Текст книги "Химерне сяйво"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 14 страниц)

– Авжеж, – не забарився погодитись Ринсвінд. – Певно, що згоден. Цілковито. Ця... е-е, ця легенда чи що воно там таке. Вона говорить, що ви не повинні мене кусати?

– Атож, – сказав малий троль, що сидів на його нозі. – До речі, це я тобі підказав, де росте цибуля!

– Насправді ми раді, що ти прийшов, – сказав перший троль, що був – не міг не помітити Ринсвінд – найбільшим з усіх присутніх. – Нас дещо непокоїть ота нова зірка. Що б означала її поява?

– Не знаю, – відповів Ринсвінд. – Усі чомусь думають, що мені це відомо, так все якраз навпаки...

– Не те щоб ми були проти, щоб нас розплавило, – сказав троль-велет. – Зрештою, саме так ми й виникли. Та ми подумали, хтозна чи не спричинить вона кінець усього, а це вже зовсім неприємна річ.

– Вона стає чимраз більшою, – продовжив інший троль. – Ось погляньте. Вона зараз більша, ніж вчора ввечері.

Ринсвінд подивився на небо. Зірка була однозначно більшою, ніж напередодні.

– Тож ми подумали, що в тебе могли бути якісь міркування, – мовив головний троль, настільки лагідно, наскільки може звучати голос, що нагадує гранітне гуркотіння.

– Ви могли б стрибнути через Край, – припустив Ринсвінд. – У всесвіті має бути чимало таких місць, де б придалося трохи зайвого каміння.

– Ми чули про такі випадки, – сказав троль. – Нам траплялися камені, які таке пробували. Вони кажуть, що ти летиш крізь простір, мабуть, мільйон років, а тоді ти вже такий розпечений, що згораєш і зрештою опиняєшся на дні великої ями на якомусь ландшафті. Звучить не надто оптимістично.

Він підвівся – так шумно, що можна було подумати, наче десь у шахті поблизу обсипалася гірська порода, і випростав товстенні, вузлуваті руки.

– Отже, ми повинні тобі допомогти, – сказав він. – То що ти збираєшся чинити?

– Я повинен приготувати суп, – відказав Ринсвінд і невиразно потрусив перед собою цибулею. Це був, напевне, не найгероїчніший і не найдоцільніший жест, який можна було б собі уявити.

– Суп? – здивувався троль. – І все?

– Ну, може, ще кілька паляниць.

Тролі перезирнулись, світячи такою кількістю коштовностей замість зубів, що їх вистачило б, щоб купити невеликий мегаполіс.

Врешті найбільший троль сказав:

– Суп, значить, – він з гуркотом знизав плечима. – Просто ми чомусь сподівалися, що легенда буде більш... ну, не знаю, я просто думав, що... втім, гадаю, це неважливо.

Він простягнув руку, що скидалася на в’язку скаменілих бананів.

– Я – Кварц, – сказав він. – А отам – Хризопраз, і Брекчія, і Яшма, і моя дружина Берил – вона трохи метаморфна останнім часом, але хто зараз не метаморфний? Яшмо, злізь з його ноги.

Ринсвінд несміливо узяв простягнуту йому руку, очікуючи почути, як хрустять його потрощені кості. Та не почув. Рука троля була грубою і трохи замшілою на пальцях поміж нігтями.

– Даруйте мені, – сказав Ринсвінд. – Я ще ніколи не зустрічав тролів.

– Ми – вимираючий вид, – сумно мовив Кварц, коли їхня невелика компанія рушила з місця під густо всіяним зорями небом. – Малий Яшма – єдина галька в нашій общині. Знаєш, нас губить філософія.

– Справді? – сказав Ринсвінд, намагаючись не відставати. Група тролів рухалась дуже швидко і водночас безшумно – великі округлі постаті маревом пропливали крізь нічний морок. І тільки зрідка неголосний писк якоїсь нічної звірини, що не розчула їхнього наближення, позначав цей шлях.

– Еге ж. Ми мучимося нею. Врешті-решт вона нас всіх наздоганяє. Одного вечора, кажуть, ти прокидаєшся, і тобі приходить думка: «А чого метушитись?» – от ти й починаєш нидіти. Бачиш валуни он там?

Трохи віддалік Ринсвінд роздивився кілька величезних фігур, що лежали на траві.

– Той, що найдалі, – моя тітка. Не знаю, про що вона так задумалась, але вона не рушала з місця вже двісті років.

– Божечку!.. Мені шкода.

