Текст книги "Химерне сяйво"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 14 страниц)

Ринсвінд, дещо пригадавши, почав порпатися в глибинах своєї подертої і вже дуже брудної мантії. Звідти він вийняв зелену плящину.

– Моя мажь! – вигукнув Коен. – Ти – прошто диво! – він кинув кривий погляд на Двоцвіта.

– Я б його поборов, – сказав він спокійно, – навіть якщо б ти його не відкликав, я б його врешті таки поборов.

– Авжеж, – сказала Бетан.

– Ви двоє можете вжятишя жа дещо коришне, – додав він. – Цей Багаж проломившя кріжь тролів жуб, щоб випуштити наш жвідти. А він був діамантовий. Можете піти пошукати уламки. В мене є ідея щодо них.

Бетан закотила рукави і взялася відкорковувати плящину, а Ринсвінд тим часом відвів Двоцвіта убік. Коли вони присіли за кущем на безпечній віддалі від чужих вух, він сказав:

– У нього трохи клепки розсохлись.

– Це ж Коен Варвар! Ти забув, про кого говориш? – сказав Двоцвіт, не тямлячись від подиву. – Він найславетніший воїн, якого лиш...

– Був, – урвав його Ринсвінд. – Усі ті історії з жерцями-воїнами та зомбі-людожерами поросли травою. А зараз у нього є тільки спогади і так багато шрамів вздовж і впоперек, що на ньому можна грати в хрестики-нулики.

– Він дійсно трохи старший, ніж я думав, – сказав Двоцвіт. Він підібрав зі землі уламок діаманта.

– Тому ми повинні залишити їх, знайти наших коней і рухатись далі, – сказав Ринсвінд.

– Це ж буде підло з нашого боку, хіба ні?

– З ними все буде гаразд, – із запалом мовив чарівник. – Просто спитай себе, чи почувався би ти добре в компанії когось, хто кидається на твій Багаж з голими руками.

– Непросте питання, – відповів Двоцвіт.

– Їм, скоріш за все, без нас буде краще.

– Ти впевнений?

– Цілковито, – сказав Ринсвінд.

Вони знайшли своїх коней, що безцільно блукали у чагарях, пообідали пересушеною в’яленою кониною і рушили в напрямку, який Ринсвінд вважав правильним. Через кілька хвилин з чагарів випірнув Багаж і поквапився за ними.

Сонце в небі було вже досить високо, та все одно не змогло затьмарити собою світло зірки.

– За ніч вона стала ще більшою, – зауважив Двоцвіт. – Чому ніхто з цим нічого не робить?

– Що, наприклад?

Двоцвіт задумався.

– Не міг би хто-небудь підказати Великому А’Туїну, щоб він її уникнув? – припустив він. – Хай би оминув її довкола?

– Це пройдений варіант, – сказав Ринсвінд. – Чарівники якось намагалися налаштуватися на розум Великого А’Туїна.

– Не вийшло?

– О, ні – вийшло пречудово, – гмикнув Ринсвінд. – От тільки...

От тільки існували певні непередбачені ризики при зчитуванні такого великого розуму, як той, що в Космічної Черепахи, пояснив йому Ринсвінд.

Чарівники потренувалися спершу на малих сухопутних черепашках і великих морських черепахах – з тим, аби набути вправності для черепашачого складу розуму, однак навіть усвідомлюючи, що розум Великого А’Туїна буде величезним, вони не сподівалися, що він буде таким повільним.

– Одна група чарівників по черзі читає його вже тридцять років, – продовжував Ринсвінд. – Все, що вони досі довідалися, – це той факт, що Великий А’Туїн з радістю очікує на якусь подію.

– Яку?

– Хтозна...

Якийсь час вони мовчки їхали суворою місцевістю, де на шляху з обидвох боків їм траплялися велетенські вапняки.

Врешті Двоцвіт сказав:

– Знаєш, ми повинні повернути назад.

– Слухай, завтра ми дістанемося до Смарла, – сказав Ринсвінд. – Нічого поганого з ними тут не станеться, я не розумію, навіщо так...

Він розмовляв сам зі собою.

Двоцвіт розвернув коня і скакав назад, демонструючи у верховій їзді усю майстерність мішка з картоплею.

Ринсвінд, не злазячи з коня, глипнув вниз на дорогу. Багаж не зводив з нього погляду.

– І на що ти отак витріщаєшся? – спитав чарівник. – Хай собі повертається, якщо хоче, мені що до цього?

Багаж не відповів.

– Слухай, я за нього не несу відповідальності, – сказав Ринсвінд. – Погодьмося на цьому раз і назавжди.

