Текст книги "Жнець"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 15 страниц)

Террі Пратчетт
Жнець

Морріс данс[1]1
  Морріс данс (танець морріс) – відомий із XV століття англійський народний груповий танець, який виконують у спеціальному одязі з дзвіночками. – Прим. пер.


[Закрыть] знаний у всіх заселених світах багатосвіту. Його танцюють під голубим небом, щоб відсвяткувати оживання землі, й під ясними зорями, бо вже весна, і якщо хоч трохи пощастить, діоксид вуглецю знову розтане. Цю гостру потребу відчувають як мешканці морських глибин, що ніколи не бачили сонця, так і міські мешканці, чий єдиний зв’язок із круговоротом життя полягає в тому, що одного разу їхнє «вольво» переїхало вівцю.

Його танцюють невинно юні кудлатобороді математики під невміле виконання «Пожильців пані Віджері»[2]2
  «Mrs Widgery’s Lodger» – вигадана мелодія для акордеона, а також назва найстарішого ордену Невидної академії, члени якої квартирували в пані Віджері. Під впливом Пратчетта виник однойменний музичний гурт, що існує й досі. – Прим. пер.


[Закрыть] на акордеоні, і танцюють безжально такі собі нінзя-хранителі морріса Нового Анка, які виробляють страшні й дивні речі з носовичком і дзвіночками. Але його ніколи не танцюють як годиться.

Хіба що у Дискосвіті, що, плаский, лежить на спинах чотирьох слонів, які мандрують крізь космос на спині Великого А’Туїна, світової черепахи. І навіть там лиш в одному місці це роблять як слід. Це маленьке селище просто в Вівцескельних горах, де з покоління в покоління передається велика проста таємниця.

Тут чоловіки танцюють його в перший день весни, вперед-назад, під їхніми колінами дзвіночки, білі сорочки майорять. Люди приходять і дивляться. По тому запікають бика, і це зазвичай вважається гарним днем для сімейної прогулянки.

Але таємниця не в цьому.

Таємницею є інший танець.

І він ще певний час не відбудеться.

* * *

Ось цокання, ніби від годинника. І дійсно, у небі є годинник, і цокання щойностворених секунд лине з нього.

Принаймні воно має вигляд годинника. Але насправді це щось протилежне годиннику, і велика стрілка проходить лиш одне коло. Рівнина під тьмяним небом. Вкрита ледь заокругленими кривими, які могли б нагадати вам щось інше, якби ви побачили їх із великої віддалі, і якби ви їх таки побачили з великої віддалі, ви були б справді щасливі, що ви на великій віддалі.

Три сірі постаті пливли просто над нею. Те, чим вони були, не можна точно описати звичайною мовою. Деякі люди назвали б їх херувимами, хоча вони й близько не були рожевощокими. Їх можна було б зарахувати до тих, хто наглядає, щоб спрацювало земне тяжіння і щоб час лишався окремо від простору. Звіть їх аудиторами. Аудиторами дійсності.

Вони мали розмову без слів. Вони не потребували висловлювань. Вони просто змінювали дійсність так, ніби дещо було висловлено.

Дехто сказав: Такого не траплялося раніше. Чи це можливо зробити?

Дехто сказав: Це має бути зроблено. Є особистість. Особистості скінченні. Лиш сили тривають.

Це було сказано з певним вдоволенням.

Дехто сказав: Крім того... був безлад. Щойно отримаєш особистість, отримаєш і безлад. Загальновідомий факт.

Дехто сказав: Він спрацював неналежно?

Дехто сказав: Ні. Він не той, кого спіймаєш за руку.

Дехто сказав: В цьому й річ. У слові він. Ставати особистістю вже неналежно. Ми не хочемо, щоб це поширювалося. Припустімо, сила тяжіння стане особистістю? Припустімо, вона вирішить любити людей?

Дехто сказав: Вмажеться в них чи що?

Дехто сказав, голосом ще холоднішим, ніби той і так не був у точці абсолютного нуля: Ні.

Дехто сказав: Вибачте. Це лиш мій маленький жарт.

Дехто сказав: Крім того, деколи він розмірковує про свою роботу. Така спостережливість небезпечна.

Дехто сказав: Оце вже безперечно.

Дехто сказав: Тож ми згодилися?

Дехто, який, здавалося, замислився про щось, сказав: Хвилиночку. Чи ти щойно не використав займенник однини «мій»? Ти ж не стаєш особистістю, правда?

Дехто сказав винувато: Хто? Ми?

Дехто сказав: Де особистість, там і розбрат.

Дехто сказав: Так. Так. Правда ваша.

Дехто сказав: Гаразд. Але пильнуйте на майбутнє.

Дехто сказав: Тож ми згодилися?

