Текст книги "Жнець"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 15 страниц)

Чарівники повернулися до Кошеля Бука. Вони мали трохи звинувачувальний вигляд.

– На що ви дивитеся? – спитав він.

Секундна стрілка годинника скрипнула, посуваючись уперед.

– Як ти почуваєшся? – голосно запитав Декан.

– Добре, як ніколи, – сказав Кошіль. – Там ще лишилося трохи цього, м-м-м... рому?

Присутні чарівники споглядали, як він наливає добрячу дозу до свого келиха.

– Тобі би не налягати на ці штуки, – стривожено сказав Декан.

– Ваше здоров’я! – сказав Кошіль Бук.

Архіректор побарабанив пальцями по столу.

– Пане Буче, – сказав він, – ви цілком впевнені?

Кошіль зірвався:

– Ще трохи цих тортурильїв? Не те що я міг би назвати їх годящою їжею, – сказав він, – мачаєш в юху сухе печивце, і що в ньому такого особливого? От від чого я б не відмовився просто зараз – так це від знаменитих м’ясних пирогів пана Нудля.[6]6
  Відсилання до останніх слів наймолодшого прем’єр-міністра Британії Вільяма Пітта-молодшого: «Гадаю, я б з’їв м’ясних пирогів Белламі». – Прим. пер.


[Закрыть]

І тут він вмер.

Архіректор глипнув на своїх колег-чарівників і навшпиньки підійшов до крісла на коліщатах, узяв зап’ясток у синіх венах, щоб перевірити пульс. Він похитав головою.

– Отак і я хотів би відійти, – сказав Декан.

– Як – бурмочучи про м’ясні пироги? – спитав Скарбій.

– Ні. Покійно.

– Стривайте. Стривайте, – сказав Архіректор, – знаєте, це неправильно. Згідно звичаю, Смерть сам з’являється на смерть чарівн...

– Певно, Він зайнятий, – поспішно сказав Скарбій.

– І то правда, – сказав Декан. – Мені переповіли про чималу епідемію грипу на Квірмському шляху.

– Та ще й буря минулої ночі. Багато кораблетрощ, смію зауважити, – сказав Лектор із Новітніх рун.

– І, звісно, це ж весна, коли в горах багато лавин.

– І моровиця.

Архіректор замислено погладив бороду.

– Гм, – сказав він.

* * *

Вважається, що з-поміж усіх створінь у світі тролі єдині рухаються в часі навспак. Якщо минуле видиме, а майбутнє приховане, кажуть вони, то це означає, що ви, певно, дивитеся не в той бік. Усе живе рухається крізь життя ззаду наперед. І це надзвичайно цікава думка, зважаючи на те, що її видобула раса, яка проводить більшість часу, гамселячи одне одного каменюками по головах.

Яким би шляхом він не йшов, Час був тим, що належало лише живим створінням.

Смерть мчав чвалом крізь згущення чорних хмар.

Тепер і в нього був Час. Час його життя.

* * *

Кошіль Бук втупився в порожнечу.

– Здоров? – сказав він. – Здоров. Є тут хто? Агов?

Чувся віддалений, самотній звук, ніби вітер у кінці тунелю.

– Виходь, виходь, де б ти не був[7]7
  Відома фраза-рефрен, яка стала назвою багатьох пісень (у тому числі у виконанні Френка Сінатри чи пісні з фільму «Чарівник із країни Оз»), а також низки трилерів. – Прим. пер.


[Закрыть], – сказав Кошіль, його голос трепетав від шаленої втіхи. – Не турбуйся. Я вже давненько цього чекаю, правду кажучи.

Він сплеснув своїми духовними долонями і потер їх із вимушеним захватом.

– Хутчій! Декого з нас чекає нове життя, – сказав він.

Пітьма лишилася незворушною. Не було ні подоби, ні звуку. Вона була пуста і безформна. І дух Кошеля Бука ширяв над поверхнею пітьми. Він похитав головою.

– Профукав курям на сміх, – пробурмотів він, – це геть не годиться.

Він трохи потинявся і потім, оскільки здавалося, що нічого не відбувалося, рушив до єдиного дому, який знав.

Це був дім, у якому він мешкав сто тридцять років. Той не чекав його назад і вчинив сильний опір. Потрібно бути дуже цілеспрямованим чи дуже могутнім, щоб таке здолати, але Кошіль Бук був чарівником понад сто років. Крім того, це наче вдиратися до власного дому, в старе добре знайоме обійстя, обжите роками. Відомо, де відчинене те метафоричне вікно, що як слід не зачиняється.

