Текст книги "Химерне сяйво"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 14 страниц)

Однак Траймон недаремно провів так багато часу в тій секції Академії, що була чудернацьким відповідником спортивного залу, розвиваючи силу думки. Не довіряй відчуттям, нагадав він собі, бо їх легко обманути. Сходи ніде не поділися, вони мають бути десь тут... забажай, щоб вони з’явилися, уявляй, що вони тут, доки дряпаєшся нагору, і краще тобі не баритися, хлопче. Бо все оце – не одна лиш уява.

Великий А’Туїн став значно повільнішим.

Небесна черепаха, чиї плавці розміром з континенти, опиралася силі тяжіння зірки і вичікувала.

Чекати залишилось недовго...

Ринсвінд прошмигнув у Велику залу. Там горіло кілька смолоскипів і здавалося, що її приготували до якоїсь магічної практики. Проте церемоніальні свічки були перекинуті, хитромудрі октограми, накреслені крейдою на підлозі, – стерті, наче хтось тут витанцьовував, а повітря було просякнуте запахом, що був вельми огидний навіть за широкими стандартами Анк-Морпорка. В ньому ледь відчувався запах сірки, та це було лиш доповненням до чогось значно гіршого. І смерділо воно баговинням.

Здаля почувся якийсь тріск, а за ним гучний лемент.

– Здається, браму повалили, – сказав Ринсвінд.

– Швидше ходімо звідси, – сказала Бетан.

– До підземелля – он туди, – сказав Ринсвінд, рушаючи крізь арку у вказаному напрямку.

– Туди – це в низ?

– Ага. Чи ти, може, хочеш залишитись тут?

Він вийняв смолоскип із підпори на стіні і рушив сходами вниз.

Через кілька сходових просвітів заміть дерев’яних панелей на стінах скрізь був лише голий камінь. Зусібіч траплялися двері, підперті чимось, щоб, бува, не захряснулись.

– Я почув якийсь звук, – сказав Двоцвіт.

Ринсвінд прислухався. Далеко внизу, здавалося, таки справді щось відбувалося. Втім, той шум не навіював страх. Він звучав так, ніби багато людей гамселять у двері, вигукуючи «Ой-й!».

– Це ж не ті Потвори з Підземельних Вимірів, про які ти нам говорив, правда? – схвильовано спитала Бетан.

– Ні, вони скрегочуть не так, – відказав Ринсвінд. – Ходімо вже.

Вони поспішили коридорами, які звідусіль сочилися вологою, орієнтуючись на потік прокльонів та приступи кашлю в підземеллі, що дивним чином трохи підбадьорювали; все, що могло так сопіти, вирішили троє слухачів, напевне, не становило небезпеки.

Врешті вони вперлися у двері, встановлені у ніші. На вигляд вони здавалися достатньо міцними, щоб стримати натиск цунамі. На дверях було невеличке віконце з решіткою.

– Агов! – крикнув Ринсвінд. Це не було найрозумнішим, що можна сказати в такій ситуації, та нічого іншого йому не спало на думку.

Несподівано стало дуже тихо. А тоді з іншого боку дверей почувся голос, що дуже повільно проказав:

– Хто там?

Ринсвінд упізнав той голос. Багато років тому він не раз висмикував його з замріяного стану у стан переляку на післяобідніх заняттях. Це був Лум’єль Пантер, який колись особисто втовкмачував у Ринсвіндову голову основи ворожіння на скляній кулі та викликання духів. Він пам’ятав ті очі, як буравчики, на поросячому обличчі, і той голос, що казав: «А тепер пан Ринсвінд вийде сюди і намалює потрібний символ на дошці», – і шлях завдовжки мільйон миль повз принишклий в очікуванні клас, коли він відчайдушно намагався пригадати, про що бубнів той самий голос якихось п’ять хвилин тому. Навіть зараз у нього пересохло горло від страху і несподіваного відчуття провини. Підземельні Виміри були тут ні при чому.

– О, пане, це я, пане, Ринсвінд, пане, – пропищав він. Піймавши здивований погляд Двоцвіта та Бетан, він закашлявся. – Так, – додав він якомога впевненіше. – Ось хто тут. Ринсвінд. Атож.

По той бік дверей почулося якесь перешіптування.

– Ринсвінд?

– Який ще дзвін?

– Я пам’ятаю одного хлопчиська, який геть ні на що...

– Пам’ятаєте, Заклинання?

– Ринсвінд?

