Текст книги "Химерне сяйво"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 14 страниц)

Приблизно через десять хвилин, коли стривожений Двоцвіт відкопав його з великого снігового замету біля підніжжя каменів, вираз на обличчі чарівника не змінився. Двоцвіт придивився до нього.

– З тобою все гаразд? – спитав він. – Скільки пальців я тобі показую?

– Я хочу додому!

– Добре.

– Ні, навіть не пробуй мене відмовити від цього, з мене досить, я хотів би сказати, що все було прикольно, та не можу і... – що?

– Я сказав «добре», – повторив Двоцвіт. – Я зовсім не проти відвідати Анк-Морпорк знову. Гадаю, до цього часу вони вже відбудували більшу його частину.

Слід відзначити, що коли вони обидва востаннє бачили це місто, у ньому лютувала велика пожежа, – факт, що прямо стосується концепції страхування від пожеж, з якою Двоцвіт познайомив невинних у своєму невігластві мешканців міста. Втім, спустошливі пожежі були звичайною особливістю морпоркського життя, який опісля завжди відбудовували з радісним завзяттям, пускаючи в хід традиційні місцеві матеріали на зразок сухого легкозаймистого лісу та водонепроникної просмоленої соломи.

– А, – сказав Ринсвінд, випустивши трохи пару. – От і добре. Гаразд. Чудово. Тоді, мабуть, нам краще вирушати.

Він зіп’явся на ноги і обтрусив з себе сніг.

– Тільки, гадаю, нам варто зачекати до ранку, – додав Двоцвіт.

– Чому?

– Ну, тому що надворі холоднеча, аж до кісток пробирає, ми – як на те пішло, не знаємо, де перебуваємо, Багаж пропав безвісти, та й смеркається вже...

Ринсвінд мовчав. Йому здалося, що десь у глибоких ущелинах свого розуму він почув віддалене шелестіння старих манускриптів. З’явилося огидне відчуття, що його сновидіння відтепер частенько будуть повторюватися, а в нього були справи важливіші за те, щоб слухати нотації якихось давніх чарів, що навіть не можуть дійти між собою згоди про те, як зародився Всесвіт...

Скрадливий сухий голос на задвірках його розуму відгукнувся: Які справи?

– Ану замовкни! – сказав він.

– Я тільки сказав, що береться на мороз і... – почав було Двоцвіт.

– Це не тобі, це я – собі.

– Що?

– Ох, помовч, – сказав Ринсвінд, не маючи сили що-небудь пояснювати. – Тут, гадаю, нема нічого, що можна було б вкинути до рота?

Гігантські чорні брили зловісно бовваніли на фоні небокраю в зеленому сяйві вечірньої зорі. У внутрішньому колі зібралося багато друїдів, що метушились поміж відблисків декількох багать, налагоджуючи усі потрібні периферійні пристрої кам’яного комп’ютера, як-от баранячі черепи на палицях, прикрашені зверху вінком із омели, стяги з вишитими переплетеними зміями тощо. Поза освітленим багаттями колом зібралося чимало простих людей; святкування друїдів завжди привертали загальну увагу, особливо коли щось ішло криво-косо.

Ринсвінд спостерігав за ними з подивуванням.

– Що там відбувається?

– О, ну... – жваво відгукнувся Двоцвіт, – вони, очевидно, проводитимуть оту церемонію тисячолітньої давності, щоб відсвяткувати... м-м-м... народження нового місяця чи, може, сонця. Ні, я таки думаю – місяця. Вона, безперечно, дуже урочиста, і гарна, і сповнена непоказної шани.

Ринсвінд здригнувся. Йому завжди ставало неспокійно, коли Двоцвіт починав ось так говорити. Ну, на щастя, він хоч поки не сказав «пасторальна» та «ексцентрична»; Ринсвінду так і не вдалося до ладу перекласти оті два слова, та найближчим відповідником, що завжди спадав йому на думку, було слово «халепа».

– Як шкода, що мого Багажу тут немає, – з жалем промовив турист. – Я б скористався своєю знімкувальною коробкою. Церемонія, судячи зі звуків, обіцяє бути направду ексцентричною та пасторальною.

Юрба нетерпляче загуділа. Напевне, все ось-ось мало розпочатися.

– Послухай, – звернувся до нього Ринсвінд настійливим тоном. – Друїди є жерцями. Не забувай про це. Не роби нічого такого, що могло б їх засмутити.

– Але ж...

– Не пропонуй їм продати тобі кам’яні глиби.