Коротше кажучи, Кошіль Бук повернувся у Кошеля Бука.

* * *

Чарівники не вірять у богів так само, як більшість людей не вважають за потрібне вірити в, скажімо, столи. Вони знають, що ті існують, вони знають, що ті існують задля чогось, вони знають, що ті мають місце в добре припасованому Всесвіті, але вони не бачать сенсу у вірі, в біганні колами й гуканні: «О пресвятий столе, без тебе ми всі – марнота!». Хай там як, чи то боги присутні тут незалежно від нашої віри, чи то існують лише як функція віри, з однаковим успіхом можна жити своїм розумом – а там хоч вовк траву їж.

Проте поруч із Великою залою Академії є маленька капличка, адже, хоча чарівники обстоюють вищеокреслену філософію, не можна стати успішним чарівником, даючи богам щигля по носі, хай навіть цей ніс існує в духовному чи метафоричному плані. Бо попри те, що чарівники не вірять у богів, вони знають напевне, що боги вірять у богів.

І в цій капличці лежало тіло Кошеля Бука.

Академія встановила двадцятичотирьохгодинну відкриту церемонію прощання із тілом після того прикрого конфузу тридцять років тому з покійним Маніжцем «Жартуном-Веселуном» Паливодою.

Тіло Кошеля Бука розплющило очі. Дві монетки дзенькнули об кам’яну підлогу.

Руки, схрещені на грудях, розчепилися.

Кошіль звів голову. Якийсь ідіот приткнув лілею йому на живіт. Його очі крутнулися туди й сюди. Він звів голову трохи вище.

Далі були ще дві свічки.

«Дяка Небесам за старого Паливоду, – подумав він. – Інакше я б зараз розглядав зісередини якесь дешеве соснове віко».

«Чудасія, – подумав він. – Я думаю. Безсумнівно».

Ого.

Кошіль лежав на спині, відчуваючи, як його дух наповнює тіло, ніби блискучий розплавлений метал наповнює форму.

Розжарені набіло думки пропікали шлях крізь його мізки, розпалюючи мляві нейрони до дії.

Так ніколи не було, поки я був живий.

Але я не мертвий.

Не живий і не мертвий.

Якийсь не-живий.

Або не-мертвий.

Ох, божечки...

Він рвучко себе всадовив. М’язи, які не працювали як слід сімдесят чи вісімдесят років, перестрибнули на найвищу передачу. Вперше за цілісіньке життя, і тут же він виправив себе, краще назвати це «період існування», тіло Кошеля Бука було цілком під контролем Кошеля Бука. І дух Кошеля Бука не мав наміру терпіти жодного зухвальства від якоїсь там купки м’язів.

Тепер тіло встало. Колінні суглоби трішечки поопиралися, але вони мали не більше змоги стримувати натиск сили волі, аніж божевільний комар – стримувати реактивний двигун.

Двері каплички були зачинені. Втім, Кошіль виявив, що найлегшого натискання вистачило, щоб вирвати запірку із одвірка й лишити сліди пальців на металевій дверній ручці.

– Ох, боженьки, – сказав він.

Він покермував собою в коридор. Віддалене клацання столового начиння і гудіння голосів навело на думку, що зараз триває один із чотирьох прийомів їжі в Академії. Він задумався, чи можна їсти, коли помер. Певно ні, подумав він.

І в кожному разі, чи міг він їсти? Не в тому річ, що він не був голодний. А річ у тому, що... ну, він знав, як думати, а для говоріння й ходьби вистачало лиш посмикувати за кілька доволі очевидних нервів, але як саме працює шлунок?

До Кошеля почало доходити, що людське тіло не керується мозком і тільки сам мозок вважає інакше. Насправді воно керується безліччю складних автоматичних систем, які дзижчать і переключаються із такою точністю, що, поки вони не зламаються, їх і не помічаєш.

Він обстежив себе з контрольної рубки в черепі. Він оглядав мовчазну хімічну фабрику печінки з такою ж щемливою тривогою, із якою майстер-різьбяр каное міг би оглядати комп’ютеризовану контрольну панель супертанкера. Таємниці його нирок очікували, поки Кошіль опанує нефроконтроль. І, раз ми вже за це взялися, що таке селезінка? І як її запустити?

Його серце стислося.

Або, скоріше, ні.

– О боги, – промимрив Кошіль і прихилився до стіни. І як же воно працює, ну ж бо? Він потицяв у кілька обнадійливого вигляду нервів. Це систолічні... діастолічні... систолічні... діастолічні?.. А були ж іще й легені...

