Текст книги "Химерне сяйво"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 14 страниц)

– Мені шкода, що змусив вас чекати, панове, – збрехав він, енергійно потираючи руки. – Стільки різних справ, стільки всього потрібно залагодити, організувати – певен, ви мене розумієте.

Чарівники нишком перезирнулись між собою, поки Траймон влаштовувався на чільному місці за столом, з серйозним виглядом проглядаючи якісь папери.

– Куди поділося старе крісло Ґелдера, те, що на качиних ніжках і з бильцями у формі лев’ячих лап? – спитав Джіґлед Верт.

Воно зникло разом з більшою частиною інших старих меблів, і на їхньому місці тепер було декілька низьких шкіряних крісел, що здавалися дуже зручними, доки не посидиш в них хвилин зо п’ять.

– Крісло? Я наказав його спалити, – відповів Траймон, не підводячи голови.

– Спалити? Але ж воно було безцінним магічним артефактом, справжнім...

– Звичайний мотлох, дозволю собі сказати, – відрізав Траймон і послав у його бік щось на зразок посмішки. – Я впевнений, справжнім чарівникам не потрібні такі штукенції. А зараз я хотів би повернути вашу увагу до нагальних питань...

– Що це за папір? – спитав Джіґлед Верт, один із Вільних Клобучків, помахуючи документом, що лежав перед ним на столі, і своїм жестом виразив значно більше, ніж просто здивування, адже його власне крісло – там, у захаращеній і такій затишній вежі, що слугувала йому домівкою – було навіть ще пишніше оздоблене, ніж Ґелдерове.

– Це – порядок денний, Джіґледе, – терпляче пояснив Траймон.

– Який ще буряк денний?

– Це просто документ, який відображатиме хід обговорення робочих питань. Нічого складного, мені шкода, якщо тобі здається, що...

– Ми ж чудово обходились без цього раніше!

– Думаю, він був вам потрібен, мабуть, і раніше, просто ви цього не знали, – голос Траймона звучав вельми розсудливо.

Верт завагався.

– Що ж, гаразд, – неохоче погодився він, шукаючи поглядом підтримки у присутніх за столом, – але що це таке отут, де йдеться про... – він пильно вдивився у текст, – «Наступник Ґрейхолда Сполда». Адже ним стане старий Ранлет Вард, чи не так? Він чекав цього роками.

– Авжеж, та чи він впорається? – спитав Траймон.

– Що?

– Я впевнений, що ми всі усвідомлюємо важливість належного керівництва, – сказав Траймон. – Вард є – ну, так, по-своєму цінним для нас, ясна річ, проте...

– Це не наша справа, – втрутився один із групи чарівників.

– Ні, але мала би бути, – сказав Траймон.

Усі мовчали.

– Суперечить інтересам іншого Ордену? – висловив здогад Верт.

– Ні, звичайно, – відповів Траймон. – Я тільки хотів сказати, що ми могли б запропонувати... пораду. Втім, пропоную обговорити це питання трохи згодом...

Чарівники ніколи ще не чули про «політичну підтримку при проведенні кампанії», інакше Траймонові нізащо не вдалося б провернути усю цю оборудку. Та проста правда полягала в тому, що допомагати іншим захопити владу у свої руки чи навіть просто зміцнити свою власну позицію, було зовсім їм не властиво. В усіх справах кожен чарівник покладався виключно на себе самого. Подумаєш, клопіт – ворожі паранормальні сутності! Амбітному чарівникові доводилося витримувати постійні сутички з ворогами у своєму власному Ордені.

– Тепер, гадаю, нам слід розглянути справу Ринсвінда, – сказав Траймон.

– І того світила, – додав Верт. – Знаєш, люди починають звертати увагу.

– Так, вони говорять, що ми мали б якось діяти, – підтримав його Лум’єль Пантер, чарівник із Ордену Опівнічної Пори. – Тільки от як, мені цікаво?

– Дуже просто, – сказав Верт. – Вони кажуть, ми повинні прочитати «Октаву». Вони завжди так кажуть у подібних випадках. Поганий врожай? Читайте «Октаву». Худоба мре? Читайте «Октаву». Великі Заклинання вирішать усі негаразди.

– Ймовірно, в цьому є певний зміст, – сказав Траймон. – Мій... е-е... покійний попередник досить добре знав «Октаву».

– Ми всі її знаємо, – різко відповів Пантер, – і яка з цього користь? Вісім Великих Заклинань повинні працювати разом. Ет, згідний, якщо не буде іншого виходу, можливо, нам варто буде ризикнути, але усі вісім повинні бути прочитані разом і ніяк інакше – а одне з них застрягло у Ринсвіндовій голові.