– Але ж я...

– Не починай просторікувати про їхні чудернацькі народні звичаї.

– Я думав, що...

– Ось про це я і кажу – не надумай, бува, запропонувати їм купити в тебе страхівку, це завжди їх неабияк засмучує.

– Але ж вони жерці! – занудив Двоцвіт. Ринсвінд якусь хвилю мовчав.

– Так, – сказав він. – У цьому й справа, чи не так?

На протилежному боці зовнішнього кола формувалася якась процесія.

– Але ж жерці – добрі, чуйні люди, – не міг заспокоїтися Двоцвіт. – У моїх краях вони ходять від дверей до дверей зі скриньками для збору пожертвувань. Це і є увесь їхній статок, – додав він.

– О, – Ринсвінд засумнівався, чи правильно його зрозумів. – Це, напевне, ті чаші, в які збирають кров?

– Кров?

– Атож, зі своїх жертв, – Ринсвінду пригадалися жерці в його краях, якими він їх знав змалку. Він, звичайно, ревно дбав, щоб не стати ворогом якому-небудь богу, відвідував усі можливі храмові обряди і загалом вважав, що найточніше описати будь-якого жерця на узбережжях Округлого моря можна як особу, в якої руки майже повсякчас по лікті заляпані кров’ю.

Двоцвіт мав переляканий на смерть вигляд.

– Та ні, – заперечив він. – Там, звідки я родом, жерці – святі люди, які обрали жити в бідності, чесно трудитися і вивчати природу Бога.

Ринсвінд замислився над цією новітньою ідеєю.

– Без жодного принесення в жертву?

– Жодного.

Ринсвінд здався.

– Що ж, – сказав він, – мені вони не видаються надто святими.

Пролунав гучний заклик мідних труб. Ринсвінд озирнувся. Повз них неквапом рухалася процесія друїдів з довгими серпами, заквітчаними галузками омели. За ними слідували молодші друїди та учні, граючи на різноманітних ударних інструментах, що, згідно традиції, повинні були відганяти злих духів і, цілком ймовірно, непогано виконували своє завдання.

Світло смолоскипів лягало на каміння химерними візерунками, які проти неба в зеленій заграві мали особливо зловісний вигляд. Над Осердям світу мерехтлива гардина Серцевинного сяйва почала блискати і леліти серед зірок, коли сотні тисяч крижинок закружляли у магічному полі Диска.

– Белафон мені все пояснив, – прошепотів Двоцвіт. – За хвилю ми побачимо освячену століттями церемонію, що вшановує Єдність Людини із Всесвітом, – саме так він сказав.

Ринсвінд понуро дивився на процесію. Коли друїди розійшлися по великому пласкому камені, що височів у центрі кола, він не міг не помітити серед них привабливу, хоч і досить бліду молоду панну. На ній була довга біла туніка, на її шиї – золотий торквес, а на лиці – вираз неясного занепокоєння.

– Це їхня жриця? – спитав Двоцвіт.

– Не думаю, – виразним тоном промовив Ринсвінд.

Друїди почали наспівувати. То був особливо неприємний, монотонний мотив, який звучав так, наче ось-ось зірветься на оглушливе крещендо. Втім, навіть вигляд молодої жінки, що лежала на великому камені, не змінив хід його думок.

– Я хочу це побачити, – сказав Двоцвіт. – Гадаю, такі церемонії відтворюють примітивну наївність, яка...

– Так, так, – перебив його чарівник, – але вони принесуть її в жертву, якщо тобі цікаво.

Двоцвіт приголомшено витріщився на нього.

– Що – справді вб’ють її?

– Так.

– Чому?

– Спитай щось легше. Щоб посіви добре сходили чи щоб місяць зійшов, чи щось у тому ж дусі. А може, їм просто до вподоби вбивати людей. Ось тобі й уся релігія.

Його увагу раптом привернуло негучне гудіння, котре він швидше відчув, аніж вловив вухом. Воно начебто доносилося від сусіднього каменя. Під його поверхнею поблискували, наче крупинки слюди, маленькі цятки світла.

Двоцвіт то розтуляв, то стуляв рота.

– А вони не можуть натомість просто взяти квіти? і ягоди, і всяке таке? – врешті спромігся він. – Типу символічно?

– Нє-а.

– А хто-небудь коли-небудь пробував?

Ринсвінд зітхнув.

