Текст книги "Зорі, що купаються у річці"

Автор книги: Світлана Талан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 13 страниц)

Розділ 41

Дивно, але після такої напруженої розмови з сином та жінкою, Андрій Андрійович відчув полегшення. На душі стало спокійно, ніби він скинув з грудей камінь, який весь час давив так, що не можна було дихати. Тепер він добре та чітко усвідомлював, чого хоче. По-перше, він змінить місце роботи та почне все спочатку. Не треба буде жити у вічному напруженні після того, як дадуть конверта з грошима. По-друге, здихається Сергія Олеговича, бо він йому вже не потрібний. Враховуючи, що той забагато знав зайвого, він дасть йому «відкупні» та «перепродасть» іншому, кому надалі буде потрібний депутатський мандат. Такий хвацькій та верткий, як в’юн, Сергій Олегович буде у ціні. Будинок він залишить жінці та синові, а сам переїде до заміського будинку під Києвом. Андрій Андрійович похвалив себе хоча б за одне вірне рішення – цей будинок він оформив не на сина, а на себе. Він буде платити за навчання Стаса та надсилати на його рахунок гроші в розумних межах.

А ще він був упевнений, що необхідно розшукати Людмилу і зробити це треба негайно, не зволікаючи, зараз, доки у нього є вільний час.

Андрій Андрійович покинув дім, який так і не став йому рідним та виїхав з подвір’я. Він мав гарну пам’ять, то ж добре пам’ятав дорогу на Нові Липки та будиночок біля сільської школи.

«Після візиту до Людмили, – розмірковував він під тихий шелест м’яких гумових шин по асфальту, – потрібно буде знайти Максима. Людмилі я теж обов'язково розкажу про свого студентського друга».

Якщо хтось зможе його зрозуміти, то лише вона, тиха та самотня жінка у смішних окулярах.

Розділ 42

– Я не знаю, – схлипувала мати Стаса, – Просто не знаю, що мені з ним робити. Твій батько хоче зі мною розлучитися.

– Чи й не трагедія! – хмикнув Стас.

– Що ти говориш?! Ти розумієш, що ми залишимося без засобів до існування? Де ми будемо брати гроші? За що жити? Я навіть не уявляю.

– Мамо, невже ти повірила йому? Це – звичайнісінький блеф! Набиває собі ціну та й усе, – сказав впевнено Стас. – Нікуди він від нас не дінеться.

– Ти так гадаєш? – жінка з надією підняла червоні очі на сина.

– Захотілося показати свою всемогутність – нехай поблефує, якщо йому так подобається. А взагалі, батько – тупе ягня, куди вівчар його поверне, туди і піде.

– Якби ж то! – зітхнула жінка.

– То ж будь, мамо, мудрим вівчарем, – дав пораду син.

– Спробую.

– А зараз, мамо, дай мені трохи грошей. Я так стомився від ваших чвар, що у мене голова обертом йде. Хочу піти до нічного клубу та трохи розважитися.

– Ти добре знаєш, що у мене в гаманці порожньо.

– Мамо, – в очах Стаса з’явився недобрий блиск, – синові потрібні грошенята. Або труси гаманця, або я віддам батькові фото твого рудого знайомого.

– Якого… знайомого? – запитала жінка та відчула, як її кинуло в жар. – Ти про що?

– Не про що, а про кого, – нахабно відповів Стас. – Про того, хто ночував у твоєму ліжку, коли батько був у відрядженні. Вранці рудий натягнув твого халата та взув батькові капці, коли йшов до туалету. Напевне, він провів бурхливу ніч, тож втратив обачність, бо я легко зміг його сфотографувати так, що той навіть не помітив.

– Ти… ти… ти…, – жінка задихалася, не могла знайти підходящих слів.

– Якщо я віддам це фото батькові, – продовжив Стас, – то подружнє життя стане вже точно неможливим. Матусі доведеться йти працювати, а її губки ніколи не збільшаться у розмірі.

– Свиня! – скрикнула жінка у гніві.

– Свиня хоче гроші, а матуся фото. Що ж нам робити? Га?

– У мене справді нічого немає.

