Текст книги "Химерне сяйво"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 14 страниц)

Перед очима в нього кружляли голубі чотиристоронні трикутники. Час від часу він багатозначно всміхався і казав щось на кшталт «ого» або «тьху».

Повітря раптом сколихнулося, і в ньому відбулося щось таке, що пізніше він описував як «наче вибух, тільки задом наперед, розумієш?», і за хвилю там, де раніше абсолютно нічого не було, з’явилася велика пошарпана дерев’яна скриня.

Вона важко приземлилася на зіпріле листя, витягнула десятки малих ніжок і незграбно розвернулася, щоб поглянути на шамана. Тобто вона, звісно, не мала обличчя, та навіть через затуманений від споживання грибів мозок до нього дійшло, що вона таки на нього дивиться. До того ж не зовсім привітно. Дивовижно, якими злісними можуть бути на вигляд замкова шпарина та пара отворів для мотузки.

На його превелику втіху, вона якось так пересмикнулась, наче знизала дерев’яними плечима, і легким галопом понеслася в гущавину лісу.

Надлюдським зусиллям шаман пригадав правильну комбінацію рухів, щоб підвестися, і навіть спромігся зробити декілька кроків, перш ніж глипнув униз і з прикрістю відзначив, що його ноги втекли від голови.

Ринсвінд за той час надибав на стежину. Вона була досить звивистою, і його більше втішило б, якби то виявилась мощена камінням доріжка, та все ж простувати нею теж було певним заняттям.

Кілька дерев намагались втягнути його в розмову, але Ринсвінд, схиляючись до думки, що така поведінка була не зовсім нормальною для дерев, їх ігнорував.

День тягнувся поволі. Навкруги ні звуку, лиш чутно було, як дзижчать надокучливі кусливі мошки та іноді хрусне гілка на дереві, злітаючи додолу, і як дерева, перешіптуючись, обговорюють релігію та неприємності з білками.

Ринсвінд відчув себе дуже самотнім. На мить він уявив, як це: залишитися в цьому лісі назавжди, ночувати під кущем на купі листя і поїдати... і поїдати... все, що було більш-менш їстівне. Дерева, мабуть, і горіхи, і ягоди. Йому довелося б...

– Ринсвінде!

Попереду до нього стежиною наближався Двоцвіт – мокрісінький як хлющ, проте очі в нього сяяли радістю. За ним слухняно чимчикував Багаж (усі дерев’яні речі – змайстровані з чарівного дерева – помандрували б за своїм господарем на край світу, тому з нього нерідко виготовляли рундуки для ритуальних предметів, коли помирали дуже багаті королі, які хотіли впевнитись, що в загробному світі матимуть під рукою чисту спідню білизну).

Ринсвінд зітхнув. До цього моменту йому здавалося, що цей день вже не міг бути гіршим.

Почався дощ, якийсь особливо мокрий та холодний. Ринсвінд і Двоцвіт сиділи під деревом і дивились, як з неба ллється вода.

– Ринсвінде!

– Га?

– Як ми тут опинились?

– Ну, дехто говорить, що Диск і все, що є на ньому, створив Творець Всесвіту, інші кажуть, що все це – дуже заплутана історія, в якій не обійшлося без сім’яних мішечків Бога Небес та молока Небесної Корови, а ще інші вважають, що усі ми завдячуємо своєю появою цілком випадковому збільшенню кількості можливісних часток. Але якщо ти маєш на увазі, чому ми – тут, а не гепнули через край Диска, – не маю ані найменшого уявлення. Все це, мабуть, якась жахлива помилка.

– Он як. А в цьому лісі є що-небудь їстівне, як гадаєш?

– Є, – гірко зітхнув чародій: – Ми.

– Якщо ви не проти, я маю трохи жолудів, – співчутливо сказало дерево.

Якийсь час вони сиділи у вогкій тиші.

– Ринсвінде, дерево сказало...

– Дерева не говорять, – відрізав чарівник. – Вкрай важливо про це пам’ятати.

– Але ж ти сам щойно чув...

Ринсвінд зітхнув.

– Послухай, – сказав він. – Це ж проста біологія, чи не так? Якщо ти збираєшся балакати, тобі потрібно мати відповідне оснащення, типу легенів, губ та... та...

– Голосових зв’язок, – підказало дерево.

– Так, правильно, – підхопив Ринсвінд. Тоді замовк і втупився похмурим поглядом у струмені дощу.

– Я думав, що чарівники знають геть усе про дерева, дари дикої природи і таке інше, – докірливо зауважив Двоцвіт. Таке траплялося дуже рідко, щоб у його голосі прозвучав сумнів у тому, що Ринсвінд – не хто інший, як великий маг та заклинач, і чарівника це зачепило за живе.

– Знаю, знаю, – холодно відказав він.

