Текст книги "Химерне сяйво"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 14 страниц)

Багаж присів навпочіпки посередині кімнати і відкрив свою кришку.

Траймон зупинився. Дуже-дуже повільно він обернувся, побоюючись того, що може побачити за спиною.

Багаж, схоже, був напакований чистою білизною, що ледь віддавала запахом лаванди. Та для чарівника це було чомусь найжахливіше, що він бачив за усе своє життя.

– Ну... е-е, – сказав він. – Ти того... як його... не бачив часом тут поблизу ще одного чарівника?

Багаж примудрився напустити на себе ще більш погрозливого вигляду.

– О, – сказав Траймон. – Ну, добре. Неважливо, зрештою.

Він неуважно зібгав у руці край своєї мантії і на якусь хвилю зацікавився її рубцем. Коли ж підвів погляд, ця жахлива скриня все ще була там.

– До побачення, – сказав він і пустився навтьоки. Йому вдалося вискочити за двері саме вчасно.

– Ринсвінде?

Ринсвінд розплющив очі. Краще від цього не стало. Тобто тепер замість суцільної чорноти, яка оточувала його досі, він бачив суцільну білизну, що, на диво, було ще гірше.

– Ти в порядку?

– Ні.

– Ага.

Ринсвінд сів. Виявилося, що він перебуває на скелі, припорошеній снігом, та вона все ж здавалася не зовсім такою, якою належить бути нормальній скелі. Наприклад, вона не мала би рухатися.

Кругом нього замітало снігом. Двоцвіт був неподалік, зі стурбованим виразом на обличчі.

Ринсвінд застогнав. Його кості були дуже невдоволені тим, як із ними нещодавно обійшлися, і тепер займали чергу, щоб подавати скарги.

– Так, а цього разу що? – сказав він.

– Ну, ти ж знаєш, летіли ми собі на мітлі, і я все переживав, що в таку завірюху ми можемо у що-небудь врізатися, а ти сказав, що єдине, що це могло би бути на такій висоті, – це хмара, набита камінням, наче лантух із бульбою.

– Ну то й що?

– Звідки ти знав?

Ринсвінд озирнувся довкола себе – за усією різноманітністю і оригінальністю пейзажу, місце, в якому вони опинилися, могло запросто бути м’ячиком для пінг-понгу зісередини.

А скеляста круча під ними, була... гм, крута. Він пробігся пальцями по її поверхні і відчув зарубки, залишені зубилами каменярів.

Коли він приклав вухо до холодного мокрого каміння, йому здалося, що він чує приглушене повільне гупання, наче чиєсь серцебиття. Він поповз уперед, аж доки не дістався до її краю, і обережно зазирнув через нього вниз.

В той момент скеля, мабуть, пропливала крізь просвіт у хмарах, бо він угледів нечіткий і безкінечно віддалений краєвид зазубреного гірського хребта. Він був дуже далеко внизу.

Чарівник щось нерозбірливо булькнув і почав потрошки відсуватися назад.

– Це – сміховинно, – сказав він Двоцвіту. – Скелі не літають. Всім відомо, що вони на таке не здатні.

– Може, й літали б, якби могли, – сказав Двоцвіт. – Може, ця скеля просто допетрала як.

– Будемо надіятись, що тепер вона не забуде, – відгукнувся Ринсвінд. Він щільніше закутався у свою промоклу мантію і понуро дивився на хмару, що обступала їх з усіх боків. Десь під сонцем є люди, які можуть бодай якось контролювати своє життя; вони встають вранці і лягають спати увечері з небезпідставною впевненістю, що не впадуть через край світу, і що на них ні з того ні з сього не нападуть якісь божевільні, і що вони не прокинуться одного ранку на скелі без жодного уявлення, де перебувають. Йому досі смутно пам’яталося, що колись він був одним із них.

Ринсвінд принюхався. На цій скелі запахло смаженим. Запах, здавалося, надходив згори і прямував відразу ж до його шлунка.

– Ти відчуваєш тут якийсь запах? – запитав він.

– Думаю, це бекон, – відповів Двоцвіт.

– Сподіваюся, що бекон, – сказав Ринсвінд, – бо я маю намір його з’їсти, – він підвівся і пошкандибав уперед крізь хмари по хиткій кам’янистій поверхні, вдивляючись у вологу млу.

В передній або ж носовій частині скелі, біля невеликого багаття сидів, схрестивши ноги, щуплявий друїд. На його голові була зав’язана під підборіддям хустина з промасленої шкіри. Орнаментованим серпом він помішував на сковорідці бекон.

