Текст книги "Жнець"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 15 страниц)

Віра створює інші речі.

Вона створила Смерть. Не смерть, що є просто технічним терміном для стану, спричиненого тривалою відсутністю життя, але Смерть як особу. Він розвивався, умовно кажучи, укупі з життям. Щойно живі істоти навіть віддалено усвідомили поняття раптового переходу в неживу істоту, виник Смерть. Він був Смертю задовго до того, як люди якось почали на нього зважати, вони тільки допасували форму і всю цю катавасію з косою і мантією особі, якій вже було мільйони років.

А тепер він пішов. Але віра не зупинилася. Віра спрямовується актом вірування. І оскільки точку концентрації віри було втрачено, виникла нова точка. Поки маленька, не дуже могутня. Особисті смерті кожного виду, більш не об’єднані, а відособлені.

У струмку, чорно-лускатий, плавав новий Смерть Одноденок. У лісах, невидимий, всього лиш створіння-звук, витав стук-стук-стук Смерті Дерев. Крізь пустелю цілеспрямовано рухався темний порожній панцир, на сантиметр над землею... Смерть Черепах.

Смерть Людства поки ще був незавершений.

Люди можуть вірити в деякі дуже складні речі.

Це як різниця між базарним і дизайнерським одягом.

* * *

Звук металу припинив лунати з провулка.

Настала тиша. Це був саме той різновид тиші, коли щось не створює жодного шуму.

І, нарешті, пролунав дуже слабкий дражливий звук, що розчинився вдалині.

* * *

– Не стій у проході, друже. Не заступай дороги. Проходь усередину.[27]27
  Майже дослівна цитата рядка з найвідомішої пісні Боба Ділана «The Times They Are А-Changin’». – Прим. пер.


[Закрыть]

Кошіль Бук блимав очима в мороці.

Коли його очі призвичаїлися, він виявив півколо стільців у досить порожній і запиленій кімнаті. Всі вони були зайняті.

В центрі – умовно кажучи, у фокусі півкола – був маленький стіл, за яким хтось сидів. Тепер усі приступали до нього, із витягнутими руками й широкими усмішками на обличчях.

– Не кажи, дайте вгадати, – сказали вони. – Ти зомбі, правильно?

– Е-е-е, – хай там як, Кошіль Бук ніколи раніше не бачив нікого з такою блідою шкірою. Або того, хто носив одяг такий, ніби його прали лезом бритви, і пахнув, ніби хтось в ньому не тільки помер, але й посмертно розклався. Або того, хто виставляв напоказ значок «Я щасливий із того, що мертвий!»[28]28
  Напис на значках «Glad То Be Grey» – це відсилання до значків «Glad То Be Gay», відомого гасла ліберального руху за права геїв у 1970-х, а також пісні гурту «Гот Robinson Band», яка стала гімном цього руху в Британії. – Прим. пер.


[Закрыть].

– Я не знаю, – сказав він, – гадаю, що так. Але вони поховали мене, бачте, і там була записка... – він виставив її попереду, як щит.

– Звісно, вона там була. Звісно, вона там була, – сказала постать.

«Він захоче, щоб я потис йому руку, – подумав Кошіль. – Якщо я це зроблю, то все закінчиться тим, що в кінці рукостискання я матиму більше пальців, ніж на початку. О, святі небеса. Невже цим все й закінчиться?»

– І я мертвий, – бездарно закінчив він.

– І смертельно втомився, що тобі тичуть цим у ніс, еге ж? – спитав дехто зі шкірою зеленавого відтінку. Кошіль дуже обережно потис його руку.

– Не зовсім смертельно...

– Зви мене Шкарбан. Редж Шкарбан.

– Бук. Кошіль Бук, – сказав Кошіль. – Е...

– Еге, завжди те саме, – гірко сказав Редж Шкарбан. – Щойно ти помреш, люди просто не хочуть з тобою знатися, правда? Поводяться так, ніби ти підхопив якусь погану болячку. Смерть із кожним може трапитися, правда?

– Із усіма, я гадав, – сказав Кошіль.

– Еге, я знаю, на що це схоже. Скажи комусь, що ти помер, і вони дивляться на тебе, ніби привида побачили, – продовжував пан Шкарбан.

Кошіль усвідомив, що говорити з паном Шкарбаном – це майже те саме, що говорити з Архіректором. Насправді неважливо, що ви кажете, бо він не слухає. Лише у випадку Маструма Ридикуля це було через те, що його це не обходило, тоді як Редж Шкарбан насправді був на вашому боці розмови, але десь всередині власної голови.

– Еге, правда, – сказав Кошіль, здаючись.