– О, це не проблема, доки поруч є ми, щоб за ними доглядати, – сказав Кварц. – Люди сюди не часто навідуються. Знаю, це не твоя вина, та здається, ти не в змозі відрізнити мислячого троля від звичайного каменя. Правду кажучи, колись і мого двоюрідного діда видобули каменоломи, уяви собі!

– Це жахливо!

– Атож, щойно він був тролем, і вже наступної миті став декоративним каміном.

Вони замовчали, зупинившись перед знайомою на вигляд скелею. Залишки погаслого багаття все ще тліли у пітьмі.

– Схоже, тут була бійка, – сказала Берил.

– Вони усі зникли! – вигукнув Ринсвінд. Він метнувся через галявину до її протилежного боку. – І коні також! І навіть Багаж!

– Один з них трохи протік, – зауважив Кварц, опускаючись навколішки. – Тією червоною водянистою речовиною, що є у вашому нутрі. Поглянь.

– Кров!

– Це так її називають? Ніколи не розумів, навіщо вона вам.

Ринсвінд гасав довкола так, наче геть втратив розум, заглядаючи попід кущі на випадок, якби там раптом хто заховався. Саме так він наткнувся на маленьку зелену пляшечку.

– Коенова мазь! – простогнав він. – Він без неї нікуди би не рушив!

– Що ж, – мовив Кварц, – в таких випадках у вас, людей, є також свій спосіб. Я маю на увазі, подібний до того, як коли ми завмираємо і впадаємо у філософію, от тільки ви натомість розпадаєтесь... на цурки.

– Помираємо, от як це називається! – розпачливо викрикнув Ринсвінд.

– Так, правильно. Але вони цього не зробили, бо тут і сліду їхнього нема.

– А може, їх хтось з’їв! – збуджено вигукнув Яшма.

– Гм, – замислився Кварц, і одразу по тому:

– Вовки? – припустив Ринсвінд.

– Ми розплющили усіх вовків у цій місцині ще давним-давно, – відповів троль. – Власне, це зробив Старий Дідо.

– Вони йому не подобались?

– Ні, він просто не мав звички дивитись під ноги. Гм-м, – троль знову поглянув на землю.

– Тут є слід, – сказав він. – Цілий табун коней, – він перевів погляд на пагорби поблизу, де голі скелі та грізні стрімчаки обступали ліс, залитий місячним світлом.

– Там живе наш Старий Дідо, – сказав він тихо.

Було щось таке в його голосі, коли він це говорив, що чарівник відразу ж вирішив: він волів би ніколи не стрічатися зі Старим Дідом.

– Він – небезпечний, еге ж? – обережно спитав Ринсвінд.

– Він дуже старий, кремезний і суворий. Ми не бачили його в цих краях впродовж багатьох років, – відказав Кварц.

– Століть, – поправила його Берил.

– Він усіх їх розчавить! – вставив слівце Яшма, стрибаючи на Ринсвіндових пальцях ніг.

– Іноді стається так, що дуже старий могутній троль іде собі сам за пагорби, і... м-м-м... скеля бере над ним гору, якщо розумієш, про що я.

– Тобто?

Кварц зітхнув.

– Люди деколи поводяться наче звірі, чи не так? А троль деколи починає думати наче скеля, ну і скелі, як відомо, не надто симпатизують людям.

Брекчія, худорлявий троль з піщаною поверхнею, поплескав Кварца по плечі.

– То ми будемо їх переслідувати чи як? – запитав він. – Легенда говорить, що ми повинні допомогти цьому м’якотілому Ринсвінду.

Кварц підвівся на ноги, подумав хвильку, тоді підхопив Ринсвінда за шкірку і одним махом посадив собі на плече.

– Ми йдемо, – рішуче сказав він. – Якщо зустрінемо Старого Діда, я спробую все пояснити...

За дві милі звідти невеликий кінний загін мчав крізь морок ночі.

Троє везли на своїх спинах бранців, з кляпом у роті та зв’язаними руками. Четвертий тягнув грубо змайстровану повозку, на якій лежав Багаж, перев’язаний, обмотаний сіткою і принишклий.

Херрена тихо гукнула колоні зупинитись на привал і підкликала до себе одного зі своїх людей.

– Ти в цьому впевнений? – спитала вона. – Я нічого не чую.

– Я бачив постаті тролів, – відрізав він.

Вона озирнулася. Дерева тут росли не так густо, все кругом було вкрите дрібними уламками обсипаної гірської породи, а попереду стелився шлях до лисого, скелястого пагорба, що мав особливо непривітний вигляд у відблисках сяйва червоної зірки.