Як фокусник, який змушує обертатися вісімнадцять тарілок водночас, як людина, що намагається запрограмувати відеореєстратор за інструкцією, перекладеною із японської данською корейським молотильником рису, як людина, яка спізнала, що таке насправді означає повний самоконтроль, Кошіль Бук, хитаючись, пошкандибав уперед.

* * *

Чарівники Невидної академії надавали неабиякого значення ґрунтовній, твердій їжі. Не можна чекати від людини якогось пристойного чаклунства, вирішили вони, без супу, риби, дичини, кількох великих тарелів м’яса, пирога-двох, чогось великого і драглистого з вершками зверху, чогось пікантного на тостах, фруктів, горіхів і м’ятної плитки з кавою. Це допомагає зав’язати сальце. Також було важливо, щоб їжу подавали у звичний час. Саме це надає дню форми, казали вони.

Окрім Скарбія, звісно. Він їв небагато, тримався на самих нервах. Скарбій був певен, що він анорексик, бо щоразу, дивлячись у дзеркало, він бачив товстуна. То був Архіректор, що стояв позаду і горлав на нього. І саме Скарбієві не пощастило сидіти навпроти дверей, коли Кошіль Бук висадив їх всередину, бо це було простіше, ніж марудитися з ручкою. Скарбій прокусив свою дерев’яну ложку.

Чарівники крутнулися на лавах, щоб глянути.

Кошіль Бук хвильку похитався, встановлюючи контроль над голосовими зв’язками, губами і язиком, і тоді сказав:

– Гадаю, я міг би засвоїти алкоголь.

Архіректор був перший, хто отямився.

– Кошелю! – сказав він. – Ми думали, ти був мертвий.

Він мусив визнати, що це не найкраща стратегія. Людей не кладуть на смертний одр зі свічками й лілеями навколо, гадаючи, ніби в них голівонька заболіла і їм варто півгодинки передрімати.

Кошіль ступив кілька кроків уперед. Найближчі чарівники полетіли перекидьки в спробі забратися геть.

– Я мертвий, ти бісів юний тупаку, – промимрив він, – гадаєш, я в такому вигляді валандаюся весь час? От ковінька! – він оглянув зібране чарівництво, – хтось тут знає, що мала би робити селезінка?

Він дістався столу і примудрився сісти.

– Певно, якась заваруха із травленням, – сказав він. – Чудасія, ти можеш прожити ціленьке життя з цією бісовою штукою, яка щось там собі клацає чи що вона там робить, булькає чи абищо, й ніколи не знаєш, на чорта лисого вона насправді треба. Це ніби ти лежиш уночі в ліжку й чуєш, як шлунок чи що інше робить дир-дир-дир-р-р. Він просто бурчить тобі, але хтозна, які чудернацькі хімічні обмінні процеси насправді відбуваються...

– Ти не-мертвий? – спитав Скарбій, який нарешті спромігся видобути слово.

– Я не просився, – сказав покійний Кошіль Бук, роздратовано поглядаючи на їжу й міркуючи, як ця чортівня працює, перетворюючи все це на Кошеля Бука, – я повернувся лише тому, що більше йти було нікуди. Думаєте, я хочу тут бути?

– Але, напевно, – сказав Архіректор, – ти не... ти знаєш парубійка, того, із черепом і косою...

– Ніколи його не бачив, – різко сказав Кошіль, обстежуючи найближчу страву, – справді вимотує, це невмирання.

Чарівники робили несамовиті знаки один одному над його головою. Він глипнув угору й зиркнув на них.

– І не думайте, що я не бачу ці ваші несамовиті знаки, – сказав він. І був вражений, усвідомивши, що це правда. Очі, які останні шістдесят років бачили крізь блідий, туманний серпанок, нині були налаштовані як найтонший оптичний апарат.

Насправді дві головні думки опанували умами чарівників Невидної академії.

Те, що подумала більшість чарівників: це жахливо, невже це справді старий Кошіль, він був таким милим старим пантофлем, як ми можемо його здихатися?

Як ми можемо його здихатися?

Те, що подумав у гудінні й спалахах у кабіні свого мозку Кошіль Бук: що ж, це технічна перемога. Життя після смерті існує. І воно таке самісіньке. Ото щасливчик!

– Ну, – сказав він, – і що ви думаєте з цим робити?

* * *

Це було через п’ять хвилин. Півдюжини найстарших чарівників бігли через відкритий усім вітрам коридор услід за Архіректором, мантія якого аж надималася ззаду.

Розмова точилася така:

– Це напевно Кошіль! Він навіть говорить, як він!

– Це не старий Кошіль. Старий Кошіль був набагато старіший!

– Старіший? Старіший за мертвого?