– Ум, – сказав Ринсвінд.

Друїд підвів погляд і впустив сковорідку у вогонь. Він підхопився і з ворожим виглядом стиснув у руці серп – в усякому разі, настільки ворожим, наскільки це можливо для людини у довгій вогкій білій нічній сорочці та промоклій хустині.

– Попереджаю, з викрадачами я поводжуся суворо, – сказав він і від душі чхнув.

– Ми допоможемо, – сказав Ринсвінд, не в змозі відвести очей від бекону, що вже пригорав. Це начебто збило з пантелику друїда, який – як помітив Ринсвінд з деяким подивом – був досить молодим; він припускав, що молоді друїди теоретично існували, але ніколи їх собі не уявляв.

– То ви не збираєтесь викрадати мою скелю? – здивувався друїд, опустивши трохи серп.

– Я навіть не знав, що це можливо, – відповів Ринсвінд спроквола.

– Перепрошую, – обережно втрутився Двоцвіт, – здається, ваш сніданок підгорає.

Друїд глипнув на багаття і безпорадно замахав над ним руками. Ринсвінд кинувся на допомогу – за лічені хвилини, наповнені димом, чадом і метушнею, все закінчилося загальним тріумфом з приводу кількох врятованих шматочків добряче обвугленого бекону, що виявилося набагато ефективнішим для налагодження добрих стосунків, аніж цілий підручник з дипломатії.

– А взагалі, як ви сюди потрапили? – спитав друїд. – Ми перебуваємо на висоті п’ятиста футів, якщо я знову щось не наплутав зі своїми рунами.

Ринсвінд намагався відволіктися від думок про висоту.

– Ми ніби заскочили на хвильку, коли пролітали неподалік, – пояснив він.

– Спускаючись на землю, – додав Двоцвіт.

– От тільки твоя скеля перервала наше падіння, – пробурчав Ринсвінд. Його спина на ті слова тут же відізвалась тупим болем. – Красно дякуємо, – додав він.

– Я ж бо думав, ми нещодавно увійшли в якусь турбулентну зону, – сказав друїд, котрого, до слова, було звати Белафон. – А це, виходить, були ви, – він здригнувся. – Зараз, напевне, вже ранок, – відзначив він. – До дідька правила, я повезу вас у височінь. Тримайтесь.

– За що саме? – поцікавився Ринсвінд.

– Ну, просто проявіть загальне небажання випасти на ходу, – порадив Белафон. Він вийняв великий залізний маятник зі своєї сорочки і енергійними рухами кілька разів гойднув ним над вогнищем.

Довкола них скупчилися хмари і з’явилося відчуття страшенного тиску, а тоді, несподівано, скеля виринула у сонячне світло. Піднявшись на кілька футів понад хмарами, вона вирівняла курс у холодному ясно-блакитному небі. Хмари, які ще вчора ввечері здавалися відчужено далекими і жахливо надокучливими сьогодні вранці, тепер були пухнастим білим килимом, що простелявся в усі сторони: лиш кілька гірських вершин стриміли, наче острови. Позаду скелі вітер завихрив хмари у нестійкі завитки. Скеля...

Вона була близько тридцяти футів завдовжки, десять футів завширшки і вилискувала блакиттю.

– Яка дивовижна панорама, – сказав Двоцвіт, вбираючи обрій сяючими очима.

– Гм-м... а що нас втримує у повітрі? – спитав Ринсвінд.

– Переконання, – відповів Белафон, викручуючи поділ своєї сорочки.

– Аякже, – завбачливо підтакнув Ринсвінд.

– Підтримувати їх у повітрі – нескладно, – зауважив друїд і, піднявши вгору великого пальця, ковзнув примруженим поглядом уздовж своєї витягнутої руки на гору, що виднілася вдалині. – Що складно – так це приземлитися.

– Ти ж не думаєш так насправді, еге? – сказав Двоцвіт.

– Переконання – це те, що тримає вкупі увесь всесвіт, – вів далі Белафон. – Безглуздо стверджувати, що все це – завдяки магії.

Ринсвінд ненароком глипнув униз через хмару, що ставала дедалі тоншою, на засніжений краєвид, все ще дуже від них віддалений. Він знав, що перед ним – ненормальний, та останнім часом вже якось звик до такого; якщо все, що було потрібно, аби не впасти з такої висоти, – це слухати цього шаленця, він був готовий слухати безкінечно. Белафон всівся на землю, звісивши ноги через край скелі.

