Текст книги "Зорі, що купаються у річці"

Автор книги: Світлана Талан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 13 страниц)

Розділ 9

Олександра Волошина викликав до себе сам генерал Друзь. Це сталося в той час, коли капітан СБУ Олександр Васильович ніс на підпис у штаб заяву на відпустку. Олександр відкрив чорну шкіряну папку, поклав туди аркуш паперу з не підписаною заявою.

Генерал Максим Іванович ставився до Олександра, як до свого рідного сина. Подейкували, що у Друзя був син, який загинув від передозування наркотиків. І хоча Максим Іванович брав з собою Олександра на відпочинок до свого заміського будинку, ніколи про це розмови не велися. Сашко не знав батьківської ласки, тому всією душею тягнувся до цієї похмурої, мовчазної, вимогливої, але завжди справедливої людини. Іноді генерал викликав Волошина до свого кабінету, щоб просто поговорити, дізнатися, як його справи. Сьогоднішній виклик у Сашка не викликав ані душевної тривоги, ані хвилювання.

– Дозвольте? – Сашко зайшов до просторого кабінету, вздовж якого тягнувся довжелезний дерев’яний стіл з натурального дуба без жодної пилинки.

В кінці стола сидів кремезний сивоволосий чоловік. Він піднявся, пішов назустріч Олександрові.

– Капітан… – почав Олександр по уставу.

– Облиш, Сашо, – махнув рукою генерал.

Він потиснув руку капітанові, кивнув на стілець.

– Сідай, синку, – мовив генерал та пильно подивився у вічі Сашкові. – Розповідай, як у тебе справи? Все добре?

– Все нормально. Збираюся у відпустку.

– Коли?

– Обіцяли відпустити вже завтра.

– Завтра, кажеш?

Лише зараз Сашко помітив, що генерал чимось занепокоєний чи знервований. Він постукував пальцями по гладкій, натертій до блиску поверхні стола та супив густі брови. Олександр знав, що Максим Іванович завжди робив так, коли або приймав якесь важливе рішення, або був чимось незадоволений.

– Так. Планую завтра ж одразу заїхати до матері в село та поїхати на цілий місяць до Соні. Ми плануємо одружитися.

– Одружитися? – генерал задоволено посміхнувся у вуса. – Це добре, синку.

Максим Іванович знову затарабанив пальцями, зробив паузу.

– Доведеться відкласти весілля на місяць, та й відпустку теж, – зітхнув генерал.

– Щось трапилося? – з тривогою в душі запитав Олександр.

– Ти поїдеш з особливим завданням до Грузії, – сказав генерал. Було помітно, що ці слова йому було сказати непросто. – Лише на один місяць. Неспокійно там, – додав він.

– Коли я маю від’їздити? – запитав Сашко.

– Зараз отримаєш інструктаж, дві години на збори і в дорогу.

– Так швидко?! – мимоволі вирвалося у Сашка.

– Потрібно, синку, – генерал поплескав хлопця по плечу. – Так потрібно. Повернешся за місяць – одразу ж на весілля. Запросиш мене?

– Обов’язково!

У Олександра був час, щоб зателефонувати Софійці та сповістити, що відпустка відкладена на місяць, але він не став гарячкувати й одразу хапатися за мобильника. Якщо їй сказати зараз, то Соня почне хвилюватися та впаде у розпач, як це було при останньому його від’їзді. Краще буде, якщо він зателефонує їй вже з Грузії, з місця призначення. Тоді можна буде дати їй новий номер та спокійно, не кваплячись поговорити.

«Так буде краще», – сказав він собі, збираючись на інструктаж. Складаючи папери до сейфу, Сашко подумав, що восьмого серпня він повинен прибути на місце призначення. В цей же день мала відбутися зустріч з Сонею. А ще в цей день відбудеться відкриття літньої Олімпіади в Пекіні.

«Три в одному». – посміхнувся він сам до себе, повертаючи ключа в сейфі.

Розділ 10

Цю ніч Соня спала погано. Завжди тиха вулиця здригалася від гуркоту авто відпочивальників, які носилися на шаленій швидкості. Собаки по дворах вчинили гавкіт, а автівки, проїжджаючи повз їхнє подвір’я, кричали різними голосами клаксонів. Налякані люди повимикали в хатах світло та принишкли.