Вони глянули вгору на обличчя Азраеля, накреслене проти неба. Насправді, воно й було небом. Азраель кивнув, поволі.

Дехто сказав: Гаразд. Де це місце?

Дехто сказав: Це Дискосвіт. Він летить крізь космос на спині велетенської черепахи.

Дехто сказав: А, один із типу цих. Я їх терпіти не можу.

Дехто сказав: Ти знову це зробив. Ти сказав «я».

Дехто сказав: Ні! Ні! Я ніколи не казав «я»!.. От холера...

Дехто зайнявся і згорів так само, як згоряє маленька хмарка пари, швидко й без рештку. Майже миттєво виник дехто інший. Зовні він був ідентичний зниклому попереднику.

Дехто сказав: І хай це буде уроком. Стати особистістю – це кінець. А тепер... ходімо.

Азраель дивився, як вони легко відлітають геть.

Важко осягнути думки створіння настільки великого, що в справжньому просторі його протяжність можливо виміряти лише в одиницях швидкості світла. Але він повернув свою велетенську озію й очима, в яких могли загубитися зорі, виглядав серед міріадів світів той, що плаский.

На спині черепахи. Дискосвіт – світ і дзеркало світів.

Це звучало цікаво. А в цій тюрмі мільярдів років Азраель знудився.

* * *

А це кімната, в якій майбутнє переливається у минуле крізь шпарку нинішнього.

Часоміри уздовж стін. Не пісочні годинники, хоча вони мають таку саму форму. Не кухонні таймери, які можна купити на сувенір із прикріпленою табличкою із назвою обраного курорту, жвавенько надряпаною кимсь із таким же почуттям прекрасного, як у желейного пончика.

Й усередині навіть не пісок. Це секунди, що безкінечно обертають може бути на було.

І на кожному життєлічильнику є ім’я.

І кімната сповнена тихого шепоту людських життів.

Уявіть картину...

А тепер додайте різке клацання кісток об камінь, все ближче.

Темна постать перетинає поле зору і рухається уздовж нескінченних полиць шипучого скла. Клац, клац. Ось годинник із майже порожньою верхньою чашею. Кістяні пальці здіймаються й тягнуться. Відбір. Ось інший. Відбір, і ще. Ще, ще більше. Відбір, відбір.

Усе як годиться, щоденна праця. Або як годилось би, якби тут існували дні.

Клац, клац, поки темна постать терпляче рухається уздовж рядів.

І спиняється.

І вагається.

Бо там є маленький золотий часомір, не надто більший від годинника. Вчора його не було, або не було б, якби тут існувало вчора.

Кістяні пальці змикаються на ньому й підносять його до світла. На ньому є ім’я, великими літерами.

І це ім’я СМЕРТЬ.

Смерть поставив часомір, а потім узяв його знову. Пісок часу вже сипався. Він перевернув його, для експерименту, просто про всяк випадок. Пісок продовжував сипатися, тільки тепер угору. Насправді іншого він і не очікував.

Це означало, що навіть якби тут могло існувало завтра, його б не було. Завтра не було б від завтра.

Рух у повітрі в нього за спиною.

Смерть повільно повернувся і звернувся до постаті, що неясно колихалася в мороці.

– ЧОМУ?

Вона сказала йому.

– АЛЕ ЦЕ... НЕПРАВИЛЬНО.

Вона сказала йому: Ні, це правильно.

Жоден м’яз не здригнувся на обличчі Смерті, бо жодного й не було.

– Я МУШУ ОСКАРЖИТИ.

Вона сказала йому, він мав би знати, що оскаржень немає. Ніколи жодних оскаржень. Ніколи жодних оскаржень.

Смерть подумав про це і тоді сказав:

– Я ЗАВЖДИ ВИКОНУВАВ ОБОВ’ЯЗОК, ЯК МАВ ЗА НАЛЕЖНЕ.

Постать підпливла ближче. Вона примарно нагадувала вбраного в сіре монаха під каптуром.

Вона сказала йому: Ми знаємо. Тому дозволяємо тобі лишити коня.

* * *

Сонце схилилося до небокраю.

Створіннями з найкоротшим життям у Дискосвіті були одноденки, які мало коли жили аж цілих двадцять чотири години. Дві найстаріші безладно металися над струмком пстругів, обговорюючи історію з деякими молодшими членами з вечірнього виводка.

– Нема зараз того сонця, яке ото бувало, – сказала одна з них.

– Таки-так. В добрі старі години і сонце було годяще. Геть усе жовте. А не оце червоне абищо.

– Та й вище воно було.

– Та було. Таки-так.

– А личинки й лялечки нас хоч трохи шанували.

– Таки шанували. Таки шанували, – обурено сказала інша одноденка.

