Текст книги "Химерне сяйво"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 14 страниц)

З будинку позаду нього пролунав пронизливий крик, в якому змішалися розчарування і гнів. Відштовхнувшись від дерева, він наддав ходи.

Десь тут повинна бути стежина, пригадав він. Та в цьому лабіринті сріблястих світлотіней, що тепер набув червоного відтінку через присутність жахливої нової зірки, відчутної навіть у потойбіччі, все мало якийсь неправильний вигляд. От і його лінія життя, здавалося, тягнеться кудись зовсім не туди.

Позаду нього почувся тупіт ніг. Ринсвінд захрипів з натуги; на слух то начебто був Багаж, а чарівнику зовсім не хотілося зіткнутися з ним тепер, бо в того, певна річ, залишилось хибне враження про те, чому він стукнув його господаря, – а Багаж зазвичай кусав людей, які йому не подобалися.

Ринсвінд так ніколи і не наважився запитати, куди вони усі дівалися після того, як за ними з тріском опускалася важка кришка, але їх точно не було всередині, коли вона відчинялася знову.

Насправді він міг про це не переживати. Багаж, швидко мелькаючи малими ніжками, легко його обігнав. Він був цілковито зосереджений на тому, щоб чимскоріш просуватись вперед і робив це з таким виглядом, подумав чарівник, ніби здогадувався, що саме за ним женеться, і воно йому аж ніяк не подобалось.

Не обертайся, нагадав сам собі чарівник. Краєвид напевне, виявиться не з приємних.

Багаж із тріском проскочив крізь чагарі і зник.

За хвилю Ринсвінд зрозумів куди.

Він пронісся над кам’яним плато і тепер падав у велику чорну діру унизу, на дні якої тьмяно поблискувало червонувате світло. А попереду Ринсвінда, через край каменистого плато і вниз у діру, простягались дві мерехтливі голубі лінії.

Він зупинився, вагаючись, – втім, це було не зовсім так, бо у декількох речах він був абсолютно впевнений, наприклад: йому аж ніяк не хотілося туди стрибати, проте йому так само не хотілося зіткнутися з тим, що наступало йому на п’яти; у царстві духів Двоцвіт був все ж досить важким, і, зрештою, трапляються гірші речі, аніж ваша смерть.

– Назви хоча би дві, – пробурмотів він і стрибнув.

Через кілька секунд на це місце прибули вершники і не спинилися, досягнувши краю скелі, а продовжували рухатись у повітрі, підганяючи коней над порожнечею.

Смерть глипнув униз.

– ЯК ЖЕ МЕНІ ЦЕ НАБРИДЛО, – буркнув він. – ПОСТАВЛЮ, МАБУТЬ, ТУТ ДВЕРІ-ВЕРТУШКУ.

– Цікаво, що вони тут шукали? – спитав Чума.

– Поняття не маю, – сказав Війна. – А гра, між іншим, непогана.

– Ага, – погодився Голод. – Дуже цікава, мушу визнати.

– У НАС ДОСИТЬ ЧАСУ, ЩОБ ЗІГРАТИ ЩЕ ОДНУ ПАРТІЮ, – сказав Смерть.

– Робер, – поправив його Війна.

– ЯКИЙ-ТАКИЙ ОБЕРТ?

– Їх називають роберами, – пояснив Війна.

– ТОЧНО, РОБЕРИ, – сказав Смерть. Він перевів погляд на нову зірку угорі, замислившись, що б то могло бути.

– ДУМАЮ, У НАС Є ЩЕ ЧАС, – повторив він, вже не так впевнено.

Про спробу зробити хроніку суспільного життя на Диску більш об’єктивною вже зазначалося раніше, як і про те, що поетам та бардам під страхом – гм, страхітливої кари – заборонялося оповідати про гомінливі потічки та рожевощокі світанки, а дозволялося лишень про те, що, приміром, чиєсь обличчя спонукало вирядити в море тисячі кораблів, якщо таке підтверджувалося відповідними довідками з морських відомчих служб[15]15
  Страшно уявити, що за таких умов зробили би з Гомером і на що могла би претендувати Єлена Прекрасна. – Прим. конс.


[Закрыть].

Тож, виявляючи бодай тимчасову повагу до цієї традиції, надалі не говоритимуть, що Ринсвінд і Двоцвіт стали сріблястою синусоїдною кривою, що тягнулася крізь темні виміри потойбіччя, чи що над ними просурмили сумнозвісні труби, чи що усе їхнє життя промайнуло у них перед очима (Ринсвінд, зокрема, стільки разів бачив, як його життя пробігало у нього перед очима, що міг куняти під час нецікавих епізодів), чи що всесвіт упав на них, наче велетенське желе.