Багаж нічого не сказав, та цього разу голосніше.

– Ну ж бо... біжи за ним. Тобі зі мною не по дорозі.

Багаж підібрав свої куці ніжки і всівся посеред дороги.

– Все, я поїхав, – сказав Ринсвінд. – Я не жартую, – додав він.

Чарівник розвернув коня в новому керунку і зиркнув вниз. Перед ним сидів Багаж.

– Даремно намагатися пробудити мою совість. Про мене – сиди тут хоч увесь день. А я собі просто їду далі, ясно?

Він виразно подивився на Багаж. Той дивився в протилежному напрямку.

– Я думав, ти повернешся, – сказав Двоцвіт.

– Не хочу про це говорити, – відказав Ринсвінд.

– Поговоримо про щось інше?

– Авжеж, чом би й ні, наприклад, про те, як звільнитися від оцих мотузок, – сказав Ринсвінд. Він сіпнув мотузки, якими були зв’язані докупи його зап’ястя.

– Не можу збагнути, що в тобі такого цінного, – озвалася Херрена. Вона сиділа на камені навпроти них, поклавши меча собі на коліна. Більшість її людей залягли між камінням значно вище і спостерігали за дорогою. Влаштувати засідку на Ринсвінда з Двоцвітом виявилося до сміхоти легкою справою.

– Вімз розповів мені, що ваша скриня зробила з Ґанчією, – додала вона. – Не скажу, що то для нас велика втрата, проте сподіваюся, вона розуміє, що якщо наблизиться до нас ближче, як на милю, я власноруч переріжу горлянки вам обидвом, ясно?

Ринсвінд гарячково закивав головою.

– Добре, – сказала Херрена. – Вас треба доставити живими чи мертвими, мені ж – по цимбалах, як саме, та якомусь з моїх молодців може закортіти погомоніти з вами про тих тролів. Якби сонце не зійшло саме в ту мить...

Не закінчивши фразу, вона встала і пішла геть.

– Ну ось, маємо ще одну халепу на свою голову, – озвався Ринсвінд. Він знову смикнув мотузки, що стягували його руки. Позаду був камінь, от якби він зумів дотягнутися до нього руками... так, власне так він і думав, камінь обдер йому кисті, та виявився надто тупим, щоб бодай трохи послабити мотуззя.

– Але до чого тут ми? – закліпав очима Двоцвіт. – Це ж все через оту зірку, правда?

– Я нічого про неї не знаю, – відповів Ринсвінд. – Я ніколи не відвідував уроки астрології в Академії!

– Думаю, все врешті-решт владнається, – мовив Двоцвіт.

Ринсвінд глипнув на нього. Такі репліки завжди заводили його в глухий кут.

– Ти справді так вважаєш? – спитав він. – Тобто ти в це віриш?

– Ну, коли подумати, все ж так чи інакше закінчується зазвичай вдало.

– Якщо ти вважаєш, що цілковитий крах мого життя за останній рік є чимось вдалим, тоді, мабуть, твоя правда. Я з ліку збився, рахуючи, скільки разів мало не загинув...

– Двадцять сім, – сказав Двоцвіт.

– Що?

– Двадцять сім разів, – люб’язно пояснив Двоцвіт. – Я підрахував. Але ти цього так і не зробив.

– Що! Я мав ще й рахувати? – обурився Ринсвінд. В нього почала зароджуватись підозра, що його беруть на кпини.

– Та ні. Я мав на увазі, не помер. Тобі це не здається трохи підозрілим?

– О, цього я ніколи не заперечував, якщо ти це маєш на увазі, – сказав Ринсвінд. Він опустив погляд на свої ноги. Двоцвіт, звичайно, мав рацію. Заклинання не давало йому загинути, це факт. Якби він стрибнув у прірву з високої кручі, випадкова хмарина стримала б його стрімке падіння, в цьому він не сумнівався.

Єдиною хибою в цій теорії, як він збагнув, було те, що вона справджувалась тільки тоді, коли він у неї не вірив. Варто лиш подумати, що він невразливий, і йому гаплик.

Отож у цілому наймудріше – взагалі про це не думати.

Зрештою, він міг і помилятися.

А ось те, що в нього починає боліти голова, не залишало в нього жодних сумнівів. Він дуже сподівався, що Заклинання сиділо десь в районі головного болю і добряче від нього потерпало.

