Текст книги "Зорі, що купаються у річці"

Автор книги: Світлана Талан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 13 страниц)

Розділ 34

Проводжали «збожеволілу від кохання» (так називали медпрацівники Соню позаочі) всім відділенням. Хворі поприлипали до віконного скла та дивилися крізь решітки хто з цікавістю, хто з заздрістю. Молоді медсестри нишком витирали непрохані сльози, бо не кожному випало на долю таке кохання – неземне та трагічне. Жінки поважного віку також вийшли подивитися на закохану дівчину. Стоячи на ганку лікарні у білосніжних халатах, вони мовчали, бо кожен думав про своє кохання. У когось воно було палке, гаряче, як полум’я, але коротке, як спалах блискавки. Іншим випала на долю любов на все життя. Були такі, що вже давно забули про це яскраве почуття, але рудоволосе дівча своїм вчинком сколихнуло минуле в їхній пам’яті і згадалося все: і перший несміливий поцілунок, і цибатий хлопчисько, який здавався найкращим у світі, і таємничі гарячі ночі кохання.

Сергій Георгійович ще раз і ще раз давав поради щодо лікування схвильованій дівчині у своєму кабінеті.

– Так, я все зрозуміла, – кивала Софійка головою.

– Не загуби номер мого телефону, – ще раз повторив лікар. – Якщо буде щось незрозуміло, одразу ж дзвони.

– Добре. Ви ж мені розписали все лікування майже по годинах.

– І якщо помітиш хоча б незначні зміни у стані хворого, – не зважаючи на слова дівчини, продовжував лікар, – Одразу ж дай мені про це знати.

– Обов'язково. Дякую вам за все.

– За що? Це – моя робота, мій обов’язок.

– За людяність. Ну, все? Я можу йти?

– Зачекай, – сказав Сергій Георгійович. – Ліки я тобі віддав, а решту грошей мало не забув. Ще пришиєш мені корупцію чи хабарництво.

– Які гроші? – Соня не зрозуміла про що йде мова.

Лікар пояснив, що лікування оплачував генерал із свого карману. Софійка не перечила та поклала гроші в сумочку. Вона вже знала, скільки коштує «безкоштовне» лікування у країні. Чомусь у цю мить у Соні промайнула згадка про часи Помаранчевої революції, коли вона щиро вірила, що будуть (нарешті!) часи, коли медицина буде дійсно безкоштовною та доступною для кожного. «Ось чого дочекалася, – сумно подумала вона, – знову беру гроші на лікування, як жебрачка».

Дівчина підійшла до вікна та побачила, що до під’їзду лікарні прибула автівка, яка приїхала за ними.

– Мені пора, – сказала вона лікареві та подивилася на нього з неприхованою вдячністю.

– Пацієнтові зробили укол снодійного, – тихо сказав лікар. – Доки ви прибудете додому, він буде міцно спати.

– Дякую вам, – ще раз повторила дівчина. Вона повернулася до лікаря та побачила у його погляді співчуття.

– Не жалійте мене, – сказала вона. – Мені випало на долю неземне кохання, я пізнала його у всій красі. Але не буває в житті все рівно та гладко, як на чистому аркушу паперу. Зараз нашому коханню послано нелегкі випробування. І я цей іспит витримаю задля того, щоб воно стало ще більшим, ще об’ємнішим. Лише так ми, люди, вчимося цінувати кожну хвилину, проведену поруч з коханою людиною. Мені треба заздрити, а не жаліти мене.

– Соню, – лікар вперше звернувся до дівчини по йменню. – Знаєш, що я хотів тобі сказати?

– Ні, – Софійка посміхнулася. – Кажіть, бо поїду й не почую. Вигадали для мене нове прізвисько?

– Соню, ти неймовірна дівчина! У цьому жорстокому світі бракує таких, як ти.

Коротке, але таке щире зізнання старого лікаря змусило Соню залитися червоною фарбою.

