Текст книги "Химерне сяйво"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 14 страниц)

Бетан зблідла. Навіть Двоцвіт, котрий був так само здатний розпізнавати небезпеку, як Ринсвінд – літати, стривожився.

Ринсвінд глибоко вдихнув.

Піднявши руки догори у класичній позі, яку засвоїв ще за часів свого студентства, він проджерґотів:

– Відступіться! Або я вас зачарую по самі вуха!

– Чари втратили свою силу, – сказав незнайомець. – Їх поглинула зірка. Усі маги-шарлатани розкидалися тут своїми безглуздими заклинаннями, і нічого не відбувалося, а вони стояли і дивилися з жахом на свої руки, і тільки небагатьом вистачило розуму дати драпака.

– Я не жартую! – гукнув Ринсвінд.

«Зараз він мене уб’є, – подумав він. – Ото й усе. Я навіть не здатний більше блефувати. Нездара у магії, нездара в шахрайстві. Я – просто...»

Заклинання заворушилося у нього в розумі. Він відчув, як воно просякає у його свідомість, наче крижана вода, і збирається з силами. В його долоні з’явилося поколювання.

Ринсвіндова рука сама собою скинулась догори, і він відчув, як його рот почав артикулювати, а язик – рухатись, коли голос, не подібний на його власний – сухий старечий голос, – почав промовляти склади, які злітали у повітря, наче клубки пари.

Октариновий вогонь вирвався з-під його нігтів. Він вихором закрутився довкола купки нажаханих чоловіків, аж доки його не огорнула холодна хмара, що піднялася над вулицею і, повиснувши в повітрі на одну довгу мить, луснула й зникла. Без жодного звуку і навіть найменшого нудотного запаху диму.

Ринсвінд нажахано глянув на свою долоню.

Двоцвіт і Бетан схопили його за руки і потягнули через очамрілий натовп, аж доки не вибралися на відкрите місце. В якийсь момент було досить неприємно, коли вони хотіли водночас завернути в різні провулки, та вони поспішили далі, не відпускаючи Ринсвінда, чиї ноги ледве торкалися бруківки.

– Магія, – збуджено пробелькотів він, сп’янілий від власної сили. – Я сотворив магію...

– Так, це правда, – мовив Двоцвіт, вгамовуючи його.

– Хочете, покажу вам ще якісь чари? – не тямився з радості Ринсвінд. Він націлив палець на собаку, що пробігав повз, і вигукнув: «Го-го!». Той подивився на нього з докором.

– Так, бажано такі, що змусили б твої ноги бігти значно швидше, – похмуро сказала Бетан.

– Б-д-ласка! – видихнув Ринсвінд, засапавшись. – Ноги! Біжіть хутчіше! Гей, погляньте, вони мене слухаються!

– У них більше глузду, ніж у тебе, – урвала його Бетан. – Куди тепер?

Двоцвіт уважно вивчав поглядом лабіринт провулків, серед якого вони опинились. Позаду все ще було чути ґвалт і крик.

Ринсвінд вивернувся з їхніх рук і непевно потупцяв вперед найближчим провулком.

– Я це можу! – нестямно вигукнув він. – Дивіться всі сюди...

– Він у стані шоку, – сказав Двоцвіт.

– Чого б це?

– Бо до цього часу не був здатний творити магію.

– Але ж він чарівник!

– Не все так просто, – сказав Двоцвіт, кинувшись навздогін за Ринсвіндом. – Та й я не впевнений, що то був він. Голос був зовсім не схожий на його власний. Ходи сюди, друже.

Ринсвінд поглянув на нього нестямним, невидючим поглядом.

– Я перетворю тебе на трояндовий кущ, – сказав він.

– Так, так, звісно. А зараз ходімо, – сказав Двоцвіт лагідно, легенько тягнучи його за рукав.

Почулося тупотіння ніг з кількох провулків, і наступної миті до них почали підступати з десяток поборників зіркового культу.

Бетан схопила Ринсвіндову зм’яклу руку і витягнула її догори в погрозливому жесті.

– Досить цього! – заверещала вона.

– Правильно! – крикнув Двоцвіт і собі. – У нас є чарівник, і ми не побоїмося ним скористатись!

– Я вас попередила! – крикнула Бетан, тримаючи Ринсвінда за його безвільну руку, якою крутила, як ручкою корби.

– Атож! Ми озброєні до зубів! Що? – сказав Двоцвіт.

– Я спитала, де Багаж? – прошипіла Бетан поза спиною Ринсвінда.

