Текст книги "Химерне сяйво"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 14 страниц)

– Я сполоснув її, спеціально для вас, – сказав він, уникаючи погляду Бетан.

Ринсвінд поглянув на рідину у склянці. Вона, напевне, була чистішою перед тим, як її налили у склянку, але тепер випити її означало б масову смерть для тисячі невинних мікробів.

Він обережно відсунув її від себе.

– А зараз я збираюся прийняти купіль! – заявила Бетан і зникла за шторкою.

Крамар безпорадно змахнув руками і благально подивився на Ринсвінда з Двоцвітом.

– Вона непогана, – сказав Двоцвіт. – Вона одружується з одним нашим приятелем.

– А він в курсі?

– Не надто добрий торг нині у міжзоряних крамницях, еге ж? – сказав Ринсвінд з усім співчуттям, на яке лиш був здатний.

Коротун здригнувся.

– Ви собі навіть не уявляєте наскільки, – сказав він. – Великих прибутків вже, власне, й не сподіваєшся, інколи продаси щось тут чи там. Це – виживання, ви ж розумієте, про що я? Але оті теперішні люди, що розмальовують собі зірками лиця, ну що мені вам сказати – не встигну я відчинити крамницю, як вони погрожують спалити її дотла. Надто чарівна, кажуть. Та ж я і не заперечую, звісно, чарівна – а ви чого очікували?

– То їх тут багато вештається? – спитав Ринсвінд.

– Повно-повнісінько по всьому Диску, друже. Не питайте мене, чому.

– Вони переконані, що в Диск невдовзі вріжеться зірка, – сказав Ринсвінд.

– Це правда?

– Багато хто так вважає.

– Як прикро. Я тут непогано розгорнув справу. Надто чарівна, кажуть! А що такого поганого в чарах, скажіть, будь ласка?

– І що ти робитимеш? – спитав Двоцвіт.

– Ет, помандрую до якогось іншого всесвіту, тут їх чимало довкола, – відповів крамар безтурботним тоном. – Втім, дякую, що розповіли мені про оту зірку. Може, вас кудись підвезти?

Заклинання у розумі Ринсвінда дало йому стусана.

– Е-е, ні, – сказав він. – Гадаю, нам краще залишитися. Ну, щоб побачити, чим все закінчиться.

– То вас не хвилюють усі ті прогнози щодо зірки?

– Зірка провіщує життя, а не смерть, – мовив Ринсвінд.

– Що то було?

– «То» – це що?

– Ти щойно зробив це знову! – вигукнув Двоцвіт, тицьнувши у нього пальцем. – Спершу ти кажеш щось, а потім не пам’ятаєш, що сказав!

– Я тільки сказав, що нам краще залишитись тут, – відказав Ринсвінд.

– Ти сказав, що зірка провіщує життя, а не смерть, – не вгавав Двоцвіт. – І твій голос став таким скрипучим і відчуженим. Правда ж? – він повернувся до власника крамниці за підтвердженням.

– Так і було, – сказав Гном. – Мені здалося, що він при цьому трохи косив очима.

– Тоді це не я, а Заклинання, – сказав Ринсвінд. – Воно намагається захопити наді мною контроль. Воно знає, що має статися, і мені здається, воно хоче повернутися в Анк-Морпорк. Втім, я теж цього хочу, – додав він із викликом. – Можеш нас підкинути туди?

– Це те велике місто на ріці Анк? Що розрослося на всі боки і смердить помиями?

– В цього міста – давня і славетна історія, – сказав Ринсвінд голосом, в якому ображена громадянська гідність відізвалась льодяними нотками.

– Мені ти описував його зовсім інакше, – зауважив Двоцвіт. – Ти сказав мені, що це єдине місто, котре почало свою історію із занепаду.

Ринсвінд знітився.

– Так, але ж це моя домівка, невже ви не розумієте?

– Ні, – сказав крамар, – не зовсім. Я звик думати, що дім – це там, де ти вішаєш свого капелюха.

– М-м-м... ні, – сказав Двоцвіт, завжди охочий просвітити невігласів. – Те, де ти вішаєш капелюха, називається «вішалка». А дім – це...

– Я вже піду, мабуть, погляну, як доправити вас додому, – поспіхом мовив крамар, коли побачив, що повернулася Бетан, і шмигнув повз неї.

Двоцвіт пішов слідом.

По інший бік штори була кімната з маленьким ліжком, досить зашмарованою пічкою та столиком на трьох ніжках. Крамар почаклував трохи над столом – почувся звук, ніби з пляшки повільно вилетів корок, і в кімнаті від стіни до стіни раптом виникнув всесвіт.