– І нам не вдається його знайти, – продовжив Траймон. – От морока! А ми ж усі намагалися, приватним чином.

Чарівники зніяковіло перезирнулися. Зрештою, Верт озвався:

– Так. Гаразд. Викладаємо карти на стіл. Я наразі не можу його знайти.

– Я спробував шукати за допомогою кришталевої кулі, – сказав інший чарівник. – Нічого!

– А я відправляв своїх фамільярів, – сказав третій. Решта чарівників виструнчилася. Якщо вже на порядку денному сьогодні – зізнання у невдачах, то вони, хай йому трясця, пояснять, що доклали героїчних зусиль.

– І це все? Я от розіслав з дорученням демонів.

– Я заглядав у Дзеркало Огляду.

– Вчора увечері я все ж розкинув руни М’го.

– А я, до вашого відома, спробував скористатися і рунами, і дзеркалом, і навіть нутрощами прудколапа.

– Я перепитав усю звірину на полях та усіх птахів піднебесся.

– І як успіхи?

– Жодних.

– Ну, а я розпитав усіх найстаріших та мудріших цього краю, їй-бо, і віковічні скелі й гори теж.

Запанувала напружена мовчанка. Усі звернули погляд на чарівника, який щойно говорив. То був Ґенмак Тріголлет, з Почесних Провидців, який неспокійно засовався у своєму кріслі.

– І довів справу до кінця, здогадуюсь, – прозвучала чиясь репліка.

– Хіба я казав, що вони відповіли?

Траймон обвів очима стіл.

– А ось я послав декого на їхні пошуки, – сказав він із багатозначним виглядом.

Верт пирхнув.

– Останні дві спроби виявились не надто вдалими, еге ж?

– Це тому, що ми покладалися на магію, та вже цілком ясно, що Ринсвінду вдається якимось чином від неї ховатися. Але він не може заховати відбитки своїх ніг.

– Ти послав слідопита?

– Можна й так сказати.

– Героя? – Верту вдалося наповнити одне-єдине слово невимірно глибоким змістом. З такою інтонацією, десь в іншому всесвіті, мешканець півдня сказав би «клятих янкі».

Чарівники, затамувавши подих, дивилися на Траймона.

– Авжеж, – спокійно відказав він.

– А хто тебе уповноважив? – настовбурчився Верт. Траймон глянув на нього своїми сірими очима.

– Я сам. Мені не потрібен був ще хтось.

– Але ж це... це проти усіх правил! Відколи це чарівникам потрібно наймати героїв, щоб ті виконували за них їхню роботу?

– Відтоді, як чарівники виявили, що їхня магія ні на що не здатна! – відрізав Траймон.

– Це тимчасова затримка, не більше.

Траймон знизав плечима.

– Може, й так, – сказав він, – але у нас немає часу це з’ясовувати. Доведіть, що я помиляюся. Знайдіть Ринсвінда за допомогою кришталевої кулі чи ваших пернатих друзів. Та як на мене, хтось повинен проявити мудрість. Тож мені не залишається нічого іншого, окрім як діяти відповідно до вимог часу. Як зробила б кожна мудра людина.

Ні для кого не таємниця, що воїни та чарівники не ладнають між собою, бо одна сторона вважає іншу бандою кровожерливих ідіотів, які не можуть ходити й думати одночасно, а інша цілком природно ставиться з підозрою до групи чоловіків, які постійно щось бурмочуть собі під ніс і до того ж носять довгі шати. «Овва! – кажуть чарівники, – якщо ми й справді такі, як ви нас змальовуєте, що ж казати про усі ті шпичасті ошийники й умащені оліями м’язисті тіла у цій вашій Поганській асоціації для юнаків?» На що герої обурюються: «Нічого собі заява, як на купку диваків, що бояться підступити до жінки, пояснюючи це тим, що їхня чарівна сила буцімто від того розсіюється». «Все, – кажуть чарівники, – це вже занадто, ви і ваші показні шкіряні набедрені пов’язки». «Ну, звісно, – шкіряться на те герої, – чого ж ви тоді не...»

І так далі у тому ж дусі. Такі чвари тривають століттями і спричинили кілька серйозних битв, після яких чималий шмат землі залишився безлюдним внаслідок магічних коливань.[13]13
  Відсилання до Християнської асоціації для юнаків, організації, що була заснована 1844 року в Лондоні й існує до сьогодні. З певного моменту – всупереч реальним тенденціям – сприймалася як така, що пов’язана з гомосексуалами, див., зокрема, хіт гурту «Village People» під назвою «У.М.С.А.» (абревіатура Асоціації). – Прим. конс.


