Текст книги "Зорі, що купаються у річці"

Автор книги: Світлана Талан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 13 страниц)

Розділ 31

Софійка сіла біля вікна. Потяг сіпнувся та важко зрушив з місця. За вікном з прискоренням побігли дерева та чагарники. Літо ніяк не хотіло впускати осінь у свої володіння, але та було наполеглива. Вона поплямувала деінде листя дерев у свій золотаво-червоний колір. Тепер на зеленому фоні були помітні мазки жовтої фарби ранньої осені.

Дівчині було тяжко залишати дідуся без її нагляду, але той був наполегливий та впертий, як віслюк. «Мені вже зовсім добре, – торочив він без упину. – А на тебе страшно глянути, дивись, як змарніла, схудла, зблідла. Ходячий скелет, та й годі! Їдь до свого Сашка, а за мене не турбуйся».

І Соня вирішила, що час настав. Насправді, її нестерпно мучила невідомість. Вночі буйна фантазія дівчини вимальовувала різні страхіття, що могли трапитися з коханим. Тоді вона не могла заснути до ранку, а забивалася у тривожному сні лише по кілька годин на добу. І знову день починався однаково: сніданок, господарство, робота, хворий дідусь. Вона відчувала хронічну втому скоріше від своїх переживань, аніж від фізичної роботи.

Зараз вона хвилювалася від скорої зустрічі з коханим. Кожен стук коліс по рейках скорочував відстань розлучення. Від цього на душі ставало трохи тепліше. Софійка прикрила очі та вирішила трохи помріяти про їхню зустріч. Зараз вона себе лаяла за те, що в свій час не взнала адресу квартири, яку наймав Сашко. Це було просто не завбачливо та непростимо з її боку. Але хто ж знав, що ця адреса колись їй знадобиться? Можна було б піти до Сашка на роботу, але там їй ніхто б адресу не дав. Добре, що Сашко багато розповідав про свою матір та село Нові Липки, де він народився, ріс, ходив до школи. За його словами, Людмила Орестівна до цього часу там проживала та працювала у школі вчителем. Тож, дібравшись до Нових Липок, дівчина була впевнена, що швидко знайде Сашкову матір.

Дівчина не зчулася, як задрімала, прихиливши голову до вікна. Коли прокинулася, то зрозуміла, що потяг прибуває до місця призначення. За вікном були новобудови та схожі один на одного висотні будинки. Вони, мов стовпи, тяглися все далі й далі, доки геть губилися вдалині. Людей та автівок побільшало. Вони метушливо кудись поспішали, губилися поміж будинками.

Виходячи на перон, Софійка ще раз про всяк випадок спробувала набрати знайомий номер, але марно. Дівчина засунула мобільника в задню кишеню джинсів та озирнулася. На вокзалі було багато людей. Чомусь їй здалося, що Сашко може бути серед них. Вона почала пильно вдивлятися, шукаючи його очима. Але люди снували по вокзалу, мов мурахи, виходили на перон, інші – заходили у приміщення. Серед натовпу вона помітила хлопця, схожого на Сашка, але не встигла його добре розгледіти, бо він зник з її поля зору десь серед пасажирів. Софійка чимдуж побігла за ним. Вона наштовхувалась на людей, вибачалась і знову бігла. Серце в грудях шалено, несамовито билося, розривало груди, а вона все бігла та бігла, боячись його загубити знову. Від однієї думки, що Сашко був поруч, а вони не змогли зустрітися, у неї перед очима починало все колихатися. Нарешті вона його побачила. Хлопець був майже поруч і ззаду своєю статурою дуже нагадував Сашка. Соня вже збиралася його окликнути та набрала в груди повітря, коли побачила дівчину, що підійшла до хлопця. Тепер Софійка помітила, що юнак тримав у руках червону троянду, яку простягнув дівчині та поцілував її у щоку. Соні стало зле. Невже її коханий зустрів іншу? Молоді люди про щось жваво розмовляли й Софійка помітила, як дівчина лагідно посміхається до свого обранця. Але Соня вирішила упевнитися, чи то справді її Сашко. У бідолашної дівчини підкошувалися ноги та було важко дихати, коли вона прямувала до закоханих.

«Я – сильна, – сказала вона собі. – Якщо це Сашко, то я підійду та скажу, що все йому пробачаю. Мені легше не буде, але йому від таких слів – напевне». Вона підійшла майже впритул до молодих людей, заглядаючи у лице хлопця. Це був не Сашко! У дівчини відлягло від серця й вона полегшено зітхнула. Молоді люди з подивом подивилися на дивакувату рудоволосу дівчину, перезирнулися та знову почали про щось жваво розмовляти.

– Вибачте, – бозна кому тихо сказала дівчина та відійшла вбік, відчувши ніяковість.

Спочатку вона вилаяла себе за свою надмірну підозрілість, але все одно вирішила обійти весь перон та вокзальне приміщення. Могло ж трапитися так, що Сашко в цей час зібрався поїхати до неї в село, а вона – до нього? Чому ж і ні? Було б дуже смішно, якби вони розминулися. Безцільно поблукавши з півгодини, дівчина не побачила знайомої постаті. Отже, треба було їхати до Нових Липок.

Коли Софійка сіла в маршрутку, то відчула себе стомленою. Вона подумала, що людям важко, набагато важче жити у місті, аніж у селі. Задушливе повітря, розпечений асфальт, маса людей повсюди, гуркіт великої кількості машин – все це, напевне, їх дратувало та стомлювало. А в селі повітря чисте, прозоре, хоч пий його. Стомився – йди до лісу, до річки, на луки. Солодкувато-п’янкий запах річкової м’яти заспокоїть, сиві тумани заколишуть, а джерельна вода втамує спрагу та надасть нових життєвих сил. Дівчина з жалем подивилася на своїх попутників, що колихалися у старенькому «ПАЗІ», бо вони дійсно виглядали стомленими та змученими.