Щось у цьому шляху її тривожило. Він був дуже давній, але щось же його проторувало, і тролі вчинили тут справжнє побоїще.

Вона зітхнула. Кар’єра секретарки раптом почала здаватись не такою вже й поганою, як на те пішло.

Вже вкотре вона замислилась про те, що бути жінкою-воїном передбачало певні недоліки і далеко не найменшим було те, що чоловіки не сприймають тебе серйозно, аж доки ти їх не уб’єш, а після це вже, по суті, не мало значення. Крім того, усі ті шкіряні обладунки теж завдавали клопоту – від них шкіра вкривалась висипкою, та схоже, вони були невід’ємною частиною традиції в її ремеслі. Ну, і потім – ель. Зависати цілісіньку ніч у якомусь дешевому генделику було якраз до смаку Грану Варвару або ж Найманому Вбивці Сімбару, проте Херрена підвела риску під такими розвагами, якщо лиш там не продавали відповідні напої у невеликих келихах, бажано з вишенькою всередині. А що й казати про туалети...

Однак вона була надто дебелою, щоб бути злодійкою, надто чесною, щоб бути найманою вбивцею, надто розумною, щоб бути чиєюсь дружиною, і надто гордою, щоб практикувати єдину загальнодоступну жіночу професію.

Отак вона стала жінкою-воїном і виконувала свою справу дуже добре, потроху примножуючи скромну суму грошей, які відкладала на майбутнє, котре поки що було для неї невиразне, та котре, безперечно, обіцяло їй таку побутову зручність як біде, якби хто її спитав.

Здалеку почувся тріск дерева, що розліталося на щіпки. Тролі ніколи не бачили сенсу в тому, щоб оминати дерева.

Вона знову окинула оком пагорб. Він розкинувся на рівнині двома рукавами наліво й направо, а попереду вгорі був широкий виступ з – вона примружилася – кількома печерами?

Печери тролів. Та все ж, це, мабуть, краще, ніж вештатися просто неба уночі. А зі сходом сонця не буде взагалі жодних проблем.

Вона нахилилася убік до Ґанчії, ватажка морпоркської банди найманців.

Він їй не надто подобався. Це правда, що він мав м’язи, як у вола, і був витривалим, мов віл, біда лиш, що його мізки, судячи з усього, були теж, як у вола. А от підступністю він не поступався тхору. Як і більшість злодюг, що промишляли в центрі Морпорка, він би охоче продав власну тітку ні за цапову душу і, швидше за все, так і зробив.

– Ми рушимо до тих печер і розпалимо велике вогнище перед входом, – сказала вона. – Тролі не люблять вогонь.

Він подивився на неї... Його погляд ясно давав зрозуміти, що в нього були власні міркування стосовно того, хто тут мав би віддавати накази, та його губи промовили:

– Ти тут бос.

– Атож.

Херрена озирнулася на трьох полонених. Так, то дійсно була ота скриня – опис Траймона виявився абсолютно точним. Але жоден із чоловіків своїм виглядом не нагадував чарівника. Хоч би й недолугого.

– От лихо, – сказав Кварц.

Тролі спинилися. Непомітно наблизилася ніч. Десь поруч моторошно заухала сова – принаймні Ринсвінду здалося, що то була сова, адже він завжди погано тямив в орнітології. Можливо, то заухав соловей, втім, то міг бути й дрізд. Над головою пролопотів крилами кажан. У цьому він не сумнівався.

Ринсвінд, попри все інше, був дуже стомленим і добряче пом’ятим.

– Чому «от лихо»? – поцікавився чарівник.

Він почав вдивлятися у нічний морок. Вдалині на пагорбах світилася маленька цятка, що цілком могла виявитись вогнищем.

– О, – зрозумів він. – Ви не любите вогнищ, так?

Кварц ствердно кивнув головою.

– Вогонь порушує суперпровідникову здатність нашого мозку, – пояснив він, – але таке маленьке багаття на Старого Діда ніяк не вплине.

Ринсвінд напружено озирнувся навсібіч, прислухаючись, чи не з’явився раптом поруч якийсь приблудний троль. Він вже бачив якось, на що звичайні тролі можуть перетворити ліс.

Вони не були руйнівниками за своєю природою, просто ставилися до органічної матерії, як до туману, що трохи ускладнює життя.

– Будемо сподіватись, він його не помітить, – запопадливо сказав чарівник.

Кварц зітхнув:

– Малоймовірно. Вони розвели вогонь у нього в роті.

– От кара на мою голову! – простогнав Коен. Він спробував вивільнитися з мотузок, та марно.