[Закрыть]

Герой, що саме в той час галопом гнав свого коня до Вихрових рівнин, не встрягав у подібні суперечки, оскільки герої не ставляться до них надто серйозно, та головним чином через те, що цей конкретний герой був героїнею. Героїнею з рудим волоссям.

На цьому етапі зазвичай хочеться зиркнути через плече на художника ілюстрацій і взятися за опис шкіряного одягу, ботфортів та оголених мечів.

Слова на зразок «повний», «круглий» і навіть «зухвалий» настирно пхаються поміж рядки, аж доки автор не прийме холодний душ і не приляже собі бодай на півгодини. Усе це загалом досить сміховинно, адже жодна жінка, що вирішила заробляти на кусень хліба, орудуючи мечем, звісно, не матиме такого вигляду, наче щойно зійшла з обкладинки каталогу просунутої дамської білизни для особливих клієнтів.

Ох, ну добре. Та мусимо зауважити, що хоча Херрена Хною-Фарбована Харрідан мала би приголомшливий вигляд після доброї ванни, регулярного манікюру та добірки шкіряного краму зі «Східної екзотики й аксесуарів для вбивчих іграшок By Ган Ліна» на вулиці Героїв, цієї миті вона була цілком доречно екіпірована легкою кольчугою, м’якими чобітками та коротким мечем.

Ну, гаразд. Чобітки, можливо, й справді були шкіряні. Але не чорні.

Її супроводжувала ватага смаглявих чоловіків, яких все одно точно вб’ють найближчим часом, тож описувати їх, мабуть, не конче потрібно. В їхньому вигляді не було нічого надзвичайного.

Слухайте, якщо вже ви наполягаєте, гаразд – вони також можуть мати шкіряний прикид.

Херрена була ними не дуже задоволена, та це були єдині вільні найманці, яких вдалося знайти в Морпорку. Багато мешканців, почувши про страхітливу нову зірку, покидали місто і вирушали до найближчих гір.

Проте в Херрени була своя причина прямувати до передгір’я. Від Вихрових рівнин у поправному та узбічному напрямках простягалися лисі схили Тролячих Костей. Херрена, яка впродовж багатьох років користалася винятково тими ж можливостями, що й будь-яка інша жінка, яка здатна змусити меч у своїх руках співати, покладалася на власні інстинкти.

Цей Ринсвінд, згідно слів Траймона, мав щурячу натуру.

Щурі ж, як відомо, полюбляють схованки. Хай там як, гори простягалися далеченько від Траймона, тож попри те, що він був її теперішнім роботодавцем, Херрену цей факт дуже тішив. Було щось таке у його поведінці, від чого в неї свербіли кулаки.

Ринсвінд знав, що мав би зараз панікувати, та це йому не вдавалося, а все тому – хоч він того й не усвідомлював – що емоції, як-от паніка чи гнів, повністю залежать від соків, що нуртують у залозах, а всі Ринсвіндові залози лишилися у його тілі.

Він не міг з упевненістю сказати, де було його фізичне тіло, та коли дивився униз, то бачив тоненьку голубу смужку, що простягалася від того місця, яке (керуючись здоровим глуздом) він все ж назвав би щиколоткою, у непроглядну темінь довкола нього, отож логічним було припустити, що його тіло було десь по її інший бік.

Воно було далеко не найкращим тілом з усіх можливих – він охоче б це підтвердив, але одна чи дві його частини все ж були йому небайдужі, і його раптом осяяла думка, що якщо ця маленька голуба ниточка обірветься, йому доведеться провести решту свого жи... свого існування, вештаючись поблизу дошок віджі[14]14
  Дощечка для спіритичних сеансів, за допомогою якої, як вважають деякі містики, можна говорити з духами. – Прим. пер.


[Закрыть], видаючи себе за чиїхось покійних тіток, та розважаючись усіма іншими доступними способами, як це роблять загублені душі, щоб згаяти час.

Від невимовного жаху такої перспективи він затерп від маківки до самих п’ят – так, що майже не відчував, як вони торкаються землі. Принаймні якоїсь землі; він дійшов висновку, що це була зовсім не та земля, яка – наскільки він пам’ятав – була не такою чорнющою і не ходила ходором під ногами у такий ганебний спосіб.

Він роззирнувся навкруги.