– Моя думка, якби в наші години одноденки поводилися б краще, то і сонце було б годяще.

Молодші одноденки ввічливо слухали.

– Я пам’ятаю, – сказала найстарша одноденка, – що всюди тут були поля, далеко, скільки бачиш.

Молодші одноденки роззирнулися довкіл.

– Тут все ще є поля, – зважилася одна з них, після шанобливої паузи.

– Я пам’ятаю, коли ці поля були кращими, – гостро сказала стара одноденка.

– Еге ж, – сказала її товаришка, – і там була корова.

– Правда! Щира правда! Я пам’ятаю цю корову! Стояла прямо тут, ох, чи то сорок, чи то п’ятдесят хвилин. Коричнева була, як я пригадую.

– В нинішні години таких корів більше нема.

– Взагалі ніяких корів більше нема.

– Що таке корова? – сказала одна зі щойнонароджених.

– Бачиш? – переможно сказала найстарша одноденка. – Ось і маєш, такі вони, сучасні Ефемероптери, – вона вмовкла. – Що ми робили, перш ніж заговорити про сонце?

– Безладно металися понад водою, – сказала одна з юних мушок; у всякому разі, це був чесний варіант.

– Ні, перед тим.

– Е-е-е... ви розповідали нам про Великого Пструга.

– О. Так. Правда. Пструг. Ну, розумієте, якщо ви будете добрими одноденками і метатиметеся вгору і вниз як годиться...

– ...й будете обачнішими зі старшими й кращими...

– ...так, і будете обачнішими зі старшими й кращими, то кінець кінцем Великий Пструг...

Плям.

Плям.

– Так? – сказала одна з молодших одноденок.

Відповіді не було.

– То що Великий Пструг? – сказала інша одноденка, стурбовано.

Вони глянули вниз на воду, по якій розходилися концентричні кола.

– Священний знак! – сказала одноденка. – Я пам’ятаю, мені казали про це! На воді Велике Коло! Це мусить бути знак Великого Пструга!

Найстарша з молодших одноденок задумано оглянула воду.

Вона почала усвідомлювати, що вона, будучи найстаршою з присутніх мушкою, тепер має привілей літати найближче до води.

– Вони казали, – сказала одноденка угорі метушливого натовпу, – що коли Великий Пструг приходить по тебе, ти йдеш у край, що точиться... що точиться медом і молоком – одноденки не їдять. Вона розгубилася. – Точиться водою, – бездарно закінчила вона.

– Сумнівно, – сказала найстарша одноденка.

– Там має бути справді добре, – сказала наймолодша.

– О, чому ж?

– Ніхто ж досі не схотів повернутися.

* * *

Тим часом найстаршими створіннями в Дискосвіті були славнозвісні лічильні сосни, що росли просто на лінії вічних снігів високих Вівцескельних гір. Лічильні сосни на сьогодні один із небагатьох відомих зразків позиченої еволюції. Більшість видів еволюціонують самотужки, вони простують прямо, водночас метикувато заміряючись убік, як і призначено Природою. І це все дуже природно, й органічно, й у гармонії з містичними циклами космосу, який вірить, що нема нічого кращого, ніж мільйони років справді розпачливих спроб і помилок, щоб види зрештою розвинули в собі моральний стрижень, а в деяких випадках – і хребет.

Певно, це добре з точки зору видів, але з погляду фактично залучених осіб це може бути справжнім свинством або принаймні маленьким рожевим коренеїдним рептильством, яке може одного дня еволюціонувати у справжнє свинство.

Тож лічильні сосни всього цього уникли, дозволивши іншій рослинності виконати еволюцію за них. Соснова насінина, заглибившись у ґрунт будь-де на Диску, негайно підхоплює найвдаліший місцевий генетичний код шляхом морфінного резонансу і виростає в те, що найліпше пасує до клімату й ґрунту, і їй переважно ведеться набагато краще за самі аборигенні дерева, які вона зазвичай відтісняє.

Але що робить лічильні сосни особливо вартими уваги, то це спосіб лічби.

Приблизно здогадуючись, що людські створіння навчилися визначати вік дерева за лічбою кілець, прадавні лічильні сосни вирішили, що через це люди й зрізають дерева.

За єдину ніч кожна лічильна сосна змінила свій генетичний код, щоб утворити на стовбурі приблизно на рівні очей бліді письмена, її точний вік. За рік вони опинилися на межі вимирання завдяки індустрії орнаментованих номерних табличок для будинків, і тільки дещиця вижила у важкодоступних регіонах.

Група з шести лічильних сосен слухали найстаршу, чий покорчений стовбур показував, що вона мала тридцять одну тисячу сімсот тридцять чотири роки. Розмова зайняла сімнадцять років, і це її прискорений виклад.