Вони виїхали з видолинку – Ринсвінд та Двоцвіт, кожен у сідлі зі своїм поневолювачем. Ринсвінд незручно примостився попереду Вімза, який підвернув ногу і був у поганому гуморі. Двоцвіт сидів перед Херреною, а поза-як він був досить низького зросту, це означало, що в нього принаймні не змерзнуть вуха. Вона їхала, стискаючи у руці ніж, напоготові дати відсіч будь-яким стоногим скриням; Херрена ще не з’ясувала, чим був отой Багаж, та вона була досить тямуща і розуміла, що він не дасть заподіяти Двоцвітові смерть.

Не минуло й десяти хвилин, як вони побачили його посередині дороги. Його кришка, мовби на знак заохочення, була відчинена. Всередині було повно золота.

– Об’їдемо її, – наказала Херрена.

– Але ж...

– Це – пастка.

– Атож, – підтримав її Вімз, блідий, як полотно. – Можете мені повірити.

Ватага волоцюг неохоче скерувала своїх коней в об’їзд блискучої спокуси і почвалала дорогою далі. Вімз полохливо оглянувся, побоюючись побачити, що скриня біжить за ними навздогін.

Те, що він побачив, було чи не гіршим. Вона зникла.

Поодалік з одного боку шляху висока трава таємничо заколихалась і завмерла.

Ринсвінд був не бозна-яким чарівником і ще гіршим воякою, зате чудово знав, що таке страх, і боягузів відчував за версту. Він неголосно промовив:

– Вона від тебе не відчепиться, будь певен.

– Що? – розгублено сказав Вімз. Він і досі пильно вдивлявся в траву.

– Вона дуже терпляча і ніколи не здається. Ти маєш справу з мудрою грушкою. Вона почекає, доки тобі почне здаватися, що вона про тебе забула, а тоді одного дня, коли йтимеш темним провулком, почуєш раптом позад себе тупіт отих малих ніжок – чалап, чалап, десь так воно звучить, ти побіжиш, а вони й собі прискорять темп, чалап-чалап-ЧАЛАП...

– Замовкни! – загорлав Вімз.

– Вона тебе вже, напевне, упізнала, тож...

– Я сказав, стули пельку!

Херрена обернулася в своєму сідлі і кинула на них сердитий погляд.

Вімз спохмурнів і, притягнувши Ринсвінда за вухо, аж доки воно не опинилося на рівні його рота, прохрипів:

– Я не боюся анічогісінько, ясно? Цей ваш чаклунський реквізит – чхати я на нього хотів.

– Усі так кажуть, доки не зачують кроки за спиною, – почав було Ринсвінд і враз замовк. Вістря ножа залоскотало йому ребра.

Решту дня нічого особливого не відбувалося, втім, на превелике задоволення Ринсвінда і підкріплення Вімзової параної, що прогресувала, Багаж кілька разів з’являвся в полі зору. Він то розвалькувато лежав на камінні обіч, то ховався у рівчаку, порослому мохом.

Пізно пополудні вони дісталися вершини пагорба і звідти окинули оком широку долину у верхів’ї Смарла, найдовшої ріки на Диску. В цьому місці вона вже сягала півмилі в ширину і була дуже замуленою, завдяки чому земля в низов’ї ріки була найродючішою на всьому континенті. Вздовж її берегів клубочилися поодинокі пасма вранішнього туману.

– Чалап, – булькнув Ринсвінд. Він відчув, як Вімз підскочив у сідлі.

– Га?

– Це я покашлюю, – сказав Ринсвінд і вдоволено вишкірився.

Цей вишкір він ретельно продумав. Саме так люди шкіряться, коли, дивлячись на твоє ліве вухо, кажуть стурбованим голосом, що за ними шпигують секретні агенти з сусідньої галактики. Цей вишкір зовсім не був призначений для того, щоб вселяти впевненість. Напевне, комусь доводилось бачити і більш жахливі осміхи, але тільки тоді, коли той, хто шкіриться, має яскраво-руду шерсть в чорну смужку, довгий хвіст і вештається джунглями в пошуках жертв для свого вишкіру.

– Зітри оце з фізіономії, – сказала Херрена, коли їх наздогнала.

Там, де шлях спускався до берега ріки, виднівся примітивний причал і великий бронзовий гонг.

– Ним викликають поромника, – сказала Херрена. – Якщо ми перетнемо ріку отут, де вона робить велику петлю, це значно скоротить наш шлях. Може, навіть дістанемося до міста ще сьогодні ввечері.

На обличчі Вімза промайнув сумнів. Сонце ставало великим і червоним.

– Чи, може, ти хочеш провести ніч по цей бік ріки?

Вімз схопив молоточок і влупив ним по гонгу з такою силою, що той закрутився довкола своєї осі і злетів з держака.