Вона не чула, як дід Андрій вранці виганяв корову з хліва на пасовисько, як покормив курей та подибав за хлібом до крамнички. Софійка погано спала, тривожно вслуховуючись в галас на вулиці. Вона прокинулася пізніше, ніж завжди, вийшла надвір, на повні груди вдихнула свіжість ранку. Вона вмилася холодною водою та одразу ж відчула бадьорість. Соня зірвала червонобоке яблуко, яке висіло майже над самим столом. Воно було таке пахуче й таке прозоре, що, глянувши на нього проти сонця, можна було побачити чорненькі зернятка. Софійка струснула стиглий плід й зернятка тихенько задзвеніли. Дівчина з задоволенням відкусила соковите яблуко. Здавалося, воно ввібрало в себе всі пахощі літа, пахло медом з різнотрав’я. Коли приїде Сашко, вона збере найкращі, найстигліші та найсоковитіші плоди та поставить у вазі на цей стіл. При згадці про коханого на душі у Соні потеплішало й за мить спогади про неприємну ніч розвіялися. Дівчина закрутила волосся у вузлик та кинулася готувати сніданок.

Дід повернувся додому похмурий. Мовчки поклав буханець хліба на стіл, тяжко сів під яблунею, чекаючи сніданку.

– Соню, це правда, що такий галас відпочивальники вчинили сьогодні вночі… Ну, що ти в цьому винна? – запитав дід за сніданком.

– Я? – Соня зачервонілася. – Я… Я не знаю, що вони від мене хочуть.

– Не бреши мені, дочко.

– В чому я повинна зізнаватися?

– Все село гуде, що ти звабила їхнього старшого, – дід відвів очі в бік.

– Я?! – Соня аж скипіла. – Та я… Я… – дівчина задихалася від такої несправедливості. – Я ненавиджу таких, як він! – вирвалося у неї.

– Нема, доню, диму без вогню.

– У мене є Сашко, і крім нього для мене нікого не існує в цілому світі! Він – моє життя! – з запалом мовила дівчина та почервоніла ще більше.

– Кажуть, що в тебе було побачення з кимось з тих дурнів.

– Побачення?! Цей телепень приперся, коли я зачиняла хвіртку. Я його відшила і все! Хіба це побачення? – схвильовано говорила розгнівана дівчина.

– Виходить, він, все-таки, уподобав тебе.

– То його справи. І мене це не обходить.

Дід перестав жувати, замислився.

– Соню, а Мажор – це його ім’я, прізвище чи прізвисько? – запитав дід, заглядаючи Соні в очі.

Софійка не витримала та розсміялася.

– Діду, мажор – це той, хто народився із золотою ложкою у роті!

– Ага, – серйозно мовив дід. – Виходить, що мажор – це синок багача?

– Можливо якогось депутата чи бізнесмена. Напевне не знаю.

– Тих, хто накрався з державної кишені?

– Авжеж, – посміхнулася Соня. – Діду, мир?

– Мир, – погодився дід. – Ти, доню, тримайся від таких подалі. Від них можна лиха чекати будь-коли. Вони розбещені та паскудні, бо звикли, що все їм дозволено, що вони – хазяї життя.

– А що вони мені? Завтра приїздить Сашко і все владнається. Побачать, що у мене є хлопець, то й відчепляться.

– Дай-то Боже.

– А то чого це, дідусю, йшов за хлібом, а виголився, вдягнувся, як на свято? Чи не до баби Параски сватався? – пожартувала трохи заспокоєна дівчина.

– Ах ти, дзиґа! І це помітила! – дід посварився пальцем. – Сам не знаю, що зі мною трапилося. То було в чим ходжу по двору, в тім й по селу пішов. А тепер чомусь стидатися став. Виходжу з двору й перевіряю, чи всі ґудзики на сорочці, чи чистий комірець. Так ось що я подумав: чи то душа моя відчула, що я все ближче й ближче до зустрічі з Богом? Га?

– Діду! – Соня замахала двома руками. – Не лякай мене та не засмучуй! Я не хочу більше про це й чути! Годі!