– Тоді фото руденького буде у мене доти, доки у матусі не з’являться грошенята. Можливо, попросиш їх у рудого?

Стас криво посміхнувся та вийшов з кімнати. За півгодини він вже був у Льохи.

– Грошей немає, – сказав той одразу, – І не проси більше.

– Я прошу у борг, а не у подарунок, – зауважив Стас.

– Ти ж мене знаєш, – виправдовувався Льоха. – Якщо я повний – бери, скільки завгодно, а зараз…

– Льоха, – Стас поклав другові руку на плече. – Скажи відверто, чи мало ти гуляв за мій рахунок?

– Пред’явиш рахунок? Ввімкнеш лічильник?

– Дурень ти, Льохо, – сказав Стас та поплескав його по плечі. – Був дурнем і помреш ним. Відсутність у мене коштів – явище тимчасове. Мені для тебе нічого не було шкода раніше, не буде й надалі.

– Припустімо, я дам тобі ще п’ятдесят баксів. Вони тебе врятують? Ти ж їх розтринькаєш за один день, а завтра знову прийдеш просити?

Стас посміхнувся, підійшов до вікна, примружив очі. Він завжди так робив, коли приймав якесь рішення.

– Ось, дивись, – Стас повернувся, вивернув кишені. – Покажу один фокус. Бачиш, що тут нічого не має, ані цента. Чекай мене за годину, побачиш, що в них буде.

– Агов, що ти надумав?

– Вдягнися гарніше, – сказав Стас якось загадково. – Сьогодні ми будемо гуляти.

… Вдома нікого не було. Стас був у цьому впевнений, бо кілька разів телефонував на домашній телефон. На тому кінці ніхто не брав слухавку. Незабаром він зайшов до своєї кімнати, перевдягнувся в нові джинси, натягнув свіжу чорну футболку із зображенням вампірів та потоками крові, огледів себе у дзеркало. Потім впевненою ходою зайшов до кімнати матері, відкрив шкатулку. Коштовні материні прикраси виблискували різнокольоровими камінцями. Не вагаючись, Стас згріб їх у жменю, сунув до кишені. У шкатулці залишилося ще доволі кілець, обручок та сережок. «Нам, мамо, – Стас подумки звернувся до матері, – вистачить цього мотлоху на двох».

За кілька хвилин коштовності перекочували з кишені хлопця до спритних рук працівника ломбарду, а в руках Стаса зашелестіли такі бажані купюри…

Він був із Льохою в одному барі, потім поїхали на таксі до нічного клубу. Стас знову попав у свою стихію, де відчував себе комфортно. Він замовив пляшку найкращого коньяку, але захотілося їсти і він забажав щось з японської кухні. Офіціант довго перед ним вибачався, пояснюючи, що у них немає японських страв і пропонував замовити щось інше.

Стас поклав на столик стодоларову купюру.

– Вона буде твоя, – сказав він офіціанту, – Якщо за двадцять хвилин на цьому столі буде стояти підігріте рисове вино та місо-суп з водоростями.

Офіціант почухав потилицю та одразу ж хутко зник. Йому треба було лише перетнути дорогу, щоб потрапити до іншого закладу та взяти замовлені страви. За сто баксів варто було збігати.

Стас гуляв так, як було раніше до цієї клятої поїздки на відпочинок до села. Після японської кухні йому забажалося випити чогось особливого і він замовив собі та другові коктейль «Лонг Айленд».

Потім він шалено танцював, підхоплював привабливих дівчат за талію, а ті дурнувато верещали та викручувалися перед ним, намагаючись звабити красеня-юнака, який смітив грошима на всі боки. Він вдивлявся в їх обличчя, які, на перший погляд, здавалися привабливими, але одразу ж відводив очі. Всі дівчата чомусь ставали негарними, хоча деякі з них мали оксамитову шкіру обличчя, великі очі, тонкі талії та довгі ноги. «Чому так?» – думав він і не міг збагнути.