– Гаразд, тоді що це за дерево? – запитав турист. Ринсвінд поглянув догори.

– Бук, – впевнено відповів він.

– Насправді... – почало дерево і тут же замовкло. Воно помітило, як Ринсвінд на нього зиркнув.

– Ті малі штучки, там угорі, схожі на жолуді, – сказав Двоцвіт.

– Так, це просто безчерешковий або семискладний різновид, – знайшовся на відповідь Ринсвінд. – Насправді горіхи дуже схожі на жолуді. Вони можуть ввести в оману кого завгодно.

– Божечку, – сказав Двоцвіт і відразу ж спитав: – А що тоді за кущ он там?

– Омела.

– Але ж на ньому шпичачки і червоні ягідки!

– То й що? – аж стріпнувся Ринсвінд і втупив у нього суворий погляд. Двоцвіт не витримав першим.

– Нічого, – сумирно сказав він. – Мене, певно, дезінформували. Авжеж.

– Але під нею ростуть якісь великі гриби. Їх можна їсти?

Ринсвінд подивився на гриби недовірливо. Вони справді були величезними і мали червоні шапки в білу цятку. Це був той самий вид, що його вживав місцевий шаман (який на ту хвилю був далеко звідси і пробував заприязнитися з однією скелею), але тільки після того, як мотузкою прив’язував себе за ногу до каменя. Нічого іншого не залишалося, як вийти під дощ і роздивитися їх зблизька.

Ринсвінд став навколішки на купу зіпрілого листя і зазирнув під шапочку гриба. За хвилю він мляво відзначив:

– Ні, для їжі зовсім не годяться.

– Чому? – відгукнувся Двоцвіт. – Спороносні пластинки не такого вохряного відтінку, як мають бути?

– Та ні, відтінок нормальний...

– Тоді, мабуть, ніжки не достатньо штрихуваті?

– На вигляд наче все гаразд.

– Ну, значить, справа в шапочках – не те забарвлення, еге ж?

– Я в цьому не певен.

– Чому ж тоді їх не можна їсти?

Ринсвінд зайшовся кашлем.

– Через оті дверцята і віконечка в них, – вимучив він нарешті. – Це ж – беззаперечний доказ.

Над Невидною академією небо гуркотіло і блискало. Дощ періщив по її дахах і вихлюпувався через ґорґулій, що чатували на водостоках, хоча якась одна чи дві з тих, що були хитріші, таки чкурнули й сховалися у лабіринті черепичного перекриття.

А значно нижче, у Великій залі, восьмеро наймогутніших чарівників на Дискосвіті зібралися разом довкола церемоніальної октограми, кожен – на своїй позиції в одному з її кутів. Насправді вони були не такими вже й могутніми, якщо на те пішло, але безумовно мали талант виживання, що в умовах жорсткої конкуренції у світі чарівників було фактично одне і те ж. За спиною кожного чарівника восьмого рівня стояло, наступаючи йому на п’яти, півдесятка чарівників сьомого рівня, тож найстаршим чарівникам довелося розвинути в собі інтерес до, скажімо, скорпіонів у своїх ліжках. Як говорить на цю тему одне старе прислів’я: коли чарівник втомився шукати бите скло у своїй тарілці з вечерею, він втомився від життя[6]6
  Парафраз до цитати з Семюеля Джонсона «Якщо чоловік втомився від Лондона, він втомився від життя...» (1777). Пратчетт також обігрує цю цитату в романі «Морт», коли йдеться про втому від Анк-Морпорка. – Прим. пер.


[Закрыть].

Найстарший чарівник, Грейхолд Сполд, з Ордену Давніх та Істинно Великих Мудреців Нерозривного Кола, обіперся на свою різьблену патерицю і мовив так:

– Продовжуй далі ти, Дощевоску. Мої ноги геть мене не слухаються.

Ґелдер, витримавши паузу задля більшого ефекту, перевів на нього погляд.

– Гаразд, в такому разі говоритиму стисло...

– От і чудово.

– Ми всі сьогодні вранці очікували настанов з огляду на те, що відбувається. Чи може хто-небудь з присутніх сказати, що їх отримав?

Чарівники скоса поглянули один на одного. Ніде, окрім братської благодійної вечірки після профспілкових зборів, не зустрінеш стільки взаємної недовіри та підозрілості, як на збіговиську найстарших чарівників. А справа була в тім, що день минув дуже кепсько. Демони, яких терміново викликали сьогодні з Підземельних Вимірів, – і які зазвичай були готові надати будь-яку потрібну інформацію – дивились на них мов барани на мальовані ворота, а коли їх про щось запитували, намагались непомітно вислизнути. Чарівні дзеркала потріскали. На картах Каро щезли всі зображення. Кришталеві кулі потьмяніли. Навіть чайне листя, до якого чародії зазвичай ставилися зі зневагою, як до несерйозної забави, що не вартує уваги, збилося докупки на дні чашок і не хотіло ворушитися.