– Не бійся, – попередив власник крамниці, коли повз них почали проноситись зорі.

– Чого б я боявся, – відізвався Двоцвіт, чиї очі сяяли від захоплення.

– Ач який, – буркнув крамар трохи розчаровано. – Зрештою, це тільки образи, які генерує крамниця, усе це – не насправді.

– І ти можеш вирушити куди завгодно?

– О, ні, – відповів крамар, вкрай здивувавшись такому питанню. – Тут передбачені різноманітні запобіжні пристрої – зрештою, який сенс вирушати кудись, де низький рівень доходу населення. До того ж потрібна відповідна стіна. Ну ось, знайшов, це – ваш всесвіт. Намистинка, завжди думаю я. Такий собі всесвітик...

От вона – космічна чорнота, міріади зірок сяють, наче діамантовий пил чи, як хтось би сказав, великі бульбашки водню, що вибухають десь дуже далеко звідси. Втім, деякі люди наплетуть вам що завгодно.

Якась тінь починає затьмарювати віддалене сяйво, і вона – чорніша, ніж сам космос.

Тут вона здається значно більшою, бо космос насправді не такий вже й великий, він – лише місце, де можуть вміститися великі речі. Планети великі, але планетам належить бути великими, тож нема нічого велемудрого в тому, щоб бути правильного розміру.

Проте ця тінь, що, наче футбольний м’яч Бога, затуляє собою небо, – не планета.

Це – черепаха, завдовжки десять тисяч миль від своєї поцяткованої кратерами голови до хвоста у твердій броні.

І Великий А’Туїн – таки велетенський.

Масивні плавники неквапливо то піднімаються, то опускаються, завихрюючи космос у дивні форми. Диско-світ пропливає небом, наче королівська баржа. Та навіть Великому А’Туїну доводиться нелегко – тепер, коли він покидає безкраї космічні глибини і прямує, переборюючи сильний опір, до сонячного мілководдя. Магія тут, на узбережжі між світлом і темрявою, – слабша. Якщо це триватиме ще багато днів, то тиск реальності змете Дискосвіт із черепашачого панцира. Великому А’Туїну це відомо, втім Великий А’Туїн пригадує, що з ним таке вже було раніше, багато тисяч років тому.

Очі космічної черепахи з родини Astrocheloniidae[21]21
  Очевидно, це далекі родичі морських черепах з родини Cheloniidae. – Прим. конc.


[Закрыть] сяяли у світлі карликової зірки, мов дві жаринки, та були спрямовані не на неї, а на маленький клаптик космічного простору неподалік...

– Так, а де ж перебуваємо ми? – сказав Двоцвіт. Власник чарівної крамниці, що згорбився над столом, лиш знизав плечима.

– Не думаю, що ми взагалі де-небудь перебуваємо, – відказав він. – Думаю, у нас – невідповідний котангенс. Я можу помилятись. Загалом крамниця знає, що робить.

– А ти сам, виходить, не знаєш?

– Я вчуся потрохи, де можу, – крамар висякав носа. – Іноді приземляюсь у світі, де знаються на таких речах, – він подивився на Двоцвіта своїми маленькими сумними очима. – У тебе добре обличчя, пане. Гадаю, з тобою можна поділитись.

– Чим поділитись?

– Розумієш, дбати про цю Крамницю – це не життя. Не мати змоги де-небудь осісти, весь час перебувати в дорозі, ніколи її не зачиняти.

– Чому ж ти тоді не облишиш це все?

– О, бач яка справа, пане, – я не можу. Наді мною висить прокляття. Дійсно. Це жахливо, – він знову висякався.

– Прокляття працювати в крамниці?

– Довіку, пане, довіку. І ні на мить не зачинятися! І так сотні років! Був собі один чаклун, ох... А я утнув велику дурницю.

– У крамниці? – спитав Двоцвіт.

– Авжеж. Не пам’ятаю, що саме він хотів, та коли попросив той крам... я видав такий всмоктувальний звук, ну, знаєш, наче свиснув, тільки у зворотний бік, – він показав, як це робиться.

Двоцвіт набурмосився, та оскільки був від природи добродушним, легко вибачав образи.

– Ясно, – сказав він повільно. – Хай би й так, але ж...

– Це ще не все!

– Ох!

– Я сказав йому, що таке ніхто не запитує!

– Після того, як отак свиснув?

– Я, здається, ще й шкірився при цьому.

– О Господи. Ти, сподіваюсь, не назвав його добродієм?

– Ну... могло статися й таке.

– Гм-м...

– Є ще дещо.