– Насправді ми вже закінчуємо, – сказав пан Шкарбан. – Дозволь тебе представити. Панове, це... – він завагався.

– Бук. Кошіль Бук.

– Брат Кошіль, – сказав пан Шкарбан, – прошу вітати його в «Новому початку».

Розгублений хор погукав «Здоров». Великий і досить волохатий молодий чоловік у кінці ряду зустрівся з Кошелем очима і закотив власні жовті очі в театральному жесті розуміння.

– Це брат Артур Мигаль...

– Граф Нефартить, – різко сказав жіночий голос.

– І сестра Дорін – тобто графиня Нефартить, звісно.

– Честь імєю рекомендовать сібя, – сказав жіночий голос, і невисока пухка жінка, яка сиділа поруч із невисокою пухкою постаттю графа, простягла унизану перснями руку. Сам граф знервовано посміхнувся Кошелю. Здавалося, він убраний у фрачний костюм, пошитий на чоловіка на кілька розмірів більшого.

– І брат Причепа...

Стілець був порожній. Але глибокий голос із пітьми під ним сказав.

– Добривечір.

– І брат Люпин.

М’язистий, волохатий юнак із довгими іклами й загостреними вухами гаряче потис руку Кошелю.

– І сестра Друль. І брат Ґорпер. І брат Іксоліт.

Кошіль потис багато варіацій на тему рук. Брат Іксоліт тицьнув йому маленький шматочок жовклого паперу. Там було написано одне слово: «ОоооЕеееОоооЕеееОоооЕЕЕее».

– Перепрошую, що сьогодні нас так небагато, – сказав пан Шкарбан, – я старався, але боюся, деякі люди не готові зробити зусилля.

– Е-е-е... мертві люди? – спитав Кошіль, все ще дивлячись на записку.

– Байдужість, я б сказав, – гірко сказав пан Шкарбан, – як рух може розвиватися, якщо люди просто лежать лежнем цілий час?

Люпин почав несамовито подавати сигнали «не дай йому почати» за спиною пана Шкарбана, але Кошіль не зумів вчасно зупинитися.

– Який рух? – сказав він.

– Права мертвих, – негайно сказав пан Шкарбан, – я дам тобі мою листівку.

– Але, я певен, е, мертві люди не мають прав? – сказав Кошіль. Кутиком ока він помітив, як Люпин прикрив рукою очі.

– Прав, хоч вмри, – сказав Люпин, його обличчя не мало жодного виразу. Пан Шкарбан глипнув на нього.

– Байдужість – повторив він, – завжди те саме. Зі шкіри пнешся, усе для людей, а вони тебе цураються. Чи відомо вам, що люди можуть казати про вас що завгодно й віднімати ваше майно, лише тому, що ви мертві? Й вони...

– Я думав, що більшість людей, коли помирають, просто... знаєте... мертві, – сказав Кошіль.

– Це лінощі, – сказав пан Шкарбан, – вони просто не хочуть зробити зусилля.

Кошіль ніколи не бачив, щоб хтось був настільки пригніченим. Редж Шкарбан, здавалося, всох на кілька сантиметрів.

– Як довго ви вже не мертвий, Кошелю? – сказала Дорін із удаваною веселістю.

– Зовсім трохи, – сказав Кошіль із полегшенням, мов скинув цілу тонну. – Мушу сказати, що це виявилося зовсім інакше, ніж я уявляв.

– Звикнете, – похмуро сказав Артур Мигаль, він же Граф Нефартить. – Бути не-мертвим – це останній писк. Просто, як зі скелі стрибнути. Ми всі тут не-мертві.

Люпин покашляв.

– Крім Люпина, – сказав Артур.

– Мене скоріше можна назвати почесним не-мертвим, – сказав Люпин.

– ...як вовкулаку, – пояснив Артур.

– Я подумав, що він вовкулака, щойно побачив його, – сказав Кошіль, киваючи.

– На кожну повню, – сказав Люпин, – регулярно.

– Ви починаєте вити й обростати волоссям, – сказав Кошіль.

Всі похитали головами.

– Е, ні, – сказав Люпин. – Я скоріше наче припиняю вити й тимчасово втрачаю якусь частину волосся. Це збіса незручно.

– Але я думав, на повний місяць ви, прості вовкулаки, завжди...

– Халепа Люпина в тому, – сказала Дорін, – што він, понімайотьо, зайшол не з того боку.

– Технічно я вовк, – сказав Люпин. – Смішно, справді. Кожної повні я перетворююся на вовколюда. Решту часу я просто... вовк.

– От тобі й маєш, – сказав Кошіль. – Це мусить бути жахливою халепою.

– Найгірша частина – це штани, – сказав Люпин.

