Текст книги "Жнець"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 15 страниц)

– Перепрошую?

– Просто думки вголос. Можеш роздивитися товар?

Людмила звузила очі.

– Має вигляд просто як багато кольору й блискіток.

– Дай знати, якщо побачиш чарівника.

Хтось заволав.

– Або почуєш його, наприклад, – додав Кошіль. Люпин вистрибом понісся в прохід. Кошіль притьма пошкандибав за ним.

Хтось лежав на спині, відчайдушно намагаючись відбитися від пари візків. Вони були більшими за ті, що Кошіль бачив раніше, із золотавим полиском.

– Гей! – загорлав він.

Вони припинили намагатися штурхнути лежачу постать, розвернулися і рушили до нього.

– Ох, – сказав він, коли вони набрали швидкість.

Перший оминув Люпинові щелепи і щосили буцнув Кошеля в коліна, збивши його з ніг. Коли другий переїхав його, він несамовито викинув руку, не дивлячись, ухопив його за метал і сильно смикнув. Коліщата злетіли, обертаючись, візок перевернувся шкереберть і врізався в стіну. Він видряпався саме вчасно, щоб побачити, як Артур невблаганно повис на ручці іншого візка, поки два інші кружляють довкола в божевільному центрифуговому вальсі.

– Пусти! Пусти! – заверещала Дорін.

– Не можу! Не можу!

– Ну зроби щось!

Почувся тріск потривоженого повітря. Візок раптово опинився не під тиском ваги гуртового торгівця овочами й фруктами середнього віку, а лиш під тиском маленького наляканого кажана. Він ракетою влетів у мармуровий стовп, відскочив, ударився в стіну і приземлився на спину, його коліщата оберталися.

– Коліщата! – закричала Людмила. – Зніміть коліщата!

– Я це зроблю, – сказав Кошіль. – А ти допоможи Реджу.

– А то Редж там унизу? – сказала Дорін.

Кошіль тицьнув великим пальцем у дальню стіну. Слова «Краще пізно, ніж нік...» закінчувалися жалюгідним розчерком фарби.

– Покажіть йому стіну й горщик фарби, і він вже нетямиться, на якому він світі, – сказала Дорін.

– Він мав вибрати лише один із двох, – сказав Кошіль, кидаючи коліщата візка на підлогу. – Люпине, пильнуй на випадок, якщо їх тут більше.

Коліщата були гострі, наче ковзани. Він достеменно почувався подертим на шмаття в області ніг. А ну ж, як запустити зцілення?

Реджеві Шкарбану допомогли сісти.

– Що сталося? – сказав він. – Ніхто більше не заходив, і я спустився сюди, звідки лине музика, і наступна річ – оці коліщата...

Граф Артур повернувся до своєї подоби, наближеної до людської, гордо роззирнувся, усвідомив, що ніхто не звертає на нього жодної уваги, і осів.

– Ці були на вигляд жорстокішими за інших, – сказала Людмила. – Більшими, і злішими, і вкритими гострими лезами.

– Солдати, – сказав Кошіль, – ми бачили робочих особин. А тепер солдати. Просто як мурахи.

– В мене була мурашина ферма, коли я був дитиною, – сказав Артур, який важко звалився на підлогу і мав тимчасові труднощі з природою дійсності.

– Чекайте, – сказала Людмила, – я знаю про мурах. У нас були мурахи на задньому подвір’ї. Якщо є робочі й солдати, тоді також має бути й...

– Я знаю, знаю, – сказав Кошіль.

– ...зважайте, вони звуть це фермою, хоча я ніколи не бачила, щоб вони працювали фермерами...

Людмила прихилилася до стіни.

– Це десь тут близько, – сказала вона.

– І я так думаю, – сказав Кошіль.

– На що воно схоже, як ви гадаєте?

– ...все, що вам треба, це два шматки скла і мурахи...

– Я не знаю. Як би я міг знати? Але чарівники десь поблизу нього.

– Я не розумію, зачєм ви дбаєте про них, – сказала Дорін, – вони поховали вас заживо лише за те, що ви були мертвим.

Кошіль обернувся на звук коліщат. Дюжина корзин-солдатів вивернула з-за рогу й розгорнула бойовий стрій.

– Вони думали, що діють на краще, – сказав Кошіль. – Люди часто так роблять. Просто вражає, які речі в певний момент скидаються на непогану ідею.

* * *

Новий Смерть розпрямився.

– Або що?

– А.

– Е.

Білл Двері відступив назад, розвернувся і кинувся навтьоки.

Це було, як він дуже добре знав, просте відтягування неминучого. Але хіба ціле життя не є саме цим?