Суворі гостроверхі гори стриміли довкіл нього у височінь морозного неба, усіяного безжальними зорями, зорями, яких немає на жодній астрономічній карті мультивсесвіту, а між ними, якраз посередині гір, висів зловісний червоний диск. Ринсвінд здригнувся і відвів погляд убік. Земля під ним круто обривалася вниз, і тільки чути було, як сухий вітер шепоче над полупаними морозом скелями.

Вітер і справді щось шепотів. Імлисті вихри розвівали мантію чарівника і куйовдили його волосся, і Ринсвінду здавалося, що він чує якісь приглушені далекі голоси, які говорили приблизно таке: «Ти певен, що то були гриби в рагу? Я почуваюся трохи...», та «Чудовий краєвид відкривається, якщо нахилитись над оцим...», та «Не зчиняй галас, це всього лиш подряпина...», та «Дивись, куди тицяєш своїм луком, ще трохи, і ти б...» і так далі.

Він пошкандибав схилом гори, заткнувши пальцями вуха, аж доки не узрів видовище, яке дуже небагатьом із живих людей доводилося бачити за життя.

Земля під ногами йшла стрімко вниз, доки не перетворилася на широку вирву завширшки з добру милю, куди з вітром линуло шамотіння мертвих душ, таке глибоке і протяжне, що здавалося, то було дихання самого Диска.

Над тією дірою нависав тонкий скелястий шпиль, що закінчувався виступом, напевне, з сотню футів завширшки. Там наверху була садиба, з фруктовим садом, і квітниками, і невеличкою чорною хатиною.

До неї вела вузька стежина.

Ринсвінд оглянувся. Осяйну голубу смужку все ще було помітно.

Так само, як і Багаж.

Він спостерігав за чарівником, вмостившись на стежці.

Ринсвінд так і не зумів порозумітися з Багажем, у нього завжди було враження, що той дивиться на нього з мовчазним осудом. Та цього разу Багаж на нього не дивився. Він мав досить нещасний вигляд, наче собака, який, вивалявшись у коров’ячому лайні, щойно повернувся додому після веселої забави і виявив, що родина переїхала на інший континент.

– Гаразд, – сказав Ринсвінд. – Ходімо.

Багаж витягнув ніжки і подріботів стежкою слідом за чарівником.

Ринсвінд чомусь очікував, що сад на скелястому виступі буде геть занедбаний, та він був на диво добре доглянутий, і відчувалося, що той, хто його посадив, мав естетичний смак і надавав перевагу темно-пурпуровому, чорному, як ніч, та білому, як саван, кольорам. Величезні лілії ароматизували повітря. А посередині недавно покошеного газону був сонячний годинник без гномона.

Ринсвінд, крадучись, рушив стежиною, викладеною мозаїкою з мармурових камінців, і Багаж теж – за ним назирці, а тоді, опинившись позаду будинку, чарівник рвучко прочинив двері.

На нього поверх торбинок для годівлі дивилися четверо коней. Вони були абсолютно живі, теплокровні істоти і на вигляд – одні з найкраще доглянутих скакунів, яких Ринсвінд бачив за все своє життя. Великий білий жеребець займав окреме стійло, на одвірку біля нього висіла сріблясто-чорна збруя. Три інші були прив’язані перед копицею сіна при стіні з протилежного боку, так наче їх щойно залишили там випадкові гості. Коні дивилися на Ринсвінда з властивою тваринам неясною цікавістю.

У його щиколотку з розгону лупнувся Багаж. Чарівник, рвучко обернувшись, прошипів:

– Тпрусь, пішов звідси!

Багаж позадкував. Він мав достоту сконфужений вигляд.

Ринсвінд навшпиньках пробрався до задніх дверей і обережно їх прочинив. Вони вели у вимощений каменем коридор, який своєю чергою виходив у просторий передпокій.

Він поволі посунув уперед, міцно притиснувшись спиною до стіни. Багаж позаду зірвався навшпиньки і знервовано поквапився навздогін.

А сам передпокій...

Що ж, Ринсвінда непокоїв зовсім не той факт, що той був значно більшим, ніж увесь будиночок здавався знадвору; зважаючи, як швидко тепер мінявся світ, він би тільки саркастично пореготав, якби хто сказав, що бочка не влізе в кухоль. І річ була не в декорі, що нагадував ранній критичний стиль, з характерним чорним драпіруванням.

Річ була в годиннику. Він був дуже великим і займав увесь простір між двома округлими дерев’яними сходовими просвітами, вкритими вирізьбленими зображеннями таких істот, яких звичайна людина може побачити, хіба що прийнявши чималеньку дозу заборонених речовин.

