Текст книги "Зорі, що купаються у річці"
Автор книги: Світлана Талан
Жанр:
Современная проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 13 страниц)
Розділ 22
Софійка їхала до незнайомого села під назвою Олександрівка. Трясучись у старенькому «ПАЗІ» по грунтовій дорозі, вона до цього часу дуже хвилювалася та не могла зрозуміти, як у неї вистачило сил зробити такий вирішальний крок.
У Олександрівці жила її мати Агафонова Ольга Андріївна. Що вона знала про неї, окрім прізвища, ім’я та по-батькові? Майже нічого. Лише те, що та колись вела розпутне життя. Але це було давно. А час має властивість змінювати людей. Можливо, мати вже шкодує, що так вчинила з нею?
А ще Соню хвилювало те, що доведеться, можливо, вперше в житті звернутися до незнайомої жінки зі словом «мама». Від цієї думки ставало якось лячно. Таке просте, а водночас, складне слово «мама».
Дівчина зійшла на зупинці й огляділася навколо, підставивши під вітерець своє обличчя. Село було перед очима, як на долоні, бо зупинка була на пагорбі, а хатини розкинулися, розляглися вздовж дороги, розсипалися по балці, потонули у зелені з домішками золотавого кольору. Десь внизу блищала на сонці невеличка річечка, яка згори здавалася тихою та спокійною.
Софійка угледіла чоловіка, який йшов дорогою. Вона підійшла до нього, як водиться в селі, привіталася, запитала, де живе Агафонова Ольга. Той розповів, як знайти її хату, й Соня пішла понад будинками. За дерев'яним парканом вона побачила невеличку хатку, яку, мов гігантська парасолька, накривала величезна липа. У грудях шалено калатало серце, коли Соня зважилася постукати залізною клямкою.
– Є хтось вдома? – погукала дівчина чужим, дрижачим голосом. Загавкав песик, і на подвір’ї з’явилася вона, її мати. Сумнівів ніяких не було. Таке ж золотаве хвилясте волосся, як і у Соні, така ж худенька, дуже схожа на Соню, але під очима синюваті кола, лице не свіже, жовте, змарніле. Напевне, жінка одразу пізнала гостю. Вона завмерла посеред двору, потім чомусь почала швидко-швидко терти руки фартухом.
– Можна? – Софійка першою опанувала себе.
Жінка підійшла, відчинила хвіртку й одразу кинулася обнімати дівчину.
– Соню, Соню, – повторювала вона та почала плакати. – Доню моя…
Серце дівчини наповнилося щемом. Дівчина в що хвилину пошкодувала, що не приїхала раніше. Жінка їй здалася такою безпорадною, нещасливою та сумною.
– Ходімо, ходімо до хати, – запросила вона. – Шарику, перестань лапати! А кістка тобі в глотку! Не звертай на нього, Соню, уваги, він не кусається.
Софійка зайшла до хати й у ніс одразу ж вдарив стійкий запах перегару.
– Не звертай уваги, – сказала жінка. – У нас не прибрано. Ми ж не чекали гостей. А у селі, сама розумієш, роботи непочатий край.
Жінка заметушилася, згрібаючи розкиданий брудний одяг зі стільців. На розкиданому ліжку стара ватяна ковдра без пішви,[Пішва – підодіяльник] на столі – пожовклі газети, недопита пляшка горілки, старі, жовті перестиглі огірки та заляпані брудними пальцями чашки.
– Ну, як ти, доню? – жінка сіла напроти.
Лише тепер Софійка побачила, як багато зморшок на її жовтому обличчі, а під очима сині кола. Жінці ще не було й сорока років, а вона виглядала на всі шістдесят.
– Я? Потихеньку. А як… ви?
– Ми? Теж помаленьку. Чоловік на роботі, ходить на шабашки. Знаєш же, як воно зараз. Роботи путньої не знайдеш, то ходить на будівництво, підсобою працює. А ти вивчилася? У місто виїхала?
