Текст книги "Химерне сяйво"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 14 страниц)

– Шо шкажати? – прошамкотів він беззубо.

– Я кажу: що то за речі, що людина в житті цінує понад все?

Воїни довкола підсунулись ближче. Таке варто було почути.

Гість довго і напружено думав, а тоді упевнено сказав:

– Гаряча вода, якішна штоматологія, м’який папір у кльожеті.

У кузні палахкотіло сліпуче октаринове світло. Ґелдер Дощевіск, роздягнутий до пояса та з маскою із затемненого скла на обличчі, примруженими очима уважно вдивлявся у полум’я, а тоді з хірургічною точністю раз за разом опускав молоток. Чари верещали і корчилися у щипцях, та він продовжував свою справу, витягуючи їх у вогняну смужку, пронизану болем.

Скрипнула підлога. Ґелдер витратив чимало часу, налаштовуючи звучання її дощок, – зовсім не зайвим було застерегтися, коли маєш амбіційного помічника, що ходить безшумно, наче кіт.

Ре-бемоль. Це означало, що той саме був праворуч від дверей.

– О, Траймоне, – сказав він, не повертаючи голови, і з певним задоволенням відзначив, що його неочікуваному гостю від несподіванки перехопило подих. – Добре, що ти зайшов. Зачини, будь ласка, двері.

Траймон зачинив за собою масивні двері, зберігаючи незворушний вираз обличчя.

На антресолі над його головою у закоркованих банках від корнішонів хлюпотілися найрізноманітніші чудасії, зацікавлено лупаючи на нього очима.

Як і майстерні усіх інших чародіїв, ця кімната мала такий вигляд, наче таксидерміст кинув свої екземпляри у ливарні, тоді побився з розлюченим склодувом, мимохіть розтрощивши голову крокодила, що опинився під рукою (той звисав зі стелі, підвішений на гачках, і страшенно смердів камфорою). Навколо було безліч ламп і кілець, які Траймону дуже кортіло потерти, а ще дзеркала, які, здавалося, дивляться на тебе у відповідь. Пара семимильних чобіт неспокійно совалася у клітці. Ціла колекція гримуарів – не таких потужних, звісно, як «Октава», та все ж сповнених чарами, заскрипіла і забряжчала ланцюгами, що втримували книги на місці, коли вони відчули на собі пожадливий погляд чарівника. Уся та неприхована сила бентежила його як ніщо інше, але нагромадження речей і Ґелдеровий потяг до театральності не були йому до душі.

Приміром, якось йому випала нагода підкупити одного зі слуг чарівника, і з тих пір він знав, що загадкова зелена рідина, яка бурлила в системі хитромудро переплетених трубочок на одній із лавиць у майстерні, була всього-на-всього мильним розчином, забарвленим зеленок) фарбою.

Одного дня найближчим часом, сказав він собі подумки, за усім цим і слід загуде. Починаючи з того клятого алігатора. Кісточки на пальцях його рук побіліли...

– Ну, що ж, – сказав Ґелдер приязним тоном, повісивши на кілочок свій фартух та зручно вмостившись у кріслі з підлокітниками у формі лев’ячих лап, а ніжками – у формі качиних. – Ти надіслав мені отой спам.

Траймон знизав плечима.

– Нагадування. Я тільки відзначив, шановний пане, що всі інші Ордени вже надіслали своїх агентів до Скундського лісу, щоб врятувати Те Заклинання, тоді як ви не робите жодних кроків, – зауважив він. – Не сумніваюся, у вас є на те причини і ви нам їх вчасно оголосите.

– Твоя довіра змушує мене почервоніти, – мовив Ґелдер.

– Чарівник, який упіймає Заклинання, здобуде велику славу собі та своєму Ордену, – вів далі Траймон. – Інші скористалися чоботами та всіма доступними заклинаннями. А що пропонуєте ви, учителю?

– Мені здалося чи я розчув сарказм у твоїх словах?

– Ну що ви, учителю.

– І жодного натяку на нього?

– Жоднісінького, учителю.

– Добре. Тому що я пропоную взагалі нікуди не йти, – нахилившись, Ґелдер підібрав з підлоги старовинну книгу. Він пробурмотів якесь заклинання, і вона розгорнулася; її закладка, що підозріло нагадувала язик, боязко шуснула назад у палітурку.