Двоцвіт роззирнувся. Багаж наче в воду булькнув.

Ринсвінд, хай там як, все ж справляв певне враження на прислужників зіркового культу. Доки його рука плавно метлялася в повітрі, вони сприймали її за ротаційну косу і намагалися сховатися один за одного.

– Ну, то куди ж він подівся?

– Звідки я знаю? – сказав Двоцвіт.

– Це ж твій Багаж!

– Я частенько не знаю, де мій Багаж, це й означає бути туристом, – сказав Двоцвіт. – Хай там як, він часто гуляє як сам собі знає. Напевне, краще не питати його чому.

До юрби потрохи дійшло, що нічого насправді не відбувається і що Ринсвінд неспроможний жбурнути в їхній бік не те що чарівне полум’я, а навіть прокльони. Вони продовжували наступати, уважно слідкуючи за його руками.

Двоцвіт та Бетан позадкували. Двоцвіт озирнувся.

– Бетан?

– Що? – відізвалася дівчина, не зводячи очей з постатей, що сунули на них.

– Тут – глухий кут.

– Ти певен?

– Думаю, я здатний впізнати цегляну стіну, коли бачу її перед собою, – відповів Двоцвіт ображено.

– Ну, ось і все тоді, – сказала Бетан.

– Як гадаєш, якщо я спробую їм пояснити, може...?

– Ні.

– Он як.

– Я не думаю, що вони – ті, хто дослухаються до будь-чиїх пояснень, – додала Бетан.

Двоцвіт уважно на них глянув. Він, як вже відзначалося, переважно не помічав особистої небезпеки. Всупереч усьому життєвому досвіду людства Двоцвіт вважав, що якби лиш люди погомоніли одне з одним, пропустили кілька чарчин, обмінялися фотографіями внуків, можливо, спільно відвідали б виставку чи щось таке – будь-які питання можна було б вирішити. Він також вважав, що люди за своєї суттю – добрі, просто інколи в них бувають погані дні. Те, що наближалося до них вулицею, подіяло на нього як візит горили на склодувний завод.

Позаду він почув ледь чутний звук, фактично, навіть не звук, а зміну в текстурі повітря.

Обличчя людей перед ним витягнулись від здивування, а тоді вони розвернулись й прожогом кинулись навтікача назад по вулиці.

– Га? – сказала Бетан, все ще підтримуючи вже зомлілого Ринсвінда.

Увага Двоцвіта тепер була спрямована зовсім в інший бік – на велику скляну вітрину, заставлену безліччю чудернацьких виробів, на намистинчасту шторку, а також на велику вивіску над нею, яка тепер, коли її знаки перестали вигинатися й зайняли свої місця, повідомляла:

«Скілет, Венг, Іркслііт, Бунглстіф,

Кавмлед і Патель»

Зснвн: багатьма

ПОСТАЧАЛЬНИКИ

Ювелір неквапом обернув золотий виріб над мініатюрним ковадлом, встановлюючи на місце останній діамант незвичної форми.

– З тролячого зуба, кажеш? – пробурмотів він, роздивляючись примруженим оком свій виріб.

– Атож, – сказав Коен, – і як я шкажав, можеш жалишити шобі вші решта, – він знічев’я перебирав пальцями золоті перстені на підносі.

– Дуже щедро, – промимрив ювелір, що мав у своїй натурі щось від ґнома і нюхом відчував хорошу оборудку. Він зітхнув.

– Небагато жамовлень оштаннім часом, еге? – спитав Коен. Визирнувши у крихітне віконце, він побачив групу людей з відсутнім виразом обличчя, які зібралися на протилежному боці вузької вулички.

– Так, скрутні часи настали.

– А хто оті хлопаки ж намальованими межи очей жірками? – спитав Коен.

Ґном-ювелір потупив очі.

– Очманілі, – відповів він. – Вони кажуть, я повинен облишити роботу, бо наближається та зірка. А я їм кажу, зірки мені ще жодного разу не завдали шкоди, хотів би я те саме сказати про людей.

Коен багатозначно похитав головою, коли шестеро чоловіків відокремились від групи і наблизились до крамниці. Вони мали при собі різноманітну зброю і загалом були вельми рішуче налаштованими на вигляд.

– Дивно, – мовив Коен.

– Я, як бачиш, вдався подібним до ґнома, – сказав ювелір. – Одного з, як то кажуть, магічних видів. Зірко-поклонники переконані, що ота зірка не знищить Диск, якщо ми облишимо магію. Вони, напевне, йдуть мене відлупцювати. Такі справи.