Ніхто й ніколи не втікав від нього після того, як помер. Багато хто намагався зробити це перед смертю, часто з величезною винахідливістю. Але нормальна реакція духа, раптово вирваного з одного світу до іншого, була в надії тинятися поруч. Зрештою, навіщо тікати? Не те щоб вони знали, куди бігти.

Привид Білла Двері знав, куди він біжить.

Кузня Неда Калача була замкнена на ніч, хоча це не становило проблеми. Не живий і не мертвий, дух Білла Двері пірнув крізь стіну. Вогонь став ледь видимим приском, що оселився в горнилі.

Кузня була повна теплого мороку.

Чого в ній не було, так це привида коси.

Білл Двері роззирнувся у відчаї.

– ПИСК?

На балці над ним сиділа маленька постать у чорній мантії. Вона відчайдушно показувала лапкою в куток.

Він побачив чорний держак, що стирчав із купи дрів. Білл Двері спробував підчепити його пальцями, але той був такий же тривкий, як і тінь.

– ВІН СКАЗАВ, ЩО ЗНИЩИТЬ її ДЛЯ МЕНЕ!

Смерть Щурів співчутливо стенув плечима.

Новий Смерть пройшов крізь стіну, тримаючи косу обома руками.

Він насувався на Білла Двері.

Почувся шурхіт. Сірі мантії заливали кузню.

Білл Двері вишкірився від жаху.

Новий Смерть зупинився, театрально рисуючись у жарі горнила.

Він змахнув косою.

Він майже втратив рівновагу.

– Ти не маєш ухилятися!

Білл Двері знову пірнув крізь стіну й важко пострибав через площу. Череп опущений, примарні ноги безшумно торкаються бруківки. Він дістався маленької групи біля годинника.

– НА КОНЯ! ВПЕРЕД!

– Що сталося? Що сталося!

– ЦЕ НЕ СПРАЦЮВАЛО!

Панна Літунка панічно глянула на нього, але поклала безтямну дитину на спину Хропунця й сама залізла позаду неї. Потім Білл Двері з силою опустив руку на кінський бік. Принаймні тут був контакт – Хропунець існував у всіх світах.

– ВПЕРЕД!

Він не роззирався навколо, але рвонув угору дорогою до ферми.

Зброя!

Щось, що він зможе втримати!

Єдина зброя світу не-мертвих була в руках нового Смерті.

Поки Білл Двері біг, він усвідомлював слабке високе клацання. Він глянув униз. Смерть Щурів біг нарівні з ним.

Той підбадьорливо до нього пискнув.

Він загальмував у воротах ферми й метнув себе на стіну. Чулося далеке гуркотіння грози. Крім цього – тиша. Він трохи розслабився й почав обережно скрадатися уздовж стіни до задвірків ферми.

Він побіжно примітив щось металеве. Притулена до стіни там, де чоловіки з села поклали його, коли принесли додому, стояла його коса; не та, яку він так ретельно готував, а та, якою збирав врожай. Із краєм, заточеним лише точилом і ніжністю стебел, але її форма була звична, і він на пробу схопився за неї. Його рука пройшла наскрізь.

– Що далі ти біжиш, то ближче надбігаєш.

Новий Смерть виступив неспішно з тіней.

– Ти мав би це знати, – додав він.

Білл Двері випростався.

– Ми смакуватимемо цим.

— СМАКУВАТИМЕШ?

Новий Смерть насувався. Білл Двері задкував.

– Так. Збутися одного Смерті – це те саме, що завершити мільярди менших життів.

— МЕНШИХ ЖИТТІВ? ЦЕ НЕ ГРА!

Новий Смерть вагався.

– Що таке гра?

Білл Двері відчув крихітну іскру надії.

– Я МІГ БИ ТОБІ ПОКАЗАТИ...

Кінець держака коси прийшовся йому під підборіддям і відкинув його до стіни, де він сповз на землю.

– Ми розпізнали обман. Ми не слухаємо. Жнець не слухає врожаю.

Білл Двері спробував звестися.

Держак коси знову його вдарив.

– Ми не робимо тих самих помилок.

Білл Двері подивився угору. Новий Смерть тримав золотий часомір; верхня колба була порожня. Пейзаж навколо них обох зміщувався, червонів, починав набувати несправжнього вигляду, ніби дійсність, показана з іншого боку...

– Сплив твій Час, пане Білле Двері.

Новий Смерть відкинув свій каптур.

Обличчя під ним не було. Навіть черепа не було.

Лиш безформно закручувався дим між мантією й золотою короною.

Білл Двері звівся на лікті.

– КОРОНА? – його голос бринів від люті. – Я НІКОЛИ НЕ НОСИВ КОРОНИ!

– Ти ніколи не бажав правити.

Смерть відвів косу назад.