Понишпоривши під сидінням, чарівник дістав звідти кисет і люльку завбільшки як справдешня піч для спалювання сміття. З усією спритністю затятого курця зі стажем він розтер у пальцях дрібку тютюну і набив ним чашку люльки. Тоді клацнув пальцями, і вогник враз спалахнув. Він глибоко затягнувся і задоволено видихнув...

...і підвів погляд.

– Ти й досі тут, Траймоне?

– Ви ж мене покликали, учителю, – відповів Траймон цілком спокійно. Принаймні таким здавався його голос. А в його сірих очах горів той ледь помітний вогник, який виказував, що він веде лік кожній образі, кожному зверхньому блиску в очах, незлобивому докору та лукавому погляду, – і кожен з них обіцяв Ґелдеровому мозку рік, проведений живцем у кислоті.

– Ет, і справді. Геть забув. Зваж на мій старечий вік, – сказав Ґелдер привітним тоном. Він узяв у руки книгу, яку читав до цього.

– Я не погоджуюся з усім тим, що тут написано, – сказав він. – Вигляд має, звісно, дуже ефектний – вся ота метушня з чарівними килимами і таке інше, та це – не справжня магія, як на мене. Ось, візьмімо для прикладу семимильні чоботи. Якби людям призначалося долати двадцять одну милю за один крок, я певен, що Господь дав би нам довші ноги... До чого це я вів?

– Не маю гадки, – холодно відказав Траймон.

– О, згадав. Дивно, що нам нічого не вдалося знайти в бібліотеці про піраміду Цорта, важко повірити, що про неї нема жодних записів, хіба ж ні?

– З бібліотекарем проведуть виховну роботу, не хвилюйтесь.

Ґелдер скоса поглянув на нього.

– Тільки без фанатизму, – сказав він. – Заберіть у нього банани та й досить.

Якусь мить вони дивилися один на одного.

Ґелдер не витримав першим – дивитись Траймону у вічі завжди виснажувало його. Це справляло таке ж гнітюче враження, як коли б ти дивився у дзеркало і не бачив у ньому жодного відображення.

– А втім, – сказав він, – як не дивно, я знайшов пораду деінде. А саме на своїх скромних книжкових полицях. Журнал Скрелта Міняйшила, засновника нашого Ордену. Ти, мій жвавий парубче, що ладен кинутися поперед батька в пекло, чи знаєш ти, що стається, коли помирає чарівник?

– Усі заклинання, що зберігаються в його пам’яті, промовляють самі себе, – сказав Траймон. – Це – ті ази, що ми засвоюємо на самому початку навчання.

– Насправді це не так, коли йдеться про істинні Вісім Великих Заклинань. Ретельно вивчивши це питання, Скрелт з’ясував, що Велике Заклинання просто знайде собі притулок у найближчому відкритому розумі, що готовий його прийняти. Притягни-но сюди велике дзеркало, будь ласка.

Ґелдер підвівся на ноги і почовгав через кімнату до ливарної печі, яка до цього часу вже встигла вихолонути. Смужка чарів, втім, все ще звивалася, перебуваючи водночас тут і не тут, наче щілина, прорізана в інший всесвіт, залитий яскраво-синім світлом. Спритно підхопивши її, він узяв з полиці великий лук і, промовивши чарівне слово, вдоволено спостерігав, як чари вчепилися за обидва кінці лука та вигнули його так сильно, що дерево аж затріщало. Після того він вибрав стрілу.

Траймон притягнув важке, у повний зріст, дзеркало на середину кімнати. Коли я очолю Орден, сказав він собі, я не човгатиму перед людьми у кімнатних капцях, як старий дідуган, це точно.

Траймон, як зазначалося раніше, вважав, що можна суттєво поліпшити стан речей, додавши свіжої крові, якщо попередньо прибрати сухе гілля – але на якусь мить йому справді стало цікаво побачити, що старий пень збирається робити далі.

Він би трохи втішився, мабуть, якби знав, що Ґелдер та Скрелт Міняйшило обоє цілковито помилялись.

Ґелдер зробив руками кілька магічних пасів перед дзеркалом, яке затуманилось, а тоді, прояснившись, показало зображення Скундського лісу з висоти пташиного польоту.

Він напружено вдивлявся в нього, тримаючи лук зі стрілою, націленою кудись у стелю. Пробурмотівши кілька слів, щось подібне до «хай мчить її вітер зі швидкістю, скажімо, три вузли» та «з поправкою на температурні зміни», він якимось геть недоладним рухом випустив її у повітря.