Двоцвіт відсторонено спостерігав за його борсанням. Завдяки рогатці Ґанчії у нього на потилиці виросла величенька ґуля, і тепер він трохи сумнівався у своїх судженнях, починаючи з власного імені, ну і далі за списком.

– Мені шлід було тримати вухо на шторожі, – пробурчав він. – Мені шлід було пильнувати жамість того, щоб дожволити втягнути шебе у вшю ту балаканину про ваші – як їх там, ваші вштавні хрумкала. Мені не шлід було рожшлаблятишя.

Він припіднявся на ліктях. Херрена та решта банди стояли біля вогнища при вході в печеру. Багаж лежав тихо і не ворушився під сіткою у кутку.

– У цій печері є щось підозріле, – сказала Бетан.

– Що шаме? – спитав Коен.

– Ось, поглянь на неї. Ти коли-небудь бачив таке каміння?

Коен був змушений визнати, що напівкруглі камені довкола входу в печеру були справді незвичні; кожен з них був вищий за людський зріст, сильно обтертий і, як не дивно, блискучий.

На стелі було відповідне півколо з такого ж каміння. Усе це загалом справляло враження кам’яного комп’ютера, збудованого якимось друїдом, котрий мав дуже далеке уявлення про геометрію та жодного відчуття гравітації.

– Глянь також на стіни.

Коен скрива глянув на стіну поблизу. Крізь неї пробігали прожилки червоного кришталю. Він не був цілковито впевнений, та йому здавалося, що десь глибоко у самій скелі миготіли маленькі вогники.

Тут також був страшенний протяг. З чорного нутра печери безперестанку дув вітер.

– Я точно пам’ятаю, що він дув в інший бік, коли ми тільки ввійшли, – прошепотіла Бетан. – Двоцвіте, а ти що скажеш?

– Що ж, я не знавець печер, – відповів він, – та я саме думав, що за незвичайна сталаг-штука звисає зі стелі он там. Трохи подібна на цибулю, правда?

Вони усі поглянули вгору.

– Я не можу пояснити чому, – нерішуче почав Двоцвіт, – але думаю, що нам слід звідси вибиратись.

– Ну звішно, – саркастично буркнув Коен, – гадаю, ми прошто віжьмемо і попрошимо отих людей розв’язати і відпуштити нас, так?

Коен не так багато часу провів в товаристві Двоцвіта, щоб розуміти його манеру висловлювання, інакше би не здивувався, коли куций чоловік радісно закивав і, старанно артикулюючи, як він це зазвичай робив, коли говорив чужоземною мовою, голосно сказав:

– Пробачте? Чи не були б ви такі ласкаві розв’язати і відпустити нас? Тут досить вогко і протяг. Даруйте.

Бетан краєм ока зиркнула на Коєна.

– І нащо було це казати?

– Чудний якийшь, твоя правда.

Втім, дійсно, троє людей відокремились від компанії довкола вогнища і попрямували до них. Не схоже було на те, щоб вони збиралися кого-небудь розв’язувати. Двоє чоловіків, власне, мали вигляд таких, котрі, побачивши зв’язаних людей, починають розмахувати перед їхнім носом ножами, робити усякі мерзенні натяки та кидати хижі погляди.

Херрена замість привітання витягнула з піхов меча і приставила вістря Двоцвітові до грудей.

– Котрий з вас чарівник Ринсвінд? – спитала вона. – У вас було четверо коней. Він тут?

– М-м-м... я не знаю, де він, – сказав Двоцвіт. – Він шукав у лісі цибулю.

– Тоді виходить, ви – його друзі, і він повернеться, щоб вас знайти, – сказала Херрена. Вона поглянула на Коєна та Бетан, а тоді її увагу привернув Багаж.

Траймон особливо наголошував, щоб вони не чіпали скриню. Кажуть, цікавість згубила кішку, та Херренина цікавість могла б замордувати цілий лев’ячий прайд.

Вона розрізала сітку на скрині і схопилася за кришку.

Двоцвіт здригнувся.

– Замкнута, – кинула вона за хвилю. – Де ключ від неї, ти, гладуне?

– Від... від неї немає ключа, – затинаючись, мовив Двоцвіт.

– Але ж тут – замкова щілина, – відзначила вона.

– Ну, так, але якщо скриня налаштована залишатись замкнутою – так воно і буде, – знічено відповів Двоцвіт.

Херрена помітила, як Ґанчія розплився у зловтішній посмішці. Вона загарчала.