А потім до старого Смерті й нового Смерті дійшло, що шипіння плинного часу насправді не припинилося.

Новий Смерть завагався і підняв золоту склянку.

Він потрусив її. Білл Двері глянув у порожній простір під короною. Там був вираз збентеження, хоча насправді не було рис, які б його мали, вираз завис у повітрі сам собою.

Він бачив, як корона повернулася.

Панна Літунка стояла, її руки були розведені на фут, очі заплющені. Між її рук у повітрі завис блідий обрис життєміра, його пісок витікав назовні рікою.

Смерть зумів тільки розібрати на склі тонкий, як павутинка, напис: Рената Літунка. Позбавлений рис вираз обличчя нового Смерті набув граничного збентеження. Він обернувся до Білла Двері:

– Заради ТЕБЕ?

Але Білл Двері вже зводився й випростовувався, як лють королів. Він сягнув рукою позад себе, він рикав, він жив на позичений час, і його рука зімкнулася на косі для врожаю.

Коронований Смерть бачив, як він іде, й звів власну зброю, але, певно, у цілому світі не було нічого, спроможного зупинити зношене лезо, яке гарчало в повітрі, гнів і помста наділили його край гостротою понад всяку міру. Воно пройшло крізь метал без затримки.

– ЖОДНИХ КОРОН, – сказав Білл Двері, дивлячись просто в дим, – ЖОДНИХ КОРОН. ЛИШЕ ВРОЖАЙ.

Мантія обкрутилася навколо леза. Почулося тонке скімлення, що здійнялося поза межі чутності. Чорний стовп, ніби негатив світла, блискавкою ударив із землі й зник у хмарах.

Смерть почекав мить і обережно ткнув мантію ногою. Корона, ледь погнута, викотилася з неї й незабаром випарувалася.

– О, – сказав він, презирливо, – ДРАМА.

Він підійшов до панни Літунки і ніжно натис на її руки, зводячи їх. Зображення життєміра зникло.

Синьо-фіолетовий туман на краю видимості вибляк, коли суцільна реальність повернулася. Внизу, в місті, годинник закінчив відбивати північ.

Стара жінка тремтіла. Смерть клацнув пальцями навпроти її очей.

– ПАННО ЛІТУНКО? РЕНАТО?

– Я... я не знала, що робити, і ти сказав, що це не складно, і...

Смерть увійшов до клуні. Коли він вийшов, він був вбраний у свою чорну мантію. Вона все ще стояла там.

– Я не знала, що робити, – повторила вона, можливо, й не до нього. – Що сталося? Все закінчилося?

Смерть роззирнувся. Сірі постаті витікали у двір.

– МОЖЕ, Й НІ, – сказав він.

* * *

З’явилось більше візків за рядами солдатів. На вигляд вони були як маленькі срібні робочі, але місцями з бляклим золотистим полиском солдатів.

– Нам луччє отступіть до сходів, – сказала Дорін.

– Я думаю, саме цього вони і домагаються, – сказав Кошіль.

– Тоді мінє це влаштовує. В каждому разі, думаю, кальоса нє здолають сходи, правда?

– А ти точно не зможеш стояти на смерть, – сказала Людмила. Люпин тримався поближче до неї, жовті очі невідривно стежили за повільним насуванням коліс.

– Я б і радий, так не вийде ж, – сказав Кошіль. Вони дістались рухомих сходів. Він глянув угору. Візки скупчилися біля сходів нагору, але шлях на нижній поверх видавався вільним.

– Можливо, ми зможемо знайти інший шлях нагору, – з надією сказала Людмила.

Вони почовгали до рухомих сходів. За ними візки присунулися, щоб відрізати їм шлях до відступу. Чарівники були поверхом нижче. Вони стояли так непорушно поміж рослин у горщиках та фонтанів, що Кошіль спочатку пройшов повз них, прийнявши їх за якісь статуї чи малозрозумілі меблі.

В Архіректора був червоний накладний ніс, він тримав кілька кульок. Поряд Скарбій жонглював кольоровими м’ячами, але наче накручений, його очі безтямно втупились у порожнечу. Верховний верховик стояв трохи осторонь, на ньому було надягнено рекламні сендвіч-панелі. Напис на них ще не зовсім дозрів, але Кошіль був готовий закластися на своє посмертя, що там було написано щось на кшталт «РОЗПРОДАЖ!!!».

Решта чарівників скупчилась немов ляльки, яких забули накрутити.

У кожного на мантії був прямокутний бейджик. Знайомий напис органічного вигляду розростався у слово, схоже на

проте, навіщо це зроблено, залишалось таємницею. Чарівники точно не мали вигляд людей у безпеці.