Якби закони дії та протидії хоч якось могли на неї вплинути, вона б упала на землю за кілька футів від нього. Та кого вони цікавили.

Зі звуком, що не піддається опису та який задля цілісної картини, зрештою, можна уявити собі в основному як «вжух!», над яким три дні як слід попрацювали б у будь-якій пристойно оснащеній радіотелефонній лабораторії, стріла щезла з поля зору.

Ґелдер шпурнув лук убік і всміхнувся.

– Звісно, щоб дістатись туди, потрібно десь із годину, – сказав він. – Потім Заклинання просто повернеться тим самим іонізованим шляхом назад. До мене.

– Чудесно, – сказав Траймон, та якби поблизу нього опинився хто-небудь з елементарними телепатичними здібностями, він прочитав би транспарант ярдів десять заввишки: «Якщо ти можеш, чому б і мені не змогти?». Він опустив погляд на лавицю, загромаджену усіляким робочим знаряддям, де лежав довгий і дуже гострий ніж, що ідеально пасував для того, що йому раптом спало на думку.

Зазвичай він не любив вдаватися до грубих силових методів, не беручи до уваги одного випадку, пов’язаного з усуненням перешкоди. Однак у книзі про піраміду Цорта цілком однозначно йшлося про винагороду для того, хто спроможеться звести усі вісім заклинань разом у відповідний час, і Траймон не збирався дозволити, щоб копітка багаторічна праця зійшла нанівець тільки тому, що в одного старого бовдура виникла блискуча ідея.

– Вип’єш трохи какао, доки чекатимемо на результат? – спитав Ґелдер і почовгав через кімнату, щоб дзвоником покликати прислугу.

– Залюбки, – відказав Траймон. Узявши ніж, він якийсь час тримав його у руках, намагаючись визначити центр його ваги та гостроту леза. – Мої вітання, учителю. Тепер зрозуміло, що нам усім слід вставати удосвіта, щоб коли-небудь вас перевершити.

Ґелдер розсміявся. А ніж тим часом вислизнув з руки чарівника так блискавично, що (з огляду на дещо сповільнену природу світла на Диску) фактично став трохи коротшим і значно важчим в той момент, коли метнувся, з бездоганною точністю, до шиї Ґелдера.

Проте він її не досягнув. Натомість, звернувши убік, він почав обертатися по орбіті – з такою неймовірною швидкістю, що у Ґелдера, здавалося, несподівано з’явився металевий ошийник. Чарівник обернувся, і Траймону він раптом видався на кілька футів вищим і набагато могутнішим.

Ніж відлетів убік і встромився у двері на віддалі подиху від Траймонового вуха.

– Рано вдосвіта? – спитав Ґелдер привітним тоном. – Хлопчику мій, тобі доведеться не спати усю ніч.

– Візьми собі ще шматочок стола, – сказав Ринсвінд.

– Ні, дякую, я не люблю марципани, – відповів Двоцвіт. – Та й взагалі, якось негоже їсти чужі меблі.

– Не хвилюйся, – сказав Сваєрс, – стару відьму вже багато років не бачили в околицях. Кажуть, з нею покінчили раз і назавжди якісь двоє зірвиголів.

– О, ці сучасні діти... – закотив на лоба очі Ринсвінд.

– Я вважаю, то все батьки винні, – сказав Двоцвіт.

Якщо налаштуватися сприймати світ по-філософськи, хатинка з імбирного пряника здавалася цілком затишним місцем. Залишкова магія не давала їй розвалитися, а місцеві звірі – ті, котрі ще не повмирали від невиліковної форми зубного карієсу, обходили її десятою дорогою. У каміні завзято і трохи наче натужки тріщав вогонь, розведений на лакричних дрівцях; Ринсвінд спробував назбирати дров надворі, та його ентузіазму вистачило ненадовго. Не так уже й просто палити дрова, які намагаються завести з тобою балачку.

Він відригнув.

– Це – не дуже корисно, – сказав він. – Ну ось чому – солодощі? Чому не хрусткі хлібці з сиром? Чи салямі, зараз – о, мене б цілком влаштувала смачненька тахта із салямі.

– Звідки мені знати, – сказав Сваєрс. – Просто стара бабуня Герпесюк готувала саме солодощі. Якби лиш ти міг побачити її безе...