Він узяв свій найновіший витвір маленьким пінцетом.

– Найчудернацькіша річ з усіх, що я зробив за своє життя, – зауважив він, – зате практична, я вже це бачу. Як ти казав, вони називаються?

– Вштавні хрумкальця, – відповів Коен. Він поглянув на предмет у вигляді кінської підкови на своїй зморшкуватій долоні, тоді розтулив рота і видав ряд натужних, стогінливих звуків.

Двері різко прочинилися. Всередину увійшли люди і зайняли позицію уздовж стіни. Вони були добряче спітнілі й розгублені, втім, їхній ватажок зневажливо відштовхнув Коєна набік і схопив Гнома за барки.

– Ми тебе вчора попередили, дрібното, – сказав він. – Нам начхати, як ти звідси виметешся: вниз чи догори ногами. Тож зараз ми тут трохи розімне...

Коен поплескав його по плечу. Чоловік роздратовано обернувся.

– Чого тобі треба, діду? – гаркнув він.

Коен вичекав, доки той не зосередив на ньому всю свою увагу, а тоді широко всміхнувся. То була некваплива, лінива посмішка, яка продемонструвала присутнім повний рот коштовностей в триста карат, від чого в кімнаті, здалося, стало світліше.

– Я рахуватиму до трьох, – сказав він приязним тоном. – Раз. Два. – його кістляве коліно підскочило догори і врізалося чоловіку в пах з досить виразним звуком, а він тим часом повернувся півбоком, щоби з усієї сили засадити ліктем по його нирках, від чого бідака провалився у свій власний всесвіт суцільного страждання.

– Три, – сказав він чоловіку, що вже корчився в агонії на підлозі. Коен чув колись про правила чесного поєдинку і вирішив для себе давним-давно, що вони йому не підходять.

Він поглянув на інших фанатиків і блиснув своєю сліпучою посмішкою.

Вони мали б кинутися на нього. Натомість один з них, заспокоєний тим, що має при собі палаш, а Коен – ні, почав по-краб’ячому підступати до нього збоку.

– О, ні, – мовив Коен, замахавши руками. – Ну ж бо, хлопче, так не годиться.

Чоловік скоса зиркнув на нього.

– Що не годиться? – спитав він підозріло.

– Ти що – ніколи досі не тримав у руках меча?

Чоловік обернувся до своїх товаришів за підтримкою.

– Насправді ні, – сказав він. – Не часто, – він погрозливо змахнув мечем.

Коен знизав плечима.

– Можливо, ти мене й уб’єш, та все ж хочу сподіватися, що помру від меча чоловіка, що тримає його у руках, як справжній воїн, – сказав він.

Чоловік перевів погляд на свої руки.

– На вигляд нормально, – непевним голосом мовив він.

– Слухай, хлопче, я трохи розуміюся на цих речах. Так, підійди-но на хвильку і... не заперечуєш?., добре, от дивись, твоя ліва рука лягає сюди, на руків’я меча, твоя права рука лягає... правильно, саме туди... а лезо лягає прямісінько на твою ногу.

Чоловік заголосив, схопившись за ногу, а Коен тим часом підбив йому іншу ногу і повернувся до решти присутніх у кімнаті.

– Це вже втомлює, – сказав він. – Чого ви на мене не нападаєте?

– Авжеж, чого? – прозвучало звідкись на рівні його пояса. Ювелір вийняв величезну бруднющу сокиру, що до всіх інших жахів військового часу залізно обіцяла й правець.

Четверо людей при стіні якусь хвилю зважували свої шанси за таких несприятливих обставин, а тоді позадкували до дверей.

– І зітріть з чола оті дурнуваті зірки, – кинув їм вслід Коен. – Можете усім сказати, що Коен Варвар дуже розсердиться, якщо побачить отакі зірки знову, ясно?

Двері з тріском зачинились. Наступної миті в них втелющилась сокира і, відскочивши, відсікла клапоть шкіри з носака Коенової сандалі.

– Вибач, – сказав Гном. – Вона належала ще моєму дідусеві. Я ж тільки дрова нею колю.

Коен порухав щелепою, випробовуючи обновку. Вставні хрумкальця начебто пасували.

– На твоєму місці, я б забирався звідси так чи інакше, – сказав він. Та Гном вже гасав по кімнаті, згрібаючи з підносів дорогоцінний метал та коштовне каміння у шкіряний мішок. Згорток з інструментами пішов в одну кишеню, пакет з коштовними виробами в іншу, потім Гном, крекнувши, просунув руки в лямки з обох боків своєї маленької наковальні й закинув її собі на спину.