Вони мовчали, очікуючи на пором. Тоді раптом поруч щось хлюпнуло, з води з брязкотом виринув ланцюг і туго напнувся аж до залізного кілка, забитого в землю на березі.

Згодом з туману поволі виплив плаский пором, на якому поромник в натягнутому на очі капюшоні штовхав судно до берега, налягаючи на великий подвійний барабан, що змотував канат.

Пласке дно порома заскрипіло, торкнувшись гравію, і постать у капюшоні сперлася на барабан, відсапуючись.

– По двоє жа один раж, – пробубнів він. – Це вше. Тільки двоє, ж кіньми.

Ринсвінд насилу проковтнув клубок, що підступив до горла, намагаючись не дивитись на Двоцвіта. Той, напевне, вже усміхається і корчить гримаси, мов ідіот. Він наважився зиркнути краєм ока.

Двоцвіт сидів, роззявивши рот.

– Ти – не той поромник, що завжди на цій переправі, – сказала Херрена. – Я бувала тут раніше, той був великим чолов’ягою, схожим на...

– В нього – вихідний.

– Що ж, гаразд, – не дуже впевнено мовила вона. – В такому разі... чого йому так смішно?

Плечі Двоцвіта здригалися, його лице зачервонілося, і він видавав якісь приглушені хрипи. Херрена здивовано подивилася на нього, тоді кинула пильний погляд на поромника.

– Ви двоє – схопіть його!

Залягла мовчанка. Врешті один з її людей озвався:

– Кого, поромника?

– Авжеж!

– Навіщо?

Обличчя Херрени не видавало жодних емоцій. Такого взагалі не мало б бути. За нормального стану речей, коли хтось дає команду на зразок: «Схопіть його!» або «Варта!» – люди моментально реагують, а не сидять склавши руки, ще й балачки розводять.

– Бо я так наказала! – було найбільше, на що вона спромоглася. Двоє чоловіків, що були найближче до згорбленої постаті, перезирнулись, знизали плечима, тоді злізли з коней і стали по обидва боки від поромника. Він був чи не вдвічі нижчим за них.

– Ось так? – спитав один з них. Двоцвіт судомно хапав ротом повітря.

– А тепер я хочу побачити, що він ховає під своїм плащем.

Двоє найманців перекинулися поглядами.

– Я не впевнений, що... – хотів було заперечити один з них.

Закінчити фразу йому не вдалося, бо кістлявий лікоть стусонув його в живіт, наче милиця. Його приятель з подивом глипнув униз і отримав іншим ліктем по нирках.

Коен вилаявся, силкуючись дістати свій меч, що заплутався у плащі, і підскоком, по-краб’ячому, просуваючись до Херрени. Ринсвінд застогнав і, скреготнувши зубами, різко смикнув головою назад. Почувся вереск Вімза, і Ринсвінд скотився набік, грузько хляпнувся у багнюку, гарячково підхопився на ноги і почав озиратися в пошуках укриття.

З переможним вигуком Коен врешті звільнив свого меча і тріумфально змахнув ним, серйозно поранивши найманця, що підбирався до нього ззаду.

Херрена скинула Двоцвіта зі свого коня і потягнулася за клинком. Двоцвіт спробував підвестися, чим схарапудив коня іншого найманця – той став дибки, а його вершник зісковзнув на землю, опинившись достатньо близько від Ринсвінда, щоб він міг щосили двигнути його ногою по голові. Ринсвінд ніколи не заперечував, що він – боягуз, але навіть боягузи обороняються у безвиході.

Руки Вімза схопили його за плече, і кулак завбільшки з середнього розміру камінь заліпив йому по голові.

Падаючи, чарівник почув, як Херрена незворушним голосом сказала:

– Вбийте їх обох! А я подбаю про цього старого дурня.

– Гаразд! – сказав Вімз і повернувся до Двоцвіта з мечем напоготові.

Ринсвінд бачив, що він вагається. На якусь хвилю все стихло, тоді вже й Херрена почула той плескіт, з яким Багаж випірнув на берег, стікаючи водою.

Вімз нажахано на нього витріщився. Меч випав у нього з руки. Він розвернувся і дременув у млу. Наступної миті Багаж перестрибнув через Ринсвінда і погнався слідом за ним.

Херрена зробила випад мечем у бік Коєна – він відбив напад і захрипів, відчувши гострий біль у руці. Клинки знову зійшлися, дзвінко брязнувши, – тут Херрені довелося відступити, бо підступний удар варвара мечем знизу вгору ледь не залишив її без зброї.

Ринсвінд подибав до Двоцвіта і легенько його смикнув.

– Треба звідси вшиватись, – сказав він безсилим голосом.

