Текст книги "Химерне сяйво"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 14 страниц)

– Насамперед я хочу, щоб ти уважно мене послухав, – терпляче сказав Ринсвіндовий безтілесний голос.

– Я слухаю.

– Дуже важливо, щоб – коли я казатиму тобі, що робити, – ти не перебивав, запитуючи: «Що ти маєш на увазі?» – не сперечався і таке інше, ясно?

Двоцвіт став струнко. В усякому разі, його розум виструнчився, оскільки тіло наразі було на це нездатне. Він вистромив уперед кілька своїх підборідь.

– Я готовий, – сказав він.

– Добре. А тепер я хочу, щоб ти...

– Так?

Голос Ринсвінда долинав з глибини сходового просвіту.

– Я хочу, щоб ти взяв і витягнув мене, перш ніж мої пальці зісковзнуть з цього каменя, – мовив він.

Двоцвіт роззявив рота, тоді хутко його стулив. Він метнувся до квадратного отвору і зазирнув униз. У рудуватому світлі зірки він зміг побачити лише очі Ринсвінда, що дивилися на нього.

Двоцвіт ліг на живіт і потягнувся до нього. Ринсвіндова рука вчепилася в його зап’ясток так, що стало зрозуміло: якщо його, Ринсвінда, не витягнуть наверх, цей хват за жодних інших умов не послабиться.

– Я радий, що ти живий, – сказав він.

– Добре. Я теж цьому радий, – відізвався Ринсвінд.

Якийсь час він так і висів у темряві, тримаючись за Двоцвіта. Після останніх кількох хвилин це було майже приємно, та все ж не цілком.

– Ну, то витягуй мене врешті, – підказав він.

– Здається, це буде трохи важкувато, – пробурчав Двоцвіт. – Взагалі, я не думаю, що зможу це зробити, чесно.

– Ну гаразд, скажи, за що ти тримаєшся.

– За тебе.

– Я мав на увазі, опріч мене.

– Як це зрозуміти, опріч тебе? – не зрозумів Двоцвіт.

Ринсвінд коротко прокоментував.

– Слухай, – озвався Двоцвіт. – Сходи йдуть по спіралі, так? Якщо я ніби як штовхну тебе, а ти в той момент відпустиш мою руку...

– Якщо ти збираєшся запропонувати, щоб я спробував пролетіти двадцять футів вниз чорною, як смола, вежею з надією на те, що я впаду на пару зашмарованих сходинок, яких там може і не бути, – забудь про це, – огризнувся Ринсвінд.

– В такому разі, є альтернатива.

– Ну, давай, старий, кажи вже.

– Ти можеш пролетіти п’ятсот футів униз чорною, як смола, вежею і впасти на камені, які там точно будуть, – сказав Двоцвіт.

Знизу у відповідь – мертва тиша. Тоді Ринсвінд з докором мовив:

– Це було саркастично.

– Я думав, це проста констатація факту.

Ринсвінд застогнав.

– Цікаво, чи не міг би ти скористатися якимись чарами... – почав Двоцвіт.

– Ні.

– Та просто спало на думку.

Далеко внизу проблиснуло світло і почулися схвильовані крики, тоді – знову проблиски світла і хвиля вигуків, а тоді з’явився ряд смолоскипів, що потягнувся по спіралі уверх.

– Сходами піднімаються якісь люди, – повідомив Двоцвіт, як завжди, охочий поінформувати.

– Сподіваюся, вони прискорять темп, – сказав Ринсвінд. – Я вже не відчуваю своєї руки.

– Тобі щастить, – сказав Двоцвіт. – Бо поки що я відчуваю свою.

Смолоскип попереду колони зупинився, і прозвучав голос, від якого порожньою вежею розійшлося нерозбірливе ехо.

– Здається, – сказав Двоцвіт, усвідомлюючи, що поступово зсувається за край провалля, – то хтось нам сказав протриматися ще трохи.

Ринсвінд прокоментував, знов лаконічно.

Тоді, вже глухішим і більш напруженим тоном, він сказав:

– Направду, не думаю, що зможу протриматися бодай ще трохи.

– А ти спробуй.

– Марна річ, я відчуваю, що моя рука вислизає.

Двоцвіт зітхнув. Настав час для радикальних дій.

– Ну що ж, гаразд, – сказав він. – Тоді давай, падай. Мені байдуже.

– Що? – сказав Ринсвінд, вражений настільки, що забув відпустити його руку.

– Ну ж бо, давай – убийся. Вибери легший шлях.

– Легший?