Стас стомився, присів відпочити. Він продовжував дивитися на танцювальників у мигаючих різнокольорових променях освітлення та намагався уявити серед них Соню не в простій сукні, а одягнену в наймодніший одяг, але нічого не виходило. Вона якось не пасувала до цього натовпу, що ворушився. Натомість, Соня знову і знову поставала перед очима такою, якою він побачив її першого разу. Густий туман. Вершниця на коні. Її руде волосся розсипане по плечах, а на ньому крапельки роси. Обличчя свіже, очі широко розкриті, а в них грають веселі промінчики самого життя.

– Що замріявся? – Льоха плюхнувся на стілець поруч, вивівши Стаса із задуми.

Стас відчув, що вже добряче захмелів, але хотілося ще випити, щоб образ рудоволосої вершниці зник геть. І хлопець замовив ще пляшку коньяку.

– Вип'ємо? – запитав він Льоху.

– Сподіваюся, що вона не буде зайвою, – відповів той, залпом ковтнувши пекучу рідину з чарки.

– Ось скажи мені, друже, – почав Стас, нахилившись до Льоші. – Ти віриш у те, що бувають відьми?

– У казках, – відповів той.

– А я вірю.

– Напився так, що вже відьом бачиш? – засміявся Льоха.

– Я не шуткую, – продовжив Стас. – Колись я читав одну книжку про село, у якому жило багато відьом. Вони таке витворяли з чоловіками!

– Що ж вони з ними робили?

– Зваблювали їх! – прошепотів Стас майже у вухо друга. – А ті сходили з розуму і ніякі лікарі не могли зрозуміти, що з ними коїться, бо чари не піддаються ані діагнозу, ані лікуванню. Ось так!

– Дурня! – махнув Льоха рукою.

– Ні, відьми все-таки існують. Вони бувають не лише чорні, а й біляві. Навіть руді.

– Стасе, годі пити, а то ти таке вже верзеш, що ні в які ворота не лізе, – зауважив Льоха. Хоча він сам був добре напідпитку, помітив в очах Стаса якийсь нездоровий блиск. – Поїхали краще додому.

– А знаєш, як люди позбувалися відьом? – продовжив Стас, не звернувши ніякої уваги на його слова. – їх спалювали на вогні! Іншого засобу позбутися відьомських чар не існує.

– Стасе, ти курив драп?

– Ну, то й що?

– Обкурився, перепився, то ж досить на сьогодні. Їдьмо по домівках!

– Ні, – заперечливо похитав головою Стас та примружив очі. – Я сьогодні хочу гуляти до кінця, бо я не знаю, що зі мною буде завтра.

Він схопив Льоху за руку та майже силоміць потяг з приміщення.

– Хочу розваг! – сказав Стас та підійшов до чорного «Джипа». – Дивись, майже такий, як був у мене.

– Давай піймаємо таксі…

– Ти мені друг, чи ні?

– Друг, ну то й що?

– Тоді будь зі мною до кінця розваг, – сказав Стас, вправно відкриваючи чорну автівку. – Бо я не люблю зрадників. Сідай в машину!

– Це ж… це чужа тачка. За це можна загриміти на кілька років за ґрати.

– А ми її повернемо за кілька годин, – сказав Стас і майже силоміць заштовхнув хлопця в салон. – Ось побачиш, Льохо, як буде весело! Розваги лише починаються!

За кілька хвилин автівка з хлопцями виїхала за місто. Льоха був збентежений та наляканий. Він бачив, що Стас перебрав зайвого, що з ним щось коїться, але зупинити друга було вже неможливо. Він знав одне: якщо Стас щось замислив, то вже ніхто його не зупинить.

– Чому сумуєш, Льохо? – весело запитав Стас.

– Скажи, хоча б, куди ми їдемо.

– До села, де живе руда відьма. Тобі весело? Не сиди надутий, як сич на погоду. Посміхнися, Льохо! Обіцяю: буде весело! Ці розваги ти запам’ятаєш надовго!

Розділ 43

Максим Іванович був у Нових Липках біля десятої ранку. Вдома Людмили Орестівни не було і чоловік вилаяв себе за таку неквапливість. Звичайно ж, жінка була у школі, де працювала вчителем. «От телепень, – сказав він собі, – Міг би здогадатися, що вчитель зранку завжди у школі».