– Я хочу, щоб її відчинили, – сказала вона. – Ґанчіє, подбай про це, – широким кроком вона рушила назад до вогнища.

Ґанчія витягнув довгого тонкого ножа і нахилився впритул до обличчя Двоцвіта.

– Вона хоче, щоб її відчинили, – сказав він. Зиркнувши з-під лоба на іншого розбійника, він знову криво всміхнувся.

– Вона хоче, щоб її відчинили, Вімзе.

– Еге.

Ґанчія повільно помахав ножем перед обличчям Двоцвіта.

– Послухай, – терпляче мовив Двоцвіт, – Думаю, ти не розумієш. Ніхто не може відчинити Багаж, якщо він замкнувся в собі.

– Ну звісно, як я міг забути, – серйозно мовив Ґанчія. – Це ж чарівна скриня, чи не так? На куцих ніжках, ходять чутки. Послухай, Вімзе, ти бачиш які-небудь ніжки зі свого боку? Ні?

Він притиснув ніж до Двоцвітового горла.

– Я дуже засмучений усім цим, – сказав він. – І Вімз також. Він не дуже охочий до розмов, зате завжди охочий подерти людей на клоччя. Тож відчини – цю – скриню!

Він повернувся і щосили загатив ногою у бік Багажу, залишивши глибоку вм’ятину на дереві.

Щось тихенько клацнуло.

Ґанчія вишкірився. Кришка Багажу поволі, важко відчинилася. Всередині, у відблисках вогнища здаля, заблищало золото – пребагато золота, пластини, ланцюжки і монети, важкі й блискучі, сяяли у мерехтливій напівтемряві.

– От і добре, – спокійно мовив Ґанчія.

Він озирнувся на людей довкола вогнища, які не звертали на них жодної уваги і, здавалося, намагалися докричатися до когось, хто був знадвору. Тоді кинув задумливий погляд на Вімза, беззвучно ворушачи губами у спробі вирахувати щось в умі, до чого був незвиклим.

Він поглянув на свій ніж. А тоді підлога задвигтіла.

– Я чув чийсь голос, – сказав один з чоловіків біля багаття. – Там внизу. Серед тих... е-е... скель.

З темряви долинув голос Ринсвінда.

– Послухайте, – гукнув він.

– Що таке? – відізвалася Херрена.

– Ви – у великій небезпеці! – прокричав Ринсвінд. – Ви повинні чимскоріш загасити вогонь!

– Ні, ні, – відповіла Херрена. – Ти помиляєшся, це ти – у великій небезпеці. А вогонь горітиме, як і горів.

– Але ж там отой великий старий троль...

– Всім відомо, що тролі тримаються подалі від вогню, – сказала Херрена. Вона коротко кивнула головою. Декілька людей оголили мечі і вислизнули у пітьму.

– Безперечна правда! – вигукнув Ринсвінд у відчаї. – От тільки цей троль не може цього зробити.

– Не може? – Херрена завагалася. Те, яким нажаханим був голос Ринсвінда, вразило її.

– Так, бо ви, бачте, розпалили його в нього на язику.

А тоді підлога задвигтіла.

Старий Дідо дуже повільно прокидався зі своєї довговічної дрімоти. Він практично ніколи не прокидався за увесь минулий час, і через кілька десятиліть нічого подібного вже б не трапилось.

Коли троль стає достоту старим і починає серйозно замислюватися про буття всесвіту, він зазвичай знаходить собі відлюдну місцинку і поринає в глибоке філософування, і вже за якийсь час починає забувати про свої труднощі. Він починає кристалізуватися з країв, доки не залишається лиш маленька іскорка життя всередині великого пагорба з дещо незвичними нашаруваннями гірських порід.

Старий Дідо ще не досяг тієї стадії. Він відірвався від роздумів про досить цікаву філософську проблему, а саме про сутність істини, і виявив, що відчуває пекучий, з дрібкою попелу, присмак у тій своїй частині, яка – як після певного розумового напруження він все ж пригадав – була його ротом.

Його почало це сердити. Команди помчали нейронними шляхами крізь товщу природного кремнію. В глибинах його крем’янистого тіла вниз за лініями розломів плавно покотилося каміння.

Дерева повивертало з корінням, і дерен розійшовся, наче клубок пряжі, коли пальці, кожен завбільшки з корабель, розтиснулися з кулаків і загребли землю. Два потужні обвали каміння десь із самої маківки його голови позначили ту мить, коли він розплющив свої вкриті кіркою очі-опали.

