Текст книги "Зорі, що купаються у річці"

Автор книги: Світлана Талан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 13 страниц)

Розділ З

Як не вмовляли Сашко з Сонею діда Андрія поїхати з ними до міста – ні в яку! Не хоче їх слухати, відмахується, як від спасівської мухи: «Діти, поберіться й їдьте без мене! Не вистачало, щоб я своїми старими кістками по світу торохтів та вам заважав жити! У мене є ще, дякувати Богові, трішечки здоров'я, своє господарство, хатина, садок, город. Земля мене народила тут і піду в неї».

Софійка й не сподівалася на іншу відповідь. Вона бачила, як тінь смутку з’явилася на обличчі її коханого. Ще б пак! Доведеться знову невизначений час жити окремо та спілкуватися лише телефоном.

Дід, випаливши свою палку промову про рідне батьківське обійстя, подякував за обід й пішов до крамниці за хлібом. Софійка ледь стримувала сміх, дивлячись, як він вдягнув щойно подарованого Сашком спортивного темно-синього костюма й подибав з двору.

– Чому ти посміхаєшся? – запитав Сашко, відкинувшись на лавці під яблунею.

– Ти гадаєш у нас нема хліба? – не втрималася й пирснула сміхом Соня. – Два буханці лежать на полиці, але треба ж подарунком похвастати! То й пішов дідусь туди, де сільські збори проходять – до крамниці.

– Ну-у, – протягнув Сашко, – це теж важлива справа!

– Ми з тобою також колись думали, що робимо велику та важливу справу, – задумливо мовила Софійка, тісніше притиснувшись до Сашка.

– Ти маєш на увазі Помаранчеву революцію?

– Так. Як же я сподівалася, що ще трішки і ми переможемо, відстоїмо справедливість, свободу слова, що все зміниться в Україні на краще, що прийде зовсім нове, щасливе життя…

– Що бандити сидітимуть у тюрмах, – додав хлопець. – А до цього часу саджають невинних, а бандити залишилися при владі. Як процвітали корупція та хабарництво, так і процвітають…

– Ні, вони розцвіли новим, буйним цвітом, – сумно мовила Соня.

– Я, як останній дурень, щиро вірив, що держава надасть мені житло, буде достойна оплата праці. А що маю? Як був в черзі на житло другий, так і до цього часу такий же, хоча п’ять квартир отримали мої колеги.

– А чому так?

– Бо корупція всюди. Керівництво має немаленькі гроші, бо беруть хабарі за всі підвищення на посаді, за зірочки на погонах, за прикриття наркоторговців, за все, що можна. Вони мають змогу дати на лапу й отримати житло поза чергою, а я не маю. Та, напевне, не зміг би, якби й мав, що дати. Працював, не покладаючи рук, збирав гроші, вкладав у банк на депозит. Гадав, що ще трішки і вже не буду чекати благ від держави, сам зможу купити квартиру, забрати тебе з дідусем, але й тут не так! Свої кровні не можу зняти з рахунку, кредити на житло зараз не дають. Відчуваєш себе безпорадним, загнаним у глухий кут, якоюсь маленькою комахою на дорозі, яку будь-хто може розчавити брудною ногою.

– Що тепер нам робити?

– Продовжувати жити, – Сашко підбадьорив сумну Софійку. – Життя триває і завжди треба сподіватися на краще.

– Мої сподівання буяли на Майдані. Вони там і залишилися, бо їх розтоптали можновладці. Якщо трапиться так, що люди знову вийдуть на вулиці відстоювати свої права, я вже не піду. Я більше не зможу нікому повірити. Ні-ко-му! Коли я згадую ті дні, то мені стає соромно за те, що мене було так легко обдурити. Я вірила кожному слову, що звучало з трибуни. Це були слова надії, слова – бальзам. Я – дурне дівчисько!

– Ні, неправда, – заперечив Сашко. – Брехали керівники, а ти була щира, тому тобі не повинно бути соромно. Нехай стидаються ті, хто вкрав сподівання народу з Майдану Незалежності. До того ж ти – героїня!

– Це чому ж!

