Текст книги "Жнець"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 15 страниц)

– Ти його знав? – сказала вона.

– ДУМАЮ, БАЧИВ ЙОГО ОДНОГО РАЗУ.

– Він про тебе ніколи не згадував, – лукаво сказала панна Літунка, – не на ім’я. Не як Білл Двері.

– НЕ ДУМАЮ, ЩО ВІН БИ СТАВ ПРО МЕНЕ ЗГАДУВАТИ, – повільно сказав Білл Двері.

– Нічого страшного, – сказала панна Літунка, – я все про це знаю. Тато теж трохи промишляв контрабандою. Ну, це невелика ферма. Не те, що можна назвати прожитком. Він завжди казав, чоловік має робити, що тільки може. Я гадаю, ти йшов по його лінії. Я за тобою наглядала. Це й було твоє заняття, точно.

Білл Двері глибоко задумався.

– ПЕРЕВЕЗЕННЯ, – сказав він.

– Звучить схоже, так. У тебе є сім’я, Білле?

– ДОНЬКА.

– Це добре.

– БОЮСЯ, МИ ВТРАТИЛИ ЗВ’ЯЗОК.

– Яка прикрість, – сказала панна Літунка, і це прозвучало, ніби вона справді так вважає. – В старі часи ми зазвичай добре тут проводили час. Тоді, звісно, ще був живий мій хлопець.

– У ВАС БУВ СИН? – спитав Білл, який втратив нитку розмови.

Вона гостро на нього зиркнула.

– Прошу тебе подумати як слід над значенням слова «панна», – сказала вона. – В цих краях речі такого штабу сприймаються серйозно.

– ПРОШУ ВИБАЧЕННЯ.

– Ні, Руфусом його звали. Він був контрабандистом, як і тато. Хоча не таким успішним. Я мушу це визнати. Він більше знався на мистецтві. Він зазвичай привозив мені всілякі штуки з інших країв, знаєш. Трохи прикрас і такого іншого. А потім ми зазвичай ходили на танці. Я пам’ятаю, в нього були прегарні литки. Мені подобається дивитися на гарні ноги в чоловіків.

Вона втупилася у вогонь на хвильку.

– Розумієш... одного дня він не повернувся назад. Саме напередодні нашого вінчання. Тато сказав, що він нізащо не повинен був переходити гори перед самою зимою, але я знаю, що він хотів це зробити, щоб привезти мені гідний подарунок. І він хотів заробити трохи грошей і справити враження на тата, бо тато був проти...

Вона вхопила коцюбу й ткнула у вогонь більш люто, ніж він заслуговував.

– В будь-якому разі, деякі хлопці казали, що він утік у Фарфері, чи Анк-Морпорк, чи ще кудись, але я знаю, що він би нічого такого не зробив.

Пронизливий погляд, який вона кинула на Білла Двері, пришпилив його до стільця.

– А ти як думаєш, Біллє Двері? – гостро спитала вона.

Він почувався гордим через те, що зумів розпізнати питання в питанні.

– ПАННО ЛІТУНКО, ВЗИМКУ ГОРИ МОЖУТЬ БУТИ ДУЖЕ ПІДСТУПНИМИ.

Здавалося, вона відчула полегшення.

– От і я так завжди казала, – сказала вона. – І знаєш що, Біллє Двері? Знаєш, що я думаю?

– НІ, ПАННО ЛІТУНКО.

– Це був переддень, як ми мали іти до вінця, як я і сказала. А потім один із його вантажних поні прийшов сам-один, а потім люди вирушили й знайшли лавину... і знаєш, що я подумала? Я подумала, що це просто смішно. Що це по-дурному. Жахливо, хіба ні? Ох, пізніше я подумала й інші речі, природно, але перші думки були про те, що у світі все має відбуватися не так, ніби в якихось там книжках. Хіба ж це була не жахлива думка?

– САМ Я НІКОЛИ НЕ ВІРИВ У ДРАМИ, ПАННО ЛІТУНКО.

Вона насправді не слухала.

– І я подумала, те, чого зараз чекає від мене життя, – що я сновигатиму навколо у вінчальному платті роками, поки остаточно не поїду дахом. От що воно хотіло від мене. Ха! О так! Тож я запхала сукню в мішок із клаптями, і ми запросили всіх на весільне снідання, бо це був просто злочин – змарнувати хорошу їжу.

Вона знову атакувала вогонь, а потім знов звела на нього погляд із потужністю мегавата.

– Я думаю, що завжди важливо розрізняти, що справжнє, а що ні, правда?

– ПАННО ЛІТУНКО?

– Так?

– НЕ ЗАПЕРЕЧУЄТЕ, ЯКЩО Я ЗУПИНЮ ГОДИННИК?

Вона глянула вгору на сову з очима-бігунцями.

– Що? О. Чому?

– БОЮСЯ, ВІН ДІЄ МЕНІ НА НЕРВИ.

– Він цокає не надто гучно, правда ж?

Білл Двері хотів сказати, що кожне «цок» було ніби забивання металевих палиць у бронзові стовпи.