– Я вже бачив, – відповів Ринсвінд, – кинув оком на матраци он там...

– Імбирний пряник – все ж більш традиційний, – заперечив Двоцвіт.

– Що, для матраців?

– Не кажи дурниць, – сказав Двоцвіт розсудливим тоном. – Ну де ти чув про матраци з імбирного пряника?

Ринсвінд крекнув. В його голові нав’язливо крутились думки про їжу – а точніше, про анк-морпоркську їжу. Дивно, як старе відоме місце починає здаватись тобі значно привабливішим, коли ти все більше від нього віддаляєшся. Йому варто було лиш заплющити очі, як відразу ж в уяві виринали, у найменших деталях, торгові ряди з продуктами сотень різних культур. Там ти міг скуштувати снуші чи юшку з акулячих плавників – таких свіжих, що плавці не наважилися б до неї наблизитися, а ще...

– Як думаєш, я міг би придбати оце житло? – спитав Двоцвіт. Ринсвінд не поспішав з відповіддю. Він вже збагнув, що завжди краще добре подумати, перш ніж відповідати на Двоцвітові несподівані запитання.

– А для чого воно тобі? – завбачливо поцікавився він.

– Ну, воно ж таке атмосферне.

– Он як.

– Що таке «атмосферне»? – втрутився Сваєрс, насторожено принюхуючись і усім своїм виглядом показуючи, що він тут ні при чому, про що б не йшлося.

– Напевне, щось подібне до жаби, – відповів Ринсвінд. – Хай там як, та ти однаково не можеш купити це житло, бо немає нікого, хто б міг тобі його продати...

– Гадаю, я б міг це влаштувати, від імені лісової громади, звісно, – пожвавився Сваєрс, намагаючись не дивитись Ринсвіндові у вічі.

– ...до того ж ти все одно не зміг би забрати його зі собою, тобто ти навряд чи зумів би спакувати його в свій Багаж, правда ж? – Ринсвінд кивнув на Багаж, що грівся біля вогню і примудрявся мати вигляд, наче тигр після трапези – лінивий і водночас напоготові, – а тоді знову глянув на Двоцвіта. Він перемінився на лиці.

– Правда? – повторив Ринсвінд.

Він так повністю і не міг взяти втямки той факт, що всередині Багаж, здавалося, живе зовсім в іншому світі, аніж ззовні. Звісно, це було усього лиш побічним ефектом його загальної химерності, та якось бентежно було дивитись, як Двоцвіт пакує в нього свої брудні сорочки та ношені шкарпетки, а тоді, відкриваючи кришку знову, дістає звідти купу чистої, щойно випрасуваної білизни, що приємно пахнула лавандою.

Двоцвіт, на додачу, накупив чимало чудернацьких місцевих сувенірів – непотребу, як сказав би Ринсвінд, – і навіть семифутовий ритуальний прут, щоб лоскотати свиней, здавалося, без проблем помістився і ніде з неї не стирчав.

– Не знаю, – сказав Двоцвіт. – Ти – чарівник, ти краще знаєшся на таких речах.

– Ну, так, звісно, але багажна магія – це дуже вузька спеціалізація, – відгукнувся Ринсвінд. – Та й гноми, без сумніву, не захотіли б продавати хатинку, бо вона, вона є... – він силкувався знайти потрібне слово з Двоцвітового нісенітного словника, – вона є принадою для туристів.

– А що це таке? – зацікавлено спитав Сваєрс.

– Це означає, що багато людей, як от він, приїжджатимуть, щоб побачити її, – пояснив Ринсвінд.

– Навіщо?

– Бо... – Ринсвінд знову намагався дібрати влучне слово, – вона – оригінальна. Ба навіть прикольно старожитня. Фольклориста. Е-е... чудовий приклад нині забутих традицій народного мистецтва, просякнутого духом давноминулих часів.

– Справді? – сказав Сваєрс, дивлячись на хатинку так, ніби бачив її вперше.

– Атож.

– Уся така неймовірна?

– Нібечки.

– Я допоможу вам спакуватися.

А надворі все ще була ніч, вкутана набурмосеними хмарами, немов ковдрою, що закрила собою майже увесь Диск – і це було дуже доречно, бо коли небо розвидниться і астрологи зможуть роздивитись його як слід, вони розізляться і засмутяться.

