Текст книги "Зорі, що купаються у річці"

Автор книги: Світлана Талан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 13 страниц)

Розділ 6

– Синку, ти нічого не забув взяти? – запитав Стаса Андрій Андрійович, спостерігаючи, як той пакує великі валізи.

– Тату, – Стає квапливо застібнув останню блискавку валізи, сів на канапу напроти батька, – Я – не маленька дитина і збираюся, як ти вже зрозумів, не до піонерського табору, а на відпочинок до річки. Якщо я вірно розумію, то завтра перше серпня й там розпочався оксамитовий сезон.

Андрій Андрійович відкинувся в розкішному шкіряному кріслі, яке, здавалося, марно намагалося проковтнути його кремезне, що розпливлося від жиру, тіло.

– Я розумію, що ти, Стасе, почуваєшся зовсім дорослим, бо закінчив два курси юрфаку. Але для мене та твоєї матері, повір мені на слово, ти завжди будеш дитиною.

– До чого ці телячі ніжності? – у голосі сина просочилися нотки звичайного для його тону скептицизму. – Здається, ти найбільше любиш, – Стас загнув один палець, – Своє крісло головного прокурора міста. По-друге, значок народного депутата, по-третє – гроші, в четверте – молодих дівчат, а вже потім…

– Заткнися! – скрикнув Андрій Андрійович, миттєво почервонівши від гніву. – Шмаркач! Ти будеш мене повчати?! Розповідати, що я люблю більше, що менше?! Для кого все це?! Для себе, чи для тебе я купив будинок під Києвом?! Чи не моє прокурорське крісло сплачує за твоє навчання в інституті? Чи не воно купило тобі нове авто замість того, що ти розхекав в перші ж дні?! Та я…

– Все! Все! Брек! – Стас підняв руки догори. – Згоден, що твоя посада приносить мені шматок хліба на стіл, що вона купує мамі відпочинок на Мальдівах, але навіщо ти мені завжди цим тичеш у пику? Я ж не винен, що не народився у бідній сільській родині або у якоїсь безхатченчихи?

– Тож будь вдячним своїм батькам!

– Красно дякую, таточку! – Стас театрально бухнувся перед батьком на коліна та вдарився кілька разів чолом в підлогу.

– Я клоунів не запрошував! А цирк вже від’їхав! – ледь стримуючи себе мовив чоловік.

– Добре, – Стас піднявся, взяв у руки валізи. – Я бачу, що тобі трішки набридла моя присутність, тому, таточку, я поїду подихати свіжим сільським повітрям, понюхати квіти, погодувати комарів не на тиждень, як збирався, а до першого вересня. Відпочивайте від мене і не сумуйте. Ауфідерзейн!

– Стасе! Не мели дурниць!

– Це не дурниці, а моє рішення, – спокійно відповів син, тягнучи валізи на вихід.

– Зачекай! – зупинив його батько.

– Що ще? Забув мене поцілувати у щічку? Чи не перевірив наявність презервативів у моїй сумці?

– Не пускай шпильки, а послухай мене.

– Слухаю, таточку, – Стас повернувся. На його обличчі грала нахабна іронічна посмішка.

– Ірина їде з тобою?

– О ні! Вона мені тут набридла! Є ще питання?

– Ти можеш мені пообіцяти, що не викинеш, як завжди, якогось коника? Я стомився тебе витягати з халеп, в які ти завжди вляпуєшся.

– Пообіцяти? Пообіцяти можна. А чому ж і ні? – Стас посміхнувся. – Все? Можна йти? Мене чекають друзі.

– Скільки їх?

– Не рахував, бо не навчили у школі – ти ж за все платиш, то ж навіщо вчитися рахувати? Чи не так?

– Але гроші ти добре рахуєш, – відмітив батько.

– Ще б пак! Це я вмію добре, ще з раннього дитинства, – в голосі Стаса забриніли звичні іронічні нотки. Він пішов, не попрощавшись, а Андрій Андрійович з сумом подивився йому вслід.