Ринсвінд, звісно, не міг бачити усього цього, оскільки його власні очі працювали виключно в режимі денного світла, проте він бачив, як увесь нічний ландшафт повільно здригнувся, а тоді почав дивовижним чином рости на фоні зоряного неба.

Зійшло сонце.

Однак сонячне проміння не з’явилося. А відбувалося ось що: славнозвісне сонячне світло Дискосвіту, що проходить, як вже зазначалося, дуже повільно через потужне магічне поле Диска, м’яко вихлюпнулося на Узбічні землі і почало свою непомітну, мовчазну битву супроти нічного воїнства, що вже відступало. Воно розливалося сонним пейзажем, наче розплавлене золото[19]19
  Не зовсім так, ясна річ. Дерева не спалахували вогнем, люди раптово не ставали дуже багатими і надзвичайно мертвими, і моря не перетворювались на пару. Кращим порівнянням, направду, було б «як нерозплавлене золото». – Прим. авт.


[Закрыть] – яскраве, свіже і передусім неквапне.

Херрена не гаяла часу на роздуми. Зовні цілковито спокійна, вона побігла до нижньої губи Старого Діда, вистрибнула назовні і, торкнувшись землі, покотилася схилом униз. Її люди вчинили за її прикладом, лаючись на чім світ стоїть тієї миті, коли приземлялися на кам’яні уламки.

Незграбно, наче товстун, що намагається підтягнутися на перекладині, старий троль підняв себе на ноги.

Звідти, де лежали бранці, цього не було видно. Вони тільки бачили, як корчиться під їхніми ногами земля, і чули страшенний гуркіт, в основному нестерпний.

Вімз схопив Ґанчію за руку.

– Цю скелю плющить![20]20
  В тексті оригіналу фраза «It’s a herthquake!» – каламбур, що виникає внаслідок подібних за звучанням слів «herth» – наркотичної речовини («angel dust») та «earth» – землі. – Прим. пер.


[Закрыть] – сказав він. – Тікаймо звідси геть!

– Тільки разом із золотом, – відказав на те Ґанчія.

– Що?

– Та ж золото, золото... Те, що в скрині. Чоловіче, та ми з тобою станемо багаті, як Креозот!

Вімзовий IQ, може, й дорівнював кімнатній температурі, та він міг розпізнати ідіота, коли траплялося такого побачити.

Очі Ґанчії блищали дужче за золото, а сам він не зводив погляду з лівого вуха Вімза.

Вімз у відчаї подивився на Багаж. Той все ще був відчинений, наче заохочуючи запустити туди руку, що було дивним само собою – логічно було б подумати, що від усієї тієї хитавиці його кришка мала захряснутись.

– Ми б не змогли його винесли, – прикинув він на око. – Надто важкий, – додав він.

– Зате ми збіса легко винесемо якусь його частину! – викрикнув Ґанчія і підскочив до скрині, коли долівку знову трусонуло.

Кришка Багажу різко опустилася. Ґанчія щез.

Щоб Вімз, бува, не подумав, що то було випадково, кришка Багажу знову відчинилася, на одну тільки мить, і великий червонющий язик облизав широкі білі зуби. Тоді вона з лязкотом зачинилась.

Далі у скрині виросла сотня малих ніжок, що нагнало на Вімза ще більшого жаху. Вона неквапом звелася на них і, ретельно перегрупувавши їх, розвернулася до нього передом. Її замкова шпарина мала особливо зловісний вигляд, такий, що ніби каже: «Ну-ну, продовжуй – зроби мій день...».

Він позадкував і благальними очима глипнув на Двоцвіта.

– Думаю, було б непогано, якби ти нас розв’язав, – сказав Двоцвіт. – Він насправді цілком дружелюбний з тими, кого вже знає.

Облизавши пересохлі губи, Вімз витягнув ножа. Багаж попереджувально скрипнув.

Він розрізав ножем їхні пута і хутко відступив назад.

– Дякую, – сказав Двоцвіт.

– Ждається, у мене жнову жаклинило шпину, – поскаржився Коен, підводячись на ноги з допомогою Бетан.

– Що будемо робити з цим чоловіком? – спитала Бетан.

– Жаберемо у нього ніж і хай шобі дує на уші чотири шторони, – запропонував Коен. – Жгода?

– Так, пане! Дякую вам, пане! – сказав Вімз і прожогом кинувся до виходу з печери. Якусь мить його силует виднівся на тлі сірого переддосвітнього неба, а тоді він повністю щез. Здалеку почувся крик «ґва-а-алт».