Він мав дуже довгий маятник, і той маятник, неквапливо погойдуючись, цокав так, що на зубах з’являлась оскомина, бо це було власне оте демонстративне, настирливе цокання, яке хотіло, аби ти чітко собі затямив, що з кожним окремим «цок» твоє життя стає на секунду коротшим. Це був, власне, звук того гіпотетичного піскового годинника, десь у незримих сферах, який з усією недвозначністю засвідчував, що з тебе потроху сиплеться пісок.

Годі й казати, що гирка на маятнику мала леза, гострі, як ножі.

Щось штовхнуло його у поперек. Він роздратовано обернувся.

– Слухай сюди, чемоданове поріддя, я ж тобі сказав...

То був не Багаж. То була молода жінка – срібноволоса, срібноока і неабияк приголомшена.

– О, – сказав Ринсвінд. – М-м-м... Привіт?

– Ти – живий? – спитала вона голосом, що навівав думки про пляжні парасолі, олію для засмаги та прохолодні напої у високих келихах.

– Ну, сподіваюся – так, – відказав Ринсвінд, гадаючи, як там ведеться його залозам, де б вони зараз не були. – Інколи я не дуже в цьому впевнений. Що це за місце таке?

– Це – оселя Смерті, – відповіла вона.

– Ти ба! – вигукнув Ринсвінд. Провівши язиком по пересохлих губах, він поспіхом додав: – Що ж, приємно познайомитися. Але мені, гадаю, час йти далі...

Вона сплеснула в долоні.

– О ні, ти не можеш отак відразу піти! – сказала вона, засмутившись. – У нас тут нечасто бувають живі відвідувачі. А мертві, погодься, – такі занудні.

– Гм, так, – жваво підтвердив Ринсвінд, видивляючись шлях до відступу. – Вони – не надто говіркі, боюсь.

– Тільки й чуєш від них: «Коли я був живим...» або «От за мого життя ми вміли по-справжньому дихати...», – сказала вона і поклала свою маленьку білу руку йому на плече, привітно всміхаючись. – І вони завжди такі консервативні у своїх звичках. Зовсім без почуття гумору. Дуже холодні.

– Задубілі? – припустив Ринсвінд. Вона підводила його все ближче до склепінчастого проходу.

– Авжеж. Як тебе звати? Мене звуть Ізабелл.

– Е-е, Ринсвінд. Даруй за цікавість, та якщо це – дійсно дім Смерті, що ж ти тут робиш? Мені ти здаєшся досить живою.

– О, я тут живу, – вона втупила у нього пильний погляд. – Слухай, ти часом не прийшов рятувати своє втрачене кохання? Бо це завжди дуже дратує Татка, він каже, як добре, що він ніколи не спить, бо інакше його б увесь час піднімало з ліжка оте «гуп-гуп-гуп», коли молоді герої збігаються сюди, мов на пожежу, щоб забрати з собою назад достолиха дурних дівок, – ось як він каже.

– І таке частенько буває, еге ж? – мовив Ринсвінд, аби якось приховати свою тривогу, доки вона вела його чорним-пречорним коридором.

– Увесь час. Дуже романтично, на мій погляд. Тільки от коли від’їжджаєш, не треба озиратися назад.

– Чому ні?

Вона знизала плечима.

– Не знаю. Можливо, краєвид тебе розчарує. То ти герой чи ні?

– Ет... ні. Не зовсім. Тобто зовсім ні, насправді. Фактично, ще менше. Я просто прийшов знайти свого друга, – понуро сказав він. – Ти часом його не бачила? Куций товстун, багато базікає, в окулярах і кумедному одязі?

Поки він говорив, його не полишало відчуття, що він пропустив повз вуха щось дуже важливе. Він замружив очі і спробував пригадати останні кілька хвилин розмови. А тоді здогад впав на нього, наче мішок із піском на голову.

– Татко?

Вона скромно потупила погляд.

– Названий, фактично, – мовила вона. – Він знайшов мене, коли я була ще малим дівчатком, так він мені розповідав. То була сумна історія, – вона раптом пояснішала. – Але ж ходімо, я вас познайомлю – до нього сьогодні завітали друзі, та я певна, що йому буде цікаво тебе побачити. Він не з багатьма людьми зустрічається неофіційно. Як, зрештою, і я, – додала вона.

– Пробач, – озвався Ринсвінд. – Я добре тебе почув? Ми ж говоримо про Смерть, так? Високого, худого, з порожніми очницями, того, хто вправно орудує косою?

Вона зітхнула.

– Так. Зовнішність не найсильніша його риса, на жаль.