– Свиня! – прошепотів він услід. – Невдячна свиня.

Розмова з батьком анітрішки не зіпсувала Стасові настрою. Він звик до такого. Добре знаючи, що батько його, єдиного пізнього сина, обожнює, змалку міг вимагати від нього, що забажає. Дитиною Стас мав ті іграшки, яких і в вічі не бачили його друзі, у школі – найкращий портфель, кросівки, куртки, джинси, вдома – дві гарно облаштовані власні кімнати. А зараз він впевнено вів новенький чорний «Джип» зі шкіряним салопом, який йому нещодавно подарував батько. Спочатку був у нього теж новенький «Опель», але Стас на вечірці у друга хильнув зайвого та ненароком зачепив товсте дерево, же на лихо росло дуже близько біля проїжджої частини дороги. Досить було прийти до батька з похиленою у сумі головою й видавити: «Тату, пробач мені, будь ласка», ж батьківське серце одразу розтануло і вже за кілька днів біля будинку красувався новенький «Джип». Зовсім не важко було вдати на обличчі здивування, потім щире захоплення та кинутися в обійми батька з подякою, щоб одразу ж бажані ключі від автівки опинилися в його кишені. Все в житті складалося добре, і Стас задоволено натиснув на клаксон, вгледівши довгі дівчачі ноги, що нахабно виглядали з-під короткої спідниці.

На ідею поїхати відпочивати кудись подалі від міста, на берег якої не-будь тихої річки, наштовхнув Стаса сам батько. Він звідкись повертався та випадково попав у якесь глухе село, не перейнявся з цього приводу й звернув до річки, щоб скупатися та освіжитися. Йому там так сподобалося, що він розповів синові й порадив тому кудись поїхати подихати свіжим повітрям. Стас попрохав батька знайти на мапі те село. А вже за день намети були зібрані, речі спаковані, компанія зібрана. Зараз хлопці на трьох іномарках, завантажених алкоголем, продуктами та опальниками мчали по грунтовій дорозі. Автівки здіймали пилюку та так сигналили, що товстобокі корови на луках в нерозумінні піднімали свої голови, а невгамовні гуси гелготіли та розбігалися врізнобіч.

– Драпу вдосталь прихопили? – запитав Стас Дениса, що сидів поруч нього та плюхав соняшникове насіння.

– Досить, щоб очманіти й не відрізнити туман над річкою від кайфу, – заржав той і додав: – Погано, що баб не взяли з собою.

– Ще тут їх не вистачало!

– А якщо організм затребує дівчину*?

– Знайдемо на місці. Чи проблема?

– Доярку йому, або ту, від якої тхне свинями! – піддів Льошка, що сидів позаду Стаса.

Хлопці дружно зареготали.

– Чому одразу свинарку? – Денис невдоволено поморщив носа.

– Тоді б взяв з собою гумову бабу з «Адама та Єви», – з серйозним видом сказав Стас. – Вони хоча б не тявкають під вухом, коли не потрібно. До того ж, не просять грошей і не вагітніють.

Хлопці знову розсміялися.

– Та ну вас! – махнув рукою ображений Денис. Він пошелестів пакетом та дістав наступну пачку чіпсів. – А хто чистити картоплю нам буде? Хто буде варити кашу? Про це хтось із вас подумав чи ні?

– Ноу проблем, – відповів Стас і поплескав друга по плечах. – Дамо п’ять баксів комусь із місцевих і ті будуть носитися біля тебе бджілкою: туди-сюди, туди-сюди, вжик-вжик, вжик-вжик!

– За п’ять баксів?

– А ти думав? Чи вони «зелені» бачать у селі? А за десять ти купу навалиш у кущах, а її приберуть ще й зад тобі туалетним папером підітруть.

– Та ну?! Загнув далі нікуди!

– Не віриш? – Стас посміхнувся. – Сам побачиш. Я сам тобі покажу, що можуть зробити гроші.

– Згоден, що гроші можуть багато зробити – мої предки так завжди говорять. Але чи все?

