Текст книги "Химерне сяйво"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 14 страниц)

Террі Пратчетт
Химерне сяйво

Сонце вставало повільно, наче сумніваючись, чи вартує це таких зусиль.

На Диску займалася зоря, провіщаючи новий день, але якось спроквола, – і ось чому.

Коли світло наштовхується на сильне магічне поле, воно втрачає всю свою настирливість. І відразу ж уповільнює рух. А в Дискосвіті магія була такою бентежно сильною, що м’яке жовтяве вранішнє світло огортало сонний краєвид, наче обійми ніжного коханця чи, як хтось би сказав, розтікалося, мов золотистий сироп. Воно затрималося на якусь мить, щоб заповнити долини. Далі поповзло уверх гірськими хребтами. Коли воно дісталося Серця Небес, шпиля з сірого каменю та зеленого льоду, що височів на десять миль, позначав Осердя Дискосвіту і був оселею його богів, воно вже нуртувало пристрастю і врешті-решт нечутно, наче оксамит, накрило темний ландшафт позаду скелі потужним неспішним цунамі.

Такого ви не побачите ніде, на жодному іншому світі.

Звісно, жоден інший світ не пливе крізь зоряну нескінченність, тримаючись на плечах чотирьох гігантських слонів, що примостилися на панцирі гігантської черепахи. Його ім’я – чи Її, згідно з іншою філософською школою – було Великий А’Туїн; він – чи, як могло статися, вона – не відіграватиме провідну роль в подіях, про які йтиметься далі, проте для розуміння Дискосвіту загалом надзвичайно важливо знати, що він – чи вона – є там унизу, під шахтами, морським намулом і фальшивими скам’янілими рештками, які Творець розкидав лише заради того, щоб збити з пантелику археологів і підкинути їм сміховинні гіпотези.

Великий А’Туїн, космічна черепаха, чий панцир вкритий водневою памороззю, здірявлений метеорами та виглянсуваний астероїдним пилом. Великий А’Туїн, чиї очі були наче два прадавні моря, а голова – завбільшки з цілий континент, через який думки пропливали немов малі іскристі глетчери. Великий А’Туїн – з масивними млявими плавцями та панциром, що, мов дзеркало, відбивав зоряне сяйво, – неквапом рухався крізь темну млу міжгалактичного простору, несучи на собі Дискосвіт. Гігантський, як світи. Прадавній, як Час. Терплячий, мов цеглина.

Філософи, правду кажучи, так нічого й не збагнули. Насправді Великий А’Туїн має чудове дозвілля.

Великий А’Туїн – єдина істота в цілому всесвіті, котра достеменно знає, куди прямує.

Філософи, звісно, споконвіку сперечаються про те, куди саме він прямує, і постійно бідкаються, що можуть так ніколи цього й не довідатися.

Втім, за якихось два місяці вони про все дізнаються. І тоді матимуть достатньо причин, щоб бідкатися...

Була ще одна проблема, яка довгий час хвилювала тих філософів на Диску, які були наділені багатшою уявою, а саме – стать Великого А’Туїна; вони витратили чимало зусиль та часу у спробах розв’язати її раз і назавжди.

Результати цих зусиль починають вимальовуватися, наче велика темна тінь, що пропливає, як велетенський гребінь з черепашачого панцира.

Це – бронзовий корпус «Безстрашного мандрівника», що несеться повз, повністю втративши контроль, – такий собі космічний корабель епохи неоліту, змайстрований і спущений через край диска астрономами-жерцями Круля, що зручно розташований на самому узбіччі і доводить, всупереч поширеній думці, що самозапуск космічного човна – цілком реальна річ[1]1
  Гра слів «free launch» (самозапуск) та «free lunch» (безкоштовний обід), що відсилає нас до фрази «безкоштовних обідів не буває» (there ain’t по such thing as a free lunch), що належить економістові Джону Кеннету Гелбрейту і була ключовою у науково-фантастичному романі Роберта Гайнлайна «The Moon Is a Harsh Mistress». – Прим. пер.


[Закрыть].

На борту човна перебуває перший турист Дискосвіту, Двоцвіт. Останні кілька місяців він провів у мандрах, відкриваючи для себе Диск, а тепер швидко від нього віддаляється з причин, які непросто пояснити та які пов’язані з його спробою втекти з Круля.

Ця спроба виявилася на тисячу відсотків успішною.

Втім, незважаючи на всі докази, що він може стати також і останнім туристом на Диску, Двоцвіт милується краєвидом.