Скажуть радше, як засвідчує життєва практика, що пролунав такий звук, ніби хтось добряче ляснув дерев’яною лінійкою об камертон, що подавав тон до-дієз, ну, може, сі-бемоль, а потім – несподівано – вони відчули цілковиту непорушність.

Так сталося, бо вони були цілковито нерухомі, огорнуті цілковитим мороком.

Ринсвінду подумалось, що щось пішло не так.

Тоді він побачив ледь помітні голубі візерунки, що миготіли просто перед ним.

Він знову опинився всередині «Октави». Йому стало цікаво, що було б, якби хтось зараз розгорнув цю книгу; чи вони з Двоцвітом скидались би на кольорову картинку?

Навряд чи, вирішив він. «Октава», в якій вони тепер перебували, трохи відрізнялася від звичайної книги, прикутої ланцюгами до пюпітра в підземеллі Невидної академії, яка до того ж насправді була тривимірною моделлю багатовимірної реальності...

«Стривай, – сказав він собі. – Це ж не мої думки. Хто ж тоді вкладає їх мені в голову?»

– Ринсвінде, – сказав голос, шелесткий, мов давні сторінки.

– Хто? Я?

– Звісно, ти, дурню.

У Ринсвіндовій згорьованій душі ворухнувся слабкий спротив.

– То ти вже пригадав, з чого починався Всесвіт, чи ні? – уїдливо поцікавився він. – Прочищення Горлянки, еге ж, чи Глибокий Вдих, а може, Чухання Потилиці і Спроба Згадати, Що Ж То Була За Думка?

Інший голос, сухий, як хворостиння, прошурхотів:

– Тобі не завадило би пригадати, де ти зараз, – прошипіти речення без жодного шиплячого – завдання практично неможливе, та голос зробив непогану спробу.

– Пригадати, де я зараз? Пригадати? – загорлав Ринсвінд. – Я збіса добре пам’ятаю, що зараз я всередині клятої книги, яка теревенить різними голосами, бозна-чиїми. І ви помиляєтесь, якщо думаєте, що я кричу!

– Гадаю, тобі цікаво, чому ми знову перемістили тебе сюди, – голос прозвучав над самісіньким його вухом.

– Ні.

– Ні?

– Що він сказав? – запитав інший безтілесний голос.

– Він сказав «ні».

– Він справді сказав «ні»?

– Так.

– Овва.

– Чому?

– Бо оця дурня відбувається зі мною увесь час, – сердито мовив Ринсвінд. – Однієї миті я падаю з краю світу, а наступної – опиняюся всередині книги, далі я вже на летючій скелі, а тоді спостерігаю, як Смерть вчиться викладати гатки, чи взятки, чи що то було, – то чого б мене узагалі щось цікавило?

– Ну, нам здається, тобі має бути цікаво, чому ми не хочемо, щоб нас промовив абихто, – відгукнувся перший голос, розуміючи, що втрачає контроль над ситуацією.

Ринсвінд завагався. Почута думка промайнула крізь його розум, щоправда, дуже кваплячись і озираючись на всі боки, щоб її, бува, не збили з ніг.

– А чого б це комусь забаглося раптом вас промовити?

– Через ту зірку, – озвалося Заклинання в його голові. – Червону зірку. Чарівники тебе вже шукають; коли знайдуть, вони збираються проказати разом усі вісім заклинань, щоб змінити майбутнє. Вони думають, що Диск неодмінно зіштовхнеться з тією зіркою.

Ринсвінд якусь хвилю обмірковував почуте.

– Це правда?

– Не зовсім, хіба що у певному... а це що таке?

Ринсвінд поглянув униз. До них крізь темряву наближався Багаж. З-під його кришки стирчав чималий кавалок леза коси.

– Це просто Багаж, – сказав він.

– Але ж ми його сюди не викликали!

– Його ніхто не викликає, – повідомив Ринсвінд. – Він сам з’являється, коли забажає. Не хвилюйтесь про це.

– Он як. То про що ми говорили?

– Про оту червону штукенцію в небі.

– Атож. Дуже важливо, щоб ти...

– Агов? Агов? Тут є хто-небудь?

Слабенький, писклявий голос доносився з іконографа, що досі висів на кволій Двоцвітовій шиї.

Бісик-знімкар відчинив засувку на своєму віконці і зиркнув скоса на Ринсвінда.

– Де це ми, добродію? – спитав він.

– Не дуже собі уявляю.

– Ми досі мертві?

– Хтозна.

– Так, так... Хотілося б думати, що невдовзі ми підемо кудись, де не потрібно стільки чорної фарби, бо в мене її вже катма, – віконце з тріском зачинилось.

