Текст книги "Зорі, що купаються у річці"

Автор книги: Світлана Талан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 13 страниц)

Розділ 17

Своїх корів людям тепер доводилося пасти на іншому березі річки. Для цього треба було перегнати їх бродом по мілині та випасати в лісі. Звичайно, це було дуже незручно для пастухів та худоби, але іншого виходу не було. Сільський голова повернувся з району мовчазний та похмурий. Людям сказав мало, але з його розповіді було й так зрозуміло, що синків впливових батьків порадили за краще не чіпати. Треба було дочекатися, доки відпочивальників розгонить або негода, або тим самим набридне. Але ті не поспішали від’їжджати.

Наближалася осінь. Перші її ознаки радували людей гарним врожаєм та теплою дниною. Кожного ранку зависали над річкою сиві тумани та люди з надією вглядалися туди, де стояли намети. Вони не зникали, а маячили, як привиди, до цього часу…

Соня накопала на городі картоплі, назбирала її цілий кошик і вже збиралася занести до хати, коли побачила бабу Параску, що бігла прямісінько до їхнього двору.

– Твоя наречена, діду, – сказала Софійка дідусеві.

– Напевне, мажори знову щось накоїли, – стривожено мовив дід.

І справді, бабця була чимось схвильована. Вона, зайшовши до двору, навіть забула привітатися. Одразу ж попрохала дати їй води. Відхекавшись, одразу ж запричитала:

– Ой, Андрію, лишенько та й годі! Не знаю навіть, як тобі сказати.

– Кажи все, як воно є. Здасться, ми вже до всього звикли, – махнув рукою дід.

– Верба… Ту вербу біля річки, що ти колись врятував, ту, яка похилена донизу, розпилили тварюки, бо столики та стільці забажалося їм.

– Що-о-о?! – в один голос протягли Соня та дід.

– Нема, нема нашої красуні, – сплеснула долонями стара й захитала у розпачі головою.

Дід метнувся до хліва так швидко, як тільки міг, повернувся з палаючими від гніву очима та з сокирою в руках.

– Я сама! – Софійка вихопила у старого сокиру з рук.

Раптом дід зойкнув, зблід, схопився рукою за груди та почав хилитися донизу.

– Дідусю, – підхопила його Соня, але тіло повільно осідало на землю.

– Ой, лишенько! Що ж це робиться?! – баба Параска поспішила на поміч дівчині.

– Діду, діду, дідусю, – Софійка плакала й у відчаї та трясла тіло старого. – Тримайся, любий, не покидай мене.

– Фельдшерку! Телефонуй фельдшерці, – порадила баба Параска.

І лише тепер Соня зрозуміла, що дідові зле, що у нього стався напад і він потребує невідкладної допомоги. Тремтячими пальцями вона схопила мобільник і покликала на допомогу медпрацівника.

… Дід лежав на ліжку блідий, непорушний, з безбарвними губами та заплющеними очима. Якби не тихе дихання, від якого легенько підіймалася та опускалася ковдра на його грудях, можна було б подумати, що він помер.

Після фельдшерської допомоги приїздив з району лікар. Він не забрав діда до лікарні, а призначив лікування вдома.

– Що ви хочете? Вік. Людину у такому віці лікувати нелегко.

– Я знаю, якого він віку, – відповіла Соня. – Але мені потрібно поставити його на ноги.

– Вибачте, молода леді, – відповів лікар. – Але я не Всевишній.

– Мені потрібно його вилікувати, – наполегливо, чітко карбуючи кожне слово, сказала Софійка та стала біля дверей, бачачи, що лікар збирається вже йти.

– Спробувати можна, але, боюся, що ви дарма витратите свої кошти, – лікар уважно подивився на дівчину з ніг до голови й додав: – Якщо вони у вас є.

– Це вже мій клопіт, – відповіла дівчина, гордо скинувши голову. – Я не запитую вас, скільки коштують ліки. Прошу вас, призначте таке лікування, щоб він зміг ходити та жити, як раніше.

– Ви хоча б уявляєте, в яку копійчину виллється гарне лікування?