– Я пам’ятаю, коли все це не було полями.

Сосни оглянули тисячомильний пейзаж. Небеса мигкотіли, як поганий спецефект із фільму про подорож у часі. Виник сніг, хвильку полежав і розтанув.

– А чим же було? – спитала найближча сосна.

– Льодом. Якщо можна назвати це льодом. Ми мали годящі льодовики у ті дні. Не такі, як оці теперішні льоди, в один сезон є, а в інший вже нема. Вони стирчали тут віками.

– І що ж із ними сталося?

– Минули.

– Минули куди?

– Куди й усі минають. Усі завжди квапляться.

– Йой. Оця була дошкульна.

– Була що?

– Оця зима щойно.

– Звеш це зимою? Коли я була паростком, ото були зими...

Потім три зникли.

Після враженої перерви на кілька років, одна з групи сказала:

– Вона просто минула! Отак просто! Одного дня вона тут, а наступного проминула!

Якби решта дерев були людьми, вони би м’ялися на місці.

– Так буває, дитинко, – сказала одна з них, обережно. – Вона опинилася в Кращому Місці[3]3
  У цьому випадку, в трьох кращих місцях. На в’їзних воротах будинків 31, 7 і 34 на вулиці В’язів, Анк-Морпорк. – Прим. авт.


[Закрыть], можеш бути певна. Вона була добрим деревом.

Юне дерево, яке мало якихось п’ять тисяч сто одинадцять років, сказало:

– Яке саме Краще Місце?

– Ми не впевнені, – сказала одна з групи. Весь тиждень вона тяжко трусилася від бурі, – але ми гадаємо, там є... тирса.

Оскільки дерева неспроможні навіть відчути жодну подію, що триває менше дня, вони ніколи не чули стукоту сокир.

* * *

Кошіль Бук, найстарший чарівник на цілому факультеті Невидної академії – дому магії, чаклунства і великих обідів – також збирався померти.

Він знав це, у власний, немічний і непевний спосіб.

Звісно, роздумував він, їдучи в кріслі на колесах камінними плитами до власного кабінету на першому поверсі, загалом нібито кожен знає, що має померти, навіть звичайні люди. Ніхто не знає, де був до народження, але народившись, ти дуже скоро дізнаєшся, що твій зворотний квиток уже прокомпостирувано.

Але чарівники справді знають. Звісно, не тоді, коли смерть пов’язана з насильством чи убивством, але якщо причина смерті – це звичайне собі вичерпання життя, тоді... ну, ви зрозуміли. Загалом ви маєте передчуття саме вчасно, щоб повернути книги в бібліотеку і впевнитися, що ваш найкращий костюм чистий і що ви позичили у друзів достатньо велику суму грошей.

Йому було сто тридцять. Йому спало на думку, що більшу частину свого життя він був старим. Це не дуже чесно, справді.

І ніхто нічого не сказав. Він натякнув на це в Кімнаті-Невітальні минулого тижня, і ніхто не зрозумів натяку. І сьогодні за ланчем усі заледве до нього говорили. І навіть його старі, так би мовити, друзі, здавалося, його уникають, а він же навіть не намагався позичити грошей.

Це так, наче всі забули про твій день народження, тільки гірше.

Він мав померти зовсім самотнім, і нікому й діла не було.

Він штовхнув двері колесом крісла, відчинивши їх, і помацав по столі біля дверей в пошуку трутниці.

Це був ще один привід. Заледве хтось у наші дні використовував трутниці. Всі купували великі жовті смердючі сірники, зроблені алхіміками. Кошіль це не схвалював. Вогонь важливий. Не має бути змоги запалити його так просто, це не показує жодної поваги. Ці люди в наші дні завжди кудись квапляться, і... вогонь. Так, і він також був тепліший у старі часи.

Цей вогонь, що існує у нинішні дні, геть не гріє, треба хіба залізти у нього. Щось було з деревом... це був неправильний сорт дерева. Все було неправильним у нинішні дні. Тоншим. Змазанішим. Ні в чому не було справжнього життя. І дні були коротші. М-м-м. Щось пішло не так із цими днями. Вони стали коротші. М-м-м. Кожен день тягнувся вічність, що було дивно, бо дні в множині пролітали, як табун жеребців. Від 130-річного чарівника очікували не так уже й багато, і Кошіль набув звички приїздити до столу за дві години до кожної трапези, просто щоб згаяти час.

Безкінечні дні, що швидко проминали. Безглуздя. М-м-м. Втім, і глузд у нинішні дні вже не той, що бував у старі часи.

І тепер вони дозволяють керувати Академією звичайним хлоп’якам. В старі дні ним керували годящі чарівники, чоловіки великі й величні, збиті як барила, чарівники, яких можна брати за приклад. Потім вони всі десь ділися, і тепер Кошелем керують ці хлоп’яки, у яких ще навіть десь власні зуби лишилися, що на Кошеля й через губу не плюнуть.