– Все, все, все! – заспокоїв її дід. – Не буду більше! Краще вже кажи, що до баби Параски залицяюся!

– Про вовка помовка, – Соня кивнула головою в бік вулиці: – А ось, діду, твоя приятелька йде.

Скрипнула хвіртка й стара зайшла до двору, тягнучи за собою за мотузок свою козу Дашку. Вона була чимось дуже збентежена та схвильована. Соня не бачила ніколи бабу Параску в такому стані. Очі у старої були червоні, губи дрібно тремтіли, обличчя бліде. Дівчина кинулася до неї:

– Що сталося?! Щось лихе?

Бабця схлипнула та витерла очі кінчиком картатої хустки.

– Ой, не питай, серденько, не питай, – закивала головою Параска та на глибокі зморшки щік скотилася сльоза. – Лихо та й годі!

– Та розкажіть, нарешті, що трапилося! – не витримала Софійка.

– Горе! Ой, горе мені, горе! – запричитала стара.

– Киньте цей мотузок! Нікуди коза ваша не дінеться, – Соня взяла стару під руку. – Йдіть за стіл та заспокойтеся.

– Моя… моя Дашка… Ой, лишенько та й годі, – хитала головою в розпачі бабця.

– Годі ревти, – втрутився дід. – Сльозами горю не зарадиш. Йди сюди, побалакаємо.

Баба Параска, не відпускаючи з рук мотузка, подибала до столу, присіла на лавку, тяжко зітхнула.

– Що роблять ці мажори! Що вони творять! Жах! – бабця зітхнула та, трохи заспокоївшись, почала розповідати. – Злигався з цими відпочивальниками той дурнуватий Грицько. Корів сьогодні пасти не пішов, то погнала їх його мати. Їй уже вісім десятків, а довелося брати палицю в руки та йти на роботу, бо той дурень цілу ніч пиячив біля річки. Та чому б йому не пити, коли задарма пригощають?! З його сміються, як з пришелепуватого, а він гигикає та й усе!

– А вам до Грицька яке діло? Чи його глотки жаль? – запитала Софійка та знітилася, бо на неї з-під лоба суворо зиркнув дід (чого, мовляв, перебиваєш людину?).

– Це я до того, щоб ви, люди добрі, зрозуміли, що там коїлося, – продовжила бабця. – Ті мажори напоїли його ще з вечора, змусили за пляшку горілки роздягтися догола й бігати берегом там, де жінки обмивалися в річці.

– Тьху, – сплюнув дід. – Гидота!

Соня посміхнулася:

– Що тут дивного? Грицько великим розумом ніколи не вирізнявся.

– Це ще нічого. А вранці припнула я на луках козу. Знайшла місце, де трави побільше й полишила свою Дашку. Чи ж перший раз я це робила? Все життя тримала кіз, припинала їх на лузі та не мала ніякого клопоту. Коли прибігає до мене Маруська Шершнева та й кричить, щоб бігла до річки, бо мою козу мажори замордують. Я так летіла, що ледь дух не спустила. Та й нагодилася вчасно. Головному з них заманулося спробувати козячого молока, то й послав Грицька доїти Дашку. А звідки в неї те молоко? – баба Параска знову схлипнула. – Він, звірюка, замучив козу до такого, що в неї кров з дійок пішла! Тоді мажори змусили Грицька ті краплі молока з кров’ю випити, а самі ржали з нього та на кіно знімали.

– Та чи вони зовсім з глузду з’їхали? – обурився дід Андрій так, що аж змінився в обличчі. – Хіба ж можна так над невинною твариною знущатися?!

– Це ще не все. Ви послухайте, що їм ще забажалося, – стара попестила рукою шию Дашки, що стояла смирно, опустивши голову. – Тому головному мажору забажалося покататися на козі. Він наказав своїм друзям знімати його на кіно, а Грицьку – тягнути мотузка з Дашкою. Сам, покидьок такий, сів на козу, а та одразу і впала на ноги. Бідненька моя, чи втримала б вона на собі того слона? – похитала головою стара. – Я вже думала, що й хребта їй зламав, та, дякувати Богові, лише шкутильгає. Напевне, ногу підвернула.