Ринсвінд на мить уявив, як Двоцвіт роздає свої знімки, коментуючи приблизно так: «Ось тут мене діймають сто тисяч демонів», «А тут я в компанії кумедних людей, яких зустрів на схилах Потойбіччя». Ринсвінд не був певний у тому, що саме з тобою відбувається після того, як ти по-справжньому помер, на цю тему в авторитетних колах ніхто не міг дати вичерпного пояснення; один темнолиций моряк з Узбічних земель якось сказав, що він, без сумніву, потрапить до раю, де буде вдосталь шербету та гурій. Ринсвінд не знав точно, що означало «гурія», та, подумавши трохи, дійшов висновку, що то була невелика лакрична трубочка, через яку посьорбують шербет. Хай там як, від шербету у нього починало лоскотати в носі.

– Ну, якщо ліричний відступ закінчився, – твердо мовив скрипучий голос, – можемо рухатись далі. Надзвичайно важливо, щоб ти не дозволив чарівникам заволодіти Восьмим Заклинанням. Стануться жахливі речі, якщо проказати усі вісім заклинань разом надто рано.

– Я хочу, щоб мені просто дали спокій, – сказав Ринсвінд.

– Авжеж, звичайно. Ми знали, що можемо покластися на тебе з того самого дня, як ти розгорнув «Октаву».

Ринсвінд завагався.

– Чекайте хвилинку, – насторожився він. – Ви що – хочете, щоб я постійно кудись втікав і не давав чарівникам можливості зібрати всі заклинання докупи?

– Правильно.

– І саме тому одне з вас ускочило в мою голову?

– Точнісінько.

– Ви повністю зруйнували моє життя, вам це відомо? – гірко сказав Ринсвінд. – Я міг би допомогти вам як чарівник, якби ви не вирішили скористатися мною як портативною книжкою заклинань. Я не можу запам’ятовувати жодні інші заклинання, бо вони бояться залишатися в тій самій голові, що й ви!

– Нам шкода.

– Тому зараз я хочу піти додому! Я хочу повернутися туди, де... – в очах Ринсвінда заблистіла волога, – де є тверда бруківка під ногами і пиво – іноді досить нічогеньке, а надвечір – добрий шматок смаженої риби в якійсь корчмі, і, можливо, пара великих зелених огірочків на додачу, і навіть запіканка з вугрем та миска мідій, туди, де завжди десь знайдеться тепла стайня, щоб переночувати, а вранці ти завжди прокинешся на тому ж місці, де був звечора, і там ніде немає оцієї паскудної погоди. Коротше, я нічого не маю проти магії, та як для чарівника я, напевне, зліплений не з того тіста, тож я просто хочу повернутись додому!

– Але ж ти повинен... – збиралось заперечити одне із заклинань.

Надто пізно. Туга за домівкою, ота тонка еластична струна у підсвідомості, що змушує лосося вистрибувати з води і, долаючи пороги, прямувати три тисячі миль до чужинних морів чи спонукає лемінгів повертатись знов і знов на історичну батьківщину, якої – через незначний континентальний зсув – на тому місці вже нема, – ностальгія піднялася з глибини Ринсвіндової душі, як з’їдений перед сном бір’яні з креветками – із глибин шлунка, промайнула уздовж напруженої струни, що зв’язувала воєдино його стомлену душу і тіло, вперлася п’ятами як слід і смикнула...

Заклинання знову були самі всередині своєї «Октави».

Самі, якщо не рахувати Багажу.

Вони подивились на нього – не очима, звісно, – свідомістю, старою, як сам Дискосвіт, і сказали:

– Ти теж можеш забиратися звідси.

– ...зле.

Ринсвінд знав, що то говорив він сам – він упізнав свій голос. Якусь мить він роздивлявся усе довкола, але не так, як зазвичай – а визираючи крізь власні очі, наче шпигун, що підглядає через прорізані в картині отвори. Тоді він повернувся до тями.

– Ти як – нормально, Риншвінде? – запитав Коен. – Шхоже, ти на якийшь час відключився.

– Еге ж, і трошки зблід, – підхопила Бетан. – Так, наче хтось пройшов по твоїй могилі[16]16
  Стара англійська народна прикмета: якщо хтось пройдеться тим місцем, де колись буде твоя могила, ти обов’язково здригнешся, збліднеш або вкриєшся гусячою шкірою. – Прим. пер.


[Закрыть].

– Гм... так, напевне, той хтось був я, – сказав він. Витягнувши перед собою руку, він перелічив пальці. Виявилось, що їх стільки, скільки й повинно бути.

– М-м-м... а я взагалі якось рухався? – запитав він.

– Ти просто втупився у вогонь, наче привида побачив, – відповіла Бетан.

Позаду них почувся стогін. Двоцвіт припіднявся на купі шкур і сів, обхопивши руками голову.