– Це просто клас! – не стримав емоцій Двоцвіт. – Ти бачив, як він...

– Так, так, ходімо.

– Але я хочу... слухай, а ти – молодець!

Меч Херрени вислизнув з її руки і застряг, хилитаючись, у грязюці. Вдоволено гмикнувши, Коен відвів руку з мечем назад, тоді раптом втупився зизим оком просто перед собою і, неголосно скрикнувши від болю, застиг як вкопаний.

Херрена здивовано на нього вирячилася. Потім обережно рушила туди, де з болота стримів її власний меч, а коли й по тому нічого не сталося, вона схопила його, хутко перевірила центр рівноваги і знову встромила погляд у Коєна. Він же лиш водив повними муки очима за нею, поки вона обережно обходила його по колу.

– Йому знову защемило спину! – прошепотів Двоцвіт. – Що будемо робити?

– Побачимо, чи нам вдасться спіймати коней.

– Так, – сказала Херрена, – я не знаю, хто ти такий і чому ти тут, я проти тебе особисто нічого не маю, ти ж розумієш.

Вона обома руками підняла меч над головою.

В імлі щось несподівано промайнуло, і наступної миті почувся глухий звук, наче когось вдарили чимось важким і дерев’яним по голові. Херрена остовпіла, а тоді звалилася долілиць на землю.

Бетан впустила гілляку, яку тримала в руках, і поглянула на Коєна. Схопивши його за плечі, вона вперлася йому коліном у поперек та вправно сіпнула, перш ніж відпустити.

На його обличчі розлився вираз блаженства. Він спробував розігнутися.

– Мене відпуштило! – вигукнув він. – Моя шпина! Все минулошя!

Двоцвіт повернувся до Ринсвінда.

– Мій тато в таких випадках завжди рекомендував повисіти на дверях, тримаючись руками за одвірок, – зауважив він так, наче бесідував з друзями за горнятком кави.

Вімз дуже обережно продирався крізь чахлі, оповиті туманом дерева. Просякле вологою повітря приглушувало всі звуки, та він був певний, що впродовж останніх десяти хвилин не було до чого прислухатися. Він дуже повільно обернувся, а тоді дозволив собі нарешті полегшено видихнути. Він ступив під прихисток чагарів.

Щось тицьнулося йому під коліна, зовсім легенько. Щось кутасте.

Він глипнув униз. Там, здавалося, було значно більше ніг, ніж треба.

Прозвучав короткий різкий лязкіт.

Багаття було малесенькою цяткою світла на тлі навколишнього ландшафту.

Місяць ще не зійшов, але на обрії було помітно м’яке мерехтливе сяйво нової зірки.

– Вона тепер кругла, – сказала Бетан. – подібна на крихітне сонце. І, напевне, стає дедалі гарячішою.

– Перестань, – озвався Ринсвінд. – Мені й без того вистачає переживань.

– А я от ніяк не можу второпати, – сказав Коен, якому саме розтирали спину, – як це так вони тебе шхопили, що ми нічого не почули. Ми б і не ждогадалися, якби твій Багаж не штрибав на місці, як жнавішнілий.

– І не скімлив, – додала Бетан. Усі на неї витріщились.

– Ну, тобто в нього був такий вигляд, наче він скімлить, – сказала вона. – Як на мене, це направду було досить зворушливо.

Чотири пари очей звернулися до Багажу, який сидів, підібравши ніжки, по інший бік багаття.

Зачувши їх, він встав і демонстративно перейшов у затінок.

– Шамостійно харчуєтьшя, – сказав Коен.

– Ніколи не губиться, – погодився Ринсвінд.

– Відданий, – підтримав його Двоцвіт.

– Мішткий, – продовжив Коен.

– Хоч і не сказав би, що люб’язний, – сказав Ринсвінд.

– Чи ти, бува, не думав його продати? – спитав Коен.

Двоцвіт похитав головою.

– Гадаю, він би не зрозумів, – сказав він.

– Певна річ, – погодився Коен. Він сів і прикусив губу, міркуючи. – Бачиш, я тут приглядав подарунок для Бетан. Ми збираємошь одружитишя.

– Ми подумали, що ти маєш довідатись про це першим, – мовила Бетан і зашарілася.

Ринсвінд не встиг піймати погляд Двоцвіта.

– Що ж, це дуже, е-е...

– Як тільки нам трапиться місто, де є священик, – сказала Бетан. – Я хочу, щоб все було як годиться.

– Це дуже важливо, – зауважив Двоцвіт з серйозним виглядом. – Якби люди не забували про мораль, нам би не загрожувало зіткнення з зірками.