Як цей хлоп’як Ридикуль. Кошіль ясно його пам’ятав. Цей хлоп’як, вуха як вареники, соплі пухирями, в першу ніч у гуртожитку рюмсав і кликав матусю. Завжди готовий на шкоду. Хтось намагався сказати Кошелю, що Ридикуль тепер Архіректор. М-м-м. Певно, вони гадають, що він недоумок.

Де ж ця клята трутниця? Пальці... в старі часи зазвичай бували годящі пальці...

Хтось зірвав накривку з ліхтаря. Хтось інший тицьнув напій йому в руку, зайняту мацанням.

– Сюрприз!

* * *

В передпокої дому Смерті є годинник із маятником, схожим на лезо, але без стрілок, бо в домі Смерті немає часу, крім нинішнього. (Було, звісно, нинішнє перед теперішнім нинішнім, але воно все одно було нинішнім. Просто дещо старішим.) Маятник-лезо був такий, що змусив би Едгара Аллана По усе покинути й почати заново в ролі коміка, що увихається по барах, як вуж на пательні.[4]4
  У Британії в барах виступають не тільки музиканти, але й коміки з монологами. Згадка в цьому контексті хорор-оповідання «Прірва і маятник» Едгара Аллана По є показовим зразком Пратчеттового гумору. – Прим. пер.


[Закрыть] Він хилитався зі слабким хррум-хррум, легко шинкуючи тонкі скибки сала від бекону вічності.

Смерть прокрокував повз годинник у суворий морок свого кабінету. Альберт, слуга, чекав на нього з рушником та щітками.

– Доброго ранку, господарю.

Смерть мовчки сів у велике крісло. Альберт обгорнув рушник навколо кутастих плечей.

– Новий чудовий день, – сказав він невимушено.

Смерть нічого не сказав.

Альберт змахнув полірувальною ганчіркою і стягнув каптур Смерті.

– АЛЬБЕРТЕ.

– Пане?

Смерть витяг крихітний золотий часомір.

– ТИ ЦЕ БАЧИШ?

– Так, пане. Дуже гарний. Ніколи не бачив такого раніше. Чий він?

– МІЙ.

Альберт стрельнув очима вбік. На одному з кутків столу Смерті стяв великий часомір у чорній рамі. В ньому піску не було.

– Я гадав, що вашим був цей, пане? – сказав він.

– БУВ ТОЙ. ТЕПЕР ЦЕЙ. ПОДАРУНОК ДО ВІДХОДУ ВІД СПРАВ. ОСОБИСТО ВІД АЗРАЕЛЯ.

Альберт втупився у штуку в руці Смерті.

– Але... пісок, пане. Він сиплеться.

— САМЕ ТАК.

– Але ж це означає... Я маю на увазі...

– ЦЕ ОЗНАЧАЄ, ЩО ОДНОГО ДНЯ ВЕСЬ ПІСОК ПЕРЕСИПЛЕТЬСЯ, АЛЬБЕРТЕ.

– Я знаю це, пане, але... ви... Я гадав, Час – це те, що стається з іншими людьми, пане. Хіба ні? Не з вами, пане, – в кінці Альбертів голос зробився благальним.

Смерть стягнув рушника і підвівся.

– ХОДИ ЗА МНОЮ.

– Але ж ви Смерть, господарю, – сказав Альберт, по-краб’ячи підбігаючи за високою постаттю, поки вона простувала до передпокою і далі галереєю до стайні. – Це якийсь жарт, еге ж? – із надією спитав він.

– НЕ СВОЇМ ПОЧУТТЯМ ГУМОРУ Я ЗНАНИЙ.

– Ну, звісно ні, жодним чином не хотів образити. Але послухайте, ви не можете померти, бо ви Смерть, якщо ви мусите статися зі собою, це буде ніби та змія, яка ковтає власний хвіст...

– ПРОТЕ Я МАЮ ПОМЕРТИ. ОСКАРЖЕНЬ НЕМАЄ.

– Але що ж станеться зі мною? – сказав Альберт. Жах зблиснув у його словах, як металеві щербини на лезі ножа.

– ТУТ БУДЕ НОВИЙ СМЕРТЬ.

Альберт опанував себе.

– Я дійсно вважаю, що не зможу служити новому господареві, – сказав він.

– ТО ПОВЕРТАЙСЯ У СВІТ. Я ДАМ ТОБІ ГРОШЕЙ. ТИ БУВ ДОБРИМ СЛУГОЮ, АЛЬБЕРТЕ.

– Але якщо я повернуся...