– Ні, – зізналася Соня. – Але, розумієте, – голос її пом’якшився, – У мене нікого, окрім нього, немає. Нікого. У цілому світі. Я не можу навіть уявити, як мені жити без нього. Можливо, я – егоїст, що у таку хвилину говорю про себе, але дідусь все життя піклувався про мене. Тепер настала моя черга. І я повинна йому віддячити за все, що він зробив для мене. Я не знаю, скільки коштує лікування, де я візьму ці кошти, але я повинна зробити все, що можна і навіть більше.

Щирість дівчини зачепила лікаря. І він знову розкрив свою валізу та дістав бланки рецептів…

Після від’їзду доктора Софійка трохи заспокоїлася, бо той, все-таки, дав їй надію. Дівчина підійшла до дідуся, дбайливо поправила ковдру.

– Дідусю, пробач мені, – сказала вона та полізла в шухляду стола, де була схованка старого. Там були гроші, які дід збирав, як він казав «на смерть».

Окрилена, вона побігла до аптеки. Яке ж було її здивування, коли виявилося, що заощаджень старого вистачило лише на кілька днів лікування. Спазми здавили Соні горло, на очі навернулися сльози, але вона зібрала всі сили, щоб подякувати аптекарці, що дивилася на дівчину із щирим співчуттям.

Ще більше роздосадувалася Соня, коли дізналася, що фельдшериці треба платити за крапельниці.

– Робити уколи та ставити хворим крапельниці не входить у мої обов’язки, – категорично заявила та.

– А як же безкоштовне лікування кожного? – запитала Соня, чомусь мимоволі згадавши той морозний ранок на площі у Києві, коли вона мало не відморозила пальці.

– Вези його до лікарні у місто.

– Зважуючи на вік дідуся та його стан, лікар порадив лікувати вдома.

– Тож доведеться платити, – безапеляційно заявила фельдшер та додала: – Я з тебе дорого не візьму.

Дорого це чи дешево, Соня не знала, але довелося на роботі взяти гроші в борг до найближчої зарплатні. За кілька днів довелося йти до хрещеного та позичати й там з розрахунку на дідусеву пенсію.

Розділ 18

Софійці не спалося. Ще звечора небо несподівано затягли хмари, піднявся сильний вітер. Він зривав перше пожовтіле листя з дерев та з несамовитістю жбурляв його на землю. Воно не хотіло падати, а ще довго кружляло в повітрі в прощальному танці. А вночі вітер стих так зненацька, як і почався, а потім пішов тихий та благий дощ. Дівчина вслуховувалася в монотонний шелест дощових крапель та згадувала останню зустріч з коханим. Чомусь ніяк не йшли з голови зорі, що купалися в річці. Кортіло піти знову до ріки тихої ночі та подивитися на це диво природи, але зараз вона загадала собі, що не піде сама. Дівчина вирішила, що обов’язково дочекається Сашка, тоді вони вдвох будуть дивитися на дві зірочки, що пірнатимуть у воді. Тим паче, що зараз їй нема доступу до річки. Немає також і верби, що була похилена над водою, дерева, яке було свідком їх таємного кохання.

Софійка тяжко зітхнула, згадавши ту зустріч, коли слова знаходилися самі по собі, бо йшли від самого серця. Вона прикрила очі й знову перед нею був образ коханого. Ось він гарячими вустами зігріває її губи, а потім ніжно, крапелька за крапелькою збирає воду з її оголеного тіла. Потім згадала проводи Сашка, коли на душі була тривога, бо було відчуття того, що трапиться щось неприємне та несподіване. Вона прохала коханого не полишати її, але, напевне, була не дуже переконливою, бо він все-таки поїхав. Зараз Софійка вже не знала, чи картати себе за те, що дозволила йому поїхати, чи ні. В нього робота, служба – що поробиш? Знав би, де впасти, то соломки підмостив би.