Залягла мовчанка. Тоді один з тих голосів сказав:

– Підозрюю, ключа в замку немає?

– Ні, – відповів Ринсвінд.

– Що він сказав?

– Він сказав «ні».

– Це так схоже на хлопчиська.

– М-м-м... Хто там всередині? – спитав Ринсвінд.

– Магістри Магії, – бундючно відказав голос.

– А що ви там робите?

Знову настала тиша, тоді почулося, як голоси збентежено перешіптуються між собою.

– Нас... е-е... замкнули всередині, – неохоче визнав голос.

– Що, разом з «Октавою»?

Перешіптування, перешіптування...

– «Октави», фактично, тут, фактично, немає, – поволі сказав голос.

– О! Ви там самі? – сказав Ринсвінд дуже чемним тоном, тим часом шкірячи зуби, наче некрофіл у морзі.

– Схоже на те.

– Може, вам чогось принести? – стурбовано запитав Двоцвіт.

– Ви б краще подумали, як витягнути нас звідси.

– Може, спробувати відімкнути замок відмичкою? – подала ідею Бетан.

– Марна справа, – сказав Ринсвінд. – Гарантована крадієнепроникна модель.

– Думаю, Коен би з ним упорався, – мовила Бетан з гордістю. – Якби зараз був тут.

– Багаж строщив би його за три секунди, – підтримав її Двоцвіт.

– Ну, ось і все в такому разі, – мовила Бетан. – Ходімо звідси на свіже повітря. Або хоча б на менш затхле, – вона повернулась, готова рушати.

– Стривай, стривай, – сказав Ринсвінд. – Іншого від вас годі й сподіватись. Старий Ринсвінд, звісно, нічого не придумає, так? Авжеж ні, він – просто доважок, аякже. Відштовхніть його, щоб не плутався під ногами. Не покладайтеся на нього, він же...

– Гаразд, – сказала Бетан. – Ми готові тебе почути, коли так.

– ...порожнє місце, невдаха, просто один такий собі... що?

– Як ти збираєшся відчинити ці двері? – сказала Бетан.

Ринсвінд подивився на неї, наче бачив вперше. Тоді поглянув на двері. Вони й справді були дуже добротні, а в тому, який вигляд мав замок, було щось іронічно-зверхнє.

Але він же зумів проникнути всередину колись давно. Студент Ринсвінд штовхнув ці двері, і вони відчинилися, а відразу по тому Заклинання вскочило у його розум і зруйнувало його життя.

– Слухай, – сказав голос через решітку вельми люб’язним тоном, – ти просто піди і приведи нам сюди когось з чарівників, будь добрий.

Ринсвінд глибоко вдихнув.

– Відступіться від дверей, – проскреготів він.

– Що?

– Сховайтесь за чимось, – гаркнув він, і цього разу його голос прозвучав досить твердо. – Ви теж, – звернувся він до Бетан та Двоцвіта.

– Але ти ж не можеш...

– Я не жартую!

– Він не жартує, – підтвердив Двоцвіт. – Ота маленька жилка на його чолі, знаєте, коли вона отак пульсує, то...

– Помовч!

Ринсвінд невпевнено підняв догори одну руку і скерував її на двері.

Стало дуже-дуже тихо.

О боги, подумав він, що ж зараз буде?

У сутінках його підсвідомості Заклинання неспокійно засовалося.

Ринсвінд спробував, так би мовити, налаштуватися на вібрації металевого замка. Якби лиш він зміг посіяти чвари між атомами металу, щоб вони розлетілись врізнобіч...

Нічого не виходило.

Він судомно ковтнув і перевів увагу на дерево, з якого були зроблені двері. Воно було старе і майже скам’яніле, тож не горіло б, напевне, навіть якби його вимочили в олії і вкинули у піч. Хай там як, він спробував пояснити прадавнім молекулам, що їм треба пострибати вверх-вниз, щоб зігрітися... У напруженій тиші, що панувала у нього в розумі, він впився спопеляючим поглядом у Заклинання, що мало дуже жалюгідний вигляд.

Він почав мізкувати над простором довкола самих дверей: як би його можна було викривити в таку конфігурацію, щоб двері існували у цілковито іншому вимірі.

Двері продовжували існувати тут, з нахабно-непохитним виглядом. Вкриваючись потом – а в думках починаючи своє нескінченне дефіле перед класом, що глузував, – він з відчаєм знову повернувся до замка. Той, очевидно, складається з маленьких частинок металу, не дуже важких...

Через решітку долинули ледь чутні звуки. То чарівники врешті оговталися і скрушно хитали головами.