– Ні. Живу, де й жила.
– До цього часу у селі? У тій самій хаті?
– Так.
– Заміжня? Дітки є?
– Ще немає.
– Овва! Яка красуня й одна? А хлопець у тебе є?
– Є.
– То онуків скоро чекати?
– Побачимо, – відказала Соня й знизала плечима.
– Знаєш, доню, ти на мене зла не тримай. Я не винна, що так життя склалося.
– Я не тримаю.
– Одним випадає доля гарна, живуть все життя, як сир у маслі купаються, а мені… Така у мене доля. Молодець, що приїхала. Справді, ти – молодчина. Я довго чекала на нашу зустріч.
Софійка дивилася на матір, намагаючись зрозуміти, чи та з нею щира, але не могла стримати хвилювання і нічогісінько не розуміла.
– Чому ж ви не приїхали до мене?
– Чому? Чому? – жінка схлипнула, налила собі у брудну чашку горілки. – Будеш?
– Ні. Я не п’ю.
– А за зустріч? Чи ти не рада мені? – запитала жінка та, не чекаючи відповіді, перехилила чашку. Вона скривилася, поморщила носа, відкусила шматок огірка й одразу ж виплюнула на газету. – Гіркий! Бачиш, до чого дожилися? Поїсти в хаті нема чого. Може, вип’єш? За компанію, лише п’ять крапель.
– Ні, дякую. Так чому ж ви до мене не приїжджали? – Софійка повторила запитання, відповідь на яке чекала стільки років.
– Куди їхати? До батька, який мене не хотів бачити? Він вигнав мене, як собаку, бо, бачите, йому не подобалося, як я живу. А я хотіла жити так, як мені до вподоби. Чи я не так кажу?
– У вас була я.
Жінка налила собі ще, випила, вже не закусуючи.
– Чи ти думаєш, що я не пам’ятала про тебе? Я про тебе лягала спати та вставала весь час думаючи. І про Петруся ніколи не забувала, – жінка розпустила нюні.
– Про Петруся? Хто він такий?
– Це я його так назвала, – вона витерла сльози долонею. – Свого синочка, твого братика. А взагалі, офіційно, коли я його полишила, то він ще не мав імені.
– Де… Де ви його полишили? – впалим голосом запитала Соня.
– Де? Де? В пологовому будинку. Де ще можна? – буркнула жінка. – Тільки ти про це нікому на селі ані гу-гу. А то я підпила, розпустила язика. Добре?
– Добре. У мене, виходить, є рідний брат?!
– Десь є. Я не знаю де він, з ким він. Розумієш, доню, я тобі розповім все, як на сповіді. Ти мене, як жінка, зрозумієш. Мені треба висловитися, виплакатися, комусь пожалітися, бо камінь на душі маю. Якби не вона, – жінка кивнула на пляшку, – збожеволіла б давно. Я вже жила зі своїм Миколою, коли трапилося так, що завагітніла. Спочатку все було добре, а потім він як сказився. Не моя, каже, дитина у тебе буде і все! Аборт робити вже запізно було, то я й приховувала від сусідів свою вагітність. Жаль було Пєтєчку залишати у пологовому будинку, жаль. Гарний був хлопчик, красивий, повненький, чорнявий. Так, не рудий, як ми з тобою, а чорнявий – це я точно пам'ятаю. Він на три роки молодший тебе, так, точно на три.
– І ви його полишили там?
– А що мені було робити? Микола сказав, що краще нехай держава виховає дитину, аніж я його колись придушу. Я вчинила правильно. Чи не так?
Жінка вилила в чашку останню горілку, покрутила у руках порожню пляшку, випила, задоволено прицмокнула.
– Спочатку я гадала, що перебіситься мій Микола та й заспокоїться, а я тоді поїду та заберу синочка додому. Поїхала я до міста десь за місяць, щоб навідати дитину. Приїжджаю і дізнаюся, що його вже усиновила якась заможна родина.