– Абсолютно! Шелестіння купюр заставить й корову танцювати гопака! – засміявся Стас.

– Я чув, що сільські дівки ласі до грошовитих міських хлопців, – втрутився в розмову Денис.

– Звичайно, – погодився Стас. – Кожна з них має золоту мрію – підхопити на гачок такого, як ти.

– То, може, покинемо своїх краль та привеземо до міста молоденьких та соковитих доярочок? – засміялася Денис.

– Хлопці, чи ви не знаєте, що дівчата з села давно повтікали? – втрутився у розмову Льошка, що вже було почав дрімати на задньому сидінні. – До того ж я чув, що є сільські дівки, яких не можна купити за гроші.

– Монахині чи що? – Стас єхидно посміхнувся. – Чи якісь пустельники? Так ми і їх купимо! Чи не так, Дене?

– Спробуємо, – погодився Денис. – Здається, я бачу гарне місце біля річки. Дивіться, там велике дерево, то ж буде тінь, а друге похилене, щоб посидіти.

– І село поруч, – додав Льошка, виглянувши у вікно.

– Кльово! – погодився Стас. – Якщо не помиляюся, це якраз те місце, про яке мені розповідав мій коханий татусь.

Стас круто повернув кермо, звернувши з вузької ґрунтової доріжки до принишклої в тривозі серед зелені річки.

Розділ 7

Місце біля річки Стасові дуже сподобалося. «Мій старий мав рацію, порадивши мені для відпочинку саме це місце», – подумав Стас, оглядаючи місцевість. Тут було, де скупатися, де розбити намети, розпалити вогнище. Перший вечір пройшов чудово. На щастя, не дошкуляли комарі, вода у річці була теплою, а шашлик Денис зготував просто чудовий. Кілька пляшок горілки додали гарного настрою, а викурена наостанок цигарка драпу взагалі довела Стаса до стану ейфорії. Він дурнувато гигикав та із задоволенням жбурляв порожні пляшки в воду. Хлопець погано запам’ятав, як заліз до намету й опинився у міцних обіймах сну.

Стас прокинувся від того, що змерз. Визирнув з палатки – надворі вже сіріло. По тому, як завис сивою пеленою над річкою густий туман та весело щебетали пташки, він зрозумів, що наступав ранок. Хлопець вийшов з намету, здригнувся, бо від холоду по тілу пробігли мурахи. Після вчорашньої гулянки тріщала голова, в горлі пересохло, язик приклеївся до піднебіння та страшенно докучала спрага. Повсюди валялися порожні пластикові та скляні пляшки, пошматовані газети та серветки. В багатті ледь жевріли перегоріли чорні головешки, з яких вилась тоненька смужка диму та зливалася з густим туманом.

Хлопці ще міцно спали в своїх наметах. Стас не став їх будити, щоб вони знайшли йому хоча б якусь воду. Він пожбурив ногою кілька пляшок, доки в одній із них помітив залишки води, b задоволенням великими ковтками він випив її та пожбурив пусту пластикову пляшку в річку. Вона тихо хлюпнулась та помалу заколихалася на хвильках. Хлопець зачерпнув долонями з річки прохолодної чистої води, бризнув собі в обличчя.

– Бр-р-р! – Стас здригнувся всім тілом, по тілу знову пробігли мурахи.

Щоб трохи зігрітися, доки зійде сонце та розвіється туман, він вирішив пройтися луками. Ногам було неприємно, бо шкарпетки одразу ж стали вологими від роси.

Десь заґелґотіли невгамовні гуси та замугикали корови. Стас трохи пройшов назустріч цим звукам і побачив корів, що ліниво, не поспішаючи йшли луками. Вони були різні: граціозні ялівки й матки з товстими та роздутими боками, одні з великими розчепіреними рогами, інші – з акуратними красивими невеликими ріжками, що росли просто з лоба. Корови розбрелися, на ходу ліниво скубучи соковиту траву.