Його погляд врешті зупинився на них. Він беззвучно ворушив губами.

– То був достоту чудернацький... сон, – мовив він. – Що це за місце? Звідки я тут узявся?

– Бачиш, – почав Коен, – як хтошь би шказав, Творець Вшешвіту узяв жменю глини і...

– Та ні, я маю на увазі – тут, – сказав Двоцвіт. – Це ти, Ринсвінде?

– Авжеж, – відгукнувся чарівник, на хвильку все ж засумнівавшись у правдивості своїх слів.

– Там був цей... такий годинник, що... і оті люди, котрі... – сказав Двоцвіт. Він затрусив головою, проганяючи свої видіння. – А чому тут так відгонить кіньми?

– Ти заслаб, – пояснив йому Ринсвінд. – В тебе були галюцинації.

– Так... напевне, так і було, – Двоцвіт поглянув на свої груди. – Але тоді, звідки у мене...

Ринсвінд схопився з місця.

– Даруйте, тут така задуха, мусимо ковтнути свіжого повітря, – скоромовкою проказав він. Знявши ремінець іконографа з шиї Двоцвіта, він метнувся до виходу з намету.

– Я не помітила оте, коли він заходив, – сказала Бетан. Коен знизав плечима.

Ринсвінду вдалося відбігти від юрти на кілька ярдів, перш ніж коліщатко на іконографі почало клацати. Останнє зусилля – і коробка вичавила з себе останній знімок, який зробив бісик-знімкар.

Ринсвінд підхопив його.

Те, що на ньому було зображено, мало б дуже моторошний вигляд навіть серед білого дня. А при холодному зоряному світлі, з багряним відблиском спалахів лиховісної нової зірки, воно мало набагато гірший вигляд.

– Ні, – тихо мовив Ринсвінд. – Ні, все було не так, там був будинок, і та дівчина, і...[17]17
  Відсилання до класичного оповідання Абрахама Мерріта «Три рядки старофранцузькою» (1919). За сюжетом, під час Першої світової солдат потрапляє до світу померлих, де зустрічає дівчину та її матір, які запрошують його до свого маєтку. Коли він хоче повернутися назад, дівчина залишає йому записку на пам’ять. Потім з’ясовується, що над солдатом поставили дослід: він перебував у стані крайнього виснаження, і під гіпнозом його мозок склав у цілісну історію запропоновані ключові слова та речі. Солдат не хоче вірити: все було настільки яскравим і справжнім – і дівчина, і будинок! А потім помічає папірець, який до експерименту був порожнім, а тепер на ньому кілька рядків старофранцузькою. – Прим. конс.


[Закрыть]

– Ти бачиш те, що бачиш ти, а я малюю те, що бачу я, – озвався бісик через дверцята. – Те, що бачу я – справжнє. Для цього мене і вишколили. Тож я бачу тільки те, що насправді існує.

По скрипучому примерзлому снігу до Ринсвінда підповзала неясна тінь. То був Багаж. Ринсвінд, який зазвичай ставився до нього без особливої приязні і довіри, несподівано відчув, що радий бачити щось знайоме і найбільш нормальне з усього, що йому довелося зустріти останнім часом.

– О, бачу, ти нас таки знайшов, – сказав Ринсвінд. Багаж клацнув кришкою.

– Гаразд, а що ж бачив ти? – спитав Ринсвінд. – Ти озирався?

Багаж нічого не відповів.

Якусь хвилю вони мовчали, наче два воїни, яким пощастило винести ноги з кривавого побоїща і які тепер спинились, щоб перевести дух і відновити душевну рівновагу.

Тоді Ринсвінд гукнув його:

– Ходімо, там всередині горить багаття, – він простягнув руку, щоб поплескати Багаж по кришці. Той злісно клацнув нею, ледь не відкусивши йому пальці. Життя знову повернулося у звичне русло.

Наступний день пробудив їх ясним і чистим морозяним світанком. Небо скидалося на голубий купол над білим полотнищем диска і загалом створювало враження такої ж свіжості й чистоти, як осяйна усмішка в рекламі зубної пасти, якби не рожева цятка на горизонті.

– Тепер її видно навіть удень, – зауважив Коен. – Що ш воно таке?

Він вичікувально подивився на Ринсвінда, який зашарівся.

– І чого ви всі на мене так витріщились? – сердито бовкнув чарівник. – Я не знаю, що це таке, може, якась комета абощо.

– Воно нас всіх спалить? – спитала Бетан.

– Звідки мені знати? Комети в мене ще не потрапляли.