– Він сказав, що хоче назад свою стару спальню, а я не бачу, чого б це я мав виселятися...

– Ти бачив його очі? Як буравчики[8]8
  Буравчики (gimlets) – відсилання до твору «Bored of the Rings», що пародіює «Володаря перснів», а саме до гнома Ґімлета (Gimlet, son of Groin). – Прим. пер.


[Закрыть]!

– Е? Що? Що ти маєш на увазі? Маєш на увазі як той Гном, який відає крамничкою делікатесів на вулиці Канатній?

– Я маю на увазі, що вони тебе ніби пробуравлюють!

– ...в ній чудовий вид на сади, і я вже всі свої речі перевіз, і це нечесно...

– Таке раніше траплялося?

– Ну, був ще старий Паливода...

– Так. Але він фактично ніколи не вмирав, тільки мав звичку обмазувати мармизу зеленою фарбою, відкидати віко труни й кричати: «Сюрприз! Сюрприз!».

– В нас тут ніколи не було зомбі.

– А він зомбі?

– Я думаю, так...

– Чи означає це, що він буде калатати в чайник і танцювати з дівулями цілу ніч?

– А хіба вони так роблять?

– Старий Кошіль? Це не скидається на те, що йому до душі. За життя він ніколи не любив багато танцювати.

– Хай там як, ти не можеш довіряти цим богам вуду. Ніколи не вірте богам, які носять циліндр і безперестанку шкіряться, ось мій девіз.[9]9
  Відсилання до Барона Самеді (Суботи), бога мертвих у релігії вуду. – Прим. пер.


[Закрыть]

– Та хай мені грець, якщо я поступлюся задля зомбі спальнею, на яку чекав роками...

– Правда? Що за смішний девіз.

* * *

Кошіль Бук прогулявся всередині власної голови ще раз.

От же дивина. Тепер, коли він був мертвий, або ж більше не живий, або хай який він був, його думки відчувалися яснішими, ніж будь-коли раніше.

І контроль теж, здавалося, був простіший. Він заледве мав турбуватися про ці дихальні штуки, селезінка так-сяк працювала, чуття діяли на повну котушку. Травна система, втім, лишалася загадкою. Він глянув на себе в срібну тарелю.

Він все ще скидався на мертвого. Бліде обличчя, кола під очима. Мертве тіло. Кероване – та лишалося, по суті, мертвим. Чи було це чесно? Чи було це справедливо? Чи було це гідною винагородою за те, щоб істинно вірувати у перевтілення майже 130 років? Повернутися мертвяком?

Не диво, що не-мертвих зазвичай вважають дуже сердитими.

* * *

Щось прекрасне, якщо брати у віддаленій перспективі, мало статися невдовзі. Якщо брати коротку чи середню перспективу, мало статися щось жахливе. Це різниця між тим, щоб бачити прекрасну нову зірку у нічному небі й дійсно опинитися поруч із надновою. Це різниця між красою ранкової роси на павутинні й тим, щоб дійсно стати мухою.

Це було щось, що зазвичай не трапляється тисячі років.

І воно мало от-от трапитися.

І воно мало от-от трапитися за покинутою шафою в розваленому льоху в Затінках, найстарішій і найсумнівнішій частині Анк-Морпорка.

Лусь.

Звук був ніжний, як перша краплина дощу в столітньому пилі.

* * *

– Певно, ми могли б пустити чорного кота перейти його труну.

– Але він не має труни! – застогнав Скарбій, чий контроль над здоровим глуздом був завжди дещо сумнівним.

– Гаразд, тож ми купимо йому гарненьку нову труну і тоді пустимо чорного кота перейти її?

– Ні, це дурня. Ми змусимо його перейти воду.

– Що?

– Перейти воду. Немертві цього не можуть.

Чарівники, що скупчилися в кабінеті Архіректора, приділили цьому твердженню повну, заворожену увагу.

– Ти впевнений? – сказав Декан.

– Загальновідомий факт, – категорично сказав Лектор із Новітніх рун.

– Він зазвичай переходив воду, коли був живий, – сказав Декан із сумнівом.

– Втім, не коли він мертвий.

– Так? Звучить розумно.

– Проточна вода, – раптово сказав Лектор із Новітніх рун. – Це проточна вода. Вибачте. Вони не можуть її перейти.

– Ну, я теж не можу перейти проточну воду, – сказав Декан.

– Немертвий! Немертвий! – трішечки втратив самовладання Скарбій.

– Ох, припиніть його під’юджувати, – сказав Лектор, поплескуючи тремтячого чоловіка по спині.