Коротше кажучи, присутні в залі чарівники не мали гадки, що робити далі. Було чутно загальне схвальне бурмотіння.

– А тому я пропоную провести обряд Ашк-Енте, – закінчив думку Ґелдер, надавши голосу драматичного звучання.

Він, відверто кажучи, сподівався кращої реакції з їхнього боку, чогось на зразок: «Ні, ні, тільки не Ашк-Енте! Людині не годиться гратися з такими речами!».

Насправді ж прокотився гомін, що виражав загальну підтримку.

– Слушна думка.

– Розумне рішення.

– Про що тут думати? Проводьмо!

Трохи розчарований, він викликав процесію молодших чарівників, які принесли до зали різноманітні магічні атрибути.

Як вже можна було здогадатись, на той час у братстві чарівників існувало певне розходження думок щодо того, як слід практикувати магію.

Молодші чарівники продовжували стверджувати, що магії час набувати нових сучасних форм і що їм усім слід перестати вовтузитися зі шматочками воску та кістками, а натомість поставити всю справу на належно організовану основу, з програмами наукового дослідження та триденними конвентами в хороших готелях, де вони могли б презентувати доповіді під назвами, приміром, «Куди прямує геомантія?» та «Роль семимильних чобіт у небайдужому суспільстві».

Траймон, наприклад, останнім часом майже не практикував жодної магії, натомість керував Орденом з ефективністю піскового годинника, писав силу-силенну нагадувань, а на стіні у своєму кабінеті мав великий графік, рясно утиканий кольоровими кнопками, прапорцями та стрілками, який ніхто, крім нього самого, насправді не розумів, хоча вигляд його неабияк вражав.

Чарівники іншого штабу вважали, що цей спосіб життя сприяє підвищенню рівня метану в атмосфері й етанолу в крові, – і вперто відмовлялися мати справу з образом, якщо той не був виготовлений з воску і витиканий шпильками.

Керівники восьми орденів, усі як один прихильники традицій, теж дотримувались таких поглядів, тож магічні інструменти, розкладені довкола октограми, мали однозначний і солідний окультний вигляд. Баранячі роги, черепи, вигадливі металеві вироби та масивні свічки були більш видовищними, хоча молодші чарівники й запевняли, що для обряду Ашк-Енте можна спокійно обійтися трьома дерев’яними трісками та чотирма кубиками мишачої крові. Приготування до ритуалу зазвичай займало декілька годин, проте завдяки спільним зусиллям старших чарівників воно було значно коротшим, і вже приблизно через сорок хвилин Ґелдер продекламував завершальні слова заклинання. Вони зависли перед ним на мить та й розтанули.

Повітря в центрі октограми затремтіло й немовби загусло, а тоді в ній раптом з’явилася висока темна постать. Її було практично не видно з-під чорного плаща, та це, мабуть, на краще. В одній руці вона тримала довгу косу і важко було не помітити кісточки, що біліли замість її пальців.

Її інша кістлява рука тримала шпажку з кубиками твердого сиру та шматочками ананаса.

– НУ? – сказав Смерть, і в голосі його були все тепло та барви айсберга. Він помітив здивовані погляди чарівників і подивився на свою шпажку з закускою.

– Я БУВ НА ВЕЧІРЦІ, – додав він з докірливою ноткою в голосі.

– О істото Землі й Пітьми, заклинаємо тебе відректися від... – почав було Ґелдер твердим, владним голосом. Смерть кивнув.

– ТАК, ТАК, ВСЕ ЦЕ МЕНІ ВІДОМО, – сказав він. – ТО ЧОГО ВИ МЕНЕ ВИКЛИКАЛИ?

– Кажуть, ти здатний бачити як минуле, так і майбутнє, – сказав Ґелдер трохи невдоволено, бо ефектна промова про зв’язування та покору була однією з його улюблених, і говорили, що вона йому вдається справді чудово.

– ЦЕ АБСОЛЮТНА ПРАВДА.

– Тоді, можливо, ти міг би нам пояснити, що саме відбувалося сьогодні вранці? – продовжив Ґелдер. Зібравшись з духом, він гучно додав: – Наказую тобі іменем Азімрота, Т’чікеля і...

– НУ ГОДІ, ТИ ВЖЕ ДОСИТЬ ЧІТКО ВИСЛОВИВСЯ, – сказав Смерть. – ЩО САМЕ ТИ ХОТІВ БИ ЗНАТИ? БАГАТО ЧОГО ТРАПИЛОСЬ СЬОГОДНІ ВРАНЦІ, ОДНІ ЛЮДИ НАРОДИЛИСЬ, ІНШІ ПОМЕРЛИ, УСІ ДЕРЕВА ТРОХИ ПІДРОСЛИ, ХВИЛІ НА МОРІ СКЛАЛИСЯ У ЦІКАВІ ВІЗЕРУНКИ...