Побачивши Стаса, вони на мить зупинилися та з цікавістю розглядали незнайомця, а потім обходили стороною. Стас бував в селі рідко. Його дідусі та бабусі жили у місті, але в сільську місцевість його іноді возив батько в дитинстві, як на екскурсію. З дитинства залишилося двояке враження: дитяча цікавість брала своє, бо сільські тварини були для нього, як диковинні звірі в зоопарку. З цієї причини в селі було добре. З іншої – всі ці тварини мали неприємний запах та каляти там, де були самі. Стас посміхнувся до себе, згадавши, як гірко та невтішно плакав, коли вступив новенькою кросівкою у велику та свіжу коров’ячу ляпанку, послизнувся й задом шльопнувся в іншу. А ще він не любив мух, мошву та комарів. Перед такими поїздками до села мати завжди натирала його різними ароматичними засобами, але як тільки хлопчик там з’являвся, вся ця нечесть ніби знущалася з нього. Комарі дзижчали, мошва роєм вилася над головою та обов’язково кусав гедзь. А ще Стас пам’ятав, як батько заходив на якесь подвір’я та купував банку свіжого коров’ячого молока. Мати була проти, щоб «дитина пила некип’ячене молоко», а батько говорив, що «дитина хворіє часто, бо не п’є парне молоко». Сперечання закінчувалися одразу ж, коли Стасові давали склянку молока. Він нюхав його та, почувши незнайомий запах, кидав її на землю й починав кривлятися, плюватися та тупцювати ногами: «Б-є-є-є, воно воняє!»

«Треба було знайти пастуха та купити молока, – майнула в голові Стаса слушна думка. – Цікаво, чи дійсно воно смердить коровою, чи то мені так здавалося?»

Він почав вглядатися в нечіткі обриси в тумані, шукаючи очима людину, яка гнала корів на пасовисько. І раптом він побачив таке видовище, яке змусило його оціпеніти від несподіванки. Спочатку хлопець подумав, що звечора обкурився так, що бачить перед собою видіння. Він протер долонями очі, але міраж не зник.

Із-за пагорбу, прямісінько з густого молочного туману, у перших несміливих стрілах променів сонця, що ледь просвічували крізь сиву пелену, винирнула вершниця на коні. Кінь йшов галопом граційно, красиво викидаючи ніби виточені з червоного дерева та відшліфовані до блиску ноги. А ще гарнішою була його вершниця. Її худенька постать ледь колихалася в такт з ходою коня, а пухнасте розпущене руде волосся розливалося по плечах та грало золотавими хвилями. Крапельки туману осіли на її волоссі та мерехтіли безліччю маленьких блискіток. Дівчина була прекрасна! Свіжа, ніжна, тендітна, з відкритою задоволеною посмішкою, вона дивилася згори на Стаса своїми виразними гарними очима. Їй не вистачало хіба що лука з тятивою, щоб можна було порівняти з прекрасною амазонкою.

Дівча підтягла вуздечку і кінь, що розігнався, знявся дибки, невдоволено захропів та граційно загарцював на одному місці.

– Звідки… ти? – невпевнено промимрив Стас, хоча зазвичай він ніколи не відчував незручності при зустрічі з дівчатами.

– Звідти, – засміялася дівчина, блиснувши рівним рядом білосніжних зубів. Вона кивнула рукою в бік села. – А що?

– Нічого, – Стас вже опанував себе й почувався більш впевнено. Ти живеш в селі?

– Живу. Ну то й що з того?

– І як воно тобі?

– Що воно? – посміхнулась дівчина.

– Жити тут?

– Як і всім. Поживи сам – взнаєш.

– Ну, я народжений не для такого життя.

– Ага! Незвичайна людина? Месія? Чи прибулець з іншої планети?

– Я б ніколи не зміг жити в навозі.

– Куди б ти подівся, якщо довелося б!

– Не зміг би. Задихнувся б від смороду!

– То якого дідька приперся сюди? – дівчина зверхньо, навіть зневажливо подивилася на Стаса. Це йому аж ніяк не сподобалося.

– А вас у селі не вчать бути чемними? Чи ви змалку звикли до грубощів? До матірщини?