Угорі, приблизно на дві милі вище від нього, продовжує своє вільне падіння чарівник Ринсвінд, одягнутий в те, що на Диску вважається костюмом астронавта. Уявіть собі водолазний костюм, створений людьми, що ніколи не бачили моря. Шість місяців тому Ринсвінд був абсолютно звичайним чарівником-невдахою. Тоді він зустрів Двоцвіта, за шалені гроші погодився бути його провідником на незнайомих теренах і відтоді, поміж своїми новими обов’язками, потрапляє у всілякі халепи – у нього стріляють, його залякують і переслідують, він опиняється підвішеним у різних висотних місцях без жодної надії на порятунок, а іноді – як-от зараз – падає звідти вниз. Він не милується навколишнім краєвидом, бо зараз у нього перед очима пробігає усе його життя і затуляє довколишні красоти. Йому тепер потрохи стає зрозумілим, наскільки важливо не забути про шолом, коли вдягаєш скафандр.

Тут можна було б згадати ще багато подій, які пояснюють, чому цих двох зараз відносить світ за очі і чому Багаж, якого востаннє бачили, коли він відчайдушно перебирав усіма своїми стома ніжками, намагаючись не відстати від господаря, – далебі не звичайна валіза – але такі пояснення забрали б доволі часу і, напевне, того не варті. Для прикладу, одного разу, кажуть, хтось запитав на вечірці відомого філософа Лі Тіна Улесника: «Чому ви тут?» – і на відповідь довелося чекати три роки.

Значно важливішим є те, що відбувається зараз у далекому космічному просторі, далеко вгорі над А’Туїном, слонами та чарівником, що швидко втрачає сили. Саму канву часопростору ось-ось прокрутить у сушарці.

Повітря було масним на дотик через очевидну присутність чарів та їдким від диму чорних воскових свічок, про склад яких розумний чоловік волів би краще не знати.

Було щось дуже незвичне у приміщенні глибоко в підземеллях Невидної академії, першого на Диску магічного університету. Передусім складалося враження, що в ньому було забагато вимірів – невидимих для ока, та все ж відчутно присутніх. Стіни були вкриті окультними символами, а більшу частину підлоги займала Восьмикратна Печать Стазису, що, як вважалося у магічних колах, повинна була мати таку ж гальмівну силу, як і влучно кинута цеглина.

Єдиними меблями в цьому приміщенні був пюпітр з темного дерева, вирізьблений у формі птаха – ну, будьмо чесні, у формі крилатої істоти, яку краще, мабуть, не роздивлятися детально, – а на пюпітрі, прикута товстим ланцюгом з багатьма навісними замками, лежала книга.

Це була велика, проте, на перший погляд, звичайнісінька книга. Інші книжки в бібліотеках Академії мали оправи, оздоблені рідкісним коштовним камінням та чудовим деревом або переплетені у шкіру дракона. А на цій була палітурка з досить потертої шкіри. В бібліотечних каталогах такі книжки зазвичай позначені як «ледь поплямовані», хоча правдивіше було б сказати, що вона мала такий вигляд, наче її пошарпали, погризли і практично розірвали на клапті.

Книга була замкнута металевими защіпками. Вони були не декоративними, а звичайними і дуже масивними – як і сам ланцюг, що швидше втримував книгу на припоні, аніж прикріплював її до пюпітра.

Складалося враження, що їх виготовив майстер, який точно знав, для чого вони призначені, і усе своє життя присвятив виготовленню упряжі для слонів.

Повітря загусло й звихрилось. Сторінки книги моторошно й неспішно зашелестіли, а тоді з них заструменіло м’яке голубе світло. У приміщенні стало так тихо, що простір, здавалося, починає повільно стискатися, немов кулак.

Шестеро чарівників у нічних сорочках по черзі зазирали всередину через решітку невеликого віконечка, що було на дверях. Ніхто з них не міг спати, коли поруч таке творилося – груба магічна енергія потужною хвилею здіймалася аж до самого даху Невидної академії.

– Так, – прозвучав чийсь голос. – Що тут відбувається? І чому мене не покликали?