– Слухай, перестань тривожитись, – сказав він. – Якщо ти й далі думатимеш про те, що ця скеля не повинна була б ото зараз летіти, вона може тебе почути й зрештою погодитись, – і тоді виявиться, що ти мав рацію, розумієш? Видно, що ти не цікавишся сучасними концепціями мислення.

– Схоже, твоя правда, – мляво погодився Ринсвінд. Він намагався не думати про каміння на землі. Він намагався думати про скелі, що ширяють, мов ластівки, носячись по всіх усюдах зі щирою радістю, шугаючи в піднебесся, наче...

Він з прикрістю усвідомлював, що йому це не надто добре вдається.

Друїди Диска пишалися своїм прогресивним підходом до вивчення таємниць Всесвіту. Звичайно, як і друїди деінде, вони вірили у загальну єдність всіх форм життя, цілющу силу рослин, гармонійність річного циклу та у доцільність спалювання живцем будь-кого, хто не сприймав усе зазначене з належною повагою, проте вони також довгий час серйозно розмірковували над сутністю світу і сформулювали ось таку теорію:

Всесвіт, говорили вони, продовжує існувати завдяки балансу чотирьох сил, які вони визначили як чар, переконання, непевність та непокору.

Ось тому і крутяться сонце та місяць довкола Диска, бо твердо переконані, що не повинні впасти, але не відлітають геть через непевність. Чар змушує дерева рости, а непокора підтримує їх у вертикальному положенні, ну і так далі. Деякі друїди припускали, що ця теорія має певні огріхи, та старійшини серед них дуже недвозначно пояснювали, що завжди є місце для розумної суперечки, що розпалює вогонь серйозних наукових дебатів, і насправді це місце – на купі хмизу для ритуального багаття під час наступного сонцестояння.

– О, значить, ти – астроном? – здогадався Двоцвіт.

– Та ні, – відгукнувся Белафон, пильнуючи за тим, як скеля плавно огинає обриси гори. – Я – консультант із комп’ютерного устаткування.

– А що таке комп’ютерне устаткування?

– Ось це воно і є, – всміхнувся друїд, постукавши по скелі носаком своєї сандалі. – Принаймні його частина. Це – запасна деталь. Я її доправляю. У них там негаразди з великими кругами у Вихрових Рівнинах. Так вони кажуть, в усякому разі. Шкода, що мені не дають бронзового торквеса за кожного користувача, який не читав інструкції з експлуатації, – він знизав плечима.

– А яка конкретно її, ну, використовують? – спитав Ринсвінд. Що завгодно, аби лиш не думати про падіння.

– Її можна використовувати, щоб... щоб визначати пори року, – сказав Белафон.

– Ага. Тобто, якщо вона вкрита снігом, тоді це, напевне, – зима?

– Так. Тобто ні. Одним словом, припустімо, ти хочеш дізнатися, коли на небосхилі зійде якась певна зірка...

– А навіщо? – спитав Двоцвіт, чемно підтримуючи розмову.

– Ну, наприклад, щоб знати, коли саме висівати насіння рослин, – сказав Белафон, починаючи потрохи впрівати, – або, можливо...

– Я позичу тобі свій альманах, якщо хочеш, – запропонував Двоцвіт.

– Альманах?

– Це – книжка, що говорить, який сьогодні день, – пояснив Ринсвінд втомлено. – Ідеально відповідатиме твоїй лєй-лінії.

Белафон закляк.

– Книжка? – перепитав він. – Така уся... з паперу? [11]11
  Британський археолог-любитель Альфред Воткінс 30 червня 1921 року в селі Блеквордайн (графство Герефордшир) виявив, що кілька пагорбів із давніми руїнами лежать на одній прямій. Саме він і запропонував називати лей-лініями такі прямі, якими поєднуються давні кургани, мегаліти та інші місця сили в усьому світі. Офіційною наукою існування лей-ліній досі не підтверджено. – Прим. конс.


[Закрыть]

– Авжеж.

– Не надто надійне джерело, як на мене, – сказав друїд ущипливо. – Ну звідки книжці знати, який сьогодні день? Папір не може робити обчислення.

Він почовгав до тієї частини скелі, що відповідала носовій частині судна, від чого вона підозріло захиталася. Ринсвінд, проковтнувши клубок, що підкотився до горла, жестом підкликав Двоцвіта підійти ближче.

– Ти коли-небудь чув про культурний шок? – прошипів він йому на вухо.