– Я? – Софійка знизала плечима. – Яка там я неймовірна! Освіти ніякої не маю, одне й те ж плаття ношу по три роки, а про дорогу косметику годі і мріяти. А Сашка забираю тому, що так вчинила б кожна закохана дівчина.

– Тобі не треба косметики. Ти – саме чарування. Природа нагородила тебе і розумом, і красою, і душевними принадами. Головне, збережи все це в собі, не розтринькай по дрібницях, не зламайся під тягарем життя. Час від часу ми повинні проходити через чорні смуги, щоб гідно дожити до світлих, – мрійливо мовив лікар, дивлячись на дівчину.

Вони замовкли, присіли, як годиться, «на доріжку».

– Якщо я зараз не поїду, то Сашко прокинеться після снодійного ще до від’їзду, – пожартувала Соня.

– Йди вже, дзиґо, – посміхнувся лікар.

– Що? Як ви мене назвали? – Софійка зупинилася на півдорозі.

– Дзиґою. А що?

– Та нічого, – махнула вона рукою, але ще раз глянула на лікаря та запитала: – Так хто ж я насправді: «збожеволіла від кохання» чи «дзиґа»?

Лікар так щиро та голосно від душі розсміявся, як вже давно це не робив.

Хворий вже був в автівці, коли Соня підійшла попрощатися з Людмилою Орестівною. Бідолашна жінка була сама не своя і стояла, як з хреста знята.

– Людмило Орестівно, – Соня взяла її за руки. – Я хочу поїхати звідси з чистою совістю. Скажіть мені відверто: чи не думаєте ви, що я забираю у вас сина?

– Ні, – жінка похитала головою. – Ти не сина взяла, а велику відповідальність. Я б назвала твій вчинок героїчним.

– Вибачте, – Софійка подарувала жінці лагідну посмішку. – Але, здається, ви перечитали книжок. Я повинна бути поруч з коханим і в щасливі години, і в час випробувань. Я впевнена, що Сашко одужає і незабаром ми приїдемо до вас удвох та постукаємо у хвіртку. Ви мені вірите?

– Чи я б довірила тобі свою єдину кровинку, якщо б не вірила? Ось, – Людмила Орестівна покопалася у сумочці та дістала гроші, стягнені червоною гумкою. – Візьми, знадобляться.

Спочатку Софійка хотіла відмовитися, але потім подумала, що цим образить матір, яка віддає свої скромні заощадження на лікування сина.

– Дякую, – промовила Софійка та на прощання щиро розцілувала жінку.

Дівчина підійшла до автівки й ще раз помахала на прощання тоненькою рукою людям у білих халатах.

Вона сіла в кабіну та зачинила за собою дверцята. За мить машина везла її додому, де повинно було початися нове життя, в якому вже не було невідомості, туди, де мала жити її надія.

Розділ 35

Дивне почуття незрозумілої тривоги охопило серце Софійки, коли автівка завернула на рідну вулицю. Дівчина швидко вистрибнула з кабіни та побігла до свого двору. Вона відчинила хвіртку й ніби скам'яніла. Під серцем боляче шпигнуло від підсвідомого розуміння неминучості. На дверях висів замок, дідуся у дворі не було. З городу зайшла у двір баба Параска. Вона була запнута у чорну хустину. Соня все зрозуміла. Від відчаю у дівчини з грудей мимоволі вирвався дикий тваринний крик, вона похитнулася, бо підкосилися коліна та по тілу пробіг холодок від жаху. Дідусь помер!

– Нема, Соню, нашого Андрія, – сумно сказала бабця, кинувши у миску сухі початки кукурудзи. – Поховали без тебе.

Софійка, не стримуючи себе, невтішно розридалася. Вона довго сиділа за столом, де завжди любив відпочивати дідусь, поклавши голову на стіл, та плакала від відчаю та безпорадності.