– Жартуєш?

– Ні. Я сказав, що можу замовити той крам, а він може прийти по нього наступного дня.

– У цьому, здається, немає нічого поганого, – сказав Двоцвіт, який єдиний з усіх людей у мультивсесвіті дозволяв крамницям замовляти для нього товари і був зовсім не проти заплатити торговцю кругленьку суму як компенсацію за клопіт, а саме за те, що якийсь дріб’язок зберігався в його крамниці переважно пару годин, не більше.

– Це було того дня, коли я зачинявся раніше, – продовжував крамар.

– Ох.

– Так от, я чув, як він стукає у двері. Я почепив на них табличку, оту, знаєш, де пише приблизно таке: «Зачинено навіть для продажу цигарок Некроманта», – та він продовжував калатати дверним молоточком, а я лиш посміювався.

– Ти сміявся?

– Так. Ось так. Аха-ха-ха-ха.

– Напевне, цього не варто було робити, – сказав Двоцвіт, хитаючи головою.

– Знаю, знаю. Мій батько завжди казав, і то часто: «Уникай торгівлі з чарівниками...»[22]22
  Парафраз давнього прислів’я, яке згадує ельф Ґілдор Інґлоріон під час розмови з Фродо Беґґінсом: «Уникай втручання у справи чарівників...» (див. З розділ першого тому «Володаря перстів»). – Прим. конc.


[Закрыть]. Хай там як, я чув, як він кричав щось про те, що я ніколи не зачинятимуся, і ще купу різних незрозумілих слів, а тоді крамниця... крамниця... моя крамниця ожила.

– І відтоді ти отак мандруєш?

– Еге ж. Можливо, одного дня я зустріну того чаклуна, і у мене в крамниці знайдеться отой крам, що він хотів. А доти я змушений блукати з місця на місце...

– Це був жахливий вчинок, – сказав Двоцвіт.

Крамар витер носа подолом свого фартуха.

– Дякую, – відгукнувся він.

– Хай там як, а він не повинен був заклинати тебе таким страшним прокляттям, – додав Двоцвіт.

– Гм. Напевне, твоя правда, – ґном розправив фартух і спробував взяти себе в руки. – Гаразд, усі ці балачки не доправлять тебе до Анк-Морпорка, чи не так?

– Дивно, як подумати, – мовив Двоцвіт, – що я колись придбав свій Багаж саме в такій крамниці. Тобто подібній на твою.

– Ну, так, є ще декілька, крім моєї, – відізвався на те крамар, повертаючись знову до стола. – Той чаклун, думаю, був дуже нетерплячий чоловік.

– Безупинно блукати всесвітом, – задумано мовив Двоцвіт.

– Атож. Зате можна зекономити на ставках[23]23
  В оригіналі гра слів «rates» – місцевий податок на нерухомість, який сплачували власники будинків в Англії до 1990 року, та «rats» – щурі – Прим. пер.


[Закрыть]!

– Ставках?

– Так, це такі... – крамар наморщив лоба, силкуючись пригадати потрібне слово. – Даруй, не пам’ятаю, це було так давно. Гм... ставки, ставки...

– Такі невеликі водойми?

– Так, напевне, це вони.

– Зачекай, вона щось обмірковує, – сказав Коен.

Ціпигуб стомлено підвів голову. Сидіти тут у затінку було так добре. Він щойно дійшов висновку, що, намагаючись утекти з міста, яке заполонили шаленці, він, схоже, дозволив іншому навіженому взяти його під свій повний контроль. Цікаво, чи він доживе до того, щоб одного дня про це пошкодувати.

Він дуже сподівався, що так.

– О, так, вона без сумніву щось обмірковує, – сказав він понуро. – Це ж видно неозброєним оком.

– Гадаю, вона їх знайшла.

– От і добре.

– Хапайся за неї.

– Ти з глузду з’їхав?

– Повір на слово, я знаю цю штуку. Хай там як, ти ж не хочеш залишитися з усіма цими зіркоприслужниками? Їм, мабуть, закортить з тобою сердечно побалакати.

Коен тихцем підібрався до скрині збоку і заскочив на неї верхи. Вона ніяк не відреагувала.

– Поквапся, – сказав він. – Здається, вона ось-ось рушить.

Ціпигуб знизав плечима і з острахом поліз на Багаж, щоб сісти позаду Коєна.

– Ну? – сказав він. – І як же вона ру...

Анк-Морпорк!

Перлина серед міст!