– Е-е-е... правда?

– О так. Розумієте, в людських вовкулак усе гаразд. Вони просто носять власний одяг. Я маю на увазі, він може трохи подертися, але він принаймні завжди під рукою, правда? Тоді як щойно я побачу повний місяць, наступної миті я вже ходжу й говорю, і я однозначно у великій халепі внаслідок обмеженості доступних штанів по сусідству. Тож я маю тримати пару десь у заначці. Пан Шкарбан...

– ...зви мене Редж...

– ...дозволяє мені тримати пару в нього на роботі.

– Я працюю в морзі на вулиці В’язів, – сказав пан Шкарбан, – і мені не соромно. Воно варте того, щоб врятувати брата чи сестру.

– Перепрошую, – сказав Кошіль. – Врятувати?

– Я той, хто пришпилює картки під віко, – сказав пан Шкарбан. – Хтозна, як обернеться. Спробувати варто.

– І часто щастить? – сказав Кошіль. Він оглянув кімнату. Його тон мав натякнути, що це була більш-менш велика кімната, і в ній було лише восьмеро людей, дев’ятеро, включаючи голос з-під стільця, який тільки за припущенням належав особі.

Дорін з Артуром обмінялися поглядами.

– З Артуром повізло, – сказала Дорін.

– Прошу мені вибачити, – сказав Кошіль – не можу припинити думати... ви двоє... е-е-е... не вампіри часом?

– Таки-так, – сказав Артур, – переважно на жаль.

– Ха! Ти нє должон гаваріть такого чортовиння, – пихато сказала Дорін, – ти должон гордитися своїм блогородним насліддям.

– Блогородним насліддям? – спитав Артур.

– Вас кажан покусав чи щось таке? – швидко спитав Кошіль, тривожачись, щоб не стати причиною жодних сімейних незлагод.

– Ні, – сказав Артур, – юрист. Я отримав цього листа, бач? Із розкішною восковою печаткою й таке інше. Бла-бла-бла... пра пра дід... бла-бла-бла... єдиний живий родич... бла-бла-бла... насамперед прийміть наші щонайщиріші... бла-бла-бла. В одну хвилину я Артур Мигаль, перспективний гуртовий продавець фруктів і овочів, наступної миті виявляю, що я Артур, Граф Нефартить, власник п’ятдесяти акрів такого каменюччя, що кози ноги ломлять, і замку, з якого й таргани порозбігалися, і запрошення від бургомістра якось заскочити в село унизу й обговорити податкову заборгованість за триста років.

– Ненавиджу юристів, – сказав голос з-під стільця. Він звучав сумно й спустошено. Кошіль спробував тримати власні ноги поближче до власного стільця.

– Єта був очінно красівий замок, – сказала Дорін.

– Бісова купа розкришеного каміння, ось що він таке, – сказав Артур.

– Очіроватєльні краєвіди.

– Так, крізь кожну стіну, – сказав Артур, обрізаючи цю гілку розмови, – я мав би знати це навіть до того, як ми поїхали на нього глянути, правда? Я подумав, ну, це ж чотири дні змарнувати просто посеред нашого гарячого сезону. І більше я про це не думав. А далі я прокидаюся в пітьмі, в ящику, я зрештою знайшов ці сірники, запалив один, і тут записка за п’ятнадцять сантиметрів від мого носа. А на ній...

– «Ви не повинні дозволити вкласти себе на лопатки», – гордо сказав пан Шкарбан, – це була одна з перших версій.

– Єта не моя віна, – сказала Дорін, – ти лежав нєдвіжно три дні.

– Через мене у жерця стався напад, кажу вам, – сказав Артур.

– Тьху! Жерці! – сказав пан Шкарбан. – Завжди однакові. Завжди кажуть тобі, що ти знову житимеш після смерті, але просто спробуй зробити це й поглянь на їхні обличчя!

– Хай там як, не люблю жерців, – сказав голос з-під стільця. Кошіль задумався, чи ще хто-небудь його чує.

– Не забуду обличчя Ревенереда Велеґара в той день, – похмуро сказав Артур, – я проходив у той храм тридцять років. Мене поважали в громаді. Тепер щойно я навіть подумаю крок ступити в релігійне співтовариство, мені вся нога болить.

– Так, але він не мусив казати те, що він сказав, коли ти відкинув віко, – сказала Дорін. – А ще жрець. Вони взагалі не повинні знати таких слів.

– Мені подобався той храм, – з тугою сказав Артур. – Там було чим себе зайняти по середах.

Кошелю Буку спала думка, що Дорін також у якийсь чудодійний спосіб набула титулу.