– Я маю на увазі «Октаву», – холодно сказав Ґелдер.

– ОН ЯК? НУ, ТО БУЛО ПРОСТО ПЕРЕФОРМАТУВАННЯ РЕАЛЬНОСТІ. НАСКІЛЬКИ Я РОЗУМІЮ, «ОКТАВА» НАМАГАЛАСЯ НЕ ВТРАТИТИ ВОСЬМЕ ЗАКЛИНАННЯ. ВОНО, ОЧЕВИДНО, ОТ-ОТ МАЛО ВИПАСТИ З ДИСКА.

– Зачекай, зачекай хвильку, – сказав Ґелдер, задумливо потираючи підборіддя. – Ми говоримо про оте Заклинання, що засіло в голові Ринсвінда? Того високого і сухого чоловіка, ледь хирлявого? Оте, що...

– ...ЩО ВІН НОСИВ У СОБІ ВСІ ЦІ РОКИ, АВЖЕЖ.

Ґелдер насупився.

Це ім’я обіцяло чимало клопоту. Як відомо, коли помирає чарівник, всі заклинання, що він тримав у пам’яті, стають вільними, тож навіщо перейматись порятунком Ринсвінда? Заклинання врешті-решт саме повернеться.

– Навіщо, в такому разі? – вголос подумав він та, схаменувшись, швиденько додав: – Іменем Ірріфа та Кчарла заклинаю тебе і...

– Я Б ХОТІВ, АБИ ТИ ЦЕ ПРИПИНИВ, – сказав Смерть. – МЕНІ ВІДОМО ЛИШ ТЕ, ЩО ВІСІМ ЗАКЛИНАНЬ СЛІД ПРОМОВИТИ РАЗОМ В НАСТУПНИЙ КНУР-ВЕЧІР, АБО Ж ДИСК БУДЕ ЗНИЩЕНО.

– Говоріть голосніше, ви двоє! – зажадав Грейхолд Сполд.

– Замовкни! – роздратовано кинув Ґелдер.

– ЦЕ ТИ МЕНІ?

– Ні, йому. Глухий пень...

– Я все чув! – підскочив Сполд. – Ви, молоді люди... – тут він замовк на півслові. Смерть дивився на нього довгим уважним поглядом – так, наче хотів добре запам’ятати його обличчя.

– Слухай, – сказав Ґелдер, – повтори, будь ласка, що ти сказав наприкінці, гаразд? Диск буде – що?

– ЗНИЩЕНО, – відповів Смерть. – ТЕПЕР Я МОЖУ ЙТИ? Я ЗАЛИШИВ ТАМ СВОЮ ВИПИВКУ.

– Стривай, – поквапився Ґелдер. – Іменем Челілікі та Орізона, ну і так далі, як це розуміти – знищено?

– ЦЕ ДАВНЄ ПРОРОЦТВО, ЗАКАРБОВАНЕ НА СТІНАХ ВСЕРЕДИНІ ВЕЛИКОЇ ПІРАМІДИ ЦОРТА. ЗНИЩЕНИЙ СВІТ – ЗВУЧИТЬ, ЯК НА МЕНЕ, САМО СОБОЮ ЗРОЗУМІЛО.

– І це все, що ти можеш нам сказати?

– ТАК.

– Але ж Кнур-вечір – вже за два місяці!

– ТАК.

– Скажи принаймні, де Ринсвінд зараз?

Смерть знизав плечима. То був жест, що особливо добре пасував його статурі.

– СКУНДСЬКИЙ ЛІС, ЯК РУХАТИСЬ ДО УЗБІЧЧЯ ВІД ВІВЦЕСКЕЛЬНИХ ГІР.

– А що він там робить?

– РОЗПУСКАЄ НЮНІ.

– Ага.

– ТЕПЕР Я МОЖУ ЙТИ?

Ґелдер неуважно кивнув. Він мрійливо подумав про ритуал вигнання, що починався словами «згинь, о маро» і містив деякі доволі яскраві фрагменти, над якими він ретельно попрацював, та зараз йому чомусь забракло ентузіазму.

– Так, авжеж, – відказав він. – Дякую, так, – а тоді – з тим, щоб не нажити собі ворогів серед створінь пітьми, – додав ввічливо: – Сподіваюся, добра вечірка?

Смерть не відповів. Він пожирав Сполда таким самим поглядом, як голодний собака – кістку, тільки у цьому випадку все було приблизно навпаки.

– Я кажу: сподіваюся, добра вечірка, – голосно повторив Ґелдер.

– НАРАЗІ ЦЕ ТАК, – спокійно мовив Смерть. – ТА ДУМАЮ, ОПІВНОЧІ ВОНА ЗІПСУЄТЬСЯ.