Якусь хвилю вони мовчки осмислювали почуте. Тоді Двоцвіт жвавим голосом сказав:

– Це треба відсвяткувати. У мене є трохи печива і вода, а у вас, можливо, знайдеться ще трохи тієї в’яленої конини.

– Гаразд, – мляво відгукнувся Ринсвінд. Він поманив Коєна набік. Зі щойно підстриженою бородою старому можна було б дати не більше сімдесяти, у присмерках.

– Це ти – е-е... серйозно? – спитав він. – Ти справді збираєшся з нею одружитися?

– Звішно. Маєш щошь проти?

– Та ні, не маю, звичайно, але... ну, їй же всього сімнадцять, а ти, як би це сказати, вже в солідному віці.

– Чаш втихомиритишь і жажити шімейним життям, хочеш шкажати?

Ринсвінд намагався знайти потрібні слова.

– Ти на сімдесят років старший за неї, Коєне. Ти впевнений, що...

– Знаєш, я вже був колишь одружений. І чудово пам’ятаю, що воно таке, – ображено сказав Коен.

– Ні, я мав на увазі інше, тобто в плані фізіології, йдеться про... ну, ти ж розумієш, різницю у віці і все таке. Це стосується здоров’я, адже так? А...

– О-о, – мовив Коен задумливо, – я бачу, куди ти хилиш. Фіжичне навантаження. Я про це якошь не подумав.

– Авжеж, – сказав Ринсвінд, підводячись. – Так, гм, цього слід було очікувати.

– Тут є над чим задуматишь, твоя правда, – відказав Коен.

– Сподіваюсь, я нічого не зіпсував.

– Ні-ні, – не дуже переконано сказав Коен. – Не проши вибачення. Добре, що ти мені про це нагадав.

Він обернувся і подивився на Бетан, яка помахала йому рукою, а тоді підвів погляд на зірку, що тьмяно горіла у захмареному небі.

Врешті він озвався:

– Небежпечні чаши наштали.

– Це факт.

– Хтожна, що принеше нам жавтрашній день?

– Не я, в усякому разі.

Коен поплескав Ринсвінда по плечу.

– Інколи ми прошто мушимо йти на ризик, – сказав він. – Не ображайшя, та думаю, ми таки одружимося, як жапланували, і гм... – поглянувши на Бетан, він зітхнув, – жалишаєтьшя шподіватишь, що вона – доштатньо шильна.

Під полудень наступного дня вони в’їхали у невеличке, обнесене глиняним муром місто, що примостилося серед все ще зелених, пишних лук. Чимало людей, здавалося, якраз навпаки – покидали місто. Повз них з гуркотом проїжджали величезні фіри. Різна домашня худоба чередою рухалася вздовж узбіччя шляху. Старі пані тупцяли повз них, тягнучи за собою увесь свій маєток, ще й стіжки сіна на спині.

– Чума? – запитав Ринсвінд, спинивши якогось чоловіка, що штовхав уперед віз, на якому було повно дітлахів.

Незнайомець похитав головою.

– Ні, то через зірку, друже, – відповів він. – Ти що – не помітив її у небі?

– Ну так, важко не помітити.

– Кажуть, вона вріжеться в нас у Кнур-вечір, і тоді усі моря закиплять, усі держави на Диску впадуть, а королів звергнуть, і міста перетворяться на дзеркальні плеса, – пояснив чоловік. – Я втікаю в гори.

– Там, певно, можна врятуватись? – в голосі Ринсвінда прозвучав сумнів.

– Ні, з висоти просто краще буде спостерігати!

Ринсвінд повернувся до своєї групи.

– Всі сполошилися через оту зірку, – сказав він. – Схоже на те, що в містах практично нікого не залишилось, вони усі нею дуже перелякані.

– Не хочу нікого полошити, – озвалася Бетан, – та чи не здається вам, що стало якось не за сезоном спекотно?

– Вчора вночі я казав те ж саме, – сказав Двоцвіт. – Було спекотно, як на мене.

– Підожрюю, буде ще гарячіше, – буркнув Коен. – Їдьмо вже до мішта.

Вони неквапом їхали порожніми вулицями, де майже зовсім не було видно людей. Коен увесь час видивлявся вивіски крамарів, аж доки не смикнув за віжки свого коня і сказав:

– Ось те, що я шукав. Ви їдьте і жнайдіть храм зі швящеником, а я шкоро до ваш приєднаюшя.

– Ювелірна крамниця? – здивувався Ринсвінд.

– Це – шюрприз.

– Непогано було б дістати десь і нову сукню, – сказала Бетан.