– А що це?

– Це те, що трапляється, коли люди проводять п’ятсот років у намаганнях змусити кам’яний круг працювати належним чином, а тоді з’являється хтось з маленькою книжечкою, що містить сторінку на кожен день, разом з невимушеними порадами на зразок «Сприятливий час для сіяння квасолі» чи «Хто рано встає і рано лягає, здоровим живе і здоровим вмирає». А чи знаєш ти, яку найважливішу річ про культурний шок треба завжди, – Ринсвінд зупинився, зробив глибокий вдих і беззвучно заворушив губами, повторюючи щойно сказане речення, щоб пригадати, на чому воно обірвалося, – пам’ятати? – закінчив він.

– Яку?

– Не провокуй цей шок у того, хто керує тисячотонною скелею.

– Воно вже пішло?

Траймон з обережністю визирав із-за бійниць Вежі мистецтв, величного напівзруйнованого кам’яного шпилю, що вимальовувався в небі над Невидною академією.

Зграйка студентів та магів-наставників, далеко унизу, дружно закивали головами.

– Ви впевнені?

Скарбій склав долоні рупором і загукав.

– Воно вирвалося назовні через серединні двері і втекло годину тому, пане, – прокричав він.

– Помиляєшся, – сказав Траймон. – Воно пішло собі, а от ми – втекли. Що ж, тоді я спускаюся. Воно схопило кого-небудь?

Скарбій судомно ковтнув слину. Він був не чарівником, а просто привітним, добродушним чоловіком, який зовсім не заслужив, щоб стати свідком усіх тих речей, які він побачив за останню годину. Малі демони, кольорові вогники та усякі напівпроявлені сутності, звісно, мали звичку блукати по кампусу. Але в тому, як люто накинувся на них Багаж, було щось таке, що зовсім вибило скарбія з душевної рівноваги.

Спроба зупинити його була б рівнозначною спробі подужати льодовик.

– Воно... воно проковтнуло декана вільних наук, пане, – прокричав він.

Обличчя Траймона просвітліло.

– Недобрий знак, – промимрив він.

Він рушив униз довгими гвинтоподібними сходами. За хвилю на його лиці з’явилась скупа, напружена посмішка. День однозначно ставав усе кращим.

Треба було організувати ще силу-силенну речей. А якщо й було щось таке, що Траймон справді любив, – то це організацію.

Скеля мчала через гірські рівнини майже над самою землею, збиваючи шапки снігових заметів, що лежали буквально на кілька футів нижче. Белафон метушливо порався усюди водночас, то змащуючи бальзамом з омели одне місце під ногами, то малюючи руну в іншому, тим часом Ринсвінд був геть нажаханий і виснажений, а Двоцвіт хвилювався про свій Багаж.

– Повний вперед догори! – закомандував друїд, перекрикуючи шум вихрового потоку позаду скелі. – Дивіться, це – великий комп’ютер піднебесся!

Ринсвінд зиркнув одним оком крізь пальці. Вдалині на горизонті проступали обриси величезної конструкції з сірих та чорних брил, викладених у концентричні кола та містичні доріжки, похмурих і відразливих на фоні снігу. Безумовно, люди не могли самі перемістити оті гори, що тільки-но народжувались – ціле полчище гігантів, вочевидь, перетворилися на каміння завдяки якомусь...

– Схоже, тут довкола – багато каменюк, – сказав Двоцвіт.

Белафон завмер, наче громом прибитий.

– Що? – спитав він.

– Це дуже мило, – поквапився виправитися турист. Він підбирав потрібне слово. – Етнічно, – уточнив він.

Друїд закляк.

– Мило? – перепитав він. – Довершені силіконові плити, дивовижні сучасні каменярські технології – і це ти назвав «мило»?

– Авжеж, – сказав Двоцвіт, для якого сарказм був просто словом зі семи літер, що починалося на «С».

– А що значить «етнічний»? – спитав друїд.

– Воно означає «достоту неперевершений», – миттю знайшовся Ринсвінд, – і даруй, що втручаюся, та нас ось-ось чекає небезпека приземлення...

Белафон відвернувся, лиш трохи заспокоївшись. Він широко розкинув руки і вигукнув плутанку не придатних до перекладу слів, закінчивши здушеним шепітним «мило!».

Скеля сповільнила свій хід і, ковзнувши убік із поривом сніговію, зависла понад колом з кам’яних плит. Внизу під нею якийсь друїд вимахував галузками омели складні комбінації, і ось Белафон вправно приземлив масивну кам’яну глибу на два гігантські стовпи з ледь чутним стуком.