– ТАК, – сказав Смерть, – ТИ ПОМРЕШ.

В теплому кінському присмерку стайні блідий кінь Смерті визирнув зі свого вівса й тихо вітально заіржав. Кінь звався Хропунцем.

Він був справжнім конем. В минулому Смерть спробував запальних коней і скелетних коней і дійшов висновку, що вони непрактичні, особливо запальні, які мали схильність підпалювати власну устілку й стояти посеред пожежі зі зніченим виглядом.

Смерть зняв сідло з гачка і зиркнув на Альберта, який картався через муки сумління.

Тисячу років тому Альберт обрав служити в Смерті замість того, щоб померти. Він був не зовсім безсмертним. Дійсний час був заборонений в дійсності Смерті. Було тільки вічнозмінне нині, але воно тривало дуже довгий час. Йому лишалося менше ніж два місяці дійсного часу, він накопичував свої дні, як золоті зливки.

– Я, е-е-е... – почав він, – це все...

– ТИ БОЇШСЯ ПОМЕРТИ?

– Не те щоб я не хотів... я маю на увазі, я завжди... просто життя – звичка, якої важко здихатися...

Смерть зацікавлено глянув на нього, як хтось міг би глянути на жука, який упав на спину й не може перевернутися.

Зрештою Альберт розпачливо вмовк.

– Я РОЗУМІЮ, – сказав Смерть, знімаючи з гачка вуздечку Хропунця.

– Але ви, здається, геть не схвильовані! Ви дійсно збираєтеся померти?

– ТАК. ЦЕ БУДЕ ВЕЛИКА ПРИГОДА.

– Он як? Ви не боїтеся?

– Я НЕ ЗНАЮ, ЯК ЦЕ – БОЯТИСЯ.

– Я би міг вам показати, якщо хочете, – наважився Альберт.

– НІ. Я Б ХОТІВ НАВЧИТИСЯ САМОТУЖКИ. Я МАТИМУ ДОСВІД. НАРЕШТІ.

– Господарю... якщо ви підете, тут буде...?

– НОВИЙ СМЕРТЬ ПОСТАНЕ З УМІВ ЖИВИХ, АЛЬБЕРТЕ.

– Ох, – Альбертові наче відлягло від душі. – Ви часом не знаєте, яким він буде?

– НІ.

– Мабуть, буде краще, знаєте, трохи поприбирати тут, зробити інвентаризацію, щось типу того?

– ЧУДОВА ДУМКА, – сказав Смерть, настільки приязно, наскільки міг, – КОЛИ Я ЗУСТРІНУ НОВОГО СМЕРТЬ, Я ЩИРО ТЕБЕ ПОРЕКОМЕНДУЮ.

– Ох. Ви ж побачите його, врешті?

– О, ТАК. А ТЕПЕР Я МАЮ ЇХАТИ.

– Що, так скоро?

– БЕЗПЕРЕЧНО. НЕ ВАРТО ГАЯТИ ЧАС!

Смерть поклав сідло, а потім обернувся і гордовито струснув крихітним пісочним годинником перед гачкуватим Альбертовим носом.

– ГЛЯНЬ! Я МАЮ ЧАС. НАРЕШТІ, Я МАЮ ЧАС!

Альберт тривожно відступив.

– І тепер, коли ви його маєте, що ви збираєтеся з ним робити? – спитав він.

Смерть виліз на свого коня.

– Я ЗБИРАЮСЯ ЙОГО БАВИТИ.

* * *

Забава була в самому розпалі. Плакат із написом «Прощавай, Кошелю! 130 відпадних років!» трішки потік від жару. Дійшло до того, що було нічого пити, окрім пуншу, і нічого їсти, окрім дивного жовтого соусу з дуже підозрілими тортильями, але ніхто не зважав. Чарівники теревенили між собою з вимушеними веселощами людей, які бачать одне одного цілий день і тепер ще змушені бачити одне одного цілий вечір.

Посеред цього всього сидів Кошіль Бук із величезною склянкою рому в руках й у смішному капелюсі на голові. Він майже ридав.

– Досконала вечірка Проводів! – раз по раз бурмотів він. – Не мав такої, відколи старий Нечистий Залишив Нас. – великі літери самі собою ставали на місце, – вже років м-м-м... У рік Загрозливої м-м-м... Морської Свині. Думав, що всі вже про них забули.

– Бібліотекар розшукав для нас подробиці, – сказав Скарбій, вказавши на великого орангутана, який намагався подмухати у святковий пищик. – А ще він зробив банановий соус. Сподіваюся, хто-небудь його скоро з’їсть.

Він нахилився.

– Накласти тобі ще картопляного салату? – сказав він зумисне голосно, як говорять до імбецилів і пристаркуватих.

Кошіль приклав тремтячу долоню до вуха:

– Га? Га?