Кошіль клацнув пальцями перед безбарвними очима Декана. Жодної реакції.

– Він не мертвий, – сказав Редж.

– Лише спочиває, – сказав Кошіль. – Виключився.[47]47
  Очевидно, відсилання до відомої сценки про мертвого папугу комік-групи «Монті Пайтон». – Прим. пер.


[Закрыть]

Редж штовхнув Декана. Чарівник хитнувся вперед, а потім загойдався в ненадійній, хисткій рівновазі.

– Ну, ми ніколи їх не витягнемо, – сказав Артур, – не в такому стані. Можеш їх розбудити?

– Запали їм пір’їнку під носом, – зголосилася Дорін.

– Не думаю, що це спрацює, – сказав Кошіль. Його припущення базувалось на тому, що Редж Шкарбан був у них просто під носом і жоден із тих, чиє назальне оснащення не відстежило пана Шкарбана, точно не відреагує на звичайне смалене пір’я. Чи на важкий предмет, кинутий на них із величезної висоти, раз уже за це зайшло.

– Пане Буче, – сказала Людмила.

– Я був знав ґолема, який мав такий вигляд, – сказав Редж Шкарбан, – точно як він. Кремезний здоровань із глини. Цим зазвичай і є найпростіший ґолем. Треба просто написати на них святе слово, щоб їх запустити.

– Яке, ніби «безпека»?

– Зійде.

Кошіль втупився в Декана.

– Ні, – сказав він нарешті, – ніхто не має стільки глини, – він роздивився довкола них. – Ми повинні з’ясувати, звідки лунає ця клята музика.

– Ти маєш на увазі, де сховані музики?

– Не думаю, що там є музики.

– Мають бути музики, брате, – сказав Редж. – Саме тому це і зветься музикою.

– По-перше, це не схоже на жодну музику, яку я будь-коли чув, і, по-друге, я завжди вважав, що потрібна олія або свічки, щоб було світло, тут нічого з цього немає і всюди сяє світло, – сказав Кошіль.

– Пане Буче, – сказала Людмила, знову тицьнувши його.

– Так?

– Знову прибули якісь візки.

Вони перекрили всі п’ять проходів, які вели з центрального простору.

– Сходів униз немає, – сказав Кошіль.

– Можливо, воно – вона – в одній зі скляних частин, – сказала Людмила. – В магазинах?

– Я так не думаю. Вони не мають закінченого вигляду. В будь-якому разі, щось тут не так...

Люпин загарчав. Шпичаки виблискували на передніх візках, але вони не переходили в напад.

– Певно, вони бачили, що ми зробили з іншими, – сказав Артур.

– Так, але як їм вдалося? Це ж було нагорі, – сказав Кошіль.

– Ну, може, вони спілкуються між собою.

– Як вони можуть спілкуватись? Як можуть мислити? Не може бути мізків у купі дроту, – сказала Людмила.

– Мурахи і бджоли не думають, раз вже за це зайшло, – сказав Кошіль, – ними просто керують...

Він подивився вгору.

Вони подивились вгору.

– Вона лунає звідкись зі стелі, – сказав він, – ми маємо знайти це просто тепер!

– Там лише світлові панелі, – сказала Людмила.

– Щось іще! Шукайте щось, звідки вона може лунати!

– Вона лунає звідусіль!

– Що б ти не надумав робити, – сказала Дорін, піднімаючи горщик із рослиною, наче дубину, – сподіваюсь, ти зробиш це швидко.

– Що то за чорна кругла штука зверху? – сказав Артур.

– Де?

– Там, – показав Артур.

– Гаразд, я і Редж піднімемо тебе, давай...

– Мене? Терпіти не можу висоти!

– Я думав, ти можеш обертатися кажаном?

– Так, але дуже нервовим!

– Припини скиглити. Гаразд, одну ногу сюди, тепер руку туди, тепер постав ногу Реджеві на плече...

– Але не пройди наскрізь, – сказав Редж.

– Мені це не подобається! – застогнав Артур, коли його підсаджували.

Дорін застигла, витріщаючись на моторошні візочки.

– Артуре! Положення об’язує!

– Що?! Це якийсь вампірський код? – прошепотів Редж.

– Це означає щось типу «графу графове», – сказав Кошіль.

– Граф! – заричав Артур, небезпечно хитаючись. – Не варто мені було слухатись того юриста! Мав би знати, що в довгастих коричневих конвертах не приходить нічого доброго! І я все одно не можу дотягнутись до бісової штуки.

– Може, стрибнеш? – спитав Кошіль.

– Може, відійдеш?

– Ні.

– І я не стрибну!

– Тоді лети. Обернися на кажана і лети.

– Я не наберу підйомну швидкість!