– ВІН ШВИДШЕ ДРАТУЄ, ПАННО ЛІТУНКО.

– Ну, зупини його, якщо хочеш. Я накручую його тільки задля товариства.

Білл Двері вдячно звівся, обережно пробрався крізь ліс декоративних предметів і вхопив маятник у формі шишки. Дерев’яна сова люто глипнула на нього, і цокання припинилося. Принаймні в дійсності звичайних звуків. Він був свідомий того, що, хай там як, деінде дроблення часу триває. Як можуть люди це витримувати? Вони запрошують Час у власні оселі, ніби це їхній друг.

Він знову сів.

Панна Літунка почала в’язати, несамовито.

Вогонь шурхотів за ґратками.

Білл Двері умостився в кріслі й втупився у стелю.

– Твоєму коневі добре ведеться?

– ПЕРЕПРОШУЮ?

– Твій кінь. Здається, йому добре ведеться на луках, – підказала панна Літунка.

– О. ТАК.

– Гасає, ніби ніколи трави раніше не бачив.

– ВІН ЛЮБИТЬ ТРАВУ.

– А ти любиш тварин. Я бачу.

Білл Двері кивнув. Його запас необтяжливих балачок, і без того не надто золотий, геть вичерпався.

Він сидів мовчки наступних кілька годин, руки вчепилися в підлокітники крісла, поки панна Літунка не оголосила, що йде спати. Тоді він повернувся до клуні й заснув.

* * *

Білл Двері не усвідомив, коли вона прийшла. Але ось вона, сіра постать, що літає у пітьмі клуні.

Чомусь вона тримала золотий часомір.

Вона сказала йому: Біллє Двері, це була помилка.

Скло розкололося на друзки. Дрібнісінькі золоті секунди зблиснули в повітрі на мить, а потім опали.

Вона сказала йому: Повертайся. Ти маєш роботу, яку треба робити. Це була помилка.

Постать зблякла.

Білл Двері кивнув. Звісно, це була помилка.

Кожен би помітив, що це була помилка.

Він увесь час знав, що це була помилка.

Він швиргонув спецівку у куток і одягнув мантію абсолютної пітьми.

Що ж, це був досвід. І, мусив визнати він, не той, який хотілось би знов пережити. Він відчув, як аж від серця відлягло.

Чи справді бути живим схоже на це? Відчуття пітьми, що тебе затягує?

Як вони можуть із цим жити? А живуть же і навіть, здається, отримують від цього задоволення, тоді як єдиним розумним способом дії було б зневіритися. Немислимо.

Відчути, що ти лиш крихітна жива істота, затиснута між двома скелями пітьми. Як вони можуть витримувати бути живими?

Очевидно, це щось, із чим потрібно вродитися.

Смерть осідлав коня і поїхав геть угору через поля. Збіжжя хвилювалося внизу, ніби море. Панні Літунці доведеться знайти когось іншого, хто допоможе їй зібрати врожай.

Це було дивно. Було якесь почуття.

Жаль? Чи це був він? Але це були почуття Білла Двері, а Біля Двері був... мертвий. Ніколи не жив. Він знову був колишнім собою, у безпеці, там, де немає жодних почуттів і жодних жалів.

Зовсім ніяких жалів.

А тепер він був у своєму кабінеті, і це було дивно, бо він не міг точно пригадати, як туди дістався. Однієї миті він був на спині коня, наступної в кабінеті, зі своїми рахунковими книгами, і часомірами, й інструментами.

І той був більший, ніж він пам’ятав. Стіни ховалися за межами поля зору. Це було сприйняття Білла Двері. Звісно, він здавався великим Біллу Двері, і, певно, його частинка все ще лишалася в ньому. Справи не давали йому сидіти склавши руки. Зануритися в роботу.

На його столі вже були деякі життєлічильники. Він не пам’ятав, як поставив їх тут, але це не мало значення, важливіше було налагодити роботу...

Він узяв найближчий і прочитав ім’я.

* * *

– Ду-ку-ку-рень!

Панна Літунка сіла в ліжку. На межі сну вона почула інший звук, який, певно, розбудив півня.

Вона чиркала сірником, поки змогла запалити свічку, а потім порпалася під ліжком, поки її пальці намацали руків’я шаблі, яка частенько ставала в нагоді покійному пану Літунці під час його ділових поїздок через гори.

Вона поспішила вниз рипучими сходами і вийшла надвір у світанкову прохолоду.

Вона завагалася в дверях клуні, а потім відчинила їх рівно настільки, щоб прослизнути всередину.

– Пане Двері?

Почувся шурхіт у сіні, а потім насторожена тиша.

– ПАННО ЛІТУНКО?

– Ти мене гукав? Я впевнена, що чула, як хтось вигукнув моє ім’я.

Почувся інший шурхіт, і голова Білла Двері з’явилася над краєм підлоги горища.

– ПАННА ЛІТУНКА.

– Так. Кого ти чекав? З тобою все добре?