– Все, що від тебе потрібно – це зірватися вниз із пронизливим вереском і переламати собі усі кості, – сказав Двоцвіт. – На таке кожен здатний. Вперед. Я не хочу підводити тебе до думки, що ти, можливо, повинен залишитись живим, бо ти нам потрібен, щоб промовити Великі Заклинання і врятувати Диск. Ні, в жодному разі. Яка різниця, якщо ми всі згоримо? Давай, і далі думай лиш про себе. Падай.

Настала довга, важка пауза.

– Не знаю, чому так виходить, – врешті мовив Ринсвінд, карбуючи кожне слово, – та відколи я тебе зустрів, я, здається, тільки те й роблю, що з останніх сил перестрибую якусь чергову безодню і сподіваюся не схибити, ти не помітив?

– Загинути, – поправив його Двоцвіт.

– Що «загинути»? – не зрозумів Ринсвінд.

– Сподіваєшся не загинути, – пояснив Двоцвіт, намагаючись не зважати на те, як його тіло повільно і невблаганно сповзало по кам’яних плитах. – Стрибаючи, сподіваєшся не загинути. Бо не любиш висоту.

– Проти висоти я нічого не маю, – почувся з темряви Ринсвіндовий голос. – З висотами я ще можу миритися. А от провалля наразі займають всю мою увагу. Знаєш, що я зроблю, коли ми звідси виберемось?

– Що? – спитав Двоцвіт, встромляючи пальці ніг у щілину між плитами і намагаючись простим самонавіюванням перестати зсовуватись.

– Я збираюся побудувати будинок у найрівниннішій місцині, яку лиш можна знайти, і в ньому буде тільки один поверх, і я навіть сандалі не носитиму, якщо вони матимуть хоч натяк на платформу...

Смолоскип у голові колони проминув останній виток спіральних сходів, і Двоцвіт побачив перед собою усміхнене обличчя Коєна.

Позаду нього він упізнав зворушливо-знайомий силует Багажу, який все ще незграбно цибав зі сходини на сходину.

– Все гаразд? – спитав Коен. – Вам якось допомогти?

Ринсвінд глибоко вдихнув.

Двоцвіт вже знав, що то означало. Ринсвінд збирався сказати щось на зразок: «Авжеж, у мене так свербить потилиця, чи не міг би ти, коли твоя ласка, її почухати, проходячи повз?» або «Ні, я кайфую, звисаючи над бездонними проваллями», – і він вирішив, що цього не витримає. Він, не зволікаючи, заговорив.

– Витягни Ринсвінда звідти на сходи, – бевкнув він. Ринсвінд видихнув, буркнувши щось упівголоса.

Коен обхопив його за пояс і, рвучко сіпнувши уверх, без зайвих церемоній виволік на кам’яні плити.

– Ну й мерзота там у вас внизу на сходах, – сказав він звичайним тоном. – Хто то був?

– Чи воно мало... – Ринсвінд ковтнув, – чи в нього були... ну, знаєш... мацаки і таке інше?

– Ні, – сказав Коен. – Тільки звичайні частини. Поплющені трохи, звісно.

Ринсвінд поглянув на Двоцвіта, який застережно похитав головою.

– Всього лиш чарівник, який дозволив обставинам взяти над собою гору, – сказав він.

Не чуючи рук від перенапруження, Ринсвінд, похитуючись, дозволив відвести себе на дах вежі.

– Як ти сюди дістався? – похопився він.

Коен вказав на Багаж, що підбіг до Двоцвіта і роззявив кришку, наче пес, який знає, що провинився і сподівається, що негайний прояв щирої радості може відвернути виховний момент у вигляді скрученої в трубку газети.

– Жорсткуватий, зате прудкий, – задоволено сказав він. – Я вам навіть більше скажу – ніхто навіть не пробує тебе зупинити.

Ринсвінд поглянув на небо. На ньому справді було видимо-невидимо місяців, величезних подірявлених метеорами дисків, що тепер були в десять разів більші за маленький супутник Диска. Він дивився на них без особливого інтересу. Він почувався спустошеним і виснаженим понад людську міру, крихким, наче давня гума.

Він помітив, що Двоцвіт намагався налаштувати свою знімкувальну коробку.

Коен тим часом розглядав сімох найстарших чарівників.

– Дивне місце для статуй, – сказав він. – Ніхто їх тут не побачить. Між іншим, не сказав би, що вони дійсно варті уваги. Дуже недбала робота.

Ринсвінд продибуляв до них і обережно поплескав Верта по грудях. Він був із суцільного каменю.