– Пам'ятаєш, ж одного дня зросло напруження на Майдані? Як ти, проста сільська дівчина, не маючи й крапельки страху, підійшла до натовпу озброєних людей та простягла їм троянду? Я, відверто кажучи, дуже злякався за тебе та кинувся, щоб врятувати від міліціянтів, але під натиском натовпу не встиг цього зробити. Напевне, і на краще, бо твій м’який погляд, відверта, по-дитячому щира посмішка, зробили свою справу. Перші хвилини жодний м’яз не ворухнувся за щитком на обличчі людей зі зброєю, а потім я побачив, як той хлопець посміхнувся тобі у відповідь. Ледь помітно, але все-таки посміхнувся. Я цього ніколи не забуду. І тоді інші дівчата за твоїм прикладом простягли їм гвоздики. Це було незабутнє видовище. Я захоплювався й пишався тобою.

– Кров не пролилася, але й користі мало. Як сказав би мій дід: «Пішли по вовну, а прийшли стрижені».

– Не зовсім так, моє сонечко, – сказав Сашко й міцніше притис дівчину до себе. – Все минає, сподівання на краще, можливо, трохи згасли, але, якби не ця революція, то ми б ніколи не зустрілися.

– Тоді будемо вдячні Майдану за нашу незабутню й доленосну зустріч, – вже веселіше сказала дівчина. На її щоках з’явилися принадливі ямочки.

– Ось бачиш! У всьому, що трапляється, можна знайти й хороше. Головне – це помітити.

– Ти маєш рацію. Як завжди, – погодилася Соня.

Вона не раз помічала, що Сашко був набагато розсудливішим та мудрішим, ніж вона сама. Можливо, так було тому, що він був старший за неї на сім років і мав більше життєвого досвіду, а, можливо, тому, що працював з багатьма різними людьми. А що бачила вона у своєму житті? Вимираюче село, в якому залишалися лише літні люди, щоб доживати свій вік.

– Все минає, але є вічні цінності, – Соню вивів із задуми низький голос Сашка.

– Наприклад?

– Кохання. А що ще – я покажу тобі ввечері.

– Як завжди? Біля річки? – запитала пошепки Софійка і в її очах засвітилися грайливі іскорки.

– На нашому місці. Як завжди.

…Понад берегом невеличкої річки росли кружком верби, мов зачаровані дівчата, дрімаючи під монотонність шуму води. Навколо стояла урочиста тиша. Здавалося, все навколо принишкло з цікавості, коли у темряві до берега річки, де так пахло береговою м’ятою, соковитою конюшиною та кропивою, наблизилися дві людські постаті. Вони зупинилися біля тихої заводі, затіненої старезною вербою. Колись давно, коли верба було молодою та могла милуватися своєю вродою у віддзеркаленні води, блискавка влучила у дерево й розчахнула його навпіл. Одна половина дерева залишилася стояти, а інша не витримала й величезна гілка під своєю вагою завалилася набік. Але верба не хотіла так просто загинути. Жага до життя взяла своє. Частина дерева, що вціліла, годувала поранену та обвуглену другу свою половину через вцілілу кору, напувала цілющою водою. Пів-верби таки вижило, бо дід Андрій обмазав чимось рани, перемотав їх ганчіркою та зафарбував. Так і росли вони до цього часу – один стовбур і два життя. Одне тяглося вгору, друге – лежало майже на землі так, що гілля торкалося води.

Софійка та Сашко завжди любили приходити на це місце. Вони сідали на похилений над землею товстий стовбур верби й проводили тут цілі ночі.

Соня розстелила стару ковдру й закохані тихенько сіли, боячись сполохати своє щастя. Вона відчула себе такою щасливою, що боялася захлинутися від радості, що заповнила все її єство.

Із-за лісу помалу викотився величезний повнолиций місяць й одразу ж верби над водою кинули тихі та м’які тіні. На рівній гладі води тихо поколихувалися білосніжні лілеї.

– Як же тут гарно, Сонечко, – тихо сказав Сашко. – Здається, сидів би поруч з тобою тут цілу вічність і ніколи б не перестав би захоплюватися цією красою.