Сонячне проміння тихо ґорґотіло, розливаючись по диску. Подекуди, де магічне поле було трішки слабшим, проблиски світання випереджували день, залишаючи острівці темряви, що ставали чимраз меншими, аж доки повністю не зникали, поглинуті безкрайнім океаном світла.

Високогір’я довкола Вихрових рівнин, немов великий сірий корабель, зустрічало приплив, що починався в цьому океані.

Простромити троля ножем, в принципі, можливо, але цей прийом вимагає практики, і ніхто не мав можливості попрактикуватися більше, ніж один раз. Люди Херрени побачили, як тролі, наче привиди вельми солідних розмірів, вигулькнули з темряви. Леза потрощилися, ударившись об тверду броню кварцевої шкіри, пролунали один чи два короткі зойки, а потім, з гущавини лісу – верески тих, хто намагався винести ноги якнайдалі з охопленої помстою землі.

Ринсвінд виповз з-за дерева і озирнувся. Ніде ані душі, чути було лиш, як позаду нього тріщали кущі, коли через них продиралися тролі, переслідуючи банду Херрени.

Він поглянув угору.

Високо над його головою пара великих прозорих очей розлючено вистежувала усе м’яке й пискляве, та передусім – тепле.

Ринсвінд, охоплений жахом, зіщулився, коли побачив, як рука завбільшки з будинок піднялася, стиснула пальці в кулак і посунула на нього.

День розпочався безшумним вибухом світла. Якусь хвилю велетенська страхітлива фігура Старого Діда скидалася на темний хвилеріз, повз який пропливало денне світло. Почувся короткий скреготливий звук.

Запанувала тиша.

Минуло декілька хвилин. Нічого не відбувалося.

Зацвірінькало кілька пташок. Прилетів джміль, погудів трохи над брилою, що була кулаком Старого Діда, і сів на жмут чебрецю, що виріс з-під кам’яного нігтя.

Внизу щось завовтузилося. Ринсвінд незграбно, ніби змія, що покидає свою нору, вислизнув з вузької прогалини між кулаком троля та землею.

Він лежав на спині, втупивши очі в небо позаду закляклої постаті троля. Той зовсім не змінився, окрім того, що був тепер цілковито непорушним, проте око чарівника знову взялося за свої старі жарти. Минулого вечора Ринсвінд розглядав тріщини на камінні і бачив, як вони перетворюються на очі і роти; тепер він дивився на велике скелясте обличчя і бачив, як його риси стають просто ґанджами на поверхні каменя.

– Це ж треба! – сказав він.

Втім, це йому не надто допомогло. Він встав, обтрусив з себе порох і озирнувся. За винятком джмеля, чарівник був сам-один у цьому місці.

Поблудивши трохи довкола, він знайшов камінь, що під певним кутом зору був схожим на Берил.

Він не знав, куди далі йти, почувався самотнім і до того ж був далеко від дому. Він...

З вишини долинув гуркіт, і донизу зійшла лава скелястих уламків. Високо на чолі Старого Діда з’явився отвір; на якусь мить він побачив Багаж, що, просуваючись задом, намагався не втратити рівновагу, а тоді з входу до печери вигулькнула голова Двоцвіта.

– Є хто-небудь там унизу? Агов?

– Гей! – закричав чарівник. – Чи я не радий тебе бачити!

– Не знаю. Тобі видніше, чи ти, – сказав Двоцвіт.

– Що – я?

– Ах, який же тут згори неймовірний краєвид!

Спуск з гори зайняв у них півгодини.

На щастя, Старий Дідо мав досить рельєфну поверхню, з багатьма виступами, але його ніс міг би виявитись серйозною перешкодою, якби не розлогий дуб, що розрісся у його ніздрі.

Багаж і не подумав злазити додолу. Він просто стрибнув і прокотився вниз без очевидної шкоди.

Коен сидів у затінку, намагаючись повернути дихання в норму, і чекав, доки здоровий глузд повернеться до його голови. Він дивився на Багаж довгим задумливим поглядом.

– Наші коні пропали без сліду, – сказав Двоцвіт.

– Ми їх жнайдемо, – сказав Коен. Його око свердлило Багаж наче буравчик, від чого той почав виявляти певний неспокій.

– Вони везли у в’юках всю нашу їжу, – сказав Ринсвінд.

– У ліші їжі – предоштатньо.

– У мене в Багажі є трохи поживного сухого печива, – сказав Двоцвіт. – «Харчі мандрівника». Завжди виручають у скрутну хвилину.

– Я їх вже куштував, – пригадав чарівник. – У них якийсь паскудний присмак.

Коен підвівся, скривившись від болю.