Хтось прошепотів:

– А я тобі казав...

Почувся тихенький скреготливий звук, потім щось клацнуло.

Ринсвіндове обличчя перетворилося на застиглу маску. З його підборіддя струменів піт.

Знову почулося клацання і скрип заржавілих штифтів. Траймон незадовго до того змастив замок олією, та її поглинули іржа та довговічний пил, тож єдиний спосіб, яким чарівник може пересунути що-небудь за допомогою магії – якщо немає змоги залучити певну зовнішню силу – це скористатися важелем власного розуму.

Ринсвінд щосили намагався запобігти тому, щоб його мізки повилазили через вуха.

Замок загримів. Металеві стрижні, втоплені у жолобки, трохи піддалися і штовхнули важелі.

Важелі клацнули і зрушилися у пазах. Пролунав довгий, натужний скрегіт, від чого Ринсвінд впав на коліна.

Двері на страждальних завісах розчахнулися. Чарівники обережно вислизнули в коридор.

Двоцвіт і Бетан допомогли Ринсвінду підвестися. Він стояв похитуючись, його обличчя посіріло.

– Непогано, – сказав один з чарівників, роздивляючись замок. – Хіба що трохи повільно.

– Яка різниця! – урвав його Джіґлед Верт. – Чи ви троє бачили кого-небудь по дорозі сюди?

– Ні, – сказав Двоцвіт.

– Дехто поцупив «Октаву».

Голова Ринсвінда різко смикнулася вгору. Його погляд набув осмисленого виразу.

– Хто?

– Траймон...

Ринсвінд ковтнув.

– Високий такий? – спитав він. – Русяве волосся, схожий трохи на тхора?

– Ну, раз ти сам про це згадав...

– Він був у моєму класі, – продовжував Ринсвінд. – Завжди казали, що він далеко піде.

– Він піде ще далі, якщо розгорне книгу, – сказав один з чарівників, який тремкими пальцями похапцем скручував собі цигарку.

– Чому? – не зрозумів Двоцвіт. – Що з ним станеться?

Чарівники перекинулись поглядами.

– Це – прадавня таємниця, що передається від мага до мага, ми не можемо розкрити її непосвяченим, – сказав Верт.

– Ну ж бо, скажіть, – занудив Двоцвіт.

– Ох, ну нехай, тепер це вже, напевне, не має значення. Один розум не здатний вмістити всі заклинання. Він схибиться і залишить діру.

– Справді? У голові чарівника?

– М-м-м... Ні. У канві Всесвіту, – відповів Верт. – Він, ймовірно, думає, що сам зможе все контролювати, однак...

Вони відчули той звук ще до того, як його вловили їхні вуха. Він зародився у камінні, як слабка вібрація, потім несподівано переріс у протяжний свист, що оминав барабанні перетинки і врізався прямісінько в мозок. Він звучав, наче людський спів, чи монотонне бубоніння, чи вереск, але в ньому були глибші й жахливіші обертони.

Чарівники зблідли. Тоді, всі як один, розвернулися і помчали сходами нагору.

Знадвору біля будівлі зібралися юрби. Дехто тримав факели, інші припинили обкладати хмизом стіни вежі і завмерли на місці. Всі вони не зводили очей з Вежі мистецтв.

Чарівники насилу протиснулися крізь натовп, не викликавши до себе жодного інтересу, і повернулися, щоб поглянути вгору.

Небо було заповнене місяцями.

Кожен був втричі більшим за власний місяць Диска, і кожен був схований від ока густими хмарами, окрім частини блідо-червоного серпика, на яку падало світло нової зірки.

Та на передньому плані вирізнялася Вежа мистецтв, на верхньому ярусі якої відбувалося щось несамовите. Там можна було помітити невиразні силуети, та нічого заспокійливого в них не було.

Той дивний звук змінився і став подібним до розбурханого осиного гнізда, тільки значно гучнішим.

Дехто з чародіїв опустився навколішки.

– Він це зробив, – сказав Верт, хитаючи головою. – Він відкрив прохід.

– Ті істоти – демони? – спитав Двоцвіт.

– О, демони, – відізвався Верт. – Демони – це ще півбіди, порівняно з тим, що намагається сюди проникнути звідти.

– Гіршого за них годі й уявити, – сказав Пантер.

– Я можу уявити досить паскудні речі, – сказав Ринсвінд.

– Це – ще гірше.

– Ех.

– І що ж ви пропонуєте робити з цим всім? – сказав чіткий голос.