З жінки знову полилися горохом п'яні сльози.
– Тепер я не знаю, де мій Пєтєчка, а, може, він і не Пєтєчка, то грець з ним! Що було, то було. Ти як, доню?
– Я-то добре, а ось дідусь – не дуже.
– Помер?
– У нього інсульт. Лежить прикований до ліжка. На лікування потрібно багато грошей, то я приїхала до вас просити допомоги, – одним подихом випалила Софійка.
– Так ось, чого ти приїхала, – жінка похитала головою. – Грошей просити, – помовчала. – А я думала, що захотіла рідну матір побачити, запитати, чи добре їй мається, чи не потрібна яка поміч.
– Якщо зараз не продовжити лікування, то дідусь може назавжди залишитися лежати у ліжку, – не зважаючи на її докір, продовжувала Соня. – Мені дуже потрібні гроші на ліки.
– Ти працюєш?
– Так. Звичайно ж.
– Де?
– Поштаркою.
– Зарплатню отримуєш?
– Звичайно. Але я вже взяла в борг під зарплатню. Мені ще потрібні гроші.
– А я не працюю. І не тому, що лінива. Я до роботи хвацька! Тобі дід говорив про це?
– Так.
– А ще що розказував? Що я розпусниця?
– Це неважливо, принаймні, зараз.
– А я не розпусниця. Я хотіла простого жіночого щастя. Мені хотілося, щоб мене кохали, щоб я його кохала. Я не винна, що на моєму шляху одні бидла попадалися. Чи я винна? Ось скажи мені, доню, в чому моя провина? – жінка дихала перегаром в обличчя дівчини. Та не витримала, відсунулася від неї якнайдалі.
– Мій дідусь, ваш батько, зараз потребує невідкладної допомоги.
– У мене немає грошей. Нема і все! Де ж я їх візьму? Микола що заробить, то все його. А я що? Я – ніщо, так, пусте місце.
– Воно й видно, – тихо сказала Софійка, а вголос промовила: – Виходить, ви мені нічим не допоможете?
– І рада б, доню, та нема чим. Хочеш, я тобі картоплі внесу?
– Дякую, у нас своєї вдосталь, – Соня піднялася. – Я, напевне, піду.
– Добре, добре. Воно, можливо, й на краще. Допомогти я тобі не зможу, а ось про тебе мій Микола не знає. Навіщо йому все знати? Менше знає – краще спить. Чи не так, доню? – засміялася жінка, показавши відсутність передніх зубів.
Соня нічого не промовила у відповідь. Вона ще не знала, що робитиме далі, але те, що ніколи в житті не зможе назвати цю жінку матір’ю – знала напевне.
Жінка провела Софійку до хвіртки.
– Автобус буде за півгодини, – сказала вона. – Тобі не доведеться довго чекати. Доки дійдеш нагору, то він і прийде. А Миколі я скажу, що до мене родичка приїздила, бо сусіди все геть розплещуть. Ти не проти?
– Добре, – кивнула Соня.
Дівчина зупинилася, обернулася.
– Приїздіть до нас.
– Ага, – закивала жінка головою – Колись, коли будуть гроші на дорогу, Приїду.
– До побачення, – сказала Соня й пішла по дорозі. Вона знала, що мати ніколи до них не приїде.
– Соню! – окликнула її жінка.
Соня завмерла, чекаючи на теплі, жадані слова, повільно повернулася.
– Доню, ти не можеш дати мені на «маленьку»? В борг.
– На що? – спочатку Софійка не зрозуміла, про що йде мова.
– На «маленьку» самогоннику. Розумієш, мій прийде додому пізно, а в мене після вчорашнього так болить голова…, – жінка якось винувато посміхалася.