Тим часом у різних кінцях лісу окремі групи чародіїв продовжували блукати, ходити колами, уникати зустрічі одні з одними та щораз більше ніяковіти, коли дерево, на яке вони ненароком наштовхувались, просило в них вибачення. Втім, хоч і навмання, та більшість з них потрохи наближалися до хатинки...

Тож саме час повернутися до розкиданої у часі та просторі будівлі Невидної академії, а зокрема до помешкання Грейхолда Сполда, що наразі був найстарішим чарівником на Диску, ним він збирався залишатись і надалі.

Він щойно дуже здивувався і засмутився.

Впродовж останніх кількох годин він був дуже заклопотаний. Можливо, він справді трохи недочував і був не надто метким на розум, проте старші чарівники мають пречудово натреновані інстинкти виживання, а тому знають, що коли висока постать у чорній одежі із найсучаснішим сільськогосподарським знаряддям за плечем починає пропікати тебе поглядом – час діяти швидко. Він відпустив слуг. Запечатав усі коридори пастою, приготованою з розтертих на порошок мух-одноденок, а на вікнах накреслив захисні октограми. Химерними візерунками розлив по підлозі рідкісні, з доволі неприємним запахом олії, що злилися в мозаїку, від одного погляду на яку починали сльозитись очі і яка недвозначно свідчила, що художник був «під мухою», або ж із якогось іншого виміру, або, може, і те, й інше; у самому центрі кімнати він накреслив восьмикратну октограму Стримування, довкола якої розклав червоні та зелені свічки. Посередині стояла скриня з кучерявої спороносної сосни, що зазвичай живе довгий вік, – скриня була загорнута у червоний шовк і також прикрашена захисними амулетами. А все через те, що Грейхолд Сполд знав, що Смерть давно чигає на нього, тож роками працював над своєю моделлю бездоганного непроникного сховку.

Він щойно накрутив складний годинниковий механізм на замку скрині і, зачинивши за собою кришку, улігся всередині, певен, що тут він нарешті у цілковитій безпеці від найстрашнішого зі своїх ворогів, хоча він випустив з уваги один незначний момент – те, яку важливу роль у таких справах відіграють отвори для доступу повітря.

І ось поруч, над самісіньким його вухом, пролунав чийсь голос:

– ТЕМНО ТУТ УСЕРЕДИНІ, ПРАВДА?

Пішов сніг. У нічній пітьмі хатинка з віконцями із топленого ячмінного цукру мала веселий і привітний вигляд.

На одному боці галявини на мить загорілись три малесенькі червоні вогники, затим почувся чийсь грудний кашель, тут же різко погамований.

– Цить! – прошипів чарівник третього рівня. – Вони нас почують!

– Хто почує? Ми ж відірвались від хлопців із Братства Вільних Клобучків ще на болотах, а ті ідіоти з Почесної Ради Провидців зблудили в інший бік.

– Ага, – сказав наймолодший чарівник, – але хто тоді увесь час нам щось говорить? Кажуть, цей ліс – чарівний, в ньому повно ґоблінів, і вовків, і...

– Дерев, – озвався голос із пітьми, високо над їхніми головами. В ньому справді відчувалося те, що називають фактурою.

– Атож, – сказав наймолодший чарівник. Глибоко затягнувшись своїм недопалком, він здригнувся.

Провідник цієї невеличкої групи визирнув з-за кам’яної брили і якийсь час зосереджено дивився на хатинку.

– Значить, так, – врешті сказав він, вибиваючи залишки тютюну з люльки об закаблук свого семимильного чобота, який обурено скрипнув. – Ми вриваємось всередину, хапаємо їх та й ушиваємось звідси. Згода?

– Ви певні, що там – лише люди? – занепокоївся наймолодший чарівник.

– Ясна річ, певен, – гаркнув йому провідник. – А ти думаєш, хто – три ведмеді?

– Ну, там можуть бути страховиська. Це саме такий ліс, де бувають страховиська.

– І дерева, – додав привітний голос з-поміж віття.

– Авжеж, – про всяк випадок погодився провідник.

Ринсвінд уважно оглянув ліжко. Це був досить гарний маленький лежак, змайстрований з твердого ірису та политий карамеллю, проте він би радше з’їв такий виріб, аніж спав на ньому – до того ж хтось, здавалося, вже встиг це зробити до нього.

– Хтось понадкушував моє ліжко, – сказав він.

– Я люблю карамельки, – виправдовуючись, сказав Двоцвіт.