– Ти диви, що вони творять! Думають, що грошей багато, то все їм дозволено? – дід аж скипів. – І на їх управа знайдеться! Йди до міліції, пиши заяву. Не треба цю погань боятися!

– І піду! Піду й напишу! Все про них розкажу! – підбадьорилася стара. – Ось лише відведу Дашку додому та піду до дільничного. Доки вони будуть тут бешкетувати? Настав час покласти цьому край.

Розділ 11

Софійка за день всі очі прогледіла на дорогу, виглядаючи Сашка. Наближався вечір, а його все ще не було. Дівчина набирала його номер телефону без упину, але занудний голос повторював, що зв’язку з абонентом нема. Дівчина стривожилася не на жарт та почала розмірковувати, що ж могло трапитися. Спочатку вона подумала, що Сашко хоче з’явитися зненацька, саме тоді, коли вона не чекає, зробивши маленький приємний сюрприз. Але коли до саду почали нишком прокрадатися вечірні сутінки, до душі прийшла справжня тривога. Щось зсередини підказало розгубленій дівчині, що Сашко сьогодні не приїде. Він завжди дотримувався даного слова. Він обіцяв їй сьогодні зустріч, але не приїхав. Чому? Що трапилося? Хто або що стали на заваді такій довгоочікуваній зустрічі? Думки про те, що коханий її покинув, дівчина відкинула одразу. Такого взагалі не могло бути. Не лише бути, а й приснитися у страшному сні. Він кохав її, палко, ніжно, як і вона його – Софійка стовідсотково була у цьому впевнена. Виходить, щось трапилося. Відбулася якась подія, що завадила Сашкові приїхати на зустріч. Але чому ж він не зателефонував? Не попередив її? Вона б зрозуміла та чекала б стільки, скільки було б потрібно. Різні думки буйно вирували в її гарячій уяві, змушуючи серце в грудях шалено калататися. Був не страх від того, що її покинули – лише збентеження від несподіванки.

Дівчина здоїла корову й ненароком зачепила ногою відро з молоком. Воно жалісливо дзенькнуло та на землю вилилася біла рідина. З розпачу Софійка невтішно розплакалася.

– Не переймайся, доню, – почула вона поруч заспокійливий голос діда. – Грець з ним, з тим молоком! Чи ми голодні сидимо? Чи нема чого поїсти? Є кусень хліба на столі, дякувати Богові.

Софійка підняла на діда очі, повні сліз.

– Сьогодні мав приїхати Сашко, – ледь видавила з себе дівчина, бо горло стисли спазми. Вони заважали не лише говорити, а й дихати та думати.

– Він на службі, доню, сама розумієш.

– Так. Але він не попередив мене, не зателефонував. Це так несхоже на нього.

– Напевне, сьогодні не мав такої змоги, – заспокоїв дід. – Або приїде завтра вранці. Ось побачиш! Так, напевно, приїде завтра!

Соня кивнула головою, спробувала посміхнутися.

– А зараз йди спати, бо наревешся – ніс буде великий та червоний. Хто тебе таку довгоносу любити буде?

Софійка постелила дідові постіль та пішла зачиняти хлів та хвіртку. Вийшовши на ґанок, здригнулася від несподіванки. За столом, під яблунею сидів на лавці Стас. Він нахабнувато посміхнувся та, взявши з вази червонобоке яблуко, з хрумом відкусив його, почав жувати. У Соні перехопило подих від гніву. Він посмів простягти свої лапи до яблук, які вона приготувала для Сашка!

– Ти! Ти! Ти! – випалила Соня, задихаючись. – Як ти посмів?!

Вона вихопила з рук Стаса яблуко так швидко, що той не встиг й оком кліпнути.

– Не чемно, селяночко, – нахабно сказав він та посміхнувся.

– Ти, нахабо, геть звідси! – Софійка пожбурила в кущі надкушене яблуко як якусь потвору та тицьнула пальцем у бік хвіртки. – Негайно йди з мого двору!

– Тобі шкода червивого яблука для гостя?

– Ці яблука не для тебе!