– А мені в такий час здається, що нікого навколо немає: лише ти і я, – сказала мрійливо Соня, вдивляючись у зоряну безодню нічного неба.

– Так і є. Ти, я і наше кохання.

– Я хочу скупатися, – несподівано сказала Соня, відчуваючи внутрішній жар.

– Зараз?! Вода ж холодна – застудишся.

– Ні, я все-таки скупаюся, – наполягла вона й швидко скинула з себе одяг. Сашко не став заперечувати. Не дивлячись на, здавалося, м’який характер дівчини, вона вміла та могла бути наполегливою.

Соня ступила на росяний м’який килим трав та пішла до річки, яка гралася блискітками м’якого місячного сяйва. Вона зайшла в воду по коліна та, ухнувши, одразу пірнула. Випірнула майже на другому боці річки, там, де росли лілеї. Вони тривожно сполошилися, заколихалися на водяних хвилях, коли Софійка підплила до них.

– Хотіла зірвати квіточку для тебе, – крикнула вона Сашкові, – але не можу. Шкода!

– То й не тривож їх! Пливи вже до мене! – крикнув їй Сашко з берега.

Дівчина випірнула з води, а на воді затремтіли, як струни, срібні кола. У світі місяця вона була схожа на казкову русалку. Довге мокре волосся прилипло до пружного тіла, на якому грали сяйвом прозорі крапельки води. Вона підійшла до хлопця й він відчув, як її тіло привабливо пахло аїром та лілеями. Почуття неймовірної ніжності охопило Сашка. Він простелив ковдру на землю та легенько притяг кохану до себе за руку.

– Йди до мене, моя зіронько, – прошепотів він, зігріваючи гарячим подихом її холодні губи.

– Зіронька чи Сонечко? – Соня обвила його шию прохолодними руками.

– Вдень – Сонечко, вночі – Зіронька, – прошепотів він, проводячи тремтячими долонями по її спині.

Він відчув, як усе тіло дівчини стало пружним, як натягнута тятива, як затремтіло від палкого бажання злиптися в одне ціле з коханим. Сашко ніжно знімав вустами з тіла, що так пахло свіжістю, крапельку води одну за одною. За мить світ для коханих спалахнув пристрастю й вони літали на потужних крилах кохання над тихою річкою, над принишклими вербами, над сонним селом, над цілою землею у вишневому цвіті…

– Коханий, ти мені обіцяв щось показати, – нагадала Софійка Сашкові, коли вони сиділи біля багаття.

– Іди-но сюди, – підізвав він Соню до себе. – Подивись, що ти бачиш у річці?

– Зорі. Я бачу зорі.

– А ось там? Біля лілей?

– Дві зірки. Ці зорі в парі. Вони так близько одна від одної, ніби ми з тобою зараз.

– А що вони роблять? – запитав Сашко, з ніжністю кидаючи закохані погляди на Соню.

Дівчина уважно подивилася на воду. Місяць вже піднявся високо над землею й було видно, як на воді грають у тому місці маленькі хвилі.

– Зорі купаються! – захоплено, якось по-дитячому, скрикнула Соня ніби побачила якесь диво. – Це неймовірно! Вони пірнають й виниряють! Зорі купаються в річці! Як ти помітив?

– Я помітив це, коли приїздив минулого разу, але промовчав. Наразі, коли ти завела розмову про розбиті сподівання, я знову згадав, бо все минає. Політики сваряться поміж собою, воюють за крісла та товсті портфелі. Але ми багатші їх духовно. Я впевнений, що вони не знають такого чудового місця, як ця верба над річкою…

– …Де купаються зорі, – тихо додала Соня, боячись сполохати пірнаючі зірки.

Розділ 4

У день від’їзду Сашка Софійка була сумна та ходила ніби з хреста знята. Хлопець знав, що Соня завжди болісно переносила його від’їзд, але цього разу вона була якась розгублена, навіть незграбна. Чашка з чаєм вислизнула з її рук й розбилася, розлетівшись на маленькі друзки.

– На щастя, – зауважив Сашко й посміхнувся, щоб хоча б якось підбадьорити засмучену дівчину.

Вона натягнуто посміхнулася, але в її великих очах залишився відбиток неприхованого смутку.