Ринсвінд нарешті дозволив собі як слід видихнути. Подих його відразу ж чкурнув, щоб заховатися якнайдалі.

Почулося, як бряцнула драбина, яку приставили до брили з одного боку, і за хвилю над її краєм з’явилася голова літнього друїда. Він оторопіло витріщився на двох пасажирів, а тоді перевів погляд на Белафона.

– Збіса пунктуально, – сказав він. – Сім тижнів до Кнур-вечора, а нам знову оця напасть на голову.

– Привіт, Закріє! – відгукнувся Белафон. – Що сталося цього разу?

– Геть усе попсувалося. Сьогодні воно передбачило, що схід сонця станеться на три хвилини раніше. І вони ще вживають слово «неповороткий», хлопче, авжеж.

Белафон виліз на драбину і незабаром зник з очей. Пасажири переглянулися, а тоді втупили свої погляди у простір всередині кам’яного круга.

– І що нам тепер робити? – сказав Двоцвіт.

– Може, піти поспати? – запропонував Ринсвінд.

Двоцвіт проігнорував його слова і почав спускатися драбиною вниз.

Довкола круга друїди товкли по мегалітах маленькими молоточками і час від часу уважно прислухалися. Декілька величезних брил лежали перевернуті на бік – біля кожної зібралася окрема група друїдів, які ретельно їх оглядали, сперечаючись між собою. Таємничі фрази долітали до місця, де сидів Ринсвінд:

– Це не може бути через несумісність програмного забезпечення – Наспів Висхідної Спіралі був розроблений для концентричних кіл, ідіоте...

– Послухай, перезапусти її та спробуй простий місячний ритуал...

– ...та годі, годі, з брилами все нормально, просто у всесвіті щось пішло не так, еге ж?..

Напруживши свій затуманений від перевтоми розум, Ринсвінд пригадав ту страхітливу зірку, яку вони бачили в небі. Щось таки пішло шкереберть у всесвіті минулої ночі.

Яким дивом він знову опинився на Диску?

Він відчував, що усі відповіді криються у закутках його розуму. З’явилося ще навіть більш неприємне відчуття, що крім нього ще хтось дивиться на краєвид унизу – споглядаючи з-поза його очей.

Заклинання виповзло зі свого лігва, глибоко на забутих манівцях його розуму, і тепер із самовдоволено-нахабним виглядом сиділо у лобовій долі його мозку, спостерігаючи за всім тим, що відбувалося неподалік, і наминаючи поп-корн – в переносному розумінні.

Він спробував заштовхати його назад – і світ провалився у пітьму...

Його огорнула непроглядна темрява; тепла, затхла – темрява могильних склепів, що оксамитовою чорнотою вистилає саркофаги мумій.

Звідкись потягнуло сильним запахом старої шкіри і вогкістю порохнявих манускриптів. Сторінки манускриптів зашелестіли.

Він відчував, що в цій темряві на нього чигають безліч несусвітніх страховиськ – а вся біда з несусвітніми страховиськами була в тім, що їх надто легко уявити...

– Ринсвінде, – сказав якийсь голос. Ринсвінд ніколи не чув, як говорять ящірки, та якщо кому-небудь раптом довелося б їх почути, то голос був би саме такий.

– Е-е, – відізвався він. – Я слухаю.

Голос захихотів – дивний звук, радше паперовий.

– Ти мав би сказати: «Де я?», – зауважив він.

– А чи сподобалося б мені те, що я почув би у відповідь? – запитав Ринсвінд. Він пильно вдивлявся у темряву. Тепер, коли вже трохи звик до неї, він міг там дещо розрізнити. Дещо дуже невиразне, надто тьмяне, щоб бути чимось взагалі, – лишень візерунок, накреслений у повітрі. Щось дуже знайоме.

– Ну добре, – сказав він. – То де ж я?

– Ти – уві сні.

– А чи можна мені зараз прокинутись – будь ласка?

– Ні, – сказав інший голос, такий же старезний та сухий, як і попередній, та все ж трішки відмінний.

– Ми повинні сказати тобі щось дуже важливе, – сказав третій голос, мертвотно-сухіший за інші. Ринсвінд дурнувато кивнув. На задвірках його розуму Заклинання, причаївшись, обережно визирало з-за його ментального плеча.

