Текст книги "Зорі, що купаються у річці"

Автор книги: Світлана Талан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 13 страниц)

Розділ 13

До місця свого призначення, грузинського міста Горі, капітан Волошин добирався на військовому автомобілі «Хаммер» кольору хакі. До водія йому дали у супровід двох військових, бо в останню ніч з сьомого на восьме серпня почалися бойові дії.

Олександр ніяк не міг утамувати свій душевний біль та тривогу. Він не попередив Софійку про свій від’їзд, а тепер вже шкодував про це, знаючи, яке у дівчини раниме та чутливе серце. Але тепер було вже запізно. Лише по прибуттю в Горі він матиме змогу купити СІМ-карту та зателефонувати Соні. А зараз йому не залишалося нічого, окрім споглядання у вікно гірських краєвидів та… чекання.

Олександр отримав наказ не зупинятися без потреби. Але потреба виникла сама по собі. Було дуже спекотно. Військові та водій хотіли пити, а вода, яку вони прихопили з собою, вже давно скінчилася. Подивившись на змучених спрагою молодих хлопців у повному камуфляжі, капітан прийняв рішення зупинитися у найближчому поселенні. Незабаром, ліворуч від дороги, вони помітили ряд будинків, що тяглися хвилястою стрічкою понад гущавиною дерев та потопали у виноградних сплетіннях.

Важко похитуючись, «Хаммер» звернув ліворуч та наблизився до крайніх будинків. Першими на вулицю висипали чорноокі засмаглі хлопчаки. Вони з цікавістю спостерігали як новенька, але вже вкрита курявою автівка, зупинилася біля першого будинку та з неї вийшли військові зі зброєю в руках. З дому кулею вилетіла налякана молода жінка – мати хлопчака, що стояв біля хвіртки свого будинку, схопила дитину, притиснула до себе.

– Добридень, – привітався Олександр.

– Здрастуйте, – відповіла з острахом жіночка.

– Чи можна у вас просити напитися? Спека нас зовсім змучила.

– Будь ласка, заходьте, – жінка жестом запросила його увійти.

Люди зайшли до невеличкого заасфальтованого охайного дворика.

По всьому периметру ріс виноград, який густо обліпив не лише паркан, а й шатром висів над головою, створюючи затінок, що рятував від спеки.

– Є вино, молоко, вода. Що бажаєте? – запитала жінка.

– Холодної води, – відповів Сашко.

Жінка безшумно кудись зникла, а посеред двору залишився її син. Хлопчикові було десь років шість – сім. Він був чорноокий, кучерявий, дуже засмаглий та жвавий. В одних шортах, босоніж він з неприхованою цікавістю оглянув військових з ніг до голови та зупинив свій погляд на блискучій зброї.

– У вас справжній автомат? – запитав хлопчик, вказуючи пучкою на зброю.

– Звичайно, – відказав Олександр.

– А він стріляє? – запитав хлопчик, знову тицьнувши вказівним пальчиком у автомат.

– Стріляє, якщо потрібно, – відповів Сашко.

– Сину, не заважай людям, – зупинила дитину жінка, ставлячи на лавку миску з водою. – Бачиш, вони стомилися з дороги та хочуть пити. Можете вмитися, ось чистий рушник, – звернулася вона до гостей.

– Я принесу їм холодної води, – хлопчик, блиснувши очима, залопотів п’ятами по доріжці.

Люди освіжилися, на мить присіли на лавці, ховаючись в тінь від спекотного сонця хоча б на деякий час.

– Відпочивайте, – сказала жінка. – Я зроблю вам бутерброди в дорогу.

За мить повернувся хлопчик з глечиком прохолодної води.

– Пийте, будь ласка, – простяг рученята з глиняним глечиком.

Коли спрага була вгамована, Сашко звернувся до дитини:

– Як же тебе звати, малий?

– Каха, – відповів той і посміхнувся, блиснувши зубами. – Але я не малий. Я першим клас закінчив, піду до другого.

– А я – дядько Олександр, – Сашко простягнув йому руку. – Будемо знайомі?

Хлопчик поклав в його долоню свою ручку, Сашко її потиснув. Вона була по-дитячому ніжною, м’якою та теплою.