– Ти міг би його закинути, – сказала Людмила, – ну, знаєш, як паперовий літачок.

– Припиніть це! Я ж граф!

– Ти ж щойно сказав, що не хочеш ним бути, – беззлобно сказав Кошіль.

– На землі не хочу, але коли доходить до того, щоб мною пулялися, мов фрісбі...

– Артуре, роби, що каже пан Бук.

– Не розумію, чому...

– Артуре!

Артур у кажанячій подобі був на диво важким. Кошіль взяв його за вуха, як безформну кулю для боулінгу, і спробував прицілитися.

– Пам’ятайте, я вимираючий вид! – пискнув граф, коли Кошіль відвів руку назад.

Це був чіткий кидок. Артур затрепетав крилами біля диска на стелі і схопив його кігтями.

– Можеш його зрушити?

– Ні!

– Тоді повисни на ньому і обернись назад.

– Ні!

– Ми тебе спіймаємо.

– Ні!

– Артуре! – заволала Дорін, відлякуючи передні візки імпровізованою дубиною.

– Ох, гаразд.

На мить виникла проява – Артур Мигаль відчайдушно чіпляється за стелю – і ось він вже падає на Кошеля і Реджа, із диском, притуленим до грудей.

Музика припинилась раптово. З проламаної дірки зверху посипались рожеві трубки, які обкрутились навколо Артура, після чого він став на вигляд як таріль дешевих спагеті з фрикадельками. Здавалось, що фонтани на мить запрацювали в зворотному напрямку, а потім висохли.

Візки завагались. Ті, що були позаду, в’їхали в ті, що попереду, утворюючи жалюгідний хор металевого клацання.

Трубки продовжували сипатись із дірки. Кошіль підняв кілька. Вони були неприємного рожевого кольору й липкі.

– Як ти думаєш, що це? – сказала Людмила.

– Я думаю, – сказав Кошіль, – нам краще вшиватися звідси прямо зараз.

Підлога затремтіла, з-під фонтана вирвалась пара.

– Або навіть раніше, – додав Кошіль.

Почулося гарчання Архіректора. Декан вивалився наперед. Інші чарівники ще стояли прямо, ледь-ледь.

– Вони виходять звідти, – сказала Людмила, – але не думаю, що вони здолають сходи.

– Не думаю, що будь-кому варто навіть думати про те, щоб здолати сходи, – сказав Кошіль. – Глянь на них.

Рухомі сходи не рухались, чорні сходинки блищали в світлі, позбавленому тіней.

– Я бачу, що ви маєте на увазі, – сказала Людмила, – я б краще пройшлась по сипучих пісках.

– Це, певно, було би безпечніше, – сказав Кошіль.

– Може, там є пандус? Візки ж мають якось пересуватись.

– Слушна думка, – Людмила окинула оком візки. Вони безцільно кружляли. – Думаю, в мене є навіть краща ідея, – сказала вона і вхопилась за найближчу ручку. Візок якийсь час пручався, а потім, за відсутності інших інструкцій, покірливо піддався.

– Хто може іти – йтимуть, а хто не може, тих поштовхаємо. Пішли, дідуню.

Це адресувалось Скарбію, якого переконали впасти поперек візка. Він слабко сказав: «Йо», – і знову заплющив очі. Декана закинули поверх нього.[48]48
  Традиційно, навантажуючи дротяні візки, найкрихкіші речі кладуть на дно. – Прим. авт.


[Закрыть]

– А зараз куди? – спитала Дорін.

Кілька підлогових плиток стали сторч. Важка сіра пара почала пробиватись назовні.

– Це має бути десь в кінці проходу, – сказала Людмила. – Ходімо.

Артур подивився вниз на туман, який вився йому в ногах.

– Цікаво, як це можна зробити, – сказав він, – неймовірно складно дістати штуку, що таке робить. Ми пробували, знаєте, зробити нашу усипальню... більш усипальною, але вона просто закопчує все і підпалює штори...

– Давай, Артуре. Ми вже йдемо!

– Ти ж не думаєш, що ми завдали завеликих руйнувань, правда? Може, нам варто залишити записку...

– Так, я міг би написати щось на стіні, якщо хочеш, – сказав Редж.

Він ухопився за ручку робочого візка, що впирався, і з певним задоволенням почав бити його об стовп, поки не повідлітали колеса.

Кошіль дивився, як голова Клубу «Новий початок» рушив угору найближчим проходом, штовхаючи перед собою задешево сторгований асортимент чаклунства.

– Ну, ну, ну, – сказав він. – Все так просто. Це все, що нам треба було зробити. Майже без драми.