– А ви також вампірка, пані Миг... Прошу пробачити... графине Нефартить? – ввічливо запитав він.

Графиня усміхнулася.

– Натирально, што так, – сказала вона.

– Завдяки шлюбу, – сказав Артур.

– А так можна? Я думав, треба, щоб вас укусили, – сказав Кошіль.

Голос під стільцем хіхікнув.

– Не розумію, чому я маю заводитися із тим, щоб кусати мою дружину після тридцяти років шлюбу, і край, – сказав граф.

– Кажная жена повінна антиресуватися хобі свово мужа, – сказала Дорін. – Єта підтримуєть антирес у шлюбі.

– Кому потрібен цікавий шлюб? Я ніколи не казав, що хочу цікавий шлюб. От що не так із цими людьми сьогодні, вони хочуть, щоб такі штуки, як шлюб, були цікавими. Це ж не хобі, в усякому разі, – загорлав Артур. – Вампірство надто перехвалюють, знаєте. Не можна виходити на денне світло, не можна їсти часник, не можна нормально поголитися...

– Чому не можна пого... – почав Кошіль.

– Неможливо користуватися дзеркалом, – сказав Артур. – Я думав, процедура кажаном-перекидання буде цікавою, але ці сови довкола – просто напасть. І щодо цього... ви знаєте... із кров’ю... ну... – його голос урвався.

– Артур нікада не був хорош в общенії з людьми, – сказала Дорін.

– А найгірше, що треба весь час носити вечірнє вбрання, – сказав Артур. Він скоса зиркнув на Дорін. – Я впевнений, що це насправді не обов’язково.

– Єта дуже важливо, как соблюсти свой хвасон, – сказала Дорін. Дорін на додачу до свого щойно-був-і-вже-нема вампірського акценту вирішила доповнити Артурове вечірнє вбрання тим, що, на її думку, було доречним для вампірки: обтислою чорною сукнею, довгим чорним волоссям, вистриженим вдовиним клином, і дуже блідим макіяжем. Природа створила її маленькою, пухкенькою із пишним волоссям і міцною будовою тіла. Це був явний дисонанс.

– Краще б я лишився тоді в труні, – сказав Артур.

– О ні, – сказав пан Шкарбан, – це обирати шлях найменшого спротиву. Рухові потрібні такі люди, як ти, Артуре. Ми маємо подавати приклад. Пам’ятай наше гасло.

– Яке з гасел, Редже? – втомлено сказав Люпин. – У нас їх так багато.

– Нежить – так, нелюдь – ні! – сказав Редж.

– Розумієш, наміри в нього хороші, – сказав Люпин, коли зустріч закінчилася.

Він разом з Кошелем поверталися крізь сірий світанок. Подружжя Нефартить пішло раніше, щоб повернутися додому, перш ніж денне світло завалить Артура ще більшою горою проблем, а пан Шкарбан відбув, як він сказав, щоб виступити на зборах.

– Він іде на цвинтар за Храмом Дрібних Божеств і горлає, – пояснив Люпин. – Він зве це пробудженням свідомості, але я не вважаю, що він не зовсім точно викладає факти.

– Хто то був під стільцем? – спитав Кошіль.

– Це був Причепа, – сказав Люпин, – ми гадаємо, він бабай.

– Хіба бабаї не-мертві?

– Він не зізнається.

– Ви його ніколи не бачили? Я думав, бабай ховається під предметами і, е-е-е, за предметами, і наче вистрибує на людей.

– Із хованням у нього все в порядку. Але я не думаю, що він полюбляє вистрибувати, – сказав Люпин.

Він поміркував над цим. Бабай-агорафоб, здавалося, доповнює комплект.

– Отакої, – непевно сказав він.

– Ми ходимо до клубу, тільки щоб ощасливити Реджа, – сказав Люпин. – Дорін каже, що якщо ми припинимо, це розіб’є йому серце. А знаєш, що найгірше?

– Продовжуй, – сказав Кошіль.

– Іноді він приносить зі собою гітару й змушує нас співати пісні «Вулиці Анк-Морпорка» і «Ми здолаємо»[29]29
  Пісня, яка різними мовами існує в кожному з відомих світів багато-світу. Її завжди співають однакові люди, а саме ті люди, яким, коли вони виростуть, вже наступні покоління співатимуть «Ми здолаємо». – Прим. авт.


[Закрыть]. Це жахливо.

– Співати не вміє, еге? – сказав Кошіль.

– Співати? Не зважаймо на співи. Ти колись бачив, як зомбі намагається грати на гітарі? І, зрештою, допомагати йому шукати пальці опісля – це так ніяково, – Люпин зітхнув. – Крім того, сестра Друль – ґуль. Якщо вона коли-небудь запропонує тобі котлети, не бери.