Він безцільно потинявся по вулиці, але час від того не пришвидшив свій хід. Тоді Максим Іванович вирішив зайти до школи та дізнатися, чи скоро Людмила Орестівна повернеться додому.

– Господи! – сплеснула руками жінка. – Якби ж то я знала, що у мене будуть гості! Розумієте, я збиралася на кілька днів поїхати до Соні навідати Сашка, тож довелося переставити уроки, щоб мати вільний час. Я сьогодні звільнюся близько третьої години… Що ж мені робити?

– Нічого страшного, – відповів генерал. – Я зачекаю.

– Ні, так не годиться, – заперечила Людмила Орестівна. – Не будете ж ви стояти під хатою? Ось вам ключі, йдіть до будинку та відпочиньте. Не соромтеся, будьте, як вдома. На кухні знайдете, що поїсти.

– Ну що ви, – запротестував чоловік. – Я маю вільний час, тож можу вас зачекати на подвір’ї.

– Заперечення не приймаються, – безапеляційно заявила жінка та поклала йому до рук ключі.

…Максим Іванович не став заглядати в каструлі, а ввімкнув телевізор, щоб подивитися новини. Він уявляв Сашкову матір зовсім іншою. В його уяві вона була високою, гарною, статною жінкою з акуратною високою зачіскою та підфарбованими губами, втім, такими найчастіше і бувають сільські вчительки. Сашко був не схожий на свою матір. Виходить, він пішов у свого батька і зростом, і вродою.

Додивившись новини до кінця, Максим Іванович зателефонував дружині.

– Як ти себе почуваєш, люба? – запитав він.

Голос дружини був напрочуд бадьорий.

– Добре, як ніколи, – відповіла вона. – Уявляєш, мене знайшла шкільна подруга! Вона приїхала до нас у гості на кілька днів.

– То тобі тепер не сумно?

– Стільки років не бачились! Нам є що згадати. А ти де?

Максим Іванович пояснив причину своєї затримки.

– Можеш додому не поспішати, – сказала дружина. – Головне, зроби те, що я тебе просила.

– Я вже, виходить, став тобі не потрібний? – пошуткував він.

– Деякий час, – засміялася дружина. Це було вперше після загибелі сина. – Будеш тут нам заважати пліткувати.

Генерал закінчив розмову та почув, як хтось постукав у хвіртку. Він не хотів виходити, бо господині все одно не було вдома, але хтось надворі був дуже настирний, бо не переставав стукати.

Максим Іванович взяв цигарки та запальничку, вийшов надвір. Відчинив хвіртку та побачив незнайомого чоловіка.

– Добридень, – привітався той.

Щось дуже знайоме було в голосі людини біля хвіртки. Максим Іванович помітив, що чоловік теж пильно вдивляється в його обличчя. У генерала була дуже гарна пам’ять на людей. Зараз він був певен, що бачив цю людину. Але де? Коли? В пам’яті з неймовірною швидкістю проносилися різні події, тисячі облич.

– Максим? – чоловік перший порушив мовчанку.

– Не вірю своїм очам! Ущипніть мене, бо я сплю, – сказав Максим Іванович, пізнавши давнього студентського друга. – Андрію!

Вони міцно потиснули одне одному руки, обнялися.

– Я до цього часу не йму віри, що це ти, – сказав радісно генерал. – Скільки я робив спроб тебе знайти і все марно. А тут ти сам мене знайшов!

– Взагалі-то… – почав Андрій Андрійович.

– Чому ми тут стоїмо? Ходімо до хати, – запросив Максим Іванович. – Насправді, я тут сам в якості гостя, але господиня на роботі… А, що там казати! Ходімо, там поговоримо.

За спогадами у чоловіків час йшов швидко. Андрій Андрійович був щиро, безмежно радий, що зустрів колишнього друга, що той його не забув і навіть шукав. Соромно було зізнатися, що про Максима він згадав нещодавно, коли стало на душі скрутно. І хто б міг подумати, що вони зустрінуться тут і за таких обставин! Максим Іванович розповів про трагедію, що трапилася з його сином, коли той став на невірний шлях. У свою чергу Андрій Андрійович розказав другові, як радів, коли вдалося усиновити дитину, як непомітно виросла стіна непорозуміння і з сином, і з дружиною, як Стас мало не засадив до в’язниці свою сестру. За жвавою розмовою чоловіки не помітили, як повернулася додому Людмила Орестівна. Вона привіталася з Андрієм Андрійовичем і той побачив на її обличчі здивування.

