніть кепкувати зі свого Архіректора і чо... чемно розберіться, що відбувається, – сказав він.

– У вас добре виходить, – сказав Лектор із Новітніх рун, – так і продовжуйте.

– Хрін, хрін, хрін, – сказав Архіректор. – Цукор, цукор, цукор. Бляха, бляха, бляха.

Він потрусив головою.

– Жодної користі, це й на дрібку не полегшує мої почуття.

– В усякому разі, це очищує повітря, – сказав Скарбій.

Вони вперше завважили його присутність. Вони поглянули на рештки візка.

– Речі розбухають, – сказав Ридикуль. – Речі оживають.

Вони озирнулися на раптово знайомий виск. Ще дві корзини на коліщатах торохтіли через площу за воротами. Одна була повна фруктів. Друга була наполовину повна фруктів, а на другу – малим писклявим дитям.

Чарівники дивилися, роззявивши рота. Потік людей нісся чвалом за візками. З незначним випередженням, розсікаючи ліктями повітря, відчайдушні й цілеспрямовані жінки важко протупали повз ворота Академії.

Архіректор схопив повного чоловіка, який бадьоро гримкотів услід натовпу.

– Що сталося?

– Я просто навантажував трохи персиків у цю козлину, коли вона скочила й помчала на мене.

– А що з дитиною?

– А я звідки знаю! В цієї жінки була одна корзина, і вона купила в мене трохи персиків, і потім...

Вони всі обернулися. Корзина проторохтіла з провулка, побачила їх, кмітливо розвернулася і рвонула з місця через площу.

– Але чому? – спитав Ридикуль.

– Вони такі зручні, щоб класти речі, правда? – сказав чоловік. – Я узяв їх, щоб возити персики. Знаєте, вони товчуться.

– І вони всі йдуть в одному напрямку, – сказав Лектор із Новітніх рун, – хтось іще це помітив?

– За ними! – загорлав Декан. Решта чарівників, надто спантеличені, щоб сперечатися, потупали за ним.

– Ні, – почав Ридикуль і виявив, що це безнадійно. І він втрачає ініціативу. Він обережно сформулював найпристойніший бойовий клич за всю історію евфемізмів.

– Цукровий хрін на вашу бляху! – загорлав він і побіг за Деканом.

* * *

Білл Двері працював увесь довгий важкий полудень в голові валки в’язальників і снопувальників.

Аж поки почувся крик, і чоловіки потяглися до живоплоту.

Велике поле Яго Злокопача було праворуч із іншого боку. Його наймити в’їздили на Комбінованій Жниварці у ворота.

Білл приєднався до інших, які сперлися на живопліт. Вдалині було видно постать Калача, що роздавав вказівки. Наляканий кінь задкував у голоблях. Коваль вліз на маленьке металеве сидіння всередині механізму й узяв віжки.

Кінь рушив уперед. Розбризкувальні трубки розгорнулися.

Полотняні простирадла почали обертатися, і, напевно, обертався рифлений шнек, але це не мало значення, бо десь почувся «клац», і все зупинилося.

Із натовпу біля живоплоту почулися крики: «Вилізь подої її!», «Одна була, та й та загула», «Ще два пенси, й віслюк у подарунок!» й інші традиційні дотепи.

Калач зліз, пошепки поспілкувався зі Злокопачем і його людьми і потім зник на мить у механізмі.

– Воно ніколи не злетить!

– Завтра телятина здешевіє!

Цього разу Комбінована Жниварка пройшла кілька футів до того, як одне обертальне полотнище роздерлося і згорнулося. До того часу деякі зі старших чоловіків при живоплоті склалися навпіл від сміху.

– Старе залізяччя, шість пенсів за купу!

– Тягни іншу, ця скапутилась!

Калач знову зліз. Віддалене тюкання долинало до нього, поки він відв’язував полотнища й замінював їх на нові; він на нього не зважав. Не відриваючи погляду від сцени на протилежному полі, Білл Двері витягнув із кишені точило й почав гострити косу, повільно й розважно.