– Слухай, – сказав він. – Жоден Верховний жрець, що поважає себе, не братиме на себе клопіт з усіма цими духовими трубами, процесіями, стягами і таким іншим для того лиш, щоб потім всадити ножа у нарцис та пару сливок. Відкрий очі на правду, усі ті байки про золоті гілки[12]12
  Відсилання до класичної праці з порівняльної міфології «The Golden Bough: A Study in Magic and Religion» (1890) шотландського антрополога Джеймса Джорджа Фрезера. «Золота гілка» справила значне враження на низку науковців та письменників – зокрема, під її впливом був написаний «Поклик Ктулху» Говарда Філіпса Лавкрафта. – Прим. конс.


[Закрыть], природні цикли і подібні речі зводяться просто до сексу та жорстокості, зазвичай одночасно.

На його подив, у Двоцвіта затремтіли губи. Двоцвіт не просто дивився на світ через окуляри з рожевими скельцями, Ринсвінд в цьому вже впевнився не один раз – він також сприймав його своїм рожевим розумом і чув його своїми рожевими вухами.

Наспів невблаганно переходив у крещендо. Верховний друїд перевіряв, чи достатньо гостре лезо його серпа, а всі очі були звернені до кам’яного пальця на засніжених пагорбах за межами кола, де на сцену мала вийти ще одна зірка – місяць.

– Ти лиш даремно...

Та Ринсвінд вже говорив сам зі собою.

Тим часом непривітний пейзаж поза межами кола не був цілковито позбавлений життя. Взяти хоча б те, що група чарівників, під невсипущим оком Траймона, саме наближалася до нього.

Втім, за дійством також спостерігала маленька самотня постать зі сховку за вдало перевернутою брилою. Чоловік, що був однією з найвідоміших живих легенд Диска, споглядав церемонію з неабияким інтересом.

Він бачив, як друїди кружляли, приспівуючи, бачив, як верховний друїд замахнувся серпом...

Почув голос.

– Послухайте! Даруйте! Я хочу вам дещо сказати...

Ринсвінд гарячково шукав поглядом шляхи для відступу, їх не було. Жодного.

Двоцвіт стояв біля вівтаря у центрі кола, піднявши уверх вказівний палець, і всім своїм виглядом демонстрував ввічливу наполегливість.

Ринсвінд пригадав, як одного дня їм стрінувся погонич худоби і Двоцвіт вирішив, що той занадто сильно її шмагав, тож після того, як турист спробував заступитися за права тварин, Ринсвінд залишився добряче потоптаним і навіть трохи заюшеним кров’ю.

Друїди дивилися на Двоцвіта з таким виразом облич, який звичайно буває в тих, перед ким на дорозі раптом з’явився очманілий баран або ж кому довелося побачити, як з неба замість граду падають жаби. Ринсвінд не міг почути все, що говорив Двоцвіт, та кілька фраз на зразок «етнічний стиль життя» та «горіхи і квіти» повисли в повітрі над принишклим колом.

Наступної миті чиїсь пальці заліпили Ринсвіндові рота, наче розплавлена сирна косичка, надзвичайно гостре лезо вперлося у його адамове яблуко, а над вухом здушеним голосом прозвучало:

– Ні жвуку, або тут тобі й шмерть.

Очі Ринсвінда нестямно забігали в очницях, ніби шукали спосіб вибратися з халепи.

– Якщо ти хочеш, щоб я мовчав як риба, звідки знатимеш, що я зрозумів, що ти щойно сказав? – прошипів він.

– Жаткнися і шкажи, що робить той другий бевжь!

– Ні, ну справді – якщо я повинен мовчати, то як же я... – ніж, приставлений йому до горла, нагадав про себе пекучим болем, тож Ринсвінд вирішив пожертвувати логікою.

– Його звуть Двоцвіт. Він – нетутешній.

– Не схоше на те. Твій друшбан?

– Так, ми справді любимо один одного так, що ладні задушити.

Ринсвінд не міг побачити нападника за своєю спиною, та судячи з тактильних відчуттів, його тіло складалося з одних вішаків для одягу. І від нього разило м’ятними льодяниками.

– А йому не бракує шміливошті, мушу вижнати. Поводьшя шумирно, і якраж може бути, що його кишки не намотають на камінь.

– Ек...

– В цих краях, знаєш, вони не надто шхильні підтримувати екуменічний рух.

Саме в цей момент, якраз відповідно до законів переконання, на небі зійшов місяць, хоча – беручи до уваги закони математичних підрахунків, – геть не в тому місці, де йому належало з’явитись за прогнозом кам’яних брил.