– Я бачу, ви вже познайомилися, – сказала вона, ставлячи на стілець важку сумку з учнівськими зошитами.

Чоловікам довелося пояснювати, що вони вже давно знайомі.

– Це ж треба, – сказала вона, – Який збіг! Це добре, що ви зустрілися, але на порожній шлунок розмови не підуть так, як на повний. Бачу, ви нічого не їли? За розмовами ніколи було, чи засоромилися?

Людмила Орестівна налила чоловікам борщу. Андрію Андрійовичу здалося, що він ніколи в житті не куштував такої смачної страви, хіба що колись давно, коли була жива його мати. Коли вони пообідали, то Андрію Андрійовичу здалося, що Максим хоче про щось поговорити з жінкою наодинці. Щоб їм не заважати, чоловік вийшов надвір покурити.

Він зайшов у садок, присів на лавку. Андрій Андрійович думав про те, як йому мало потрібно від жінки, щоб відчувати душевний комфорт. Зараз йому до нестями хотілося жити так, щоб тягло до рідної домівки, щоб стіни були зігріті затишком та спокоєм. А ще він хотів, щоб вдома його чекали, і не хтось, а жінка з розумними очима за скельцями окулярів та волоссям, що п’янко пахне ромашкою. Він згадав дружину Марину й не відчув ніякого жалю за викреслені з життя роки, прожиті з нею поруч і водночас окремо. З огидою згадав пустоголову гарну ляльку Анжелу, яка до нестями любила його гаманець. З сумом згадав Стаса. «Якщо син зрозуміє мене, то приїде, – заспокоїв він себе. – Повинен зрозуміти, рано чи пізно».

Стояла чудова рання осінь. Вона п’янила голову Андрія Андрійовича як давнє вишумуване вино, хвилювала, наполягала: спинися, злови хвилинку, зверни увагу на золотавий кленовий листочок, що вітром прибило до твоїх ніг. І чоловік посміхнувся. Сьогодні він був п’яний від осені, від зустрічі з добрим товаришем та від маленької тендітної жінки, зустріч з якою була фатальною у його житті…

Розділ 44

Це був насправді дивовижний день.

Надвечір Людмила Орестівна вже було дістала дріжджі, щоб зробити закваску для пиріжків, коли Максим Іванович запропонував поїхати до Соні сьогодні ж.

– Чому ви завтра будете трястися автобусами, коли ми можемо поїхати сьогодні моєю автівкою? Я, до речі, хочу подивитися, як там їм живеться. Можливо, діти чогось потребують, то допоможемо.

– А пиріжки? – розгубилася жінка. – У мене нема, чого взяти на гостинець. Ні, я не можу поїхати в гості з пустими руками.

В цей час два чоловіки подумали майже однаково: «А я, телепень, їхав до жінки в гості та не здогадався нічого купити».

– Купимо щось по дорозі, – знайшовся першим Максим Іванович.

– Можна купити, – підтримав його Андрій Андрійович. – Коли ви плануєте від’їхати?

– Ми? – перепитав друг. – Ні, дорогий мій Андрію, поїдемо разом. Я тепер тебе так просто не відпущу, бо знову десь загубишся на багато років.

Андрію Андрійовичу і справді не хотілося розлучатися з Людмилою Орестівною саме зараз, тому він охоче погодився.

– А далеко їхати? – заради пристойності запитав він.

Яким же було його здивування, коли дізнався, що поїдуть вони у те село, де наколобродив його Стас!

– А у цієї дівчини Соні яке прізвище? – запитав Андрій Андрійович.

– Агафонова, – відповіла Людмила Орестівна. – А що? Ви її знаєте?

– Та ні, – зніяковіло та якось невпевнено відказав чоловік.