Хоч правда була в тім, як вже зазначалося, що Ринсвінд мав такий же стосунок до магії, як джміль до велосипеда, у нього все-таки був один привілей, що належиться всім, хто практикує це мистецтво, а саме: у смертну годину не хто інший, а Смерть власною персоною з’явиться по його душу (замість того, щоб доручити цю роботу якійсь менш важливій міфологічній антропоморфній істоті, як буває зазвичай). Завдяки головним чином своїй непрофесійності, Ринсвінду раз за разом не вдавалося померти у відповідний час, а якщо і є одна-єдина річ, яку Смерть не зносить, то це непунктуальність.

– Слухай, я думаю, мій друг просто десь заблукав, – сказав він. – З ним вічно таке стається, звичайна історія, приємно було познайомитись, але я вже мушу йти...

Проте вона вже спинилася перед високими дверима, оббитими пурпуровим оксамитом. З іншого боку дверей чулися голоси, чудні голоси – звичайне друкарство було б геть нездатне їх передати, доки хтось не зможе виготовити лінотип із еховідбивачем і, можливо, шрифтом, що мав би вигляд, наче щось, сказане слимаком.

Ось про що гомоніли ті голоси:

– ЧИ НЕ МІГ БИ ТИ ПОЯСНИТИ ЦЕ ЩЕ РАЗ?

– Ну, якщо ти забереш будь-яку карту, окрім козирної, Південь зможе викласти два свої козирі, втративши при цьому лишень одну Черепаху, одного Слона і один Великий Аркан, і тоді...

– Це Двоцвіт! – схвильовано прошепотів Ринсвінд. – Цей голос я не сплутав би з жодним іншим!

– ХВИЛИНКУ... ЧУМА – ЦЕ ПІВДЕНЬ?

– Ну годі тобі, Морте. Він же це пояснював. А що якби Голод вирішив – як ти це назвав? – крити козирним тузом? – це був хриплий, булькотливий голос, практично сам собою заразний.

– О, тоді ти б міг козирнути тільки однією Черепахою замість двох, – жваво відгукнувся Двоцвіт.

– Але якби Війна з самого початку пішов тузом, тоді цей контракт був би нижчим на дві взятки?

– Авжеж!

– ЩОСЬ Я ЦЕ НЕ ЗОВСІМ ЗРОЗУМІВ. ПОЯСНИ МЕНІ ЩЕ РАЗ ПРО БЛЕФ. ДУМАЮ, Я ВЖЕ ПОТРОХИ ПОЧИНАЮ ПЕТРАТИ, ЩО ДО ЧОГО, – гнітючий, глухий голос прозвучав так, наче два великі свинцеві шматки з розгону вліпилися один в одного.

– Це коли ти з самого початку робиш заявку з наміром обдурити своїх опонентів, хоч це може збити з пантелику і твого партнера також...

Двоцвітів голос був сповнений ентузіазму. Ринсвінд розгублено глипав на Ізабелл, коли до його вух крізь густий оксамит драпірування долітали слова на зразок «повторні торги», «двосторонній імпас» та «флеш рояль».

– Ти з цього всього бодай щось розумієш? – спитала вона.

– Ані слова, – відповів він.

– Звучить страшенно заплутано.

По той бік дверей гнітючий голос мовив:

– І ТИ КАЖЕШ, ЩО ЛЮДИ ГРАЮТЬ В ОЦЕ ЗАРАДИ РОЗВАГИ?

– Так, деякі ще й стають великими мастаками. Я ж тільки любитель, визнаю.

– АЛЕ ВОНИ ЖИВУТЬ УСЬОГО ВІСІМДЕСЯТ-ДЕВ’ЯНОСТО РОКІВ!

– Кому ж це знати, як не тобі, Морте, – сказав голос, якого Ринсвінд до цього моменту ще не чув і однозначно волів би більш ніколи не почути, особливо у сутінковий час.

– Це, безперечно, дуже... інтригує.

— РОЗДАВАЙ ЩЕ РАЗ, І ПОДИВИМОСЬ, ЧИ Я ВЖЕ СХОПИВ СУТЬ.

– Ну, то як – може, зайдемо до кімнати? – спитала Ізабелл. З-за дверей почувся чийсь голос:

– КОЗИРЕМ БУДЕ... ВАЛЕТ ГОРБИСТИХ ЧЕРЕПАХ.

– Ні, я певен, ти помиляєшся, вибач. Погляньмо на твої...

Ізабелл рвучко відчинила двері.