– Ну, я не можу, – сказав Декан, – я тону.

– Немертві не можуть перейти проточну воду навіть по мосту.

– А він один такий, ге? Чи на нас суне моровиця із них, ге? – спитав Лектор.

Архіректор побарабанив пальцями по столу.

– Мертві люди, які тиняються всюди, – це негігієнічно, – сказав він.

Це змусило всіх замовкнути. Ніхто досі не розглядав це в такий спосіб, але Маструм Ридикуль був із того типу людей, які так можуть.

Маструм Ридикуль був, залежно від вашої точки зору, або найгіршим, або найкращим Архіректором, якого Невидна академія мала за тисячу років.

Перш за все, його було надто багато. Не в тому сенсі, що він був особливо великим, а в тому, що його особистість була настільки велетенською, що заповнювала весь доступний простір.

Він надудлювався по саму зав’язку під час вечері, й це було доброю й прийнятною чарівницькою поведінкою. Але потім він повертався до своєї кімнати й грав у дартс, а о п’ятій ранку вирушав на качине полювання. Він горлав на людей. Він їх улещував. І він мало коли носив годящі мантії. Він переконав пані Герпесюк, грізну економку Академії, виготовити для нього такий собі мішкуватий, ядучого голубого й червоного кольорів костюм зі штанами, двічі на день чарівники ціпеніли й дивилися, як він цілеспрямовано бігає підтюпцем навколо будівель Академії, а його гостроверхий чаклунський капелюх міцно прив’язаний до голови шворкою.

Він життєрадісно гукав до них, адже суттєвою рисою характеру таких людей, як Маструм Ридикуль, була залізна віра в те, що будь-кому іншому це теж неодмінно сподобається, щойно він спробує.

– Може, він помре, – казали вони один одному з надією, споглядаючи, як він намагається зламати кригу на річці Анк для вранішнього занурення, – всі ці вправи для здоров’я до добра не доведуть.

Оповідки просочувалися назад в Академію. Архіректор зійшовся в двох раундах навкулачки із Щебенем, тролем-різноробом у «Латаному барабані». Архіректор на спір змагався в армрестлінгу з Бібліотекарем і хоча, звісно, не переміг, але все ж його рука зрештою лишилася при ньому.

Архіректор хотів, щоб Академія сформувала власну футбольну команду для великої міської гри до Вепродня.

Інтелектуально Ридикуль обстоював свою позицію, виходячи з двох міркувань. Перше полягало в тому, що він ніколи, нізащо не змінював власної думки ні про що. Друге – в тому, що йому потрібно було кілька хвилин, щоб зрозуміти будь-яку викладену йому нову ідею, і це дуже цінна риса для керівника, адже те, що будь-хто вперто намагається розтлумачити понад дві хвилини, імовірно, є важливим, а те, що покидають розтлумачувати після першої ж хвилини, майже напевно є тим, чим вони взагалі не мали б нікого турбувати.

Здавалося, Маструма Ридикуля було більше, ніж могло до ладу вмістити одне тіло.

* * *

Лусь. Лусь.

У темній шафі в льоху була заповнена вже вся полиця.

* * *

Кошеля Бука було саме стільки, скільки могло вмістити одне тіло, і він обережно кермував ним крізь коридор.

Я ніколи цього не очікував, думав він. Я цього не заслуговую. Десь трапилася помилка.

Він відчув прохолодний вітерець на обличчі і зрозумів, що придибав на відкрите повітря.

Навпроти нього була брама Академії, міцно замкнена.

Зненацька Кошіль Бук пережив напад гострої клаустрофобії.

Він роками чекав, щоб померти, і тепер помер, і ось він тут застряг – тут, у мавзолеї, повному придуркуватих стариганів, де він має змарнувати решту свого життя за смерті. Ну, перше, що варто зробити, – вибратися назовні й знайти належний кінець...

– Добривечір, пане Буче.

Він дуже повільно обернувся і побачив маленьку постать Модо, ґнома-садівника Академії, який сидів у присмерку, покурюючи люльку.

– О. Здоров, Модо.

– Чув, ви було одубилися, пане Буче.

– Е... Так. Так і було.

– Бачу, ви з цим покінчили, врешті.

Бук кивнув і похмуро оглянув стіни. Брама Академії завжди замикалася щовечора із заходом сонця, змушуючи студентів та співробітників перелазити через стіни. Він сильно сумнівався, що з цим впорається.

Він зчепив і розчепив руки. Ну добре...

– Чи є тут якась інша брама, Модо? – спитав він.

– Ні, пане Буче.

– Ну, і де б нам обладнати ще одну?