Вузькою колоною вони рушили верхи на конях по сліпучо-білому полі. Люди з племені Коноводів, які, здавалося, мали особливу повагу до Коєна, дали їм своїх коней, разом з вказівками, як дістатися до річки Смарл, що текла в узбічному напрямку за сто миль звідти, де, за припущенням Коєна, Ринсвінд з Двоцвітом могли знайти судно, яке б доправило їх до Округлого моря. Він також заявив, що має намір супроводжувати їх, позаяк такий мороз – не на його старі кості.

Бетан хутко заявила, що також до них приєднується, на випадок якщо Коєну знадобиться що-небудь розтерти. Ринсвінд не міг не відчути, як у повітрі витають якісь флюїди. Взяти хоча б те, що Коєну спало на думку розчесати свою бороду.

– Думаю, вона тобою захопилась, – сказав він. Коен зітхнув.

– Якби ж я був років на двадцять молодшим, – журливо сказав він.

– І що тоді?

– Мені було б шістдесят шім.

– А до чого тут це?

– Ну – як би це сказати? Коли я був молодим і крашивим – тим, хто мечем викарбовував швоє ім’я на шкрижалях ішторії, гай-гай, мені тоді подобались руді та норовливі молодички.

– Ага.

– Тоді я штав трохи штаршим і почав переважно задивлятися на білявок із проблишком мудрошті в очах.

– О! Справді?

– А тоді я став ще трохи старшим і почав розуміти крашу темноволоших жінок палкої вдачі.

Він замовчав. Ринсвінд чекав на продовження.

– Ну? – не втерпів зрештою він. – А далі що? Що ти тепер шукаєш в жінці?

Коен подивився на нього своїм єдиним сльозавим оком.

– Терпеливішть, – відповів варвар.

– Повірити не можу! – вигукнув голос позаду них. – Я їду разом із самим Коеном Варваром!

То був Двоцвіт. Із самісінького ранку він стрибав довкола, наче мавпа, якій вручили ключ від бананової плантації, після того як виявив, що дихає одним повітрям з найславетнішим героєм усіх часів.

– Він чашом не жнущається в такий шпошіб? – спитав Коен у Ринсвінда.

– Ні. Це його звична манера.

Коен повернувся у сідлі. Двоцвіт радісно заусміхався до нього і помахав рукою на знак пошани. Обернувшись назад, Коен забурчав.

– Чи він не бачить? Він же має очі!

– Так, але вони влаштовані трохи інакше, ніж в інших людей. Можеш мені повірити. Тобто... ну, пам’ятаєш оту юрту кочівників-коноводів, де ми провели вчорашню ніч?

– Звітно.

– Чи сказав би ти, що в ній було досить темно і брудно, і смерділо старою клячою, що доживає останні дні?

– Дуже точний опит, як на мене.

– А от він би заперечив. Він би сказав, що то був чудесний варварський намет, прикрашений шкурами прекрасних звірів, впольованих косоокими воїнами, що живуть на окраїні цивілізації, і пахнуло в ньому рідкісними і дивовижними смолами, купленими у погоничів верблюдів, коли їхній караван перетинав неуторовані... ну, і далі в тому ж дусі. Я не жартую, – додав він.

– Він що – шхиблений?

– Щось таке. Проте цей схиблений має купу грошей.

– Ба, в такому разі він не може бути геть дурним. Я таких бачив; якщо чоловік має купу грошей, він – прошто екшчентричний.

Коен знову обернувся назад. Двоцвіт саме розповідав Бетан, як Коен сам-один розправився зі змієвоїнами, над якими правив чаклун С’белінд, та поцупив священний діамант з велетенської статуї крокодилобога Оффлера.

Дивна посмішка закралася поміж зморщок на обличчі Коєна.

– Я можу сказати, щоб він замовк, якщо хочеш, – запропонував Ринсвінд.

– І він замовкне?

– Та ні, не думаю.

– Тоді нехай белькоче, – сказав Коен. Його рука лягла на руків’я меча, відполіроване до блиску міцною долонею, що стискала його впродовж десятиліть.

– І попри все, мені подобаються його очі, – підвів риску Коен. – Вони бачать крізь товщу п’ятдесяти років.

За сто ярдів позаду, незграбно стрибаючи крізь снігові замети, до них наближався Багаж. Ніхто ніколи ні про що не питав його думки.

Надвечір вони дісталися до краю високогір’я і почали спускатися вниз по схилу крізь похмурі смерекові ліси, які лиш злегка припорошило снігом. Це була місцевість величезних скелястих гір із зазубреними вершинами та таких вузьких і глибоких ущелин, що день тут тривав щонайбільше двадцять хвилин. Дика, обвіяна вітрами сторона, саме така, де вам можуть зустрітися...

– Тролі, – сказав Коен, принюхуючись.