– Ти будеш моїм другом? – запитав Каха, дивлячись прямо в очі Сашкові. Його оченята були гарні, майже чорні, зволожені, з довгими пухнастими віями та молочними білками. Вони, схожі на темні блискучі намистинки, були повні захоплення від зустрічі з незнайомцями. Коли хлопчик посміхнувся, то все його обличчя освітилося, запроменилося, стало ще круглішим і на пухкеньких щічках з’явилися малесенькі ямочки.

«Який живий вираз очей, – подумав Сашко, – А ямочки на щоках точнісінько такі, як у Софійки».

– Звичайно! Тепер будемо друзями, – відповів Сашко, неохоче відпускаючи ручку хлопчика зі своєї долоні. – Як тобі тут живеться?

– Добре! – знову посміхнувся хлопчик. – А у нас вночі стріляли.

– У вас?

– Ну, не у нас, а десь далеко. Але я все чув, хоча мама думала, що я міцно сплю. А я очі закрив і вдав, що спав, а сам не спав.

– Обманював маму?

– Ні, я майже спав.

– А ти спорт любиш?

– Ага! Я в футбол люблю грати.

– А ти знаєш, що сьогодні будуть по телевізору показувати відкриття Олімпіади в Пекіні?

– Знаю. Мама мені вже дозволила подивитися, – похвастався Каха. – А я вмію танцювати лезгинку!

– Справді?

– Так! Всі грузини повинні вміти гарно танцювати! Хочеш покажу? – запитав Каха і його очиці хитрувато блиснули.

– Каха, не можна хвастатися, так нечемно, – зробила зауваження жінка, що вже принесла бутерброди, загорнуті в пакет. В її очах світилася любов до сина.

– Я лише хотів показати, як я вмію танцювати, – засмутився хлопчик.

– Ну то ми всі просимо тебе показати, як ти вмієш це робити, – підтримав бажання хлопчика Сашко. Той знову посміхнувся, і від простодушної та веселої посмішки дитини всім стало легко на душі.

Каха вийшов на середину подвір'я та з гордістю від такої уваги ще раз посміхнувся. Хвацько відкинувши рученята в один бік, він став навшпиньки та під підбадьорюючі оплески пішов у танок. Його обличчя якось промінилося, в оченятах блищав пустотливий вираз, а на засмаглих розчервонілих щічках були маленькі ямочки.

Сашко дивився Кахові прямо у вічі, коли в якусь мить одночасно щось просвистіло, рвонуло та в широко розкритих очах хлопчика з'явився жах. Все відбулося в одну шалену мить, коли Сашко побачив розпанахані від вибуху касетної бомби груди хлопчика та відчув на своєму обличчі, руках, тілі щось тепле й липке, що бризнуло в нього. Це були нутрощі дитини! Сашко швидко перевів погляд з обм’яклого тіла малюка на свої руки та побачив там ще пульсуюче серце хлопчика. В одну мить дико скрикнули мати дитини й Сашко. Олександр стріпнув руками від несподіваного жаху, скидаючи з долонь живе серце Кахи, відчув різкий пронизуючий біль у всьому тілі. Враз перед очима все потемніло та миттєво зник кудись у темряву весь цей жах…

Розділ 14

Все село потерпало від незваних гостей-відпочивальників. Одного дня хлопцям з наметів забажалося гусятини. Не довго думаючи, вони зарізали та засмажили найжирнішого гусака баби Дусі без жодного на те дозволу. А вже іншого дня влаштували справжнісіньке полювання на качок. Селяни ввечері на своїх подвір’ях недорахували дев’ять птиць. Далі ще гірше. Почали відпочивальникам заважати корови. Вони прогнали їх з пасовиська, де було багато соковитої трави. Грицько вже давно перестав ганяти череду, то селяни, як і раніше, пасли корів по черзі, дворами. Коли дійшла черга до сусіда Софійки – дядька Миколи, той навідріз відмовився пасти.

– Робіть мені, що хочете, – заявив він. – Не погоню корів, не буду критися – боюся. В Афганістані не так лячно було, як зараз. Там хоча б вороги були, а тут свої свавілля чинять таке, що можуть забити людину, як тих нещасних качок.

Зібралися люди біля крамниці, щоб вирішити, що робити. Обговорили питання поміж собою та й вирішили йти за порадою до сільського голови та до дільничного писати заяву.