Андрій Андрійович поглянув на друга та по його виразу обличчя все зрозумів, але промовчав.

…Смеркалося. За кермом позашляховика був Максим Іванович. Позаду сиділи поруч Людмила Орестівна та Андрій Андрійович. Він мовчки вдивлявся в дорогу, де фари автівки похапливо обмацували шлях з вщент розбитою дорогою та думав про те, що знову побачить дівчину, перед якою відчував провину за свого сина. Якщо хоча б чимось він зможе Соні допомогти, то зробить це, не вагаючись, бо натерпілася вона від витівок Стаса досхочу. Андрій Андрійович ще не знав, що зможе зробити для дівчини, щоб якось загладити провину, але був певен, що щось та зможе зробити.

Близько, так близько від нього була Людмила Орестівна, що він відчував плечем тепло її тіла. Вона виглядала стомленою. Ще б пак! Майже цілу ніч перевіряла учнівські зошити, потім цілий день була на роботі серед галасливих школярів, а тут ще треба було годувати непроханих гостей. Андрію Андрійовичу хотілося що жінку вкласти спати у ліжко, дбайливо накрити її м’якою ковдрою та цілу ніч тихенько просидіти біля ліжка, охороняючи її спокій.

Людмилу Орестівну заколисувало на м'якому сидінні машини. Тепло вкрай її розморило і вона відчула, як втома сковує її тіло. Захотілося спати. Вона прикрила очі, щоб хоча б на хвилинку задрімати. Мимоволі схилила голову на могутнє плече Андрія Андрійовича. Воно було м’яке та тепле, і від цього їй стало так спокійно, так надійно та затишно. «Ось так би все життя», – подумала жінка, засинаючи.

Розділ 45

Якесь недобре передчуття з’явилося у Льохи ще тоді, коли при виїзді з міста Стас зупинив «Джип» біля приватного будинку, спритно вислизнув з автівки та швидко зайшов туди. Через кілька хвилин він повернувся дуже задоволений та з пакетом у руках, де брязкали кілька скляних пляшок. Спочатку Льоха подумав, що Стас набрав горілки, але потім зробив висновок, що це на нього не схоже. Льоха потайки кидав погляди на Стаса та бачив, як пашіли його щоки від збудження, як той нервово палив цигарку за цигаркою. Було видно, що друг замислив щось лихе і це лякало хлопця.

– Стасе, – звернувся він до друга, притишивши музику, що розривала динаміки. – Ти можеш пояснити, куди ми їдемо?

– А ти не здогадався?

– Бачу, що в село. Але навіщо?

– Хочу поспілкуватися з рудою відьмою.

– Скажи мені відверто: навіщо вона тобі? Ірка мені плакалася, що ти не хочеш її бачити, а даремно. Вона гарна дівчина. До того ж, її батьки дуже впливові люди не лише у нашому місті, а й у столиці. Принаймні, я таке чув.

– Правду чув, – сказав з посмішкою Стас. – І впливові предки, і далеко не бідні. І Ірка класна кобила. Згоден.

– Чому ж ти її відфутболюєш?

– Шкода Ірку?

– Так.

– То бери її собі, мені не шкода. З вас вийде пречудова пара! До того ж, твої предки будуть дуже раді завести собі таких впливових та багатих родичів.

– Та ну тебе! – Льоха махнув рукою та дістав гумку. – Я до нього по-доброму, а він…

– Льошо, я теж про тебе піклуюся, – з іронією сказав Стас, – навіть свою гарну дівчину з багатим таточком віддаю. До того ж, задарма! Мені для тебе нічого не шкода. Бери Ірку, користуйся нею, скільки тобі забажається.

– З тобою неможливо розмовляти.

– Чому, друже? Ти хотів знати, куди ми їдемо? Я тобі сказав одразу, що до села розважатися.

– Облиш цю Соню.

– Дякую за пораду! Красно дякую! – іронізував Стас. – Але не можу, Льохо, хоч трісни – не можу і все!

– Вона ж тебе відшила. Що тобі ще потрібно?

– Побачимо, – протягнув Стас і примружив очі. В них було щось хижацьке.