А там натомість, визираючи крізь скуйовджені хмари, було не що інше, як палаюча червона зірка. Вона висіла прямісінько над головним священним каменем кола, поблискуючи, наче іскорки в очницях Смерті. У неї був гнітючий, страхітливий вигляд, і – не міг не помітити Ринсвінд – вона була трохи більшою, ніж попередньої ночі.

Крик панічного жаху вирвався з кола друїдів і злетів у височінь. Натовп, що зібрався обабіч на схилах пагорба, кинувся вперед; це подавало певну надію.

Ринсвінд відчув, як у його руку прослизнуло руків’я ножа, і хтось, плямкаючи губами йому над вухом, сказав:

– Робив коли-небудь таке, га?

– Яке «таке»?

– Вриваєшся до храму, уколошкуєш жерців, щоб штибрити жолото і вижволити дівицю?

– Забагато слів, як на мене.

– Еге ш, це робитьшя отак.

За два дюйми від Ринсвіндового лівого вуха прозвучав голос – так, як кричить бабуїн, що потрапив ногою в капкан у каньйоні з розкотистим відлунням, – а тоді повз нього шмигнула невеличка, однак дужа і гнучка тінь.

При світлі смолоскипів він побачив, що то був дуже старий чоловік, отого худореброго типу, що його зазвичай називають «живчиком», з абсолютно лисим черепком та бородою, що майже сягала колін, і парою ніг, тонких, мов сірники, на яких варикозні вени накреслили туристичну карту далебі не маленького міста. Незважаючи на сніг, він мав на собі тільки шкіряну пов’язку з металевими заклепками на бедрах та пару чобіт, що спокійно могли би вмістити ще одну пару ніг.

Двоє друїдів, що були до нього найближче, обмінялись швидкими поглядами і підняли свої серпи. Далі на одну коротку мить все змішалось в нечіткий образ, а наступної – вони загриміли кістками на землю, скрутившись від нестерпного болю.

У загальному сум’ятті, що настало по тому, Ринсвінд бочком почав просуватися до вівтаря, ховаючи від сторонніх поглядів ніж, щоб уникнути непотрібних запитань. По суті, ніхто й не звертав на нього особливої уваги; ті друїди, що не дременули з кола, здебільшого молодші та фізично дужчі, зібралися гуртом довкола старигана, щоб обговорити з ним тему святотатства в усіх її аспектах, що стосуються кам’яних кіл, та, судячи з ґелґотіння і тріскотливих звуків, дебати він провадив успішно.

Двоцвіт стежив за шарварком із великим інтересом. Ринсвінд шарпнув його за плече.

– Ходімо, – сказав він.

– Може, ми б якось допомогли?

– Ми б тільки завадили, не сумнівайся, – хутко відказав Ринсвінд. – Ну, знаєш, як воно – коли ти по вуха в роботі, а хтось заглядає тобі через плече.

– Хай там як, а ми повинні врятувати цю молоду панну, – наполягав Двоцвіт.

– Гаразд, але ворушися вже!

Двоцвіт узяв ножа і поспішив до жертовника. Після кількох недолугих спроб йому врешті вдалося перерізати мотузки, якими була прив’язана дівчина – вона сіла й зайшлася плачем.

– Ну, ну, все добре... – почав заспокоювати він її.

– Та яке збіса добре? – гаркнула вона, свердлячи його двома почервонілими від сліз очима. – Ну чому хтось завжди мусить втрутитися і все зіпсувати? – вона спересердя висякалась у край своєї туніки.

Двоцвіт, цілковито розгублений, поглянув на Ринсвінда.

– Е-е... гадаю, ти не зовсім зрозуміла, – мовив він. – Ми ж тільки хотіли врятувати тебе від неминучої смерті.

– Тут не все так просто, – сказала вона. – Тобто складно не втратити... – вона зашарілася і почала нервово бгати в руках край своєї туніки. – Маю на увазі, залишатися... не дозволити собі... не втратити своїх особливих якостей...

– Особливих якостей? – закліпав очима Двоцвіт, за що отримав Кубок Ринсвінда як найбільший тугодум у всьому мультивсесвіті. Дівчина примружила очі.

– У цей момент я вже могла би бути вгорі разом із Місячною Богинею і посьорбувати мід зі срібної чаші, – мовила вона роздратовано. – Вісім років сидіння вдома суботніми вечорами пішло коту під хвіст!

Вона зиркнула на Ринсвінда і насупилась.

