Текст книги "Зорі, що купаються у річці"

Автор книги: Світлана Талан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 13 страниц)

Розділ 26

Софійку ніхто не хотів вислухати. Вона благала, вмовляла людей у міліцейській формі розібратися та не заарештовувати її, але марно. Ті взяли покази свідків – відпочивальників біля річки та самого потерпілого й металеві двері з гуркотом зачинилися за нею.

За одну ніч вона мало не збожеволіла. Десь там залишився один вдома дідусь Андрій. Він вже міг потроху, за допомогою милиць пересуватися по хаті. Вчора він перший раз самостійно вийшов на ганок та заявив, що дівчина повинна дотриматися свого слова. Софійка побачила при денному світлі, який він став худий та змарнілий. Лікар, який нещодавно приїздив, сказав, що це не страшно. Потрібно й надалі продовжувати лікування, тоді все буде гаразд.

Дівчина благала Бога, щоб до їхньої хати нагодилася баба Параска. «Вона, напевне, почула про спалену машину, то ж одразу прибігла побачити все на власні очі, – розмірковувала Соня. – А це значить, що зайде до хата та не полишить дідуся самого». Ця думка її трохи заспокоювала, але інша дуже турбувала. Софійка боялася, що у діда знову трапиться напад. Тоді всі її старання та приниження виявляться даремними, а дідусь навряд чи повернеться з того світу ще раз.

Сльози душили дівчину так, що вона ридала та схлипувала цілу ніч, яка здалася їй цілою вічністю. Коли прийшов ранок, вона вже не плакала, бо вилила всю журбу сльозами. На зміну розпачу прийшов спокій. Але це був нездоровий, оманний спокій. Соня відчувала, що ще трішки й вона не витримає, полишить це життя, бо вже стомилася. Стомилася жити, щодня, кожної години боротися за життя. Прийшла апатія. Соня стомлено прикрила очі. «Мені байдуже, що зі мною буде, – думала вона. – Хочу лише забуття».

Чи то вона забулася у тривожному сні, чи задрімала, як прямісінько перед собою побачила Сашка. Він посміхався, простягав до неї руки.

– Я стомилася. Я більше не можу так жити. Просто не хочу, – прошепотіла дівчина.

Вираз обличчя коханого змінився, він став сумним.

– А як же я, Сонечко? Як наше кохання?

– Буду благати зорі забрати нашу любов у вічність…

– Ти потрібна мені, Сонечко. Мені погано без тебе. Допоможи мені, – долинув до неї звідкілясь здалеку знайомий до болю голос.

– Коханий, не йди! Зачекай! – скрикнула Соня та підхопилася з місця.

Дівчина озирнулася. Навколо нікого не було. Лише одна вона самотня та схвильована за металевими дверима в чотирьох стінах з маленьким віконечком з гратами. Соня тяжко зітхнула, але тепер знала напевне: за своє життя під сонцем вона буде боротися до кінця, чіплятися за нього зубами, руками, здирати нігті до крові, до болі, як колись на Майдані в Києві.

Розділ 27

Здається, все сходилось та було схоже на правду. Друзі Стаса були свідками, як знехтувана, оскаженіла від нерозділеного кохання дівчина з села облила бензином та спалила «Джип». Всі хлопці дали покази у відділку. У дівчини не було свідків, але вона свою провину заперечувала. Стас, здається, теж був не в доброму гуморі. Він став тихий, не огризався батькові та був засмучений від того, що залишився без автівки. Але щось тут було не так і Андрій Андрійович це відчував нутром. Він дуже багато працював з різними людьми та іноді, попри всі незаперечні докази, інтуїтивно відчував невинність людини. Будучи депутатом вже не один рік, спілкувався з багатьма людьми. Бувало, що звернеться людина за допомогою, а він відмовляв, бо відчував, що вона лукавить. Андрій Андрійович знав, від кого взяти хабара, а від кого ні. Якби не міг розпізнавати щирість та хитрість від правди, то вже б давно позбувся й посади, й посвідчення…

Зараз він відчував брехню. Нею несло від Стаса та його, так званих, друзів. Хоча йому було жаль порушувати відносний спокій в домі, прокурор вирішив дізнатися правду. Тим паче, він знав, що затишшя буває завжди перед бурею. Андрій Андрійович, щоб розвіяти всі сумніви, вирішив сам зустрітися із затриманою дівчиною.