– Що вже тепер зробиш? – намагалася її втішити баба Параска. – Нікого звідти не вернеш. Зла доля, Соню, не дрімає, у неї завжди напоготові низка неприємностей. Шкода, що ти не встигла з ним попрощатися. Андрій тобі все своє життя присвятив, все до останку.

У голосі бабці дівчина почула докір. Від цього стало ще болісніше, бо Соня в цей час відчувала провину перед дідусем таку велику, що навіть не знала, чи зможе собі коли пробачити.

– Коли? – запитала Софійка, не витираючи сліз. Голос був у неї чужий, впалий, хрипкий. – Коли це сталося?

– Позавчора вночі. Андрій помер уві сні. Може, воно й на краще, але все одно шкода, що не дочекався тебе. Тебе не було, з пошти дівчата намагалися тобі зателефонувати, але у них нічого не вийшло, – розповідала баба Параска, сівши поруч дівчини. – То ж ми зібралися з сусідами, порадилися з головою сільради та й вирішили самі поховати. Хто ж знав, що ти сьогодні приїдеш?

– Виходить, ви самі поховали? – чомусь перепитала дівчина.

– Люди гроші принесли, хто скільки міг, сільрада оплатила труну, дівчата з пошти вінки купили. Ти не думай, що ми про Андрія погано подбали. Зробили все, як годиться: і обмили, і батюшку запросили, і пом’янули. Я вдягла на нього нового костюма, а Микола прикріпив всі Андрієві медалі. Довелося зарубати трьох гусей, а твої хрещені готували обід, хліба у лавці купили. А Микола, твій сусіда, приніс три літри самогону. То ж було все, як годиться, скромно, але з честю. Людям за звичаєм потрібно було хусточки та рушники роздавати, то я витратила ті гроші, що ти мені залишила на ліки. Навіщо вони йому тепер? Тепер у нього вже нічого не болить і ні за що душа не тривожиться. Нехай спочиває з Богом, – баба Параска перехрестилася.

– Дякую вам, – тихо сказала Соня та запитала: – Де поховали дідуся?

– Ясне діло, що поруч з його дружиною. Хочеш, я тебе відведу до могили?

Софійка заперечливо похитала головою.

– Я сама. Я піду сама й усе дідусю поясню. Він зрозуміє, повинен мене зрозуміти. Він завжди мене… розумів, – мовила дівчина, подумавши про те, що надалі про дідуся доведеться завжди говорити у минулому часі.

– А ти ж як? Знайшла свого Сашка?

– Так. Я приїхала з ним.

– Я ж казала людям, що Сашко – гарний, серйозний хлопець. Хто краще мене на селі його знає? Не міг він тебе кинути заради іншої, не міг! Де ж він є?

– В автівці.

– То нехай швидше йде сюди, я хоча б привітаюся з ним.

– Він хворий, – пояснила Соня, витираючи сльози з обличчя. – Я вас дуже прошу допоможіть мені перенести його у ліжко.

– Паралізований?! – скинула брови стара.

– Майже. До того ж, він втратив пам’ять.

– Ой, лишенько! – сплеснула руками баба Параска. – Попав у аварію?

– Ні. Був на війні, – неохоче пояснила дівчина. – Так ви мені допоможете?

Вперше в житті Соня поклала Сашка у своє дівоче ліжко. Звичайно, не про таке колись мріялось, зовсім не про таке. Хлопець до цього часу ще був уві сні, то ж Софійка, попрохавши бабцю приглянути за хворим, пішла на цвинтар.

Вона підійшла до свіжого могильного пагорба з айстрами в руках, впала на сиру землю та невтішно розридалася.

– Дідусю, любий, милий, мій найкращий, – говорила Софійка, обливаючись сльозами та схлипуючи. – Пробач, пробач мені, будь ласка. Я знаю, що мені немає прощення за те, що я тебе послухалася та поїхала. Пробач.