Кошіль пригадав непевну, соромливу стару пані в безформній сірій сукні.

– О Господи, – сказав він, – ти маєш на увазі, що вона робить їх із людського м’яса?

– Що? О. Ні. Вона просто не надто добре готує.

– О.

– А брат Іксоліт, напевно, єдиний бенші в світі з дефектом мови, тож замість сидіти на дахах і волати, коли люди мають сконати, він просто пише їм записку і підсовує її під двері...

Кошіль пригадав видовжене смутне обличчя.

– Мені він теж одну дав.

– Ми намагаємося його підбадьорити, – сказав Люпин, – він дуже соромливий.

Його рука метнулася і відкинула Кошеля до стіни.

– Тихо!

– Що?

Вуха Люпина нашорошилися. Ніздрі трепетали.

Жестом показавши Кошелю лишатися на місці, вовколюд безшумно прокрався уздовж провулка до перехрестя із іншим провулком, ще меншим і мерзеннішим. Він завмер на мить, а потім сягнув волохатою рукою за ріг.

Почувся схлип. Люпинова рука повернулася, тримаючи п’яничку, який відбивався. Великі, вкриті волоссям м’язи рухалися під подертою сорочкою Люпина, коли він підіймав чоловіка на рівень іклів.

– Ти вичікував, щоб напасти на нас, правда? – сказав Люпин.

– Хто, я?

– Я чую твій запах, – зловісно сказав Люпин.

– Я ніколи...

Люпин зітхнув.

– Вовки не роблять таких речей, знаєш, – сказав він. Чоловік погойдувався.

– Гей, хіба це так? – сказав він.

– Пряме зіткнення, ікло проти ікла, кіготь проти кігтя, – сказав Люпин. – Ти не побачиш, щоб вовки никали попід скелями, аби напасти з тилу на мимоходжого борсука.

– Відвали, га?

– Ти хочеш, щоб я вирвав тобі горлянку, а?

Чоловік втупився оком у жовте око. Оцінив свої шанси проти семифутового чоловіка з такими зубищами.

– А вибір у мене є? – спитав він.

– Оцей мій друг, – сказав Люпин, тицяючи у Кошеля, – зомбі...

– Ну, я нічого не знаю про справжніх зомбі, я думаю, треба з’їсти якусь рибу й корінець, щоб стати зом...

– ...а ти знаєш, що зомбі роблять із людьми, правда? Чоловік спробував кивнути, навіть попри те, що кулак Люпина був просто йому під шиєю.

– Таг-г-г, – спромігся він.

– Тепер ми гарненько тебе роздивимося і якщо побачимо знову...

– Справді, зав’язуй, – пробурмотів Кошіль.

– ...він по тебе прийде. Прийдеш, Кошелю?

– Е? О, так. Правда. Залюбки, – сказав Кошіль нещасно. – А тепер біжи собі, молодчина. Згода?

– Зх-хода... – сказав гаданий грабіжник. Він думав: «Його очі! Як буравчики!».

Люпин пустив його. Чоловік гепнувся на бруківку, востаннє нажахано зиркнув на Кошеля і порятувався втечею.

– Е-е-е, а що зомбі роблять із людьми? – сказав Кошіль. – Гадаю, що мені варто знати.

– Розривають на клапті, як аркуш паперу, – сказав Люпин.

– О? Гаразд, – сказав Кошіль. Вони продовжили прогулянку далі в цілковитій тиші.

Кошіль думав: «Чому я? В цьому місті щодня мають вмирати сотні людей. Закладаюся, з ними ця халепа не сталася. Вони просто заплющили очі й прокинулися, вже народившись кимось іншим, або опинилися на якихось небесах чи, можливо, в якогось виду пеклі. Або пішли на учту з богами в їхніх покоях, що ніколи не здавалося чудовою ідеєю, – боги у власний спосіб цілком нормальні, але це не ті особи, з якими порядна людина захоче розділити трапезу.

Єна-буддисти гадають, що ви просто зробитеся дуже багатими. Деякі з релігій Хапони кажуть, що ви потрапите в розкішний сад, повний юних дів, що, як на мене, звучить не надто релігійно...»

Кошіль усвідомив, що розмірковує, як би це посмертно змінити національність на хапонську.

І в цю мить з ним порівнялася бруківка, і вони зустрілися.

Зазвичай це поетизований спосіб сказати, що хтось упав обличчям донизу. В цьому випадку бруківка насправді здіймалася вгору, щоб із ним зустрітися. Бруківка злітала, якусь мить безгучно кружляла в повітрі над провулком, а потім каменем падала долі.