– Гаражд, вкраду для тебе шукню.

В цьому місті було щось незрозуміло-гнітюче, подумав Ринсвінд. І також щось дуже підозріле.

Майже на кожних дверях була намальована велика червона зірка.

– Як моторошно, – сказала Бетан. – Так наче люди радо чекають тут цю зірку.

– Або навпаки – оберігаються від неї у такий спосіб, – припустив Двоцвіт.

– Це не спрацює, – втрутився Ринсвінд, – вона надто велика, – він побачив, що всі звернули свій погляд на нього.

– Це ж логічно, хіба ні? – спробував пояснити він.

– Ні, – сказала Бетан.

– Зорі – це маленькі небесні світила, – мовив Двоцвіт. – Якось одна з них впала біля мого дому... велика біла штука, завбільшки з будинок, жевріла ще пару тижнів, перш ніж загаснути.

– Ця зірка – зовсім інша, – сказав якийсь голос. – Великий А’Туїн виповз на узбережжя всесвіту. Це – великий космічний океан.

– Звідки ти знаєш? – спитав Двоцвіт.

– Знаю – що? – не зрозумів Ринсвінд.

– Те, що ти щойно сказав. Про узбережжя і океани.

– Я нічого не казав!

– Як це – не казав, ти, дурисвіте! – закричала Бетан. – Ми бачили, як ти ворушив губами і таке інше!

Ринсвінд заплющив очі.

Він відчував, як у його розумі Заклинання чкурнуло, щоб сховатися де-небудь від його свідомості, щось собі бурмочучи.

– Ну добре, добре, – сказав він. – Навіщо так кричати. Я... я не знаю, звідки мені це відомо, я просто знаю...

– Шкода, ми б залюбки послухали.

Вони завернули за ріг вулиці.

В усіх містах на узбережжі Округлого моря є спеціальні місця для поклоніння богам, яких на Диску – вишукане розмаїття. Зазвичай там було людно і не надто видовищно з архітектурної точки зору. Храми найстарших богів, звісно, були великі та розкішні, біда в тім, що пізніше боги почали домагатися рівності, і вже незабаром священні місця зарясніли флігелями, прибудовами, переоблаштованими мансардами, півпідвальними приміщеннями, мініатюрними помешканнями, капличками і безстроковим таймшером, адже жоден бог не припускав і думки про те, щоб жити деінде, окрім священного кварталу, який радше перетворився на елітний гуртожиток. Тут зазвичай були запалені водночас триста різновидів ароматичних паличок, а галас з легкістю долав больовий поріг, бо всі жерці навперейми намагалися скликати свою частину пастви на молитву.

Проте саме на цій вулиці панувала мертва тиша, та особливо неприємна тиша, яка буває, коли сотні наляканих і розгніваних людей завмирають на місці.

Чоловік, що стояв скраю натовпу, повернувся і сердито зиркнув на новоприбулих. У нього на чолі була намальована червона зірка.

– Що... – почав Ринсвінд і замовк на півслові, вражений тим, як голосно прозвучав його голос, – що це?

– Ви – чужі? – спитав чоловік.

– Власне кажучи, ми знаємо один одного досить... – почав пояснювати Двоцвіт, та не закінчив. Бетан показувала їм рукою на вулицю позаду себе.

На кожному храмі була намальована зірка. Особливо велика зірка була намазюкана на кам’яному оці при вході до храму Сліпого Іо, Верховного бога.

– Ох, – зітхнув Ринсвінд. – Іо неабияк роздратується, коли це побачить. Гадаю, друзі, нам не варто тут швендяти.

Натовп зібрався перед грубо змайстрованою трибуною посередині широкої вулиці. Упоперек неї був натягнутий великий банер.

– Я не раз чула, що Сліпий Іо бачить усе, що відбувається в кожному куточку світу, – тихо мовила Бетан. – Чому ж він...

– Тихо! – цитьнув на неї чоловік, що стояв поблизу. – Дахоні говорить!

На трибуну піднявся чоловік – високий, худорлявий, з кучмою волосся, схожою на велику кульбабу. Серед юрби не почулося вітального гомону, лише одностайне зітхання. Він почав свою промову.

Ринсвінд слухав і потрохи ціпенів від жаху.

– А де ж були боги? – говорив чоловік. – Вони забралися геть. Можливо, їх ніколи і не було. Хто насправді може пригадати, що бачив їх на власні очі? А тепер нам послали оту зірку...