– Ти завдав нам чимало клопоту, молодий Ринсвінде, – вів далі голос. – Оте твоє падіння через край світу без жодної думки про інших. Нам довелося серйозно викривити реальність, щоб ти знав.

– Божечку!

– А тепер перед тобою лежить дуже серйозне завдання.

– Ох... Добре.

– Багато років тому ми подбали про те, щоб одне з-посеред нас знайшло прихисток у твоїй голові, бо ми змогли передбачити той час у недалекому майбутньому, коли тобі доведеться відіграти дуже важливу роль.

– Мені? Чому мені?

– Бо ти весь час від чогось утікаєш, – пояснив один із голосів. – Це добре. Ти вмієш виживати.

– Виживати? Та мене мало не вбили десятки разів!

– Саме так.

– Ох...

– Та постарайся більше не випадати через край Диска. Ми справді не можемо собі цього дозволити.

– Хто це – ми, власне кажучи? – спитав Ринсвінд.

У темряві почулося якесь шарудіння.

– На початку було слово, – мовив сухий голос дуже близько позаду нього.

– То було Яйце, – виправив його інший голос. – Я чітко пам’ятаю. Велике Яйце Всесвіту, що зароджувався. На дотик, немов гумове.

– Насправді ви обоє помиляєтеся. Без сумніву – то був первинний слиз.

Ще якийсь голос озвався десь біля Ринсвіндового коліна:

– Ні, то було пізніше. Спочатку була твердь небесна. І пребагато. І вона була досить липка, немов цукрова вата. Справді, дуже тягуча...

– Якби хто питав, – сказав надтріснутий голос зліва від Ринсвінда, – ви всі помиляєтеся. На початку було Прочищання Горлянки...

– ...а тоді слово...

– Е ні, даруйте, – слиз...

– Однозначно гумове, пригадую...

Якийсь час голоси мовчали. Тоді один з них дипломатично сказав:

– Хай там як, що б то не було, ми добре це пам’ятаємо.

– Атож.

– Певнісінько.

– І нашим завданням є простежити, щоб із цим всесвітом не трапилося нічого жахливого, Ринсвінде.

Примружившись, Ринсвінд встромив очі у темінь.

– Чи не пояснили б ви, коли ваша ласка, про що ви говорите?

Почулося паперове зітхання.

– Годі метафор, – сказав один із голосів. – Послухай, дуже важливо, щоб ти оберігав Заклинання, що сидить у твоїй голові, і повернув його нам, коли настане слушний час, ти ж розумієш – щоб, коли настане саме та вирішальна мить, нас усіх промовили. Це тобі зрозуміло?

Ринсвінд подумав: щоб нас усіх промовили?

І тут його осяяло, що за візерунок був перед його очима. Такий вигляд мав написаний текст на сторінці, якщо дивитися на неї знизу.

– Я – в «Октаві»? – здогадався він.

– У певному метафізичному розумінні, – відказав один із голосів буденним тоном. Він прозвучав трохи ближче. Чарівник відчував, як щось сухо шелестить просто у нього під носом...

Він драпонув навтікача.

Єдина червона цятка горіла на полотні суцільної темряви. Траймон, все ще в урочистій мантії, яку він одягнув на свою інавгурацію голови Ордену, не міг позбутися відчуття, що вона на очах збільшується. Здригнувшись, він відвернувся від вікна.

– Ну? – сказав він.

– Це – зірка, – відповів професор астрології, – я так гадаю.

– Так гадаєш?

Астролога пересмикнуло. Вони стояли в обсерваторії Невидної академії, і крихітна кривава цятка на горизонті дивилась на нього не менш погрозливо, аніж його новий керівник.

– Ну, розумієте, справа в тім, що ми завжди вважали зорі чимось таким, як наше сонце...

– Ти маєш на увазі вогняні кулі, що мають милю в діаметрі?

– Так, але ця нова... гм, вона – таки велика.

– Більша за сонце? – спитав Траймон. Він завжди вважав, що вогняна куля, діаметром одну милю – це більш ніж достатньо, аби справити враження, хоч він не схвалював зірки в принципі. Небо через них має такий неохайний вигляд.

– Набагато більша, – повільно відповів астролог.

– Мабуть, більша за голову Великого А’Туїна?

В астролога на обличчі з’явився розпачливий вираз.

– Більша за Великого А’Туїна і Диск разом узяті, – сказав він. – Ми перевіряли, – додав він поспішно, – і ми цілком певні.

– Вона справді величенька, – погодився Траймон. – На думку спадає слово «велетенська».