Кошіль втупився в неї. Люпин теж.

– Таке нечасто побачиш, – сказав вовколюд трохи згодом, – не думаю, що будь-коли раніше бачив, щоб каміння літало.

– Або падало каменем, – сказав Кошіль. Він поторсав один камінь носаком черевика. Той здавався напрочуд щасливим із тої ролі, яку обрала для нього гравітація.

– Ти чарівник...

– Був чарівником, – сказав Кошіль.

– Ти був чарівником. Чим все це спричинено?

– Я гадаю, це може бути нез’ясовне явище, – сказав Кошіль. – Їх дуже багато, із різних причин. Хотів би я знати чому.

Він знову ткнув камінь. Той не виявив жодної схильності до руху.

– Я б краще обійшовся без них, – сказав Люпин.

– На що це схоже, бути вовколюдом? – сказав Кошіль.

Люпин стенув плечима.

– Це самотньо, – сказав він.

– Гм?

– Ти не вписуєшся, розумієш. Коли я вовк, я пам’ятаю, як це, бути людиною, і навпаки. Ніби... я маю на увазі... часом... часом, правда, коли я у вовчій подобі, я біжу між пагорбів... взимку, знаєш, коли серпик місяця в небі, й наст на снігу, й пагорби такі нескінченні... й інші вовки, ну, вони відчувають, як це, звісно, але вони не знають, як відчуваю я. Щоб знати й відчувати водночас. Ніхто більше не знає, як це. Ніхто більше в цілісінькому світі не знає, як це. Знати, що ніхто інший...

Кошіль відчув, що балансує на краю прірви туги. Він ніколи не знав, що казати в такі хвилини.

Люпин прояснів.

– Раз за це мова... а на що це схоже, бути зомбі?

– Це нормально. Непогано.

Люпин кивнув.

– Побачимося, – сказав він і пішов геть широкими кроками.

Вулиці стали сповнюватися народом, коли населення Анк-Морпорка розпочало свою неофіційну переміну між людьми ночі й людьми дня.

Усі вони уникали Кошеля. Люди не натикаються на зомбі, якщо мають вибір.

Він дістався воріт Академії, які були тепер відчинені, й подався до своєї спальні.

Якщо він покине Академію, йому знадобляться гроші. За ці роки він досить багато заощадив. Чи писав він заповіт? Останні років десять чи й більше він був доволі очманілим. Він міг його й написати. Чи був він очманілим достатньо, щоб відписати всі гроші собі? Він на це сподівався. Не існувало практично жодного відомого прецеденту, щоб хто-небудь успішно оскаржив власний заповіт...

Він підважив мостину біля торця ліжка і витягнув мішечок із грішми. Він пам’ятав, як відкладав їх на старість.

Там був його щоденник. Це був п’ятирічний щоденник, він пригадав, тож технічно Кошіль розтринькав – він зробив швидкі підрахунки – так, близько трьох п’ятих своїх грошей.

Або й більше, якщо добре про це подумати. Зрештою, на сторінках було не так і багато. Кошіль роками не робив нічого, вартого запису, або щонайменше того, що він міг би пригадати до вечора.

Там були тільки фази місяця, списки релігійних свят і випадкові солодкі плями на сторінках.

Але під підлогою було щось іще. Він помацав далі в запиленому проміжку й знайшов пару гладеньких кульок. Витяг і втупився у них, зачудований. Він потрусив їх і споглядав крихітні сніжинки. Він прочитав написи, відмітивши, що це були не так написи, як замальовки написів. Він сягнув рукою вниз і підібрав третю штуку; це було трошки погнуте металеве коліщатко. Лише одне металеве коліщатко. І, поруч із ним, розбита кулька.

Кошіль втупився у них.

Звісно, за свої останні тридцять років чи й більше він був трохи очманілим, і, можливо, вбирав спіднє поверх одягу, і трохи пускав слину, але... щоб він збирав сувеніри? Й маленькі коліщатка?

Позаду нього почулося кахикання.

Кошіль упустив загадкові предмети назад у діру й озирнувся. Кімната була порожня, але здавалося, що за відчиненими дверима стоїть тінь.

– Здоров? – сказав він.

Глибокий, гуркітливий, але дуже невпевнений голос сказав:

– Це всього лиш я, пане Буче.

Кошіль наморщив лоба в зусиллі пригадати.

– Причепа? – сказав він.

– Правильно.

– Бабай?

– Правильно?

– За моїми дверима?

– Правильно.

– Чому?

– Це дружні двері.

Кошіль підійшов до дверей і обережно їх зачинив.

За ними не було нічого, крім старого тиньку, хоча йому примарилося, що він відчув рух повітря.