– Ну ось, – сказав він. – Я готовий.

– Ти збираєшся йти зі мною?

– Тільки до міських воріт, якщо не заперечуєш, – відказав він. – Ти ж мене не засуджуєш?

– Ні. Але сокиру залиш тут.

Вони вийшли на залиту полуденним сонцем безлюдну вулицю. Коли Коен розтуляв рота, у затінках починали вистрибувати маленькі сонячні зайчики.

– Мені треба забрати кількох друзів тут неподалік, – озвався він і додав, – сподіваюся, з ними все гаразд. До речі, як тебе звати?

– Ціпигуб.

– Чи є тут поблизу таке місце, де я міг би... – Коен вдоволено витримав паузу, смакуючи кожне слово, – де би я міг замовити стейк?

– Зіркопоклонники позакривали усі шинки. Мовляв, негоже їсти й пити, коли...

– Знаю, знаю, – перебив його Коен. – До мене, здається, починає доходити що до чого. А вони взагалі що-небудь схвалюють?

Ціпигуб на якусь хвилю замислився.

– Спалювання речей, – відповів він нарешті. – Їм це досить добре вдається. Книжки і таке інше. Вони влаштовують оті яскраві великі багаття.

Коен завмер.

– Спалюючи книжки?

– Атож. Жахливо, правда?

– Так, – відповів Коен. Він вважав це страхітливим бузувірством. Той, хто жив суворим життям просто неба, знав ціну добротній грубій книзі, якої повинно вистачити, щоб розводити вогнище щонайменше цілий сезон, якщо ощадно виривати з неї сторінки. Не одне життя було врятовано холодними ночами, коли лютує хуртовина, завдяки жменьці промоклих кресал та зовсім сухій книзі. Якщо ж хотілося покурити тютюн, а люльки при собі не було, книжка завжди ставала в пригоді.

Коен знав, що люди щось там пишуть у книгах. Йому це завжди здавалося легковажним марнуванням паперу.

– Боюся, якщо твої друзі їх стрінуть, то можуть втрапити в халепу, – сумно мовив Ціпигуб, простуючи вулицею разом з варваром.

Вони завернули за ріг і побачили одне таке багаття. Воно горіло посередині вулиці. Декілька фанатиків підкидали в нього книжки, які виносили з сусіднього будинку з розтрощеними дверима і намазюканими повсюди зірками.

Чутки про Коєна сюди ще не дійшли. Палії книг не звернули на нього жодної уваги, коли він наблизився і прихилився до стіни будинку. З багаття від спалених книжок вистрілював попіл і навсібіч розносився в повітрі понад дахами.

– Що це ви робите? – спитав Коен.

Одна особа з гурту зіркопоклонників, жінка, відкинула з очей пасмо волосся чорною від сажі рукою, втупила свій погляд у Коенове ліве вухо і сказала:

– Очищуємо Диск від нечисті.

З будинку вийшло двоє чоловіків і так само витріщилися на варвара чи, точніше сказати, на його вухо.

Коен простягнув руку і взяв важкий фоліант, який несла жінка. Обкладинка книги була оздоблена дивовижними червоними і чорними камінцями, які складалися, як здогадувався Коен, у якесь слово. Він показав його Ціпигубу.

– «Некротелекомнікон», – прочитав Гном. – Ним користуються чарівники. Здається, це про те, як контактувати з померлими.

– Ото чарівники, нема що казати! – скептично відзначив Коен. Він потер одну сторінку між великим та вказівним пальцями; вона була тонка і досить м’яка. Письмо, що мало доволі відразливий живий вигляд, анітрохи його не збентежило. Еге ж, така книга могла бути тобі справжнім помічником...

– Так? Ти щось хотів? – сказав він одному з зіркопоклонників, який схопив його за руку.

– Усі чарівні книги слід спалити, – відказав чоловік, щоправда трохи невпевнено, бо щось у Коенових зубах пробуджувало в ньому болісні проблиски свідомості.

– Чому? – поцікавився Коен.

– Нам прийшло одкровення, – тепер Коен посміхався вже так широко, що засліплював всю околицю, і ще загрозливіше.

– Думаю, нам краще рухатись далі, – нервуючись, сказав Ціпигуб. Позаду них прибула нова група прислужників культу.

– А я от думаю, що охоче б когось уколошкав, – сказав Коен, все ще посміхаючись.