Прокурор постукав у двері кабінету № 2, де в цей час слідчий брав покази у дівчини, та, не чекаючи дозволу війти, за звичкою широко розчинив перед собою двері. Андрій Андрійович закляк на місці та мало не випустив від несподіванки з рук чорну шкіряну теку. Перед ним за столом, напроти слідчого, сиділа рудоволоса молода жінка. Та сама жінка, яку він бачив один раз в житті багато років тому, але запам’ятав назавжди. Це вона покинула маленького Стаса в пологовому будинку!

Андрій Андрійович кілька хвилин знаходився у стані оціпеніння, коли паралізовані не лише м’язи тіла, а й здатність мислити.

«Маячня, – була його перша думка, коли він трохи опанував себе. – Пройшло понад двадцять років, а цій дівчини зараз стільки ж».

Прокурор попрохав слідчого залишити його тет-а-тет із затриманою. Дівчина дивилася йому прямо у вічі. Були у тому погляді й одчайдушність, і глибокий смуток, і жага до життя та надія одночасно.

– Я хочу знати всю правду, – сказав Андрій Андрійович, сідаючи напроти Соні.

– Я її розповідаю, але тут мені ніхто не вірить, – сказала Софійка та сумно посміхнулася.

– Якщо ти мені розповіси правду, я повірю.

– Про що мені розказати? З чого починати?

– З анкетних даних.

– Агафонова Софія Андріївна, – почала Соня стомлено.

Дівчина називала свій вік, місце народження, але Андрій Андрійович вже не чув її слів, бо в голові зашуміло й думки сплуталися в павутиння. Те ж саме прізвище, по-батькові теж Андріївна, але ім’я… Здається, ту жінку звали Ольгою. Чи Софією? Збіг чи ні?

– Хто твої батьки? – запитав прокурор глухим низьким басом та сам не пізнав свого голосу.

– Я живу з дідусем Андрієм. Розумієте, він зараз ледь-ледь почав ставати на ноги після інсульту…

– А мати? Батько? Вони є у тебе?

– Напевне, мати мене записала по-батькові Андріївною, бо так звуть мого діда, її батька. А хто мій батько? – дівчина знизала плечима. – Напевне, вона й сама не знає.

– З ким… ти зростала? – з надзусиллям видавив із себе Андрій Андрійович, бо спазми здавили горло.

– Скільки себе пам’ятаю, зі мною завжди поруч був дідусь.

Андрій Андрійович не зводив очей з дівчини. Він відчував, як від неї віє щирістю. Він давно забув про це почуття, бо звик не довіряти людям. Поруч не було нікого, кому можна було відкритися, поділитися думками, переживаннями, ваганнями та навіть радістю. Іноді, коли на душі було тяжко, він йшов до сауни, де зустрічався з Анжелкою. Вона була трохи дурнуватою, але гарна вродою, так собі, звичайна дорога повія з гарними очима та тоненькою талією. Вона вміла слухати та, на диво, тримати язика за зубами. Там він хоча б на деякий час за випитою чаркою коньяку, міг розслабитися, поплакатися на гарному плечі Анжели та забути на якусь мить всі свої життєві негаразди.

Але ця дівчина було такою відвертою, по-дитячі наївною та по-дорослому розумною. Андрій Андрійович намагався бодай щось дізнатися про матір дівчини, але та уміло уникала відповіді. Він не помітив, як почав балакати з дівчиною не на службових правах, а на батьківських. І тоді дівчину прорвало. Вона почала розповідати все-все, починаючи з того часу, як поїхав її коханий хлопець, натомість у селі з’явилися (на лихо) відпочивальники.

Софійка й сама не зрозуміла, чим у неї викликав довіру цей незнайомий чоловік. Можливо, у неї на душі вже стільки усього накопичилося, що далі втримати було неможливо. До подробиць, не криючись, вона розповіла, як сумує за коханим, як Стас добивався її кохання й навіть те, як ходила по селу з протягнутою рукою.