Це, звісно, не найточніший опис – воно не було сяючим і круглим – та навіть його найзапекліші вороги погодилися б, що якби довелося порівнювати Анк-Морпорк з чимось, то підійшло би будь-що, от хоча б якийсь непотріб зі смітника, увесь обліплений хворобливим слизом конаючого молюска.

Бували й більші міста. Бували й багатші міста. Бували, безперечно, і значно гарніші міста. Та жодне місто в мультивсесвіті не могло зрівнятися з Анк-Морпорком у пахощах.

Давні Старці, котрі знають геть усе про всесвіти і про те, як пахнуть Калькутта і !Кс’рк—!, і середмістя Марсопорта, зійшлися на думці, що навіть ці прекрасні зразки нюхової поезії – звичайнісінькі лімерики супроти слави анк-морпоркського смороду.

Тут можна згадати волоцюг. Можна згадати часник. Можна згадати злодійські притони Франції. Будь ласка. Та якщо ти не вдихав ароматів Анк-Морпорка спекотної днини – ти не маєш жодного уявлення, що таке сморід.

Мешканці міста пишаються його запахом. Погожими днями вони виносять на вулицю стільці, щоб сповна ним насолодитися. Вони надувають щоки, і плескають себе по грудях, і бадьоро жартують про його унікальні якості. Вони навіть встановили статую на вшанування однієї темної ночі, коли війська держави-загарбника спробували крадькома проникнути в місто і вже були на верху захисного муру, та раптом, на їхню біду, пробки у їхніх ніздрях не витримали. Заможні купці, які провели багато часу за кордоном, посилають додому за спеціально закупореними і запечатаними пляшечками цього аромату, що завжди розчулює їх до сліз.

Отакий він має на них вплив.

Описати те, як впливає повітря Анк-Морпорка на гостей міста, можна тільки одним-єдиним способом, за аналогією.

Візьміть шотландський плед. Посипте його конфеті. Підсвітіть його стробоскопом.

Тепер візьміть хамелеона.

Покладіть хамелеона на плед.

Уважно за ним спостерігайте.

Тепер розумієте?

Власне, це і пояснює, чому – коли чарівна крамниця врешті матеріалізувалася в Анк-Морпорку, – Ринсвінд, наче підкинутий пружиною, сів і сказав: «Ми приїхали», – Бетан побіліла як крейда, а Двоцвіт, який був нездатний розрізняти запахи, сказав: «Справді? Звідки ти знаєш?».

День пополудні видався довгим. Вони пробивались у реальність через чимало різних стін різних міст, а все тому, за словами власника крамниці, що магічне поле Диска вередувало і заважало їм.

Майже усі мешканці тих міст покинули свої домівки, і тепер ними снували банди очманілих людей, чий погляд незмінно фіксувався на лівому вусі співрозмовника.

– Звідки їх тут стільки взялося? – здивувався Двоцвіт, коли вони втікали від чергової юрби.

– В кожній психічно здоровій людині живе божевільний, що намагається вирватися назовні, – прорік крамар. – Я завжди так вважав. Ніхто не божеволіє швидше, аніж цілковито психічно здорова людина.

– Це не має жодного сенсу, – сказала Бетан, – а якщо все-таки має, то мені він не подобається.

Зірка була тепер більшою за сонце. Ніч сьогодні, мабуть, не настане. На горизонті з протилежного боку маленький місяць Диска робив все можливе, щоб надвечір сховатись, як належить, за обрій, та загальний ефект усього цього багряного світла зводився до того, що місто, яке ніколи не вирізнялося особливою привабливістю, тепер було наче сюрреалістична картина, намальована одержимим художником після невдалого досвіду з взуттєвою пастою.

Проте це була домівка. Ринсвінд роздивлявся порожню вулицю, від початку до кінця, і відчув себе майже щасливим.

У закамарках Ринсвіндового розуму Заклинання здійняло ґвалт, та він на нього не зважав. Можливо, з наближенням тієї зірки магія і справді ставала слабкішою, або ж він так довго носив ці чари у своїй голові, що в нього виробився певний психічний імунітет, однак він виявив, що може їм опиратися.

– Ми – в доках, – радісно оголосив він. – Ви тільки вдихніть це морське повітря!

– Ох, – сказала Бетан, прихиляючись до стіни одного з доків, – так.

– Ось що таке озон, ось він, – мовив Ринсвінд. – Ось що таке повітря з характером, еге ж, – він дихав і дихав на повні груди.

Двоцвіт повернувся до крамаря.

– Ну що ж, сподіваюся, ти знайдеш свого чаклуна, – сказав він. – Вибач, що ми нічого в тебе не купили, та бачиш, усі мої гроші в Багажі.