– Е. ТАК. ТАК, Я ГАДАЮ, ТАК.

– Ти впевнений, що з тобою все добре? Ти розбудив Кирила.

– ТАК. ТАК. ЦЕ БУВ ТІЛЬКИ... Я ДУМАЮ ЦЕ... ТАК.

Вона задула свічку. Передсвітанкового світла було досить, щоб бачити.

– Ну, якщо ти впевнений... Тепер, коли я встала, я можу заразом приготувати вівсянку.

Білл Двері ліг назад на сіно, поки не відчув, що зможе втриматися на ногах, а потім зліз додолу і пошкандибав через двір до фермерського будинку.

Він не говорив нічого, поки вона не вилила вівсянку у його миску й не заправила її сметаною. Зрештою, він не зміг далі стримуватися. Він не знав, як запитати, але справді потребував відповідей.

– ПАННО ЛІТУНКО?

– Так?

– ЩО ЦЕ... ВНОЧІ... КОЛИ ТИ БАЧИШ РЕЧІ, АЛЕ ЦІ РЕЧІ НЕСПРАВЖНІ?

Вона стояла, горщик вівсянки в одній руці, ополоник у другій.

– Ти маєш на увазі сновидіння? – сказала вона.

– ТО ЦЕ І Є СНОВИДІННЯ?

– Хіба ти не бачиш снів? Я думала, всі бачать.

– ПРО РЕЧІ, ЯКІ МАЮТЬ СТАТИСЯ?

– Це передчуття, ось що. Сама я ніколи у них не вірила. Ти ж не хочеш сказати, що не знаєш, що таке сни?

– НІ. НІ. ЗВІСНО, НІ.

– Що тебе турбує, Білле?

– Я РАПТОМ ДІЗНАВСЯ, ЩО МИ ВСІ ПОМРЕМО.

Вона замислено на нього поглянула.

– Ну, всі помруть, – сказала вона. – І про це був твій сон чи не так? Усі так почуваються час від часу. На твоєму місці я би про це не хвилювалася. Найкраще, це зайняти себе і мислити позитивно, я завжди кажу це.

– АЛЕ МИ ПРИПИНИМО ІСНУВАТИ!

– О, я про це не знаю, – сказала панна Літунка, – це все залежить від способу життя, який ти ведеш. Я так гадаю.

– ПЕРЕПРОШУЮ?

– Ти віруюча людина?

– ВИ МАЄТЕ НА УВАЗІ, ЩО З ВАМИ ПІСЛЯ СМЕРТІ ТРАПИТЬСЯ ТЕ, ЩО, ЯК ВИ ВІРИТЕ, МАЄ ТРАПИТИСЯ?

– Було б добре, якби це було так, правда? – погідно спитала вона.

– АЛЕ, РОЗУМІЄТЕ, Я ЗНАЮ, У ЩО Я ВІРЮ. Я ВІРЮ В... НІЩО.

– Ми смутні цього ранку, правда? – сказала панна Літунка. – Найкраще, що можна зробити зараз, це прикінчити цю вівсянку. Це корисно. Кажуть, вона зміцнює кістки.

Білл Двері зазирнув у миску.

– МОЖНА ПОПРОСИТИ ЩЕ?

* * *

Білл Двері провів ранок, колючи дрова. Це було приємно одноманітно.

Втомитися. Це було важливо. Він, певно, спав попередньої ночі, але був такий втомлений, що не бачив снів. І мав намір не бачити снів знову. Сокира здіймалася і падала на поліна чітко, як годинник.

Ні! Не як годинник!

Панна Літунка поставила на плиту кілька горщиків, коли він увійшов.

– СМАЧНО ПАХНЕ, – подав голос Білл. Він потягнувся до кришки горщика, яка підстрибувала. Панна Літунка крутнулася на місці.

– Не чіпай! Тобі цього не треба! Це для щурів.

– ЩУРИ НЕ ГОДУЮТЬСЯ САМІ?

– Ще й як годуються. Ось чому ми даємо їм ще трохи дечого перед жнивами. Кілька шматків цього біля нірок – і більше жодних щурів.

У Білла Двері забрало трохи часу скласти два і два, але, коли вони склалися, це стало зіткненням мегалітів.

– ТО ЦЕ ОТРУТА?

– Витяжка спіккла, змішана з вівсяним борошном. Ніколи не зрадить.

– ВОНИ ПОМРУТЬ?

– Миттєво. Впадуть на місці догори лапками. Ми поїмо хліб і сир, – додала вона. – Я не куховарю двічі на день, а увечері в нас буде курка. До речі, про курку, власне... ходи сюди...

Вона зняла фартух із вішалки і вийшла у двір. Півень Кирило підозріло стежив за нею із верху купи гною. Його гарем із товстих і досить старих курей, які греблися в пилюці, перевальцем побіг до панни Літунки, по-курячому незграбно. Вона швидко нахилилася і схопила одну.

Та дивилася на Білла Двері яскравими тупими очима.

– Ти вмієш общипувати курку? – сказала панна Літунка.