За вікном все ще тихо, заколисливо шумів дощ, коли Соні прийшла до голови рятівна думка. «Як тільки дідусь одужає, – вирішила вона, – одразу ж поїду до Сашкової матері. Досить жити в невідомості!» Вона до цього часу нічого не знала про долю Сашка. Впевнена, що він її не зрадив, не покинув, дівчина подумала, що з коханим могло трапитися лихо. Можливо, саме зараз він чекає на неї та потребує допомоги? «Треба самій про все дізнатися», – зробила висновок Соня, вслухаючись в тихе дихання дідуся в сусідній кімнаті.

Залишалося відкритим питання, де брати гроші на лікування, якщо не вистачить. А їх, напевне, буде недостатньо. Бо після інсульту дідусь до цього часу лежав непорушно, не розмовляв, і, мабуть, не пізнавав Соню, хоча вона подовгу розмовляла з ним, розповідала про свої справи. Добре, що дядько Микола – сусід, допоміг викопати картоплю, а хрещений батько – висушити та перевезти до двору сіно. Одна тільки баба Параска ходить та причитає: «Біда одна не ходить, за собою іншу водить». Одного разу так допричиталась, що Софійка мало не схопила з люті дрин та не прогнала її з двору. Ледь стримала себе. Що вдієш? Співчуває, допомагає, і то вже добре.

Головне, щоб Сашко протримався до того часу, коли вона зможе до нього приїхати. У тому, що коханий потребує її допомоги, Софійка вже була впевнена. Так їй підказало чутливе жіноче серце.

Розділ 19

Ліків залишилося на два дні, а дідусь все ще був прикутий до ліжка. Софійка розуміла, що потрібно продовжити лікування. Лікар, що знову приїздив з району, оглянувши хворого, сказав, що пацієнту не стало гірше і це вже позитивний результат. Але де ще брати гроші на лікування?

Дівчина у відчаї ходила по кімнаті з кутка в куток. Від безпорадності хотілося вити, кричати, скиглити, як побита собака. Думки плуталися у голові, налітали одна на одну, заважаючи хоча б щось придумати. Поміркувавши, Софійка вирішила гарненько виспатися, щоб вранці на свіжу голову щось вирішити. Вона підійшла до вікна, щоб його зачинити на ніч, бо чомусь вся тремтіла чи то від холоду, чи від хвилювання. Нахилившись до вікна, вона від несподіванки аж відсахнулася та зойкнула. За вікном був Стас.

– Хай тобі грець! Злякав як! – сказала Соня невдоволено. – Чому ти притерся у мій сад? Берега тобі мало чи що?

– Доброго вечора, красуне, – посміхнувся Стас. – Прийшов до тебе поспілкуватися.

– Прийдеш, коли тебе покличуть.

– А я чекав, чекав, коли мене позвуть, але даремно, – Стас удавано зітхнув та розвів руками. – То ж вирішив сам завітати до тебе, запропонувати допомогу.

– Мені від тебе нічого не потрібно.

– Ще й як потрібно! Старого ж потрібно на ноги поставити?

– Звичайно. І я зроблю це без тебе.

– Ні, – похитав Стас головою. – Не вийде. У тебе немає грошей, щоб заплатити за лікування. Пропоную дуже вигідний бартер: одна ніч любові на повноцінне лікування.

– Пішов геть!

– Подумай, Соню, – продовжив Стас, незважаючи на обурення дівчини. – Дуже вигідна пропозиція. Я б на твоєму місці не поспішав би бути такою категоричною. Лише уяви, що я можу прислати до твого старого найкращих лікарів, закупити ліки, оплатити доглядальницю, яка буде з нього вдень і вночі пилинки здувати. А можна помістити його в найкращу клініку, де хворих з того світу витягають за кілька днів. І що прошу замість…? Майже нічого.

– Якби не ти, то з дідусем нічого б не трапилося! – дорікнула дівчина.

– А я до чого? Він же старий, як цей світ, Соню.

– Навіщо ти спиляв вербу? Вона тобі заважала?

– На ній сиділа ти з іншим хлопцем. Коли я дізнався про це, то скипів від ревнощів та не стримався. Вибач мені, – сказав Стас, але Соня добре бачила, що всі його слова не що інше, як гра.

– Ти винен у тому, що у діда стався напад, – сказала вона. – Але Бог тобі суддя. А зараз йди геть.

