Текст книги "Зорі, що купаються у річці"

Автор книги: Світлана Талан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 13 страниц)

Світлана Талан
Зорі, що купаються у річці

Від автора

В морозні дні Майдан клекотів, вирував, майорів помаранчевими та синьо – жовтими стягами. З трибун лунали гучні та палкі обіцянки можновладців. Яскравим полум’ям спалахнула революція, в якій народжувалася людська Надія. Та це полум’я швидко згасло, загасивши Надію революціонерів, полишивши за собою згарище зради та розчарувань. Люди з трибун швидко забули про свої обіцянки, але на Землі залишилися вічні цінності, які ніхто не в змозі ані загасити, ані відібрати – Кохання, Сонце, Небо та Зорі…

Розділ 1

Від легкого грайливого пустуна-вітру, що нишком прокрався до затишної невеличкої кімнати крізь прочинене вікно, Софійка прокинулася й відкрила очі. Легенько гойдалися віконні фіранки й від вранішньої свіжості було навіть прохолодно, хоча надворі буяла у всій своїй неземній красі весна. Дівчина швидко скочила з ліжка, звичним плавним рухом відкинула назад золотаві хвилі блискучого рудого волосся, накинула халатика й посміхнулася народженому новому дню. Вона підійшла до вікна, зсунула набік старенькі, але чисто випрані фіранки й зачаровано задивилася в сад, де серед дерев, кущів та довгошиїх рожевих мальв причаївся несміливий сірий ранок. Передранковий вітерець злегка ворушив світле волосся дівчини, приємно лоскотав обличчя, доносив до неї нестерпно солодкий запах вишень, густо облитих білим цвітом. Софійка вдихнула цей запах на повні груди й ще кілька хвилин помилувалася квітучим садом.

Соня навшпиньках, щоб не розбудити діда, прослизнула повз його кімнату та опинилася надворі. Біля ґанку стояв саморобний дерев’яний стіл під великою крислатою старезною яблунею. На столі – відро з холодною криничною водою та старий, з надщербленою ручкою, керамічний кухлик. Дівчина, не вагаючись ні на мить, схопила кухлика, зачерпнула кришталевої води з відра та плеснула собі прямо в обличчя.

– Ух! – мимовільно вирвалося у неї з грудей, бо від води, що здавалася крижаною, одразу перехопило подих.

Тріпнувши головою, Софійка провела долонями по почервонілому обличчю. В її карих, майже чорних очах засвітилися грайливі та щасливі іскорки. Ще б пак! Незабаром приїздить її коханий Сашко, якого вона не бачила ледь не два місяця! Тільки уявити: цілих два місяця! Це ж так довго! Майже ціла вічність! Їй хотілося від щастя кричати, щоб усі навколо чули що новину, злетіти на потужних крилах над рідним селом, що тонуло в піні садів та яскравій зелені, туди, де висне у синьому небі вільний жайворонок…

Софійка пройшлася двором, жартома сіпнула довгу лапу вишні у густому цвіту, яка одразу ж її обдала рясною росою. Великі краплі впали у густу соковиту траву й розсипалися дрібними скалками.

– Господи! Як же мені добре! – не сказала, проспівала дівчина та закружляла серед вишень у щасливому танку. Її довге руде та шовковисте волосся розсипалося хвилями по плечах майже до тоненької талії, воно раділо разом з дівчиною, танцювало грайливими пружинками, обвило її пухнастою хмаркою.

– Не спиться, дзиґа? – Софійку вивів зі стану ейфорії голос діда, що вже прокинувся й стояв на ґанку, задоволено посміхаючись у сиві вуса.

– Нехай у мене зранку повно справ, – Софійка, підстрибуючи, підбігла до діда, – а чому ти рано прокинувся?

– Хто рано встає, тому Бог дає. Чула таке?

– Чула, чула. Але яка необхідність так рано вставати?

– Корову треба вигнати на пасовисько, гусей, кури вже попрокидалися, – кивнув головою дід в бік старого, перекошеного хліва.

– Кури ще сплять і десятий сон бачать, – засміялась Софійка. – А півень кукурікнув, а там хоч не розвидняйся.