Ринсвінд тривожно озирнувся на всі боки у червонястому вечірньому світлі. Скелі, які щойно здавалися абсолютно нормальними, раптом почали здаватися оселями підозрілих істот. А тіні, які він не хотів би побачити зайвий раз, тепер ожили, і це не на жарт лякало.

– Мені подобаються тролі, – повідомив Двоцвіт.

– Ні, не подобаються, – відрізав Ринсвінд. – Це неможливо. Вони величезні і гулясті, до того ж жеруть людей.

– Ні, неправда, – відгукнувся Коен, лантухом сповзаючи з коня і заходячись масувати свої коліна. – Поширене хибне шудження, щоб ви жнали. Тролі ніколи нікого не жерли.

– Ні?

– Авжеж, ні. Вони жавжди випльовують рештки. Не перетравлюють людей, яшно? Жвичайний троль не бажає більшого від життя, ніж добрий шматок граніту... ну, може, ще плитку вапняку на жакушку. Хтошь мені розповідав, це тому, що вони кремеж... кремнежеж... – Коен замовк і витер слину з бороди, – шкладаються ж каменю, от.

Ринсвінд закивав головою. Тролі були відомі в Анк-Морпорку, певна річ, і частенько наймалися на роботу особистими охоронцями. Їхнє утримання, як правило, обходилося недешево, доки вони не призвичаювалися виходити з будинку через двері, а не просто навмання – крізь найближчу стіну.

Вони мимохідь збирали хмиз для багаття, а Коен тим часом вів далі:

– Тролячі жуби – ото шила.

– Чому ж? – поцікавилась Бетан.

– Не інакше як діаманти. Знаєш, єдина річ, що може трощити шкелі, та їм однаково доводиться відрощувати нові щороку – повний комплект.

– До речі, про зуби... – озвався Двоцвіт.

– Ну, кажи.

– Я не міг не помітити...

– Ну, що?

– Та нічого, – передумав Двоцвіт.

– Шправді? Ех... Нумо рожкладати вогонь, поки ще не жовшім штемніло. А тоді, – обличчя Коєна спохмурніло, – гадаю, нам треба жготувати шуп.

– Ринсвінд впорається з цим за одним махом, – жваво сказав Двоцвіт. – Він знає геть усе про трави і корінці, і все таке.

Коен кинув на Ринсвінда погляд, що ясно говорив: він, Коен, цьому не повірив.

– Кочівники дали нам жі тобою трохи в’яленої конини, – сказав він. – Якщо знайдете кілька цибулин і ше шошь такого штибу, шмак буде ліпшим.

– Але я... – Ринсвінд хотів було визнати свою некомпетентність, та передумав. В усякому разі, міркував він, я знаю, який вигляд має цибуля, це така м’яка біла бульбина із зеленим чубком, що стирчить зверху, напевне, має бути досить помітною.

– То мені йти її шукати чи як? – спитав він.

– Ага.

– Он там, у тих густих темних хащах?

– Так, шаме в таких мішцях вони й роштуть.

– Маєш на увазі, там, де усі ті глибокі вибалки і ще казна-що?

– Ідеальна міштинка, я б шкажав.

– Так, я теж так думаю, – гірко мовив Ринсвінд і рушив у вказаному напрямку, думаючи між тим, як же приманюють дику цибулю. Хоч її можна побачити у зв’язках, що розвішані на базарних лотках, вона, напевне, не росте отак; напевне, селяни чи хто там ще залучають особливу породу гончаків абощо, або насвистують яких пісень, щоб її приманити.

На небі вже з’явилося кілька перших зірочок, коли він почав безцільно штурхати патиком листя і траву. Світляні гриби, неприємно органічні і на вигляд наче сексуальні іграшки для гномів, звучно чвакали під ногами.

Якась дрібна комашня кусала його. Інші істоти, на щастя, невидимі, стрибали і розбігались у кущі, докірливо крекчучи.

– Цибуле! – прошепотів Ринсвінд. – Ти тут?

– Її там ціла грядка біля он того старого тиса, – сказав голос у нього над вухом.

– О, – зрадів Ринсвінд. – Чудово.

Далі залягла тривала мовчанка, не рахуючи дзижчання комарів біля Ринсвіндових вух.

Він завмер на місці мов вкопаний. Він навіть очима не повів.

Нарешті наважився сказати:

– Пробачте.

– Що таке?

– А котре з отих дерев – тис?

– Оте невеличке з наростами та темно-зеленими голочками.

– О, так. Бачу. Ще раз спасибі.

Він не рухався з місця. Врешті-решт голос спитав буденним тоном:

– Тобі ще чимось допомогти?

– Ти ж – не дерево, правда? – запитав Ринсвінд, продовжуючи дивитись прямо поперед себе.

– Не кажи дурниць. Дерева не говорять.

– Вибач. Просто останнім часом я трохи плутаюся в деревах, ти ж знаєш, як воно бува.