Прокурор сховав свої руки під стіл, щоб дівчина не помітила, як він стис кулаки до болі так, що суглоби на них стали білими. Але Софійка була надто схвильована, щоб щось бачити.

Нарешті, розповіла Софійка й про свою матір. Сумніву майже не було. Агафонова Ольга, її мати, жила до цього часу в Олександрівці, у тому самому селі, куди їздив Андрій Андрійович.

– Мати… Ти у матері одна дитина? – запитав прокурор.

– Вона говорила, що народила хлопчика Петю та залишила в пологовому будинку, – відповіла Соня. – Спочатку я їй повірила, а зараз вже сумніваюся.

– Чому?

– Хто його знає? Чи правду казала, чи то була п'яна маячня.

– А коли? Не казала, коли вона народжувала? – запитав Андрій Андрійович та відчув, що стілець під ним чомусь заколихався й знову загуло у вухах.

– Плела, що десь за три роки після мене.

Сумніву не було. Софійка була сестрою Стаса. Андрій Андрійович відчув задуху. Щось здавило, запекло в грудях так, що неможливо було вдихнути повітря. Ще хвилина й він знепритомніє. Чоловік важко піднявся та, похитуючись, підійшов до відкритого вікна. Ковток свіжого повітря дав змогу йому дихати, але в голові шуміло ще дужче.

– Вам зле? – звідкілясь до нього долинув стурбований голос дівчини.

Від цього в Андрія Андрійовича защеміло в очах так, ніби в них зненацька сипнули жменю піску. Він стояв біля вікна, вдихаючи повітря на повні груди та намагався пригадати, коли та хто в останнє цікавився чи йому добре, чи погано. Намагався, але так і не згадав.

– Ні, – нарешті відповів він. – Бувало й гірше.

– Ви мені допоможете? – Софійка з надією подивилася на чоловіка, який викликав у неї довіру. – Мені обов’язково потрібно бути вдома. Нехай мене потім засудять за злочин, який я не скоювала, але зараз я потрібна дідусеві, як ніколи.

– Не хвилюйся, – відповів він, опанувавши себе. – Все буде добре.

Андрій Андрійович пройшов повз чергового відділку. У кімнаті очікування побачив літню жінку та якогось чоловіка. Бабця одразу ж хутко підхопилася з місця та потягла за рукав чоловіка. Вона підбігла до Андрія Андрійовича й одразу ж заторохтіла:

– Любий чоловіче, я бачу, ви – порядна людина. Розумієте, ми приїхали здалеку, з села, а нас ніхто не хоче слухати. Якщо ми досидимо тут до сутінків, то не зможемо повернутися додому. Не йти ж нам пішки? Та й чи дійду я, чи розвалюся, як трухлява деревина десь по дорозі? Чи не зможете ви нас вислухати?

– Взагалі-то…

– Я вас надовго не затримаю, – зраділа стара тому, що хоча б когось зачепила. – Тут сидить невинна людина. Розумієте, у нас у селі відпочивали мажори, гадаю, що ви знаєте, хто це такі. Так ось, один з них, якого звати Стас, спалив свою автівку, а всю провину переклав на бідолашну, ні в чому не винну дівчину. А Микола, йди сюди, боягузе, – старенька знову сіпнула за рукава чоловіка. – Сусід дівчини, все бачив. Він – головний свідок! І він знає, що то не Соня, а сам Стас підпалив своє авто. Сам, своїми очима Микола все бачив і готовий заприсягатися хоч перед самим Ісусом!

– Чому ж він одразу не розповів всю правду? – стомлено запитав Андрій Андрійович.

– Взагалі-то, Микола – порядний чоловік, – швидко заговорила бабця. – В Афганістані воював, нагороди має, поранення, але іноді, знаєте, як часто буває, зривається та п’є по кілька днів. Побачивши, як заарештували Соню, він злякався, що мажори його вб’ють. Зірвався, як завжди, то й пиячив сам собі у хаті, а потім не витримав, все мені розповів. Може б, мовчав ще й досі, так дякувати Богові, з’їхали з села ті нелюди. Я йому сказала прямо у вічі: «Боягуз ти, Миколо!». І це істина правда. Першого разу він злякався тих іродів, коли була його черга пасти корів. Воно й не дивно: сполохана ворона куща боїться…

– Добре, – відповів прокурор, зрозумівши, що стару й за день не переслухаєш. – Вас приймуть.