За ними виявився досить затишний кабінет, можливо, трішки похмурий через інтер’єр – мабуть, у дизайнера був невдалий день, коли він взявся за його створення, і до того ж він страждав на головний біль та нестримний потяг заповнювати кожний клаптик рівної поверхні пісковими годинниками, а також великими, грубими жовтими свічками, що рясно скапували воском і яких він будь-що хотів позбутися.

Смерть Дискосвіту був прихильником традицій. Він пишався своєю власною роботою, втім, більшість часу почувався вельми пригнічено через те, що інші її не цінували. Він, бувало, запевняв, що ніхто не боїться самої смерті, хіба що болю, розлуки та забуття, тож досить безглуздо недолюблювати когось лише тому, що в нього порожні очниці та неудаване задоволення своєю роботою. Він все ще користувався косою, зазначав він, тоді як Смерті інших світів давним-давно придбали собі комбайни.

Смерть сидів з одного боку застеленого чорним грубим сукном стола, що стояв посеред кімнати, і бесідував з Голодом, Війною та Чумою. Двоцвіт був єдиний з усієї компанії, хто, підвівши голову, помітив Ринсвінда.

– Гей, ти звідки взявся? – спитав він.

– Ну, як дехто каже, Творець узяв жменю гли... ага, ясно, це непросто пояснити, та я...

– Багаж із тобою?

Дерев’яна скриня прошмигнула повз Ринсвінда і всілася перед своїм господарем, котрий підняв її кришку і почав порпатися усередині, поки не знайшов невеличку книжку в шкіряній палітурці, яку простягнув Війні, що нервово гупав по столу кулаком у латній рукавиці.

– Це – «Про закони контрактів» Горбоносика, – сказав він. – Досить непоганий, в ньому є чимало про двосторонній імпас та про те, як... – Смерть вихопив у нього книжку своїми кістлявими пальцями і швидко прогортав сторінки, не зважаючи анітрохи на присутність двох інших людей.

– ДОБРЕ, – мовив він, – ЧУМО, АНУ ВІДКРИЙ ДРУГУ КОЛОДУ. Я ЗБИРАЮСЯ ДОКОПАТИСЯ ДО КОРЕНЯ, НАВІТЬ ЯКЩО ЦЕ ДОБ’Є МЕНЕ, ФІГУРАЛЬНО КАЖУЧИ, ПЕВНА РІЧ.

Ринсвінд схопив за руку Двоцвіта і потягнув його геть із кімнати. Поки вони лопотіли коридором разом з Багажем, що з усіх ніг намагався не відставати, чарівник поцікавився:

– Що там між вами відбувалося?

– Ну, в них було багато часу, і я подумав, що їм може сподобатись, – випалив Двоцвіт на одному подиху.

– Сподобатись? Що – карткові забави?

– Це – непроста забава, – сказав Двоцвіт. – Вона називається... – він завагався. Власні назви явно не були його фішкою. – Твоєю мовою це називається майже так само, як предмет одягу, який одягають на ноги, приміром, – викрутився він, – якщо не помиляюся.

– Штани? – спробував Ринсвінд. – Леґґінси? Панталони? Рейтузи?

– Так, мабуть.

Вони дісталися того передпокою, де великий годинник продовжував стинати секунди з життів світу.

– І як довго це втримає їх за столом?

Двоцвіт не квапився відповідати.

– Не знаю точно, – сказав він задумливо. – Напевне, до останнього козиря... Який незвичайний годинник...

– Не намагайся його придбати, – порадив Ринсвінд. – Тут, гадаю, такий номер не пройде.

– Тут – це насправді де? – спитав Двоцвіт, який підкликав до себе Багаж і тепер відчиняв його кришку.

Ринсвінд озирнувся довкола. У передпокої було темно й порожньо.

Його високі вузькі вікна мороз розмалював вигадливими завитками. Він поглянув униз. Від його стоп простягалася вдалечінь тонка голуба лінія. Тепер він помітив, що у Двоцвіта теж була така.

– Ми з тобою ніби неформально мертві, – сказав він. Як пояснити це краще, він не знав.

– Ти ба, – Двоцвіт продовжував нишпорити в скрині.

– Тебе це зовсім не хвилює?

– Ну, кожна мряка врешті-решт розсіюється, чи не так? Я в будь-якому разі твердо вірю у реінкарнацію. От ти, наприклад, ким би хотів бути у наступному житті?

– Я поки не збираюся розлучатися з теперішнім, – відчеканив Ринсвінд. – Ну ж бо, ходімо звідси пода... о ні. Тільки не це.

Двоцвіт вийняв зі самого дна скрині коробку. Вона була велика, чорна, збоку мала гачок, а спереду – невеличке кругле віконце, а також прикріплений ремінь, щоб Двоцвіт міг носити її на шиї – що він відразу ж і продемонстрував.