– А для кого ж? Для твого старого? Так у нього ж зубів немає.

– Для мого хлопця. Зрозумів?

– І де ж він? Чому не їсть яблука, які ти для нього підготувала?

– Бо завтра приїздить і буде їсти скільки заманеться.

– Більше нема чим нагодувати свого милого?

– Не твої справи. Я сказала хобі чітко та зрозуміло: йди з мого двору. І не лише з двору. Йди геть з мого життя раз і назавжди, – ледь стримуючи себе, спокійно, але чітко, сказала дівчина.

– Піду лише з тобою.

– Що ти за людина?! Я тобі кажу, що у мене є хлопець і ми кохаємо одне одного. Що тобі ще сказати? Як тобі сказати, щоб ти це зрозумів?

– Один вечір.

– Що один вечір? – Софійка не зрозуміла.

– Проведемо один вечір разом і ти побачили сама, що я вмію бути ніжним та ласкавим. Можливо, після цієї ночі ти не захочеш і чути про свого Сашка.

– Ти здурів, – Соня посміхнулася. – Я кохаю його. І це – на все життя.

– Добре. Одна шалена ніч кохання зі мною, а завтра приїде твій Сашко і ти проведеш з ним решту свого життя.

– Навіжений! Божевільний!

– Так. Нехай буде так, – погодився Стас. – Я дозволяю тобі обзивати мене як завгодно. Зваж, лише тобі, перший раз у своєму житті, я спокійно даю змогу мене крити усіма поганими словами. Я згоден на все заради однієї ночі любові з тобою. Уявляєш, ти будеш жити зі своїм хлопцем, а ночами згадувати наше коротке, але таке палке кохання? Ця маленька таємниця буде тебе збуджувати, коли коханий чоловік приїсться, як щоденний борщ та остогидне. Навіть все гарне рано чи пізно стає остогидлим.

– Я не хочу слухати ахінею, яку ти несеш. Йди звідси.

– Виходь за мене заміж. Хочеш? Знаю, що хочеш.

– Ти зовсім дурний, – дівчина зневажливо посміхнулася. – Самозакоханий Нарцис. Чуєш і бачиш лише себе. Та й кохаєш ти лише свою персону.

– У мене під Києвом власний будинок. Будеш жити в такій розкоші, що тобі й не снилося. Я подарую тобі коштовності такі, які ти забажаєш…

– Своїми теревенями ти відбираєш у мене час сну.

– Хіба можна спати, коли ти така молода та гарна? Спати треба на пенсії, а зараз брати від життя все, що можна.

– Послухай, – Софійка зітхнула, бо відчула, що у неї уривається терпець. – Я живу у селі, де всі про всіх все знають. Мені не потрібні розмови про те, що ти до мене ходиш. Я тебе не кликала, то йди туди, звідки прийшов. І давай припинимо ці пусті розмови.

– Ніхто нічого не дізнається, – зашепотів Стас і у нього від збудження заблищали очі. Він підхопився, підійшов до Соні так близько, що відчув її п’янкий запах медових яблук. – Я піду, а ти вийдеш пізніше. Ми зустрінемося за селом… – Стас ледь стримував себе, щоб не вхопити в обійми дівчину, вткнутися обличчям в її волосся, що пахло якимись квітами, медом, стиглими яблуками та ще чимось таким, від чого йшла обертом голова. – Ти не пожалкуєш…

– Все! Мені набридло! – обірвала його Софійка. – Я зараз покличу діда!

Стас зробив крок назад. Не тому, що злякався погроз дівчини. Він мав опанувати себе, відірватися від її чар молодості та свіжості.

– Гадаєш, мені немає з ким провести ніч?

– Мені байдуже. Я хочу лише одного – спокою.

– Я навіть знаю, з ким я буду сьогодні кохатися, – сказав він. – Є у мене слушна думка. Насправді, мені такі дівчата ніколи не подобалися. Вона товста й огидна, як твоя корова. Ні, твоя корова виглядає більш привабливою, ніж вона. Але що вдієш? Доведеться зламати її цнотливість задля того, щоб тебе трохи позлити. Можливо, тоді ти станеш поступливішою.

– Помрій!