– А що з того, що я написала? – не могла ніяк вгамуватися баба Параска. – Пішов до них наш дільничний, хай йому грець, а ті йому тицьнули в лапи пляшку горілки, а мені передали п’ятдесят гривень. Та ще й познущалися як з мене, старої жінки! Десять гривень, кажуть, за кожну ногу кози та ще десять за моральний збиток. Ото й усе!

– Треба ж якось їх вгамувати, – гаряче наполягав дід Андрій. – Повинна ж бути на них управа!

Гомоніла юрба, а серед неї лише одна жінка стояла зажурена й мовчазна. Це була мати Олесі. Що вона могла сказати? Чи мала право розкривати рота, якщо її донечка, її Олеся, зовсім з глузду з’їхала. Була дитина, як дитина: тиха, чемна, працьовита, а тепер все село знало, що вдома не ночує, злигавшись з мажором, пиячить там та гигикає так, що півсела чує.

Дільничного Максимовича, як його всі звали, довелося чекати з півгодини, доки його жінка підняла з ліжка. Нарешті з’явився він перед обуреною юрбою. Сорочка така ж пом’ята, як і обличчя – напевне, міцно спав з перепою.

– Добридень, – привітався хрипким голосом Максимович та потер кулаком червоні очі. – Що знову трапилося?

Загомоніли на різні голоси, скаржачись та прохаючи щось зробити, бо нема далі сил терпіти таке свавілля.

– Я вас розумію. Ще й як розумію! Ви гадаєте, я нічого не знаю, нічого не чую, нічого не бачу? – відкашлявшись, сказав Максимович. – А що я можу з ними вдіяти?

– Ти – влада, то й роби, що хочеш! – загомонів люд.

– Чи ви думаєте, що я лише штани на службі протираю? Ходив я до берега, балакав з ними – все дарма. Кажуть, якісь будуть претензії, то приходьте, ми заплатимо.

– Заплатити за забиту птицю вони повинні й так, бо є на то закон, – розсудив дід Андрій. – А як щодо корів? Хто буде худобу пасти, якщо люди бояться йти на луки? Вона ж нас годує, а якщо завтра не погнати, то такий рев буде по дворах, що не приведи Господи! Та якби ж то один день не випасати, то можна було б і вдома потримати корів, але ті мажори не дають взагалі корів виганяти!

– То, можливо, потримаєте вдома худобу кілька днів, доки відпочивальники не з’їдуть? Га? – Максимович з надією подивився на односельців. – Не навічно ж вони тут оселилися! Наберемося терпіння та й зачекаємо ще трішки.

– Ти що? – вийшла з юрби баба Параска й поставила руки в боки. – Теж їх боїшся? То ми підемо всім селом самі! З вилами та сокирами!

– Люди добрі, – звернувся до юрби Максимович. – Я вам допомагав все життя, як міг. Але зараз прошу вас потерпіти, бо мені залишився до пенсії один місяць. Що зараз буде, якщо я поїду до району, а там дадуть зверху вказівку від батьків мажорів і не бачити мені пенсії, як своїх рідних вух! Пожалійте мене, не губіть, бо не маю здоров’я більш працювати!

Люди на мить затихли. Хоча й любив Максимович заглянути у чарку, але, дійсно, багатьом з них допомагав. І жаль людини, й треба щось робити. Знову загомоніли поміж собою, вже впівголоса. Побалакали та й вирішили всім гуртом йти до голови сільради.

– Не в пустелі ж живемо, – розсудили так, – Повинна ж бути на них якась управа.

Вийшов до людей сільський голова Олексій Павлович, за звичкою дістав з кишені білу хустинку, витер спітніле чоло. Він був високий, кремезний, товстий та зовсім лисий. Лисина у нього завжди пітніла і від жари, і від хвилювання, а то й просто так. Олексій Павлович, напевне, тому без кінця тер хусточкою чоло, щоб піт не заливав завжди червоне обличчя. Вислухав він людей, тяжко зітхнув та знову за звичкою потер чоло.

– Згоден, в усьому з вами згоден. Це добре, що ви прийшли до мене за допомогою. Сам я людина маленька, самі розумієте, мало, що можу, – Олексій Павлович перевів подих, бо від хвилювання геть увесь спітнів. Від цього піт стікав тоненькими цівками понад червоними вухами, затікав за комірець сорочки. – Але буду телефонувати до району…

– Коли?! – загомоніла юрба. – Завтра не знаємо, що з худобою робити!