Ґелдер Дощевіск, Верховний Заклинач Ордену Срібної Зірки, Суверенний Володар Священної Патериці, Єдиний і Незрівнянний Маг Восьмого Рівня і Триста четвертий Канцлер Невидної академії, мав неперевершений вигляд навіть у своїй червоній нічній сорочці з таємничими рунами, вишитими вручну, навіть у нічному ковпаку з китицею та зі свічником Крихітки Віллі Вінкі[2]2
  «With the Wee Willie Winkie candlestick in his hand» – посилання на дитячий віршик Матінки Гуски з традиційною ілюстрацією Віллі, що підіймається сходами, тримаючи перед собою свічник. – Прим. пер.


[Закрыть] у руці. Йому також майже вдавалося мати такий вигляд у капцях із пухнастими помпонами. Шість переляканих облич повернулися до нього.

– Е... але ж вас покликали, пане, – сказав один із чарівників-практикантів. – Саме тому ви зараз тут, – догідливо підказав він.

– Я маю на увазі, чому мене не покликали раніше? – гаркнув Ґелдер, розштовхуючи ліктями тих, хто заступав йому прохід до віконечка з ґратами.

– Е... раніше за кого, пане? – спитав чарівник.

Ґелдер пропік його поглядом, а тоді наважився зиркнути через решітку.

У кімнаті – там, де порошинки стикалися з потоком грубої магічної сили, тепер спалахували невеличкі вогники. Восьмикратна Печать роздулася пухирями, наче від опіків, і загорнулася всередину уздовж країв.

Книга, про яку йдеться, називалася «Октава» і, цілком очевидно, була далебі не простою книгою.

Існує, звісно, чимало відомих магічних книг. Комусь, мабуть, спаде на думку «Некротелекомнікон», сторінки якого зроблені зі шкіри прадавньої ящірки; хтось може пригадати «Книгу виходу близько одинадцятої»[3]3
  Обіграна одна з можливих назв давньоєгипетської «Книги мертвих», а також те, що в Британії донедавна паби відкривалися після одинадцятої. – Прим. пер. і конс.


[Закрыть], написану таємничою і трохи лінивою сектою лламаїстів; а хтось, мабуть, згадає «Страшенно смішний гримуар», який, як вважають, містить єдиний справдешній жарт, що залишився у всесвіті. Та всі вони скидаються на дрібні брошурки порівняно з «Октавою», яку Творець Всесвіту, як ходили чутки, забув – з властивою йому неуважністю – невдовзі після завершення своєї фундаментальної праці.

Усі вісім заклинань, що були ув’язнені на цих сторінках, провадили складне, приховане від стороннього ока власне життя, і загалом вважалося, що...

Брови Ґелдера збіглися на переніссі, поки він оцінював ситуацію в неспокійній кімнаті. Тепер, звісно, залишалося тільки сім заклинань. Якийсь молодий ідіот з-поміж студентів-чарівників одного разу крадькома зазирнув у цю книгу, і одне з заклинань вискочило з її сторінок та оселилося в його розумі. Нікому так і не вдалося до пуття з’ясувати, як це сталося. Чекайте, як же його звали? Вінсвонд?

Октаринові та пурпурові іскорки мерехтіли, пробігаючи уздовж корінця книги. Над пюпітром почало підійматися маленьке кільце диму, а важкі металеві защіпки, що замикали книгу, здавалося, починають стугоніти від напруги.

– Чому заклинання поводяться так неспокійно? – спитав один з молодших чарівників.

Ґелдер стенув плечима. Він не міг визнати вголос, що усе це починає не на жарт його непокоїти. Як досвідчений чарівник восьмого рівня, він міг бачити напівпримарні форми, які улесливо кривлялися й жестикулювали, на долі секунди з’являючись у повітрі, що вібрувало над книгою. Точнісінько так, як мошкара з’являється нізвідки перед грозою, накопичення справді великого потенціалу магічної енергії завжди приваблювало сутностей з хаотичних Підземельних Вимірів – гидких Потвор, що всуціль складалися з переплутаних органів і слини та вічно перебували в пошуках бодай якоїсь шпарини, через яку можна було би проникнути у світ людей[4]4
  Не будемо їх описувати детально, адже навіть наймиловидніші з них були схожі на гібрид восьминога з велосипедом. Загальновідомо, що потвори з небажаних всесвітів постійно шукають вхід до цього всесвіту, який, мовою парапсихології, є таким собі еквівалентом зручного для автобусів та ближчого до магазинів розташування. – Прим. авт.


[Закрыть]. Це треба було зупинити.

– Мені потрібен доброволець, – сказав він твердо.

Навкруги враз запанувала тиша. Тільки один звук було чути з-за дверей. То був огидний тихенький звук металевого ланцюга, що рветься від напруги.