Крамар тицьнув йому щось у долоню.

– Невеличкий дарунок, – усміхнувся він. – Він вам знадобиться.

Він поспішив назад до своєї крамниці, пролунав дзвінок, самотня вивіска з написом «Приходьте завтра знову за п’явками Спунфетчера, малими кровопивцями» з клацанням з’явилась на дверях, і крамниця розтанула на тлі цегляного муру так, наче її там ніколи й не було. Двоцвіт нерішуче торкнувся стіни, не вірячи власним очам.

– Що там у мішечку? – поцікавився Ринсвінд.

То був мішечок з грубого коричневого паперу, з мотузяними ручками.

– Якщо у нього раптом виростуть ніжки, я не хочу про це знати, – сказала Бетан.

Двоцвіт зазирнув всередину і вийняв те, що в ньому лежало.

– Оце й усе? – пирхнув Ринсвінд. – Хатинка, обліплена мушлями?

– Вона дуже практична, – виступив Двоцвіт на її захист. – В ній можна тримати цигарки.

– А вони – саме те, без чого тобі ніяк не обійтися, еге ж? – ущипливо сказав Ринсвінд.

– Я б погодилася на пляшечку олії для засмаги сильної дії, – озвалася Бетан.

– Ходімо, – сказав Ринсвінд і рушив вулицею вперед. За ним слідом пішли всі решта.

Двоцвіту спало на думку, що кілька втішних слів були б зараз не зайві, якась делікатна легка бесіда, щоб розвіяти пригнічений настрій Бетан.

– Не хвилюйся так, – сказав він. – Цілком можливо, що Коен – досі живий.

– О, певна річ, я сподіваюся, що він – живий, – сказала вона, крокуючи мощеною вулицею, а заразом плекаючи особисту образу на кожного з них. – Він не дожив би до вісімдесятисемирічного віку на такій роботі, якби постійно помирав. Але ж його з нами нема.

– Як і мого Багажу, – зажурено мовив Двоцвіт. – Звісно, це не одне й те саме.

– Як думаєш, та зірка дійсно вріжеться в Диск?

– Ні, – впевнено сказав Двоцвіт.

– Чому ні?

– Бо Ринсвінд так не вважає.

Вона вражено на нього подивилася.

– От дивись, – вів далі Двоцвіт, – що зазвичай роблять з морськими водоростями?

Бетан, яка виросла на Вихрових рівнинах, тільки з розповідей знала про море і вирішила, що воно їй не подобається. Вона розгублено закліпала очима.

– Їдять?

– Ні, їх вивішують знадвору, і вони дають тобі знати, коли йтиме дощ.

Бетан збагнула ще одну важливу річ – безглуздо намагатися зрозуміти що-небудь з того, що говорив Двоцвіт, залишалося тільки плисти за течією бесіди і не проґавити момент, коли русло круто міняє напрямок.

– Зрозуміло, – сказала вона.

– Бачиш, отак і з Ринсвіндом.

– Як із водоростями?

– Атож. Якби було щось таке, чого б варто було боятися, він би вже боявся. А він не боїться. Та зірка – це, мабуть, єдине, чого він не боїться. Якщо він не тривожиться – повір, тут нічого переживати.

– Тобто дощу не буде? – спитала Бетан.

– Не буде. У метафоричному сенсі.

– Ба, – Бетан вирішила не уточнювати, що означає «метафора», щоб раптом не виявилося, що це якось стосується водоростей.

Ринсвінд обернувся до них.

– Не відставайте, – сказав він. – Вже недалеко.

– Недалеко до чого? – спитав Двоцвіт.

– До Невидної академії, звичайно.

– Ти добре подумав?

– Напевне, ні, та я все одно збираюся... – Ринсвінд замовк із перекошеним від болю обличчям. Він затиснув руками вуха і застогнав.

– Заклинання знову дошкуляє?

– Тря-ак.

– Спробуй помугикати.

Ринсвінд скорчив гримасу.

– Я збираюся позбутися цієї напасті, – сказав він, заплітаючи язиком. – Воно повертається туди, де йому місце. А я повертаю собі власну голову!

– Але в такому разі... – Двоцвіт почав і перервався на півслові. Їм усім було чути оте – віддалені наспіви і гупотіння десятків ніг.

– Як гадаєш, це зіркопоклонники? – спитала Бетан.

Це були вони. З-за повороту на віддалі сотні ярдів з’явилися перші ряди демонстрантів позаду обтріпаного білого прапора з восьмикутною зіркою на ньому.

– І не тільки, – відповів Двоцвіт. – З ними всі, кому не ліньки!