– Ви тут найстарший? – поцікавилася стара.

– Ні, але вас обов’язково зараз же вислухають, – пообіцяв Андрій Андрійович.

Розділ 28

Андрій Андрійович цього дня не повернувся на роботу. Він зателефонував секретарці та сказав, що в нього невідкладні справи. Додому не поїхав, а кружляв автівкою по місту, доки зрозумів, що треба десь зупинитися. Різні думки лізли в голову. Їх було так багато, що він на деякий час втратив пильність на дорозі та мало не потрапив в аварію. Чоловік припаркував машину біля невеличкого тихого скверику, стомлено сів на лаву.

Не давали спокою гнітючі думки. Двоє дітей однієї матері були протилежні, як два полюси. Соня така щира, добра, м’яка, роботяща, а Стас… Він любив його, як свою дитину, та від цього було ще болісніше. Як він міг виплекати такого егоїста? Можливо, Стас сам по собі був таким, але Андрій Андрійович не помічав цього? Чи, навпаки, дозволив йому одного разу сісти собі на плечі, а той ніжки звісив? Чи дитина відчула, що між ним та дружиною залізобетонна стіна непорозуміння та таким чином проявила свій протест?

Андрій Андрійович любив у всьому порядок. На його столі папери ніколи не лежали у безладі, ручка завжди мала своє місце, степлер – своє, книжки на полиці були виставлені в ідеальному порядку. Він міг із закритими очима безпомилково знайти будь-яку книгу. Його можна було б сміливо назвати педантом. Але зараз він зовсім заплутався. Чим далі він намагався привести свої думки в такий ідеальний порядок, як книжки в шафі, тим важче було це зробити. Було дуже багато питань і жодної відповіді. Хотілося з кимось поговорити, вилити все, що накопичувалося в душі роками, але, як виявилося, нікому. І тоді він зателефонував Анжелі.

…Сьогодні він перебрав. Андрій Андрійович відчував, що хильнув зайвого, але це дало змогу хоча б на мить забутися, відволіктися від гнітючих думок. Він говорив Анжелі все, що було на душі. Вона розуміюче кивала на згоду головою та з чарівною посмішкою пила мартіні маленькими ковточками.

– Задля нього я брав і беру хабарі, – Андрій Андрійович варнякав, не помічаючи, як сильно заплітається язик. – І мене не мучать докори сумління. Розумієш?

Анжела кивнула головою та від репетируваним красивим граціозним жестом відправила до ротика шматочок шоколадки.

– Якщо дають гроші, то значить, що їх мають вдосталь і з ними не шкода розлучитися. Хоча, грошей багато не буває. Правильно я міркую? І все для Стаса, все для нього. Я хотів, щоб він мав те, чого не мають його друзі. Але навіщо це було мені? І що тепер я маю? Сина егоїста? Брехуна, я маю брехуна.

Анжела посміхнулася, знизала плечима та грайливо закотила очі.

– Я не маю нічого. Я – жебрак.

– Ні-і-і, – проспівала дівчина та знову потяглася до келиха з мартіні. – У тебе багато грошей. Твій гаманець тріщить від «зелених». Я знаю, – Анжела грайливо посварилася пальчиком з нарощеними нігтями.

– Тепер я не маю друзів, не маю дружини, не маю сина, – не слухаючи дівчину, продовжив Андрій Андрійович.

– А я? – Анжела обвила його шию. – У тебе є я.

– Так. У мене є ти, – гірко посміхнувся він. – Я маю дівку-шльондру та радію з того. Дурень, я – набитий дурень!

– Ну-у! – Анжела легенько сіпнула його за вухо та удала на своєму обличчі невдоволення та образу.