– А як же моя пропозиція?

– Не підходить.

– Але чому?! Ти тепер вільна пташка.

– У мене є хлопець, – Соню вже почав дратувати цей нахаба, але вона стримала себе й продовжила: – Те, що його нема зараз поруч – нічого не значить. Він був, є і буде у моєму житті. Затям собі: завжди!

– А якщо не приїде? Якщо він тебе покинув?

– Це не важливо. Якщо навіть він мене розлюбив, то я все одно буду кохати до скону лише його одного. Але тобі це не зрозуміти.

– Звичайно, куди мені зрозуміти? – скептично мовив Стас. – Я ж тупий неук.

– Я цього не сказала, але щирі почуття не для тебе. До речі, навіщо ти на все село осоромив Олесю? Ти ж її не кохаєш.

– Ну то й що? Ми добре розважаємося, от і все. Що в цьому поганого?

– Вона ж вірить тобі, покладає великі сподівання.

– Ха-ха-ха! – Стас голосно розсміявся. – Невже ця товста корова й справді вирішила, що потрібна мені? Не сміши мене! Вона бридка потвора.

– Це ти огидний, бридкий, фальшивий! – скипіла Соня. – Йди звідси геть! Я не хочу тебе бачити.

– Обміркуй добре мою пропозицію, – сказав він. – Я зачекаю два дні. Сама прийдеш за допомогою, коли зрозумієш, що вихід у тебе один – ніч шаленого кохання.

– Я не хочу про це навіть говорити, – кинула Соня та зачинила вікно, за яким залишився стояти Стас. Вона так сіпнула фіранки, що один гачок не витримав і обірвався. Коли вона його почепила на місце, то хлопця за вікном вже не було.

Розділ 20

Вранці Соня пішла до сільради просити матеріальної допомоги. Спітнілий Олексій Павлович наказав секретарці оформити всі належні папери.

– Сто гривень, – сказав він, не дивлячись дівчині в очі. – Більше не можемо.

– Сто?! – Соня аж піднялася зі стільця. – Що я зможу на них купити?

– Дівчино моя люба, – Олексій Павлович поліз до кишені за хусточкою. – Це все, що ми можемо. Та якби у мене була змога дати більше, то чи не дав би?

– Дідусь все життя працював у колгоспі…, – почала вона.

– Колгоспів немає, то чи я винен у цьому? Не треба звалювати на мене всі гріхи нашої держави.

– У вас же є кошти, повинні бути.

– Немає, рідненька, нічого немає.

– Бо розкрали все! – не стрималася Соня. – Будинок собі збудували на три поверхи такий, що заблудитися в ньому можна! А для хворої людини, яка все життя прожила у цьому селі, працювала за копійки на всіх роботах, яка у війну нашу землю поливала своєю кров’ю, нема нічого?! Де ж тоді справедливість?

– І справедливості у світі теж немає, – роздратовано сказав Олексій Павлович.

– Справедливість десь є, але не тут. Колись на Майдані я мерзла за справедливість, але, бачу, марно. Що ж, тоді я поїду до району, піду до самого мера міста!

– То їдь. Хто тримає? Так береш гроші чи ні?

– Беру! Вам не залишу! Бо вам лише цієї сотні до мільйону не вистачає!

Дівчина забрала гроші, розписалася за них в паперах.

– Невдячні, ох і невдячні пішли люди, – зітхнув голова.

– Це у вас немає совісті! – кинула Соня та вискочила з приміщення, бо сльози застилали їй очі.

… Земля хиталася у Соні під ногами, коли поверталася з міста. Там їй пообіцяли матеріальну допомогу в п’ятдесят гривень, якщо збере належні папери. Та й ті віддадуть не одразу, а після рішення комісії, яка буде засідати лише за місяць.

До цього часу Софійка ще могла тримати себе в руках, але зараз почувалася нікчемною, нічого не вартою комахою. У «Білому домі» вона не стримала себе, в запалі щось говорила про свої сподівання у дні Помаранчевої революції, але її ніхто не чув, бо не хотів почути. Останні надії достукатися до чиновницьких сердець були розбиті. Дівчина плакала від безпорадності, кусаючи губи, не маючи сили стримати сльози.