Крім віддаленого клацання ковалевих інструментів, вжжик-вжжик точила по металу було єдиним звуком у важкому повітрі. Калач заліз назад у Жниварку і кивнув чоловікові, який вів коня.

– Наша пісня гарна, нова!

– Ще не всі жаби від сміху луснули?

– Стуліть пельки...

Крики урвалися.

Півдюжини пар очей простежили за Комбінованою Жниваркою до поля і дивилися, як вона розверталася навколо краю зораного поля, дивилися, як вона знову рушає назад.

Вона прокладала повз них, зворотноколивальна й обертальна. На іншому краю поля вона акуратно розвернулася. І знову продзижчала повз них.

За якусь часину один із глядачів сказав похмуро:

– Вона ніколи не приживеться, от згадаєте мої слова.

– Твоя правда. Хто захоче прилад типу цього? – сказав інший.

– Точно, вона всього лише ніби величезний годинник. Нічого робити не може, крім як ганяти туди-сюди полем...

– ...дуже швидко...

– ...зрізаючи збіжжя, як оце, і обмолочуючи зерно...

– Вона вже пройшла три ряди.

– Бий мене грім!

– Заледве видно, як рухаються частини! Що ти про це думаєш, Білле? Білле?

Вони роззирнулися.

Він уже наполовину пройшов другий ряд, все прискорюючись.[39]39
  Битва за врожай між Смертю і Жниваркою відображає схожі сюжети американського фольклору про легендарного лісоруба Поля Буньяна і лісопилку, а також набагато старішу американську пісню про змагання Джона Генрі й парового молота. – Прим. пер.


[Закрыть]

* * *

Панна Літунка ледь-ледь прочинила двері.

– Так? – сказала вона підозріливо.

– Це Білл Двері, панно Літунко. Ми принесли його додому.

Вона прочинила двері ширше.

– Що з ним сталося?

Два чоловіки незграбно запхалися всередину, намагаючись підтримувати постать, на фут вищу за них. Вона звела голову й безтямно примружилася на панну Літунку.

– Не знаю, що на нього найшло, – сказав Герцог Піддупний.

– Працював, як чортяка, – сказав Вільям Чіп, – він добряче відробляє свої гроші, панно Літунко.

– Тоді в цих краях це буде новина, – сказала вона кисло.

– Туди-сюди полем, як скажений, щоб обставити штуку-дрюку Неда Калача. Знадобилося четверо нас, щоб в’язати за ним снопи. Майже-таки побив її.

– Покладіть його на софу.

– Ми казали йому, що він забагато робить на цьому сон...

Герцог витягнув шию, щоб роззирнутися по кухні, просто на випадок, якщо скарби й коштовності валяються тут у шухлядах шафи.

Панна Літунка перехопила його погляд.

– Впевнена, що казали. Дякую. Тепер, я гадаю, ви хочете йти додому.

– Якщо є щось, що ми можемо зробити...

– Я знаю, де ви живете. І ще ви не платили тут жодної ренти за п’ять років. До побачення, пане Чопе.

Вона провела їх до дверей і зачинила їм перед носом, а потім обернулася.

– Що в біса ти робиш, пане-так-званий Білле Двері?

– Я ВТОМИВСЯ, АЛЕ ВОНА НЕ ЗУПИНЯЛАСЯ.

Білл Двері схопився за свій череп.

– ТАКОЖ ЧІП ДАВ МЕНІ СМІШНИЙ ЗБРОДЖЕНИЙ НАПІЙ ІЗ ЯБЛУЧНОГО СОКУ ЧЕРЕЗ СПЕКУ, Й ТЕПЕР Я ЗЛЕ ПОЧУВАЮСЯ.

– Я не здивована. Він жене його в лісі. Яблук там хіба половина.

– НІКОЛИ РАНІШЕ Я НЕ ПОЧУВАВСЯ ЗЛЕ. ЧИ ВТОМЛЕНИМ.

– Це частина того, щоб бути живим.