– Еге ж, масивна, – поквапився підтвердити астролог.

– Гм-м.

Траймон міряв кроками простору мозаїчну підлогу обсерваторії, на якій були зображення усіх знаків зодіаку Дискосвіту.

Разом їх було шістдесят чотири, починаючи з Двоголового Кенгуру Везена, і закінчуючи Ґагулі, Вазою з Тюльпанами (сузір’ям, що мало велике релігійне значення, якого, на жаль, тепер ніхто не міг пригадати).

Він зупинився на синьо-золотистій кахлі, що позначала Гієну Маббо, і раптово обернувся.

– То ми з нею невдовзі зіткнемося? – спитав він.

– Боюсь, що так, пане, – сказав астролог.

– Гм-м, – Траймон зробив кілька кроків вперед, задумливо погладжуючи рукою бороду. Цього разу він зупинився на тому місці, де Купець Окджок переходить у Небесну Петрушку.

– Я – не знавець таких справ, – мовив він врешті, – та думаю, для нас це не дуже добре?

– Так, пане.

– А вони дуже гарячі, оті зірки?

Астролог проковтнув слину.

– Так, пане.

– І вони нас спалять дотла?

– В кінцевому підсумку – так. Звісно, до того відбуватимуться дискотруси, цунамі, гравітаційні порушення і, скоріш за все, атмосферний пласт знесе.

– Ага. Одним словом, брак належної організації.

Астролог якусь хвилю зволікав з відповіддю, та врешті поступився.

– Можна й так сказати, пане.

– І люди, мабуть, панікуватимуть?

– Зовсім недовго, боюся.

– Гм-м, – буркнув Траймон, саме проходячи через Ворота Ймовірності і наближаючись по колу до Небесної Корови. Він знову втупив примружений погляд у червоний пломінь на горизонті. Здавалося, в нього визріло рішення.

– Ми не можемо знайти Ринсвінда, – сказав він, – а коли так, то ми не можемо знайти і восьме заклинання «Октави». Проте вважаємо, що заклинання «Октави» повинні бути прочитані, щоб відвернути катастрофу – інакше для чого Творець залишав би її тут?

– Може, він просто був забудькуватим, – припустив астролог.

Траймон знизав його поглядом.

– Усі інші ордени прочісують кожний клаптик землі звідси і аж до Осердя, – продовжував він, загинаючи пальці, щоб не забути якийсь аргумент, – бо здається безглуздим, щоб якийсь чоловік міг залетіти у хмару та й залишитись там...

– Якщо лиш вона не була твердою, мов скеля, – сказав астролог у недолугій і – як з’ясувалося через хвилю – цілковито невдалій спробі пожартувати.

– Та випасти з неї він мусить так чи інакше – куди-небудь. «Куди?» – постає запитання.

– Куди? – чемно повторив астролог.

– А тоді відразу стає зрозумілим наш план дій.

– О, – відгукнувся астролог на ходу, намагаючись не відставати від чарівника, який широким кроком перетинав знак Двох Кузенів-Товстунів.

– І цей план полягає у...?

Астролог підвів голову і подивився в очі, такі ж сірі та лагідні, як гартована сталь.

– Ми припиняємо пошуки? – наважився припустити він.

– Точнісінько! Натомість ми скористаємося дарунками, що дав нам Творець, а саме: подивимось собі під ноги – і що ми там побачимо?

Астролог подумки застогнав. Тоді поглянув на долівку.

– Кахлі? – ризикнув він.

– Кахлі, авжеж, які разом складають...? – Траймон вичікувально дивився на співрозмовника.

– Зодіак? – посмів висловити здогад астролог, геть нещасний.

– Правильно! А значить, все, що нам треба зробити, – це скласти точний гороскоп Ринсвінда, і ми дізнаємося, де він зараз перебуває!

Астролог заусміхався так, наче людина, якій довелося вибивати чечітку на плавучих пісках і яка врешті відчула під ногами твердий ґрунт.

– Мені знадобляться його точні місце та час народження, – жваво відгукнувся він.

– Не проблема. Я скопіював їх із архівів Академії перед тим, як прийшов сюди.

Астролог зазирнув у записи, і на його чолі пролягли зморшки. Він перетнув кімнату і висунув широку шухладу, напаковану астрологічними картами. Він прочитав записи ще раз. Вийняв пару складних компасів і зробив над картами кілька магічних пасів. Тоді взяв у руки невелику мідну астролябію і обережно її покрутив. Присвиснув крізь заціплені зуби. Тоді узяв шматок крейди і нашкрябав якісь числа на чорній дощечці.