Повертаючись додому потягом, вона трохи заспокоїлась, бо, прикривши очі, згадувала свого коханого. Якби ж то він був поруч! Тоді все було б інакше, набагато легше. «Де б ти не був, – Соня подумки звернулася до Сашка, – я відчуваю твою підтримку. Я все знесу, все переживу заради нашого кохання та майбутньої зустрічі».

В тому, що вони знову зустрінуться та будуть разом, дівчина не сумнівалася ані на йоту.

Догледівши дідуся, вона одразу ж побігла до хрещеного. Той наразі викидав з хліва гній.

– О! – зрадів дядько Василь. – Добридень, мала! Заходь до хати, а то у мене руки брудні. Бачиш, у свиней треба все вичистити. Здавалося, тільки-но вигріб все до пилинки, постелив сухої соломки, а вже знову мокро. Ну, на те вона й свиня, щоб свинячити, – посміхнувся він до хрещениці.

– Я лише на хвилинку, – пояснила Софійка. – Мені потрібен номер телефону вашої Галі. До речі, як вона там?

– Здається, добре. А що це ти вирішила їй зателефонувати? – поцікавився він.

– Просто так, – збрехала Соня. – Дізнаюсь, як вона там, потеревеню трохи. Сумно вдома самій.

– Дід ще не одужав?

– Поки ще ні, але, сподіваюся, все буде добре. Коли він ходив, то можна було його слухати – не переслухати, а зараз тихо у хаті, як у труні. То ж подумала: подзвоню Галі, попліткуємо трохи, може хоч розвіюся.

Дід Василь дав номер телефону своєї доньки. Софійка вийшла за двір, одразу ж зателефонувала колишній подрузі.

– Мені терміново потрібно зустрітися з тобою, – сказала Соня, довго не зволікаючи.

– Щось трапилося? – запитала Галя.

– Не телефонна розмова. То ми зможемо побачитися?

– Вдень я дуже зайнята, – відповіла Галя. – Але сьогодні ввечері, одразу ж після роботи, ми можемо зустрітися біля нічного клубу «Три кита». Знаєш, де це?

Звичайно ж, Софійка не знала. Галя докладно описала, де він знаходиться. Дівчина подумала, що якщо поїде до міста зараз же, то встигне туди дібратися, але назад вже ні. То ж доведеться попрохати бабу Параску почергувати ніч біля діда. Іншого виходу у неї просто не було і вона погодилася на зустріч біля клубу.

Розділ 21

Було гамірно, грала естрадна музика та мигтіли різнокольорові вогні. Галя, розцілувавши Соню, одразу ж потягла її за замовлений столик.

– Соню, ти лише не називай мене при присутніх Галею, – попросила сяюча подруга.

– А то як же? – здивувалася Соня.

– Я тепер для всіх Геля.

– Геля? Але чому? У тебе таке гарне ім’я, істинно українське.

– Галя, Галька, – Галя повела нафарбованими очицями. – Від цього віє чимось сільським, старомодним. Галька у мене асоціюється з тьотею Галею, що колись працювала на фермі біля свиней.

– Гарна була жінка, – сказала Софійка. – Жаль, що померла ще молодою.

– Пам’ятаєш, якою вона була?

– Звичайно, – відповіла Софійка. – Здорова, дорідна, сильна, рожевощока, а рак з’їв її за два місяці.

– Від неї завжди тхнуло свинячим навозом, – не зважаючи на слова Соні, сказала Галя. – Я не хочу сказати, що вона ніколи не милася, але цей сморід супроводжував її усюди все життя. І руки у неї були такі ж брудні, як і у моєї матері. Я маю на увазі, – виправилася Галя, – під нігтями був завжди бруд, бо не слідкувала за ними.

– Ти ж знаєш, що маючи своє господарство, город, таку роботу, на селі не можна зробити манікюр, – сказала Соня та сховала свої руки під стіл.