Вони обернулись. Бетан пронизувала їх поглядом, склавши руки на грудях.

– Перепрошую? – сказав Верт.

– Ви – чарівники, хіба ж ні? – продовжила Бетан. – Ну, то візьміться за це.

– Тобто візьміться за це? – про всяк випадок перепитав Ринсвінд.

– Знаєш ще когось, хто міг би це зробити?

Верт ступив уперед.

– Панночко, гадаю, ви не зовсім розумієте...

– Підземельні Виміри вторгнуться і заполонять наш Всесвіт, так? – сказала Бетан.

– Ну, так...

– Нас всіх зжеруть потвори зі щупальцями замість облич, правда?

– Все буде зовсім не так приємно, але...

– І ви просто дозволите цьому статися?

– Послухай, – почав Ринсвінд. – Все скінчено, невже не розумієш? Неможливо вкласти заклинання назад у книгу, неможливо повернути слова, що вже сказані, неможливо...

– Зате можна спробувати!

Ринсвінд зітхнув і повернувся до Двоцвіта.

Його там не було.

Очі Ринсвінда метнулися, ясна річ, до входу у Вежу мистецтв, і саме вчасно, щоб помітити опецькувату фігуру туриста з мечем, неоковирно затиснутим у руці, коли той шаснув всередину.

Ноги Ринсвінда прийняли власне рішення і, з точки зору його голови, цілковито хибне.

Решта чарівників дивилися йому вслід.

– Ну? – з притиском сказала Бетан. – Він вже пішов.

Чарівники намагалися не зустрітися поглядом один з одним.

Врешті Верт сказав:

– Можемо спробувати, гадаю. Воно начебто не поширюється.

– Але ж у нас і чарів як таких не залишилось, – сказав один із чарівників.

– В тебе, може, є краща ідея?

Один за одним, у церемоніальних мантіях, що виблискували у химерному світлі, чарівники повернулися і почовгали до вежі.

Вежа всередині була порожня, кам’яні сходи були вмуровані в стіну по спіралі. Двоцвіт вже встиг подолати кілька витків уверх, коли Ринсвінд його наздогнав.

– Постривай, – сказав він якомога привітнішим тоном. – Ця робота – для таких, як Коен, а не для тебе. Тільки без образ.

– І він би з нею впорався?

Ринсвінд поглянув вверх на актинічне світло, що падало згори крізь отвір у вежі, на самому вершечку сходів.

– Ні, – відверто сказав він.

– Тоді я буду не гіршим за нього, чи не так? – сказав Двоцвіт, розмахуючи краденим мечем.

Ринсвінд пострибав сходинами слідом за ним, тримаючись якнайближче до стіни.

– Ти не розумієш! – крикнув він. – Там наверху немислимі страхіття!

– Ти завжди казав, що у мене немає уяви.

– Так, твоя правда, – погодився Ринсвінд, – але...

Двоцвіт сів на сходинку.

– Послухай, – почав він, – я чекав на щось подібне відтоді, як приїхав сюди. Ну тобто, це ж пригода, хіба ні? Сам-один проти богів, щось в тому дусі, так?

Ринсвінд збирався відповісти, беззвучно плямкаючи губами кілька секунд, перш ніж на думку прийшли потрібні слова.

– Ти вмієш битися на мечах? – спитав він понуро.

– Не знаю. Ніколи не пробував.

– Ти божевільний!

Двоцвіт дивився на нього, схиливши голову набік.

– Хто б казав, – врешті відповів він. – Я йду туди, тому що не можу інакше, а ти – чого? – він показав униз, де решта чарівників, що натужно дерлися сходами. – А вони – чого?

Блакитне світло пронизало внутрішній простір вежі, мов спис. Вдарив грім.

Чарівники дісталися до них, захлинаючись кашлем і хапаючи ротами повітря.

– Ну, і який план? – спитав Ринсвінд.

– Плану немає, – відказав Верт.

– Гаразд. Чудово, – сказав Ринсвінд. – Тоді продовжуйте без мене. А я пішов.

– Ти підеш з нами, – сказав Пантер.

– Але ж я – навіть не справжній маг. Ви мене витурили, пам’ятаєте?

– Я й справді не пригадую менш здібного студента, – мовив старий чарівник, – але ти зараз – тут, і це єдина потрібна тобі кваліфікація. Ходімо.

Світло спалахнуло і одразу ж згасло. Жахливі звуки вмерли, наче кимось придушені.