Білл дивився то на курку, то на неї.

– АЛЕ МИ ЇХ ГОДУЄМО, – безпорадно сказав він.

– Правильно. А потім вони годують нас. Ця не несеться місяцями. Ось як це відбувається в курячому світі. Пан Літунка зазвичай відкручував їм голови, але я так і не наловчилася це робити; ножем це робити неохайно, і вони трохи бігають опісля, хоча мертві й знають про це.

Білл Двері зважив усі можливості. Курка сфокусувала на ньому одне, схоже на намистину, око. Кури набагато дурніші за людей і не мають складних ментальних фільтрів, які заважають їм бачити те, що є насправді. Вона знала, де вони, й хто на неї дивиться.

Він глянув на її маленьке просте життя і побачив, як витікають останні секунди.

Він ніколи не вбивав. Він брав життя, але тільки коли з ним було покінчено. Є різниця між грабіжництвом й крадіжкою знайденого.

– НЕ ТРЕБА НОЖА, – втомлено сказав він. – ДАЙТЕ МЕНІ КУРКУ.

Він на мить повернувся спиною, а потім передав мляве тільце панні Літунці.

– Добра робота, – сказала вона і пішла на кухню.

Білл Двері відчув, як звинувачувально дивиться на нього Кирило.

Він розтулив руку. Крихітна плямка світла кружляла над його долонею. Він подув на неї, легко, і вона зблякла.

Після ланчу вони розклали щурячу отруту. Він почувався убивцею.

* * *

Щурів померло багато.

Унизу в ходах під клунею – в найглибшому з них, проритому давним-давно шуроподібним забутим предком – щось виникло в пітьмі.

Здавалося, йому важко вирішити, якої форми набути.

Воно почало з кусня сиру дуже підозрілого вигляду. Здається, це не спрацювало. Потім воно спробувало щось подібне на маленького голодного тер’єра. Це також було відкинуто.

На мить воно стало пасткою зі сталевими зубцями. Це було цілковито недоречно.

Воно пошукало свіжі ідеї, і, на великий власний подив, одна прийшла легко, ніби й не здолала жодної відстані. Не так форма, як пам’ять про форму.

Воно спробувало її і вирішило, що хоч вона зовсім не придатна для роботи, в якийсь глибоко задовільний спосіб ця форма єдино можлива.

Воно стало до праці.

* * *

Цього вечора чоловіки вправлялися в стрільбі з лука на моріжку. Білл Двері обачно підтвердив місцеву славу найгіршого лучника в цілій історії стрілецького ремесла; нікому й на думку не спало, що пробити стрілою капелюха роззяви у себе за спиною, логічно, мало б вимагати кращих навичок, аніж просте вціляння у досить велику мішень за якихось п’ятдесят ярдів від себе.

Вражає, скількох друзів можна здобути, просто зазнаючи невдач у справах, за умови, що ви достатньо погані, щоб бути посміховиськом.

Тож йому дозволили сісти на лаву за стрільбищем, зі стариганями.

По сусідству соталися іскри з комина сільської кузні і спіраллю здіймалися у присмерку. З-за зачинених дверей чулося несамовите грюкання. Білл Двері задумався, чому кузня завжди зачинена. Більшість ковалів працювали при відчинених дверях, тож їхні кузні ставали неофіційною сільською вітальнею. Цей же так захопився роботою...

– Здоров, секлете.

Він крутнувся на місці.

Маленьке дитя дивилося на нього найбільш пронизливим із усіх бачених ним поглядів.

– Ти секлет, правда ж, – сказала вона. – Я знаю це через кістки.

– ТИ ПОМИЛЯЄШСЯ, МАЛЕНЬКЕ ДИТЯ.

– Ти точно він. Люди обертаються на секлети, коли помирають. Вони не мають розгулювати тут після цього.

– ХА. ХА. ХА. ТІЛЬКИ ПОСЛУХАЙТЕ ДИТИНУ.

– Все ж, чому ти тут ходиш?

Білл Двері глянув на стариганів. Вони здавалися цілком заглибленими в спорт.

– ОСЬ ЩО Я СКАЖУ, – розпачливо сказав він, – ЯКЩО ТИ ПІДЕШ ГЕТЬ, Я ДАМ ТОБІ ПІВПЕННІ.

– Я мала маску секлета, коли ми ходили на залякування в Ніч душевного пундика, – сказала вона, – вона зроблена з паперу. І нам давали солодощі.

Білл Двері зробив помилку, яку допустили до нього мільйони людей, які стикалися з малими дітьми за дещо подібних обставин.

Він закликав до розуму.

– ДИВИСЯ, – сказав він, – ЯКБИ Я СПРАВДІ БУВ СКЕЛЕТОМ, МАЛЕНЬКА ДІВЧИНКО, ТО ЦІ СТАРІ ПАНИ ПОРУЧ ЩОСЬ БИ ПРО ЦЕ СКАЗАЛИ.

Вона оглянула стариганів на іншому кінці лави.