– Ну що ж, гаразд, – сказав він. – У такому разі мені знадобляться срібні щипці, десь біля двох пінт котячої крові, невеличкий батіг і стілець...

Кажуть, що протилежністю шуму є тиша. Це неправда. Тиша – це тільки відсутність шуму. Тиша була б жахливим гармидером порівняно з тим несподіваним м’яким вибухом безшумності, що оглушив чарівників з тією ж силою, з якою кульбаба вистрілює сотнею білих дрібних парасольок.

З книги раптом пробився потужний струмінь разючого світла, черкнув стелю вогняним спалахом і зник.

Ґелдер витріщився на діру у стелі, не звертаючи уваги на пасма, що тліли в його бороді. Тоді театрально підняв догори вказівний палець.

– До горішніх кімнат, хутко! – крикнув він і помчав сходами наверх. Ляпаючи капцями та плутаючись у нічних сорочках, решта чарівників поквапилися слідом, перечіпаючись один за одного у завзятих спробах бути останніми.

Тим не менш усі вони дісталися горішньої кімнати саме вчасно, щоб побачити, як вогняна куля неабиякої магічної сили проникла крізь стелю до кімнати поверхом вище.

– Ох, – видихнув наймолодший чарівник, вказуючи на підлогу.

Ця кімната була частиною бібліотеки, доки крізь неї не проникли чари, люто переміщуючи усі можливіші частки на своєму шляху. Тож цілком логічно було припустити, що невеличкі пурпурові тритони раніше були частиною підлоги, а заварний крем з ананасовими кружальцями – можливо, якимись книгами. Пізніше дехто з чарівників присягався, що малий смутний орангутан, який сидів посеред того безладу на підлозі, дуже скидався на головного бібліотекаря.

Ґелдер не зводив погляду зі стелі.

– До кухні! – проревів він, пробираючись крізь заварний крем на підлозі до наступного сходового просвіту.

Ніхто так і не дізнався, на що перетворилася велика чавунна кухонна піч, бо вона проломила стіну і щезла без сліду, перш ніж ватага розхристаних магів з виряченими очима увірвалася до приміщення. Шеф-кухаря вегетаріанських страв значно пізніше знайшли в казані для юшки, зачувши його безпорадне белькотіння на зразок: «Свинячі гомілки! Гидотні свинячі гомілки!».

Останні згустки чарів, тепер вже ледь помітні, поступово танули на стелі.

– До Великої зали!

Сходи, що вели туди, були значно ширші та краще освітлені. Захекані, просякнуті пахощами ананаса, ті чарівники, що були трохи спритнішими, дісталися наверх, коли вогняна куля була вже посередині величезної зали, де повсякчас розгулювали протяги, – а саме актової зали Академії. Вона зависла нерухомо, лиш невеличкі збурення подеколи пробігали її поверхнею.

Чарівники, як відомо, курять. Мабуть, саме це пояснювало дружне покашлювання, таке глухе, наче доносилося з того світу, та хрипке, мов завивання пилки, сопіння позаду Ґелдера, який стояв мовчки, оцінюючи ситуацію, і міркував, чи не краще було б все ж де-небудь сховатись. Він схопив за барки одного з переляканих студентів.

– Приведіть мені ясновидців, провидців, ворожбитів та інтрасенсів! – гаркнув він. – Я хочу, щоб це дослідили!

Щось усередині вогняної кулі набирало форми. Примруживши очі, Ґелдер прикипів поглядом до форми, що народжувалась на його очах. Її не можна було не впізнати. То був всесвіт.

У цьому він не сумнівався ні на мить, бо мав у своєму кабінеті його модель, яку практично всі вважали набагато кращою за оригінал. Порівняно з можливостями, які відкривалися в роботі з такими матеріалами, як дрібний перламутр та тонкий кручений срібний дріт, Творець був у невиграшному становищі.

А крихітний всесвіт всередині вогняної кулі був, так би мовити, навдивовижу реальним. Єдине, чого йому бракувало – це забарвлення. Увесь він був білим, напівпрозорим і затуманеним.