– Впевнений, що ту дівку не доведеться довго, як тебе, вмовляти.

– Ну то й добре. Йди вже геть!

– А мені здавалося, що доля подружки Олесі тобі не байдужа, – ніби ненароком промовив Стас.

– Що?! – в обличчя Софійки хлюпнула гаряча хвиля. – Не смій її чіпати! Чуєш?!

– А що робити? – Стас театрально знизав плечима.

– Якщо… Якщо… Якщо ти її скривдиш, я тебе…

– Що зробиш?

– Вб’ю! – з гнівом випалила Соня.

– Ні, не вб’єш. Брешеш все. І те, що завтра приїздить твій Сашко ти теж брешеш. Він не приїхав сьогодні, але мав би…

Соня відчула, як весь світ почав кружляти довкола та земля захиталася під ногами.

– Ти?! Що… Ти що з ним зробив?! – тремтячим впалим голосом запитала вона.

– Нічого. Чому так зблідла? Не вистачало, щоб я бруднив руки. Чи не бігала ти до баби Параски домовлятися про її квартиранта? Бачиш, я все знаю. Він тебе покинув, а тепер покидаю я, бо мене чекають захоплюючі пригоди з товстою селючкою Олесею. Напевне, буде дуже весело. Бувай! – Стас кивнув рукою та швидко пішов з двору.

– Погань! – кинула йому навздогін дівчина, дивлячись, як в сутіні розчинилася постать хлопця.

…Софійці не спалося. Душу поступово, але наполегливо заповнювала якась дивна невиразність почуття та неозначеність смутку. Дивлячись у відчинене вікно, вона спостерігала, як помалу з-за верхівок дерев у саду ліниво викочувався величезний червоний місяць. Він з цікавістю заглянув у кімнату, де в тривозі лежала на ліжку дівчина. Її золотаве волосся розсипалося хвилями по подушці, а в широко відкритих очах застигли смуток, тривога та надія одночасно. А у дворі на столі стояла ваза з червоними, ніби щойно натертими воском, блискучими яблуками…

Розділ 12

Андрій Андрійович останнім часом геть втратив спокій. Він вже лаяв себе, що дав пораду Стасові поїхати на відпочинок до села. Знаючи вдачу сина, його здатність вляпуватися в якесь лайно, чоловік відчував, що ця поїздка Стаса добром не закінчиться. Тому він часто, по кілька разів на день телефонував синові, але той або не брав слухавку, або грубо відповідав, щоб не заважав йому відпочивати.

Цю ніч до Андрія Андрійовича знову не йшов сон. Він прийняв на ніч пігулку снодійного, але даремно. В голові знову і знову мимоволі прокручувалося все його життя, починаючи від дня весілля. Він одружився по любові з Мариною одразу після інституту. Тоді вона була миловидною брюнеткою з темними очима та тоненькою осиною талією. Спочатку все у них було добре. Він працював вдень і вночі, цілком віддаючись роботі, не шкодуючи ані здоров’я, ані часу. Андрій Андрійович швидко просувався службовими сходами вгору. Він рухався, не помічаючи, як Марина від нього відсувалася. Чи був зовсім сліпий, чи заклопотаний справами – тепер не розберешся. Схаменувся тоді, коли пройшло п’ятнадцять років подружнього життя. У нього були свої жінки на одну ніч, у неї – коханець. Коли зрозумів, що йдуть вони по життю поруч, але паралельними дорогами, що не сходяться разом, схопився за голову, але було пізно. Їхній шлюб перетворився на щоденні тортури, а Марина – на товсту та грубу жінку. До того часу його дружина жодного разу не вагітніла. Андрій Андрійович зрозумів, що вони живуть окремими життями, бо немає тієї ниточки, щоб їх поєднувала – дитини. Він наполіг на обстеженні у лікарні їх обох. Вирок був невтішним – Марина не могла мати дітей. Ще кілька років йому знадобилося, щоб вмовити дружину усиновити дитину. Вона погодилася. Чи то був благородний жест, чи в знак подяки за багато років безтурботного життя, яке він їй забезпечив, чи прокинулися у неї сплячі материнські почуття – він не знав. Але був безмежно щасливий, коли зателефонував за його проханням знайомий лікар з пологового будинку та сказав, що одна жінка відмовилася від немовляти, тож можна приїхати подивитися на дитину.