Він зробив рух уперед і зупинився. Рожеві трубочки пробивались крізь підлогу і були вже міцно обкручені довкола його ніг. Ще кілька плиток підскочили вгору. Східці розкололись, вивільнивши темну, зубату і, попри те, живу тканину, яка їх рухала.

Стіни пульсували, вгинаючись усередину. Мармур тріскав і проявляв пурпурове і рожеве нутро.

Звісно, – міркувала маленька спокійна частина Кошелевої свідомості, – ніщо із цього, насправді, не справжнє. Будівлі насправді не живі. Це просто метафора, як свічки на фабриці феєрверків. Якщо за це зайшла мова, що за істота Матка? Як королева бджіл, крім того, що сама є вуликом. Як волохокрилець, який, якщо не помиляюся, будує «хатку» зі шматочків камінців та іншого, щоб створити камуфляж. Або як наутилус, який нарощує мушлю у міру того, як росте. Або, якщо судити по тому, як розтріскується підлога, як дуже люта морська зірка.

Цікаво, як міста захищатимуться від такої штуки. Еволюційно тварини зазвичай створюють якийсь захист проти хижаків.

Отруту, і жала, і шпичаки, і всяке різне.

Тут і тепер це, мабуть, я. Старий колючий Кошіль Бук.

Принаймні я можу приглянути, щоб інші вибрались цілими. Зроблю свою присутність відчутною...

Від сягнув рукою підлоги, вхопив обома жменями пульсуючі трубочки і потягнув угору. Лютий крик Матки було чути аж до самої Академії.

* * *

Грозові хмари налітали на пагорб. Вони скупчувалися у здиблену масу дуже швидко. Сяйнула блискавка, десь у серцевині.

– НАВКОЛО НАДТО БАГАТО ЖИТТЯ, – сказав Смерть, – НЕ ТЕ, ЩОБ Я СКАРЖИВСЯ. ДЕ ДИТЯ?

– Я вклала її в ліжко. Тепер вона спить. Просто звичайно спить.

Блискавка вдарила в пагорб, як громова стріла. За нею було клацання і скрегіт, десь на середній віддалі.

Смерть зітхнув.

– А. ЗНОВУ ДРАМА.

Він обійшов клуню, так що йому відкрився добрий вид на темні поля. Панна Літунка йшла за ним дуже близько, ледь не наступаючи на п’яти, використовуючи його, як щит від усіх жахів, які могли прийти ззовні.

Голубе сяйво зблиснуло за дальнім живоплотом. Воно рухалося.

– Що це?

– ЦЕ БУЛА КОМБІНОВАНА ЖНИВАРКА.

– Була? А тепер це що?

Смерть зиркнув на скупчення спостерігачів.

– ЖАЛЮГІДНИЙ НЕВДАХА.

Жниварка мчала через вогкі поля, рами для тканини дзижчали, важелі рухалися всередині неоново-голубого ореолу. Голоблі для коня безцільно метелялися в повітрі.

– Як вона може рухатися без коня? Вчора там був кінь!

– ВОНО ЙОГО НЕ ПОТРЕБУЄ.

Він озирнувся на сірих спостерігачів. Тепер їх була маса.

– Хропунець все ще в дворі. Хутчіш!

– НІ.

Комбінована Жниварка прискорювалася, прямуючи на них. Вжжик-вжжик її лез злилося у виття.

– Вона сердиться, бо ти вкрав її брезент?

– ЦЕ НЕ ВСЕ, ЩО Я ВКРАВ.

Смерть вишкірився до спостерігачів. Він підібрав свою косу, провернув її в руках і потім, коли упевнився, що їхні погляди зосереджені на ній, дозволив їй впасти на землю.

Потім він склав руки.

Панна Літунка вчепилася в нього:

– Що ти намислив робити?

– ДРАМУ.

Жниварка дісталася воріт і заїхала у двір в хмарі тирси.

– Ти впевнений, що все буде гаразд?

Смерть кивнув.

– Ну. Тоді гаразд.

Колеса Жниварки злилися в розмитий вихор.

– ЙМОВІРНО.

А потім...

...у механізмі щось глухо стукнуло.

А потім Жниварка продовжила рух, але вже по частинах. Іскри били струменем із її осей. Кілька валів і важелів примудрилися триматися вкупі, несамовито сіпаючись, поки вони перекидьки летіли геть від звихреного, сповільненого безладу. Кільце лез відірвалося, продерлося крізь машину й ковзнуло через поля.

Почувся дзенькіт, стукіт, а потім останнє окреме у-у-у-у, яке було звуковим еквівалентом відомої пари задимлених черевиків.

А потім настала тиша.

Смерть спокійно нахилився і підняв складного вигляду вал, який підкотився до його ніг. Він був зігнутий під прямим кутом.

Панна Літунка вгледілася в нього.