– Зірка наполягає на тому, що Диск мусить бути очищений, – сказав чоловік, відступаючи назад.

– Зірки не говорять, – відрізав Коен, витягуючи меча.

– Якщо ти мене уб’єш, тисяча інших заступлять на моє місце, – сказав чоловік, що тепер був припертий до стіни.

– Так, – сказав Коен розсудливим тоном, – але ж головне не це, правда? Головне, що ти будеш мертвий.

Адамове яблуко в чоловіка засмикалось, наче йо-йо. Він краєм ока зиркнув на Коеновий меч.

– Так, твоя правда, – погодився він. – Знаєш що... а якби ми загасили вогнище?

– Слушна думка, – сказав Коен.

Ціпигуб потягнув його за ремінь. До них поспішали інші зіркопоклонники. Їх було чимало, більшість – озброєні, тож скидалося на те, що все стає трохи серйознішим.

Коен демонстративно замахнувся мечем у їхній бік, а тоді повернувся і кинувся тікати. Ціпигуб – і той ледве за ним встигав.

– Чудасія, – видихнув він на ходу, пірнаючи в наступний провулок. – Мені здалося... на мить... що ти збирався стати... і битися з ними.

– То... було... жартома.

Коли вони дісталися освітленого кінця провулка, Коен повернувся спиною до стіни, вихопив з піхов меча і, повернувши голову вбік, прислухався до кроків тих, хто, як він очікував, мали їх наздоганяти, тоді різко провів мечем довкола себе на рівні пояса. Почулись якісь огидні звуки, що доповнились зойками, та на той момент Коен вже відбіг провулком далеко вперед, просуваючись незвичним для нього кульгавим кроком, щоб хоч трохи поберегти свої кісточки на ногах.

Разом із Ціпигубом, який зосереджено гупав поруч, він завернув у шинок, розмальований червоними зірками, вистрибнув на стіл, відчув при цьому лише слабкий біль, і пробігся ним уздовж – тим часом як Ціпигуб, бездоганно відтворивши його хореографію, пробігся під столом, не пригинаючи голови – тоді зістрибнув на землю на його іншому кінці, проштовхався через кухонні закамарки і вигулькнув у наступний провулок.

Вони, не зупиняючись, звернули у ще кілька провулків і врешті вломилися у двері якогось будинку. Важко сапаючи, Коен прихилився до стіни і почекав, доки не зникнуть блакитні й пурпурові іскорки перед очима.

– Ну, – сказав він, хапаючи ротом повітря, – що ти прихопив?

– М-м-м... карафку, – відповів Ціпигуб.

– Ото й усе?

– Ну, мені ж довелося пробиратися під столом, чи не так? Тобі й самому нема чим особливо хвалитись.

Коен презирливо зиркнув на невеличку диню, яку він підчепив своїм мечем зі столу у шинку.

– Ця, напевне, геть тверда, – сказав він, намагаючись прокусити шкірку дині.

– Може, трохи посолити? – запропонував гном.

Коен на те нічого не сказав. Він просто стояв з роззявленим ротом, тримаючи в руках диню.

Ціпигуб озирнувся. В глухому куті, де вони опинилися, була тільки стара скриня, яку хтось залишив при стіні.

Коен почав уважно її роздивлятися. Потім, не повертаючи голови, передав диню Гномові і вийшов на денне світло. Ціпигуб спостерігав, як він, тихо крадучись, обійшов довкола скрині, принаймні так тихо, як лиш можливо, коли твої суглоби тріщать, наче щогли старого корабля, і раз чи двічі штрикнув її своїм мечем, щоправда, дуже обережно, мовби очікував, що вона ось-ось вибухне.

– Це ж просто скриня, – гукнув йому Гном. – Що такого незвичайного ти в ній побачив?

Коен не відповів. Присівши через силу навпочіпки, він придивився до замка на її кришці.

– Ну, що там всередині? – спитав гном.

– Тобі краще не знати, – відповів Коен. – Допоможеш мені підвестися?

– Так, але ця скриня...

– Ця скриня, – сказав Коен, – ця скриня – така... – він зробив руками невиразний жест.

– Подовгаста?

– Потойбічна, – сказав Коен таємничим голосом.

– Потойбічна?

– Ага.

– Ба, – сказав Гном. Якийсь час вони стояли і дивились на скриню.

– Коєне?

– Що?

– Що таке «потойбічний»?

– Ну, «потойбічний» – це... – Коен замовк і роздратовано поглянув униз. – Копни її, і сам побачиш.