– Насправді ні. Бо я – камінь.

Ринсвінд намагався не виказати голосом свого хвилювання.

– Так, авжеж, – поволі сказав він. – Ну, тоді я йду позбираю оту цибулю.

– Смачного.

З невимушеним виглядом він обережно рушив уперед і вже за кілька кроків помітив купку мичкуватих білих рослин, що причаїлися в кущах, акуратно висмикнув їх із землі і обернувся.

Трохи далі від нього стояв великий камінь. Втім, каміння було тут усюди – сам Диск у цьому місці оголив свої кістки.

Він суворо подивився на тисове дерево – про всяк випадок, щоб воно не надумало заговорити. Та тис, оскільки був досить замкнутим, ніколи не чув про Ринсвінда, деревного пророка, та й взагалі був у дрімоті.

– Адже то був ти, Двоцвіте, я відразу здогадався, що то був ти, – сказав Ринсвінд. Його голос несподівано прозвучав якось дуже виразно і самотньо у сутінках, що ставали дедалі густішими.

Ринсвінд пригадав той єдиний факт, який він точно знав про тролів, а саме: вони перетворюються на камінь, коли на них потрапляє сонячне проміння, відтак кожному, хто наймав тролів на роботу впродовж світлового дня, доводилося витрачати чимало грошей на захисний крем.

Та зрештою, якщо задуматися, ніде не говорилося про те, що стається з ними після того, як сонце заходить знову...

Останні краплини сонячного світла стекли з довколишнього краєвиду. І несподівано виявилося, що довкола дуже багато каміння.

– Щось він забарився з тією цибулею, – сказав Двоцвіт. – Може, краще підемо і пошукаємо його, як гадаєш?

– Чарівники шамі можуть про шебе подбати, – сказав Коен. – Не хвилюйшя, – він скривився. Бетан саме обстригала йому нігті на ногах.

– Знаєш, він не такий вже й сильний маг, – сказав Двоцвіт, підсовуючись ближче до вогню. – Я б не сказав це йому у вічі, та, – він нахилився ближче до Коєна, – я насправді ніколи не бачив, щоб він творив якусь магію.

– Так, давай-но другу ногу, – сказала Бетан.

– Ти – шама люб’яжність.

– В тебе були б досить гарні ноги, якби лиш ти за ними доглядав.

– Ждається, я вже не ждатний так нагинатишя, як колишь, – зніяковіло сказав Коен. – З моєю роботою, зрозуміло, не часто зустрічаєш майстрів з педикюру. Ото справді потішно. Я зустрічав вдосталь шлужителів культу змій, божевільних богів, войовничих ватажків і ніколи – майстрів з педикюру. Гадаю, воно шправді було б якось недоречно – Коен Проти Педикюрників...

– Або Коен і Фатальні Костоправи, – припустила Бетан. Коен реготнув.

– Або Коен і Скажені Дантисти! – засміявся Двоцвіт.

Коен вмить стулив рота.

– І що тут такого смішного? – спитав він голосом, в якому з’явилися металічні нотки.

– Ох, ет... ну... – пробелькотів Двоцвіт. – Бачиш, твої зуби...

– І що з ними? – гаркнув Коен.

Двоцвіт ковтнув.

– Я не міг не помітити, що вони... м-м-м... розташовані не в тій самій географічній місцевості, що й твій рот.

Коен пронизав його поглядом.

Тоді якось зм’як і враз став здаватися хирлявим та старим.

– Твоя правда, – тихо сказав він. – Я на тебе не ображають. Важко бути героєм беж жубів. Не важить, що ще ти можеш втратити, ти можеш навіть обійтися одним оком, та варто їм побачити рот, де одні лиш яшна, і ніхто до тебе не плавиться шерйозно.

– Я ставлюся до тебе серйозно, – підтримала його Бетан.

– Чому ж ти не хочеш нові зуби? – безтурботно озвався Двоцвіт.

– Так, звішно, якби я був акулою або ще чим, я б обов’яшково відроштив кілька жубів, – ущипливо відповів Коен.

– Та ні, їх купують, – сказав Двоцвіт. – Дивись, я тобі покажу... е-е, Бетан, відвернися на хвильку, – він зачекав, доки вона не відвернулась в інший бік, а тоді приклав долоню до рота.

– Тепер ти шам бачиш, – сказав він.

Бетан почула, як Коен здивовано охнув.

– Ти мошеш виймати швої жуби?

– Ну так. В мене є кілька таких моштів. Даруй... – почувся звук, наче Двоцвіт щось ковтнув, а тоді вже більш звичним голосом сказав: – Це, безперечно, дуже зручно.