– Вони теж майже секлети, – сказала вона, – я не думаю, що вони хочуть помічати ще одного.

Він здався.

– МУШУ ВИЗНАТИ, ЩО В ЦЬОМУ ТИ МАЄШ РАЦІЮ.

– Чому ти не розпадаєшся на частини?

– НЕ ЗНАЮ. НІКОЛИ НЕ РОЗПАДАВСЯ.

– Я бачила секлети птахів і тварин, і всі вони розпадалися на частини.

– МОЖЕ, ТОМУ, ЩО ВОНИ Є ТИМ, ЩО БУЛО ЧИМОСЬ ІНШИМ, ТОДІ ЯК Я Є ТИМ, КИМ Є.

– Аптекар, який робить ліки на Чамблі, має секлет на гаку, усі його кістки зв’язані дротом, – сказала дитина з таким виглядом, наче передала інформацію, здобуту старанними дослідами.

– У МЕНЕ НЕМА ДРОТУ.

– Це і є різниця між живими і мертвими секлетами?

– ТАК.

– Тож у нього там мертвий секлет, так?

– ТАК.

– Бе. Фу.

Дитина якийсь час відсутньо оглядала пейзаж, а потім сказала:

– В мене нові панчохи.

– ТАК?

– Можеш глянути, якщо хочеш.

Забрьоханий черевик було виставлено для огляду.

– НУ І НУ. ТІЛЬКИ УЯВІТЬ. НОВІ ПАНЧОХИ.

– Моя мама зв’язала їх із вівці.

– НІЧОГО СОБІ.

Горизонт знову ретельно оглянули.

– Ти знаєш, – сказала вона, – ти знаєш... сьогодні п’ятниця.

– ТАК.

– Я знайшла ложку.

Білл Двері усвідомив, що він завмер в очікуванні. Він іще не знав людей, які переключали увагу щотри секунди.

– Ти працюєш у панни Літунки?

– ТАК.

– Мій тато каже, там треба як слід обтесатися.

Білл Двері не зміг на це відповісти, бо не знав, що це означає. Це було одне з багатьох тверджень, сказаних людьми, яке було тільки маскуванням для чогось невловного, що часто передавалося тільки тоном голосу чи поглядом в очі, і нічого з цього дитя не робило.

– Мій тато казав, що вона казала, що має скриньку зі скарбами.

– СПРАВДІ?

– В мене є два пенси.

– СИЛИ НЕБЕСНІ.

– Сел!

Вони обоє звели очі на пані Ліфтон, яка з’явилася в дверях.

– Тобі час спати. Припини займати пана Двері.

– О, ЗАПЕВНЯЮ ВАС, ВОНА НЕ...

– Скажи добраніч, негайно.

– А як сплять секлети? Вони не можуть заплющити очі, бо...

Він чув їхні приглушені голоси всередині корчми.

– Ти не повинна називати так пана Двері, бо... він... дуже... дуже худий.

– Все добре. Він не з мертвих.

Голос пані Ліфтон набув знайомих схвильованих інтонацій, як у когось, хто не може змусити себе повірити тому, що бачать його очі.

– Може, він просто щойно сильно перехворів.

– Я думаю, він саме має захворіти так сильно, як тільки взагалі буває.

Білл Двері пішов додому замислений.

У кухні фермерського будинку горіло світло, але він пішов просто до клуні, заліз по драбині на повне сіна горище й улігся.

Він міг відкласти сновидіння, але не міг уникнути пригадування.

Він втупився у пітьму.

Незабаром він почув тупотіння ніг.

Він обернувся.

Потік шуроподібних привидів біг вистрибом по балці даху над його головою, виблякаючи на бігу, тож скоро не лишилося нічого, крім звуку дріботіння.

Слідом за ними йшла... постать.

Вона була близько шести дюймів зростом. Вона була вбрана в чорну мантію. Вона тримала маленьку косу в скелеті лапки. Біла кістка мордочки з тремтливими сірими вусами стриміла з-під затіненого каптура.

Білл Двері сягнув рукою і узяв її. Вона не опиралася, тільки стояла на його долоні й уважно розглядала його, як один фахівець іншого.

Білл Двері сказав:

– ОТОЖ ТИ?..

Смерть Щурів кивнув.

– ПИСК.

– Я ПАМ’ЯТАЮ, – сказав Білл Двері, – КОЛИ ТИ БУВ ЧАСТИНОЮ МЕНЕ.

Смерть Щурів знову писнув.

Білл Двері покопирсався в кишенях, шукаючи залишки їжі. Десь тут лишалося трохи від ланчу. Ах, ось воно.

– Я ГАДАЮ, – сказав він, – ТИ ЗМОЖЕШ ПРИКІНЧИТИ ШМАТОЧОК СИРУ?

Смерть Щурів люб’язно його прийняв.

Білл Двері пригадав, як одного разу навідав старого чоловіка – лише одного разу, – який провів майже ціле життя замкнений у вежі в камері за якийсь гаданий злочин чи щось таке, і він приручав маленьких птахів заради товариства упродовж свого довічного терміну. Вони гидили йому на ліжко й жерли його їжу, але він терпів їх і всміхався, коли вони влітали й вилітали у високі заґратовані вікна. Тоді Смерть чудувався, навіщо комусь таке робити.