– Якщо будеш таким ненажерою, прийде фея і забере геть усі твої зуби, – сказав Ринсвінд.

– Та ні, швидше – ельфи, – озвався Сваєрс з туалетного столика. – Це в їхньому стилі. І нігті з пальців ніг повиколупують. Ці ельфи інколи бувають дуже вразливі.

Двоцвіт бухнувся на своє ліжко.

– Ти сильно помиляєшся, – сказав він. – Ельфи – шляхетні та красиві, розумні та чесні; я впевнений, що десь про це читав.

Сваєрс та Ринсвіндова колінна чашечка перекинулися поглядами.

– Думаю, ти маєш на увазі не тих ельфів, – обережно сказав гном. – У нас тут поширений інший вид. Не те щоб їх можна було справді назвати гарячими головами, – поспішно додав він. – Зовсім ні, якщо, звичайно, не хочеш понести свої зуби додому в капелюсі.

Почувся дуже слабенький, але виразний звук, наче хтось відчинив двері з нуги. В той же час з іншого боку хатинки щось тихесенько брязнуло, так ніби камінець – дуже делікатно – розбив віконце з ячмінного цукру.

– Що то було? – спитав Двоцвіт.

– Що саме? – сказав Ринсвінд.

Далі почулося, як на підвіконня важко гупнула гілка. З криком «ельфи!» Сваєрс прожогом метнувся через кімнату і шаснув у мишачу нірку.

– Що нам тепер робити? – розгубився Двоцвіт.

– Може, запанікувати? – припустив Ринсвінд з надією в голосі. Він завжди вважав, що паніка була найкращим способом виживання; колись, за прадавніх часів, говорила його теорія, люди, зіткнувшись з голодними шаблезубими тиграми, швидко розділялись на два табори: тих, хто панікував, і тих, хто стояв, вигукуючи: «Який чудовий звір!» і «Киць-киць-киць».

– Он там якась комірчина, – сказав Двоцвіт, вказуючи на вузькі дверцята, що втиснулися поміж стіною та трубою димаря. Вони чкурнули у солодку затхлу темінь.

Ззовні до них долинуло, як скрипнула шоколадна дошка на долівці. Хтось сказав:

– Я чув якісь голоси.

Хтось інший відповів:

– Так, унизу. Гадаю, то Вільні Клобучки.

– Ти, здається, казав, що ми їх позбулися!

– Агов, ви двоє, це житло – їстівне! Ось, погляньте лиш, його можна...

– Стули рота!

Підлога гучно заскрипіла, і почувся приглушений крик з долішнього поверху, де Почесний Провидець, обережно пролазячи крізь розбите вікно у темінь кімнати, наступив на пальці руки одному з Вільних Клобучків, що ховався під столом. Далі тишу несподівано розітнули свист і шурхіт чарів.

– Прокляття! – сказав один з голосів знадвору. – Вони його впіймали! Вшиваймося!

І знову зарипіли дошки, а тоді все затихло. За хвилю Двоцвіт подав голос:

– Ринсвінде, тут у комірчині – якась мітла, здається.

– І що в цьому дивного?

– Вона з кермом.

Знизу долинув пронизливий вереск. Один чарівник навпомацки спробував відчинити кришку Багажу. Оглушливий тріск у літній кухні засвідчив несподіване прибуття групи Чарівників-Іллюмінатів з Нерозривного Кола.

– Як гадаєш, що вони шукають? – прошепотів Двоцвіт.

– Не знаю, але думаю, нам не варто це з’ясовувати, – замислено мовив Ринсвінд.

– Напевне, ти маєш рацію.

Ринсвінд легенько прочинив дверцята комірчини. В кімнаті нікого не було. Він навшпиньках пробрався до вікна і, визирнувши з нього униз на подвір’я, зіткнувся поглядом з трьома братами з Ордену Опівнічної Пори, що стояли, задерши догори голови.

– Це він!

Чарівник миттю відсахнувся і кинувся сходами нагору.

Сцену унизу неможливо було описати, та оскільки таке твердження заслуговувало б смертної кари за правління Олафа Квімбі Другого, все ж треба спробувати. Насамперед, більшість чарівників, втягнутих у сутичку, намагались усіляко освітити приміщення – вогняними блискавками, кулями та чарівним сяйвом, тож загалом хатинка створювала враження дискоклубу з неабиякою світломузикою; кожен з них намагався також зайняти позицію, з якої він би міг бачити усю кімнату, залишаючись при тому невразливим, та найголовніше – геть усі намагалися триматись чим далі від Багажу, який вже загнав двох Почесних Провидців у куток, несамовито лязгаючи своєю кришкою на кожного, хто опинявся поруч. Проте одному чарівнику все ж спало на думку поглянути вгору.