– Ми до всього звикли, – невдоволено відповіла дівчина й додала: – Бувай, міський хлопчику! Будь обережним, бо корови купи свої по дорозі понакладали! Гляди, не вступи, бо ще, не приведи Господи, захворієш невідомою медицині недугою, – з легкою іронією мовила незнайомка.

– То віджени їх кудись геть звідси! – крикнув Стас. – Не бачиш, що тут люди культурно відпочивають?!

– Знайди собі інше місце для відпочинку, синочку багатія, – сказала Софійка, під’їхавши зовсім близько. Вона так майже поруч і Стас відчув її запах. Це був аромат не дорогих імпортних парфумів. Дівчина пахла свіжістю річки, ромашкою, м’ятою, квітами, ніби ввібрала у себе найприємніші запахи природи.

– Де мені відпочивати я знаю сам, – твердо, не терплячи заперечень, сказав Стас. – А де пасти тобі оцих смердючих корів я тобі покажу.

– Ти диви який! – Софійка миттєво спалахнула. Від її непідробної краси, зарожевілих рум’янцем щік у Стаса у грудях шалено закалатало серце. – Де воняє, там і пахне! Можливо, з молока цих корів матуся своєму коханому синочкові кожного ранку масельце на білий хлібець намазує!

– Мені не подобаються смердючі корови, – невдоволено процідив крізь зуби хлопець. – Зрозуміло тобі? То ж віджени їх від мене подалі.

– Якщо не подобається, – тихо, але впевнено відповіла дівчина, – то збирай свої манатки та чеши до свого «пахучого» міста. Там заводи краще пахнуть.

Дівчина гордо скинула голову й повернула коня вбік. Її волосся знову хвилями заколихалося, грайливим водоспадом розсипалося по спині.

– А це ми ще побачимо, хто куди почеше, – просичав Стає та зі злістю кинув дівчині наздогін: – Вонюча селючка!

Дівчина здригнулася, ніби її боляче вдарили хлистом по плечах, зупинила коня, повернула голову. Її великі очі потемніли від гніву, стріляли іскрами. Вона щось хотіла сказати, але стримала себе, зневажливо посміхнулася, вдарила босими п’ятками коня в боки та зникла в тумані так швидко, як і з’явилася.

Такої зневаги до себе Стас ніколи не бачив! Тим більше, від кого? Від якоїсь селянки! Хто вона така? Виросла серед купи гною, то й не має права з ним так поводитися! Нічого, він ще покаже їй, хто в домі хазяїн! Нехай начувається, руда відьма! Стас у гніві не помітив, що його друзі вже прокинулися та здалеку споглядали за ними. Чи чули вони його розмову? «Навряд чи», – заспокоїв він сам себе.

– Що, Стасе, – звернувся до нього Денис, посмоктуючи пиво з пляшки. – Уподобав дівку?

– Не твоє діло, – невдоволено буркнув Стас.

Весь день він ходив сам не свій. В середині щось закипало від гніву, потім перед очима виникав образ прекрасної вершниці на коні, що виринув з хмар сивого туману та змушував то завмирати серце, то шалено вибивати в грудях тамтами.

– Даю вам часу до ранку, – сказав він хлопцям ввечері. – Я хочу знати про цю пастушку все.

– Ого-о-о! – протягнув хтось з хлопців. – Чи ти, бува, не втюрився у сільську красуню?

– Заткнись! – скрикнув Стас й пожбурив в нього порожньою пляшкою з-під пива. – Тобі сказано, що робити, то роби мовчки! Літай бджілкою і все! Ясно?! Козел…

– Ну, і як же ми за ніч про все дізнаємося? – запитав Денис. – Серед нас розвідники, КеГеБісти, інтернаціоналісти є? Можливо, серед нас є пластуни?

– Наразі, у мене є гроші, за які ви так полюбляєте гульнути! Знайдіть місцевих, дайте їм драпу, горілки, грошей, пива – все, що вони полюбляють. Ті розкажуть все, що хочеш, що знають і навіть те, що не знали до сьогодні. Зовсім нічого не тямите, телепні! Бовдури! Прокурили мізки – далі нікуди, – розгнівано кинув їм Стас.