– Доведеться, мої любі, потерпіти. Обіцяю, що завтра я все залагоджу. Ви ж розумієте, що це не прості відпочивальники, а діти впливових людей. Тут треба акуратненько, потихеньку, щоби не нашкодити собі ж. Розумієте, про що я?

– Куди ти хилиш, Павлович? – дід Андрій невдоволено насупив брови. – Вони, по-твоєму, люди і у них діти, а у нас, виходить, свині?

Заклекотіла обурена юрба:

– То ми, сільські люди, годуємо їх все життя, а нас за людей не вважають? Чи закони не для всіх писані?

– Ви мене не зрозуміли, – знову заговорив Олексій Павлович. – Треба спочатку вияснити, чиї то діти. Це ми з Максимовичем узнаємо. Бо може вийти так, що там є син нашого мера, а той, як ви знаєте, обіцяв нам нову дорогу до села прокласти.

– Він вже третій рік обіцяє! Обіцянка – цяцянка, – перебив його хтось із натовпу.

– А якщо я плигну через голову та наскаржуся на сина мера? Що тоді? Ви подумали, яка може трапитися халепа, коли впаде на мою, та й на вашу голову, гнів начальника? Та через два роки цією дорогою й хліба до села не зможуть привезти! А я все розвідаю, все виясню, щоб знати, до кого і з яким питанням звернутися.

Запала гнітюча тиша.

– То що ж, все-таки, з худобою нам робити? – запитав Микола, бо була його черга корів пасти.

– Потерпіть один день, – підсумував дід Андрій. – А там побачимо. Не допоможе влада – всім селом поженемо худобу. Німців у війну прогнали, а цю погань (тьху!) не можемо чи що?

– Дякую, мої любі, що зрозуміли мене, – Олексій Павлович протер вже мокрою хустинкою лоба. – Дякую за порозуміння.

Наступного дня ревли невдоволені корови по дворах, пориваючись на пасовисько та кліпали з непорозумінням очима на своїх господарів.

Розділ 15

Софійка ходила, мов з хреста знята. Сашко не давав про себе знати вже довгий час. Вона звично робила все по господарству, поралася на городі, ходила на роботу, але живий блиск в її очах згас, а під опущеними довгими пухнастими віями вона намагалася невміло приховати свій смуток. Дід Андрій, як міг, намагався її розважити, заспокоював, сипав жартами. Соня посміхалася, але та посмішка була якоюсь натягнутою, вимушеною та несправжньою. Якби ж дідусь знав, якими неймовірними зусиллями вона знаходила силу взяти себе в руки, підкорити волі кожен свій рух і кожну думку. Іноді їй здавалося, що десь за тяжкими металевими дверима залишилися її щастя, мрії та навіть все життя. Але вона знову і знову опановувала себе, бо серцем відчувала, що з Сашком трапилось щось лихе. І дарма, що все село вже гуло про те, що її покинув хлопець, що забув про сільську дівчину. Пусте! Собака лає – вітер носить. А вона знала, була впевнена, що Сашко не міг зрадити її надії, її сподівання. Біда була у невизначеності, бо Софійка не знала, що їй робити, як жити далі. Знала лише одне: треба чекати, а чекання ставало нестерпною тортурою душі.

Дівчина позбирала у кошик червонобокі яблука, які, не дочекавшись гостя, опадали з дерева. Вони глухо вдарялися об землю і від кожного такого звуку Софійка здригалася. «І це яблуко не з’їсть Сашко», – думала вона кожного разу, коли воно важко падало на землю, розколювалося від удару та бризкало в різні боки запашним густим соком. «Ні, так далі не можна, – вирішила Соня одного вечора. – Так можна збожеволіти». Ввечері вона принесла з саду сухого гілля, поклала його поміж двох цеглин та розпалила багаття. У велику миску насипала цукру та почала з кошика брати соковиті яблука. Дівчина різала їх на скибки, щоб зварити варення. Серце Софійки краялося, коли лезо ножа нещадно полосувало червонобокі плоди, які мав би з’їсти Сашко. Найкращі з них, які ще поодиноко висіли на гілках, дівчина пошкодувала кидати в миску. Вона зібрала їх та знову з надією залишила на столі у вазочці.