Вежу наповнила тиша; з усіх можливих – саме ота важка, гнітюча тиша.

– Все припинилося, – сказав Двоцвіт.

Щось ворухнулося, високо вгорі на тлі червоного кружальця неба. Воно падало повільно, перекидаючись через себе і з’їжджаючи з боку на бік. Потім воно приземлилося на сходах на один виток вище від них.

Ринсвінд першим метнувся до нього.

Це була «Октава». Але вона лежала на кам’яній долівці м’яка й позбавлена життя, як будь-яка інша книжка, сторінки якої шурхотіли на легенькому вітрі, що продував вежу.

Двоцвіт, шумно сапаючи позаду Ринсвінда, кинув оком на книгу.

– Вони – порожні, – прошепотів він. – Кожна сторінка – абсолютно чиста.

– Значить, він це зробив, – сказав Верт. – Він прочитав заклинання, що в ній були. Успішно, треба визнати. Я б ніколи не повірив.

– Отой весь шум, що ми чули, – в голосі Ринсвінда прозвучав сумнів. – І спалах світла. Оті тіні. Мені це не здається надто успішним.

– Ет, будь-яка блискуче виконана магічна робота неминуче привертає увагу певних сутностей з інших вимірів, – сказав Пантер поблажливо. – Це справляє враження на глядачів, та й тільки.

– Там наверху, здається, були страховиська, – озвався Двоцвіт, присуваючись ближче до Ринсвінда.

– Страховиська? Покажіть мені їх! – сказав Верт.

Інстинктивно вони поглянули догори. Не було чути жодних звуків. В освітленому колі нічого не рухалося.

– Думаю, нам слід піднятися і... е... привітати його, – сказав Верт.

– Привітати?! – вибухнув обуренням Ринсвінд. – Він викрав «Октаву»! Він вас замкнув!

Чарівники багатозначно перезирнулися.

– Ну, що тобі сказати, – мовив один з чарівників. – Коли опануєш своє ремесло, хлопче, знатимеш, що деколи все, що важить, – це успіх.

– Досягнення цілі – ось, що має значення, – підвів риску Верт. – І неважливо, яким чином.

Вони пішли по спіралі нагору.

Ринсвінд присів на кам’яну приступку, втупивши похмурий погляд у пітьму. Він відчув, як на його плече лягла рука. Це був Двоцвіт, який тримав «Октаву».

– Ну хіба ж так поводяться з книгами, – сказав він. – Глянь, він повністю погнув корінець. Люди завжди такі недбалі, вони уявлення не мають, як слід поводитися з книжками.

– Так, – неуважно мовив Ринсвінд.

– Не переживай, – додав Двоцвіт.

– Я не переживаю, я просто сердитий, – огризнувся Ринсвінд. – Дай мені цю кляту штуку!

Він вихопив в нього книгу і з люттю розгорнув її.

Він понишпорив у закамарках свого розуму, шукаючи принишкле Заклинання.

– Ну, ось що, – гаркнув він. – Розваги закінчено, моє життя зруйновано, а тепер марш туди, де тобі місце!

– Але ж я тільки... – запротестував Двоцвіт.

– Заклинання, я мав на увазі Заклинання, – вигукнув Ринсвінд. – Повертайся-но на свою сторінку!

Він витріщався на прадавній пергамент, аж доки у нього очі не з’їхались на переніссі.

– У такому разі я тебе промовлю! – крикнув він, і голос його луною прокотився по вежі. – Можеш приєднатися до решти, раз ти так цього хочеш!

Він тицьнув книгу в руки Двоцвіту і подибав геть догори сходами.

Чарівники вже дісталися наверх і щезли з поля зору. Ринсвінд насилу подерся слідом за ними.

– Отже, я – хлопчак, так? – бурмотів він. – Коли я опаную своє ремесло, ге? Я прецінь зумів прожити купу років з одним із Великих Заклинань у своїй голові і повністю не здуріти, еге? – він розглянув останнє питання з усіх боків. – Так, ти зумів, – запевнив він себе. – Ти не почав розмовляти з деревами, навіть коли вони починали балачку з тобою.

Його голова вигулькнула на розпечене повітря наверху вежі. Він очікував побачити обсмалене полум’ям каміння, яке хрест-навхрест поборознили сліди лап чи ще чогось гіршого.

Натомість він побачив сімох найстарших чарівників, які згуртувались довкола Траймона, начебто цілком неушкодженого. Він повернувся і привітно всміхнувся Ринсвінду.