– І ЯК ЛЮДИ ЦЕ ВИТРИМУЮТЬ?

– Ну, зброджений яблучний сік допомагає.

Білл Двері сидів, похмуро втупившись у підлогу.

– АЛЕ МИ ЗАКІНЧИЛИ ПОЛЕ, – сказав він із нотками тріумфу, – УСЕ ПОВ’ЯЗАНО В СНОПИ ЧИ ЯКОСЬ ІЩЕ.

Він знову схопився за череп.

– А-АХ.

Панна Літунка зникла в кухні. Почулося скрипіння насоса. Вона повернулася із вогкою фланеллю й склянкою води.

– В НІЙ ТРИТОН.

– Свідчить про чистоту, – сказала панна Літунка, виловлюючи амфібію і випускаючи її на кам’яні плити, де вона драпанула в тріщину.[40]40
  Люди сотнями років вірили, що тритони в криниці свідчать, ніби вода свіжа й придатна до пиття, і весь цей час не питали себе, куди ж тритони виходять справляти природні потреби. – Прим. авт.


[Закрыть]

Білл Двері спробував встати.

– ТЕПЕР Я МАЙЖЕ РОЗУМІЮ, ЧОМУ ДЕЯКІ ЛЮДИ БАЖАЮТЬ ПОМЕРТИ, – сказав він, – Я ЧУВ ПРО БІЛЬ І СТРАЖДАННЯ, АЛЕ ДО ЦЕЇ ДНИНИ ВПОВНІ НЕ РОЗУМІВ, ЩО ВОНИ МАЛИ НА УВАЗІ.

Панна Літунка прозирнула крізь запилене вікно. Хмари, які збиралися від полудня, нависли над пагорбами, сірі з жовтими пасмугами. Спека тисла, мов кліщі.

– Велика гроза насувається.

– ВОНА ЗІПСУЄ МІЙ ВРОЖАЙ?

– Ні. Він висохне згодом.

– ЯК ТАМ ДИТЯ?

Білл Двері розтулив долоню. Панна Літунка звела брови. Там була золота колба, верхня чаша майже порожня. Але вона зблиснула в полі зору й зникла.

– Як ти дістав його? Він же нагорі! Вона тримає його, ніби... – вона затнулася, – ніби хтось тримає щось дуже міцно.

– ВІН ВСЕ ЩЕ ТАМ. АЛЕ ВІН ТАКОЖ І ТУТ. АБО БУДЬ-ДЕ. ЦЕ ТІЛЬКИ МЕТАФОРА, ЗРЕШТОЮ.

Панна Літунка усвідомила слабке відлуння в голосі, ніби слова водночас вимовляли дві людини майже синхронно, але усе ж не зовсім.

– Як довго це триватиме?

– ПИТАННЯ КІЛЬКОХ ГОДИН.

– А коса?

– Я ДАВ КОВАЛЕВІ СТРОГІ ВКАЗІВКИ.

Вона нахмурилася.

– Я не кажу, що юний Калач поганий хлопець, але ти впевнений, що він усе виконає? Це занадто – просити від такої людини, як він, знищити таку штуку, як ця.

– В МЕНЕ НЕ БУЛО ВИБОРУ. МАЛЕНЬКЕ ТУТЕШНЄ ГОРНИЛО НЕ ВПОРАЄТЬСЯ.

– Це неймовірно гостра коса.

– БОЮСЯ, ВОНА МОЖЕ БУТИ НЕ ДОСИТЬ ГОСТРОЮ.

– І ніхто раніше не пробував таке з тобою?

– ЧИ Є ПРИКАЗКА: ВСЬОГО ЗІ СОБОЮ НЕ ВІЗЬМЕШ?

– Так.

– СКІЛЬКИ ЛЮДЕЙ НАСПРАВДІ В НЕЇ ВІРЯТЬ?

– Пам’ятаю, я якось читала про цих язичницьких королів десь у пустелі, які будували велетенські піраміди й напихали усяким скарбом. Навіть човнами. Навіть дівками в прозорих штанцях і парою кришок від каструль. Не кажи мені, що це правильно.