– НЕ БУДУ ТЕБЕ ЗАТРИМУВАТИ. ГАДАЮ, ТИ МАЄШ ЩО РОБИТИ. ЩУРІВ, З ЯКИМИ ТРЕБА ЗУСТРІТИСЯ. Я ЗНАЮ, ЯК ВОНО.

А раптом він зрозумів.

Він поставив постать назад на балку і ліг у сіно.

– ЗАБІГАЙ ЩОРАЗУ, ЯК БУДЕШ ПОБЛИЗУ.

Білл Двері знову втупився у пітьму.

Дрімота. Він відчував, як вона скрадається довкола. Дрімота, із повними кишенями сновидінь.

Він лежав у пітьмі й пручався.

* * *

Крики панни Літунки змусили його підхопитися і, на його миттєве полегшення, все ще тривали.

Двері клуні зі стуком розчахнулися.

– Білле! Спускайся негайно!

Він намацав ногами драбину.

– ЩО ТРАПИЛОСЯ, ПАННО ЛІТУНКО?

– Щось зайнялося!

Вони побігли через двір і далі на дорогу. Небо над селом червонілося.

– Скоріше!

– АЛЕ ЦЕ НЕ В НАС ГОРИТЬ.

– Скоро горітиме у всіх! Вогонь перекидається по соломі як шалений.

Вони дісталися пародії на міську площу. Корчма вже була добре освітлена, солома з ревінням здіймалася до зірок мільйоном іскристих спіралей.

– Глянь, які всі стали навколо, дивляться, – розсердилася панна Літунка, – тут є насос, відра і все інше, чому люди не думають?

Трохи на віддалі була якась шарпанина, пара завсідників намагалася перешкодити Ліфтону забігти в будинок. Він кричав на них.

– Дівчинка все ще там, – сказала панна Літунка. – Він же це сказав?

– ТАК.

Полум’я виривалося з усіх верхніх вікон.

– Мусить же бути якийсь спосіб, – сказала панна Літунка, – може, ми знайдемо драбину...

– МИ НЕ ПОВИННІ.

– Що? Ми мусимо спробувати. Ми не можемо лишити там людей!

– ВИ НЕ РОЗУМІЄТЕ, – сказав Білл Двері, – ЛАТАННЯ ДОЛІ ОДНОЇ ОСОБИ МОЖЕ ЗРУЙНУВАТИ ЦІЛИЙ СВІТ.

Панна Літунка глянула на нього так, ніби він здурів.

– Що це ще за бридня?

– Я МАЮ НА УВАЗІ, ЩО ДЛЯ ВСІХ НАДХОДИТЬ ПОРА ПОМИРАТИ.

Вона втупилася в нього. Потім відвела руку й дала розгонистого ляпаса по щоці. Він був міцнішим, ніж вона думала. Вона зойкнула й почала посмоктувати кісточки.

– Ти підеш із моєї ферми сьогодні ж, Білле Двері, – прогарчала вона, – Зрозумів?

Вона крутнулася на підборах і побігла до насоса. Дехто з чоловіків приніс довгі гаки, щоб стягнути солому з даху.

Панна Літунка зорганізувала команду, щоб приставити драбину до одного з вікон спальні, але до того часу, як вдалося переконати одного з чоловіків залізти по ній під захистом пари від вогкої ковдри, верх драбини вже почав тліти.

Білл Двері дивився у вогонь.

Він сягнув у свою кишеню й витягнув золотий часомір. Вогонь червоним вигравав на склі. Він знов заховав його.

Частина даху запалася всередину.

– ПИСК.

Білл Двері подивився униз. Маленька постать у мантії прокрокувала між його ногами й поважно вступила всередину крізь палаючий дверний прохід. Хтось загорлав щось про барила із бренді.

Білл Двері знову сягнув у кишеню й знову витяг часомір. Його шипіння заглушало ревіння полум’я.

Майбутнє перетікало в минуле, і минулого вже було набагато більше, ніж майбутнього, але його вразив факт, що той час, крізь який воно переливалося, був тепер.

Він обережно повернув його на місце.

Смерть знав, що латання долі однієї особи може зруйнувати цілий світ. Він знав це. Це знання було вживлене в нього.

Для Білла Двері, він усвідомив, це було всього лише пустим звуком.

– ЧОРТ З НИМ, – сказав він.

І вступив у вогонь.

* * *

– Гм. Бібліотекарю, це я, – сказав Кошіль, намагаючись докричатися крізь замкову шпарку, – Кошіль Бук.

Він спробував постукати ще.

– Чому він не відповідає?

– Я не знаю, – сказав голос за ним.

– Причепо?

– Так, пане Буче.

– Чому ти стоїш за мною?

– Я мушу стояти за чимось, пане Буче. В цьому вся суть бабайства.