Там були Великий А’Туїн, і чотири слони, і сам Диск. З того ракурсу, з якого Ґелдер його бачив, важко було роздивитися поверхню диска як слід, та він був цілковито впевнений, що вона теж виявиться абсолютно точно відтвореною. Втім, йому вдалося розрізнити мініатюрну копію Серця Небес, на самому вершечку якої жили сварливі та дещо буржуазні боги в палаці з мармуру, алебастру, з трикімнатними апартаментами, устеленими килимами «мокет» з довгим ворсом, – в палаці, який вони колись назвали Дунманіфестін[5]5
  Одним із популярних англійських звичаїв є присвоєння маєткам власних назв. Dunmanifestin (від англ. «done manifesting», тобто «відтепер не являтимуся людям») – відсилає до традиційної британської назви маєтків «Dunroamin» (від англ. «done roaming», тобто «відтепер залишатимуся тут, удома»). Водночас це і гра словами на іншому рівні: у шотландській та ірландскій мовах «Dun-» означає «пагорб» чи «замок» і додається до топонімів, – тож таким чином «Dunmanifestin» означає «Пагорб (або замок) божественних явлень». – Прим. пер. і конс.


[Закрыть]. Кожному мешканцю Диска з претензіями на освіченість завжди було надзвичайно прикро усвідомлювати, що ними керують боги, чиї уявлення про одухотворене мистецтво зводилися до мелодії дверних дзвінків.

Маленький всесвіт, все ще в зародку, почав потрохи ворушитись, нахиляючись убік...

Ґелдер хотів закричати, та йому раптом немов заціпило.

Потихеньку, але з незворотною силою вибуху форма збільшувалась в об’ємі.

Він дивився, охоплений жахом, що далі змінився щирим подивом, як куля промайнула крізь нього, наче марево. Простягнувши вперед руку, він спостерігав, як скелясті масиви, мов бліді привиди, з мовчазною рішучістю пропливали крізь його пальці.

Великий А’Туїн, вже завбільшки з будинок, тим часом спокійно опустився під підлогу.

А чарівники позаду Ґелдера стояли по пояс у морській воді. На якусь мить око Ґелдера упіймало обриси човна, меншого за наперсток, перш ніж його течією віднесло кудись крізь стіни.

– Мерщій на дах! – наказав він, тицьнувши тремтячим пальцем вгору.

Ті чарівники, в кого ще залишилось достатньо клепок в голові та сил ворушити кінцівками, побігли слідом за ним – убрід, поміж континентами, що, мов дощ, просочувались крізь кам’яні стіни.

Надворі все ще була ніч, та на обрії вже вгадувався світанок. Півмісяць у небі майже розтанув. Анк-Морпорк, найбільше місто на усьому узбережжі Округлого моря, міцно спав.

Хоча це твердження – не зовсім правдиве.

З одного боку, ті квартали міста, де народ зазвичай торгував овочами чи, скажімо, підковував коней, вирізьблював вишукані невеличкі прикраси з нефриту, міняв чужоземні гроші та майстрував столи, – загалом спали. Хіба би хтось страждав на безсоння. Чи, як іноді буває, встав серед ночі за природною потребою. З іншого боку, чимало менш законослухняних громадян були на ногах і досить активні – перелазили, приміром, через підвіконня чужих домівок, перерізали комусь горлянки, грабували одне одного, слухали голосну музику в прокурених винних погребах і в цілому збавляли час значно веселіше. Та більшість тварин все ж спали, за винятком щурів. Ну, і кажанів, звісно, теж. Але це вже був клопіт для комах...

Вся справа в тому, що описова література дуже рідко буває цілковито достовірною, і за правління анкського Патриція Олафа Квімбі Другого у рішучій спробі покласти край такому неподобству і зробити служби масової інформації чеснішими було видано певний закон. Тож якщо в легенді про того чи іншого уславленого героя йшлося, що «весь люд захоплюється його звитягою», будь-який бард, якщо лиш сам не хотів вкоротити свого віку, поспішно додавав: «Окрім купки людей у його рідному селищі, які вважали його брехуном, та ще багатьох інших, які взагалі про нього не чули».

Поетичне порівняння строго обмежувалось висловами типу «його славний кінь був бистрим, як вітер погожої днини, силою приблизно у три вузли», а будь-яка пустопорожня балаканина про даму серця, в чиїх очах втопився не один шкіпер, повинна була підтверджуватись доказами, що об’єкт замилування таки дійсно був схожий на пляшку рому.

Квімбі зрештою був убитий одним розгніваним поетом під час експерименту, що проводився на луці поблизу палацу, щоб довести правдивість приказки «перо – сильніше за меч», і ще за його пам’яті вона була доповнена фразою «якщо лиш меч – дуже короткий, а перо – дуже гостре».