– НІКОЛИ НЕ БУВ ДУЖЕ ВПЕВНЕНИЙ, ЩО ЦЕ ПРАВИЛЬНО, – сказав Білл Двері, – Я НЕ ВПЕВНЕНИЙ, ЩО ІСНУЄ ТАКА РІЧ, ЯК ПРАВИЛЬНЕ. ЧИ ХИБНЕ. ТІЛЬКИ ТОЧКИ ЗОРУ.

– Ні, правильне є правильним, а хибне хибним, – сказала панна Літунка. – Мене виховували так, щоб я їх розрізняла.

– КОНТРАБАНДИСТИ?

– Що?

– ПЕРЕВІЗНИКИ КОНТРАБАНДИ.

– Нема нічого поганого в нелегальних перевезеннях!

– Я ВСЬОГО ЛИШ ПІДКРЕСЛЮЮ, ЩО ДЕЯКІ ЛЮДИ ГАДАЮТЬ ІНАКШЕ.

– Вони не рахуються!

– АЛЕ...

Вдарила блискавка, десь на пагорбах. Розкат грому докотився до дому, кілька камінців у комині посипалися на ґратки. Потім вікна струснув несамовитий гуркіт.

Білл Двері перейшов кімнату великими кроками й навстіж розчахнув двері.

Градини розміром із куряче яйце прострибали сходинками ґанку на кухню.

– О. ДРАМА.

– О, дідько!

Панна Літунка пірнула під його рукою.

– А звідки віє вітер?

– З НЕБА? – сказав Білл Двері, здивований раптовим пожвавленням.

– Ворушись! – вона метнулася назад у кухню й схопила накривку для ліхтаря зі свічкою й сірники.

– АЛЕ ВИ СКАЗАЛИ, ВІН ВИСОХНЕ.

– У звичайну грозу, так. Але в таку сильну? Його змете! Зранку ми побачимо, що його розкидало по всьому схилу!

Вона запалила свічку і знову побігла назад.

Білл Двері визирнув назовні в грозу. Солома завихрювалася довкола нього, перекидаючись у шквальному вітрі.

– ЗНИЩИТЬ? МІЙ ВРОЖАЙ? – він випростався. – ТА ЧОРТА З ДВА.

* * *

Град гуркотів об дах кузні. Нед Калач нагнітав міхи горнила, поки вугілля всередині не зробилося білим із ледь помітним жовтим відтінком.

Це був хороший день. Комбінована Жниварка працювала краще, ніж він смів сподіватися, старий Злокопач наполіг на тому, щоб зібрати наступне поле завтра, тож її лишили в полі під брезентом, безпечно припнутою. Завтра він зможе навчити когось із чоловіків нею користуватися і почне працювати над новою, поліпшеною моделлю. Успіх забезпечено. Вимальовувалося визначене майбутнє.

І потім ще ця штука з косою. Він підійшов до стіни, де вона висіла. Суцільна загадка. Це був найдосконаліший інструмент цього типу, який він будь-коли бачив. Її навіть затупити неможливо.

Її гострота сягала за її справжній край. І тепер він має її знищити. Який в цьому сенс? Нед Калач був великим прихильником сенсу, в певному специфічному розумінні.

Можливо, Білл Двері просто хотів її позбутися, і це було зрозуміло, адже навіть зараз, коли вона висіла досить невинно, здавалося, вона випромінює гостроту. Навколо леза стояв блідий фіолетовий ореол, спричинений потоками повітря в кімнаті, де нещасливі молекули повітря наближалися до своєї разючої смерті.

Із великою обережністю Нед Калач її підняв.

Чудний хлопець цей Білл Двері. Сказав, що хоче мати певність, що вона абсолютно мертва. Так, ніби річ можна убити.

В усякому разі, як може хтось її знищити? О, держак може згоріти і метал може згоріти, і якщо він як слід постарається, зрештою, не лишиться нічого, крім маленької купки пилу й попелу.

Цього бажав замовник.