– Можу дати пігулку, – сказала Соня холодно та, не чекаючи відповіді, пішла геть.
Повертаючись додому, дівчина намагалася не думати про матір, щоб не краяти собі серце. Вона розмірковувала, де ще можна попрохати в борг. Майнула думка продати корову, та Софійка одразу ж відкинула цю думку. Кожного ранку вона здавала молоко. За нього платили мало, але щодня в домі була жива копійчина. Треба було знайти якійсь вихід. Вона повинна його знайти! Просто мусила!
…Коли вечір поклав тихі тіні на подвір’я та затишний сад, у дворі маячила одинока постать дівчини. Софійка дивилася в темне небо, де щербатий місяць рясно розсипав зорі по чорному полю. Там були дві яскраві зірочки. «Зараз вони, напевне, купаються в річці, – думала дівчина. – Можливо, на них в цей час теж дивиться мій коханий та думає про мене»…
Розділ 23
У Софійки не було іншого виходу. Рано вранці вона поцілувала сухеньку, безвольну, з покрученими суглобами руку діда та вислизнула з хати. Цього чудового сонячного дня заради спасіння дідуся вона стала жебрачкою. Дівчина йшла від хати до хати, як і кожного дня, коли розносила по домівках листи, газети та журнали. Зараз вона не давала, а просила. Прохала людей допомогти, хто чим може. І люди давали дівчині гроші. Хто протягував п’ять гривень і, ніби вибачаючись, говорив, що не може дати більше. Хтось давав дві-три гривні та сором’язливо відводив очі в бік. Інші не шкодували останнього та віддавали все, до послідньої копійчини. Дівчина була вдячна кожній копійці, розуміючи, що більшість жителів села у скрутному матеріальному становищі. Тут залишилися жити в основному люди похилого віку з мізерними пенсіями. Лише у кого ще залишилися сили тримати хоча б якесь господарство жили трохи ліпше. А хто ніс на собі тягар більшого господарства робили це заради допомоги своїм дітям, які випурхнули з рідного села та поїхали шукати кращої долі у великих містах.
Софійці було безмежно соромно та прикро. Ніколи в своєму житті дівчина не відчувала себе такою приниженою. Сором пік зсередини, вона червоніла, ніяково кліпала очима, заїкалася, але не забувала щиро дякувати односельцям. Зважитися на такий відчайдушний крок змусила її біда. Їй потрібно було будь-яким чином підняти з ліжка хворого дідуся, щоб потім поїхати до коханого. Він, як і дід, потребував її допомоги – це Соня знала напевно. Вона навіть уявити не могла, що з ним трапилося, але в тому, що коханий був у біді, дівчина ані на крихти не сумнівалася.
І вона знову йшла від хати до хати, спотикаючись, бо все хиталося навколо, з червоними від жару щоками, нічого не бачачи перед собою від сліз, що застилали весь білий світ. Гроші, що подавали люди, швидко клала до сумочки, бо обпікали долоні. Гроші жебрачки.
Софійка не оминула садибу Олексія Павловича. Чоловік в цей час сидів на балконі другого поверху свого новозбудованого будинку, підставивши обличчя приємним теплим промінцям сонця. У дворі поралася його дружина, до якої Софійка звернулася з проханням допомогти. Голова добре чув прохання дівчини. Він невдоволено покинув своє тепле містечко та спустився вниз. Підізвавши жінку, Олексій Павлович пошепки дав їй якусь вказівку. Та хутко кудись побігла та швидко повернулася з грошима в руках.
– Тут сто гривень, – сказала жінка голосно і вже тихо додала: – А це від мене, бери, але так, щоб він не почув.
Жінка тицьнула дівчині дві купюри по двісті гривень. Соня з вдячністю подивилася на жінку, вголос подякувала, ненароком кинувши погляд на балкон. Олексій Павлович вже сидів на своєму улюбленому місці в шезлонзі в блаженстві прикривши очі…
Дівчина одразу ж побігла до аптеки та накупила ліків для діда. Також заскочила до фельдшерки та заплатила тій наперед на цілий тиждень. Прийшовши додому, Софійка перерахувала решту грошей та сховала у шухляду стола на чорний день.