Розділ 8

«Незабаром, незабаром, зовсім скоро приїде Сашко», – весь час крутилося на думці в голові Софійки. Від однієї думки про зустріч з коханим за кілька днів її серце шалено калатало в грудях та вона боялася, що в наступній гарячій хвилі щастя вона просто захлинеться. Всі тривоги розвіялися, як вранішній туман при перших променях сонця. Сашко не забув її, не зрадив, він, як і раніше, телефонував та казав, що дуже кохає та чекає на зустріч. Залишилося два дні. Або два дні та дві ночі. Або сорок вісім годин. Або… Ні, не треба рахувати години, тим паче, хвилини до зустрічі, бо вийде велике, як сам Всесвіт, число. Нехай буде дві доби. Одна… Дві… І все! Вона знову відчує на своїх устах його палкий гарячий поцілунок, потоне в обіймах… А зараз… Зараз треба лягати спати. Дідусь, напевне, вже спить, бо за своє життя звик рано лягати, а ще раніше вставати. Якщо піти зараз спати, то можна буде помріяти про таємну зустріч вночі біля річки, про зорі, що купаються в річці. При згадці про річку Соня тяжко зітхнула. Круті хлопці, що приїхали на дорогих іномарках вже добу галасують на березі, як навіжені. Й принесло ж їх саме зараз, та ще й на їх з Сашком улюблене місце!

Софійка замкнула хлів, де корова все ще щось хрумала, пішла зачинити на ніч хвіртку. Вечір вже розсипав яскраві зірочки по небу й настала тиша. Лише від річки іноді доносилися дикі п’яні викрики непроханих відпочивальників з міста. Дівчина накинула старий заржавілий металевий гачок на гаплик та здригнулася від несподіванки. Прямісінько перед собою вона побачила голову хлопця, якого напередодні зустріла на лузі.

– Хай тобі грець! – скинула невдоволено Софійка. – Злякав.

– Привіт, Соню, – блиснув в темряві білосніжними зубами Стас та розплився в задоволеній посмішці.

– Не привіт, а прощавай, – відповіла дівчина, вдивляючись в риси обличчя хлопця.

– В селі вас не вчать культурі поведінки? А, пардон, я вже це запитував. Нечемно так розмовляти з гостем, – зауважив Стас.

– Я тебе не запрошувала. Непроханий гість гірше татарина.

– А я прийшов. Зауваж: сам прийшов до тебе, – Стас з притиском промовив «сам».

– О-ля-ля! До нас завітало велике міське цабе!

– Я думав…

– Індик теж думав, та й в борщ попав!

– Хм, – посміхнувся Стас. – Ти дотепна, але така кумедна та старомодна.

– Знаєш що? Йди туди, звідки прийшов. А мені час відпочивати.

– Така молода, гарна та вродлива, а буде спати сама?

– Нехай це тебе не обходить.

– Ходімо тоді до нас, повеселимося, вгатимо по п’ять крапель, погуляємо. Я запрошую.

– О ні! Це вже без мене! Нікуди я з тобою не піду! – категорично заявила Софійка.

– Не пошкодуєш? – запитав хлопець, примруживши очі.

– Сім літ мак не родив і голоду не робив. Бувай!

Соня кивнула рукою та пішла до хати.

– Зачекай! – в голосі Стаса був наказ.

– Що тобі потрібно від мене?! – Софійка швидко підійшла до хвіртки. Обличчя Стаса було зовсім поруч. – Чому ти причепився до мене як реп’ях?

– Скажу відверто: ти мені подобаєшся. Я хочу, щоб ти була моєю.

– У мене є хлопець. Це тобі зрозуміло? То пошукай собі іншу!

– Його зараз немає тут. Агов! Де ти, Сашко? Чому мовчиш? – Стас награно покрутив навсібіч головою.