З іншого боку, припустімо, що можна знищити її, просто знявши лезо з держака... зрештою, якщо це зробити, це вже не буде коса.

Це будуть, ну... уламки.

Звісно, із них можна зробити косу, але це, певно, можна зробити і з пилу й попелу, якщо знати як. Неда Калача досить потішив такий хід аргументації.

І врешті-решт Білл Двері навіть не попросив доказу, що річ було, е-е-е, вбито.

Він ретельно примірився і потім відтяв косою кінчик ковадла.

Незбагненно. Абсолютна гострота.

Він здався. Це було несправедливо. Не можна просити таку людину, як він, знищити таку річ, як ця. Це був витвір мастацтва.

Навіть краще. Це був твір мистецтва. Він перейшов кімнату до купи дрів і запхав косу глибоко всередину купи. Почувся короткий раптовий писк.

В будь-якому разі, все обійдеться. Він віддасть Біллові Двері його фартинг уранці.

* * *

Смерть Щурів матеріалізувався за купою в кузні й пробрався до печальної маленької купки хутра, яка була щуром, що трапився на шляху коси.

Його привид стояв позаду з настрашеним виглядом. Він, здавалося, не надто зрадів зустрічі.

– Писк? Писк?

– ПИСК, – пояснив Смерть Щурів.

– Писк?

– ПИСК, – підтвердив Смерть Щурів.

[Потирання вусів] [Посмикування носом]

Смерть Щурів похитав головою.

– ПИСК.

Щур похнюпився. Смерть Щурів поклав костисту, але не цілком неприязну лапку йому на плече.

– Писк.

Щур сумно кивнув. У кузні було добре життя. Недове порядкування що було, що ні, адже він був, напевно, чемпіоном світу із забудькуватого покидання недоїдених сандвічів. Він стенув плечима й рушив геть услід за маленькою постаттю в плащі. Не скидалося на те, ніби він мав хоч якийсь вибір.

* * *

Люди плинули вулицями. Більшість із них переслідували візки. Більшість візків були повні тим, що люди вважали корисним перевозити візками – дровами, дітьми, покупками. І вони тепер більше не ухилялися, а сліпо рухалися в одному напрямку.

Візок можна зупинити, перевернувши його, і його коліщата несамовито й безкорисно крутитимуться в повітрі.

Чарівники побачили велику кількість енергійних осіб, які намагалися їх розтрощити, але візки були майже незнищенні – вони гнулися, але не ламалися, і якщо якийсь втрачав коліщатко, він хоробро намагався продовжувати рух.

– Гляньте на нього! – сказав Архіректор. – У ньому моя білизна для прання! Хрін йому в пельку!

Він проштовхався крізь натовп і ударив патерицею в колеса візка, перекинувши його.

– Ми не можемо точно вцілити в будь-що через цих цивільних довкола, – поскаржився Декан.

– Тут сотні візків! – сказав Лектор із Новітніх рун, – це як соболячка[41]41
  Соболячки – це маленькі чорно-білі гризуни, знайдені у Вівцескельних горах. Вони – предки леммінгів, які відомі тим, що на регулярній основі кидаються з урвища й тонуть в озері. Соболячки також таке робили. Штука в тому, що мертві тварини не розмножуються, і за тисячу років усе більше й більше соболячок ставали нащадками тих, хто, побачивши край урвища, пропищали гризунячий відповідник «Бодай йому цур і пек!». Нині соболячки спускаються донизу урвища по мотузці і будують маленькі човни, щоб перепливати озера. Коли пік інстинкту веде їх на морське узбережжя, вони всідаються на певний час довкола, уникаючи погляду одне одного, а потім вирушають додому раніше, щоб встигнути до години пік. – Прим. авт.


[Закрыть]! Відвали від мене, ти... ти козлина!

Він почав дубасити настирливий візок патерицею. Повінь корзин на коліщатках вихлюпнулася за місто. Люди, знеможені боротьбою, поступово вибували або падали під хисткі колеса. Лише чарівники вистояли у припливній хвилі, горлаючи один на одного й нападаючи на срібний рій зі своїми патерицями. Не те щоб магія не працювала. Вона працювала досить добре.