– Та Бог з нею, тьотею Галею, – Галя помилувалася своїми розфарбованими нігтиками з квіточками. – Я говорю все це до того, щоб ти звала мене Гелею. Це – модне ім’я, сучасне. Воно подобається мені та моєму чоловікові. До речі, незабаром підійде сюди невеличка компанія моїх друзів, тож не лякайся.

– Галю, – почала було Соня, але одразу ж виправилася. – Гелю, вибач. Я хотіла поговорити з тобою наодинці. Це терміново.

– Нічого страшного. У нас буде час поспілкуватися.

– Не могли б ми посидіти десь у тихішому місці та поговорити? Мені багато часу не потрібно, лише пів годинки.

– Виключено! Сьогодні у мого чоловіка день народження.

– Гелю, – дорікнула Соня. – Могла б про це мені сказати, то я б приїхала завтра.

– Ні! Ні! Ні і ще раз ні! Якщо ти захотіла зустрітися саме сьогодні, то виходить так треба. Та ти не бійся, будуть усі свої. Чоловік запросив свого найліпшого друга, а я свою подругу з чоловіком. І все!

– Я без подарунка, мені незручно, – Софійка вже ладна була піти звідси, але Галя притримала її за руку.

– Взагалі, ми свято будемо відмічати завтра вдома, а сьогодні так, прелюдія. А ось і мій любий, – Галя повернулася лицем до входу.

Софійка окаменіла. До столика наближався чоловік Галі, а поруч з ним йшов, посміхаючись до Соні, Стас!

– Вибач, я піду, – Соня підхопилася з місця, схопила свою сумочку, але було вже запізно. Прохід їй перегородив Стас.

– Куди зібралася? – запитав він, нахабно посміхаючись. – Я так чекав такої слушної нагоди.

– Відійди, – попрохала Софійка, дивлячись йому прямо в вічі.

– Соню, ну досить, – Галя схопила Софійку за руку та силоміць потягла на місце. – Сідай. Чого ти підхопилася, як навіжена? Ну село та й годі!

Соня принишкла. Нехай буде, що має бути. Вона приїхала не на побачення з цим покидьком, а у справах до Галі. І від того, як поведеться подруга, залежало життя дідуся та її майбутнє. То ж доведеться набратися сил та витримки на цей вечір. Тепер треба лише дочекатися слушної миті, щоб переговорити з подругою.

Софійка бачила, як Стас стежить за кожним її рухом і від того почувалася ніяково. Він намагався услуговувати за Сонею, пропонував випити. Вона категорично відмовилася. Коли хлопці встали з-за столу та пішли палити, Соня вирішила не гаяти часу.

– Гелю, – почала вона одразу. – Ти знаєш, що у мене горе?

– Чула, що твій хлопець тебе покинув.

– По-перше, мене ніхто не кидав, просто він зараз не може приїхати. По-друге, я не про те. У мене дід Андрій захворів. Тяжко. У нього інсульт.

– Чула, – відповіла Галя, відпиваючи з бокалу червоне вино.

У Софійки палали щоки. Вона не вміла просити, тому на мить слова каменем застрягли в горлі. Тоді дівчина взяла бокал з шампанським та залпом випила. Напій був прохолодним та приємним на смак. Соні полегшало, бо утамувала спрагу.

– Я вже два рази викликала лікаря з міста, – продовжила Софійка, відчуваючи, як приємне тепло розтеклося по всьому тілу. – Він дав мені надію, але дідусеві потрібне лікування… Налий мені ще шампанського.

– О! Це вже по-нашому, – Галя задоволено посміхнулася та наповнила бокал. – Тобі б, Соню, зачіску трохи змінити. Волосся у тебе розкішне, але одразу видно, що ти з села.

– А я й не стидаюся того, – відказала Соня, перехиливши й другий бокал. – Так ось, – продовжила вона, відчувши себе більш розкутою. – Не буду критися, я вже позичила гроші під свою зарплатню та дідусеву пенсію, але мені ще потрібні гроші. Ось я й згадала про тебе. Гелю, люба, виручай, бо більше нікому.

– Тепер зрозуміло, чому ти приїхала, – протягла Галя.

Соня пильно вдивлялася в вираз обличчя подруги, але воно нічого не говорило. Галя зробила паузу.