– Ще! Салату! Кошелю!

– Ні, дякую.

– Тоді ще сосиску?

– Га?

– Сосиску!

– Від них у мене цілу ніч жахливі гази, – сказав Кошіль.

Він обмірковував сказане якусь мить, а потім поклав собі аж п’ять.

– Е, – вигукнув Скарбій, – ти часом не знаєш, о котрій годині?..

– Га?

– О котрій! Годині?

– О дев’ятій тридцять, – сказав Кошіль, негайно, але невиразно.

– Що ж, це чудово, – сказав Скарбій, – це вивільняє, е-е-е, решту вечора.

Кошіль покопирсався в жахливих глибинах свого крісла на коліщатках, що стало цвинтарем старих подушок, книг із загнутими сторінками і прадавніх, наполовину злизаних льодяників. Він переможно витяг маленьку книжечку в зеленій палітурці і тицьнув її в руки Скарбієві.

Скарбій розгорнув її. На обкладинці були нашкрябані слова «Кошелю Буку належний діяріуш». Закладка зі шкірки бекону відмічала сьогоднішню дату.

Під «Списком справ» тремка рука написала: «Померти».

Скарбій не зміг утриматися від того, щоб перегорнути сторінку. Так. На завтрашню дату, в «список справ» занотовано: «Народитися».

Його погляд ковзнув убік до маленького столика в одному кінці кімнати. Хоча кімната була дуже залюднена, навколо столика було трохи вільного місця, ніби він мав певного роду особистий простір, у який ніхто не міг вторгатися.

Були певні настанови в церемонії Проводів, що стосувалися столика. Він мав бути вкритий чорною скатертиною з кількома вишитими магічними символами. На тарелі лежалі відбірні канапки. Стояв келих вина. Після тривалої суперечки між чарівниками було ще додано смішну паперову шапку-ковпак.

Всі мали вичікувальний вигляд.

Скарбій витяг свого годинника і з клацанням підняв його кришечку.

Це був найновіший кишеньковий годинник зі стрілками. Вони показували п’ятнадцять по дев’ятій. Він потрусив його. Відкрився маленький люк під цифрою 12, і дуже маленький бісик похитав головою, говорячи: «Кинь це, шефе, я кручу педалі так швидко, як тільки можу».

Він знову закрив годинник і розпачливо роззирнувся. Ніхто більше, здавалося, не потурбувався підступити надто близько до Кошеля Бука. Скарбій відчував, що завести ввічливу балачку – його справа. Він перебирав можливі теми. Усі стосувалися проблем. Кошіль Бук його виручив.

– Міркую над тим, щоб повернутися жінкою, – сказав він світським тоном.

Скарбій кілька разів розтулив і стулив рота.

– Чекаю на це з нетерпінням, – продовжував Бук, – я гадаю, це може, м-м-м, бути чудовою забавою.

Скарбій розпачливо перебирав свій обмежений репертуар необтяжливих балачок стосовно жінок. Він нахилився до шишкуватого Кошелевого вуха.

– А хіба ж там не забагато цього... – безцільно випалив він, – прання усякого? Заправляння ліжок, куховарства і такого іншого?

– Не в тому житті, яке я маю на оці, – твердо сказав Кошіль.

Скарбій стулив рота. Архіректор постукав ложкою по столі.

– Браття – почав він, коли настало щось схоже на тишу. Це викликало голосний і шумний хор вітань.

– Як усі ви знаєте, ми тут зібралися сьогодні, щоб відзначити, е-е-е, відхід від справ (нервовий сміх) нашого старого друга і колеги Кошеля Бука. Ви знаєте, глянув я на старого Кошеля, як він оце тут сидить, і спало мені на думку, на щастя я її ще маю, про корову на трьох дерев’яних ногах. Здається, там була та корова і...

Скарбій дозволив собі відволіктися. Він знав цю історію.

Архіректор завжди змазував «сіль» анекдота, але Скарбієві і без того було про що подумати.

Він весь час поглядав на маленький столик.

Скарбій був чоловіком добрим, але тривожним, і цілком задоволеним своєю роботою. Не кажучи вже про те, що жоден інший чарівник її не хотів. Багато чарівників хотіли бути Архіректором, наприклад, чи головою одного з магічних орденів, але практично жоден із чарівників не хотів марнувати купу часу в кабінеті за тасуванням папірців і складанням чисел. Вся паперова робота Академії тяжіла до накопичення в кабінеті Скарбія, а це означало, що він ішов уночі спати зморений, але принаймні давав хропака, а не мусив спершу ретельно обшукувати нічну сорочку на предмет нежданих скорпіонів. Здихатися чарівника найвищого рівня було визнаним способом отримати підвищення в ордені.