Ще довго на старому сільському кладовищі серед високих дерев було чути чи то виття вітру, що розгулявся серед віття, чи плач бідолашної дівчини, яка відчула, що у неї щось обірвалося зсередини. Від цього дикого виття ставало моторошно людям, що проходили дорогою повз цвинтар.

Розділ 36

Без дідуся будинок Софійці здавався сірим та незатишним. В ньому панувала така тиша, що хотілося від неї дико, несамовито кричати, а серце дівчини наповнилося сумом.

Кілька днів вона майже не виходила з хати, хіба що впорати господарство. Дівчині здавалося, що час зупинився. Про його плин нагадувало лише цокання триклятого годинникового механізму серед мертвої тиші. Ці звуки ставали нестерпними, здавалися несамовитим гуркотом, від якого ладні були лопнути барабанні перетинки. Вона зачинила двері в сусідню кімнату – стало так тихо, що вже неможливо було далі витримати цілковиту тишу, у якій не було жодного звуку. І тоді вона підійшла до Сашка, що не ворушачись, ніби кам’яна статуя, закляк у візку посеред кімнати в одній позі.

– Любий, – тихо почала Соня. – Ось бачиш – я залишилася самотньою. Це не зовсім так, бо у мене є ти. На тебе у мене вся надія. Ти – моє минуле, ти – моє сьогодення, ти – моє майбутнє. Зараз, як ніколи, мені потрібна твоя підтримка. Скажи мені хоча б одне слово і цього досить, щоб розвіялася ця самотність.

Дівчина замовкла, намагаючись піймати на обличчі коханого хоча б якість ознаки того, що він чує її слова. Але побачила все той же байдужий погляд. Жодний м’яз не ворухнувся на його обличчі.

– Нічого, мій любий, – Соня попестила його руку. – Я все одно буду з тобою розмовляти, все тобі розповідати. Так буде до того часу, коли одного разу я почую від тебе таке довгождане «моє сонечко».

…Одного дня Софійка помітила, що в хаті немає навіть сухарика. Треба було йти до крамниці за хлібом та зайти на роботу. Скоро закінчиться її відпустка, тож потрібно було вирішувати, що робити надалі. На жаль, Сашко не спав. І дівчина вирішила забрати його з собою.

Надзусиллями Соня посадила хлопця в інвалідний візок і по намощених дощечках скотила його з ґанку.

Біля крамниці вже зібрався натовп, а це означало, що хліб ще не завезли. Всі замовкли та з неприхованою цікавістю розглядали схудлу та бліду дівчину, що штовхала перед собою інвалідний візок із Сашком.

– Добридень, – привіталася Соня та стала поодаль, під деревом, у тіні.

Хтось відповів на привітання, хтось буркнув щось собі під ніс, інші взагалі промовчали.

– Доїздилася, що й на похороні рідного діда не була, – хтось почав впівголоса, але так, щоб Софійка добре все чула.

– Чи таке колись було у нас на селі? – підхопив розмову іншій жіночий голос.

І пішло – поїхало:

– Андрій був їй за батька.

– Еге ж, змалечку панькався з нею, як з лялечкою.

– Красою Бог не обділив, а серцем…

– Привезла каліку собі та й катає. Чи не міг він жити у домі інвалідів?

– Там був би доглянутий та ситий. Я бачила по телевізору, які зараз такі будинки. Все є: і телевізори, і холодильники, і приберуть за ними, і лікар приглядить. А тут у нас що?

Софійка чула до себе зневагу натовпу людей, яким вона не зробила нічого поганого. Її обличчя палало від такого приниження, але вона зуміла відключити емоції та увімкнути холодний розум.

– І навіщо їй каліка?

– Не здогадалися ще? За штаньми поїхала, а діда покинула.

– Ось і думай тепер, чому Олеся отруїлася. Всі гадали, що Соня така добра, щира та відверта, але, можливо, і справді вона хотіла у Олесі відбити хлопця?