Раптом він щось відчув. Можливо, то були ледь чутні кроки позаду, а може, якийсь рух, що віддзеркалився в її очах – недовго думаючи, він пригнув голову.

Щось просвистіло в повітрі там, де щойно була його шия, і боком зачепило Двоцвітову лису, мов бубен, голову. Крутнувшись на п’ятах, Ринсвінд побачив головного друїда, що налаштувався вдруге махнути серпом, і розуміючи, що втекти не вдасться, щосили двигнув ногою. Вона боляче влучила друїду по колінній чашечці. Чоловік верескнув і впустив зброю; саме в ту хвилю почувся неприємний короткий сочистий звук, і друїд повалився долілиць. Позаду нього щуплявий старий з довгою бородою висмикнув свого меча з мертвого тіла, витер його пригорщею снігу і сказав:

– Мене діймає біль у попереку. Мошете понешти шкарби.

– Скарби? – пискнув Двоцвіт.

– Еге. Намишта й інший мотлох. Золоті обручі. У них їх доштобіша. Ото вам і швятенники, – прошамкотів старигань. – Їм би лишень торквеши, торквеши, торквеши. Хто ошь те дівча?

– Вона не хоче, щоб ми її рятували, – сказав Двоцвіт. Дівчина кинула на старого зухвалий погляд потемнілими від досади очима.

– А мені начхати! – сказав він і одним махом підхопив її, продибав кілька кроків і, скрикнувши від болю, яким до нього озвався його артрит, бехнувся на землю.

За хвилю, все ще лежачи долілиць, він обізвався:

– Чого штоїш як вкопана, тупе стерво... допоможи мені підвештися, – на превеликий подив Ринсвінда – і її, напевне, також – вона послухалася.

Ринсвінд тим часом намагався підняти на ноги Двоцвіта. У нього на скроні була подряпина, не дуже серйозна, на перший погляд, але куций чоловік лежав непритомний, з ледь тривожним усміхом, що застиг на його обличчі. Він дихав поверхнево і – якось дивно.

А ще він був легким, мов пір’їна. Не просто важив значно менше, ніж мав би, а став практично невагомим. Якби чарівник тримав на руках тінь, це коштувало б йому не більших зусиль.

Ринсвінд пригадав, що друїди, як оповідали, мали у вжитку рідкісні й вельми небезпечні отрути. Подейкували, звісно, – і переважно ті ж самі люди – що шахраї завжди мають близько посаджені очі, що блискавка не б’є в той самий камінь двічі, і що якби боги хотіли, щоб люди могли літати, вони б видавали їм квитки на літак. Однак щось у цій легкості Двоцвіта налякало Ринсвінда. Налякало так, що в душі похололо.

Він поглянув на дівчину. Стариган висів у неї на плечі, тож вона, мовби перепрошуючи, послала Ринсвінду ледь помітну вибачливу усмішку.

Десь на рівні її попереку озвався голос:

– Ушьо жабрали? Драпаймо звідши, доки вони не вернулишя.

Ринсвінд згріб Двоцвіта в оберемок і побіг слідом за ними. Що йому ще лишалося.

У старигана був великий білий кінь, прив’язаний до зачахлого дерева у заметеному снігом вибалку, трохи поодалік від кам’яних кіл. Він був гладкий, лискучий, і загалом враження першокласного бойового скакуна лише трішки псувало гемороїдальне кільце, підв’язане до сідла.

– Гаразд, опушти мене на жемлю. У підшідельному в’юку є пляшчинка з деяким маштилом. Якщо тобі не трудно...

Ринсвінд посадив Двоцвіта під дерево, приперши спиною до стовбура так дбайливо, як лиш зумів, і при місячному сяйві – а також, як він помітив, при червоному світлі лиховісної нової зірки – вперше уважно поглянув на свого рятівника. Чоловік мав тільки одне око; друге закривала чорна пов’язка. Його худорляве тіло було густо вкрите шрамами і зараз стугоніло від болю через розтягнуті сухожилля. Його зуби, вочевидь, вирішили покинути його давним-давно.

– Ти хто? – спитав чарівник.

– Бетан, – відповіла дівчина, втираючи повну пригорщу смердючої зеленої рідкої мазі в спину старого. Вона робила це з виглядом особи, котра – якби її попросили подумати і сказати, як можуть розвиватися події після того, як лицар на білому коні викраде її з вівтаря для жертвоприношення непорочних дів, – напевне, не подумала би про розтирання, але котра – тепер, коли вже було очевидно, що розтирання спини героя тебе таки спіткає, – мала твердий намір зробити це якнайкраще.