– Під лежачий камінь, донечко, й вода не тече. – зітхнув старий та, опираючись на ковіньку, зійшов сходами та сів на лавку біля столу. – Чого ж мені боки відлежувати, коли моя дзиґа вже на ногах? – дід з любов’ю поглянув на онуку.

Вона вправними рухами ввімкнула електропіч, поставила на неї велику чавунну пательню й за мить на ній зашкварчали шматочки сала та смажені яйця. Софійка поставила на дерев’яний стіл, застелений новою клітчатою клейонкою, тарілку з нарізаним хлібом, яйцями та запашним салом.

– Корова в хліві, а ми їмо, – буркнув дід, але без зла, скоріше «задля годиться».

– Я все встигну, – відказала дівчина. – Чи сумніваєшся?

– Знаю, – тихо мовив дід і по його зморщеному обличчю промайнула тінь смутку. – Мати у тебе теж такою була.

– Якою? – з цікавістю спитала дівчина й серце її тривожно закалатало. Дід дуже рідко заводив розмову про матір, яку Софійка не пам’ятала, але так хотіла про неї бодай щось та взнати. Звичайно, можна було б розпитати про все бабу Параску, яка знала все про всіх у селі, але у її розповіді було багато пліток, а Софійка хотіла знати правду. Нехай гірку, але правду.

– Було прокинеться твоя мати, як і ти, ні світ, ні зоря, побіжить до саду. Босоніж по росяній траві пронесеться, мов вихор, росою з квітів умиється, казала, що гарна вродою буде, що хлопці любити будуть… Ось і долюбилася.

– Ти справді не знаєш, хто мій батько? – тихо запитала Софійка й, здалося, серце на мить перестало калатати в грудях.

– Як то я можу знати, коли вона й сама не знає? Та чи це тепер важливо?

– Та ні, – дівчина покопирсала виделкою шматочок рум’яного сала. – Мені все одно. А правда, що я дуже схожа на неї?

– Як дві краплі води! І волосся у неї таке ж гарне було, як у тебе, довге, пухнасте, руде, й очі, мов дві вуглинки, й обличчя свіже, та навіть ямочки на щоках у вас однакові, коли посміхаєтесь. А до роботи хвацька була, як і ти у мене… Ех, – зітхнув дід, – все було добре, доки не загуляла з чоловіками. Спочатку гульки, потім з’явилася ти, пізніше – пиятики.

– Мати справді… забагато пила?

– Так пила, що забувала прийти додому дитину нагодувати. Як вигнали її з роботи, то, бувало, й по тижню я її не бачив.

– Вона… сама мене покинула? Баба Параска казала, що ти їй порадив з’їхати з дому, – несміливо запитала дівчина й опустила очі, ніби була якась її провина в безпутстві матері.

– А що було робити? Дитинка дома із старим дідом, а вона то в одній хаті пиячить та бійки влаштовує, то в іншій. Прийшов голова сільради та сказав, що не буде з неї діла, треба дитину в дитбудинок віддавати. Тоді я й порадив їй везти свій сором з села кудись подалі, а сам оформив опікунство над тобою, то й живемо, як Бог дає.

– Вона ні разу не приїздила до мене?

– Ні, доню, жодного разу.

– То, може, її вже в живих немає?

– А ти бабу Параску спитай – вона все знає. Живе вона в Олександрівці. Це десь за п’ятдесят кілометрів від нашого села. Жива й здорова, але до цього часу не кинула дружити з оковитою. Пішки можна було сто разів прийти на доньку подивитися, але ні, не йде. Може й добре, що моя дружина не бачить такої стидоби. Бачиш, як буває: коли вона народжувала твою мати, то життя своє віддала, а таке життя, яке веде твоя матір, не варте ламаної копійки.

– Виходить, вона мене зовсім не любить? – голос Софійки задрижав від хвилювання, тим паче, що дід завжди говорив «твоя мати» і ніколи не називав своєю донькою.

– Не вмію, доню, брехати, правду скажу. Хіба то мати, що не хоче свою рідну кровинку побачити? Так собі, зозуля. Та ти не переймайся цим…

– А я й не переймаюся, – Софійка посміхнулася дідусеві. – Я звикла, що у мене є ти, мій любий дідусю Андрію, а більше мені ніхто не потрібний.

– Як то? А той, на кого чекаєш? Як же він?