– Розумієш, Соню, у бізнесі, якщо хочеш щось мати, то ніколи немає вільних коштів. Якщо з’являються гроші, то їх одразу треба вкладати у справу. Інакше не можна. Збанкрутуєш одразу!

– То ти мені… відмовляєш? – у Соні похололо у грудях від поганого передчуття.

– Зараз, якщо ти чула, почалася криза. Вона не пройшла повз нас. Бажаючих відпочити за кордоном все менше й менше. Всі хочуть дешевше та краще відпочити. Іноді доводиться працювати собі на збиток. Я не кажу, що це буває завжди, але неприємності трапляються.

– Допоможи мені, – Соня благаюче подивилася в очі подрузі. – Я прошу тебе перший раз й останній. Я буду працювати та віддавати тобі борг. Я обов’язково поверну тобі гроші, але не одразу, поступово. Восени будуть їздити по селах закуповувати картоплю, я продам її майже всю, а виручені гроші тобі одразу ж привезу…

– Соню, річ не в тому, що буде восени. Нам треба вижити зараз, доки йде сезон відпочинку. А щоб щось заробити, треба вкласти. Як ти не розумієш?!

– Розумію, – тихим голосом відповіла Соня. – Мені нікуди звернутися за допомогою.

– А Стас?

– Що Стас?

– Він пропонував тобі свою допомогу. Чому ти відмовилася?

– Виходить, ти все знаєш, – похитала головою Соня.

– Не все, звичайно, – Галя хитро примружила очі. – Але дещо мені відомо. Та ти знаєш, скільки дівиць за ним упадає? Він гарний, високий, а головне – багатий! За його товстеньким гаманцем кожна побіжить, а ти… На що ти сподіваєшся? Кого чекаєш?

Софійка налила собі шампанського, випила ще.

– Сашка, – відповіла вона. – Я чекаю свого коханого.

– То-то ж бо й воно, що свого коханого! А він покинув тебе та, напевне, вже давно забув, як тебе звати.

– Ні, – похитала головою Соня. – Кохання не вмирає, бо воно вічне. Та чи тобі це зрозуміти?

– Куди ж бо мені зрозуміти! – пхикнула Галя. – Я знаю напевне, що коханням ситий не будеш. Дарма, що у мене чоловік набагато старший, дарма, що не гарний на вроду, але я завжди й гарно вдягнена, і добре взута. І в холодильнику у мене миші не вішаються. А що з твого кохання? Що ти маєш від нього?

– Що я маю? – Соня зневажливо подивилася на Галю. – Маю надію. Сподівання. Чекання. Життєві сили. Я маю те, чого не маєш ти.

– Маячня! – махнула рукою Галя.

В цей час повернулися чоловіки. Стас запросив Софійку на танець. Дівчині не хотілося більше розмовляти з Галею, бо було видно, що вони не порозумілися, тому Соня погодилася.

Софійка була від нього так близько, що Стас знову відчув її п'янкий запах. Чим пахло її волосся, що так приємно лоскотало щоку? М’ятою? Вишневим цвітом? Вранішньою свіжістю чи стиглими яблуками? Він мав змогу торкатися її' руки. Вона була ніжною, теплою та м’якою, як у дитини. Друга його рука тримала Соню за талію і Стас вперше відчув, яке у неї пружне тіло. Від усього цього у нього крутилося у голові й на мить йому здалося, що він вперше у житті закохався.

– Соню, – прошепотів Стас. – Ходімо зі мною.

– Облиш, Стасе, – сказала вона, дивлячись кудись повз нього. – Не гай на мене часу.

– Поїхали до мене. Хочеш, я тебе познайомлю зі своїми батьками? Я скажу, що ти – моя наречена, і це буде правда. Можливо, перша правда у моєму житті.

– Не треба. Я нічого від тебе не хочу. Потанцювали та й досить.