– Геть! – Андрій Андрійович відштовхнув від себе руки дівчини. – Пішла геть! Ти мені набридла! Тобі теж потрібні лише мої гроші. Бери та згинь з моїх очей.

Він пожбурив гаманець в бік Анжели.

– Залиште мене всі! Я хочу побути наодинці, – закричав він та, похитуючись, пішов геть. Анжела підняла гаманець, невдоволено хмикнула.

– Козел! Старий козел! – кинула вона навздогін чоловікові, але той вже не чув її слів.

…Знайомий таксист доставив його додому, допоміг відкрити замок. Андрій Андрійович зайшов до вітальні, відкрив холодильник, дістав пляшку горілки та почав пити з горла. Як дістався свого ліжка – він не пам’ятав. І то було на краще. Йому хотілося забуття…

– Стасе, – сказав Андрій Андрійович, зайшовши вранці в кімнату сина. – Нам треба серйозно поговорити.

Стас вимкнув телевізора.

– Я слухаю тебе.

– Ти можеш бути цього разу зі мною відвертим?

– Так, – кивнув головою син на знак згоди.

– Я тебе зрозумію та чим зможу допоможу. Іноді люди заплутуються в житті і їм ні до кого звернутися за порадою. Але у тебе є я, твій батько. Я тебе дуже люблю та завжди намагаюся зрозуміти. Лише не треба мені брехати. Добре, сину?

– Гаразд.

– Розкажи мені про те, що трапилося в селі.

– Я уже все тобі розповів, – зітхнув Стас. – Скільки ще можна розказувати?

– Та дівчина тобі дошкуляла, чи все-таки, ти їй?

– Навіщо вона мені? Сам подумай! У мене є Ірка, з якою я колись поберуся.

– Та-а-к. А тачку ти сам спалив чи та дівчина?

– Я що? Ненормальний, чи що?! За кого ти мене маєш? Я можу, як і всі люди, робити помилки, але спалити свою новеньку автівку?.. Звичайно ж, це зробила вона. Тату, я навіть не знаю, як мені тепер їздити на навчання. Мені дуже незручно перед тобою, але зрозумій, що я не винен у тому, що сталося. Усі хлопці, мої друзі, мають свої тачки, а я… Якби ти бачив ту дівку! Вона божевільна нахаба! Я ще таких не бачив! Звідки я міг знати, що у неї клепки у голові не вистачає?!

Стас навіть не встиг зрозуміти, як трапилося, коли важка рука батька з усієї сили врізалася болем в його обличчя. Від удару він відлетів в інший бік кімнати. Стас від несподіванки спочатку сполохано витріщав очі, потім підхопився та підбіг до батька.

– Як?! – закричав він. – Як ти посмів?! Мене? Свого сина?

– Запам’ятай, сучий ти сину, – зціпивши зуби від люті, процідив батько. – Не смій наближатися до Соні на десять кілометрів. Не смій, бо…

– Бо що?! Що ти мені зробиш? Ще раз вріжеш по пиці? Давай, ти це можеш, ти ж все у нас можеш!

– Те, що зробив Тарас Бульба зі своїм сином Андрієм!

– Ха! Ха! Ха! – Стас істерично засміявся й тут же отримав ще один удар в обличчя.

– Автівку хочеш? – кинув йому Андрій Андрійович та скрутив дулю, тицьнув її в обличчя Стасові. – Ось тобі автівка!

– І не треба! – огризнувся Стас. – Я не буду ходити на навчання.

– То й не йди, – спокійно відповів чоловік. – На базарі повно вакансій вантажників.

– Я піду до мами!

– І для неї там робота знайдеться – продавчині оселедців з бочки. Гадаю, що у неї це добре вийде.

Розділ 29

Коли Софійка повернулася додому, то почувалася на десятому небі від щастя. Дідусь зустрів її на лавці під яблунею.

– Який ти у мене молодець, – говорила вона, подаючи дідусеві обід. – Я так хвилювалася за тебе.

– Відмий гниди після камери, – пошуткував дід. – Та збирайся до свого Сашка.

– Добре, але не зараз. Дай мені надивитися на тебе.