«Ну, ось і все, – подумав він. – Тепер я хочу лиш одного – додому.

Стривайте, я ж вдома. Майже. Значить, я просто хочу добряче виспатися, а вранці, можливо, все матиме кращий вигляд».

Його погляд впав на «Октаву», по контуру якої пробігали маленькі язички октаринового полум’я. «О, до речі», – подумав він. Він взяв її в руки і знічев’я прогортав сторінки. Вони рясніли складним, закрученим письмом, що починало мінятися й перетворюватися, коли він на нього дивився. Здавалося, воно ніяк не визначиться, яким йому слід бути; однієї миті воно було записане старим, діловим шрифтом; наступної – низкою кутастих рун, а потім це вже було звивисте кіфійське заклинальне письмо. Далі вони мінялися на піктограми, зображені якимось давнім, лиховісним, забутим письмом, яке, здавалося, складалося виключно з відразливих істот-рептилій, що вчиняли одна над одною складні й болісні речі...

Остання сторінка була порожня. Ринсвінд зітхнув і звернув свій погляд всередину – у закутки свого розуму. Звідти на нього дивилося Заклинання.

Він довго мріяв про цей момент, про те, як він нарешті витурить Заклинання, і стане господарем своєї власної голови, і вивчить усі ті дрібніші заклинання, що до цього часу були надто налякані, щоб залишатися в його розумі. Він чомусь уявляв, що цей момент буде більш драматичним.

Натомість, цілковито виснажений і зовсім не в гуморі для будь-яких дискусій, він холодно подивився на Заклинання і уявним пальцем чітко вказав йому на двері.

Ти. Геть звідси.

Якусь мить здавалося, що Заклинання почне сперечатися, та воно – що було розсудливо з його боку – передумало.

У чарівника з’явилося відчуття легенького поколювання, тоді внутрішнім зором він помітив спалах блакитного світла, і ось несподівано – відчуття порожнечі.

Коли він поглянув на сторінку, вона уся рябіла словами. Це знову були руни. Його це влаштовувало, бо малюнки рептилій були не лише несказанні, але, цілком можливо, і невимовні, до того ж вони нагадували йому про речі, які дуже важко буде забути.

Він збайдужіло дивився на книгу, тимчасом як Двоцвіт метушився довкола, а Коен безуспішно намагався зняти каблучки зі скам’янілих чарівників.

Він мав щось зробити, нагадав собі Ринсвінд. Так, що ж це було?

Він розгорнув книгу на першій сторінці й почав читати, рухаючи губами й обводячи пальцем кожну літеру. Бурмочучи собі під ніс, він промовляв слово за словом, і вони беззвучно з’являлися перед ним у повітрі, сяючи яскравими кольорами, що тріпотіли, мов свічки на нічному вітрі.

Він перегорнув сторінку.

Тепер догори сходами підіймалися інші люди – шанувальники культу зірки, мешканці міста, навіть дехто з особистої варти Патриція. Кілька зіркопоклонників зробили не надто енергійну спробу наблизитися до Ринсвінда, якого тепер оточував веселковий вихор літер, і хоч він не звернув на них жодної уваги, та Коен з незворушним виглядом оголив свого меча, і вони відступили.

Тиша розходилася від згорбленої фігури Ринсвінда, наче кола на плесі ставка. Вона поширилася вежею до самого низу і огорнула юрби людей, що там снували, вихлюпнулася через стіни, розлилася потоками у місті і затопила сусідні землі.

Основна частина зірки тихо бовваніла над Диском. Довкола неї повільно і безшумно кружляли нові супутники.

Чутно було лиш хрипке шепотіння Ринсвінда, що перегортав сторінку за сторінкою.

– Хіба це не дивовижно! – сказав Двоцвіт. Коен, який скручував цигарку із обсмолених залишків її попередників, глипнув на нього розгубленим поглядом, забувши про папір, що хотів склеїти слиною.

– Хіба що саме не дивовижно? – спитав він.

– Уся ця магія!

– Це всього лиш вогні, – критично зауважив Коен. – Він не начарував поки навіть голубів, що випурхували б з його рукавів.

– Так, але хіба ти не відчуваєш усю його окультну силу? – сказав Двоцвіт.

Коен дістав великого жовтого сірника з глибин свого кисета, кинув швидкий погляд на Верта і рішуче чиркнув сірником об скаменілий ніс.