– Тепер я під вашим ліжком, пане Буче, – сказав Причепин голос – так, з-під ліжка. – Ви ж не заперечуєте, правда?

– Ну, ні. Я гадаю, ні. Але хіба ти не маєш бути десь у шафі? Саме там зазвичай ховалися бабаї, коли я був хлопчиком.

– Добру шафу важко знайти, пане Буче.

Кошіль зітхнув.

– Гаразд. Підліжжя твоє. Влаштовуйся як вдома, чи як знаєш.

– Я би волів зачаїтися за дверима, пане Буче, якщо вам байдуже.

– О, гаразд.

– Не заперечуєте на хвилинку заплющити очі?

Кошіль слухняно заплющив очі.

Знову був рух повітря.

– Тепер можете дивитися, пане Буче.

Кошіль розплющив очі.

– Трясця, – сказав Причепин голос, – у вас тут позаду навіть гачок для пальта і всяке інше.

Кошіль дивився, як мідні головки на кінцях стовпчиків ліжка відкручуються самі собою.

Підлогу струснув трем.

– Що відбувається, Причепо? – сказав він.

– Нарощування життєвої сили, пане Буче.

– Ти маєш на увазі, ти знаєш?

– О, так. Гей, ого, тут позаду є защіпка, і ручка, і мідна накладка навколо ручки, і всяка всячина...

– Що ти маєш на увазі під нарощуванням життєвої сили?

– ...і петлі, тут справді хороші дверні петлі, ніколи не мав дверей із...

– Причепо!

– Просто життєва сила, пане Буче. Ви знаєте. Це різновид сили, яка є в живих речах. Я думав ви, чарівники, знаєте про такі штуки..

Кошіль Бук розтулив рота, щоб сказати щось на зразок: «Звісно, ми знаємо», – перш ніж перейти до дипломатичного вивідування, про що в біса говорить бабай, а потім згадав, що тепер він не мусить так робити. Це те, що він зробив би за життя, але, незважаючи на те, що провіщав Редж Шкарбан, було досить важко бути пихатим, коли ти мертвий. Трохи дубуватим, можливо, але не пихатим.

– Ніколи про це не чув, – сказав він, – для чого вона нарощується?

– Не знаю. Дуже несезонно. Зараз усе б мало пригасати, – сказав Причепа.

Підлога знову струснулася. Потім мостина, яка приховувала невелике Кошелеве багатство, тріснула і почала викидати паростки.

– Що ти маєш на увазі під несезонним? – сказав він.

– Її більше навесні, – сказав голос з-за дверей, – виштовхує з-під землі нарциси й таке інше.

– Ніколи про це не чув, – сказав Кошіль, зачудований.

– Я думав, ви, чарівники, все про все знаєте.

Кошіль глянув на свій чаклунський капелюх. Поховання і риття тунелю його не прикрасили, втім, після більш ніж століття в ужитку він і так не сягав вершин високої моди.

– Завжди існує щось нове до вивчення, – сказав він.

* * *

Настав новий день. Півень Кирило стріпнувся на своєму сідалі.

Написані крейдою слова відсвічували в напівмороці. Він зосередився.

Він глибоко вдихнув.

– Ка-ку-ка-ра-ча!

Тепер, коли проблему з пам’яттю було вирішено, лишилося перейматися лише за дислексію.

* * *

Вгорі на високих луках був сильний вітер, і сонце було близьким і сильним. Білл Двері крокував уперед і назад крізь виляглу траву на схилі пагорба, ніби корабель крізь зелені хвилі.

Він міркував, чи раніше відчував вітер і сонце.

Так, він відчував їх, він мав відчувати. Але він ніколи не переживав їх у такий спосіб; коли вітер так штовхає тебе, коли сонце так тебе припікає. Коли ти можеш відчувати, як минає Час.

Забираючи зі собою тебе.

Несмілий стукіт у двері клуні.

– ТАК?

– Спускайся, Білле Двері.

Він зліз донизу в пітьму й обережно відчинив двері.

Панна Літунка затуляла однією рукою свічку.

– Гм, – сказала вона.

– ПЕРЕПРОШУЮ?

– Можеш піти в будинок, якщо хочеш. На вечір. Не на ніч, звісно. Я маю на увазі, мені не подобається думати, що ти тут зовсім один увечері, тоді як у мене є вогнище і всяка всячина.

Білл Двері не знався на читанні з обличчя. Цієї навички він ніколи не потребував. Він дивився на заціпенілу, схвильовану, благальну усмішку панни Літунки, як бабуїн дивиться на розетський камінь.

– ДЯКУЮ ВАМ, – сказав він.

Вона шмигнула геть.