– Знайшла, на що дивитися! У мене ж тирса з кожної дірки сиплеться! – посміхнувся дід. – Я свого слова дотримався, тепер твоя черга. Баба Параска вже має досвід, як мені носа підтирати та горщика виносити, то ж можеш спокійно їхати.

– Спочатку я відпочину хоча б одну ніч. Добре? – посміхнулася Соня та погладила дідусеві руку з темними жилочками.

А ввечері все село облетіла новина. Олеся дізналася, що Стас її покинув. З горя дівчина ревіла так, що півсела чуло, а потім намагалася накласти на себе руки, наглитавшись пігулок. Кажуть, що бідолашна дівчина залишила записку, в якій написала, що пізнала кохання та тепер вже без нього не зможе жити. Добре, що вчасно нагодилася додому її мати. Спочатку жінка подумала, що донька міцно спить, а потім побачила записку. Олесю відвезли до міста, поклали в реанімацію. Фельдшер, що супроводжувала дівчину до лікарні, принесла звістку, що Олеся буде жити.

Розділ 30

Генерал Друзь пройшов повз молоденьку медсестру, що розкладала по чарунках ліки, кивнув головою. Дівчина привітно посміхнулася, бо вже не вперше цей чоловік заходив до лікарні навідати одного хворого.

Максим Іванович перетнув довгий коридор, який блищав щойно вимитим лінолеумом на підлозі. В кінці коридору знаходився кабінет головного лікаря психіатричної лікарні.

– Можна, Сергію Георгійовичу? – запитав генерал, прочинивши двері.

Лікар запросив його до кабінету, привітався за руку.

– Ну, як там Олександр? – вмощуючись зручніше на широкому шкіряному дивані, генерал одразу перейшов до діла.

– Як вам сказати? – відповів лікар. Він погаявся, зняв окуляри, неквапливо поклав їх на стіл, потер стомлені почервонілі очі. – Як і раніше. Його стан стабільний, але зрушень на краще поки що немає.

– Я привіз ще гроші. Прошу вас не шкодуйте їх на ліки, купуйте все, що потрібно, але приведіть його до нормального стану.

– Ви знаєте, що ми робимо все можливе. Зараз я його перевів до окремої палати. Там він буде сам.

– Це було необхідно?

– Гадаю, що так. Розумієте, Максиме Івановичу, Волошин пережив дуже великий емоціональний стрес. Зовні він здається спокійним, але кожен гучний, або різкий звук спричинює у нього нові напади. А в його стані навіть звук зачинених дверей сприймається, як вибух касетної бомби. В палаті, де знаходяться ще кілька хворих, не може бути цілковитої тиші. Хтось брязне чашкою, хтось гучно закриє книжку, інший голосно засміється. І всі ці звуки нашому пацієнтові знову і знову підсвідомо нагадують про трагічний випадок з хлопчиком.

– Ви ж сказали, що він втратив пам’ять.

– Це не зовсім так. Як би вам пояснити?

– Без медичних термінів, – попрохав генерал. – Так, щоб мені було зрозуміло.

– Олександр пережив таку трагедію, що й ворогу не побажаєш! Я навіть не можу уявити те страхіття. Уявляєте, тільки-но дивитися на танцюючого живого веселого хлопчика, а за долі секунди на нього попадають теплі нутрощі дитини та пульсуюче серце… Мозок людини має свій захист, – помовчавши, продовжив лікар. – Він викреслив з пам’яті хворого геть все, щоб дати час відпочити і собі, й людині. Тому Сашко нічого не пам’ятає з минулого, а ось звуки, спалахи змушують його мозок запрацювати, нагадуючи той випадок. І пацієнт знову повертається в той час, все згадує і переживає страхіття знову.

– Тому він кричить та махає руками?

– Так, він відкидає від себе тепле серце дитини, яке, як йому здається, знову у нього в руках.

– І довго це буде продовжуватися?

– Можливо, все життя. Різні бувають випадки.

– У нього є шанси на одужання?

– Шанс є навіть у онкохворих на останніх стадіях.

Генерал помовчав. Він знову і знову картав себе, що послав до Грузії капітана Волошина. Колись, саме у цій лікарні, він намагався врятувати свого сина. Тепер знову приходить до того ж лікаря з проханням допомогти названому синові.