– Що сталося?

– Я ГАДАЮ, КУЛАЧКОВИЙ ВАЛ ЗІСКОВЗНУВ ПО НАПРЯМНИХ І ЗЧЕПИВСЯ З БОКОВИМИ СТОПЕРАМИ. ЩО МАЛО КАТАСТРОФІЧНІ НАСЛІДКИ.

Смерть із викликом втупився в сірих спостерігачів. Один за одним вони почали зникати.

Він підібрав косу.

– А ТЕПЕР Я МУШУ ЙТИ, – сказав він.

Панна Літунка мала наляканий вигляд.

– Що? Просто так?

– ТАК. САМЕ ТАК. В МЕНЕ БАГАТО РОБОТИ.

– І я більше тебе не побачу? Я маю на увазі...

– О. ТАК. СКОРО, – він пошукав правильні слова і здався. – ОБІЦЯЮ.

Смерть натягнув свою мантію й сягнув у кишеню спецівки Білла Двері, яку він все ще носив під низом.

– КОЛИ ПАН КАЛАЧ ПРИЙДЕ ВРАНЦІ ПОЗБИРАТИ УЛАМКИ, ВІН НАПЕВНО ШУКАТИМЕ ЦЕ, – сказав він і поклав щось маленьке й скошене в її долоню.

– Що це?

– ЗАТИСКАЧ ТРИ-ВІСІМ.

Смерть підійшов до свого коня, а потім дещо згадав.

– А ЩЕ ВІН ВИНЕН МЕНІ ФАРТИНГ.

* * *

Ридикуль розплющив одне око. Люди товклися навколо. Панували світло й метушня. Багато людей говорили одночасно.

Здавалося, він сидить у дуже незручному дитячому візку і навколо дзижчать якісь дивні комахи.

Він чув, як скаржиться Декан, чув стогони, які могли належати тільки Скарбію, і голос молодої жінки. Люди піклувалися одне про одного, але ніхто не звертав на нього жодної уваги.

Ну, якщо це піклування триватиме, тоді він збіса готовий також отримати трохи піклування.

Він голосно закашляв.

– Ти можеш спробувати, – сказав він, звертаючись до жорстокого світу в цілому, – влити мені в рота трохи бренді.

Над ним виникла проява, тримаючи лампу над головою. Вона мала обличчя п’ятого розміру в шкірі тринадцятого; вона стурбовано сказала: «У-у-ук?».

– О, це ти, – сказав Ридикуль. Він спробував швидко сісти на випадок, якщо Бібліотекар спробує зробити йому штучне дихання.

Сплутані спогади мерехтіли в його свідомості. Він пригадав стіну деренчливого металу, і потім щось рожеве, і потім... музику. Безкінечну музику, створену, щоб перетворювати живі мізки на крем-сир.

Він обернувся. Позаду нього була будівля, оточена натовпом людей. Вона припала до землі й вчепилася у неї в дивовижно тваринний спосіб, і якби було можливо підняти крило будівлі, можна би було почути поп-поп-поп присосок, які відриваються від поверхні.

Із неї било світло, і пара клубочилася з її дверей.

– Ридикуль отямився!

Виникли ще обличчя. Ридикуль подумав: це не Ніч душевного пундика, тож вони не в масках. О, бляха.

Він чув, як Декан за ним сказав:

– Я за те, щоб ми принесли сейсмічний перетворювач Герпетті і загилили його крізь двері. Більше жодних проблем.

– Ні! Ми надто близько до міських мурів! Нам просто треба розмістити привертальну точку Квондума в правильному місці...

– А може, запальний сюрприз Маслобура? – це був голос Скарбія.

– Спаліть його, це найкращий спосіб...

– Так? Так? Та що ти знаєш про військову тактику? Ти навіть не можеш правильно сказати «йо»!

Ридикуль вхопився за борти візка.

– Ніхто не проти розповісти мені, – сказав він, – якого хріна тут відбувається?

Людмила проклала шлях крізь ряди членів Клубу «Новий початок».

– Ви маєте зупинити їх, Архіректоре! – сказала вона. – Вони говорять про те, щоб знищити великий магазин!

В голові Ридикуля виникли більш неприємні спогади.

– Чудова думка, – сказав він.

– Але пан Бук все ще там!

Ридикуль спробував зосередитися на осяйній будівлі.

– Що, мертвий Кошіль Бук?

– Артур полетів назад, коли зрозумів, що його нема з нами, і він сказав, що Кошіль бився із чимось, що лізло зі стін! Він бачив багато візків, але вони на нас не зважали! Він дав нам змогу вибратися!

– Що, мертвий Кошіль Бук?

– Ви не можете розмагічити це місце на друзки, поки там всередині один із ваших чарівників!