– Сонечко, я приїду у серпні. Залишилося лише два місяці. Я візьму відпустку й ми будемо цілий місяць разом! – Сашко обійняв Соню за плечі, заглянув їй у вічі.

– Так, – кивнула вона головою й опустила очі, ховаючи сльози. – Якби я не вірила у те, що не можна проводжати в дорогу зі слізьми, то, мабуть, зараз би розревілася, як голодна корова.

– Правильно. Не треба плакати. Ти мені подобаєшся усміхненою та веселою.

– Добре, добре. Я вже опанувала себе та взяла у руки, – згодилася Софійка.

Дівчині дуже кортіло розповісти про те, що сталося минулої ночі. Вранці вона була вже готова про все розказати коханому, але внутрішній голос підказав їй за краще промовчати. Вона не стала розповідати Сашкові, що вночі прокинулася під пугачеві заводи. Він не сміявся, а плакав, ніби немовля. Одразу згадала прикмету, що пугач «плаче» на лихо. В її вразливе серце проникла тривога. Душа відчула, що незабаром трапиться щось дуже неприємне, важке, несподіване. Відчуття лиха, що вже зависло над нею, не дало змоги дівчині заснути до ранку, не давало спокою й зараз.

Раніше, коли Софійка проводжала Сашка, завжди по дорозі розповідала щось веселе, щебетала, ніби ластівка. Сьогодні йшла мовчки майже весь час. Вони пройшли невеличкий лісок, який потопав у вранішньому яскравому сонці. Сонце, веселе, грайливе, сипало щось радісне, гарне, як саме життя, як увесь світ, на зелене тремтливе листя дерев, польові ромашки, грало в золотавому волоссі дівчини, але вона цього не помічала.

– Соню, щось трапилось? Щось не так? – Сашко не витримав, зупинився, легенько провів долонями по її м’якому волоссю.

– Любий, коханий, – Софійка заговорила швидко, ніби їй бракувало повітря. Вона почала поспіхом цілувати Сашка в очі, губи, обличчя. – Благаю тебе, не їдь нікуди! Запишися зі мною!

Хлопець обхопив її худенький стан, міцно притиснув до себе.

– Моя кохана, моя рідненька, – прошепотів він. – Ми незабаром зустрінемося. Ти марно тривожишся.

– Ні, любий, ні! – палко казала дівчина. – Моя душа відчуває, що трапиться щось лихе, щось жахливе! Мені так страшно! Раніше такого ніколи не було. Мені здається, що ти їдеш назавжди, що трапиться щось таке, що розлучить нас назавжди. А я не зможу жити без тебе! Ти це розумієш? Не залишай мене, не їдь нікуди, благаю!

– Все буде добре, все буде добре, ось побачиш, – казав він, погладжуючи Сонине волосся. – 3 нами нічого не трапиться. Не має права, жодного права.

– Я не помиляюся. Знаю лише одне, що ми зараз не повинні розлучатися. Ні в якому разі!

– Сонечко, моє любе Сонечко, – Сашко торкнувся її м’яких вуст. – Час сплине швидко. Ти навіть не помітиш, як швидко! Ми цілий місяць будемо разом! Ти хоча б уявляєш, скільки це часу? А якщо місяць перевести у кількість днів, а дні поділити на добу, добу – на хвилини, хвилини – на секунди… Вийде неймовірно багато часу, який ми проведемо вдвох, – Сашко посміхнувся, подивився в очі дівчини.

– Навіть не знаю, – зітхнула Соня й знову повторила: – Ми не повинні зараз розлучатися, бо трапиться щось лихе. Я не знаю, що саме, але відчуваю біду. Навіть не я, душа це відчула.

– Люба, коли я приїду, то ми поберемося, тоді тобі буде спокійніше. Чи не так?

– Не знаю, – Соня трохи заспокоїлася, але все ще була збентежена та розгублена.

– Хочеш, щоб у нас було гучне весілля? Щоб гуляло все село? Чи будемо святкувати тихо, в родинному колі?

– Ще не знаю, – Соня знизала плечима та посміхнулася.