– Перепрошую, пане Буче?

Спершу виник звук мордованого мурування, а по тому – нечітка Букоподібна дірка в стіні. Кошелева рука сягнула назад і підібрала його капелюха.

Модо знов запалив люльку. «Багато цікавих штук бачиш на цій роботі», – подумав він.

* * *

У провулку, тимчасово прихованому від поглядів перехожих, дехто на ім’я Редж Шкарбан, який був мертвим, роззирнувся в обидва боки, витяг із кишені пензля й бляшанку фарби і намалював на стіні слова:

МЕРТВЯК – ТАК! В ТРУНІ – НІ!

...й побіг геть, принаймні пошкандибав геть на високій швидкості.

* * *

Архіректор відчинив вікно в ніч.

– Слухайте, – сказав він.

Чарівники прислухалися.

Брехнув пес. Десь свиснув злодій, і йому відповіли із сусіднього даху. На віддалі пара влаштувала сварку того штибу, що змусила усіх на довколишніх вуличках повідчиняти вікна, дослухатися й робити нотатки. Але це були головні теми на тлі невинного гудіння й дзижчання міста. Анк-Морпорк воркотав цілісіньку ніч, дорогою до світанку, як велетенське живе створіння, хоча це, звісно, метафора.

– Ну? – спитав Верховний верховик[10]10
  Посада Верховного верховика була незвичайною, як і сама назва. В деяких навчальних закладах Верховний верховик – це провідний філософ, в інших – це просто той, хто глядить коней. Верховний верховик у Невидній академії був філософом, який скидався на коня, в такий спосіб спритно втілюючи всі визначення. – Прим. авт.


[Закрыть]. – Я нічого особливого не чую.

– Я це й маю на увазі. Щодня в Анк-Морпорку помирає безліч людей. Якби всі вони почали повертатися, як бідний старий Кошіль, гадаєш, ми би про це не знали? В місті ґвалт би стояв. Більший ґвалт, ніж зазвичай, я маю на увазі.

– Завжди знайдеться кілька не-мертвих неподалік, – сказав Декан із ваганням. – Вампіри, й зомбі, й бенші, й таке всяке.

– Так, але вони більш природно не-мертві, – сказав Архіректор, – вони знають, як не подавати виду. Вони для цього вродилися.

– Не можна вродитися для життя не-мертвого, – підкреслив Верховний верховик.

– Я маю на увазі, що це звичай, – гнівно сказав Архіректор, – Були одні дуже поважні вампіри, там, де я ріс. В їхній сім’ї він був століттями.

– Так, але ж вони п’ють кров, – сказав Верховний верховик, – як на мене, це звучить не надто поважно.

– Я читав, що вони насправді геть не потребують справжньої крові, – сказав Декан, пристрасно бажаючи прислужитися, – вони просто потребують того, що є в крові. Гемоґоблін, гадаю, так воно зветься.

Решта чарівників зиркнули на нього.

Декан стенув плечима:

– Казна-що, – сказав він. – Гемоґоблін. Якось так зветься. Це якось стосується того, що в людей залізо в крові.

– Я достобіса певен, що не маю в крові жодних залізних ґоблінів, – сказав Верховний верховик.

– Принаймні вони кращі за зомбі, – сказав Декан, – Люди значно вищого ґатунку. Вампіри не човгають навколо весь час.

– Ви знаєте, людей можна обернути на зомбі, – невимушено сказав Лектор із Новітніх рун. – Навіть магія не потрібна. Тільки печінка певної рідкісної риби й екстракт особливого виду кореня. Одна ложка, і ви прокидаєтеся вже зомбі.

– Який вид риби? – спитав Верховний верховик.

– Звідки мені знати?

– Тоді звідки будь-кому знати? – в’їдливо спитав Верховний верховик. – Хіба ж хтось прокинувся одного ранку і сказав: гей, оце ідея, я просто оберну когось на зомбі, і все, що потрібно, – це печінка якоїсь рідкісної риби й шмат кореня, головне просто правильний знайти? Бачите чергу під хатою, еге ж? Номер 94, печінка червоного смугастика й маньяккорінь... не вийшло. Номер 95, печінка шпичкориби й тупаккорінь... не вийшло. Номер 96...

– Про що ви говорите? – вимогливо запитав Архіректор.

– Я просто вказав на об’єктивну неймовірність...

– Заткнися, – посутньо сказав Архіректор, – мені здається... здається мені... дивіться, смерті мають тривати, правильно? Смерть має відбуватися. Це те, в чому суть усього живого. Ви живі, а потім ви мертві. Вона просто не може припинити відбуватися.