– Чому ж?

– БО ВОНИ ДУМАЮТЬ, ЩО САМЕ ТОДІ Я ЗНІМУ МАСКУ. З цими словами він зник, залишивши по собі лиш коктейльну шпажку та невеличку смужку серпантину.

За усім цим, непомітно для інших, дехто спостерігав. Звичайно, це було повністю проти правил, та Траймон знав про правила геть усе і завжди вважав, що їх потрібно створювати, а от дотримуватись необов’язково.

Задовго до того, коли восьмеро найстарших магів серйозно взялися обговорювати, що мала на увазі примара, він вже давно був на нижніх рівнях Академії – у підземеллі, де містилися основні приміщення бібліотеки.

Це місце вселяло благоговійний страх. Багато книг, що тут зберігались, були чарівними, а щодо гримуарів слід пам’ятати, що в руках бібліотекаря, який звик до порядку, вони стають вкрай небезпечними, бо він неодмінно покладе їх усіх разом на одну полицю. Це невдалий хід щодо книг, з яких просочуються чари, тому що коли дві і більше такі книги опиняються поруч, вони формують критичну Чорну Масу. До того ж чимало менш істотних заклинань дуже вибагливі щодо своїх сусідів і мають звичку виражати своє невдоволення ними, шпурляючи книгами через усю кімнату. Ясна річ, що довкола такого витоку магічної сили завжди відчувається присутність Потвор з Підземельних Вимірів, які скупчуються довкола магічного витоку і постійно намагаються проникнути крізь стіни реальності.

Працювати в магічному книгосховищі бібліотекарем, якому доводиться проводити свої дні в отакій сильно зарядженій атмосфері, – це робота з високим ступенем ризику.

Головний Бібліотекар замислено чистив апельсин, сидячи на своєму робочому столі, і добре це усвідомлював.

Він підвів погляд, коли зайшов Траймон.

– Мені потрібно все, що ми маємо про Піраміду Цхута, – сказав Траймон. Він прийшов підготовленим і витяг із кишені банан.

Бібліотекар подивився на нього сумними очима і грузько зістрибнув на підлогу. Траймон відчув, як м’яка долоня стиснула його руку, і слухняно пішов слідом за бібліотекарем, який перевальцем подибав вперед між рядами книжкових полиць. На дотик долоня була наче шкіряна рукавиця.

Навкруг них шипіли й мерехтіли тихим сяйвом книги, лиш зрідка у напівмороці пробігав розряд безконтрольної магічної сили в напрямку до завбачливо розміщених прутів заземлення, що були прикріплені цвяхами до полиць. У повітрі чувся жерстяний блакитний запах і звук ледь вловного цокотіння потойбічних сутностей.

Як і багато інших приміщень Невидної академії, бібліотека насправді була набагато просторішою, ніж здавалося ззовні, а все тому, що магія дивним чином викривлює простір, до того ж це була чи не єдина бібліотека у всесвіті, що могла похвалитися полицями Мебіуса. Але картотека в голові бібліотекаря була в ідеальному функціональному стані. Він зупинився біля стосу замусолених книг, що погойдувався у повітрі, і стрибнувши вгору, щез у пітьмі. Почулося шарудіння сторінок, і на Траймона м’яко опустилася хмарина пилюки. Наступної миті з’явився і сам бібліотекар, тримаючи в руках тонку книжку.

– У-ук, – сказав він.

Траймон обережно її взяв.

Оправа була подряпана, з загнутими кутиками, золоте тиснення літер практично стерлося, і йому ледве вдалося розібрати – старою магічною мовою, що була поширена в долині Цорт, – назву: «Храм же Сей Величний, шо Цорт Звецця, Тайна Повість».

– У-ук? – стурбовано запитав бібліотекар.

Траймон акуратно погортав сторінки. Він не дуже знався на мовах, завжди вважав їх надзвичайно недосконалим інструментом, а відтак таким, який давно слід замінити якоюсь простою і зрозумілою системою цифр, однак ця книжка здавалася саме тим, що він шукав. У ній були цілі сторінки, вкриті стовпчиками змістовних ієрогліфів.

– Це єдина книжка про піраміду Цорта, що є в бібліотеці? – спитав він повільно.

– У-ук.

– Ти впевнений?

– У-ук.

Траймон прислухався. Десь далеко від них почулося шаркання ніг, що наближались до бібліотеки, і гомін голосів, що сперечалися між собою. Та він і про це подбав заздалегідь.

Чарівник сягнув рукою до кишені.

– Хочеш ще один банан?

Скундський ліс таки дійсно був зачарованим, що на Диску було звичайнісіньким явищем. До того ж він був єдиним лісом у всьому всесвіті, який місцевою мовою називався «Твій Палець, Дурню», що було буквальним перекладом слова «скунд».