Отже. Приблизно шістдесят сім, можливо, шістдесят вісім відсотків містян спали. Втім, це не означало, що інші його мешканці, заклопотані своїми здебільшого незаконними справами, помітили сірувату памороку, що просувалася вулицями. Тільки чарівники, призвичаєні бачити невидиме, спостерігали, як вона пінилася понад полями вдалині.

Оскільки Диск плаский, на ньому немає горизонту як такого. Будь-хто з відважних моряків, яким від надто тривалого споглядання яєць чи помаранчів приходили в голову чудернацькі ідеї, які зрештою спонукали їх вирушити на пошуки чогось докорінно іншого, дуже швидко з’ясовували, що кораблі у відкритому морі, які, як здавалося, зникають за краєм світу, таки дійсно за краєм світу зникали.

Однак існувала все-таки межа – навіть для Ґелдера – до якої людське око могло розрізняти віддалені об’єкти крізь пелену туману й диму.

Він подивився вгору. Високо в небі понад Академією прозирали обриси похмурої старовинної Вежі мистецтв, яку вважали найстарішою будівлею на Диску, з її славетними гвинтоподібними сходами, що налічували вісім тисяч вісімсот вісімдесят вісім сходинок. З її даху, обнесеного бійницями, що були улюбленим місцем воронів та напрочуд живих ґорґулій, чарівник міг бачити ген аж до самого краю Диска. Звісно, після того, як хвилин з десять жахливо відкашлювався.

– Хай йому грець! – пробурмотів він. – Чарівник я, зрештою, чи ні? Ав’єнто, тессалоус! Я хочу злетіти! Явіться, о духи повітря і темряви!

Простягнувши вперед мозолисту руку, він направив перст на частину покришеного парапету. Октаринове полум’я випорснуло з-під його пожовклих від нікотину нігтів і розбилося об камінь високо над його головою.

Парапет обвалився додолу. А Ґелдер, завдяки точно розрахованому обміну швидкостей, безшумно злетів у повітря, лиш нічна сорочка тріпотіла довкола його кістлявих ніг. Він піднімався все вище і вище, проносячись у блідому досвітньому світлі, наче... наче – гаразд, наче підстаркуватий, однак могутній маг, якого рухала вперед сила вміло порушеної рівноваги між шальками терезів всесвіту.

Він приземлився на купу старих гнізд і відновив рівновагу, вбираючи поглядом запаморочливий схід сонця над Диском.

О цій порі довгого року Округле море опинялося з того боку від Серця Небес, де сонце вже майже заходило за обрій, і коли денне світло вихлюпувалося на землі довкола Анк-Морпорка, тінь від гори розтинала пейзаж, наче стовпчик сонячного годинника Творця. Однак надвечір, підганяючи неквапливе світло до узбіччя світу, поволі піднімалася смуга молочно-білого туману.

Позаду Ґелдера тріснули сухі гілки. Він обернувся і побачив Імпера Траймона, свого першого помічника в Ордені, який був єдиним чарівником, хто не поступався йому в майстерності.

Якусь мить Ґелдер удавав, що не помічає його, зосередившись на тому, щоб якомога міцніше триматися за кам’яний мур та про всяк випадок поновити свої власні захисні чари.

Кар’єрне зростання у професії, що традиційно передбачала довге життя, відбувалося нешвидко, і серед молодших чарівників стало прийнятим досягати підвищення у ранзі, переступаючи через туфлі із загнутими носаками на захололих ногах своїх колег – попередньо витрусивши з них їхніх вже покійних власників. До того ж було щось таке в тому молодому Траймонові, що мимоволі насторожувало. Він не курив, пив тільки кип’ячену воду, і Ґелдер мав недобру підозру, що в нього є кебета. Він дуже рідко всміхався, а ще полюбляв цифри і всілякі організаційні схеми, які рясніли квадратами зі стрілками, що вказували на інші квадрати. Одним словом, він був із тих, хто охоче вживав слово «підлеглі» і справді мав це на увазі.

Увесь Диск, скільки можна було охопити оком, тепер був оповитий мерехтливою білуватою поволокою, що прилягла до нього наче друга шкіра.

Ґелдер поглянув униз на свої руки і побачив, що їх теж огортає бліде мереживо із сяючих ниток, які повторювали його найменший рух.

Він упізнав ці чари. Він і сам, бувало, ними користався. Але йому вони вдавалися гірше – значно гірше.

– Це чари Перемін, – сказав Траймон. – Увесь світ змінився.