– Та так воно і є! Спочатку бігала за одним, доки лиха не накоїла, потім поїхала за іншим.

– Мо’ знову лихо привезла разом з ним?

– Одна біда уже є – Андрій-то помер.

– Будемо чекати, що ще вона утне. Мало нам того, що дякуючи їй «мажори» життя цілісіньке літо всьому селу не давали, так… Та й Олеся мало з Богом не зустрілася з-за неї. Що ще буде?

– Що завгодно може статися, бо чоловіки у неї на першому місці.

– Точнісінько така, як її матір…

– Що ж ви хочете? Яблуко від яблуні недалеко котиться. Розпусниця.

– Добре, що Андрій вже нічого не побачить. А здавалася такою доброю та порядною.

– Виходить, то ззовні, всередині – гнила…

Софійка від почутого була на межі нервового зриву. Вона опанувала себе і коли заговорила, голос її вже не тремтів.

– Люди, – сказала вона, – Що ви говорите?! Навіщо мене так судите? І чому ви такі жорстокі?

Натовп замовк і мовчки споглядав на дівчину.

– Хто вам дав право називати недужу людину калікою? Ви завжди були чуйні до мене, добрі. А що трапилося зараз? Чи я винна, що не могла знати про смерть дідуся? Чи я не ходила по хатах з протягнутою рукою, щоб його врятувати? Забули? – Соня обвела людей очима, намагаючись зазирнути в очі кожному, достукатися до кожної душі. – Мені нема чого критися, нема чого приховувати. Хлопець, якого я кохаю, попав у біду та став інвалідом. Я повинна була його забрати з собою, бо він потребує моєї допомоги. Чи це теж поганий вчинок? Він заслуговує вашого осуду? Чому?!

Люди відводили очі вбік та мовчали.

– Скажіть хоч що не будь! – звернулася до них Софійка. – Лишень не мовчіть!

– Автівку ти спалила? – почулося з натовпу.

– Кажуть, що баба Параска Миколу самогоном напоїла, щоб той дав свідчення в міліції на твою користь.

– Дурниці, – відповіла Соня. – Нісенітниця та й годі.

– Що з нею балакать, – Софійка почула голос матері Олесі, – Знає кицька, чиє сало з’їла, то й виправдовується перед вами. Не вийшло ярмо накинути на Лесиного хлопця, то привезла іншого. Нехай у візку, але штани в домі повинні бути! А ви стоїте, вуха розвісили! Негідниця вона та й годі. Тьху на неї! Тьху!

– Ех, люди! – сказала дівчина та її очі застелили сльози. – Колись вам буде соромно за свої слова.

Вона гордовито кинула останній погляд у натовп та, не дочекавшись хліба, повернула візок в бік свого подвір’я.

– Ще й сміє рота розкривати! – кинула їй услід Лесина мати.

– Скрутилася, як карась на сковороді, – почула Софійка за своєю спиною чийсь неприязний голос. – Копія матері, не ходи й дивитися!

Розділ 37

Спливав день за днем, а Сашко не подавав надій. Іноді Софійці здавалося, що вона не витримає, і тоді вона нишком плакала у відчаї над своїм втраченим щастям. В такі хвилини майбутнє втрачало свою принадливість, бо реальність була жорстокою: смерть, хвороба, осуд. Довгими безсонними ночами, коли вітер безжалісно шмагав гілля дерев та бився у стіни, дівчині здавалося, що життя загнало її в глухий кут, з якого немає виходу. Колись такий щасливий її світ скотився у прірву, з якої вона намагалася видряпатися, але не виходило. Чи то прірва була занадто глибокою, чи їй бракувало сил?