– Бібліотекарю? – сказав Кошіль, стукаючи знову.

– У-ук.

– Чому ти мене не впускаєш?

– У-у-ук.

– Але мені треба дещо пошукати.

– У-у-ук!

– Ну, так. Я мертвий. І що нам із цим робити?

– У-у-ук!

– Це... це нечесно!

– Що він сказав, пане Буче?

– Він мене не пускає, бо я мертвий!

– Як це типово. От про такі речі завжди розводиться Редж Шкарбан, знаєте.

– Чи є тут ще хтось, хто знає щось про життєву силу?

– Я гадаю, завжди є пані Кекс. Але вона трохи чудна.

– Хто така пані Кекс? – Кошіль усвідомив, що Причепа щойно сказав. – В будь-якому разі, ти бабай.

– Ви ніколи не чули про пані Кекс?

– Ні.

– Я не думаю, що вона зацікавлена в магії... В будь-якому разі, пан Шкарбан сказав, що ми не повинні з нею говорити. Він каже, що вона експлуатує мертвих.

– Як?

– Вона медіум. Ну, точніше, унікум.

– Справді? Гаразд, ходімо поглянемо на неї. І... Причепо?

– Так?

– В мене мороз по шкірі від того, що ти стоїш позад мене цілий час.

– Якщо я не стою за чимось, пане Буче, мені дуже зле.

– Не міг би ти зачаїтися за чимось іншим?

– Маєте якісь пропозиції, пане Буче?

Кошіль задумався про це.

– Так, це могло б спрацювати, – повільно сказав він. – Якби я знайшов викрутку.

* * *

Садівник Модо стояв на колінах, угноюючи жоржини, коли почув позаду ритмічне пошкрябування і притупування, ніби хтось намагався перетягти важкий предмет.

Він повернув голову.

– Добривечір, пане Буче. Все ще мертві, як я бачу.

– Добривечір, Модо. Ти так гарно опорядив це місце.

– Щось позад вас тягне двері, пане Буче.

– Так, я знаю.

Двері обережно просувалися стежкою. Проминаючи Модо, вони незграбно розвернулися так, ніби той, хто ніс їх, намагався триматися настільки позаду них, наскільки це можливо.

– Це щось на зразок захисних дверей, – сказав Кошіль.

Він зробив паузу. Щось було не так.

Він точно не був упевнений, що це, але тут було неочікувано багато неправильності, ніби в оркестрі стало чути одну ноту окремо. Він перевірив вид перед собою.

– У що ти кидаєш ці бур’яни? – сказав він.

Модо глянув на штуку, що стояла біля нього.

– Хороша, правда? – спитав він. – Я знайшов її біля компостної купи. Моя тачка зламалася, і я звів очі, і тут...

– Раніше я ніколи не бачив нічого подібного, – сказав Кошіль. – Хто б це захотів робити велику корзину з дроту? А ці коліщата на вигляд недостатньо великі.

– Але її зручно штовхати за ручки, – сказав Модо. – Я вражений, що хтось хотів її викинути. Чому б це хтось хотів викинути таку річ, пане Буче?

Бук втупився у візок. Він не міг позбутися відчуття, що той його розглядає. Він почув, як каже:

– Може, він сам собою сюди потрапив.

– Правильно, пане Буче! Йому хотілося трохи спокою, я гадаю, – сказав Модо. – Ну ви й даєте!

– Так, – сказав Кошіль печально. – Схоже на те.

Він вийшов до міста, усвідомлюючи шкрабання і гупання дверей за ним.

«Якби хто сказав мені місяць тому, – думав він, – що за кілька днів після смерті я буду йти дорогою у супроводі соромливого бабая, який ховається за дверима... а що, я б посміявся із них.

Ні, не посміявся б. Я б сказав „Е?“ і „Що?“ і „Кажи гучніше!“ і все одно нічого би не второпав».

За ним хтось загавкав.

На нього дивився пес. Дуже великий пес. Насправді єдина причина назвати його собакою, а не вовком, полягала лиш у тому, що всі знали – вовків у місті не буває.

Він підморгнув. Кошіль подумав: минулої ночі не було повного місяця.

– Люпин? – ризикнув він.

Собака кивнув.

– Можеш говорити?

Пес похитав головою.

– Тож що ти робиш тепер?

Люпин стенув плечима.

– Хочеш піти за мною?

Інше стискання плечима майже вголос висловило думку «Чому ні? Що ще я маю робити?».

«Якби хтось сказав мені місяць тому, що за кілька днів після смерті я буду ходити по вулицях у супроводі соромливого бабая, який ховається за дверима, в товаристві зворотної версії вовкулаки... а що, я, певно, посміявся б із них. Якби вони повторили кілька разів, звісно. Голосно».

* * *

Смерть Щурів зібрав своїх останніх клієнтів, багато з яких були в соломі, і повів крізь полум’я туди, куди зазвичай відходять добрі шури.