Чобіт Ціпигуба – томського покрою, зі сталевим наконечником на носаку – гепнув скриню в бік. Коен здригнувся. Втім, нічого не відбулося.

– Зрозуміло, – сказав Гном. – «Потойбічний» означає «дерев’яний»?

– Ні, – похитав головою Коен. – Вона... вона не мала б так поводитись.

– Зрозуміло, – сказав Ціпигуб, який насправді нічого не зрозумів і вже потрохи жалкував, що Коен стільки часу провів під пекучим сонцем. – Вона мала б утекти, ти хотів сказати?

– Так. Або відкусити твою ногу.

– Ага, – второпав том. Він обережно взяв Коєна за руку. – Тут такий приємний затінок, – мовив він. – Чому б тобі трішки не перепо...

Коен струсив його з себе.

– Вона пильнує оту стіну, – зауважив він. – Бачиш, саме тому вона не звертає на нас жодної увага. Вона спостерігає за стіною.

– Так, звісно, – швиденько погодився ґном. – Звісно ж, вона пильнує за тією стіною своїми маленькими очима...

– Не будь ідіотом, немає в неї ніяких очей, – рикнув на нього Коен.

– Так, так, вибач, – схаменувся Ціпигуб. – Скриня пильнує за стіною – без очей. Вибач.

– Думаю, вона чимось стривожена, – сказав Коен.

– Звісно, хто б сумнівався, – погодився Ціпигуб. – Гадаю, вона просто хоче, щоб ми забралися звідси подалі і дали їй спокій.

– Думаю, вона чимось дуже збентежена, – додав Коен.

– Авжеж. Вона, безперечно, має збентежений вигляд, – відгукнувся ґном. Коен недовірливо подивився на нього.

– А тобі звідки знати? – рикнув Коен.

Ціпигуб відзначив про себе, що вони помінялись ролями, до того ж зовсім не на його користь. Він перевів погляд з Коєна на скриню, то розтуляючи, то стуляючи рота.

– А звідки знаєш ти? – врешті сказав він. Та Коен його вже не слухав. Він всівся перед скринею, якщо вважати, що та її частина, де була замкова шпарина, була передом, і уважно спостерігав. Ціпигуб тихенько відійшов назад. Дивина, сказав його розум, та ця бісова штука таки дивиться на мене.

– Гаразд, – сказав Коен, – я знаю, що ми з тобою не знаходимо спільної мови, але кожен з нас намагається відшукати того, хто нам небайдужий, правда?

– Я... – хотів було відповісти йому Ціпигуб, та збагнув, що Коен звертався до скрині.

– Тоді скажи мені, куди вони пішли.

Приголомшений Ціпигуб побачив, як Багаж звівся на свої малі ніжки, обтрусився і щодуху помчав до найближчої сусідньої стіни. Біля неї загуркотіла додолу цегла і брудна штукатурка. Коен зазирнув через діру у стіні. По той бік була невелика занехаяна комірчина. Посередині на долівці стояв Багаж, геть збитий з пантелику.

– Крамниця! – сказав Двоцвіт.

– Є тут хто-небудь? – гукнула Бетан.

– Ох-ох, – сказав Ринсвінд.

– Гадаю, нам треба його де-небудь посадити і роздобути йому склянку води, – сказав Двоцвіт. – Якщо таке тут є.

– Тут є все, крім цього, – сказала Бетан.

У приміщенні було повно полиць, а на полицях – повно всякої всячини. Товар, що на них не вміщався, в’язками звисав з темної, похмурої стелі; коробки і клунки з усяким мотлохом були розкидані по всій підлозі.

Знадвору не було чути ані звуку. Бетан оглянулася довкола і збагнула чому.

– Я ніколи не бачив такого нагромадження речей, – сказав Двоцвіт.

– Втім, однієї речі тут таки бракує, – рішуче сказала Бетан.

– Звідки ти знаєш?

– Досить подивитись навкруги. Тут немає жодного виходу назовні.

Двоцвіт обернувся. Там, де колись були двері та вікна, тепер стояли полиці зі стосами коробок; вони мали такий вигляд наче були там вже дуже давно.

Двоцвіт посадив Ринсвінда на хиткий стілець біля прилавка і несміливо позаглядав на полиці. Там були коробки з цвяхами та щітками для волосся. Бруски мила, вицвілі від тривалого зберігання. Набір збанків з ароматичною сіллю для ванни, до якого хтось причепив невеселе і дещо хвальковите повідомлення – всупереч усім наявним фактам – що він буде «Ідеальним подарунком». Там також було чимало пилюки.