Щоб не втратити здоровий глузд і не завити у тиші, що аж бринить, Софійка лягала біля Сашка на ліжко, обнімала його та подовгу розмовляла. Вона не полишала надії, що пам’ять про їх минуле одного разу прокинеться у Сашковій свідомості, розкриє назустріч серце, застукає у скронях. Давало надію хоча б те, що у хлопця напади траплялися все рідше і рідше.

– І у нас буде все добре, як було колись, – говорила вона тихо, вдихаючи такий знайомий запах його тіла. – Я так хочу піти з тобою до річки, подивитися на зорі у воді… Так, так! – дівчина підхопилася з ліжка. – Яка ж я дурна! Чому я до цього часу не показала їх тобі?! Зараз вже темно, ніч зоряна і це добре. Ми підемо до річки вдвох, так, як я собі загадала. Ти обов’язково все згадаєш! Любий, ти не можеш це забути, не маєш права!

…По дорозі, що вела до річки, дівчині було котити візок не важко, але коли дорога пішла стороною, їй потрібно було кілька десятків метрів провезти його луками. Тут і в гарну погоду було доволі волого, а після осіннього дощу, що пройшов нещодавно, і зовсім розквасило. Колеса візка одразу ж вгрузли у м’якому ґрунті. Спочатку Софійка подумала, що зробила дурницю, потягнувши Сашка серед ночі в болото, але, одержима своєю ідеєю, вже не могла відступити. Докладаючи неймовірних зусиль Соня змогла провернути колеса візка кілька разів, доки вони знову не загрузли. Їй стало дуже спекотно. Дівчина скинула кофтинку, залишившись в одній сукні.

– Любий, ще трішки, ще один крок, – говорила вона, намагаючись зрушити візок з місця, який стояв, як укопаний.

Дівчина навколішки кинулася збирати засохлі бур’яни, принесла гілочки з дерев та підклала їх під колеса. Так, крок за кроком, обливаючись потом, загубивши рахунок часу, Соня наближала візок до річки. Нарешті, вона побачила перед собою воду. Софійка стомлено сіла на спиляну деревину дідусевої верби, відхекалася.

– Любий, дивися, – мовила дівчина, не маючи змоги утримати в собі радість від побаченого. – Дві зіроньки! Маленькі, любі зірочки! Я так скучила за вами! Вони зараз вийшли скупатися у річці. Бачиш, коханий? Ти їх бачиш?

Соня намагалася побачили Сашкові зіниці. Їй здалося, що в них з’явилося якесь рівне, ніжне полум’я, що на мить воно спалахнуло в його очах та засяяло світлом життя, але погляд Сашка поступово перейшов з неї на воду, саме туди, де купалися зорі.

– Любий, коханий, – Софійка не могла втримати в собі всі почуття, що вирували в її душі. – Ти їх бачиш? Скажи, що ти їх бачиш, – благала вона. – Не мовчи!

Але погляд хлопця був все таким же, неживим, він лише несвідомо дивився на коливання води та мовчав.

Соня не витримала та розплакалася від безпорадності та розпачу. Вона подивилася на поодинокі нечіткі вогні у вікнах будинків. Вони здалися їй мокрими чи то від туману, що вже почав нависати над луками, чи від сліз на очах. Дівчина з відчаєм зрозуміла, що додому дотягти візок у неї забракне сил, а допомоги чекати ні звідки. Вона укутала хлопця своєю кофтинкою, а сама сіла поруч на кільце з верби. Обхопивши руками коліна, дівчина поринула у спогади…

Коли почало сіріти, Софійка побачила дурнуватого Грицька, що йшов луками та цвьохав батогом по землі. Вона покликала його на допомогу і за кілька хвилин була вже вдома. Дівчину всю лихоманило від холоду, але тіло палало жаром. Соня відчула, що застудилася та захворіла.

Розділ 38

Генерал Друзь не звик пасувати, але цього разу досить легко піддався на вмовляння дружини. Останнім часом вона почала страждати від частого підвищення тиску. Напевне, трагічна, така безглузда смерть сина дуже її підкосила. Судинні кризи лякали Максима Івановича і він навіть боявся уявити, що може втратити ще одну дорогу людину.