Гарненький струс міг перетворити візки на тисячу заплутаних маленьких дротяних головоломок. Але що доброго це дало б? За мить на місце полеглого родича в’їхали б два нові.

Навколо Декана візки розліталися на металевий шріт.

– Він справді набив на цьому руку, еге ж? – спитав Верховний верховик, коли він і Скарбій перевернули наступну корзину догори дриґом.

– Він достеменно часто каже «йо», – сказав Скарбій.

Сам Декан не знав, чи був коли-небудь щасливішим.

Шістдесят років він дотримувався усіх самообмежувальних правил чаклунства, і раптово йому випала така забава. Він ніколи не усвідомлював, що глибоко в душі насправді хотів щось гарненько роздовбати.

Вогонь вирвався з кінчика його патериці. Ручки, шматки дроту й колеса, жалюгідно перекидаючись, задзеленчали навколо нього. Й те, що цілям кінця не було, навіть на краще. Друга хвиля візків втелющувалася у тісний простір, намагалася видертися поверх тих, які залишалися на землі. Це не працювало, але вони все одно намагалися. Вони відчайдушно намагалися, адже третя хвиля вже з хрустом і гримкотінням торувала свій шлях поверх них самих.

Хоча навряд чи можна було застосувати слово «намагалися». Воно передбачало певний вид свідомих зусиль, певний вид можливості, ніби міг існувати стан «не намагалися».

Щось, пов’язане з невблаганністю руху, з тим, як вони трощили одне одного в цій припливній хвилі, підказувало, що дротяні корзини мали такий самий вибір в цій справі, який має вода, що тече з гори.

– Йо! – заволав Декан. Груба магія врізалася просто в перемелене переплетіння металу. Воно бризнуло врізнобіч коліщатами.

– Скуштуй гаряченького чудодійства, ти м... – почав було Декан.

– Не лайся! Не лайся! – загорлав Ридикуль, перекриваючи шум. Він спробував пристукнути Дурну Холеру, що кружляла довкола його капелюха. – Ніколи не знаєш, на що воно може обернутися!

– Відвали! – загорлав Декан.

– Марно. Ми з тим же успіхом можемо намагатися стримати море, – сказав Верховний верховик. – Голосую за те, щоб повернутися до Академії й прихопити справді жорсткі замовляння.

– Чудова думка, – сказав Ридикуль. Він глянув угору на стіну переплетеного дроту, що насувалася на них. – Є хоч якась гадка, як?

– Йо! Здохлики! – сказав Декан. Він знову націлив свою патерицю. Вона видала печальний тихий звук, який, якби його записати, скидався би на пф-ф-ф-фт. Миршава іскра вилетіла з кінця й упала на бруківку.

* * *

Кошіль Бук затраснув наступну книжку. Бібліотекар здригнувся.

– Нічого! Вулкани, припливні хвилі, гнів божий, втручання чарівників... Я не хочу знати, як було вбито інші міста, я хочу знати, як вони скінчили...

Бібліотекар приніс інший стос книг на читальний столик. Інша перевага бути мертвим, як усвідомив Кошіль, була здібність до мов. Він міг розуміти сенс слів, не знаючи справжнього значення. Зрештою, бути мертвим було не те саме, що заснути. Це було ніби прокинутися. Він кинув погляд через усю бібліотеку туди, де Люпинові перев’язували лапку.

– Бібліотекарю? – м’яко сказав він.

– У-у-ук?

– Свого часу ти змінив вид... що б ти зробив, якби, чисто теоретично, ти знайшов пару людей, які... ну, припустімо, що вони були вовком, який перетворювався на вовколюда у повний місяць, і жінкою, яка б перетворювалася на вовколюдку у повний місяць... розумієш, досягали б однієї подоби, але з протилежних напрямків? І вони б зустрілися. Що б ти їм сказав? Чи ти дав би їм змогу владнати все самостійно?