«Деяким людям, – похмуро відзначив про себе Ґелдер, – вистачило б розуму проявити трохи чемності і додати знак оклику наприкінці такого вислову».

Почувся ледь чутний чистий звук, такий високий та різкий, що здавалося, то обірвалося десь мишаче серце.

– Що то було? – спитав він.

Траймон нашорошив вуха.

– До-дієз, гадаю, – відповів він.

Ґелдер промовчав. Білувате марево щезло, і перші звуки міста, що пробуджувалося зі сну, почали пробиватися до слуху двох чарівників. Усе здавалося точнісінько таким, як і раніше. Стільки магії – і все лиш для того, щоб світ залишився тим самим?

Він задумано поплескав по кишенях своєї нічної сорочки і врешті знайшов те, що шукав, закладене за вухом. Він поклав підмоклий недопалок собі до рота, викресав пальцями чарівний вогник і на повні груди затягнувся тією поганою самокруткою, аж доки з очей не посипались голубі іскри. Тоді кашлянув раз чи двічі.

Він дуже інтенсивно думав.

Він намагався пригадати, чи не боргує котрийсь із богів йому якусь послугу.

Власне кажучи, боги були спантеличені усім цим не менше за чарівників, та вони були безсилі що-небудь змінити, тим паче що вже котре століття вели битву з Крижаними Велетнями, які відмовилися повернути їм газонокосарку.

І все ж певною підказкою до розуміння, що насправді сталося, може бути той факт, що Ринсвінд, чиє минуле життя (в ретроспективному перегляді) саме дійшло до досить цікавого епізоду, в якому йому було років п’ятнадцять, – раптом виявив, що вже не помирає, а звисає догори ногами з соснового гілля.

Він спустився додолу без зусиль, скотившись, як торба з горба, з гілки на гілку, – аж доки не бехнув головою у купу сухої соснової хвої, де якийсь час лежав, хапаючи ротом повітря і обіцяючи собі поводитися краще.

Десь, він знав, повинен бути логічний зв’язок між тим, що з ним відбулося. Однієї миті ти помираєш, вилетівши за край світу, а вже наступної – висиш догори дриґом на дереві.

Як завжди бувало в такі моменти, з глибин його підсвідомості виринуло Оте Саме Заклинання.

Викладачі Невидної академії на загал вважали, що Ринсвінд так само надається до чародійства, як риба до скелелазіння. Його, напевне, так чи інакше витурили б з Академії – він був нездатний запам’ятовувати заклинання, та й куріння викликало у нього нудоту – однак справжніх неприємностей завдала уся та безглузда затія проникнути до кімнати, де перебувала прикута ланцюгами «Октава», і розгорнути її.

Та значно погіршував ситуацію той факт, що ніхто так і не міг збагнути, що саме змусило усі замки на якусь мить розімкнутися.

Те Заклинання було невибагливим квартирантом. Воно просто сиділо собі в його голові, наче стара ропуха на дні ставка. Але щоразу, як Ринсвінд почувався знесиленим до краю чи дуже наляканим, воно намагалося змусити Ринсвінда його проказати. Ніхто не знав, що могло статися, якби одне з Восьми Великих Заклинань промовили окремо, та усі сходилися на думці, що найкращим місцем для спостереження за наслідками такого експерименту був сусідній всесвіт.

Дивно було піймати себе на такій думці, лежачи на купі соснових голочок відразу після того, як випав через край світу у невідомість, та Ринсвінда не полишало відчуття, що Заклинання хотіло, щоб він залишився живим. «Мене це влаштовує», – подумав він.

Ринсвінд сів і обвів поглядом дерева. Він був міським чарівником і, хоча здогадувався, що дерева мають деякі видові відмінності, за якими їхні родичі їх розпізнають, напевне знав тільки одне: дерево встромляється у землю тим кінцем, на якому немає листя. Їх було надто багато, розміщених в абсолютно хаотичному порядку. І тут, вочевидь, не підмітали років сто.

Йому пригадалося щось про те, як визначити місце свого перебування, подивившись, з якого боку дерева росте мох. Проте ці дерева були вкриті мохом з усіх боків, а ще – дерев’яними бородавками і гачкуватими сухими гілками; якби дерева були людьми, ці точно сиділи б у кріслах-гойдалках.

Ринсвінд знічев’я копнув найближче дерево. З бездоганною влучністю воно скинуло згори жолудь прямо йому на голову. Він зойкнув. Дерево ж, старечим, мов столітня брама, голосом, сказало:

– Так тобі і треба.