Були часи, коли Ринсвінду цілком навіть подобався іконограф. Він вважав, всупереч усьому своєму минулому досвіду, що світ, в принципі, легко пояснити і що якби він озброївся правильним ментальним набором інструментів, то міг би зняти його задню кришку і глянути, як той працює. Він, ясна річ, глибоко помилявся. Іконограф робив знімки не завдяки тому, що світло падало на спеціально оброблений папір, як дійшов висновку чарівник, а набагато простішим методом – завдяки маленькому демону всередині коробки, що вмів влучно добирати кольори і швидко працювати малярським пензлем. Його дуже розчарувало таке відкриття.

– Немає часу робити знімки! – прошипів він.

– Це займе кілька секунд, – наполіг Двоцвіт і легенько постукав по боковій панелі коробки. Прочинилися крихітні дверцята, і бісик висунув звідти свою голову.

– Кара небесна! – сказав він. – Де це ми?

– Яка тобі різниця? – відказав Двоцвіт. – Гадаю, спершу годинник.

Бісик примружив очі.

– Кепське освітлення, – крекнув він. – Три довбані роки з діафрагмою 8, якщо когось цікавить моя думка, – він грюкнув за собою дверима. За якусь хвилю з коробки почувся тихенький скрегіт, так наче хтось підсовував стілець до мольберта.

Ринсвінд скрипнув зубами.

– Хіба ти мусиш знимкувати? Ти ж можеш просто його запам’ятати! – вигукнув він.

– Це не одне й те саме, – спокійно відповів Двоцвіт.

– Авжеж, це – краще! Ближче до дійсності!

– Зовсім ні. За якихось пару років, коли я сидітиму, гріючись біля каміна...

– Ти грітимешся біля вогню довічно, якщо ми звідси не виберемося!

– Ох, сподіваюся, ви ж не збираєтеся зараз піти.

Вони обидва повернулись на голос. У склепінчастому проході, ледь всміхаючись, стояла Ізабелл. В одній руці вона тримала косу – ту саму, в якої лезо було сумнозвісної гостроти. Ринсвінд ледве стримувався, щоб не поглянути на голубу лінію свого життя; дівчина, що тримає косу, не мала б всміхатись отак моторошно й нестямно, наче бачить їх наскрізь.

– Татко, здається, наразі трохи зайнятий, та я певна, він нізащо б не хотів, аби ви отак пішли, – додала вона. – До того ж мені ні з ким було б тоді розмовляти.

– Хто це? – спитав Двоцвіт.

– Вона тут так нібито мешкає, – пробубнів Ринсвінд. – Нібито дівчина, – додав він.

Чарівник схопив Двоцвіта за плече і намагався непомітно підштовхнути його до дверей, що виходили у темний холодний сад. Це йому не вдалося, в основному тому, що Двоцвіт був не з тих, хто відчуває нюанси невербального спілкування, та був чомусь завжди упевнений, що з ним не може трапитись нічого лихого.

– Приємно познайомитися, – сказав він. – Тут, у твоєму помешканні, дуже гарно. Цікаве рішення у стилі бароко – усі ці кістки та черепи.

Ізабелл всміхнулася. Ринсвінд подумки відзначив: якщо Смерть все ж коли-небудь передасть у спадок сімейну справу, то ця дамочка впорається з нею якнайкраще – для цього вона достатньо схиблена.

– Так, але нам справді вже треба йти, – сказав він.

– Навіть чути про таке не хочу, – сказала вона категоричним тоном. – Ви повинні залишитись і розповісти мені про себе геть усе. У нас вдосталь часу, а мені тут так нудно.

Метнувшись убік, вона рубанула косою випадкові проблиски світла у довколишній темряві. Коса розітнула повітря, верескнувши, наче кастрований кіт – і різко спинилась.

Почувся тріск дерева. Багаж ляснув кришкою, міцно затиснувши нею лезо коси.

Двоцвіт здивовано подивився на Ринсвінда. А чарівник, дуже акуратно, хоч і з певним задоволенням, заїхав йому кулаком по підборіддю. Дрібний чоловік став падати навзнак, та Ринсвінд вчасно його підхопив, закинув собі на плече і побіг.

Гілля дерев в осяяному зорями саду шмагало його по обличчю, і якісь малі, волохаті і, напевне, страхітливі істоти розбігалися навсібіч, коли він відчайдушно тупотів вздовж лінії життя, що мерехтіла перед ним у примерзлій траві.