– Слухай, – сказав він Двоцвіту якомога м’якішим тоном, – чого ти від мене очікуєш? Я достатньо повештався світом, бачив чимало всіляких магічних трюків і ось що тобі скажу: якщо весь час розгулювати з роззявленим від подиву ротом, хтось таки плюне в нього. Та й взагалі, чарівники вмирають так само, як будь-хто інший, коли ти встромляєш у них...

Прозвучав гучний ляскіт – тієї миті Ринсвінд згорнув книгу. Він встав і обвів очима довкола себе.

А далі сталося ось що:

Нічого.

Минуло трохи часу, перш ніж це усвідомили інші. Кожен інстинктивно пригнувся, очікуючи вибуху білого світла, чи мерехтливої вогняної кулі, чи, у випадку Коєна, який загалом нічого особливого не очікував, – двійко білих голубів та ще, може, одного трохи пом’ятого кроля.

Це «нічого» було геть нецікавим. Іноді щось очікуване не відбувається і все ж залишає по собі яскраві враження, та якщо вже розглядати не-події, то ця була зовсім нікудишня.

– Оце й усе? – гмикнув Коен. Юрба невдоволено загуділа, а декілька зіркопоклонників сердито витріщалися на Ринсвінда.

Чарівник затуманеним поглядом дивився на Коєна.

– Гадаю, так, – сказав він.

– Але ж нічого не відбулося.

Ринсвінд розгублено глипнув на «Октаву».

– Може, воно має дуже невиразний ефект? – сказав він з надією в голосі. – Зрештою, ми достеменно не знаємо, що повинно статися.

– Авжеж, ми знаємо! – вигукнув один із прислужників культу. – Магія не працює! Це все – ілюзія!

Через дах перелетів камінь і поцілив Ринсвінду у плече.

– Ще б пак! – озвався інший фанатик. – Схопімо його!

– Скиньмо його з вежі!

– Еге ж! Схопімо його, а також скиньмо з вежі!

Юрба посунула вперед. Двоцвіт підняв руки вгору.

– Я певний, що сталася невеличка помилка... – встиг він сказати, перш ніж його збили з ніг.

– А щоб його! – сказав Коен, затоптуючи недопалок, який щойно викинув. Він вийняв меча і роззирнувся навкруги за Багажем.

Скриня не кинулася Двоцвіту на підмогу.

Вона стояла перед Ринсвіндом, який з очманілим виглядом притискав до грудей «Октаву», наче то була грілка.

Один зіркопоклонник метнувся до нього. Багаж загрозливо відчинив свою кришку.

– Я знаю, чому нічого не вийшло, – сказав голос з-позаду юрби. То була Бетан.

– О, справді? – відізвався хтось поблизу неї. – А чому ми маємо тобі вірити?

За якусь мізерну долю секунди меч Коєна вперся у його шию.

– З іншого боку, – продовжив той чоловік, мовби нічого й не сталося, – можливо, нам варто послухати, що нам хоче сказати ця молода панна.

Коен повільно обвів мечем довкола себе, готовий пустити його в хід при найменшій загрозі, а Бетан тим часом вийшла вперед і показала на літери заклинань, що все ще оберталися в повітрі перед Ринсвіндом.

– Отут, напевне, помилка, – сказала вона, вказуючи на кляксу брудно-коричневого кольору поміж яскраво забарвлених символів, що пульсували. – Ти, напевне, неправильно вимовив слово. Нумо гляньмо.

Ринсвінд передав їй «Октаву» без жодного слова.

Вона розгорнула її і почала уважно вивчати сторінки тексту.

– Яке кумедне письмо, – сказала вона. – Весь час міняється. А що ота крокодилоподібна штуковина витворяє з восьминогом?

Ринсвінд зазирнув у книгу через її плече і, не довго думаючи, пояснив. Якусь мить Бетан мовчала.

– Ба! – спокійно мовила вона. – Не знала, що крокодили так можуть.

– Це просто давнє піктографічне письмо, – похапцем пояснив він. – Воно зміниться, якщо зачекати. Заклинання можуть втілитися будь-якою відомою мовою.

– Можеш пригадати, що ти сказав, коли з’явився отой неправильний колір?

Ринсвінд пробіг пальцем по сторінці.

– Ось тут, думаю. Де двоголова ящірка витворяє... що би там вона не витворяла.

Двоцвіт підійшов і став біля Бетан з іншого боку. Заклинання змінило свій шрифт.

– Я це ніколи б не вимовила, – сказала Бетан. – Карлючка, карлючка, крапка, тире.

– Це – снігові руни Купумуґук, – сказав Ринсвінд. – Гадаю, це вимовляється «зф».