– Я мав на увазі його, не тебе, – сказав Ринсвінд.

Одне зіркате око поглянуло на нього.

– Коен – моє ім’я, хлопче, – руки Бетан завмерли.

– Коен? – вражено перепитала вона. – Коен Варвар?

– Влашною персоною.

– Зажди, зажди, – отямився Ринсвінд. – Коен – це такий здоровий хлоп’яга, шия наче у вола, а груди м’язисті, наче мішок із футбольними м’ячами. Іншими словами, він – найславетніший воїн на Диску, жива легенда. Пам’ятаю, мій дідусь розповідав мені, що бачив його... мій дідусь розповідав, що.... мій дідусь...

Знітившись, він замовк під поглядом, який, здавалося, просвердлить у ньому дірку.

– Ох, – видихнув він. – Ох. Ну, звісно. Вибач.

– Так, – сказав Коен і зітхнув. – Вше правильно, хлопче. Я живу у швоїй легенді.

– Божечку! – сказав Ринсвінд. – То скільки ж тобі, власне, років?

– Вішімдесят шім.

– Але ви були найкращим з усіх! – вигукнула Бетан. – Барди все ще співають про вас пісень.

Коен пересмикнув плечима і зойкнув від болю в крижах.

– Я жодного ражу не отримав жа це роялті, – додав він між іншим. Він сумно дивився на сніг. – Така ошь шага мого життя. Вішсімдешят років у шправі, і що я з того отримав? Біль у попереку, ґулі, рожлад травлення і шотню ріжних рецептів шулу. Шуп! Як же він мені обрид!

Бетан наморщила чоло, силкуючись вгадати, що то за страва.

– Шуп?

– Суп! – пояснив Ринсвінд.

– Еге ж, шуп, – нещасним голосом підтвердив Коен. – Це все через жуби. Знаєш, ніхто не шприймає тебе шерйозно, коли ти беж жубів, ти тільки й чуєш від них: «Іди погрійся біля вогню, діду, та ж’їш трохи шу...», – Коен пропік чарівника поглядом. – Недобрий в тебе кашель, хлопче.

Ринсвінд відвів очі убік, не наважуючись поглянути на Бетан. І тут його взяв жаль. Двоцвіт все ще сидів, припершись спиною до дерева, у блаженному безпам’ятстві і з таким докірливим виразом обличчя, який лиш можна було собі уявити за тих обставин.

Виявилось, що Коен пам’ятає і про нього теж. Він з горем навпіл зіпнувся на ноги і прочовгав до туриста. Відтягнувши його повіки великими пальцями, уважно поглянув на білки, обстежив подряпину, помацав пульс.

– Він від нас пішов, – резюмував старий.

– Помер? – скинувся на місці Ринсвінд. У дискусійній залі його розуму з десяток різних емоцій зірвалися з місця і почали лементувати. Полегшення саме розійшлося на все горло, коли втрутився Шок щодо порядку денного, а тоді Збентеження, Страх та Туга почали чубитися, що припинилося лише тоді, коли Сором прослизнув із сусідньої кімнати, щоб побачити, через що зчинилася уся буча.

– Ні, – відізвався Коен задумливо, – не в тому шмишлі. Прошто – вийшов.

– Вийшов куди?

– Не жнаю, – сказав Коен, – але ждогадуюся, в кого може бути карта.

Далеко в засніженому полі в присмерках світилося з півдесятка крихітних червоних вогників.

– Він поблизу, – вдивляючись у невеличку кришталеву кулю, сказав чарівник, що йшов попереду.

Позаду нього прокотився гомін загального невдоволення, що приблизно означало: як би далеко звідти не був Ринсвінд, приємна гаряча ванна, добра вечеря та тепле ліжко були наразі ще далі.

Раптом чарівник, який плентався у хвості колони, зупинився і вигукнув:

– Слухайте!

Вони прислухались. Чути було, як зима починає тихенько стискати в крижаних обіймах землю, як тріщать від морозу скелі і як приглушено ворушаться маленькі істотки у своїх ходах під сніговою периною. Десь далеко в лісі завив вовк, та не почувши, щоб хтось його підтримав, спантеличено замовк. Чутно було, як місячне сяйво сріблясто скрапує на землю. А ще – як гучно сопуть з півдесятка чарівників, що намагаються дихати безшумно.

– Не чую анічогісінько... – почав хтось з них.

– Тс-с!

– Мовчу, мовчу...