Причина появи такої назви була банальною. Коли перші дослідники з теплих країв уздовж Округлого моря прибули до цього прохолодного регіону на задвірках Дискосвіту, вони заповнювали прогалини у своїх картах найпростішим, а відтак геніальним способом: хапали першого-ліпшого аборигена, тицяли пальцем на якийсь віддалений об’єкт ландшафту, голосно і виразно артикулювали запитання і записували усе, що ошелешений бідака їм говорив. Ось так у численних поколіннях атласів були увіковічені такі географічні чудасії, як «Просто Гора», «Що-що, Не Розумію?» і, звісно, «Твій Палець, Дурню».

Дощові хмари нависли над лисими вершинами гори Оолскундрагод («Хто Цей Дурень, Що Не Знає, Що Таке Гора?»), і Багаж зручніше вмостився під деревом, з якого падали краплини води і яке безуспішно намагалося зав’язати бесіду.

Двоцвіт і Ринсвінд сперечалися. Особа, через яку почалася ця суперечка, сиділа на даху своєї оселі (червоному у білу цятку) і зацікавлено за ними спостерігала. Вона мала вигляд когось, від кого тхне так, наче він живе у грибі, – і це неабияк турбувало Двоцвіта.

– Ну, то чому ж у нього немає червоного капелюшка?

Ринсвінд зволікав з відповіддю, намагаючись вловити, до чого веде Двоцвіт.

– Що? – врешті не витримав він.

– У нього повинен бути червоний капелюшок, – сказав Двоцвіт. – І він, безперечно, повинен бути чистішим та набагато... набагато приємнішим чи що. Як на мене, він не подібний на жодного з гномів.

– Не розумію, про що це ти.

– Поглянь лиш на його бороду, – строго сказав Двоцвіт. – Та мені доводилось бачити головки сиру, оброслі тим, що значно більше скидалося на бороду.

– Слухай, він шість дюймів заввишки і живе у грибі, – процідив Ринсвінд. – Ясна річ, це збіса справжній гном.

– То ми повинні вірити йому на слово?

Ринсвінд занепокоєно зиркнув на гнома.

– Даруйте, – сказав він. Тоді відтягнув Двоцвіта на інший бік галявини.

– Слухай, – процідив він крізь зуби. – Якби він мав п’ятнадцять футів зросту і сказав, що він – велетень, ми б також мали тільки його слова як доказ, так?

– Він може виявитись ґобліном, – заперечив Двоцвіт.

Ринсвінд поглянув через плече на крихітну фігурку, що завзято колупала пальцем у носі.

– Ну? – сказав він. – То що? Гном, ґоблін, піксі – яка різниця?

– Не піксі, – твердо сказав Двоцвіт. – Піксі носять такі зеленкуваті костюмчики і загострені догори капелюшки, а з голови у них стирчать такі маленькі штуковини типу антен із гульками на кінці. Я бачив на малюнках.

– Де саме?

Двоцвіт помовчав якийсь час, розглядаючи свої сандалі.

– Гадаю, вона називалася «бла-бла-бла».

– Бла-бла-що? Не розчув.

Дрібний чоловік раптом зацікавився своїми долонями.

– «Книжка про квіткових фей для наймолодших»[7]7
  Назва відсилає до праць Сесілі Мері Баркер (1895-1973) – у своїх книжках, зокрема у «The Book of the Flower Fairies» (1927), вона малювала дітей у костюмах численних рослинних фей й писала про них вірші; все це дуже віддалено стосувалося фольклорних фейрі. – Прим. конс.


[Закрыть], – промурмотів він вже голосніше.

Ринсвінд витріщився на нього оторопіло.

– Це що – посібник про те, як уникнути зустрічі з ними?

– Та ні, – поквапився пояснити Двоцвіт. – В ній ідеться про те, як їх знайти. Я добре пам’ятаю ті малюнки, – на його обличчі з’явився замріяний вираз, і Ринсвінд ледь стримався, щоб не застогнати. – Там був навіть малюнок однієї особливої феї, котра приходить, щоб забрати собі твої зуби.

– Що, справді приходить і витягує тобі зуби?

– Ні, ні, я мав на увазі інше. Після того, як у тебе випав зуб, ти мав покласти його собі під подушку, а фея приходила, забирала його і залишала натомість одне рину.

– Навіщо?

– Що навіщо?

– З якого дива вона колекціонує зуби?

– Бо так.

Ринсвінд уявив собі на секунду образ чудернацької істоти, що живе в замку, збудованому з зубів. То була одна з тих уявних картинок, яку намагаєшся відразу ж викинути з голови. Безуспішно.

– Тьху! – сказав він.