Хай там як, єдиною особою, яка могла зазіхнути на Скарбія, був хтось такий, хто отримував безтурботну втіху від ретельно впоряджених стовпчиків цифр, а люди такого штабу нечасто йдуть на убивства.[5]5
  Принаймні до того дня, поки вони раптово не хапаються за ніж для паперу, щоб прорубати собі шлях крізь кошторис просто до кримінальної хроніки. – Прим. авт.


[Закрыть]

Він пригадав дитинство, давним-давно у Вівцескельних горах. Він із сестрою зазвичай лишав келих вина і печиво кожної Вепроночі для Батька Вепра. Втім, усе змінилося. Він був набагато молодший, знав небагато, зате, напевно, був набагато щасливіший.

Наприклад, він не знав, що одного дня стане чарівником і долучиться до інших чарівників, лишаючи келих вина, печиво, досить підозрілий волован із курятиною і святковий паперовий ковпак для...

...декого іншого.

Коли він був хлоп’ям, також проводилися Вепрові вечірки. Вони зазвичай відбувалися за певним порядком.

Якраз коли всі діти аж підстрибували від збудження, хтось зі старших лукаво казав:

– Гадаю, в нас особливий гість!

І на диво вчасно лунав підозрілий передзвін вепродзвоників при вікні й до хати вступав...

...до хати вступав...

Скарбій потрусив головою. Чийсь дідусь із накладними вусами, звісно. Якийсь старий веселун із мішком іграшок, обтрушуючи сніг із чобіт. Хтось, хто щось давав тобі.

Тоді як сьогодні...

Звісно, старий Кошіль щодо цього почувався інакше. Після ста тридцяти років смерть, мабуть, набуває певної привабливості. Певно, стає досить цікаво з’ясувати, що ж станеться далі.

Хитромудрий анекдот Архіректора дострибував свого кінця. Присутні чарівники поштиво посміялися, а потім спробували докумекати жарт. Скарбій крадькома глянув на свій годинник. Вже було двадцять по дев’ятій.

Кошіль Бук виголосив промову. Вона була довга, і розсипчаста, і недоладна, і в ній ішлося про старі добрі деньки, і він, здавалося, вважав, що більшість людей навколо нього – це ті, хто насправді помер років п’ятдесят тому, але це не мало значення, бо всі вже призвичаїлися слухати старого Кошеля.

Скарбій не міг відвести очей від годинника. Зісередини лунав скрип деталей, поки бісик терпляче педалював у безкінечність. Двадцять п’ять хвилин по дев’ятій.

Скарбій міркував, як би це мало статися. Чи чуєш ти – гадаю, в нас особливий гість – тупання знадвору?

Чи двері насправді розчиняться, чи Він пройде крізь них? Дурне питання. Він був знаний своєю здатністю проникати в запечатані приміщення – особливо в запечатані приміщення, якщо подумати про це логічно. Запечатайте себе де-небудь – і це стане тільки питанням часу. Скарбій сподівався, що Він скористається дверима, як годиться. Його нерви немов бриніли. Розмови вщухали. Багато інших чарівників, як помітив Скарбій, теж поглядали на двері.

Кошіль був у центрі кола, що дуже тактовно розширювалося. Ніхто насправді його не уникав, але очевидно випадковий броунівський рух злегка відсував усіх подалі.

Чарівники можуть бачити Смерть. І коли чарівники помирають, Смерть приходить особисто, щоб супроводити їх у Потойбіччя. Скарбій задумався, чому це вважалося за перевагу.

– Не знаю, на що ви дивитесь, – приязно сказав Кошіль.

Скарбій відкрив годинника. Заслонка під цифрою 12 упала.

– Не міг би ти припинити отак труситися? – скрикнув бісик, – я постійно збиваюся з ліку.

– Вибач, – просичав Скарбій. Була дев’ята двадцять дев’ять.

Архіректор виступив наперед.

– Тож прощавай, Кошелю, – сказав він, потискаючи старому руку, схожу на пергамент, – старі місця матимуть без тебе зовсім не такий вигляд.

– Навіть не знаю, як ми впораємося, – вдячно сказав Скарбій.

– Щасти в наступному житті, – сказав Декан, – забігай, якщо будеш поруч і раптом згадаєш, ну, ти знаєш, ким ти був.

– Не зникай, чуєш? – сказав Архіректор.

Кошіль Бук приязно кивнув. Він не чув, що вони казали. Він кивав загалом.

Чарівники, як один, повернулися до дверей.

Заслонка під цифрою 12 знову впала.

– Бам, бам, пам, бам, – сказав бісик, – п’янь-п’янь, бом, бам, бам.

– Що? – вражено спитав Скарбій.

– Дев’ята тридцять, – сказав бісик.