– Діду, – дзвінко засміялася Софійка й суму, як не бувало. – І звідки ти все знаєш?

– Собака лає – вітер носить, – посміхнувся дід.

– Ну, діду! Я ж нікому не говорила, що Сашко приїздить.

– У тебе все на обличчі написано. Очі он аж світяться щастям!

– Справді?!

– Їй-Богу!

– Без Сашка мені нема життя, – зізналася дівчина, від чого одразу спалахнули легким рум’янцем її щоки.

– Колись так казала твоя мати, коли вперше закохалася, а бачиш, чим все скінчилося, – зітхнув дід та махнув рукою.

– Дідусю, мій любий дідусю, я вже тобі обіцяла й не один раз. Скажу ще раз, щоб заспокоїти тебе – я ніколи не повторю помилок своєї матері.

– Справді? – дід пильно зазирнув в очі онуки.

– Розсуди сам. Скільки моїй матері було, коли вона мене народила?

– Вісімнадцять.

– От бачиш! А мені вже двадцять один рік, я зустрічаюся чотири роки з одним хлопцем і зовсім нічого не п’ю, навіть пива не вживаю.

– Дай-то Боже, щоб і надалі у тебе було все добре.

– Так і буде! А як же інакше? – дівчина задоволено засміялася, побачивши, що дід трохи заспокоївся після неприємних спогадів. – Так ми будемо корову виганяти на пасовисько, чи нехай бідолашна мугикає до вечора в хліві?

… Софія сама погнала на луки Ласку. Пішла босоніж і ледь ступила на м’який килим трав, як прохолодна вранішня роса обпекла ноги. Але дарма! Вона звикла до такого. Сонце ще не зійшло і все навколо принишкло з цікавості. Зліва від стежки, в невеликій канавці розлігся лопушняк, висока трава ніжно пахла конюшиною та береговою м’ятою. Не дивлячись ні на що, життя принесло ще один новий день. У Софійки був гарний настрій, і вона привітала його щасливою посмішкою. Вона вдихнула свіже повітря на повні груди, і весняні пахощі влилися у неї вільно й там затерпли у щасливому щемі.

В долині, за річкою стоїть принишклий тихий ліс, чекаючи, доки викотиться величаве сонце та розгонить останній легкий сивий туман, що завис над річкою.

А ось і воно, сонце. Спочатку над лісом з’явилося рожеве сяйво, потім перші несміливі промінці впали на листя дерев, трави, роси, пробуджуючи все від сну. Нарешті на небі з’явилося яскраве сонце. Веселе та радісне, воно хлюпнуло на землю радість життя. Відразу все навколо почало швидко прокидатися. Замигтіли останні блискітки роси на листі старезних верб. Кремезні дерева стріпнули листям-віями, почали рухати затерплим гіллям й на землю посипалися міріади іскорок. Десь загелготали невгамовні гуси, замугикали корови, а в бездонному синьому небі завис жайворонок та підтяг в височінь золоту нитку своєї пісні.

Софійка підставила обличчя назустріч сонцю. Воно засліпило її яскравим світлом й дівчина, посміхнувшись гарному ранкові, тріпнула волоссям, що в золотавих промінчиках навколо голови було схоже на сяючий німб.

– Гей, Ласко, гей, – звично гукнула дівчина, хоча корова добре знала свою дорогу й не збиралася нікуди з неї звертати.

Софійка дочекалася, доки пастух Грицько, цвьохаючи батогом по землі, підійде ближче, й, привітавшись, наказала:

– Дивись мені, не ображай мою Ласочку.

– А то що буде? – наглувато розглядаючи Соню, запитав височенний хлопець в гумових чоботях та крислатому брилі.

– Тоді побачиш, що.

– А якщо не буду ображати – поцілуєш? – засміявся він, показавши великі та жовті, як у старого коня, зуби.

– Нехай тебе дідько лисий цілує! – кинула Софійка, різко повернулася до хлопця спиною та попрямувала додому.

– Все чекаєш на свого офіцера? – донеслося ззаду.

– А це не твоє діло! – весело парирувала Софійка, згадавши про коханого, й, повернувшись, показала хлопцеві язика.