– Проте воно не спрацювало. А як щодо «сф»?

Вони поглянули на слово. Воно все ще мало той самий кепський вигляд.

– Чи «сфф»? – сказала Бетан.

– Це могло би бути «тсфф», – невпевнено сказав Ринсвінд. Навпаки, колір набув ще бруднішого коричневого відтінку.

– А якщо «зсфф»? – припустив Двоцвіт.

– Не кажи дурниць, – сказав Ринсвінд. – У снігових рунах це...

Бетан штовхнула його ліктем під ребро і мовчки показала на слово.

Коричнева форма у повітрі тепер була осяйного червоного кольору.

Книга затремтіла у її руках. Ринсвінд обхопив Бетан за стан, зловив Двоцвіта за комір і відскочив назад.

«Октава» вислизнула з рук Бетан і полетіла додолу. Проте на землю так і не впала.

Повітря довкола «Октави» засяяло. Вона повільно підіймалася вгору, тріпочучи сторінками, наче крилами.

Тоді пролунав протяжний, мелодійний звук, наче десь забриніла струна, і книга ніби вибухнула вигадливою безгучною квіткою зі світла, що потягнулася у височінь, далі зів’яла і пропала.

Але ще вище в небі дещо відбувалося...

У величезному мозку Великого А’Туїна на значних геологічних глибинах нові думки плинули нейронними шляхами завбільшки з дорожні магістралі. Небесна черепаха не була обдарована багатою мімікою, та якимось незбагненним чином на її лускатій, подзьобаній метеорами морді відобразилося очікування. Вона пильно стежила за вісьмома сферами, що невпинно кружляли довкола нової зірки на самих берегах космосу.

Сфери вкривалися тріщинами.

Величезні шматки каменю відламувались і починали свій довгий рух по спіралі до зірки. Небо наповнилося мерехтливими осколками.

З уламків однієї порожньої оболонки вибралася на червоне світло маленька космічна черепашка. Вона була ледь більшою за астероїд, її панцир все ще блищав від рідкого жовтка.

На ній також було четверо малих галактичних слоників. А на їхніх спинах був Дискосвіт, поки що крихітний, вкритий димом та вулканами.

Великий А’Туїн зачекав, доки усі восьмеро черепашат не звільнилися від своїх шкаралуп і, вкрай збентежені, не попливли в космічному просторі. Тоді, обережно, щоб, бува, нічого не зачепити, стара істота розвернулася і з неабияким полегшенням вирушила у довге плавання до благословенно прохолодних бездонних глибин космосу.

Малі черепашки попливли слідом, описуючи орбіти навколо свого предка.

Двоцвіт захоплено спостерігав за дійством над головою. З усіх людей на Диску у нього, напевне, було найкраще місце огляду.

Тоді його ошелешила жахлива думка.

– Де моя знімкувальна коробка? – нараз спитав він.

– Що? – відгукнувся Ринсвінд, не в змозі відірвати погляд від неба.

– Знімкувальна коробка, – сказав Двоцвіт. – Я повинен це зазнімкувати!

– Невже не можеш запам’ятати це все? – спитала Бетан, не дивлячись на нього.

– Я можу забути.

– Особисто я ніколи цього не забуду, – сказала вона. – Це – найпрекрасніше, що я коли-небудь бачила.

– Набагато краще за голубів та більярдні кулі, – погодився з нею Коен. – Мушу визнати, Ринсвінде. Як це в тебе виходить?

– А я знаю? – сказав Ринсвінд.

– Зірка стає меншою, – зауважила Бетан.

До Ринсвінда ледь доносився голос Двоцвіта, який сперечався з демоном, що жив у знімкувальній коробці і малював картинки. Суперечка мала суто технічний характер – про глибину поля різкості, а також про те, вистачить демону червоної фарби чи ні.

Слід відзначити, що на цей момент Великий А’Туїн був дуже втішений і задоволений, а такі відчуття у мозку завбільшки з кілька великих міст неминуче поширюються на оточення. Власне кажучи, більшість людей на Диску перебували тепер в такому настрої, якого зазвичай досягають тільки після довгих років медитації або ж приблизно через тридцять секунд по вживанню нелегального зілля.

Отакий він, друзяка Двоцвіт, подумав Ринсвінд. Не те що він не здатен милуватися красою, просто робить це на свій манер. Тобто, якщо поет побачить нарцис, він споглядатиме його і напише про нього довгий вірш, а Двоцвіт піде шукати підручник з ботаніки. І наступить на квітку. Правильно зауважив Коен. Він просто дивиться на речі, проте все, на що він дивиться, вже не буде таким, як раніше. Включаючи мене, гадаю.