«Червоні капелюшки»! Він задумався, чи варто просвітити туриста про те, яким є справжнє життя, коли ти радієш, якщо вдалося упіймати жабу на вечерю або знайти сховок від дощу в заячій норі, а сова видається тобі безгучним жахом, що шугає серед ночі. Штани з кротячого хутра здаються безглуздою ідеєю, аж доки тобі особисто не доведеться зняти їх із їхнього власника, попередньо загнавши в кут того малого злостивого хитруна у його ж норі. А щодо червоних капелюшків, кожен, хто наважиться розгулювати в лісі у такому яскравому, примітному уборі, розпрощається з ним вже дуже, дуже скоро[8]8
  Тут посилання не лише на відому усім казку про Червоний Капелюшок, але й на фольклорних персонажів, що відомі у Йоркширі – т. зв. «Червоних Шапок», злих ґоблінів. – Прим. конс.


[Закрыть].

Цим він хотів сказати: бачиш, життя гномів та ґоблінів – бридке, жорстоке і куце. Як і вони самі.

Він дійсно хотів усе це сказати – і не зміг. Як на людину, що має невгамовну жагу побачити увесь безмежний світ, Двоцвіт насправді ніколи не виходив за поріг власних ілюзій. Сказати йому правду було б тим самим, що копнути спанієля.

– Тьох вох твіть-тувіть, – цвірінькнув голос біля його ніг. Чарівник глипнув униз. Гном, що назвався Сваєрсом, дивився на нього знизу вгору. Ринсвінд був винятково здібним до мов. Гном йому щойно сказав: «В мене залишилось трохи вчорашнього шербету з тритона».

– Звучить апетитно, – скривився Ринсвінд.

Сваєрс знову штурхнув його у щиколотку.

– З тим іншим довготелесим усе гаразд? – стурбовано запитав він.

– Він просто оговтується від зіткнення з реальністю, – відповів Ринсвінд. – До речі, в тебе немає часом червоного капелюха?

– Тщьох?

– Та нічого, пусте.

– Я знаю, де можна знайти їжу для довготелесих, – сказав гном, – і місце для ночівлі теж. Це неподалік.

Ринсвінд поглянув на небо, до якого тепер, здавалося, можна було досягнути рукою. Денне світло витікало з навколишнього ландшафту, мов вода, а хмари мали такий вигляд, наче щойно почули прогноз погоди про снігову бурю і тепер думали, що ж робити. Звичайно, істотам, що живуть у грибах, зовсім не обов’язково вірити, але приманка на гачку у вигляді гарячої їжі та сухої постелі змусила Ринсвінда заковтнути пропозицію відразу ж.

Отож вони рушили в дорогу. Через кілька секунд Багаж жваво зіп’явся на ніжки і подріботів слідом.

– Гей!

Він обережно повернувся, перебираючи ніжками у вельми вигадливий спосіб, і, здавалося, глянув угору.

– Як воно, бути столярним виробом? – схвильованим голосом спитало дерево поблизу. – Було боляче?

Багаж, здавалося, серйозно про це замислився. Кожна мідна скоба, кожна дірка для мотузки виражали своїм виглядом максимальну зосередженість.

Тоді він пересмикнув своєю кришкою і поплентався геть.

Дерево зітхнуло і зронило кілька сухих листків зі свого гілля.

Хатина була невеличка, занедбана і геть уся у візерунках, наче паперова витинанка. Над нею, очевидно, добряче попрацював якийсь пришелепкуватий різьбяр, вирішив Ринсвінд, – і вчинив справжній розгардіяш, перш ніж його звідти вдалося відтягти. Усі двері та віконниці були прикрашені майстерно вирізьбленими виноградними гронами та півмісяцями, а на стінах химерними візерунками розсипалися соснові шишки. Він би нітрохи не здивувався, якби з горішнього віконця раптом вилетіла гігантська зозуля.

Він також помітив, що повітря набуло характерної в’язкості.

Ледь помітні зелені й пурпурові іскорки посипались врізнобіч з-під його нігтів.

– Дуже сильне магічне поле, – пробурмотів він. – Не менш, як сто мілітаумів[9]9
  Таум – базова одиниця вимірювання магічної сили. Такою загальноприйнято було вважати обсяг магії, достатній, щоб начарувати одного невеликого білого голуба або три звичайні більярдні кулі. – Прим. авт.


[Закрыть].

– Ця місцевість просякнута магією, – сказав Сваєрс. – Колись тут поблизу жила стара відьма. Її давно вже нема, проте чари і досі тримають ці стіни.

– Гляньте-но, ці двері – якісь трохи дивні, – озвався Двоцвіт.

– Навіщо стінам чари, якщо є фундамент? – подумав вголос Ринсвінд. Двоцвіт несміливо торкнувся однієї зі стін.

– Вона уся – липка!

– Нуга, – пояснив Сваєрс.