– Сергію Георгійовичу, ще одне запитання. Чому він не може ходити?

– До речі, дякую за інвалідний візок для хворого. Він набагато зручніший у користуванні, ніж наші, лікарняні, – промовив лікар. – Поранення хворого не були тяжкими. Зараз рани вже загоїлися, залишивши лише шрами, але справа не в них.

– Але ж він чомусь не може самостійно ходити, – зауважив генерал.

– Його тіло зберегло функцію пересування, але від того, що він не ходить, починають атрофуватися м’язи. Скажімо так, мозок надав команду відпочивати і свідомості, і тілу.

– Що ж тепер робити?

– Треба робити масажі, щоб не дати м’язам ослабнути та зсохтися. Але, на жаль, у нас масажист може працювати з Олександром лише один раз на тиждень.

– Йому потрібно частіше?

– Щоденно. Але, самі розумієте, як фінансують зараз медицину.

– Я залишу гроші для оплати послуг масажиста, але він повинен щоденно та сумлінно виконувати свою роботу. Ви зможете знайти гарного спеціаліста? Проконтролювати його?

– Звичайно! Я навіть вже знаю, кого запрошу. Один мій знайомий, масажист з великим досвідом, зараз залишився без роботи. Він працював з волейбольною командою до того часу, коли її розформували.

– Ось і добре, – погодився генерал. – У мене, здається, все. Наразі, я хочу побачити Олександра.

– Я вас проведу, – лікар підвівся з місця. – Але попереджую, ніяких різких та голосних звуків. Домовились?

…Максим Іванович розумів, що зараз від його настрою багато чого залежить вдома. Його жінка після смерті сина часто впадала в депресію. Тому вдома він намагався якось відволікати її від гірких спогадів гарним настроєм та своїми розмовами. Але сьогодні було на душі тяжко, як ніколи. Сашко його не впізнав. Він не реагував ні на що і ні на кого. До того ж, трапилась прикрість. Максим Іванович ненароком випустив з рук ключі, які, на своє лихо, за звичкою тримав у руці. Вони дзенькнули об підлогу. Сашко одразу ж почав дико, несамовито кричати та «скидати» щось невидиме з себе. Генерал вийшов, не в силах дивитися на те, як дужі санітари намагалися зафіксувати хлопцеві руки, як кололи йому заспокійливе.

Всю дорогу додому краялося серце генерала. Він відчував свою провину перед цим юнаком, який лише нещодавно був здоровий та повний щасливих надій на майбутнє. Олександр збирався одружитися, але Максим Іванович прийняв фатальне рішення, яке змінило все подальше життя Олександра. Простіше, він, генерал Друзь, своїм підписом під наказом перекреслив долю капітана Волошина. Він, лише він, поставив крапку на житті Олександра, на його майбутньому. По той бік життя у цього юнака залишилася не лише кохана дівчина, а й мати. А Сашко був у неї єдиним сином. Від цієї думи щось болісно защеміло у грудях, здавлювало горло, заважало дихати і навіть жити…

Дружина, як це часто бувало, сиділа перед портретом сина з чорною смужкою. По голосно ввімкненому телевізору йшов якійсь фільм, але вона його не бачила. Максим Іванович знайшов на дивані пульт, натиснув на червону кнопку. Він підійшов до дружини ззаду, обійняв її за плечі.

– Знаєш, що я сьогодні вирішила? – сказала вона тихо, не повернувшись до нього, не зводячи очей з портрету сина.

– Що ж?

– Давай віддамо нашу квартиру у місті Сашкові. Заради пам’яті нашого сина.

– Я не проти, – відповів він. – Але Сашко ще в лікарні.

– Він одужає та повернеться. Де йому жити з молодою дружиною?

– Ніхто не знає, коли йому стане краще.

– Буде краще. Я завтра піду до церкви та запалю свічку за його здоров’я. Це обов’язково допоможе. Я впевнена в цьому. Якщо я і грішна у чомусь, то вже понесла один раз кару. Вдруге навіть злочинців не страчують.