Він здивувався, коли пройшов повз палаючу постать, яка прокладала собі шлях крізь розпечений хаос розвалених балок і розкришених мостин. Здираючись палаючими сходами, вона витягла щось із рештків знищеного вогнем одягу і обережно взяла у зуби.

Смерть Щурів не став чекати й дивитися, що буде далі. Хоча він був, в певному відношенні, такий же прадавній, як і пращур, йому також було менш як один день від народження, і він ще шукав свій шлях у ролі Смерті, і він, напевне, усвідомлював, що глибоке гуркотіння, від якого здригалася будівля, це був звук бренді, яке почало закипати в барилах.

Вся штука в тому, що кипляче бренді кипить не надто довго.

* * *

Вогняна куля розметала залишки корчми на півмилі довкола. Білі язики полум’я виривалися із дірок, де раніше були двері й вікна. Стіни розлетілися. Палаючі крокви просвистіли над головами. Деякі увіп’ялися в сусідні дахи, спричиняючи нові пожежі. Лишилася лиш неймовірних розмірів заграва.

А потім маленькі острівці тіні всередині заграви.

Вони рухалися, й зливалися, й утворили подобу людської постаті, що крокувала вперед, щось несучи перед собою.

Вона проклала шлях крізь обпалений жаром натовп і попленталася вгору до ферми прохолодною темною дорогою. Люди приходили до тями і йшли за нею, рухаючись крізь присмерк, як хвіст темної комети.

Білл Двері піднявся сходами до спальні панни Літунки і поклав дитину на ліжко.

– ВОНА СКАЗАЛА, ДЕСЬ ТУТ ПОБЛИЗУ Є АПТЕКАР.

Панна Літунка проштовхалася крізь натовп нагору сходів.

– Є один в Чамблі, – сказала вона, – але тут на шляху до Ланкру є відьма...

– ЖОДНИХ ВІДЬОМ. ЖОДНОЇ МАГІЇ. ПОШЛІТЬ ПО НЬОГО. ВСІ РЕШТА, ЙДІТЬ ГЕТЬ.

Це не було вказівкою. Це не було навіть наказом. Це було просто незаперечним твердженням.

Панна Літунка почала махати на людей худими руками.

– Давайте, все вже скінчилося! Киш! Ви всі в моїй спальні! Давайте, вимітайтеся!

– Як він це зробив? – спитав хтось позаду натовпу. – Ніхто б не вийшов звідти живим! Ми бачили, як все вибухнуло!

Білл Двері повільно обернувся.

– МИ СХОВАЛИСЯ, – сказав він, – В ЛЬОХУ.

– От! Зрозуміли? – сказала панна Літунка. – В льоху. Тепер все ясно.

– Але в корчмі не було... – почав той, хто сумнівався, і зупинився. Білл Двері дивився на нього.

– В льоху, – виправився він. – Так. Правильно. Кмітливо.

– Дуже кмітливо, – сказала панна Літунка. – А тепер йдіть геть, ви всі.

Він чув, як вона кишкає на них вниз сходами й назад у ніч. Двері затраснулись. Він не чув, як вона піднялася назад сходами із мискою холодної води й фланеллю.

Панна Літунка теж могла ходити нечутно, коли хотіла.

Вона підійшла і зачинила за собою двері.

– Її батьки захочуть її побачити, – сказала вона. – Її матір лежить непритомна, а Великий Генрі з млина вирубив її батька, коли той намагався кинутися у вогонь, але вони точно будуть тут.

Вона нахилилася над дівчинкою і поклала фланель їй на лоб.

– Де вона була?

– ХОВАЛАСЯ В БУФЕТІ.

– Від вогню?

Білл Двері стенув плечима.

– Вражена, що ти зміг когось знайти в цьому жару й диму, – сказала вона.

– Я ГАДАЮ, ЦЕ МОЖНА НАЗВАТИ УДАЧЕЮ.

– А на ній і сліду нема.

Білл Двері знехтував питанням у її голосі.

– ВИ ПОСЛАЛИ КОГОСЬ ПО АПТЕКАРЯ?

– Так.

– ВІН НЕ МУСИТЬ НІЧОГО ЗАБИРАТИ.

– Що ти маєш на увазі?

– БУДЬТЕ ТУТ, КОЛИ ВІН ПРИЙДЕ. ВИ НЕ МУСИТЕ НІЧОГО ВИНОСИТИ З ЦІЄЇ КІМНАТИ.

– Це дурниця. Чому б він мав щось брати? Та і що б він захотів брати?

– ЦЕ ДУЖЕ ВАЖЛИВО. АЛЕ ТЕПЕР Я МАЮ ВАС ЗАЛИШИТИ.

– Куди ти йдеш?

– ДО КЛУНІ. Я МАЮ ДЕЩО ЗРОБИТИ. ТЕПЕР ЛИШИЛОСЯ НЕБАГАТО ЧАСУ.

Панна Літунка втупилася в маленьку постать на ліжку. Вона почувалася повністю вибитою із колії, і все, що вона могла, – буксувати на місці.

– Вона має такий вигляд, ніби просто спить, – безпомічно сказала вона, – що з нею не так?