– Люди добрі! Це ж справжня хатинка з імбирного пряника! Ринсвінде, це справж...

Ринсвінд насуплено кивнув.

– Еге ж, кондитерський стиль в архітектурі, – сказав він. – Так і не став модним.

– Вона ніби регенерується, – сказав Сваєрс. – Справді дивовижно. Сьогодні майже неможливо роздобути таке житло – нема де взяти пряників.

– Справді? – похмуро спитав Ринсвінд.

– Ну, заходьте всередину, – сказав гном, – тільки вважайте на килимок при вході.

– А що таке?

– Солодка вата.

Великий Диск поволі обертався під невтомним сонцем, і денне світло заповнило усі западини та врешті зникло, коли спала ніч.

У прохолодних стінах свого кабінету в Невидній академії Траймон, схилившись над позиченою в бібліотеці книгою, напружено вдивлявся у її загадкові старовинні символи і, водячи по них пальцем, щось бурмотів собі під ніс. Він прочитав, що Велика Піраміда Цорта, котра давно канула у небуття, була збудована з одного мільйона трьох тисяч десяти блоків вапняку. Він також прочитав, що за час її спорудження десять тисяч рабів загнали в могилу непосильною працею. Він дізнався, що в ній був хитромудрий лабіринт таємних коридорів, стіни яких були прикрашені перлинами мудрості стародавнього Цорта. Він прочитав, що сума її висоти та довжини, поділена на половину її ширини, становила рівно 1,67563, або ж точнісінько дорівнювала різниці між відстанню до сонця і вагою невеликого апельсина, помноженій на 1,23798712567. Він довідався, що знадобилося цілих шістдесят років для того, щоб її спорудити.

Йому подумалося, чи це було не занадто багато мороки лиш для того, щоб загострити лезо бритви[10]10
  Молодші читачі можуть уже не пам’ятати популярні наприкінці 80-их років минулого століття теорії про сакральне походження пірамід, засновані на ретельних нумерологічних штудіях, та цілком серйозні поради з приводу використання моделей піраміди у побуті – для загострення затуплених одноразових бритв. – Прим. конс.


[Закрыть].

Тим часом у Скундському лісі Двоцвіт та Ринсвінд взялися споживати камінну поличку з імбирного пряника і з ностальгією згадували смак маринованої цибулі.

Далеченько від них і все ж, так би мовити, з курсом на зіткнення, найславетніший герой Дискосвіту з усіх, яких тільки пам’ятає історія, скручував собі папіроску, не відаючи ні сном ні духом, яка доля його спіткає.

Цигарка, яку він так вправно обертав у своїх пальцях, була на вигляд досить цікавою, бо, як і чимало мандрівних чарівників, від яких він перейняв це мистецтво, він узяв собі за звичку зберігати недопалки у шкіряній торбинці, щоб потім скручувати з них нові цигарки. Невблаганний закон середніх чисел передбачав, що якусь певну частину тютюну з тієї торбинки він продовжував курити вже роками. І зараз він марно намагався прикурити штукенцію, якою можна було б, скажімо, асфальтувати дороги.

Слава цього чоловіка була настільки гучною, що група кочівних варварів-коноводів шанобливо запропонувала йому посидіти з ними біля багаття, розпаленого на кінських кізяках. Кочівники, що жили на Серединних землях, зазвичай просувалися на зиму ближче до Узбіччя, і ця ватага якраз належала до одного такого племені, яке розбило свої намети зі шкур диких звірів як захист від спопеляючого сонця, при температурі усього лиш -3 градуси – тепер вони розгулювали неподалік з облупленими носами та скаржилися на сонячний удар.

Ватажок варварів сказав:

– То що ж усе-таки найголовніше в житті людини? – це було власне те запитання, на яке ти повинен був відповісти, аби не втратити степовагу серед варварів.

Чоловік, який сидів праворуч від нього і задумливо потягував коктейль з молока кобилиці та крові сніжного барса, прорік таке:

– Чистий горизонт в степу, і вітер у волоссі, і під тобою відпочилий кінь.

Чоловік, який сидів ліворуч мовив:

– Крик білого орла у піднебессі, снігопад у лісі, справна стріла у колчані твоїм.

Ватажок кивнув і продовжив:

– Без сумніву, це вигляд мертвих ворогів, приниження їхнього племені і роду, ридання їхніх жон.

В колі прокотився захмелений гам, що виражав одностайне схвалення таких обурливих промов.

Тоді ватажок поштиво повернувся до гостя – невеличкої фігурки, що намагалася відігріти свої обморожені місця біля вогню, і сказав:

– Але тепер наш гість, чиє ім’я – легенда, нам скаже свою думку: що то за речі, що людина в житті цінує понад все?

Гість не квапився з відповіддю, безуспішно намагаючись вже вкотре прикурити свою цигарку.