А тоді усі вони почули той звук; легенький хрускіт, що долинав здаля, – наче щось дуже швидко рухалося по сніговій кірці.

– Вовки? – озвався один чарівник. Вони усі відразу ж подумали про сотні худющих голодних істот, що вистрибують з нічного мороку.

– Н-ні, – відповів йому провідник групи. – Це надто банально. Може, то посланець?

Тепер ритмічне потріскування, наче хтось за обидві щоки наминає селеру, було гучнішим.

– Я пошлю сигнальну ракету, – сказав провідник. Він загріб жменю снігу, зліпив з нього кулю, запустив у повітря і запалив її октариновим вогнем, що заструменів з кінчиків його пальців. Небо осяяв короткочасний сліпучий спалах блакитного світла.

Усі мовчали. Тоді інший чарівник сказав:

– Ти, тупий недоумку, тепер я нічого не бачу.

Це було останнє, що вони почули, перш ніж щось прудке, тверде і шумливе вискочило на них з темряви та й зникло в нічній пітьмі.

Коли вони відгребли один одного зі снігу, то не знайшли нічого, окрім ланцюжка чітких дрібних слідів на землі. Сотні маленьких відбитків, усі щільно впритул один до одного, що тягнулися по снігу рівною лінією, неначе промінь прожектора.

– Некромантія! – сказав Ринсвінд.

Стара жінка, що сиділа навпроти вогнища, знизала плечима і витягнула колоду замусолених карт із якоїсь незримої кишені.

Незважаючи на лютий мороз надворі, всередині юрти було тепло, мов у коваля за пазухою, і з чарівника вже почав котитися піт. Кізяки горіли добре, але Народу Коней не завадило б освоїти систему кондиціювання повітря і для початку поцікавитись, що воно взагалі таке.

Бетан відхилилася убік.

– Яка-яка мантія? – прошепотіла вона.

– Некромантія. Розмови з померлими, – пояснив він.

– Он як... – протягнула вона, дещо розчарована.

Вони пообідали гуляшем з конини, сиром із кобилячого молока, кров’янкою, печеними кінськими каштанами і слабеньким пивом, схожим на щось таке, про що Ринсвінд вирішив ліпше не думати. Коен (якого почастували мискою супу з конини) пояснив, що люди Народу Коней у степах Серединних земель народжувалися відразу в сідлі – на думку Ринсвінда, це було гінекологічним абсурдом, – а також, що вони були особливо вправні у природній магії, адже живучи у відкритих степових просторах, починаєш розуміти, наскільки ідеально небо припасоване до землі, в який бік не глянь, а це також наводить на глибокодумні роздуми: «Чому?», «Коли?» та «Чого б для різноманітності не спробувати яловичину?».

Бабуся ватажка племені кивнула Ринсвінду, щоб той підійшов, і розклала перед собою карти.

Ринсвінд, як ми вже зазначали, був найгіршим чарівником на Диску: жодні заклинання не бажали затримуватись у його голові відтоді, як там засіло Те Саме Заклинання, подібно до того, як всяка рибина уникає водойм, де водиться щука. Та в нього все ще зберігалася професійна гідність, а чародії, як відомо, не схвалюють, коли жінки беруться не за свою справу, навіть якщо це найпростіші чари. Невидна академія ніколи не приймала до своїх лав жінок, посилаючись на начебто наявні проблеми з сантехнікою, проте справжньою причиною був невимовний страх, що якщо дозволити жінкам бавитися в магію, вони, бува, переплюнуть їх самих...

– Я однаково не вірю у карти Каро, – пробурмотів він собі під ніс. – Усі ті балачки про те, що в них зібрані абсолютні істини всесвіту – повна маячня.

На першій карті, пожовклій від диму та потертій від частого вжитку, була...

То мала би бути Зірка. Але замість звичного круглого диска з грубими короткими променями була крихітна червона цятка. Стара жінка щось пробубніла і копирснула зображення нігтем, тоді пильно поглянула на Ринсвінда.

– Я тут ні при чому, – сказав він.

Вона відкрила наступні карти: Важливість Миття Рук, Вісімка Октограм, Небесний Купол, Місячний Колодязь, Четвірка Слонів, Туз Черепах і – Ринсвінд навіть не сумнівався – Смерть.

Зі Смертю теж було щось не так. Це мав бути досить реалістичний малюнок Смерті на його білому коні, і Його зображення дійсно було на карті. Але небо над Ним було залите багряним сяйвом, і з-за пагорба вдалині наближалася маленька постать, яку було не розгледіти при тьмяному світлі каганців, що горіли на кінському смальці. Ринсвінду не було потреби її вгадувати, бо позаду неї була зображена скриня з сотнею маленьких ніжок.