Спокійний, виразний голос все говорив та говорив, промовляючи слова на кшталт «очиститися», «відректися» та «спокутувати», і пропікав мозок, наче розпечений меч. А де були чарівники? З усією своєю магією? Чи ж вона взагалі коли-небудь діяла, чи нам просто хотілося в неї вірити?

Ринсвінд почав не на жарт переживати, що боги можуть почути про те, що тут коїться, і так розлютитись, що на горіхи дістанеться всім, хто випадково опинився поблизу.

Але чомусь здавалося, що навіть гнів богів був би кращим, ніж чути отой голос. Зірка – все ближче, провадив він, і її страшний вогонь може відвернути тільки... тільки... Ринсвінд не був впевнений, що добре почув, та у нього майнуло видіння мечів, і стягів, і воїнів зі скляним поглядом. Той голос не вірив у богів, що, на думку Ринсвінда було цілком справедливим, проте він не вірив також і в людей.

Висока постать у капюшоні, що стояла ліворуч від Ринсвінда, штовхнула його. Він обернувся... і побачив прямо перед собою череп у чорному капюшоні, що скалив до нього зуби.

Чарівники, як і коти, здатні бачити Смерть.

Порівняно зі звуком того голосу Смерть видавався значно приємнішим. Він прихилився до стіни, поставивши збоку при стіні свою косу. Кивнув Ринсвіндові.

– Прийшов позловтішатися? – пошепки спитав Ринсвінд. Смерть стенув плечима.

– Я ПРИЙШОВ ПОДИВИТИСЬ НА МАЙБУТНЄ, – відповів він.

– Оце – наше майбутнє?

– МОЖЛИВЕ МАЙБУТНЄ, – мовив Смерть.

– Воно – жахливе, – сказав Ринсвінд.

– СХИЛЬНИЙ ПОГОДИТИСЬ З ТОБОЮ, – сказав Смерть.

– Я думав, ти радо підтримаєш такий розвиток подій!

– НЕ ТАКИЙ, СМЕРТЬ ВОЇНА, ЧИ СТАРОГО ЧОЛОВІКА ЧИ МАЛОЇ ДИТИНИ – ОСЬ ЦЕ Я РОЗУМІЮ І ПРИХОДЖУ, ЩОБ ПОЗБАВИТИ ЇХ МУКИ І ПРИПИНИТИ СТРАЖДАННЯ. ТА Я НЕ РОЗУМІЮ, КОЛИ ОТАК УМИРАЄ РОЗУМ.

– З ким ти говориш? – спитав Двоцвіт. Декілька учасників масового заходу обернулися і підозріло дивилися на Ринсвінда.

– Ні з ким, – відповів Ринсвінд. – Може, ми підемо звідси? У мене розболілася голова.

На цю хвилю вже ціла групка людей, що стояли в самому кінці юрби, щось буркотіла, киваючи на них. Ринсвінд схопив своїх друзів і потягнув за ріг.

– Сідайте на коней і гайда звідси, – сказав він. – У мене недобре передчуття, що...

Чиясь рука лягла йому на плече. Він обернувся. Пара затуманених сірих очей на круглій лисій голові, посадженій на крупне м’язисте тіло, втупилася в його ліве вухо. На чолі в чоловіка була намальована зірка.

– Ти скидаєшся на чарівника, – інтонація, з якою були сказані ці слова, свідчила, що він вважає це вельми нерозумним, а може, навіть фатальним.

– Хто, я? Ні, я – клерк. Так. Клерк. Точно, – сказав Ринсвінд.

Він нервово хихикнув.

Чоловік мовчав, беззвучно ворушачи губами, наче прислухався до голосу в своїй голові. До нього приєдналося декілька інших людей з зірками. Ринсвіндове вухо стало дуже популярним.

– А я думаю, ти – чарівник, – сказав чоловік.

– Послухай, – почав Ринсвінд, – якби я був чарівником, я б міг творити заклинання, правда ж? Я би просто перетворив вас на щось та й по всьому, але ж я цього не зробив, отже, ви помиляєтесь.

– Ми вбили усіх наших чарівників, – сказав один із шанувальників культу зірки. – Деякі, щоправда, втекли, та все ж ми вбили їх чимало. Вони лиш розмахували руками, та ніякої магії не відбулося.

Ринсвінд оторопіло на нього дивився.

– І нам здається, ти теж – чарівник, – сказав той, хто тримав Ринсвінда за плече, стискаючи його чимраз міцніше. – У тебе є скриня на ніжках та й на вигляд ти наче чарівник.

Ринсвінд раптом зауважив, що їх трьох разом з Багажем якимось чином відтіснили від їхніх коней і що тепер вони з усіх боків оточені похмурими людьми з сірими лицями, які підступали все ближче.