Софійка любила варити варення. Вона робила це завжди ввечері, коли спека вже не дошкуляла, а з боку річки тягнуло приємною вологістю та прохолодою. Їй подобався запах диму, який йшов від сухих гілочок яблуні та вишні. Незабаром до нього приєднувалися пахощі соковитих яблук, які пахли квітами та медом.

Дівчина помішувала у мисці великою дерев’яною ложкою, коли до двору не ввійшла, влетіла захекана Олеся.

– Сонечко, я до тебе на хвилинку, – сказала Олеся, вмощуючись на ослінчику біля подруги. – Бігла повз тебе, то вирішила заскочити.

– Привіт, Лесю, – Соня посміхнулася.

– Чула, що в тебе кепські справи, – Олеся близько нахилилася до Соні і дівчина відчула від неї запах перегару.

– І що ти чула?

– Кажуть, що тебе Сашко покинув. Співчуваю, подружко.

– Нехай язиками плещуть. Треба ж про щось говорити, щоб у роті не завонялося.

– Воно-то так, – погодилася Олеся. – На людський роток не накинеш платок. Але ж він насправді не приїхав до тебе?

– Не приїхав зараз – потім приїде. Треба почекати.

– Ой, Соню, так можна чекати вічність!

– Якщо треба буде, то почекаю. А ти як?

– Ой! Я така щаслива, що ти й не уявляєш! – із захватом вигукнула Олеся. Очі дівчини заблищали, щоки зарожевілися. – Я тепер зрозуміла, яке воно, кохання! Це щось неймовірне! Чарівне! Шокуюче! Я не живу, літаю над землею! І мені начхати на те, що про мене говорять по селу. Розумієш, я кохаю Стаса. Так кохаю, що не можна передати словами!

– А він?

– Він теж. У нас такі почуття… Скажу тобі по секрету: ми кохаємося з ним без кінця! Я навіть не знала, що це так… приємно, – зашепотіла Олеся. – Стас сказав, що він розбудив у мені жінку. І це так! Він говорить, що я дуже сексуальна. Уявляєш?! Ти можеш собі уявити, скільки у нього було дівчат до мене, а тут я… Ні, я до цього часу не можу сама собі повірити, що таке трапилося зі мною. Чому ти мовчиш, Соню? Ти за мене не хочеш порадіти?

– Хочу, – зробивши паузу, сказала Соня. – Але, буду щирою, не можу.

– Це чому ж?!

– Він… тебе дурить, – тихо промовила Софійка, помішуючи варення.

– Ні! Це неправда! Стас мене кохає!

– Лесечко, моя люба подружко! Послухай мене, – Соня говорила швидко, ніби боячись, що подруга її не зрозуміє, не дослухає до кінця. – Я тобі зла не бажаю та й дурного не пораджу. Але цей матусин синочок не може нікого, окрім себе, кохати. Він звик отримувати все, що забагнеться і ти для нього чергова лялька і не більше…

– Ні! Ні. Ні… – Олеся захитала головою. – Це – неправда. Ти мені просто заздриш! Ти заздриш моєму щастю? Скажи, що це так! Принаймні, це буде відверто!

Олеся підхопилася з місця, стала напроти Соні. Відблиски полум’я робили її схожою на розгнівану фурію.

– Ти думаєш, якщо я трохи пухкенька, то мене не можна покохати? А Стасові подобаються такі, як я! Ось так! А якщо тебе кинув хлопець, то тепер і я повинна бути самотня? Цього не буде, бо Стас мене забирає з собою до міста. У нього під Києвом власний маєток. Ось як!

– І ти віриш у це?

– Так! Я йому вірю, а тобі ось – ні! Напевне, сама жалкуєш, що відшила Стаса, чекаючи Сашка? Пізно, Соню. Поїзд пішов! Стас мій і ми будемо разом завжди. А ось ти, Соню, лишилася сама, то ж не заздри іншим!

– Лесю, одумайся! Зніми рожеві окуляри та подивись на нього! Це ж не людина…

– Все! Досить з мене! Я… я ніколи не думала, що ти зсередини така… така червива! – кинула зле Олеся та швидко побігла з двору.

– Лесю, – спробувала її зупинити Софійка, але марно.