– Га! Га! Га! – заржав той. Не витримав, вкусив все-таки: – Чекай. Приїде до тебе, якщо в місті не знайде таку, яка на кілометр французькими духами пахне.

Софійка аж зупинилася від таких слів.

– А не знайде! – мовила вона, поставивши руки в боки.

– А це ж чому?

– Бо нема таких гарних, як я! – сказала Соня. Усміхнувшись, дівчина випрямила спину та пішла, гордо несучи високо підняту голову.

– Це правда, – зітхнув Грицько й почесав дерев’яним кінчиком батога потилицю.

Він ще довго дивився вслід Софійці, бо не було сил відірвати погляду від її струнких, і в той же час пружних ніг, тоненької талії, худеньких пліч та танцюючого золотавого волосся. Не дівка – вогонь!

– Тіп-тіп-тіп, – кликав дідусь курей, що вже висипали на подвір’я та жваво клювали пшеницю, яку він їм сипав.

– А ось і я! – не ввійшла, влетіла легким вітерцем Софійка на подвір’я. – Швидко справилася?

– Піди відпочинь хвилинку, – посміхнувся до неї дідусь. – Рано ще на роботу.

– Нічого. Раніше додому повернуся, – відповіла Софійка й за мить зникла в хаті.

Вона повернулася взута в пантофлі, в легенькому ситцевому платтячку в дрібний синій горох. Довге волосся Соня підібрала на потилиці у вузол.

– Не сумуй, дідусю, – легко, мов літній вітерець, підбігла до діда, чмокнула в поморщену суху щоку та за мить вже зникла зі двору.

…Софійка прямувала вузькою вуличкою та мимоволі милувалася селом, що потопало у весняній піні квітучих садів та пташиному гомоні. Навколо стояв п’янкий та солодкий запах чи то весни, чи то її розквітлої молодості та щастя. Вона йшла, а душа раділа та співала. В приємній тривозі очікування хвилини зустрічі з коханим примушувало в грудях тріпотіти серце в нескінченному танку радості та ніжності.

Сьогодні вона навмисне вийшла з дому трохи раніше. Треба було зайти до баби Параски та домовитися, щоб прийняла квартиранта – її Сашка. Звичайно, можна було б йому одразу йти до бабці й оселятися, бо та отримувала мізерну пенсію, тож хоча б якась копійчина, яку заплатить за постій Сашко, їй не буде зайвою. Та з цього був бабі Парасці ще один зиск. Вона, як і потрібно, першою на селі дізнається про його приїзд. Хто ж, як не вона, буде знати, коли Сашко піде на побачення до Софійки та коли повернеться додому? «Два задоволення в одному», – подумала Софійка та посміхнулася сама собі кутиками вуст.

– Доброго дня, хрещений! – крикнула Софійка, помітивши за парканом товстенького дядька Василя, що порпався біля свого старенького «Москвича».

– І ти будь здорова! – бадьоро відгукнувся той.

Софія на мить зупинилася, бо було б нечемно пройти мовчки повз нього. Він був не лише її хрещеним, а й батьком її шкільної подружки Галі.

– А де тьотя Ліда?

– На городі. Де ж їй ще бути? День буде спекотний, то пішла щось зробити, доки сонце не піднялося високо. А ти чому так рано сьогодні?

Дядько Василь вже стояв за хвірточкою та витирав долонею піт, що виступив на його геть блискучій лисій голові.

– Та є деякі справи, – ухилилася від відвертої відповіді дівчина, боячись сполохати своє щастя. – А як там Галинка?

– А! – махнув рукою дядько Василь. – Вся у своїй роботі. Літо прийшло – туристів побільшало, то й заманює цих товстосумів до свого агентства.

– Та хіба ж це погано? – запитала Софійка, побачивши невдоволення на обличчі хрещеного. – Мають люди гроші, то чому ж не помандрувати світом, не побачити інші країни?

– Воно то так, та ми вже забули, яка наша донька. На туристів час є, а до батьків навідатися – часу зась!

– Не ображайтеся. Це ж її робота. Як каже дідусь: «Під лежачий камінь вода не тече».