Зійшло власне сонце Диска. Зірка потрохи танула, тож конкуренції як такої вже не було. Старе добре світло Дискосвіту, наче море золота, хвилями розливалося охопленими благоговінням землями.

Чи, як стверджували більш надійні свідки, наче золотистий сироп.

Це було б гарним, драматичним закінченням, та в житті все відбувається трохи інакше, тож мали відбутися ще деякі події.

Була ще «Октава», приміром.

Коли на неї впало сонячне проміння, книга моментально згорнулася і почала падати назад на вежу. Як збагнули багато очевидців, її падіння на їхні голови було єдиною справді чарівною подією у Дисковіті.

Почуття блаженства і братерства випарувалися разом з росою, коли настав ранок. Ринсвінда і Двоцвіта відтиснув набік натовп, що кинувся вперед, штовхаючись і намагаючись перелізти одне через одного, з простягнутими догори руками.

«Октава» впала в саму гущу галасливої юрми.

Почувся ляскіт. Виразний ляскіт, такий ляскіт, що видає кришка, яка не має наміру похапцем відчинятися.

Ринсвінд поглянув крізь чиїсь ноги на Двоцвіта.

– Знаєш, що, я думаю, зараз станеться? – спитав він, криво посміхаючись.

– Що?

– Думаю, що коли ти відчиниш Багаж, там всередині буде лиш твоя білизна, ось що я думаю.

– Ох.

– Думаю, «Октава» вміє про себе подбати. Кращого місця для неї справді годі й шукати.

– Напевне, так. Знаєш, іноді у мене таке відчуття, що Багаж добре знає, що робить.

– Я тебе розумію.

Вони рачки вибралися з розбурханого натовпу, підвелися на ноги, обтрусили з себе пилюку і попростували до сходів. Ніхто не звернув на них уваги.

– Що вони тепер роблять? – спитав Двоцвіт, намагаючись щось побачити через голови юрбища людей.

– Здається, вони силкуються підважити його кришку, – сказав Ринсвінд.

Почувся ляскіт і чийсь крик.

– Схоже, Багажу до вподоби бути в центрі уваги, – відзначив Двоцвіт, коли вони почали обережно спускатися сходами.

– Еге ж, йому, очевидно, йде на користь виходити поміж люди, – погодився Ринсвінд. – А мені, гадаю, не завадило б піти та й замовити десь пару келишків.

– Хороша ідея, – сказав Двоцвіт. – Я б теж чогось випив.

Був вже майже полудень, коли Двоцвіт нарешті прокинувся. Він не міг пригадати ні те, чому опинився на горищі, де сушилося сіно, ні чому на ньому чужий плащ, зате він прокинувся з однією нав’язливою думкою.

Він вирішив, що обов’язково мусить сказати про це Ринсвінду.

Викотившись з оберемка сіна, він приземлився на Багаж.

– Ба, ти вже тут? – здивувався він. – Сподіваюся, тобі соромно за свою поведінку.

Видно було, що Багаж зніяковів.

– Ну гаразд, я хочу причесатися. Відчинися, – сказав Двоцвіт.

Багаж слухняно підкинув вгору кришку. Двоцвіт почав порпатися між торбинок та скриньок, що були всередині, доки не знайшов гребінь та люстерко і так-сяк ліквідував ознаки учорашньої веселої ночі. Тоді він серйозно подивився на Багаж.

– Я так розумію, ти мені не скажеш, що зробив з «Октавою»?

Вигляд Багажу можна було назвати не інакше як «дерев’яний».

– Ну добре. Тоді ходімо.

Двоцвіт вийшов на сонячне світло, що було – як на його теперішнє самопочуття – трішки заяскравим, і поплентався вулицею вперед. Все було свіжим і оновленим, навіть запахи, проте здавалося, що більшість людей ще не прокинулись. Ніч була довгою.

Він знайшов Ринсвінда біля входу до Вежі мистецтв – той наглядав за командою робітників, які спорудили щось на кшталт лебідки на даху і тепер спускали скаменілих чарівників на землю. Йому, здавалося, допомагала якась мавпа, та Двоцвіт був не в стані дивуватися, хай би що там було.

– Їх можна буде оживити? – спитав Двоцвіт.

Ринсвінд оглянувся.

– Що? О, це ти. Ні, напевне, не можна. Боюсь, вони таки впустили додолу бідного стариганя Верта. П’ятсот футів униз на кам’яну бруківку.