– У-у-ук, – сказав Бібліотекар миттєво.

– Це спокуса.

– У-у-ук.

– Пані Кекс це все-таки не сподобається.

– Е-е-ек у-у-ук.

– Твоя правда. Ти міг би викласти це не так грубо, але твоя правда. Кожен має залагоджувати такі справи самотужки.

Він зітхнув і перегорнув сторінку. Його очі розширилися.

– Місто Кан Лі, – сказав він, – колись чув про нього? Що це за книга? Пасмодрачів гримуар «Хоч-вір-хоч-ні»[42]42
  Його прототипом стала однойменна газета Роберта Ріплі, яка публікувала незвичні, але підтверджені факти, і набула такої шаленої популярності, що розширилася в радіо– і телепередачі, комікси, книги й мережу музеїв і стала попередником сучасних таблоїдів. – Прим. пер.


[Закрыть]? Тут сказано... «маленькі візки... ніхто не знає, звідки вони прийшли... такі надзвичайно корисні, люди переймалися тим, щоб згуртувати їх і привести до міста... і раптово, наче в тваринному пориві... люди за ними погналися й уздріли, що виросло нове місто за стінами, місто торгових яток, в яке стікалися візки...»

Він перегорнув сторінку.

– Здається, тут сказано...

Я все ще не розумію його як слід, сказав він собі. Одна-Людина-Відро думає, що ми говоримо про розмноження міст. Але щось тут не те.

Місто живе. Уявіть, якби ви були велетенським повільним гігантом, як лічильна сосна, і дивилися на місто?

Ви би бачили, що будинки ростуть, і бачили б, як від’їжджають нападники, ви би бачили, як розгоряються вогні.

Ви би бачили, що міста живі, але ви б не бачили людей, бо вони б рухалися надто швидко. Життя міста, те, що ним рухає, це не якийсь вид таємничої сили. Життя міста – це люди. Він бездумно перегортав сторінки, насправді не дивлячись...

Такими є міста – великі, осідлі створіння, які ростуть із однієї точки й заледве взагалі зрушуються за тисячі років.

Вони розмножуються, відсилаючи людей заселяти нові землі. Самі ж вони просто залишаються там. Вони живі, але лише в такий же спосіб, як жива медуза. Або казково яскравий овоч. Зрештою, ми називаємо Анк-Морпорк Великим Вахуні...

І коли з’являються великі повільні живі створіння, з’являються і маленькі швидкі створіння, які ними харчуються.

Кошіль Бук відчував, як палають нервові клітини. З’єднання утворилися. Думки ринули в нові русла. Чи він коли-небудь думав як слід за життя? Він сумнівався. Він був лиш купою складних реакцій, вчеплених до безлічі нервових закінчень, і все – від лінивого човпіння щодо наступного прийому їжі до безладних відвабних спогадів – вклинювалося між ним і справжньою думкою.

Воно виростає всередині міста, де тепло й безпечно. А потім проривається назовні міста і вибудовує... щось, несправжнє місто, фальшиве місто... яке витягує людей – життя – із хазяїна...

І слово, яке ми добираємо, – хижак.

* * *

Декан втупився в свою патерицю з недовірою. Він струснув її й націлив знову.

Цього разу був звук, який можна записати як пфют. Він глянув угору. Закручене цунамі візків висотою аж до дахів балансувало, щоб на них не впасти.

– Хай йому... грець, – сказав він і обхопив руками голову.

Хтось вчепився ззаду в його мантію і відтягнув його, коли візки почали сипатися донизу.

– Давай, – сказав Ридикуль, – якщо ми побіжимо, то зможемо їх випередити.

– В мене скінчилася магія! В мене скінчилася магія! – застогнав Декан.

– В тебе ще багато чого скінчиться, якщо ти не поквапишся, – сказав Архіректор.

Намагаючись триматися разом, натикаючись один на одного, чарівники подибали попереду візків. Ті потоками виривалися з міста й линули через поля.