– Ходімо, бо я спізнюся на потяг.

На залізничній станції було небагато метушливих пасажирів, які снували по перону, підтягуючи важкі валізи на платформу.

Софійка здригнулася від несподіванки, коли гучним басом потяг сповістив про своє прибуття. Він підійшов до невеличкої станції важко та невдоволено гуркочучи колесами по рейках. Біля відкритих дверей вагону Сашко міцно та гаряче поцілував дівчину в губи.

– Обіцяй мені не плакати і не сумувати, – попрохав він.

– Обіцяю. А ти, напевно, повернешся до мене? – запитала Соня, ледь стримуючи сльози.

– Обов'язково. Слово офіцера! – сказав він і, нахилившись до Софійки, прошепотів: – Ми підемо дивитися, як купаються зорі?

– Якщо приїдеш до мене, – якось сумно мовила дівчина.

– Я клянуся, що ніколи, запам'ятай, ні-ко-ли, тебе не покину. Ти мені віриш?

– Так, – ствердно кивнула Софійка.

Сашко стрибнув до від’їжджаючого вагону й зустрівся поглядом з дівчиною. Серце в нього защеміло у грудях від того погляду. Скільки ж у ньому було любові, болі та туги одночасно! В прекрасних, зволожених, широко відкритих карих очах Соні застигли прохання не покидати, невимовний смуток та навіть відчай.

Ніколи до цього, жодного разу, вона не дивилася так на нього. Сашко на мить відчув слабкість перед цим благаючим поглядом і йому нестерпно захотілося зістрибнути з потягу, що зацокав по рейках, кинути геть все, схопити в обійми свою кохану, міцно притиснути до себе, сказати лише кілька слів: «Я завжди буду поруч», але він стримав себе та замахав руками на прощання.

– Я буду завжди чекати тебе! Завжди! Ти мене чуєш?! – донеслося до нього крізь гучний стукіт коліс.

Софійка ще довго стояла на безлюдному пероні, дивлячись услід зникаючому за деревами потягу. Останній вагон зник, а тривога залишилася, щемом наповнюючи серце дівчини.

А Сашко ще довго стояв у тамбурі, смалячи цигарку за цигаркою. З його уяви ніяк не зникали сумні, повні відчаю виразні очі Соні.

Розділ 5

Сашко лежав, закинувши руки під голову, й намагався хоча б трохи подрімати. Він вслухувався в монотонне поцокування поїзда, але той не міг розхлюпати тривогу, яка засіла десь в глибині душі. Неспокій Софійки нахлинув на нього й щемом наповнив серце.

Сашко піднявся, за звичкою поправив постіль й задивився у вікно. Високі тополі швидко бігли назад, але й цей краєвид незабаром почав його дратувати. Олександр дістав з кишені пачку «Мальборо», швидко вийшов у тамбур, з насолодою затягнувся цигаркою. Скрізь важкий гуркіт коліс до нього ніби звідкись здалеку донеслися слова, повні прохання, відчаю й любові одночасно: «Я буду тебе завжди чекати! Ти чуєш?! Завжди!»

– Мара, – подумав він й нервово жбурнув недопалок у відкрите вікно.

Сашко знову ліг, але перед ним знову були очі Софійки – великі, гарні, з чорними пухнастими віями, але скільки ж у них було неприхованого відчаю та смутку! Він крутився з боку на бік, але видіння лізло в голову, заважало думати про щось інше, туманом оповивало свідомість. Сашко забувся у тривожному сні лише на кілька хвилин. Басовитий голос провідниці змусив його підхопитися на ліжку:

– Поїзд затримується на одну годину!

– Як?! – скрикнув Сашко. – Як затримується?! Чому?

– Молодий чоловіче, це питання не до мене, – провідниця кинула на його оцінюючий погляд. Спочатку їй хотілося звично ляпнути якусь грубість, але, побачивши перед собою гарного, статного, підтягнутого чоловіка, вона широко посміхнулася й грайливо повела нафарбованими очицями.

– Я не можу знати, чому ми стоїмо, – зовсім іншим тоном сказала вона.

– Чорт! Я спізнюся на роботу! – в розпачі сказав Олександр. – Чи не можна тут зійти та пересісти на інший потяг?