– Ти зможеш якось цьому зарадити?

– Зроблю собі гарну альпійську гірку, – Ринсвінд повернувся і помахав рукою робітникам.

– Ти щось дуже бадьорий, – сказав Двоцвіт з ноткою докору в голосі. – Так і не лягав спати?

– Дивно, та мені чомусь не спалося, – відповів Ринсвінд. – Я вийшов подихати свіжим повітрям, а там кожен, здавалося, не знав, за що взятися, тож я ніби як спробував їх згуртувати, – він кивнув на бібліотекаря, який чіплявся за його руку, – ну і почав наводити лад. Гарний сьогодні день, правда? Повітря – мов вино.

– Ринсвінде, я вирішив, що...

– Знаєш, я гадаю, що міг би поновитися в Академії, – бадьоро сказав Ринсвінд. – Думаю, цього разу я дійсно міг би дати собі раду. Я вже починаю вірити, що опаную магію і успішно закінчу навчання. Недарма кажуть, коли вже ти спромігся на summa cum laude, то й живеться легко...[26]26
  В оригіналі фраза «if it’s summa cum laude, then the living is easy» відсилає до перших рядків знаменитої арії «Summertime» («Summertime, and the living is easy») з опери «Порґі та Бесс» (1935) Джорджа Гершвіна. – Прим. конc.


[Закрыть]

– Це добре, бо...

– До того ж нагорі тепер вдосталь місця, бо всі поважні мужі стоятимуть при вході, наче швейцари, і...

– Я їду додому.

– ...кмітливий парубійко, який щось трохи бачив у житті, міг би... що?

– У-ук?

– Я сказав, я іду додому, – повторив Двоцвіт, пробуючи делікатно струсити з себе бібліотекаря, який намагався вискубати з нього бліх.

– Куди додому? – розгублено запитав Ринсвінд.

– До справжнього дому. До свого дому. Туди, де я живу, – розтлумачив Двоцвіт у свій звичний наївний спосіб. – Назад через море. Ти ж розумієш. Туди, звідки я прибув. Чи не міг би ти припинити робити оце зі мною?

– О.

– У-ук?

Настала пауза. Тоді Двоцвіт продовжив далі:

– Бачиш, вночі мені спало на думку, мені здалося, одним словом, усі ці мандри і пізнавання світу – дуже цікаво, але чимале задоволення можна отримати й від того, де ти вже побував. Знаєш, коли розкладаєш свої фотографії в альбомі і поринаєш у спогади.

– Справді?

– У-ук?

– Ну звісно. Коли в тебе є багато чого пригадати, важливо також, щоб тобі було потім куди піти, де б ти міг усе це пригадувати. Тож треба зупинитися. Ти насправді ще ніде не побував, доки не повернувся додому. Думаю, ось що я хотів сказати.

Ринсвінд ще раз прокрутив цю фразу в голові.

Навіть за другим разом вона йому анітрохи не сподобалась.

– Ох, – знову зітхнув він. – Що ж, добре. Якщо це те, чого ти хочеш. То коли ти їдеш?

– Сьогодні, думаю. Повинен бути корабель, що йде кудись в тому напрямку.

– Гадаю, так, – знічено сказав Ринсвінд. Він поглянув собі під ноги. Тоді поглянув на небо. Відкашлявся.

– Ми з тобою немало усього пережили, еге ж? – сказав Двоцвіт, штурхнувши його ліктем під бік.

– Ага, – сказав Ринсвінд, силкуючись витиснути з себе усмішку.

– Ти ж не засмутився, правда?

– Хто – я? – перепитав Ринсвінд. – Божечку, ні. Тисяча різних справ попереду.

– В такому разі, добре. Слухай, ходімо поснідаймо, а тоді ти зможеш провести мене до доків.

Ринсвінд понуро кивнув, повернувся до свого асистента і вийняв з кишені банан.

– Ти вже второпав, що треба робити, продовжуй без мене, – пробурмотів він.

– У-ук.

Насправді не було жодного корабля, що йшов би бодай приблизно у напрямку Агатійської імперії, та це питання легко вирішувалося, бо Двоцвіт просто продовжував викладати золоті монети на долоню першого капітана, чий корабель мав більш-менш охайний вигляд, доки той раптом не побачив переваги у зміні курсу.

Ринсвінд чекав на пристані неподалік, доки Двоцвіт закінчив розрахунки з капітаном, заплативши йому в сорок разів більше, ніж коштувало усе його судно.