В голосі Коєна забриніло благоговіння чи принаймні така шаноба, яку лиш можна відчувати без зубів, що, в принципі, нічим не відрізняється від тієї, яку відчувають і з зубами, хіба що звучить вона далеко не так виразно.

– Думаю шобі! – сказав він. – Коли вони в тебе болять, ти прошто виймаєш їх, і нехай болять шобі без тебе, еге ж? Покажуєш малим пашкудникам, де раки жимують, і дивишшя, як їм до вподоби боліти наодинці!

– Це не зовсім так, – обережно промовив Двоцвіт. – Вони не мої, вони просто мені належать.

– Ти поклав шобі чужі жуби в рот?!

– Та ні, їх для мене виготовили – там, звідки я родом, чимало людей такі носять, це...

Однак лекція Двоцвіта про дива сучасної стоматологи так і не відбулася, бо його хтось стукнув.

Маленький місяць Диска насилу просувався по зоряному небу. Він світився своїм власним сяйвом, завдяки незрозумілій і радше малоефективній астрономічній компоновці Творця, і був густо населений усілякими місячними богинями, котрі в цей момент не звертали особливої уваги на те, що відбувається на Диску, бо готували петицію щодо Крижаних Велетнів.

Якби вони все-таки поглянули вниз, то побачили б, як Ринсвінд щось жваво пояснює купі каміння.

Тролі – одна з найстаріших форм життя у мультивсесвіті, що бере свій початок від першої спроби зародити життя на Диску без отої драглистої протоплазми. Деякі тролі живуть дуже довго, впадаючи в сплячку влітку та лягаючи спати вдень, оскільки на них впливає тепло і робить їх повільними. Їхня геологія і справді вражає. Тут можна було б говорити про трибологію, згадати напівпровідникові властивості неочищеного кремнію, можна було б також говорити про велетенських доісторичних тролів, які утворюють собою більшість головних гірських масивів Диска і завдадуть серйозного клопоту, якщо колись прокинуться, та незаперечним є один простий факт: без потужного всепроникного магічного поля Диска тролі давним-давно б вимерли.

Психіатрію на Диску не винайшли. Ніхто ніколи не підсовував Ринсвіндові під ніс чорнильну пляму на білому аркуші, щоб перевірити, чи в його голові не завелися таргани. Тож коли б йому довелось пояснювати, яким чином скелі знову обертаються на тролів, він би лиш забелькотів щось невиразне про те, як перед очима несподівано з’являються картинки, коли довго дивишся на вогонь чи хмари.

Ось перед ним звичайнісінька скеля, і раптом декілька тріщин, які й до того на ній були, набирають вигляду рота або загостреного вуха.

А вже за хвилю, хоча, фактично, нічого не змінюється, на її місці сидить троль, усміхаючись йому повним діамантів ротом.

«Вони не зможуть мене перетравити, – нагадав він собі. – Їх від мене знудить».

Це було невеликою втіхою.

– Значить, ти – Ринсвінд, чарівник, – сказав камінь, що був найближче. Це прозвучало так, наче хтось промчав по гравію. – Це ж треба. Я думав, ти будеш вищим.

– Може, він трохи стоптався, – сказав інший. – Та легенда – страшенно давня.

Ринсвінд незграбно зсунувся.

Він був абсолютно певний, що цей камінь, на якому він сидів, почав змінювати свою форму, і тепер малесенький троль – ледве завбільшки з гальку – вмостився по-панібратськи на його нозі й зацікавлено його роздивлявся.

– Легенда? – здивувався він. – Яка легенда?

– Вона передавалася від гори до камінця ще з вечірньої зорі усіх часів[18]18
  Цікава метафора. Для тролів, що були нічними істотами, вранішня зоря усіх часів, – звісно, справа майбутнього. – Прим, авт.


[Закрыть], – мовив перший троль. – Коли червона зірка осяє небокрай, чарівник Ринсвінд прийде сюди шукати цибулю. Не кусайте його. Дуже важливо, щоб ви допомогли йому лишитися живим.

Вони замовчали.

– І це все? – спитав Ринсвінд.

– Так, – відповів троль. – Вона нас самих завжди бентежила. Більшість наших легенд – значно захопливіші. У давні часи скелі жили набагато цікавішим життям.

– Справді? – байдуже відгукнувся Ринсвінд.

– О, звісно. То була одна суцільна розвага. Повсюди вулкани. Бути каменем таки дійсно щось важило. Навіть не йшлося про оте безглуздя щодо осадових порід: ти був з вулканічних або тебе просто не існувало. Тепер, звісно, це в минулому. Люди сьогодні кажуть, що вони міцні мов кремінь... хе, та вони в кращому випадку сланець. Ба ні, навіть крейда. Я б особливо не задирав носа, якби мене використовували, щоб малювати, згоден?