Софійка пішла на своє місце. Галя, то ж бо Геля, про щось жваво щебетала зі своєю подругою. Софійка зрозуміла, що тут грошей їй не дадуть. Але дарма. Вона ще спробує в одному місці. «Безвихідних ситуацій не буває, – втішала себе Соня. – Треба вміти лише знайти цей вихід». Соня відчула, що задихається у цьому задушливому приміщенні, що їй бракує свіжого повітря. Дівчина попрохала Галю вийти з нею надвір. Подруга щось прошепотіла Стасові у вухо та потягла Соню за собою.

– Сумочка, – згадала Соня, – я забула свою сумку.

– Облиш. Що з нею станеться? Там усі свої.

Соня йшла за Галею кудись по темному коридору. Підлога під нею трохи похитувалася та від випитого шампанського шуміло у голові. Вона не помітила, як Галя завела її в якусь кімнату, де було вимкнене світло. На мить Софійка загубила подругу з поля зору. Натомість, загорілося світло і вже перед зачиненими дверима стояв посміхаючись Стас. Дівчина рвонула до дверей, але хлопець перекрив вихід своїм тілом.

– Пусти! – дівчина наказала, не попрохала.

– Ні, – посміхнувся Стас. – Пташечко, клітку зачинено.

Софійка озирнулася та побачила, що знаходиться у кімнаті на кшталт готельної. Про це свідчило величезне акуратно заправлене ліжко посеред кімнати, велике дзеркало на стіні та шафа-купе для одягу.

Стас схопив Соню в обійми, намагаючись поцілувати. Він весь пашів від бажання оволодіти нею. Дівчина всіма силами запручалася, намагаючись відштовхнути нахабу та прорватися до дверей. Від її пружного тіла, що було так близько, хлопець зовсім втратив розум та намагався схопити на руки, щоб віднести до такого бажаного ліжка.

– Відпусти, – пручалася Софійка, – бо буду кричати, кликати на допомогу!

– Ніхто не прийде сюди, – шалено шепотів він. – Скажи, що ти моя.

Соні вдалося вивільнити з обіймів праву руку й вона з силою вліпила хлопцеві по щоці смачний ляпас. Один, потім другий, третій. Хлопець закляк від несподіванки на місці. Такого він не очікував! За все життя його ніхто навіть пальцем не зачепив!

– Якщо ти мене зараз згвалтуєш, то решту свого часу гнитимеш у в'язниці! – кинула вона у гніві.

– Не вийде, бо мій батько – головний прокурор, – сказав він.

Стас відпустив дівчину, але від дверей не відійшов. Розчервоніла, з розтріпаним волоссям, з палаючими від гніву темними очицями вона була прекрасна!

– Соню, я кохаю тебе, – сказав він тихо.

– Не бреши мені та й сам собі, – зневажливо мовила дівчина. – Ти не вмієш кохати, бо не знаєш, що таке кохання.

– Чому ти так думаєш?

– Бо якщо б знав, то зрозумів би мої почуття. Я кохаю іншого, і ти це знаєш.

– Іншого? Кого? Вітра в полі? Та він покинув тебе напризволяще. Тебе й твого помираючого старого!

У Софійки закипіло все всередині від гніву та такої несправедливості. Не роздумуючи вона знову вліпила йому ляпаса.

– Не смій так казати! – несамовито закричала вона. – Чуєш?! Не смій!

– Йди! – Стас відчинив двері. – Котись під три чорти! Кому ти потрібна, селючка у старому платті?! Приповзеш до мене за допомогою. На колінах будеш плазувати переді мною, до землі будеш кланятися, – прошипів він.

– Не дочекаєшся! – скрикнула Соня, біжучи навмання кудись по коридору.

Вона вискочила на вулицю та вдихнула повітря на повні груди. Її сумочка з гаманцем залишилася там, всередині приміщення, в яке вона більше не повернеться. Насправді, в гаманці були гроші лише на зворотну дорогу, але назад нема ходу. Софійка спіймала таксі та поїхала до села.

Охолонувши, їдучі в автівці додому, вона подумала, що ця поїздка виллється їй в копійчину. Але дарма. Дарма, що вона віддасть таксистові майже всі заощадження, що тримала вдома. Головне, швидше повернутися до рідної домівки, щоб не бачити та не чути ані Стаса, ані Галі, чи пак, Гелі.