– О, Ринсвінде. Підходь ближче і приєднуйся.

Ну, ось і все, подумав Ринсвінд. Уся ця драма не варта була й виїденого яйця. Хтозна, може, я і справді народився не для того, щоб бути чарівником.

Він підвів голову і поглянув Траймонові в вічі.

Можливо, це те Заклинання, що прожило довгі роки у Ринсвіндовій голові, вплинуло на його зір. А може, час, що він провів у товаристві Двоцвіта, який бачив речі винятково такими, якими вони мали б бути, навчив його сприймати речі такими, як вони є.

Однак беззаперечним залишався факт: найважче, що Ринсвінду доводилось робити у житті, – це дивитись у вічі Траймону, переборюючи нудоту або ж нестримне бажання дременути зі страху.

Інші, здавалося, нічого не помітили.

Також здавалося, що вони стояли надто непорушно.

Траймон спробував умістити сім Заклинань у своєму розумі, і той тріснув по швах, а Підземельні Виміри знайшли для себе шпарину. Наївно було б припустити, що Потвори прийдуть рівними рядами з якоїсь тріщини у небі, махаючи мандибулами та мацаками. Це був застарілий спосіб, до того ж надто ризикований. Навіть безіменні страхіття навчилися рухатися в ногу з часом. Все, що їм насправді було потрібне, – це чиясь голова.

В його очах зяяла порожнеча.

Здогад пронизав Ринсвіндовий розум, мов ніж із криги. Підземельні Виміри були б забавою порівняно з тим, що Потвори могли заподіяти впорядкованому світу. Люди прагнули порядку, і вони його отримають – порядок щільно прикручених гайок, непорушний закон прямих ліній та чисел.

Вони ще благатимуть про порятунок...

Траймон дивився на нього. Щось дивилося на нього. А решта знову нічого не зауважили. Чи міг би й він сам це пояснити? Траймон був на вигляд таким, як звичайно, за винятком очей і легкого полиску шкіри.

Ринсвінд дивився на нього у відповідь і розумів, що існували речі, значно гірші за Зло. Всі демони Пекла мордуватимуть власне твою душу, та це саме тому, що вони цінували душі понад усе; Зло завжди шукатиме спосіб захопити всесвіт, та воно принаймні вважає його вартим своїх зусиль. А от сірий світ за тими пустими очима топтатиме і нищитиме, не маючи навіть тої дрібки поваги до своїх жертв, щоб їх ненавидіти. Він їх навіть не помітить.

Траймон простягнув руку.

– Восьме Заклинання, – сказав він. – Віддай його мені.

Ринсвінд позадкував.

– Це – непослух, Ринсвінде. Я – твій керівник, зрештою. Мене, фактично, обрали верховним магом і головою усіх Орденів.

– Невже? – хрипко промовив Ринсвінд. Він поглянув на інших чарівників. Вони стояли цілком непорушні, мов статуї.

– О, так, – вдоволено сказав Траймон. – Майже без підказки. Демократичним способом.

– Я віддаю перевагу традиції, – сказав Ринсвінд. – Бо в твій спосіб навіть мертві можуть отримати право голосу.

– Ти віддаси мені Заклинання добровільно, – сказав Траймон. – Чи мені показати тобі, що я інакше зроблю? І після того ти все одно його віддаси. Ти благатимеш навколішки, щоб я його від тебе прийняв.

«Якщо це десь і закінчиться, то – саме тут», – подумав Ринсвінд.

– Тобі доведеться забрати його в мене силоміць, – сказав він. – Я його тобі не віддам.

– Я пам’ятаю тебе, – сказав Траймон. – Нікудишній студент, як мені пригадується. Ти ніколи по-справжньому не вірив у магію, весь час говорив, що має бути кращий спосіб керувати світом. Що ж, ти його побачиш. У мене є план. Ми можемо...

– Ніяких «ми», – твердо сказав Ринсвінд.

– Віддай мені Заклинання!

– Спробуй забрати, – сказав Ринсвінд, відступаючи назад. – Не думаю, що тобі вдасться.

– О?

Ринсвінд відскочив убік, коли октаринове полум’я випорснуло з Траймонових пальців і залишило на каменях калюжу розплавленого сланцю.

Він відчував, як Заклинання визирає із закамарків його розуму. Відчував, що воно боїться.