– Робота, робота, – промимрив собі під ніс дядько Василь. – У нас теж робота, але для кого ми п’ять корів тримаємо? А гусей цілу череду? А кролі? Город? Кури? Все задля неї. Зібрали їм гроші, зателефонували. Гадали, що хоч так приїде, хоча б око за рік покаже в рідну хату. Але ж ні! Говорить, підіть на пошту та перекажіть гроші, – дядько Василь тяжко зітхнув. – Матір ледь відпоїв ліками після того, як донька такс бовкнула.

– Кажете, тьотя Діда від цього дуже засмутилася?

– Не лише від цього, – дядько Василь відвів очі вбік, ніби чогось соромлячись. – Галя сказала, що її чоловік, цей бізнесмен, не може їсти у нашій хаті, бо тут пахне молоком, а він молочний запах, бачите, з дитинства терпіти не може.

– То нехай їсть свої туристичні путівки!

Дядько Василь не втримався, посміхнувся.

– Добра ти дівчина, Софійко, щира. Мені б таку доньку.

– А я й є ваша родичка, бо хрещениця, – дівчина щиро посміхнулася і на її щоках з’явилися дві маленькі ямочки. – Не переймайтеся, все буде добре. Ось побачите!

– Сподіваюся. Твої слова та Богові в вуха.

– То я піду? Передавайте мої вітання тітці Ліді та Галі.

– Бувай, – кивнув рукою дядько Василь та пішов до свого автомобіля, а на душі аж полегшало, коли побалакав з хрещеницею. Так було завжди. З’явиться на хвилинку, як ясне сонечко, ластівкою пощебече, а на душі тепло стане, спокійно. І зростала дівчинка з дідом, не відчуваючи ні батьківського, ні материнського тепла, а стільки в ній тепла, доброти, світла та щирості, що на всіх вистачить.

Вже за годину Софійка встигла переговорити з бабою Параскою, розібрати листи та невеликий стос газет. Незабаром зі старою сумкою з затертим написом «Пошта» попрямувала селом від хати до хати, несучи в кожну з них свіжу пресу, листи та свою щасливу сяючу посмішку.

Розділ 2

Соні не дуже хотілося йти до сільського клубу, але баба Параска донесла, що приїхала до своїх батьків колишня шкільна подружка Олеся. З одноліток Софії в селі ніхто не залишився. Всі пороз’їжджалися на навчання та роботу до міста, тому нечасті зустрічі в однокласниками для неї були як маленьке свято душі, сповнене приємних спогадів із дитинства. А тут ще й дід підпрігся до баби Параски: «Йди до клубу, розвійся, попліткуй з Олесею».

– Коли ти так наполягаєш, то піду! – Соня підняла руки догори та пішла до хати перевдягатися, але на ґанку зупинилася та, посміхнувшись, посварилася пальцем діду та бабі Парасці. – Знаю, знаю, ваші плани, змовилися, щоб мене спекатися. Зараз піду, а ти, діду, почнеш залицятися до бабці!

Сказала – й як вітром її здуло.

Соня вдягла джинси, червону кофтинку з коротким рукавом, довго та старанно, як у дитинстві, розчісувала гребінцем волосся. Дістала з косметички губну помаду, покрутила в руках, та поклала її на місце. Але парфумами, що подарував їй Сашко, все ж таки скористалася. Терпкувато-солодкий запах, що одразу заповнив кімнату, знову навіяв спогади про коханого. Дівчина посміхнулася, дивлячись у велике дзеркало старенької шафи.

– Навіть добре, що мене вмовили піти до клубу, – зізналась вона собі, бо відчула, що її зсередини аж розпирає від почуттів та душевного збудження, що наплинули хвилею. Їй конче було потрібно з кимось поділитися своєю радістю, а Олеся завжди її розуміла.

Вони ходили до одного класу й почали товаришувати не одразу. Спочатку Соні Олеся не дуже подобалася. Вона здавалася їй млявою, навіть вайлуватою, а мовчазна вдача Олесі була не зовсім прийнятною, бо сама Соня була вертлявою цокотухою. Але згодом, десь у п’ятому чи шостому класі, Софійка побачила в Олесі те, чого не помічала раніше. Її повільність була не вайлуватістю, а продуманими рухами, кожне слово – зважене й розумне. Дівчатка були зовсім різні, але вони гармонійно доповнювали одне одного. Після закінчення школи Олеся поїхала до міста, де вступила до педагогічного інституту. Цього року вона закінчувала навчання і, напевне, піде працювати до школи.