Запала довга мовчанка.

Тоді Ринсвінд подав голос:

– Це ти сказало?

– Авжеж.

– І зараз – теж ти?

– Так.

– Ох, – він задумався на якусь хвилю. А тоді знову спробував: – Я все ж спитаю – так, про всяк випадок, – чи ти раптом не знаєш, як вибратися з лісу?

– Ні. Я нечасто подорожую, – відповіло дерево.

– Не життя, а гризота, мабуть, – сказав Ринсвінд.

– Не знаю. He уявляю, як можна жити по-іншому.

Ринсвінд придивився до нього уважніше. Воно здавалося точнісінько таким, як і всі інші дерева, які він бачив за своє життя.

– То ти – чарівне дерево? – спитав він.

– Такого досі ніхто не казав, – відізвалося воно. – Думаю, так.

Ринсвінд подумав: «Не може бути, щоб я розмовляв з деревом. Якби я справді з ним оце розмовляв, то мав би птаха в голові, але ж у мене його нема, а значить, дерева не можуть розмовляти».

– На все добре, – сказав він рішуче.

– Гей, не йди, – почало дерево і відразу ж збагнуло безнадійність ситуації. Воно дивилося, як він пошкандибав через хащі, а тоді занурилося у власні відчуття: як приємно сонце лоскотало листя, як плюскала і бурлила вода між корінням і як нуртували його соки, відгукуючись на природне тяжіння сонця та місяця. «Гризота, – подумало воно. – Це ж треба таке сказати! Дерева, звісно, теж можна гризти, он жуки, наприклад, тільки це й роблять, але здається мені, він мав на увазі щось зовсім інше. І ще: чи зміг би ти бути чимось іншим?»

Ринсвінд, власне, ніколи більше не розмовляв з цим конкретним деревом, та у їхній короткій бесіді зародилася перша релігія, пов’язана з культом дерев, яка з часом поширилася лісами усього світу. Її світоглядним принципом було таке: дерево, що було добрим деревом і вело скромне, чесне та спрямоване до сонця життя, могло розраховувати на продовження життя після смерті. Якщо ж воно було винятково добрим, його врешті-решт очікувала реінкарнація, і воно перевтілювалось на п’ять тисяч рулонів туалетного паперу. За кілька миль звідти Двоцвіт також потрохи оговтувався від несподіванки, коли зрозумів, що знову опинився на Диску. Він сидів на корпусі «Безстрашного мандрівника» і дивився, як той із бульканням опускається в темні води великого озера, з усіх боків оточеного деревами.

Як не дивно, такий хід подій його чомусь не особливо тривожив. Двоцвіт був туристом, першим із когорти послідовників, що далі з’являться на Диску, і кардинальне місце у його життєвій філософії займало тверде переконання, що з ним за замовчуванням не може трапитися нічого поганого, оскільки воно його не стосується; він також вважав, що будь-хто зрозуміє все, що б він не сказав, якщо говорити голосно і повільно, а також, що людям загалом можна довіряти і що позитивно налаштовані люди можуть вирішити між собою будь-які питання, якщо підійдуть до справи розсудливо.

На перший погляд, такі переконання мали не більшу цінність для виживання, ніж, скажімо, для риби парасоля, та, на Ринсвіндове здивування, усі вони, здавалося, оберталися на Двоцвітову користь і те, що дрібний чоловік вперто ігнорував будь-яку небезпеку, якимось дивним чином бентежило її настільки, що вона втрачала інтерес і забиралася геть.

Сама можливість затонути теж не мала з ним жодних шансів. Двоцвіт був цілковито переконаний, що в цивілізованому суспільстві людям просто не дозволять топитися, коли заманеться.

І все ж його трохи непокоїло, куди подівся його Багаж. Та Двоцвіт заспокоював себе думкою, що той був змайстрований з мудрої грушки, а значить, здатний про себе подбати.

Тим часом в іншій частині лісу один молодий шаман саме проходив дуже важливу частину своєї магічної практики. Він вже з’їв трохи священного мухомора, викурив люльку, набиту висушеним порошком священного кореневища, ретельно подрібнив і причастився містичним грибом через всі наявні отвори у своєму тілі, а тепер, схрестивши ноги і всівшись під сосною, зосереджувався передусім на тому, щоб увійти в контакт з чудесними й загадковими таємницями самої сутності Буття, та головним чином на тому, щоб не дати своїй маківці луснути.