Чарівник потягнувся за ним через глухі лабіринти своєї свідомості. Воно, вкрай здивоване, відсахнулося, наче пес, що побачив скажену вівцю. Він не спинявся, розлючено гупаючи поміж зайвого мотлоху та внутрішніх нетрів своєї підсвідомості, доки не знайшов його, зіщулене, за купою заборонених спогадів. Воно ошкірилося на нього, демонструючи німу непокору, та Ринсвінд не збирався таке терпіти на цей раз.

«Так ось як? – загорлав він. – Коли настав час себе проявити, ти береш і ховаєшся? Ти, бач, злякалося?»

Заклинання мовило: «Це – нісенітниця, не може бути, щоб ти вірив, буцімто я дійсно – одне з Восьми Заклинань». Та Ринсвінд розгнівано метнувся до нього і закричав: «Може, правда якраз в тім, що я в це вірю, а тобі краще не забувати, в чиїй голові ти сидиш, гаразд? Тут я можу вірити у все, що завгодно!».

Ринсвінд знову відскочив убік, коли вже друга вогняна блискавка пронизала гарячу ніч. Траймон оскалив зуби і зробив руками ще один хитромудрий жест.

Ринсвінда стиснуло, наче лещатами. Кожен дюйм його шкіри, здавалося, перетворився на ковадло. Він впав на коліна.

– Є значно гірші речі, – усміхаючись, сказав Траймон. – Я можу зробити так, щоб твоя плоть горіла на кістках, чи наповнити твоє тіло мурахами. В мене достатньо сили, щоб...

– А в мене, знаєш, є меч.

Голос, що це промовив, бринів неприхованим презирством.

Ринсвінд підвів голову. Крізь багряну пелену болю, що його оповив, він побачив Двоцвіта, який стояв поруч із Траймоном, цілком неправильно тримаючи меч.

Траймон реготнув і розслабив пальці. На якусь мить його увагу відвернули. Ринсвінд почувався лютим. Він був лютий на Заклинання, на увесь світ, на суцільну несправедливість, на той факт, що останнім часом він був змушений перебуватися практично без сну, і також на те, що думки у його голові плуталися. Та найбільше він був лютий на Траймона, що стояв отут, хизуючись своїми чарами, – чого Ринсвіндові завжди хотілося, та так і не вдалося досягти – і витрачав їх на нікчемні речі.

Він стрибнув, мов молодий бичок, буцьнувши Траймона головою в живіт, і з відчаю міцно обхопив його руками. Вони покотились по кам’яній долівці, збивши Двоцвіта з ніг.

Траймон загарчав і встиг промовити перший склад Заклинання, коли лікоть Ринсвінда, з шаленою силою, зацідив йому по шиї. Спалах спонтанних чарів присмалив Ринсвіндове волосся.

Ринсвінд бився так, як він це завжди робив, без професійних навиків, етики чи тактики, зате з неабияким завзяттям.

Уся стратегія полягала в тому, щоб не дати супротивнику часу отямитися і збагнути, що насправді Ринсвінд не був дуже вмілим чи дужим борцем, і вона частенько спрацьовувала.

Цього разу вона теж не підвела, бо Траймон занадто багато часу провів за читанням давніх манускриптів і занадто мало уваги приділяв фізичним вправам та вітамінам. Він завдав кілька ударів – чого Ринсвінд, засліплений люттю, навіть не помітив – та Траймон застосовував лише руки, а Ринсвінд пустив у хід також коліна, ноги і зуби.

Власне кажучи, скидалося на те, що він начебто перемагав.

Це відкриття його дуже здивувало.

Та ще більше він здивувався, коли, впершись колінами Траймонові в груди та без угаву молотячи його по голові, помітив, що обличчя супротивника якось перемінилося. Його шкіра раптом задрижала і стала розповзатися на очах, як це буває, коли дивишся на щось, оповите полудневою млою, і Траймон заговорив:

– Допоможи мені!

На мить його очі звернулися до Ринсвінда зі страхом, болем і благанням. А тоді це вже взагалі були й не очі, а фасеткові баньки на голові, яку й головою назвати можна було хіба що через силу. Мацаки, членисті кінцівки і пазурі витягнулися, щоб вирвати хирляву Ринсвіндову плоть з його тіла.

Двоцвіт, вежа і багряне небо – все щезло. Час сповільнив свій плин, а тоді спинився.

Ринсвінд що було сили уп’явся зубами в щупальце, яке намагалося відірвати йому лице. Коли воно в агонії розкрутилося, він викинув вперед руку і відчув, як вона пробила щось гаряче і хлипке.