Соня оцінюючи поглянула на своє відображення в люстерку та залишилася задоволеною. З-під довгих та чорних вій на неї дивилися темно-карі, кольору чорного шоколаду, виразні великі очі, чорні брови – ніби крила птаха в польоті, топкий та прямий ніс, пишні чутливі губи кольору стиглої вишні яскраво виділялися на засмаглому обличчі, яке обрамляло золотаве та блискуче волосся. Вона крутнулася на тоненьких підборах, розглядаючи свій стан. Довга та тонка шия здавалася їй не зовсім привабливою, але розпущене волосся дбайливо маскувало цей недолік. Худенькі плечі, невеликі, але округлі груди, тоненька талія та високі підбори робили її ще стрункішою та вищою зростом. Софійка грайливо підморгнула своєму відображенню та чкурнула надвір.

Приміщення клубу знаходилось серед великого парку. Дівчина пам’ятала той час, коли тут були рівні заасфальтовані доріжки серед величезних старих лип та верб. Колись обабіч алеї стояли пофарбовані дерев’яні лави, росли густі, акуратно підстрижені кущі та були розбиті клумби з різноманітними квітами. Софійка згадала, як одного разу вихор скинув з величезної липи гніздо лелек. Тоді хлопці, бажаючи допомогти бусликам, неймовірними зусиллями затягли на саму верхівку дерева колесо з автівки та примостили туди гніздо. Лелеки підремонтували своє житло і вже влітку звідти виглядали голівки їхніх пташенят. Зараз було все занедбано: лави зламані, фарба на них давно полущилася й облізла, замість дбайливо та рівно підстрижених кущів – зарослі кропиви, посередині великої клумби розрісся лопушняк, розклавши велике розлоге листя.

В приміщенні клубу грала музика, а по периметру імпровізованого танцювального майданчика стояли стільці. Кілька хлопців про щось розмовляли та так голосно реготали, сміхом заглушаючи голос з магнітофона самого Кіркорова, що намагався розвеселити публіку своїми піснями. Дівчата – в іншому кутку. Вони шепотілися про щось своє, дівоче, поглядаючи в бік парубків і лузали соняшникове насіння, кидаючи лушпайки собі ж під стілець. Крайньою справа тихо сиділа Олеся.

– Лесько! – кинулася до неї Соня, забувши з усіма привітатися, – Лесечко!

– Соню! – зраділа Олеся. – Як добре, що ти прийшла. Як же я за тобою скучила!

Соня обняла подругу, поцілувала в пухленьку щічку.

– Ну, розповідай, вчителька ти вже чи ще ні?

– Можеш мене поздоровити. Я отримала диплом.

– Поздоровляю! Яка ж ти молодець! – Соня схопила подругу за руку й вже не відпускала. – На роботу вже влаштувалася?

Олеся ніяково посміхнулася, і Соня озирнулася навколо. Лише тепер вона помітила, що вся увага молоді була спрямована на них. З десяток очей з неприхованою цікавістю дивилися на подруг.

– Може підемо звідси? – запропонувала Софійка.

– З задоволенням! – згодилася Олеся.

Дівчата вийшли на вулицю, знайшли більш-менш вцілілу лавку.

– Тут спокійніше, – промовила Олеся. – Я прийшла до клубу лише заради того, щоб зустрітися з тобою.

– А звідки ти взнала про мій приїзд?

– Здогадайся з трьох разів!

– Баба Параска донесла?

– А то ж хто?! – засміялася Соня. – Розкажи мені, як ти? Де ти? З ким ти?

– А що розповідати? Диплом на руках, першого серпня виходжу на роботу, приймаю свій перший клас. Так хвилююся, що не передати словами. Розумієш, Соню, батьки мені довірять своїх першокласників і потрібно з першого ж дня привити їм любов до школи, до книжок, до самого навчання. Треба зробити так, щоб сам процес навчання у школі не став для них тягарем, а був у радість і задоволення. Навіть не знаю, чи впораюся я з цим, чи ні, – з запалом сказала дівчина та знизала плечима.

– Звичайно впораєшся! Ти ж у нас он яка розумниця! Інститут закінчила, не те, що я – неук.