Лише після цього вона відчула, що дуже-дуже стомилася. Втома сковувала все її тіло. Були несамовито важкі руки, ноги, тіло, голова і навіть повіки. Не залишилося сил навіть для того, щоб відкрити очі. Сидячи в кріслі, дівчина відчула, що попала в міцні обійми сну. Вона зробила надзусилля, щоб підняти важкі повіки, але марно…
Розділ 24
Софійці наснилася зоряна тиха ніч. Вона та Сашко біля річки сидять на похиленій вербі. Слів не потрібно. Та чи потрібні вони закоханим? Кохання не потребує красивих слів, воно вміє говорити серцем, душею, очима. Їм все зрозуміло і так. Як же добре бути поруч одне одного, відчувати тепло тіла, вслуховуватися у подих, вгадувати думки! Вона чує, як б’ється серце її коханого, як стугонить у грудях її власне. Ось їхнє дихання зливається в одне тіло і вже замість стукоту двох сердець з’являється одне на двох. Чи, можливо, вони так б’ються в унісон?
Дві бешкетниці-зірки, майнувши у небі золотавими хвостами, пірнають у воду, виниряють і знову пірнають. Софійка готова закластися, що чула їх голоси, схожі на звуки тонкоголосого дзвіночка. Зірки щасливо сміються, бо їм дуже добре. І Соні теж добре. Бо поруч – надійне плече Сашка та у них одне на двох серце. Але її хтось кличе. Софійка не хоче, щоб хтось заважав їхньому щастю. «Напевне, – думає вона, – мені здалося». Ти чий це голос? Він знайомий до болю, до щему в серці, але чомусь дуже тихий та хрипкий.
– Дзиго, дзиґо, – повторює голос кілька разів.
Дівчина десь чула цей голос, він знайомий їй до болю, до щему в серці. Вона намагається згадати чий це голос, але сон знову стискає її в своїх обіймах. «Треба прокинутися та згадати», – мигає у підсвідомості, але відкрити очі сил не вистачає. Чому такі важкі повіки? І чому цей голос заважає їй спати? Чи не можна дати їй спокій хоча б ще на кілька хвилинок?
– Дзиґо, дзиґо, – знову кличе знайомий голос, але виснажена дівчина не може підняти важкі повіки та згадати, чий же це голос заважає їй відпочивати. І раптом Соня все згадує. Блискавкою проноситься думка – це кличе її дідусь! Вона прокидається, але не хоче розплющувати очі. Сон прекрасний – реальність така гнітюча. Як шкода, що сон так швидко минув!
– Дзиго, – чує вона, але все ще думає, що це продовження сну, бо вже свідомо розуміє, що дідусь скований паралічем та не може говорити.
– Дзиго.
Софійка розплющує очі та швидко підхоплюється з місця. Сну, втоми як і не було. Вона дивиться на обличчя діда та не вірить своїм очам. На неї дивиться дідусь, а на його змарнілому обличчі грає легенька, така довгоочікувана посмішка. Соня все ще не йме віри та протирає очі руками.
– Дзиго, – знову повторює дід. – От соня!
– Дідусю, – Соня зрозуміла, що це не сон, до неї наяву звертається дідусь!
Дівчина впала на коліна перед ліжком, почала цілувати натруджені руки, такі рідні зморшки на обличчі.
– Діду, діду, дідусю, – без кінця повторювала вона, не в силах нічого більше сказати. Вона сміялася та одночасно плакала від щастя.
– Ну, досить, досить, – каже тихенько дідусь. – Від твоїх сліз другий потоп почнеться.
Помітно, що слова дідусеві даються ще важко, вони нечіткі, але хіба це важливо?