Натовп бурхливим потоком змив їх з місця і поніс вулицями. Щойно вони стояли серед безлюдної вулиці, і ось – разом з масою людей вже рухаються через усе місто.

У вологих підземних тунелях на найнижчому рівні Невидної академії, куди один за одним спускалися голови восьми магічних Орденів, слабко блимало світло смолоскипів.

– Принаймні тут прохолодніше, – сказав хтось із них.

– Нам не слід тут перебувати.

Траймон, який йшов попереду усієї групи, промовчав. Проте він напружено думав. Він думав про пляшку олії, запхану за пояс, і про вісім ключів, що несли чарівники – вісім ключів, котрі відімкнуть вісім замків, що втримують «Октаву» прикутою ланцюгами до пюпітра. Він думав і про те, що старі чарівники, які відчували, що магія потрохи розсіюється, – зайняті власними клопотами і, мабуть, менш пильні, ніж мали би. Він також думав про те, що через кілька хвилин «Октава», наймогутніше скупчення чарів на Диску, опиниться у нього в руках.

Незважаючи на прохолоду в тунелі, він почав пітніти.

Вони підійшли до окантованих свинцем дверей, вмонтованих у камінь. Траймон взяв масивний ключ – добротний, справний залізний ключ, не те що оті фігурні й незручні, якими відімкнуть «Октаву», – бризнув на замок трохи олії, вставив ключа і повернув. Зі скрипом протесту замок відімкнувся.

– Чи всі ми налаштовані рішуче? – запитав Траймон. Поміж чарівників почулося невиразне ствердне бурмотіння.

Він штовхнув двері.

Їм в обличчя вдарила тепла хвиля затхлого і ледь маслянистого повітря. Довкола чутно було пронизливе й неприємне цокотіння. Кожен ніс, ніготь і борода дрібненько залисніли октариновими іскорками.

Чарівники, низько схиливши голови проти стихійного шаленства магії, що віяло з кімнати, посунули вперед. Напівпроявлені сутності, хихочучи, кружляли довкола них, а страхітливі мешканці Підземельних Вимірів постійно намацували (тим, що могло б вважатися пальцями – лише тому, що ним закінчувалися їхні руки) незахищену шпарину в освітлене вогнями коло, що вважалося розумним і впорядкованим всесвітом.

Навіть у цей далеко не найкращий для усіх магічних створінь час, навіть у кімнаті, навмисно задуманій для того, щоб гасити усі магічні вібрації, «Октава» потріскувала від чарів.

У смолоскипах практично не було потреби. «Октава» наповнювала приміщення м’яким, тьмяним світлом, яке, по суті, було не світлом, а чимось йому протилежним; темрява – не протилежність світла, а тільки його відсутність, а те, що випромінювала ця книга, було тим світлом, що лежить по інший бік темряви, химерним сяйвом.[24]24
  Назва роману (англійською «The Light Fantastic») походить від фрази з поеми Джона Мільтона «L’Allegro» (1631), в якій поет просить німфу привести на землю сміх, жарти й усмішки. – Прим. конc.


[Закрыть]

Воно було звичайного собі пурпурового кольору.

Як вже говорилося раніше, «Октава» була прикута ланцюгами до пюпітра, вирізьбленого у формі, що трохи нагадував птаха, трохи – рептилію і до того ж здавався напрочуд живим. Два блискучі ока спостерігали за чарівниками із затаєною ненавистю.

– Я бачив, як вона поворухнулася, – поділився тривогою один з них.

– Ми – у безпеці, якщо не чіпатимемо книгу, – сказав Траймон. Він вийняв з-за пояса згорток паперу і розгорнув його.

– Принесіть сюди отой смолоскип, – наказав він, – і загасіть цигарки!

Він чекав, що їхня ображена гордість вибухне гнівом. Та цього не сталося. Натомість приструнчені маги тремтячими пальцями чемно вийняли з рота недопалки і кинули їх на долівку.

Траймон торжествував. Отже, подумав собі він, вони роблять те, що я кажу. Можливо, лише зараз, але і це вже добре.

Він вдивився у гачкувате письмо давно померлого чарівника.

– Ну гаразд, – сказав він, – спробуймо: «Щоб заспокоїти Єго, Цю Сутворінь, Себто Хранителя...»

Натовп ринув через один з мостів, що з’єднував Морпорк з Анком. Внизу під ним ріка, що за кращих часів була повновода, тепер текла тоненьким паруючим потічком.

Міст під їхніми ногами небезпечно розхитувався. Дивні брижі пробігали поверхнею того, що колись було річкою. З даху сусіднього будинку злетіло кілька шматків черепиці.