– Давай подаруємо нашу квартиру Сашкові, – вкотре запропонувала вона після чергового нападу, ледь за лікарем зачинилися двері.

– Я не проти, – відповів Максим Іванович, дбайливо поправляючи дружині подушку. – Але зараз вона йому ні до чого.

– А якщо я не встигну? Чи буду я мати спокій на тому світу?

– Не говори дурниць.

– У Сашка мати живе в якомусь глухому селі. Нехай би забирала хлопця та переїжджала до міста, – наполягала дружина. – Все ж таки тут і лікарні, і «Швидку» завжди можна викликати при потребі.

– Чи захоче вона? Та й Сашко ще в лікарні, а коли його випишуть звідти – невідомо.

– Колись же він одужає, – відказала вона. – Можливо, матері не доведеться за ним ходити. Якщо йому стане краще, то, принаймні, буде куди привезти молоду дружину.

– Воно-то так, – погодився Максим Іванович.

– А Сашко справді дуже схожий на нашого хлопчика, – дружина кинула погляд на портрет з траурною стрічкою.

– Так, схожий, – погодився він, бо й сам вже давно запримітив схожість.

– Ми з тобою планували віддати ту квартиру синові, але… Трикімнатна в центрі міста, з гарним ремонтом, а стоїть пуста. Її стіни повинні були бути зігріті подихом мешканців… Розумієш, там мають бриніти людські голоси, бігати дітлахи і треба, щоб вечорами на кухні пахло чимось смачненьким. Чи не так?

– Звичайно.

– Я хочу трохи заспокоїтися.

– Дати ліки?

– Ні, вони мені не допоможуть. Мені буде спокійніше, коли оформимо житло офіційно на Сашка або на його матір. Ти зробиш це заради пам’яті про нашого сина?

– Звичайно, – пообіцяв Максим Іванович. – Я зроблю це найближчим часом.

Він не став телефонувати до лікарні, а вирішив одразу ж туди поїхати. Так хотілося, щоб лікар сповістив гарну новину про стан здоров’я свого пацієнта! Генерал так повірив у те, що Сашко прийшов у себе, що надавив педаль газу й автівка набрала швидкість та м’яко помчала по рівній гладкій дорозі, обганяючи інші.

– Добридень, – Максим Іванович майже забіг до кабінету. – Як там наш Волошин?

– Волошин? – перепитав лікар. – Ах, так! Ви ще нічого не знаєте?

– Він… Йому стало краще?! – скрикнув Максим Іванович.

– Зараз я вам все поясню, – відповів лікар.

Лікар довго розповідав про дівчисько, яке підняло на ноги та сколихнуло весь медперсонал своїм вчинком.

– Якщо судилося хлопцеві вилікуватися, то це зможе зробити лише Соня, – сказав по закінченню розповіді лікар. – Вона зможе. Я певен.

– Так, – сказав генерал і помовчав.

Йому треба було прийняти рішення. Максим Іванович пообіцяв дружині переоформити квартиру на Сашка, але той до цього часу залишався хворим. Він не знав дівчину Соню, не був певен, що та молода особа витримає весь тягар, який взяла на себе добровільно, а мати завжди залишається матір’ю. Що б не сталося з її дитиною, вона завжди буде поруч. «То ж доведеться їхати до Сашкової матері», – вирішив для себе Максим Іванович. Він вже збирався йти з кабінету, коли згадав, що не пам’ятає назву села, де мешкала мати хлопця.

– У мене є всі данні. Ось вони, – на прохання генерала лікар написав на аркуші паперу: «Нові Липки, Волошина Людмила Орестівна, місце роботи – школа, вчитель».

Максим Іванович подякував і вже за кілька хвилин його автівка мчала у напрямку Нових Липок.