– Діду, – нарешті Соня опановує себе та свариться пальцем. – Якщо ти ще раз надумаєш мене так лякати… Якщо ти…
– Що тоді мені буде? – дід намагається посміхнутися.
– Я тебе відшмагаю, як шкідливого кота! – випалює Софійка. – Не смій більше так робити! Ти чуєш мене? Усе зрозумів, чи ще раз повторити?
– І довго я лежу правцем?
– Не дуже, – відповідає Соня та знову сміється й плаче.
До самого вечора вони розмовляли. Софійка не хотіла розповідати дідові про те, як просила по селу гроші, ходячи в прямому сенсі з протягнутою рукою, як їздила до вже колишньої подруги, яку поміч надав голова сільради.
– Мені ще б Ольгу побачити, – дідусь вперше назвав свою дочку по йменню, а не сказав «твою матір».
– Я була у неї, – зізналася Софійка. – У неї все добре. Вона сумує за тобою та дуже хоче побачити.
– Чому ж сама не приїхала?
Софійці крутилося на язиці збрехати дідові, що та приїздила його навідати, коли він був непритомний, але одразу ж згадала бабу Параску. Та все знає, і брехня буде розкрита, а Соні менше всього хотілося засмучувати дідуся, який, можна сказати, повернувся з того світу.
– Розумієш, як на лиху годину, вона підвернула ногу, – мовила вона тихо. – Нічого страшного, але тільки зможе на неї ставати, одразу ж приїздить до нас. Вона дуже шкодує, що так повелася… з нами. Навіть грошей дала тобі… трішки.
Софійка не хотіла брехати, але так кортіло потішити дідуся! Вона взагалі не вміла брехати, але зараз зробила це чи не вперше в житті. Збрехала та, на свій подив, навіть не почервоніла, не відчула докору сумління.
– Справді? – запитав дід і в цьому слові було стільки задоволення, що Соня ладна була брехати ще й ще.
– Не дуже велику суму, – продовжила дівчина. – Бо я не могла забрати усі гроші, бачачи, що у неї хвора нога.
– Правильно вчинила.
– Я теж так розсудила.
– Як вона живе? Чи є сім’я?
– Звичайно! Чоловік у неї гарний, працьовитий, непитущий. Лише на свято може випити сто грамів і то лише не міцного вина. Він любить «Кагор», каже, що церковне вино не зашкодить здоров’ю.
– Так, так, – задоволено сказав старий. – А яка у них хата?
– Невеличка, але така охайна, чистенька. Затишно у них, як у раю!
Софійка помітила задоволення дідуся. Напевне, розлучення з донькою на довгі роки каменем давило йому груди. Тепер він почув добрі новини. Соня розповідала дідові те, що він хотів почути за довгі часи очікування. Заради цього блаженного задоволення на дідусевому обличчі дівчина зараз ладна була плести, що завгодно! Але коли мова пішла про Сашка, збрехати не могла. Довелося зізнатися, що до цього часу від нього не було жодної звістки.
– Ти впевнена, що він тебе не покинув? – обережно запитав дідусь.
– Так. Серцем відчуваю, – відповіла Соня.
– Тобі треба поїхати до нього та про все дізнатися.
– Обов’язково поїду, але не зараз. На кого ж я тебе покину?
– Обіцяй мені одну річ.
– Обіцяю, – посміхнулася Софійка. – Проси, що завгодно. Сьогодні такий день, що я ні в чому тобі не відмовлю.
– Того дня, коли я самостійно вийду на ганок, ти поїдеш до нього.
– Добре, – Соня ствердно закивала головою.
– Тоді доведеться мені постаратися, – дід посміхнувся. – А то так належався, що всі боки аж тріщать, а сил зовсім немає.
– Будуть, будуть сили, – Соня погладила руку старого. – Тепер у нас з тобою на все знайдуться сили.