– Не кажи так, Соню. Можна навчатися заочно.

– Можна, – зітхнула Соня. – Але як? Я не можу покинути дідуся напризволяще, навіть на кілька днів. Він уже зовсім немічним став. Вдає, що є ще порох у порохівниці, але ж я бачу, що він зовсім знесилений. Цього року траву для корови мені самій доведеться косити.

– Він ще тупає потихеньку?

– Так. За хлібом до магазину ходить та вдома по господарству. Звичайно, я б сама могла йти додому з роботи та купити той буханець, але ти ж сама розумієш, що у нас в селі біля магазину збираються люди, то і він іде туди. А я й не заперечую. Доки очікують хлібовозку, дідусь всі сільські новини почує, про політику, як і всі, побалакає – дивись уже й розвіявся. Та що я все про себе та про себе? Де ти живеш, Олесю?

– Знімаю кімнату в гуртожитку. Гамірливо там, кухня одна на всіх, гарячу воду в душі вмикають два рази на тиждень, але все ж таки дешевше, аніж квартиру наймати.

– Зізнавайся, хлопця маєш?

– Ні, – Олеся похитала головою та ніяково посміхнулася. – Нема в мене нікого.

– А то ж чому? Нехай тут у селі хлопців не залишилося, а у місті їх повно, бо з сіл туди всі повтікали. Це у нас один дурнуватий Грицько залишився.

– Сільські хочуть зачепитися за міських дівчат, щоб житло було, а міські хлопці розбещені та розбалувані. Їм потрібні фотомоделі, у яких ноги від вух виросли. А я що? Товстуха! Незграба та й годі!

– Яка ти товстуха? Ти трішечки повненька. Не всім же подобаються ходячі скелети?!

– Розумієш, Соню, щоб мати гарного хлопця, треба бути трішечки нахабною, навіть наполегливою, треба вміти себе показати з кращої сторони, гарно вдягатися, вміти загравати, бути хитрою, як лисиця. А це не про мене. І грошей стільки не маю, щоб купувати у модних бутіках, ходити в СПА-салони, на масажі й так далі.

– Не вірю я в це. Справжнє кохання живе не лише в салонах краси. Воно може настигнути тебе будь де: в бібліотеці, на роботі і навіть на вулиці, – мрійливо сказала Соня. – Треба лише дочекатися свого зіркового часу.

– А як ти познайомилася з Сашком?

– Я? Ти ж знаєш, що я поїхала до Києва в дні Помаранчевої революції.

– Це я знаю. Ти розповідала, що ви познайомилися на Майдані. Розкажи, як це було, – попрохала Олеся й обняла подругу за плечі.

– Сашко працював в СБУ. У ті неспокійні дні його послали на Майдан незалежності пильнувати, щоб не було провокаторів, які могли б підбити натовп до насилля. А я так відчула себе революціонером, так повірила в те, що в країні настане краще життя завдяки таким, як я, що галасувала голосніше за всіх. Я, ніби одержима, спала по три-чотири години на добу, забуваючи навіть поїсти, не зважала на закляклі від холоду руки та ноги, стояла на площі серед таких, як я, людей, вірячи в краще майбутнє. Я вірила, що ці дні ввійдуть в історію України, як дні народження нового, щасливого життя, що сподівання мільйонів людей справдяться й будуть зміни, обов’язково будуть, – розповідала Соня з запалом. Її очі світилися, щоки палали. – Треба було лише вистояти, відвоювати правду, здобути перемогу. Розумієш, я відчула себе творцем історії, нової історії країни. Я повірила, що і дітям, і своїм онукам буду з гордістю розповідати, як ми змінили життя країни. І я несамовито кричала у натовпі, розмахуючи помаранчевим прапором. Саме тоді мене у цьому багатотисячному натовпі помітив Сашко та підійшов до мене. Ми зустрілися поглядом лише на мить. Але цього було достатньо, щоб нутром відчути щось нове, незвідане, від якого було і приємно, і трішечки страшно. Погляд незнайомця був таким, що мене одразу обпекло жаром й стало тепло в той морозний день. На лихо я тоді забула в палатці свої рукавички, пальців рук майже не відчувала, але прапор нікому не віддала. Він подивився на мої вже зовсім побілілі руки та сказав: «Дівчино, у тебе зараз відпадуть відморожені пальці».