– Знаєте, що це мені нагадує? – сказав Ридикуль, поки вони прокладали шлях уперед.

– Кажи вже, – пробурмотів Верховний верховик.

– Міграцію лосося, – сказав Архіректор.

– Що?

– Не в Анку, звісно, – сказав Ридикуль, – я не пригадую, щоб лосось міг пробитися вгору нашою річкою...

– Хіба що він би ходив пішки, – сказав Верховний верховик.

– ...але я бачив їх напхом напхано в деяких річках, – сказав Ридикуль. – І вони пробивалися уперед. Ціла річка ніби зі срібла.

– Чудово, чудово, – сказав Верховний верховик, – і навіщо вони це роблять?

– Ну... це має стосунок до розмноження.

– Огидно. Подумати тільки, і ми мусимо пити цю воду, – сказав Верховний верховик.

– Добре, тепер ми вийшли на відкриту місцину і тут можемо обійти їх із флангу, – сказав Ридикуль.

– Ми просто націлимося у відкриту частину і...

– Я так не думаю, – сказав Лектор із Новітніх рун.

В усіх напрямках височіли стіни візків, що насувалися, скреготіли й змагалися.

– Вони збираються нас дістати! Вони збираються нас дістати! – простогнав Скарбій. Декан вихопив його патерицю.

– Агов, це моє!

Декан відштовхнув його і підірвав колеса візка попереду.

– Це моя патериця!

Чарівники все відступали й відступали назад у кільці металу, що продовжувало стискатися.

– Вони недоречні для цього міста, – сказав Лектор із Новітніх рун.

– Я знаю, що ви маєте на увазі, – сказав Ридикуль. – Чужих.

– Я гадаю, ніхто сьогодні не прихопив зі собою замовляння польоту? – вимогливо запитав Верховний верховик.

Декан знову прицілився і розплавив корзину.

– Це ти мою патерицю використовуєш, ти це знаєш?

– Заткнися, Скарбію, – сказав Архіректор, – і Декане, ти нічого не досягнеш, вибиваючи їх по одному, як тепер. Ок, хлопці? Ми хочемо завдати їм стільки шкоди, скільки зможемо. Пам’ятайте – дикі неконтрольовані вибухи...[43]43
  Перероблена цитата з фільму «Чужі»: «Пам’ятайте – короткі, контрольовані вибухи». – Прим. пер.


[Закрыть]

Візки насувалися.

* * *

Ох. Ох.

Панна Літунка ішла, хитаючись, крізь вогкий гримкотливий присмерк. Град хрустів під ногами. Грім обстрілював небо.

– Вони болючі, правда? – сказала вона.

– ВОНИ ВІДГОЛОСОК.

Білл Двері ловив снопи, коли їх здувало, й складав із іншими. Панна Літунка пробігла повз нього, зігнувшись удвоє під вагою купи збіжжя.[44]44
  Здатність сухорлявих старих жінок переносити велетенські вантажі феноменальна. Дослідження показали, що мураха може нести вагу, в сто разів більшу за себе, але ніхто не знає граничну вантажність середньо-статистичної крихітної вісімдесятилітньої іспанської сільської бабці. – Прим. авт.


[Закрыть] Вони обоє працювали невпинно, всупереч бурі перебігаючи поле, щоб перехопити врожай, перш ніж він завіється з вітром і градом. Блискавка перерізала небо. Це була незвичайна буря. Це була війна.

– За хвильку лийне, – закричала панна Літунка, перекрикуючи шум, – ми його нізащо не донесемо до клуні! Піди принеси брезент чи щось таке! На сьогодні цього досить!

Білл Двері кивнув і побіг крізь глевку пітьму до будівлі ферми. Блискавка била поруч із полями стільки разів, що аж повітря шкварчало, а поверх живоплоту танцював ореол.

І там був Смерть.

Він побачив перед собою міраж, припалу до землі костисту постать, готову розпружитись, її мантія плескала й тріпотіла на вітрі позад неї. Його охопила напруга, намагаючись примусити його бігти і водночас прикувавши його до місця.