Багаж піде за своїм господарем повсюди, хоч би й на край світу.

Ринсвінд кинув погляд на Двоцвіта в протилежному куті намету – невиразну тінь на купі кінських шкур.

– Він що – і справді помер? – спитав чарівник. Коен переклав його слова старій жінці, яка на те заперечно похитала головою. Потягнувшись убік до старої дерев’яної скрині, вона почала щось шукати серед купи різних торбинок та плящинок, доки не знайшла маленьку зелену пляшечку, яку перехилила у Ринсвіндове пиво. Він подивився на свій кухоль з підозрою.

– Вона каже, що ця наштоянка має помогти, – сказав Коен. – На твоєму мішці я би випив, знаєш, люди такого ремешла ображаються, коли жнехтувати їхньою гоштинністю.

– А в мене від неї стріха не зсунеться? – сполошився Ринсвінд.

– Вона каже, ти неодмінно мушиш це випити.

– Ну, якщо ти впевнений – гаразд. Гіршим це пиво вже однаково не стане.

Він зробив великий ковток зі свого кухля під пильним поглядом усіх присутніх.

– М-м-м, – почав було він. – Зрештою, не так вже й...

Щось невідоме підхопило і піднесло його у повітря. Щоправда, в іншому сенсі він і далі продовжував сидіти біля вогнища – він міг себе бачити там унизу, здрібнілу фігурку в освітленому вогнищем колі, що теж ставало чимраз меншим. Люди в ньому, які тепер й самі здавалися не більші за іграшки, не зводили очей з його тіла, в обтріпаній мантії. Окрім старої знахарки. Вона ж бо дивилася прямісінько на нього і шкірила зуби.

Старші чарівники по всьому узбережжі Округлого моря, втім, шкірити зуби не мали жодних причин. До них потрохи почало доходити, що вони мають справу з чимось цілковито незнайомим і лиховісним: молодим чоловіком, що прагнув вхопити бога за бороду.

Ніхто з них достеменно не знав, скільки років Траймонові було насправді, та його рідке волосся все ще лишалося чорним, а шкіра мала той ніжний восковий відтінок, що при поганому освітленні справляв враження квітучої молодості.

З усіх Восьми Орденів шестеро Великих Магістрів, що досі залишались живими, сиділи за довгим блискучим новеньким столом у кімнаті, яка донедавна була кабінетом Ґелдера Дощевоска, і кожен запитував себе, що саме у Траймонові викликало таке несамовите бажання дати йому копняка.

Не можна було сказати, що він був надміру амбітний чи жорстокий. Жорстокі люди – зазвичай дурні; вони усі знали, як поводитися з жорстокими людьми і, звичайно ж, знали, як наступити на горло їхнім амбіціям. Ти не довго залишатимешся магістром Восьмого Рівня, якщо не володієш досконало певним видом психологічного дзюдо.

Стверджувати, що він був спраглий чужої крові, ласий до почестей чи особливо підступний, також було б неправдою.

Для чарівника такі риси далеко не завжди були недоліками. Чарівники, загалом, були не більш підступні, ніж, скажімо, члени правління звичайного Ротарі Клубу, і кожен підіймався кар’єрною драбиною у своїй професії не так завдяки винятковим магічним вмінням, як завдяки тому, що ніколи не пропускав нагоди скористатися слабинами своїх конкурентів.

Не був він і особливо розумним. Кожен чарівник вважав себе цінним екземпляром, на хитромудрий манер; цього вимагала специфіка їхньої роботи.

І навіть харизми в ньому не було. Усі вони непогано тямили в людях, тож могли розпізнати її з першого погляду, та в Траймонові харизми було як кіт наплакав.

Отакими були справи, без прикрас...

Він не був добрим, або злим чи жорстоким, або надзвичайним у чому-небудь, хіба що лиш в одному – підніс занудство на рівень високого мистецтва і виховав свій розум бляклим, безжальним і логічним, мов склепіння Пекла.

А от що було справді дивним – це те, що жоден із чарівників, яким у своїй роботі довелося мати справу не з одним вогнедишним, крилатим та пазуристим створінням в захищеному октограмою магічному просторі, до цього часу ще не відчував такої тривоги, як тоді, коли Траймон, спізнившись на десять хвилин, ввійшов у кімнату.