– Це він!

Ринсвінд метнувся назад і наштовхнувся на щось позаду себе. Він моментально обернувся і оторопів, коли побачив Двоцвіта верхи на мітлі, що висіла в повітрі.

– То відьма, напевне, її тут забула! – сказав Двоцвіт. – Справжня чарівна мітла!

Ринсвінд завагався. Октаринові іскри струменіли з віниччя мітли, та й висоти він боявся, мабуть, більше, ніж будь-чого іншого, але чого він боявся понад усе – це отих розлючених і прикрих на вдачу чарівників, що гналися за ним угору сходами, – власне, саме це зараз і відбувалося.

– Ну, гаразд, – сказав він, – тільки цур вестиму я.

Він хвицнув ногою чарівника, що вже промовив половину заклинання Зв’язування і застрибнув на мітлу, яка, пірнувши у сходовий просвіт, перевернулась догори дриґом так, що Ринсвінд на мить опинився ніс до носа з одним із братчиків з Ордену Опівнічної Пори.

Він верескнув і конвульсивно крутнув кермо мітли.

Далі декілька речей трапились одночасно. Мітла рвонула вперед і протаранила стіну, від якої залишилась лиш купа пряничних крихт; Багаж кинувся слідом і вкусив Опівнічного братчика за ногу: почувся дивний звук із підсвистом, і в повітрі раптом нізвідки з’явилася стріла, що, промайнувши за кілька дюймів від Ринсвінда, з глухим стуком увіп’ялася в кришку Багажу.

Багаж зник.

У невеличкому поселенні, глибоко в лісових нетрях, старезний шаман підкинув ще кілька хворостин у багаття і через цівки диму пильно подивився на свого спантеличеного учня.

– Скриня, що має ніжки? – перепитав він.

– Так, учителю. Вона впала просто з неба і витріщилась на мене, – відповів учень.

– Значить, вона ще й очі мала, ця скриня?

– Н... – хотів було заперечити учень та, знітившись, замовк. Старий чоловік насупився.

– Багато кому являвся Топаксі, бог Червоних Грибів, – відтак їх називають шаманами, – мовив він. – Іншим вдалося побачити Скельде, духа диму – їх називають чаклунами. Лиш декому пощастило побачити Умчереля, духа лісу – вони відомі як духовні вчителі. Та ніхто досі не бачив скриню із сотнею ніжок, яка б дивилась на них, не маючи власне очей, – таких називають ідіо...

Повчальне слово шамана несподівано перервав оглушливо-пронизливий звук та вихор снігу, що сипав врізнобіч іскрами, роздмухуючи вогонь по всій халупі; неясне видіння виникло на одну коротку мить, а тоді стіна навпроти розсунулася, і воно щезло.

Запанувала гнітюча мовчанка.

Потім трохи легша мовчанка. А тоді старий шаман обережно запитав:

– Ти, звісно, не бачив, як щойно двоє людей промчали повз нас на мітлі, висячи униз головою, горланячи та репетуючи один на одного, правда ж?

Хлопчина з незворушним виглядом подивився йому у вічі.

– Авжеж, ні, – відказав він.

Старий полегшено зітхнув.

– Дякувати богам, коли так, – сказав він. – Бо я теж нічого не бачив.

У хатинці з імбирного пряника панував несусвітній безлад, бо чарівники не тільки націлились переслідувати мітлу, але й усіма силами намагались не дати це зробити один одному, що призвело до кількох сумних випадків.

Найбільш видовищний та, безумовно, найтрагічніший з них стався, коли один Провидець спробував скористатися своїми семимильними чоботами без належної на те підготовки і низки заклинань. Семимильні чоботи, як про те неодноразово застерігалося, навіть за найсприятливіших умов є ненадійною формою магії, а він згадав надто пізно, що слід бути дуже обережним, використовуючи вид транспорту, принцип дії якого полягає в тому, аби переставити одну твою ногу на двадцять одну милю по-перед іншої.

Лютували перші зимові сніговії, і майже над усім Диском небо затягнуло грізною, підозрілою на вигляд хмарою. Та попри те згори, у сріблястому світлі маленького місяця Диска, це був один із найпрекрасніших краєвидів у мультивсесвіті.