Дівчина підсунула під миску трохи хмизу. Дрова одразу ж почали тихенько потріскувати в червоних обіймах полум’я, сипати іскорками. Рожеві відблиски затанцювали на її грудях, теплим дотиком залоскотали щоки, потонули в очах, туманіючи задумою. Та задума щемом наповнила дівоче серце…

– Де ти була так довго? – запитав Олесю Стас, коли та, зовсім захекана та схвильована, прибігла до його намету.

– До подруги забігла лише на хвильку. Ти мене ревнуєш?

– До якої подружки?

– А! – махнула рукою Олеся. – До колишньої. До Соні.

– І що?

– Вона сказала, що ти мене не кохаєш.

– Ти їй повірила?

– Ні! Нізащо! Я вірю лише тобі, – палко сказала Олеся, підставляючи Стасу губи для поцілунку.

Він поцілував її, а дівчина навіть не помітила, що зробив це Стас неохоче, навіть з якоюсь огидою, ніби цілував бридку жабу.

– Правильно зробила. Ця сучка бігала за мною, як найда.

– Справді?! – Олеся голосно розсміялася. – Я знала, що Сонька – ще та штучка! У тихому болоті, як відомо, чорти водяться.

– Вип’єш? – Стас простягнув відкриту пляшку з горілкою.

– Як ти накажеш, так і вчиню.

– Пий! – прозвучало як наказ. – Сьогодні гуляти будемо!

…Софійка ще не встигла доварити варення, як вулицею почали літати на шаленій швидкості автівки відпочивальників. Вони несамовито та різноголосо кричали клаксонами. Іноді чулися то тут, то там постріли. Хлопці в машинах щось кричали і серед їх голосів було чути гигикання п’яної Олесі. У дворах розривалися від несамовитого гавкоту собаки, а люди по дворах перевіряли, чи зачинені хвіртки та поспіхом в хаті гасили світло.

Софійка линула з кухлика води в багаття. Воно невдоволено зашипіло та пустило клуби диму. Дівчина не стала прибирати миску. Навколо ще довго лунали постріли та пахло яблучним варенням.

Розділ 16

– Кохай мене, любий, ще кохай, – шепотіла зовсім п’яна Олеся, намагаючись обійняти Стаса за шию.

– Випий ще? – він подав їй пляшку.

– Я вже не хочу, – замотала Олеся розкуйовдженою головою. – Я хочу тебе.

– Лише п’ять ковточків, – наполягав Стас. – Коли ти вип’єш, то стаєш більш розкутою та більш сексуальною.

– Заради тебе, – Олеся взяла пляшку, зробила кілька ковтків та майже одразу снопом завалилася на подушку, випустивши з рук пляшку, з якої полилася недопита горілка прямісінько на оголені груди. Олеся закинула голову назад, відкрила рота та одразу ж захропіла. З сусіднього намету почувся приглушений регіт хлопців.

Стас з огидою пнув ногою тіло дівчини, скривився та вийшов з намету до палаючого багаття. Він сьогодні забагато випив, але не відчував цього. З хлопцями вони гарно розважилися, полякавши селюків пострілами вгору, але задоволення ніякого не отримав. Він ненавидів себе за зв’язок з цією товстухою Олесею, бо до її жирових відкладень, схожих на застиглий холодець, було бридко навіть доторкнутися. Сподівання розбудити в Соні ревнощі були марними. Треба було зробити щось інше. Але що?

Стас навіть на знав, чи потрібна була йому ця селючка Соня, чи ні. Його самолюбство було зачеплене. Він не звик, щоб йому чинили опір. До цього все йшло по життю, як бажалося. І не в спорі була справа. Він знав, що повинен зламати це дівчисько. І зробити це треба так, щоб вона сама підкорилася. Лише тоді його «я» буде повністю задоволене.

Стас не захотів йти спати до намету, де хропіла гола Олеся. Він приніс ковдру та простелив біля багаття, але ще довго не міг заснути. В його уяві була Соня. «Вона б непогано пасувала до мого заміського будинку», – мріяв Стас і чітко уявив Соню в коротенькому сарафанчику, з кошиком у руках, з золотавим розпущеним волоссям у своєму саду. Напевне, він уже спав, коли перед очима знову й знову з’являлася прекрасна, як саме життя, рудоволоса вершниця…