– Ні. Та ви не хвилюйтеся, таке буває. Ми повинні прибути вчасно… – промуркотіла жінка та запитала: – Чайку принести? Чи, може, кави?

– Дякую, не треба, – відповів чоловік й вийшов із задушливого вагону на свіже повітря.

Потяг зупинився десь серед лісу. Догорала тепла сонячна днина та приємно пахло сіном. Але Сашко цього не помічав. Затримка на годину ніяк не входила в його плани. Якби потяг прибув вчасно, то у нього була б можливість взяти таксі й заїхати на годинку до матері у село. Він уже уявляв непідкупну радість тихої жінки, що жила одна й дуже чекала на короткі зустрічі з сином. Людмила Орестівна все життя працювала в селі вчителькою математики, сама виховувала сина. Сашко не пам’ятав свого батька, бо той загинув в автокатастрофі, коли хлопець був ще немовлям. Скільки він пам’ятав себе, завжди поруч була мати – невисока, худорлява, в окулярах. У неї завжди було сиве волосся. Мама розповідала, що коли дізналася страшну звістку про загибель батька, то за ніч посивіла. Вона не соромилася цього й ніколи не фарбувала волосся, від чого виглядала набагато старшою. Людмила Орестівна не намагалася влаштувати своє особисте життя, вона його присвятила вихованню єдиного сина та ще своїм учням. Сашко зараз, як ніколи розумів, яка вона самотня та чому ховає за окулярами сумні очі. При першій же нагоді він завжди їхав до неї хоча б на годину, тому затримка потягу його так нервувала. Він зовсім втратив спокій, коли сплила довга година чекання, але потяг не зрушив з місця. Пасажири повисипали з вагонів й ходили по високій траві, збираючи польові квіти.

Коли Олександрові урвався терпець, він пішов до бригадира поїзду, але й той його не заспокоїв. Поїзд затримували з невідомих причин. Лише за дві з половиною години змучені спекою пасажири зайняли свої місця та зітхнули з полегшенням. Поїзд неохоче зрушив з місця.

Лише тепер Сашко зателефонував Софійці. Її голос був сумний, хоча вона й намагалася переконати Сашка, що вже заспокоїлася.

– Любий, не хвилюйся за мене. У мене все добре, – сказала Соня, але Сашко добре почув, що її голос тривожно бринить. – Я посміхаюся, як завжди.

– Не сумуй, все буде добре. Я дуже, дуже тебе кохаю, – сказав Сашко.

– Швидше повертайся, – попрохала Соня. – Пам’ятай, що я тебе чекаю.

– Добре, Сонечко. Ми незабаром знову будемо разом. Ти мені віриш?

– Так, – прозвучало тихо, але вже впевнено.

Олександр поговорив по мобільному телефону з матір’ю, пояснив, чому не зможе сьогодні її навідати. Людмила Орестівна, звичайно ж, засмутилася, але не подала виду. Час навчив що худеньку, маленьку жінку бути мужньою та мудрою. Поговоривши зі своїми дорогими людьми, Сашко трохи заспокоївся та почав з цікавістю спостерігати за невгамовним хлопчиськом напроти. Він був головатий, з рудим волоссям, з безліччю веснянок на маленькому кирпатому носикові, але такий рухливий, цікавий та кумедний, що дивитися на нього без посмішки було не можливо. Хлопчик ні хвилини не сидів на місці, весь час крутився, ніби його бісики штовхали в боки та задавав своїй бабусі безліч запитань. Старенька не встигала відповідати на одне з них, коли він задавав інше. Нарешті бабуся вкрай стомилася й вибилася з сил. Врешті вона задрімала, а кмітливий хлопчисько одразу ж взув бабині тапці й швиденько шмигнув по вагону, дістаючи своїми запитаннями інших пасажирів.

Сашко любив дітей. Він не мав братів та сестер і від цього дуже страждав в дитинстві. Мабуть, ще в шкільному віці, десь вже у старших класах у нього з'явилася мрія мати багато своїх дітлахів. Про це він нікому ще не розповідав, навіть Софійці.