Коли він прийшов у дім, вона була не в кухні.

Він пішов на шурхіт і шкряботіння у вузький коридор і крізь низький дверний просвіт. Панна Літунка стояла навколішки в маленькій кімнаті позаду і гарячково розпалювала вогонь.

Вона звела очі в сум’ятті, коли він ввічливо постукав у відчинені двері.

– Заледве варто розпалювати його для одної, – пробурмотіла вона, ніби замість незграбного пояснення, – сідай. Я зроблю чаю.

Білл Двері увібгав себе в одне з вузьких крісел біля вогню і оглянув кімнату.

Це була незвична кімната. Якими б не були її функції, бути житловою, очевидно, до них не належало. Тоді як кухня була свого роду накриттям над зовнішнім простором і серцем усієї діяльності ферми, ця кімната нічого так не нагадувала, як мавзолей.

Всупереч загальним віруванням, Білл Двері не був надто звичний до поховального декору. Смерть зазвичай не відбувається в гробницях, окрім як у рідкісних і нещасливих випадках. На природі, на дні річок, наполовину в пащі акули, у всіляких спальнях – так, у гробницях – ні.

Його справа була відділити зерно душі від плевел смертного тіла, і зазвичай вона завершувалася задовго до будь-яких ритуалів, пов’язаних із тим, що, як поглянути ближче, є всього лиш шанобливою формою утилізації сміття.

Але ця кімната на вигляд була наче гробниці тих королів, які все хотіли забрати зі собою.

Білл Двері сидів, поклавши руки на коліна, й розглядався довкіл.

Насамперед, там були декоративні предмети. Більше заварничків, ніж можна уявити. Китайські собачки з вибалушеними очима. Дивні підставки для тортів. Різноманітні статуетки й розмальовані тарелі з привітними маленькими написами на них: «Дарунок із Квірма, довгих років і щастя». Вони вкривали усяку горизонтальну поверхню в порядку повної демократії, так що досить цінний срібний старовинний свічник стояв поруч із барвистою розписною китайською собачкою з кісткою в пащі і виразом винуватого слабоумства на морді.

Стіни ховалися під картинами. Більшість із них були написані в кольорах багна і показували понуру худобу, що стоїть у тумані посеред вогких боліт.

Насправді декоративні предмети майже ховали під собою меблі, але біди в цьому не було. Окрім двох крісел, що вгиналися під тягарем навалених мереживних серветок, решта меблів, здавалося, не мали жодного іншого застосунку, крім як підтримувати декоративні предмети. Усюди стояли хисткі столики.

Підлога була вкрита шарами клаптикових килимків. Комусь справді подобалося робити клаптикові килимки. І понад усім, і навколо усього, і пронизуючи все, стояв запах.

Пахло довгими, бляклими полуднями.

На вкутаному тканиною буфеті стояли дві маленькі дерев’яні скриньки обабіч більшої. Це і є, певно, славетні скриньки, повні скарбів, подумав він.

Він усвідомив, що чує цокання.

На стіні був годинник. Комусь колись спало на думку те, що він сприйняв за чудову ідею, – зробити годинник у вигляді сови.

Коли маятник хитався, очі сови бігали туди-сюди, і хтось критично спраглий розваг, певно, міг вважати це кумедним. За певний час його власні очі почали бігати туди-сюди за компанію.

Панна Літунка метушилася із завантаженою тацею. Це була якась непевна діяльність, вона священнодіяла в алхімічній церемонії приготування чаю, намазуючи маслом скони[30]30
  Традиційні англійські пундики до чаю. – Прим. пер.


[Закрыть], розкладаючи печиво, чіпляючи щипці для цукру на посуд...

Вона затишно вмостилася. Потім, немов спочивала вже хвилин зо двадцять, сказала тремким голосом, трішки затримуючи дихання:

– Ну... хіба ж не мило.

– ТАК, ПАННО ЛІТУНКО.

– Зараз нечасто випадає нагода відчинити малу вітальню.

– НІ.

– Особливо відтоді, як я втратила тата.

На мить Білл Двері подумав, що вона втратила покійного пана Літунку в малій вітальні. Певно, він не туди звернув серед цих декоративних предметів. Потім він пригадав ті дивні маленькі слабкості людей, говорити своєрідно про такі речі.

– А.

– Він звикле сидів у тому самому кріслі, читаючи альманах.

Білл Двері порився у своїй пам’яті.

– ВИСОКИЙ ЧОЛОВІК, – ризикнув він. – ІЗ ВУСАМИ? БЕЗ КІНЧИКА МІЗИНЦЯ НА ЛІВІЙ РУЦІ?

Панна Літунка втупилася в нього поверх своєї чашки.