Вони спостерігали. Він повернув голову і побачив, що тепер боровся на долівці величезного амфітеатру. З кожного боку, ярус за ярусом, на нього витріщалися істоти з тілами і лицями, які, очевидно, були результатом схрещування жахіть. Краєм ока він помітив ще огидніших потвор позаду себе, величезні тіні, що затулили собою небо, а тоді Траймон-монстр кинувся на нього, випустивши гостре, зазубрене жало завбільшки з цілий спис.

Ринсвінд вивернувся набік і з розмаху гахнув обома руками, затиснутими в один кулак, поціливши істоті у живіт чи, можливо, у грудну клітку. Його удар завершився приємним хрустом проломленого хітину.

Він кинувся вперед – тепер продовжувати боротьбу його спонукав страх того, що може статися, якщо він зупиниться. Примарна арена повнилася джерготінням істот Підземелля – безпросвітна шелестка стіна, що тиснула на мізки, доки він бився. Він уявив собі, що цим звуком наповниться увесь Диск, і посилав удар за ударом, щоб врятувати світ людей, вберегти серед темної ночі хаосу невеличке освітлене багаттям коло і закрити діру, через яку лізло нічне страхіття. Та здебільшого він лупцював потвору, щоб вона перестала лупцювати його.

Кігті чи, може, пазурі залишали на його спині розжарені до білого смуги, щось вкусило його за плече, проте серед шерсті та луски він виявив ціле гніздо м’яких трубочок і щосили його стиснув.

Кінцівка, що закінчувалася гострими шпичаками, вдарила Ринсвінда навідліг, і він перекинувся у чорну піщану пилюку.

Чарівник інстинктивно зіщулився у клубок, але потім нічого не сталося.

Розплющивши очі, він побачив, що істота замість того, щоб напасти на нього, як він очікував, шкандибає геть, стікаючи різними рідинами.

Це було вперше, коли що-небудь утікало від Ринсвінда.

Він кинувся навздогін, піймав лускату кінцівку і смикнув її. Істота, заджерґотівши, замахала на нього тими відростками, що все ще були у справному стані, та Ринсвінд вчепився в неї мертвим хватом. Він зібрався з силами і зацідив один останній удар в те єдине око, що в неї залишилося. Вона заверещала і пустилася навтьоки. Було лиш одне місце, куди вона могла втікати.

Вежа і багряне небо повернулися тієї самої миті, коли час знову пішов своїм ходом.

Щойно він відчув тверду опору кам’яних плит під своїми ногами, Ринсвінд відкинувся набік і перекотився на спину, тримаючи знавіснілу істоту у витягнутій руці.

– Тепер! – викрикнув він.

– Що тепер? – не второпав Двоцвіт. – О, так. Гаразд!

Він невміло, проте з силою, махнув мечем і глибоко всадив його в Потвору, ледь не зачепивши Ринсвінда. Почулося різке дзижчання, так наче він розгромив осине гніздо, а мішанина рук, ніг та щупалець істоти забилася в агонії.

Вона перекотилася через себе знову і, завиваючи, очамріло замолотила кінцівками по кам’яних плитах, а далі вже не мала по чому молотити, бо скотилася через край сходів, тягнучи Ринсвінда за собою.

Було чутно, як вона кілька разів хляпнулася і відбилася від кам’яних сходин, а тоді з вереском, що віддалявся, аж доки не стих зовсім, звалилася у глибини вежі.

Все завершилося приглушеним вибухом і спалахом октаринового світла.

Тоді Двоцвіт залишився сам-один на верху вежі – сам, не рахуючи сімох чарівників, які все ще були непорушні, наче примерзли до землі.

Він сидів, не тямлячи себе від здивування, коли сім вогняних куль виринули з пітьми і шаснули у відкинуту набік «Октаву», яка відразу ж набула свого звичного вигляду, значно привабливішого.

– Оце так, – сказав він. – Гадаю, то були Заклинання.

– Двоцвіте, – голос, який це сказав, був глухим та розкотистим і віддалено нагадував Ринсвіндовий.

Двоцвіт завмер на місці з простягнутою до книги рукою.

– Я тут, – сказав він. – Це... це ти, Ринсвінде?

– Так, – відповів голос, в якому звучали загробні нотки. – Є дещо дуже важливе, що я хочу, аби ти для мене зробив, Двоцвіте.

Двоцвіт озирнувся довкола себе. Тоді зібрався з духом. Отже, доля Диска, зрештою, залежатиме від нього.

– Я готовий, – сказав він голосом, в якому забриніла гордість. – Що ти хочеш, щоб я зробив?