– А ти на те?

– Я відповіла, що якщо навіть сама стану бурулькою, все одно буду тримати прапор. Тоді він силоміць витяг з моїх рук древко і зробив це вчасно, бо я вже не могла розціпити закоцюблі пальці. Своїм вовняним шаликом він обережно розтер мої долоні, зігрів своїм подихом і надів на мене шкіряні рукавички. Тоді ми познайомилися і вже зустрічались у натовпі кожного дня. Я не знала, ким і де він працює, вважала, що такий же революціонер, як і я. Лише перед від’їздом додому він попрохав мене дати свій номер телефону. Тоді я сказала, що не можу дати номер людині, про яку нічого не знаю. Він запросив мене до кафе і ми поспілкувалися десь так годин зо дві. Далі ти все знаєш.

– Як романтично! – Олеся закотила очі догори. – Кохання з першого погляду! Таке буває лише в книжках про кохання.

– І у мене, – посміхнулася Соня. – Навіть не знаю, чим я заслужила таке щастя.

– Ти кохаєш його?

– Ще й як! Сашко – моє життя, – вихопилося у Софійки.

– А яке воно, кохання? – майже пошепки запитала Олеся.

– У тебе не було жодного хлопця?

– Були, – зітхнула Олеся й сумно посміхнулася. – Навіть кілька. Але вони мене чомусь плутали з подушкою.

– Як це? – не зрозуміла Софійка.

– Бо мали одну мету: затягти мене до ліжка. А я так не можу. Я хочу, щоб все було не по-тваринному, а по-справжньому. Розкажи мені, Соню, яке справжнє кохання.

– Кохання? – перепитала Соня й на її обличчі промайнула щаслива посмішка. – Розумієш, Лесечко, це почуття не можна передати словами, треба відчути на собі. Воно всепоглинаюче, безмежне, як Всесвіт! Прокидаєшся вранці – перша думка про нього, лягаєш спати – його образ перед тобою, коли він поруч – нікого більше не існує в світі, лише ми двоє серед безкрайнього простору. Коли закохані разом – вони одне ціле, що болить одному, то біль відчуває інший, радість – теж одна на двох. Здається, що й дихання одне на двох – задихнеться один і другому забракне повітря. Ех, подружко, якби ти знала, яким чудовим та яскравим стає все навколо, коли поруч коханий! Я така щаслива, що не можна передати словами! Серце в грудях шаленіє від однієї думки про нашу скору зустріч!

– Чому ж ви тоді не поберетеся, щоб завжди бути разом?

– Йому обіцяли дати квартиру, але… Та й дідуся я не можу самого залишити.

– То заберіть з собою.

– Ти вважаєш, що це можливо? Чи можна його відірвати від своєї садиби? Від рідної землі? Він народився тут, життя прожив, вріс корінням у рідну землю. Чесно кажучи, я й сама не знаю, як жити без всього цього. Але я маю бути там, де моє кохання, тому згодна жити й у хліву, або на горищі, аби лише вдвох з Сашком.

– Що ж ви будете робити?

– Сама не знаю, – тяжко зітхнула Соня. – Не хочу про це думати, бо голова від думок тріщить як стиглий кавун. Нехай все буде, як воно має бути. Час покаже.

– Не боїшся, що Сашкові набридне чекати на тебе й він знайде собі іншу дівчину?

– Ні. Аніскільки!

– Чому?

– Бо кохання, якщо воно справжнє, не має меж, не знає часу. Ось приїде незабаром Сашко, то, можливо, щось і вирішиться, – Соня загадково посміхнулася.

– Так він приїздить сюди? Коли? Познайомиш? – засипала Соню питаннями подруга. – Я ні разу його не бачила, але казали, що він у тебе гарний.

– Баба Параска розповідала?

– Так! – засміялася Олеся. – А хто ж ще?!

– І сміх, і гріх. Ця бабця у нас за сільське радіо – перша транслює всі новини, але не стане її – будемо сумувати за її плітками. В селі все менше й менше лишається жителів. Молодь вся виїхала, а старенькі потиху вмирають.

– А з ними вмирають села, – сумно додала Олеся.