Бетан роздивлялася полиці на іншій стіні і раптом засміялася.

– Ти тільки поглянь на це! – сказала вона.

Двоцвіт поглянув. Вона тримала... гм, це було невеличке гірське шале, усе обліплене морськими мушлями, і цього разу зловмисник прикріпив напис «Особливий сувенір», що був випалений на даху виробу (який, звичайно, відчинявся таким чином, щоб зісередини можна було виймати сигарети під звучання деренчливої простенької мелодії).

– Ти коли-небудь бачив щось подібне? – здивовано сказала вона.

Двоцвіт похитав головою. Від подиву у нього аж щелепа відвисла.

– З тобою все гаразд? – спитала Бетан.

– Здається, це найпрекрасніша річ, яку я коли-небудь бачив, – замилувано сказав він.

Вгорі над ними щось загуділо. Вони подивились туди.

Велика чорна куля спустилася з-під темної, як ніч, стелі. На ній блимали маленькі червоні вогники, і доки вони отак стояли, задерши голови, вона оберталася довкола своєї осі, дивлячись на них великим скляним оком. Око те було зловісним. Усім своїм виглядом воно наче говорило, що те, що воно бачить, йому зовсім не подобається.

– Привіт? – озвався до неї Двоцвіт.

Над прилавком з’явилася чиясь голова. Вона мала сердитий вигляд.

– Сподіваюся, ви збиралися заплатити за оте, – неприязно буркнуло обличчя. Судячи з міміки, воно очікувало, що Ринсвінд відповість «так», хоч і не збиралося йому повірити.

– За це? – спитала Бетан. – Та я б його не купила, навіть якби ти всипав всередину повні пригорщі рубінів, до того ж...

– Я куплю це! Скільки? – випалив Двоцвіт, обмацуючи свої кишені. Він похнюпився.

– Наразі в мене немає при собі грошей, – сказав він, – вони у мене в Багажі, та я...

Почулося фиркання. Голова зникла за прилавком і вигулькнула за вітриною зубних щіток.

Ця голова належала приземкуватому чоловічку, якого важко було роздивитись через зелений фартух, який він мав на собі.

Чоловічок, вочевидь, засмутився.

– Немає грошей? – перепитав він. – Ви приходите у мою крамницю і...

– Ми ненароком, – швидко сказав Двоцвіт. – Ми не помітили, що вона тут.

– Бо її тут не було, – твердо сказала Бетан. – Вона – чарівна, чи не так?

Низькорослий власник крамниці завагався.

– Так, – неохоче погодився він. – Трішки.

– Трішки? – Бетан повела бровою. – Трішки чарівна?

– Достатньо чарівна, якщо вже тобі так кортить почути, – визнав він, відступаючи подалі, а тоді – врешті:

– Ну, гаразд, – не витримав він пронизливого погляду Бетан. – Вона – чарівна. І я нічого не можу з цим вдіяти. Ті проклятущі двері, мабуть, знову з’явились і незабаром щезли, так?

– Так, а ще нас зовсім не тішить ота штука під стелею.

Він поглянув догори і нахмурився. Тоді дмухнув крізь намистинчасту шторку у прохід, який ледь виднівся серед краму. Щось забрязкало, загуділо, і чорна куля зникла у напівтемряві. Натомість з’явилися, один за одним, жмутик сухих трав – підвісна реклама якогось зілля, що мало б, напевне, сприяти міцному й спокійному сну і про яке Двоцвіт ніколи не чув, лицарські обладунки та опудало крокодила, чий вигляд правдоподібно виражав нестерпну муку і подивування.

Власник крамниці повернувся.

– Так краще? – спитав він.

– Набагато, – сказав Двоцвіт, але не дуже впевнено. – Трави мені до вподоби.

В цей момент почувся стогін Ринсвінда. Чарівник приходив до тями.

Існувало три теорії, що пояснювали феномен мандрівних крамниць чи, як вони здебільшого відомі, tabernae vagantes.

Перша з них стверджувала, що багато тисяч років тому десь у мультивсесвіті виникла раса, єдиним хистом якої було вміння купувати крам за півціни і перепродувати його з добрим зиском. Невдовзі вона вже тримала в руках велику галактичну імперію чи, як вони її називали. Емпоріум, а її найбільш просунуті представники зуміли облаштувати свої крамниці унікальними силовими установками, що були здатні пробиватися навіть крізь темні товщі самого простору і розгортати жваву торгівлю. Минуло багато часу відтоді, як світи Емпоріуму зазнали теплової смерті їхнього власного всесвіту після проведення останнього виклично гарячого розпродажу, – а мандрівні космічні крамниці й досі тримаються на ринку, прогризаючи собі шлях крізь сторінки галактичного часопростору, наче хробак крізь тритомний роман.