– Але він не з’явився за Кошелем, – підкреслив Декан.

– Вони тривають весь час, – сказав Ридикуль, не зважаючи на нього. – Усі види живого весь час помирають. Навіть овочі.

– Але я не думаю, що Смерть колись приходив по картоплину, – із сумнівом сказав Декан.

– Смерть приходить по все, – твердо сказав Архіректор.

Всі з розумінням покивали.

За мить Верховний верховик сказав:

– Знаєте, якось я читав, що кожен атом у вашому тілі замінюється кожні сім років? Нові повсякчас приєднуються, а старі повсякчас відвалюються. І так триває весь час. Дивовижно, справді.

Верховний верховик міг робити з розмовою те саме, що робить густий мед лестощів із педалями точного годинника.

– Так? А що стається зі старими? – сказав Ридикуль, мимоволі зацікавлений.

– Без поняття. Вони просто пливуть в повітрі, я гадаю, поки не приліпляться до когось іншого.

Архіректор мав ображений вигляд.

– Що, навіть чарівників?

– О, так. В усіх. Це частина дива існування.

– Дійсно? Як на мене, звучить як брак гігієни, – сказав Архіректор. – Я гадаю, нема способу їх зупинити?

– Я так не думаю, – з ваганням сказав Верховний верховик, – не думаю, що вам варто зупиняти диво існування.

– Але це означає, що щось одне зроблене з чогось іншого, – сказав Ридикуль.

– Так. Хіба ж не дивовижно?

– Огидно, ось як! – коротко сказав Ридикуль. – В кожному разі, я намагаюся донести думку... донести думку... – він завмер, намагаючись пригадати. – Не можна просто скасувати смерть, ось яку думку. Смерть не помирає. Це ніби попросити скорпіона вжалити себе.

– Взагалі-то це відомий факт, – сказав Верховний верховик, завжди напоготові з корисним фактом, – що можна змусити скорпіона...

– Заткнись, – сказав Архіректор.

– Але ми не можемо лишити не-мертвого чарівника тинятися довкола, – сказав Декан. – Це вже не кажучи про те, що він може взяти собі в голову скоїти. Ми маємо... покласти йому край. Для його ж блага.

– Правильно, – сказав Ридикуль. – Для його ж блага. Це не має бути надто складно. Має бути купа способів упоратися із не-мертвим.

– Часник, – рішуче сказав Верховний верховик, – не-мертві не люблять часник.

– Не звинувачуйте їх. Сам цю погань терпіти не можу, – сказав Декан.

– Немертвий! Немертвий! – сказав Скарбій, звинувачувально тицяючи пальцем. Ним знехтували.

– Так, і ще є священні предмети, – сказав Верховний верховик. – Звичайний не-мертвий розсиплеться на порох, щойно гляне на них. І вони не люблять денного світла. І в найнайгіршому випадку їх можна ховати на перехрестях. Це вже стопудово, от так. А ще їх накривають чи то китайкою, чи то корейкою, щоб вони знов не повилазили.

– Намазавши її часником, – сказав Скарбій.

– Ну, так. Гадаю, часником теж можна намазати, – неохоче поступився Верховний верховик.

– Я не думаю, що добрячу корейку варто натирати часником, – сказав Декан, – вистачить трохи олії й духмяних трав.

– Червоним перцем теж добре, – щасливо сказав Лектор із Новітніх рун.

– Заткнись, – сказав Архіректор.

* * *

Лусь.

Петлі старої шафи врешті не витримали, вихлюпнувши вміст у кімнату.

* * *

Сержант Колон з анк-морпоркської Міської варти був на посту. Він охороняв Латунний міст, основну пуповину, що з’єднувала Анк і Морпорк. Щоб не сперли.

Коли доходило до запобігання злочинам, сержант Колон вважав за найбезпечніше мислити широко.

Існувала поширена думка, наче найкращий спосіб стати упізнаваним як вірний страж закону в Анк-Морпорку – це патрулювати вулиці й провулки, підмазувати інформаторів, переслідувати підозрюваних і таке всяке.

Сержант Колон дивився на цю думку ще ширше. Не тому, поспішив би сказати він, що намагатися знизити рівень злочинності в Анк-Морпорку, це ніби намагатися знизити рівень солоності моря, і єдине упізнання, яке вірний страж закону найімовірніше отримав би, було б щось типу: «Гей, оце тіло в канаві, хіба ж це не старий сержант Колон?» – а тому, що новітній, передовий, розумний охоронець правопорядку має бути бодай на крок попереду сучасної злочинності. Одного дня хтось просто зобов’язаний спробувати сперти Латунний міст, і тоді-то вони й вскочать просто в обійми сержанта Колона, який тут як тут чекає на них.