– Звідки ти знаєш його ім’я? – стривожено запитала дівчина.

– Я все про тебе знаю.

– Ну то й на краще. Забирайся звідси геть та забудь сюди дорогу раз і назавжди.

– Не піду. Без тебе не піду, – вперто мовив Стас. – Хоч ріж – я нікуди без тебе не піду.

– Доведеться, – відказала Соня та пішла до хати, гучно грюкнувши дверима.

– А це ще ми побачимо, – процідив крізь зуби Стас і з люттю вдарив ногою стареньку хвіртку. Трухлява дошка тріснула та заколихалася ніби гойдалка на одному цвяху.

Коли Стас повернувся до друзів сам, ті почали з нього глузувати.

– Ну що? Відшила тебе селянка?

– Це ще та штучка!

– Дохлий номер!

Стас сів біля палаючого багаття, нервово запалив цигарку.

– Все одно вона буде моєю, – сказав він, спостерігаючи, як язики полум’я жадібно поглинають сухе поліно. – Не було ще жодної дівки, щоб мені відмовила. Ця селянка ще не знає, що у мене тріщить від «зелені» гаманець.

– Гадаєш, вона бачила в очі хоча б один долар? – обережно, щоб не доводити Стаса до сказу, запитав Льошка.

– Побачить – сама під мене ляже.

– А мені здалося, що ця Соня – міцний горішок, – продовжив Льоха.

– Розкушу, – впевнено сказав Стас.

– А зуби не зламаєш? – зауважив хтось з компанії.

– Ні в якому разі! – Стас задоволено випустив хмаринку диму, уявляючи дівчину зовсім близько біля себе.

– Навіщо вона тобі? – вставив Льошка. – У тебе є Ірка. Крім неї, ти завжди можеш «зняти» яку завгодно дівку.

– Ірка? – відмахнувся Стас. – Нікуди вона не дінеться від мене. А я хочу мати цю руду. І не просто мати, а змусити її саму прийти до мене.

– Не вийде, – сказав Льошка. – Облиш її. Забудь.

– Не можу. Гра вже почалася. Мишоловка заряджена. Залишилося дочекатися дурнувату мишку.

– Тобі ж сказали, що ця Соня зовсім не дурнувата. До того ж, по вуха закохана в свого капітана, чи хто там він.

В очах Стаса блиснули іскри – чи то був відсвіток багаття, чи то гнів. Він до болі стиснув зуби.

– Це ще нічого не значить. Все одно вона буде моєю, – твердо сказав він.

– Закладаюся, що ні, – Денис сів поруч зі Стасом.

– Що?! – витріщився на нього Стас. – Ти думаєш, що ця дівка не продажна?! Та вона за тиждень буде повзати біля моїх ніг!

– Ну ти й загнув! – посміхнувся Денис.

– Так ось, – Стас гарячково підхопився з місця. – При всіх заявляю, що за місяць вона буде моєю!

– Відповідаєш за свої слова? – з недовірою запитав Денис.

– Можу навіть побитися об заклад!

– На що спір? – Денис простягнув руку.

– Якщо буде моя правда, то я виставляю вам усім десять ящиків горілки. Якщо програю – ви мені. Йде?

– Хлопці, – обізвався Льошка. – Не забули, що першого вересня нам треба повертатися на навчання?

– Добре, – погодився Стас. – Беру менший термін. Мені досить і трьох тижнів, що залишилися до вересня. Згода чи ні? – Стас вже тримав руку Дениса.

– Можна внести корективи? – Льошка підійшов до хлопців. – Краще горілки п’ять ящиків і кожному з нас по гарній дівці на ніч.

– O-o-o! – схвально загула юрба.

– Перебивай! – погодився Стас.

Льотка рубом долоні раз’єднав руки Дена та Стаса.

…Хлопці поснули, а Стас ще довго сидів біля палаючого багаття, обмірковуючи плани на майбутнє. Він ще не знав, як йому діяти, щоб спокусити що руду селянку, але був впевнений, що на це знадобиться йому зовсім мало часу.