Друга теорія говорить, що вони є винаходом доброзичливого Фатума, на котрого поклали обов’язок постачати за адресою потрібні речі в потрібний момент.

Згідно третьої теорії, вони є просто дуже кмітливим способом обійти заборону недільної торгівлі.

Усі ці теорії, хоч і суттєво відрізняються, втім, мають дві спільні риси: по-перше, вони пояснюють відомі факти, а по-друге, є цілковито та беззаперечно помилковими.

Ринсвінд розплющив очі і якийсь час лежав, дивлячись на опудало рептилії угорі. Не найкраща річ для споглядання, якщо ти прокинувся після тривожних сновидінь...

Магія! Так ось на що вона подібна! Не дивно, що чарівники не мають сексуальних розваг!

Ринсвінд, звісно, знав, що таке оргазми, кілька разів і сам їх пережив, траплялося, що навіть не наодинці, та ніщо з його життєвого досвіду не можна було порівняти з тим напруженим, пристрасним моментом, коли кожен нерв у його тілі заструменів біло-блакитними іскрами, і груба магічна сила порснула з кінчиків його пальців. Вона наповнює тебе і виносить на гребінь навальної пінистої хвилі розбурханої стихії, з якого ти м’яко скочуєшся донизу. Не дивно, що чарівники борються за цю силу...

І так далі. Втім, то було завдяки Заклинанню в його голові, а не власне здібностям Ринсвінда. Він вже починав ненавидіти те Заклинання. Ринсвінд був певен, що якби воно не налякало усі інші чари, які він намагався вивчити, він став би цілком пристойним чарівником, як йому й належало.

Десь в глибині Ринсвіндової змученої душі оголив зуби бунтівний черв’ячок.

«Значить, так, – подумав він. – Ти відправляєшся назад у „Октаву“ за першої ж нагоди».

Він припинявся з долівки і сів.

– Де це ми в біса? – сказав він, обхопивши руками голову, щоб не луснула.

– В крамниці, – скорботно відповів Двоцвіт.

– Сподіваюся, тут продають ножі, бо мені, здається, таки захочеться відітнути собі голову, – сказав Ринсвінд. Щось у виразі двох облич навпроти нього змусило його протверезіти.

– Це був жарт, – сказав він. – В основному. Що ми робимо в цій крамниці?

– Не можемо звідси вибратись, – відповіла Бетан.

– Двері зникли, – розтлумачив Двоцвіт.

Ринсвінд, похитуючись, встав на ноги.

– Овва, – сказав він. – Одна з тих самих крамниць?

– Ну гаразд, – роздратовано буркнув крамар. – Так, вона – чарівна, так, вона собі мандрує, куди схоче, і – ні, я не збираюсь пояснювати чому...

– Чи міг би я попросити склянку води? – сказав Ринсвінд.

Власник крамниці закопилив губи.

– Спершу кажуть, що у них нема грошей, а тоді просять склянку води, – буркнув він. – Це вже переходить...

Бетан чмихнула і широким кроком перетнула кімнату до того місця, де стояв гном, який намагався позадкувати. Але не встиг.

Вона вхопила його за шлейки фартуха і пильно подивилася йому в очі. І хоч сукня на ній була геть подерта, а волосся – скуйовджене, на мить вона стала уособленням кожної жінки, яка коли-небуть ловила чоловіка за спробами обвести життя довкруг пальця.

– Час – це гроші, – просичала вона. – Даю тобі тридцять секунд, щоб принести йому склянку води. Думаю, ми домовились, правда?

– Їй-богу, – прошепотів Двоцвіт. – Вона – страшна в гніві, еге?

– Еге, – мляво відгукнувся Ринсвінд.

– Гаразд, гаразд, – пролепетав крамар, мигцем зіщулившись.

– А тоді можеш нас звідси випустити, – додала Бетан.

– Та хіба ж я проти? Крамниця й так ще була зачинена. Я просто спинився на пару секунд, щоб роздивитись що й до чого, а тут вдерлися ви!

Бубнячи собі під ніс, він шморгнув крізь намистинчасту завісу у закамарки і повернувся зі склянкою води.