– Ну, ось і домовились, – сказав Двоцвіт. – Він висадить мене на Кавових островах, а звідти я вже без проблем сяду на інший корабель.

– Чудово, – сказав Ринсвінд.

Двоцвіт задумався на якусь мить. Тоді відчинив Багаж і витягнув звідти торбинку з золотом.

– Ти не бачив Коєна та Бетан відучора? – спитав він.

– Гадаю, вони пішли кудись одружуватися, – відповів Ринсвінд. – Я чув, як Бетан сказала «зараз або ніколи».

– Ну, то коли побачиш їх, передай їм оце, – сказав Двоцвіт, простягаючи йому торбинку. – Я знаю, як недешево коштує влаштовувати власне житло з самого початку.

Двоцвіт так і не затямив величезної різниці в обмінному курсі між валютами двох країн. З тією торбинкою грошей Коен міг би запросто заснувати власне маленьке королівство.

– Передам при першій же нагоді, – сказав чарівник і, на свій власний подив, зрозумів, що дійсно збирається так вчинити.

– Добре. Я також думав залишити щось і тобі на згадку.

– О, в цьому немає жодної...

Двоцвіт понишпорив у Багажі і витягнув великий мішок. Він почав запихати в нього одяг, гроші та знімкувальну коробку, аж доки скриня цілком не спорожніла. Останньою він спакував у мішок свою музичну шкатулку-сигаретницю, з інкрустованою мушлями кришкою, дбайливо загорнуту в м’який папір.

– Тепер він твій, – сказав він, опускаючи кришку Багажу. – Мені він більше не знадобиться, та й на мою гардеробну шафу не поміститься.

– Що?

– Ти його не хочеш?

– Ну, я... хочу, звісно... але ж це твій Багаж. Він йде за тобою, не за мною.

– Багаже, – сказав Двоцвіт, – це – Ринсвінд. Він – твій господар, зрозумів?

Багаж неквапливо витягнув свої ніжки, підкреслено повільно повернувся і подивився на Ринсвінда.

– Насправді, не думаю, що він належить будь-кому, окрім себе самого, – сказав Двоцвіт.

– Так, – сказав Ринсвінд невпевнено.

– Ну ось і все, – сказав Двоцвіт. Він простягнув чарівникові руку.

– Прощавай, Ринсвінде. Я надішлю тобі листівку, коли дістануся додому. Чи щось інше.

– Гаразд. Щоразу, як будеш неподалік, тобі обов’язково хтось підкаже, де мене знайти.

– Гаразд. Що ж. Ось і все.

– Так.

– Еге.

Двоцвіт піднявся трапом на борт корабля під нетерплячі вигуки команди матросів.

Почулися удари барабана, і корабель поволі рушив з місця вперед, у каламутні води Анку, які тепер піднялися до свого звичного рівня, а там піймав хвилю відливу, що понесла його у відкрите море.

Ринсвінд спостерігав, аж доки корабель не став маленькою цяткою на горизонті. Тоді чарівник глипнув вниз на Багаж. Той витріщився на нього.

– Слухай, – сказав Ринсвінд. – Іди собі. Я передоручаю тебе тобі ж самому, ясно?

Він повернувся до нього спиною і пішов геть. Через пару секунд він почув, як позаду тупотять малі ніжки. Він рвучко обернувся.

– Я ж сказав, що ти мені не потрібен! – визвірився він і дав йому копняка.

Багаж осів на землю. Ринсвінд повернувся і пішов.

Він пройшов кілька ярдів, зупинився і прислухався. Жодних звуків. Він обернувся і побачив, що Багаж сидить там, де він його залишив. Він весь наче зіщулився. Якусь мить Ринсвінд вагався.

– Ну, добре, – сказав він. – Ходімо.

Повернувся до нього спиною і попрямував до Академії. Через кілька хвилин Багаж, здавалося, дійшов якогось висновку, знову випростав ніжки і потупцяв слідом. Певно, зрозумів, що в нього невеликий вибір.

Вони покрокували вздовж пристані і далі, до міста – дві цятки на пейзажі, який ставав дедалі меншим, і який – з тим, як вони віддалялися, захопив також крихітне судно, що вирушило в далеке плавання безкраїм зеленим морем, котре було лиш частиною блискучого океану, який оперізував оповитий хмарами Диск – на спинах чотирьох слонів-гігантів, котрі й самі трималися на панцирі велетенської черепахи.

Яка незабаром стала блискіткою серед зірок – і щезла.

КІНЕЦЬ