Великі подовгасті клапті хмари простягалися на сотні миль від Краю диска до гір у Серединних землях. У холодній дзвінкій тиші величезна біла спіраль, тихесенько обертаючись, виблискувала інієм під зоряним куполом, що мало вигляд, наче Бог розмішав у горнятку свою каву, а тоді долив до неї вершків.

Ніщо не порушувало спокій цього залитого місячним сяйвом пейзажу, який...

Щось мале прорвалося здаля крізь товщу хмари, залишивши по собі смугу конденсованої водяної пари. У стратосферичній тиші звуки сварки ставали дедалі гучнішими і виразнішими.

– Ти казав, що вмієш літати на такій штуці!

– Я цього не казав; я тільки сказав, що ти цього не вмієш!

– Але ж я ніколи раніше не пересувався в такий спосіб!

– Який збіг!

– Хай там як, ти сказав – поглянь на небо!

– Нічого я не казав!

– Що сталося з зірками?

Саме ось так і вийшло, що Ринсвінд та Двоцвіт стали першими двома людьми на Диску, які побачили, яку несподіванку готує їм майбутнє.

Тисячу миль позаду них Серце Небес, гора в самому Осерді Дискосвіту, пронизувала небо і відкидала блискучу, мов лезо ножа, тінь на кипучі хмари, тож боги мали б помітити її також – але боги зазвичай не зводять погляд на небо, та й взагалі вони були зараз заклопотані судовими процесами з Крижаними Велетнями, бо ті відмовились зробити свого радіоприймача тихіше.

Ближче до Узбіччя, в тому напрямку, куди рухається Великий А’Туїн, зорі на небі щезли всі до одної.

У цьому чорному колодязі видно було лиш одну зорю, червону і зловісну – зорю, що тихо горіла тим самим вогнем, що й очі скаженої норки. Вона була мала, страхітлива і невблаганна. І Диск відносило прямо на неї.

Ринсвінд точно знав, що робити у такому випадку. Він заверещав і різко викрутив кермо мітли, спрямувавши її сторчма донизу.

Ґелдер Дощевіск ступив у центр октограми і здійняв угору руки.

– Уршало, ділептор, к’гула, слухайте і коріться!

Легке марево сформувалось понад його головою. Він краєм ока зиркнув на Траймона, який нудьгував на межі магічного кола.

– Наступний фрагмент вартує особливої уваги... – сказав він. – Дивись. Кот-б’гай! Кот-шам! Явіться, о духи малих скелястих вершин і гнаних голодних мишей, не менш ніж три дюйми завдовжки!

– Що? – сказав Траймон.

– Цей фрагмент вимагав значних досліджень, – підтвердив Ґелдер, – особливо над тим, де йдеться про мишей. Ну, добре, то на чому я зупинився? О, згадав...

Він знову здійняв руки вгору. Траймон, стежачи за його рухами, безтямно облизав губи. Старий бовдур був цілковито захоплений процесом, зосередивши свій розум виключно на Заклинанні, і не звертав на Траймона жодної уваги.

Магічні слова хвилею прокотились по кімнаті, відлунюючи від стін і осідаючи десь поміж банками на полицях. Траймон вагався.

Ґелдер на мить замружив очі – на обличчі у нього з’явився вираз легкого трансу, коли він промовляв останнє слово.

Траймон напружився, знову відчувши під пальцями ручку ножа. А Ґелдер розплющив одне око і, кивнувши у його бік головою, жбурнув магічну блискавку, що підняла чарівника у повітря і розпластала на стіні.

Ґелдер йому підморгнув і знову змахнув руками догори.

– Прийдіть, о духи...

Вдарила громовиця, спалахнуло сліпуче світло, і на якусь мить настала повна фізична невизначеність – впродовж якої навіть стіни зіщулилися. Траймон почув, як хтось різко вдихнув, а тоді щось глухо і важко гепнуло.

В кімнаті раптом стало тихо.

За якусь хвилю Траймон виповз з-за крісла і обтрусив з мантії пилюку. Він просвистів кілька тактів якоїсь нехитрої мелодії і з великою осторогою повернувся до дверей, роздивляючись стелю так, наче бачив її уперше. Те, як він далі рушив до виходу, нагадувало спробу побити світовий рекорд з невимушеної прогулянки.