– Що то було? – спитав Двоцвіт.

Бетан оглянулась і закричала.

Над обрієм сходила та сама нова зірка. Поки власне сонячне світило Диска поспішало сховатись подалі за горизонт, велика роздута куля зірки неквапливо повзла по небу догори, аж доки не нависла над краєм світу, зупинившись на кілька градусів вище.

Вони відтягнули Ринсвінда до якихось дверей, подалі від небезпеки. Не звернувши на них уваги, юрба понеслася далі, нажахана, мов лемінги.

– На зірці з’явилися плями, – підмітив Двоцвіт.

– Ні, – заперечив Ринсвінд. – Це... тіла. Тіла, що рухаються довкола зірки. Так само, як сонце рухається довкола Диска. Але вони – дуже близько від неї, тому... тому що... – він замовк. – Ще трішки, і я здогадався б!

– Про що здогадався б?

– Я мушу позбутися цього Заклинання!

– То де ж та твоя Академія? – нетерпляче сказала Бетан.

– Отам! – відповів Ринсвінд, махнувши рукою у напрямку вулиці.

– Вона, напевне, шалено популярна. Туди всі і прямують.

– Цікаво, чого б це? – сказав Двоцвіт.

– Не думаю, що це для того, – сказав Ринсвінд, – щоб записатись у вечірню школу.

Тим часом Невидна академія була під облогою, в усякому разі ті її частини, що випинались у звичайні, буденні виміри. Юрби людей під її брамою зазвичай висували одну з двох вимог. Вони вимагали, щоб: а) чарівники припинили бити байдики і таки позбулися тієї зірки, або – і це була та вимога, що її підтримували шанувальники зірки – щоб: б) вони відмовились від магії в цілому і вчинили самогубство, в зазначеному порядку, – звільнивши таким чином Диск від прокляття чарів та відвернувши страшну загрозу з неба.

Чарівники по інший бік стін не мали жодного уявлення, як виконати, а) і жодного бажання вибирати, б) – втім, багато хто вже фактично визначився зі своїм вибором, в) який переважно полягав у тому, щоб вислизнути крізь потаємні бокові двері і чкурнути тишком-нишком так далеко звідти й так швидко, як лиш вдасться навшпиньках.

Вся магія, яка ще діяла в Академії, була спрямована на те, щоб забезпечити захист великої брами. Чарівники переконались, що пара стулок, які замикались чарами, була зовсім непоганим і дуже ефектним архітектурним рішенням, та будівельники могли би подумати про те, щоб встановити про всяк випадок якийсь певний аварійний пристрій на кшталт, наприклад, пари звичайних, нічим не примітних масивних залізних засувів.

На майдані перед брамою розпалили декілька великих вогнищ, теж заради сценічного ефекту, бо жар від зірки був убивчим.

– Але зірки все ще видно на небі, – озвався Двоцвіт, – інші зірки тобто. Маленькі. У нічному небі.

Ринсвінд наче не чув його. Він дивився на браму. Ватага фанатиків та простих людей намагалися її повалити.

– Безнадійно, – зітхнула Бетан. – Всередину нам нізащо не пробратися. Ти куди?

– Прогулятися, – відповів Ринсвінд. Він рішучим кроком попростував бічним провулком уперед.

Тут були один чи двоє заколотників-фрілансерів, які в основному зосередилися на грабуванні крамниць. Ринсвінд не відволікався на них, а продовжував рухатись вздовж стіни до того місця, де вона йшла паралельно до темної алеї, в якій стояв той самий звичний сморід, що й в усіх алеях – у будь-якому куточку світу.

Тоді він почав дуже уважно придивлятися до кам’яної кладки.

Стіна була двадцять футів заввишки, з підступними металевими шпичаками нагорі.

– Мені потрібен ніж, – сказав він.

– Ним ти збираєшся прокласти собі шлях? – хмикнула Бетан.

– Знайдіть мені ножа, і все, – відрубав Ринсвінд. Він почав простукувати каміння.

Двоцвіт із Бетан переглянутися і знизали плечима. Через пару хвилин вони повернулися з купою ножів: Двоцвіту вдалося роздобути навіть меч.

– Ми тільки взяли собі кілька сувенірів на пам’ять, – сказала Бетан.

– Та ми залишили їм гроші, – додав Двоцвіт. – Тобто ми б обов’язково залишили їх, якби вони в нас були...

– Тож він наполіг на тому, щоб написати записку... – мовила Бетан, кривлячись.

Двоцвіт випростався у повен зріст, хоч це і не справило очікуваного враження.