Заразом, міст надавав тихий, захищений від вітру закапелок, де можна було розслабитися, покурити й, певно, не помітити нічого, що могло б засмутити сержанта. Він сперся ліктями на парапет, міркуючи загалом про Життя. Із туману вивалилася постать. Сержант Колон упізнав знайомий загострений чаклунський капелюх.

– Добрий вечір, офіцере, – каркнув власник капелюха.

– Ранок, вашчесть.

– Чи не будеш ти ласкавий допомогти мені залізти на парапет, офіцере?

Сержант Колон завагався. Але ж хлопака був чарівником. Людина може втрапити в серйозну халепу, не допомігши чарівникові.

– Випробовуєте якусь магію, вашчесть? – сказав він привітно, допомагаючи підняти хирляве, але неочікувано важке тіло на крихке кам’яне мурування.

– Ні.

Кошіль Бук зробив крок із мосту. Почулося гучне чвак[11]11
  Це правда, що не-мертві не можуть перейти проточну воду. Хай там що, від природи каламутна річка Анк, вже й так замулена наносами з полів, пройшовши крізь місто (населення 1 000 000), не може бути визначена як «проточна» або навіть як «вода». – Прим. авт.


[Закрыть].

Сержант Колон глянув униз, де води річки Анк повільно зімкнулися знову. Ох, ці чарівники. Вічно щось відчебучать.

Він хвильку подивився. За кілька хвилин зчинилося хвилювання серед покидьків і уламків біля основи однієї з опор моста, де просвіт брудних сходів вів у саму воду.

Виник гостроверхий капелюх.

Сержант Колон почув, як чарівник повільно спинається по сходах, лаючись під ніс.

Кошіль Бук знову досяг верху моста. Він був наскрізь мокрий.

– Вам треба піти перевдягтися, – запропонував сержант Колон. – Ви можете насмерть промерзнути, стоячи тут у такому вигляді.

– Ха!

– Підсунути ноги до гарячого вогню, от що я зробив би.

– Ха!

Сержант Колон поглянув на Кошеля Бука, який стояв у власній приватній калюжі.

– Ви випробовували якийсь особливий вид підводної магії, вашчесть? – ризикнув він.

– Не зовсім, офіцере.

– Я завжди задумувався про те, на що воно все схоже під водою, – сказав сержант Колон, підбадьорливо. – Таїна глибинних, дивних і чудних створінь... моя мама якось розказувала мені казку про цього маленького хлопчика, який обернувся на русалку, ну, не на дівчину-русалку, і в нього були всі ці пригоди під...

Його голос ущух під грізним поглядом Кошеля Бука.

– Це нудно, – сказав Кошіль. Він повернувся і пошкандибав у туман. – Дуже, дуже нудно. Дуже нудно насправді.

Сержант Колон залишився один. Тремтячою рукою він запалив нову цигарку й спішно вирушив до штабу Варти.

– Це обличчя, – казав він собі, – і ці очі... як у того якже-його... цей триклятий ґном, який продає делікатеси на вулиці Канатній.

– Сержанте!

Колон вкляк. Потім глянув униз. На нього з рівня землі дивилося обличчя. Коли він себе опанував, то розрізнив різкі риси свого старого друзяки Нудля Від-Душі-Відриваю, який був у Дискосвіті ходячим і балакучим аргументом на доказ теорії, що людський рід походить від якогось виду гризунів. ВДВ Нудль мав схильність описувати себе як купця-авантюриста, всі решта мали схильність описувати його як пересувного гендляра, чиї схеми заробляння грошей завжди зводив нанівець якийсь маленький, проте вирішальний ґандж, як-от спроби продати речі, які йому не належали, чи не працювали, чи, часом, навіть не існували. Золото фей добре відоме своєю здатністю випаровуватися на ранок, але воно було залізобетонною плитою порівняно з деякими оборудками Нудля.

Він стояв нижче на кілька сходинок на сходах, які вели униз в один із безкінечних анк-морпоркських льохів.

– Здоров, Нудлю.

– Не міг би ти спуститися сюди на хвилинку, Фреде? Мені би придалася дрібка законної допомоги.

– Втрапив у халепу, Нудлю?

Нудль почухав носа.

– Ну, Фреде... Хіба це злочин, коли тобі щось дають? Я маю на увазі, без твого відома?

– Хтось дає тобі якісь речі, Нудлю?

Нудль кивнув.

– Без поняття. Ти ж знаєш, що я тут проводжу деякі оборудки? – сказав він.