– Що, мертвий Кошіль Бук?

– Так!

– Але він мертвий, – сказав Ридикуль, – хіба не так? Він сказав, що помер.

– Ха! – сказав хтось, на кому було набагато менше шкіри, ніж хотілось би Ридикулю. – Як це типово. Це неприкритий віталізм, ось що це таке. Закладаюся, вони б урятували звідти когось, якби тому пощастило бути живим.

– Але він хотів... він не був схильний... він... – Ридикуль наважився. Багато з цього було за межами його розуміння, але людей, схожих на Ридикуля, це надовго не зупиняє. Ридикуль був простий серцем. Це не означає недоумкуватий. Це просто означає, що він міг належно думати про речі, тільки відсікши всі складні частинки на краях. Він зосереджувався на єдиному головному факті. Дехто, хто технічно був чарівником, втрапив у халепу. Це він міг зрозуміти. Це його зачіпало. Уся ця колотнеча про живих-і-мертвих почекає.

Хоча була інша деталь, яка його зачепила.

– ...Артур... полетів?

– Здоров.

Ридикуль повернув голову. Він повільно кліпнув.

– Милі у вас зубки, – сказав він.

– Дякую, – сказав Артур Мигаль.

– Всі свої?

– О так.

– Неймовірно. Звісно, я гадаю, ви їх регулярно чистите?

– Так?

– Гігієна. Важлива штука.

– Тож що ви збираєтесь робити? – сказала Людмила.

– Ну, ми просто підемо й витягнемо його, – сказав Ридикуль.

Що таке з цією дівчиною? Він відчув дивне бажання погладити її по голівці.

– Візьмемо трохи магії й витягнемо його. Так. Декане!

– Йо!

– Ми просто підемо туди й витягнемо Кошеля.

– Йо!

– Що? – сказав Верховний верховик, – Ви, певно, з глузду з’їхали!

Ридикуль намагався мати настільки гідний вигляд, наскільки це можливо в його ситуації.

– Пам’ятайте, що я ваш Архіректор, – огризнувся він.

– Тоді, певно, ви з’їхали з глузду, Архіректоре! – сказав Верховний верховик.

Він стишив голос:

– В будь-якому разі, він не-мертвий. Не розумію, як можна врятувати не-мертвого. Це певною мірою логічна суперечність.

– Дихотомія, – люб’язно підказав Скарбій.

– О, я не думаю, що тут задіяна хірургія.

– В будь-якому разі, хіба ми його не поховали? – спитав Лектор із Новітніх рун.

– А тепер ми його знову викопуємо, – сказав Архіректор, – можливо, це диво існування.

– Як малосольні огірки.

Навіть члени «Нового початку» збентежились.

– Так роблять у деяких місцинах Говандії, – сказав Скарбій, – вони роблять ці великі, великі глечики малосольних огірків, а потім закопують їх у землю на місяці, щоб забродило, і так отримують ці чудові пікантні...

– Скажіть мені, – прошепотіла Людмила до Ридикуля, – чарівники так завжди поводяться?

– Ось Верховний верховик навдивовижу чудовий екземпляр, – сказав Ридикуль. – Має такий же нагальний зв’язок із дійсністю, як картонна фігура. Пишаюся мати його у команді, – він потер руки. – Ок, хлопці. Добровольці?

– Йо! Ха! – сказав Декан, який вже був у цілковито іншому світі.

– Це було б нехтування моїм обов’язком, якби я не спромігся допомогти побратимові, – сказав Редж Шкарбан.

– У-у-ук.

– Ти? Тебе ми взяти не можемо, – сказав Декан, зиркнувши на бібліотекаря. – Ти нічого не знаєш про тактику «Чортів Лісових».

– У-у-ук, – сказав Бібліотекар і зробив несподівано зрозумілий жест, який окреслив, з іншого боку, що те, чого він не знає про тактику орангутанів бібліотечних, може бути написано на дуже маленькому клаптику рештків, скажімо, Декана.

– Нас чотирьох має вистачити, – сказав Архіректор.

– Я навіть ніколи не чув, щоб він казав «йо!» – пробурмотів Декан.

Він зняв капелюха, дещо, чого чарівники зазвичай не роблять, якщо не планують щось із нього витягти, і передав його Скарбію. Потім він віддер тонку смугу від подолу своєї мантії, драматично потримав її в обох руках, а потім пов’язав навколо лоба.

– Це частина наших ідеалів, – сказав він у відповідь на проникливо непоставлені питання. – Це те, що воїни Противажного континенту роблять перед тим, як іти у бій. І ви маєте кричати... – він спробував пригадати дещо давно прочитане. – Е-е-е, бонсай. Так. Бонсай!