– Пробачте, – рішуче сказав він. – Я маю дещо ж’яшувати.

Він підійшов до Багажа і схопився за кришку. Скриня хутко позадкувала, та Коен виставив вперед свою худющу ногу і перечепив половину її ніжок. Вона обернулась, щоб його вкусити, але варвар, зціпивши зуби, щосили смикнув догори і перевернув Багаж на його опуклу кришку, залишивши її знавісніло розгойдуватися, як збожеволілу черепаху.

– Гей, це ж мій Багаж! – вигукнув Двоцвіт. – Чого він нападає на мій Багаж?

– Здається, я знаю, – тихенько сказала Бетан. – Думаю, це тому, що він його боїться.

Двоцвіт з роззявленим ротом повернувся до Ринсвінда. Чарівник знизав плечима.

– Звідки мені знати, – сказав він. – Особисто я втікаю від того, чого боюся.

Клацнувши кришкою, Багаж різко підстрибнув у повітря і, приземлившись, хотів було пуститися навтьоки, зачепивши Коєна одним зі своїх оббитих мідними штабками кантів.

Поки він розвертався, варвару вдалося схопити його на ту коротку мить, якої вистачило, щоб відшпурнути його з усією силою на каміння обіч.

– Незлецько, – похвалив його Ринсвінд.

Багаж трохи відступив назад, вичекав якусь хвилю, а тоді кинувся на Коєна, навіжено клацаючи кришкою. Варвар стрибнув на скриню і ухитрився зробити це так, що його руки та ноги опинилися в щілині між самою скринею та її кришкою.

Це неабияк спантеличило Багаж. Він здивувався ще більше, коли Коен, набравши повні груди повітря, смикнув кришку вгору з такою силою, що м’язи на його худорлявих руках випнулися, наче кокосові горіхи, якими напхали панчоху.

Отак вони і стояли, вчепившись один в одного мертвим хватом, – у протиборстві шарнірів та зв’язок. Час від часу то один, то інший покректував з натуги.

Бетан штовхнула Двоцвіта ліктем у бік.

– Зроби що-небудь, – сказала вона.

– М-м-м, – сказав Двоцвіт. – Так. Треба це припинити, гадаю. Відпусти його, будь ласка.

Багаж зраджено заскрипів, зачувши голос свого господаря. Він підкинув догори свою кришку так різко, що Коен перекинувся на спину, втім вже наступної миті, зіпнувшись на ноги, знову метнувся до скрині.

Її вміст лежав відкритим просто неба.

Коен потягнувся руками всередину.

Багаж злегка крекнув, та, вочевидь, вчасно зметикував свої шанси відправитися на антресолі Великого Гардеробу на Небесах.

Коли Ринсвінд наважився зиркнути на них крізь пальці, Коен роздивлявся вміст Багажу, лаючись собі під ніс.

– Білижна? – викрикнув він. – Оце й уше? Просто білижна? – його аж трусило від люті.

– Ну, там, начебто, ще сухе печиво має бути, – тихенько озвався Двоцвіт.

– Але ж там було жолото! А ще я бачив, як вона когошь ж’іла! – Коен благально глянув на Ринсвінда.

Чарівник зітхнув.

– Не питай мене, – сказав він. – Не я господар цієї окаянної штуки.

– Я купив її у крамниці, – сказав Двоцвіт, виправдовуючись. – Я сказав, що мені потрібен дорожній саквояж.

– І ти його отримав, що й казати, – сказав Ринсвінд.

– Він дуже відданий, – додав Двоцвіт.

– Ну звісно, – погодився Ринсвінд. – Якщо відданість – це те, що має бути властиве валізі.

– Штривайте, – озвався Коен, знесилено відкинувшись на камені. – Це чашом була не одна ж тих крамниць... тобто я готовий пошперечатися, що ти її раніше ніколи не помічав, а коли жгодом повернувшя на те ж місце, її вже там не було?

Двоцвіт повеселів.

– Атож!

– А влашник тієї крамниці – такий маленький вишохлий штаренький дідок? І в крамниці – повно дивних штуковин?

– Точнісінько! Я так і не зміг її більше знайти, тож подумав, що, напевне, помилився вулицею – там, де, як я пам’ятав, вона розташовувалася, не було нічого, крім цегляного муру. На той момент, пригадую, мені воно видалося досить...

Коен пересмикнув плечима:.

– Я жодного ражу не отримав жа це роялті, – додав він між іншим. Він сумно дивився на сніг. – Тоді уше яшно, – він скривився, відчувши біль у спині. – Чортова коняка дременула ражом ж моєю мажжю!