Розділ 25
«Добре, що дідусь приліг відпочити», – подумала Софійка, побачивши, як біля їхнього двору різко загальмував, здійнявши стовп дорожнього пилу, чорний «Джип» Стаса.
Вона нишком вийшла з двору, причинивши за собою хвіртку.
– Чого тобі? – невдоволено запитала дівчина Стаса, який поважно вийшов з салону автівки.
– Гарна у мене тачка? – Стас примружив очі, з неприхованою цікавістю розглядаючи Соню.
– Гарна. Що з того?
– У тебе ніколи такої не буде.
– Не велика біда.
– Мені жаль таких, як ти.
– Пожалів вовк кобилу – залишив хвіст та гриву.
– Я не вовк. Хочеш, я подарую тобі свій «Джипик»?
– Не хочу.
– А якщо просто так?
– Ніяк не хочу.
– Чому?!
– Бо від тебе нічого не хочу, – Софійка зробила притиск на словах «від тебе».
– Ось, – Стас покрутив на пальці ключі від автівки. – Я залишаю їх тобі. Документи на «Джип» давати?
– Подавися ти своїми документами й ключами разом! – кинула Соня.
– Якщо не приймеш мій дарунок, то я його спалю.
– Не спалиш, бо жаба задавить.
– Ти так гадаєш?
– І до ворожки ходити не треба.
– Так ти береш подарунок чи мені його спалити зараз же?
Софійка помітила, що у Стаса з’явився якийсь злий, несамовитий вираз на обличчі. Дівчина перелякалася та продумала, що, напевне, перегнула палку.
– Послухай, Стасе, – спокійно сказала Соня. – Ти або п’яний, або навіжений. Не говори дурниць, а їдь своєю дорогою. Поплескали язиками та й досить.
– Я ніколи, запам’ятай, ніколи не плещу язиком. Якщо я щось сказав, то так і буде. Я пропоную тобі без усяких домовленостей прийняти від мене подарунок. Ти береш його?
– Ні, – Софійка похитала головою. – Я піду. Дідусь може прокинутися.
– Стій! – наказав Стас.
Він швидко витяг звідкілясь каністру та швидко почав обливати автівку бензином.
– Отямся, Стасе! – скрикнула не на жах сполохана Соня. – Не роби цього!
– Не робити? – Стас не зважав на її слова. – Як це не робити, коли повинно бути так, як я сказав! Все буде так, як хочу я! Я сказав, що спалю цю кляту тачку, то й нехай горить синім полум’ям! Ти думаєш мені шкода? Ні! Ані трішечки! Я хотів її подарувати тобі, то шкодуй ти, що відмовилася від такого дорогого подарунка! А я ніколи ні про що не шкодував і надалі не буду!
Софійка не встигла нічого сказати, як Стас присів та чиркнув запальничкою. Вогонь швидко побіг доріжкою з бензину, дістався автівки. Соня дико скрикнула.
– Тобі ніхто, чуєш, ніхто в житті не зробить такий подарунок! – несамовитим голосом закричав Стас та швидко побіг до річки.
Він зупинився біля річки, сів на дерев’яне кільце зі спиляної верби, відхекався. Хлопець тремтячими руками дістав цигарку, поліз до кишені за запальничкою. Її там не було. Стас жбурнув цигарку під ноги, з силою її придавив кросівкою. Потім дістав мобільного телефона.
– Привіт, тату, – сказав він. – У мене неприємності, але цього разу я, клянусь тобі, ні в чому не винен… Що сталося? Одна сільська дівиця у мене закохалася по самі вуха. А що я їй міг відповісти, коли у мене є Ірина? Я їй відмовив, то вона… вона спалила мого «Джипа»… Так. Вщент. Благаю тебе виклич міліцію. Вона повинна відповісти за все. За все, що накоїла… Дякую, тато. Я знав, що ти допоможеш.