Траймон тим часом дивився на нову зірку. Він думав: легенда з піраміди Цорта каже, що той, хто промовить Вісім Великих Заклинань усі разом у той час, коли Диску загрожуватиме небезпека, отримає те, чого прагне усім серцем. А цей час ось-ось настане!

А ще він подумав: я пригадую Ринсвінда, чи ж він не той нечупарний хлопчисько, що був завжди найгіршим у класі, коли ми вправлялися? Ані крихти магічних здібностей не мав. Хай лиш я до нього доберуся, і побачимо, чи ми не отримаємо всі вісім...

«Божечку!» – бовкнув Астролог собі під ніс. Траймон різко обернувся.

– Ну, що там?

– Дивовижна натальна карта, – мовив астролог приголомшено. Його чоло нахмурилося. – Насправді, трохи дивна, – додав він.

– Як це – дивна?

– Він народився під знаком Малої Занудної Групи Тьмяних Зірок, що лежить, як вам відомо, між Крилатим Лосем та Заплутаною Мотузкою. Кажуть, навіть люди античного світу не мали що цікавого сказати про цей знак, який...

– Так, так, продовжуй, – нетерпляче мовив Траймон.

– Це знак, що зазвичай асоціюється з виробниками шахових дощок, продавцями цибулі, виробниками дрібних релігійних гіпсових сувенірів та людьми, що мали алергію на олов’яний посуд. Нічого спільного з чародійством. А в час його народження тінь Серця Небес...

– Мені не потрібні усі технічні деталі, – забурчав Траймон. – Тільки його гороскоп.

Астролог, який щойно лиш увійшов в азарт, зітхнув і зробив ще деякі обчислення.

– Гаразд, – сказав він. – Його гороскоп говорить ось що: «Сьогодні вдалий час для знайомства з новими людьми. Хороші справи, зроблені сьогодні, можуть мати непередбачувані наслідки. Не завдавайте прикрощів друїдам. Найближчим часом вас чекає дуже незвичайна подорож. Корисно включити в сьогоднішнє меню корнішони. Тих, хто на вас сьогодні наставлятиме ніж, краще обійти стороною. Постскриптум: про друїдів – це ми серйозно».

– Друїдів? – сказав Траймон. – Цікаво...

– З тобою все гаразд? – спитав Двоцвіт.

Ринсвінд розплющив очі.

Він хутко сів і схопив Двоцвіта за сорочку.

– Я хочу забратися з цього місця! – рішучим тоном мовив чарівник. – Негайно!

– Але ж тут готується стародавня традиційна церемонія!

– Мені начхати на все оте стародавнє! Я хочу відчути під ногами справжню бруківку, відчути знайомий запах стічних канав. Я хочу туди, де багато людей і вогнів, дахів і стін, та ще безліч інших милих речей! Я хочу повернутись додому!

Він раптом відчув, що страшенно скучив за димними, чадними вулицями Анк-Морпорка, в якому навесні завжди кипіло життя, коли смолистий полиск на каламутних водах ріки Анк був особливо райдужним, а на карнизах будинків витьохкували свою радість пташки – чи хоча б ритмічно викашлювали.

Сльози накотились на очі чарівника, коли він пригадав, як витончено виграє світло на стінах Храму Дрібних Божеств, популярній місцевій принаді, а до горла підкотився клубок, коли виринув спогад про кіоск зі смаженою рибою на перехресті Помийної вулиці та вулиці Вправних ремісників. Він думав про солені огірочки, які там продають, чудові зелені штучки, що лежать собі на дні дзбанів, мов потонулі кити. Ринсвінд чув, як вони до нього озиваються через багато миль, обіцяючи познайомити з маринованими яйцями із сусіднього дзбанка.

Його думки майнули до затишних сінників над стайнями корчем і теплих ґратчастих люків, де він не раз ночував. І він, дурна голова, часом ще хотів відкараскатися від такого життя. Тепер воно здавалося пречудовим, а колись він думав, що воно нудне.

Але зараз з нього досить. Він рушає додому. Солені огірочки, я чую ваш поклик...

Він відштовхнув Двоцвіта набік, гордовито загорнувся у свою подерту мантію, повернувся лицем до тієї сторони світу, де – як він собі уявляв – лежало його рідне місто, і з твердою рішучістю та неабиякою неуважністю ступив поза край з самого верху тридцятифутового трилітона.