– Не бачу причини... – почав він сухим тоном.

– Гаразд, гаразд, – похмуро сказала Бетан, сідаючи на долівку. – Знаю, що не бачиш. Ринсвінде, усі крамниці – розгромлені й залишені напризволяще. На протилежному боці вулиці якась велика ватага людей прибирала до рук лютні та арфи, уяви лишень!

– Ага, – буркнув Ринсвінд, вибравши ніж і задумливо проводячи пальцем по лезу. – Мародери[25]25
  Непередавана гра слів – замість слова «мародери» (looters), автор називає людей, які грабують крамницю музичних інструментів, «лютністами» Outers). – Прим. ред.


[Закрыть], напевне.

Він встромив ніж у стіну, крутнув ним і відступив назад, дивлячись, як звідти випав великий камінь.

Він глянув угору, нечутно порахував і видобув ще один камінь.

– Як це тобі вдалося? – запитав Двоцвіт.

– Підсади-но мене, зможеш? – сказав Ринсвінд. Через якусь хвилю його ноги втиснулися у щілини, які він видовбав ножем у стіні; він вперто просувався вперед і вже був на півдорозі до верху.

– Її століттями ніхто не чіпав, – долинув згори його голос. – Цементувальний розчин між деякими каменями давно розкришився. Ось вам і потаємний вхід, розумієте? Пильнуйте внизу.

Ще один камінь розколовся на дрібні кавалки.

– Студенти з давніх-давен так робили, – сказав Ринсвінд. – Зручний спосіб виходити в місто і повертатися непоміченим після того, як гасили світло.

– Ox, – сказав Двоцвіт, – усе ясно. Через стіну і ген туди до таверн, котрі ваблять своїм світлом, щоб пити, і співати, і читати поезію, так?

– Приблизно так, за винятком пісень та поезії, – відгукнувся Ринсвінд. – Кілька цих шпичаків повинні вийматися... – почувся дзенькіт.

– З цього боку донизу недалеко падати, – долинув його голос через пару секунд. – Ну, перелазьте. Якщо не передумали.

І ось таким чином Ринсвінд, Двоцвіт та Бетан проникли у Невидну академію.

Тим часом в іншій частині кампуса...

Восьмеро чарівників вставили свої ключі в замкові щілини і – обмінявшись багатьма занепокоєними поглядами – повернули їх. Почулося негучне коротке клацання, і замок плавно розчахнувся.

«Октава» скинула ланцюги. Слабке октаринове світло вигравало на її палітурці.

Траймон нахилився вперед, узяв її, – і ніхто при цьому не видав ані пари з вуст. Його рука почала терпнути.

Він повернувся до дверей.

– А тепер до Великої зали, браття, – сказав він, – дозвольте, я вас поведу...

І знову ніхто не заперечив.

Він пройшов до дверей з книгою під пахвою. Вона була відчутно гарячою і, здавалося, колючою на дотик. З кожним своїм кроком він очікував вигуків, протестів, та нічого цього не було. Він ледве-ледве стримувався, щоб не розсміятись. Це виявилося навіть легше, ніж він міг би собі уявити.

Решта чарівників пройшли клаустрофобним підземеллям ще тільки половину зворотного шляху, коли він виходив крізь двері; можливо, вони й помітили щось у тому, як він тримає плечі, та було надто пізно – він вже переступив через поріг, взявся рукою за клямку, повернув у замку ключ і самовдоволено посміхнувся тією своєю посмішкою.

Легкою ходою він простував підземними коридорами назад, не звертаючи уваги на гнівливий лемент чарівників, які щойно з’ясували, що абсолютно неможливо чарувати в кімнаті, котра за задумом її творця була непроникною для магії.

«Октава» пручалася, проте Траймон міцно її тримав. Тепер він вже біг, намагаючись не зважати на жахливі відчуття під рукою, коли книга змінювала свою форму на волохаті, кістляві й голчасті сутності. Його рука заніміла. Невиразне цокотіння, яке він чув увесь цей час, стало гучнішим, і до нього додалися інші звуки – пожадливі, заманливі звуки, звуки голосів, що належали несосвітенним сутностям, котрих Траймонові було зовсім не складно уявити. Поки він пробігав Великою залою і далі, догори головними сходами, тіні почали рухатися та перегруповуватися, змикаючись довкола нього у кільце, до того ж у нього з’явилось відчуття, що його щось переслідує, проворне й прудке, на непристойно швидких ніжках. Стіни вкрилися льодом. Дверні отвори, коли він їх проминав, кидалися на нього. Сходи під ногами починали здаватися йому довжелезним язиком...