Андрій Андрійович добре, на все життя, запам’ятав цей день. Він вперше побачив маленького Стаса. Дитинча було й справді гарнесеньке: пухкеньке, живеньке, з ямочками на рожевих щічках. Марина одразу ж погодилася забрати хлопчика і незабаром їх дім наповнився новими турботами. Поява дитини в сім’ї на деякий час їх знову зблизила. Андрію Андрійовичу з дружиною та немовлям довелося переїхати до іншого міста, покинувши тепле місце на роботі, але він не шкодував. Кожного дня він тепер поспішав додому, щоб швидше побачити сина. Він давав йому все, що той хотів, не помічаючи, що дитина росте розбалуваною, непокірною та невдячною. І знову він був сліпий від батьківської любові. Знову наступив вдруге на одні й ті ж граблі. Дружина поступово відійшла від нього. Спочатку в дитячу кімнату на ніч, потім – в іншу кімнату, у своє, окреме ліжко. Навіть, не у ліжко, а у своє, невідоме йому життя.

Коли Стас підріс та почав влипати в різні халепи, до щоденних чвар та непорозумінь у його бік посипалися докори. Марина звинувачувала чоловіка у тому, що не потрібно було брати немовля, треба було взяти в сім'ю підлітка, у якого б уже мав бути сформований характер. «Гени, – любила вона повторювати, – У хлопчика погані гени від батьків».

Можливо, вона мала рацію.

Андрій Андрійович пам’ятає, як у пологовому будинку в той пам’ятний, такий світлий, сонячний та радісний день він розмовляв з лікарем у фойє. Лікар розповів, що жінка, яка народила Стаса, походженням з села. Вона приховувала вагітність, бо не мала чоловіка та можливості виховати дитину. До того ж, в неї вже була одна дитина, яка теж зростала без батька. Жінка вирішила відмовитися від дитини, щоб не осоромитися перед односельцями. В цей час породілля вийшла з лікарні і лікар показав її Андрію Андрійовичу. Він бачив її лише якусь мить, але назавжди запам’ятав її: гарна, струнка, з довгим золотавим, напрочуд блискучим та хвилястим волоссям. Тоді він був спокійним, бо своїми очима побачив матір хлопчика і впевнився, що та не інвалід, а напрочуд красива та здорова жінка. Лише з роками, коли Стас зовсім відбився від рук та його поведінка стала неконтрольованою, Андрію Андрійовичу спало на думку більше дізнатися про що жінку. Він навіть сам не знав, навіщо це йому, але бажання знову побачити біологічну матір Стаса, дізнатися все про неї було надзвичайно невгамовним. Чоловік не став довіряти свої думки дружині, бо між ними вже давно не було порозуміння. Дізнатися, де живе ця жінка, було для нього неважко. Однієї днини Андрій Андрійович плюнув на всі невідкладні справи, бо вони були нескінчені, та нишком поїхав до села, де мешкала біологічна мати Стаса.

Він кілька разів проїздив повз її хату, але так і не зупинився. Суворий прокурор великого міста змалодушничав перед незнайомою селянкою, так і не наважившись зайти до будинку. Зараз йому було соромно перед самим собою за боягузтво. Так, він злякався. Боявся почути щось погане про що жінку, про її невідомого чоловіка. Він залишив собі надію, що рано чи пізно Стас зрозуміє, як він його любить та скільки сил віддав для того, щоб син ні в чому не міг собі відмовити. «Все буде добре, – втішав себе Андрій Андрійович, повертаючись додому. – Все минеться. Хлопець перебіситься та все буде добре».

Того дня Андрій Андрійович, поринувши у свої думки, не помітив, як збився з дороги, що траплялося вкрай рідко. Він потрапив на дорогу, що проходила повз тихої річки, що ховалася серед натовпу кучерявих верб. Стомлений чоловік зупинився та вийшов з автівки, щоб скупатися. Місцина так йому сподобалася, що пізніше він розповів про неї синові та на свій клопіт запропонував йому поїхати туди відпочити.