За вікном поступово зникало гамірливе місто. На зміну йому прийшли поля та лісосмуги. Від збудження Софійці не сиділося на місці. Не помічаючи, вона почала нетерпляче йорзати на сидінні. Товстезний дядько, що напівсидів на сидінні поруч, кинув на неї невдоволений погляд. Дівчина, щоб заспокоїтися, почала пильно дивитися у вікно. Вона уявляла, як цією ж дорогою, сидячи, можливо, на цьому самому місці біля вікна, до неї їздив Сашко…

Розділ 32

Софійка одразу ж, коли вийшла на зупинці в Нових Липках, запитала, де живе Волошина Людмила Орестівна. Виявилося, що це зовсім поруч.

– Ось двоповерхова будівля, – охоче пояснила молода жіночка. – Це – школа, а далі, по вулиці, одразу ж за школою побачите будинок Людмили Орестівни. Там буде зелений паркан.

– Дякую, – кивнула Соня.

– Вас провести? – поцікавилася жінка, скоріше задля того, щоб дізнатися, хто це приїздив до вчительки.

«У кожному селі є свої баби Параски», – подумала Софійка та відповіла:

– Ні-ні! Дякую, я сама знайду.

Кілька сотень кроків – і невідомість зникне. Але що криється за нею? Радість зустрічі? Розчарування? Гарні чи погані новини? Соня загаялася. Вона так мріяла про цю подорож, покладала на неї великі сподівання, стільки всього пережила, щоб сюди потрапити, а тепер стояла розгублена серед дороги в нерішучості. Чи правильно вона вчинила, приїхавши до матері Сашка? Чи краще було сидіти вдома, щоб нічого не знати?

Кілька хвилин Софійка вагалася, доки від своєї поведінки почала дратуватися. «Боягузка! – сказала вона собі. – Врешті-решт, не такий чорт страшний, як його малюють». Вилаявши себе за несміливість, дівчина поволі пішла повз школу. Вона виправдовувала свою малодушність тим, що злякалася зустрічі із Сашковою матір’ю, наслухавшись з дитинства оповідей сільських жінок про вередливих та сварливих свекрух.

Вона незчулася, як опинилася біля зеленого паркану, як постукала у хвіртку. Перед нею все було, як уві сні. З хати вийшла невисокого зросту жінка з сивим волоссям та в окулярах. За товстими скельцями Соня побачила сумні та допитливі очі жінки. Вона не запитала, хто до неї прийшов і у яких справах, а одразу ж запросила до будинку. Від цього Софійка опанувала себе та вже не так хвилювалася.

– Прошу до столу, – привітно запросила жінка. – А я зараз чай зготую. Чайник щойно закипів і я збиралася заварити чай, коли почула, що хтось стукає у хвіртку.

У жінки був тихий, заспокійливий, добре поставлений голос, але Софійка погано чула її слова. Погляд дівчини був прикутий до письмового столу в іншій кімнаті. Там стояв портрет її Сашка. Він посміхався зі світлини, дивлячись прямісінько на Соню. Головне, що заспокоїло дівчину, на ній не було траурної чорної стрічки. Значить, найстрашнішого з ним нічого не трапилося, а це було головне.

Жінка поставила на стіл дві чашки на блюдцях, поклала пачку печива «Корівка».

– Беріть, пригощайтеся, – сказала вона, короткозоро вдивляючись в обличчя дівчини.

– Дякую, – відповіла Соня, намагаючись не дивитися у бік фотографії Сашка.

– Вибачте, я ніяк не можу вас пригадати, – зізналася жінка. – У якому році я вас навчала?

– Я не вчилася у вашому класі, – відповіла Софійка.

– Ні? А я вирішила, що ви – моя колишня учениця.

– Я… – почала Соня й завагалася. Сказати «дівчина Сашка»? Чи це буде правдою? «Колишня дівчина»? «Знайома»? – Я…

– Беріть печиво, – Людмила Орестівна посунула пачку у бік вкрай розгубленої дівчини. – Воно свіженьке, добре.

– Я – Соня, дівчина вашого сина, – випалила на одному подиху Софійка й одразу ж зашарілася.

Ложечка в руках Людмили Орестівни цокнула об чашку від слів дівчини, рука дрібно затремтіла, а на обличчі майнула тінь смутку.

– Так, так, – похитала вона головою. – Мені розповідав про вас син, багато розповідав.

– Я приїхала, щоб дізнатися, де він та як він, – вже сміливіше сказала дівчина.

– То ви… нічого не знаєте?

– Ні, – у Соні похололо у грудях.

– Сашко у лікарні, – тихо сказала жінка, відводячи погляд. – Він хворий.

– Хворий?! То скажіть, як мені знайти ту лікарню? Я одразу ж до нього!

– Ні, – жінка заперечливо похитала головою. – Я не можу тобі (можна так звертатися?) сказати, де він.

– Але… чому? – розгублена Софійка нічого не розуміла. – Він покинув мене? Знайшов іншу дівчину?

– Ні, дитинко, ні, – заперечила Людмила Орестівна.

– Чому ж він мені не зателефонував? Не розумію.

– Соню, послухай мене уважно та зрозумій правильно. Сашко тебе кохав, дуже кохав, – почала жінка. Було помітно, що їй важко дається кожне сказане слово. – Але зараз він дуже хворий. Він, якби міг би, то зателефонував би обов'язково, але… він не може цього зробити.

– Я… Я вас не розумію, – з розпачем сказала дівчина, бачачи, що жінці зараз нелегко. – Якщо він мене не покинув, то чому я не можу його навістити? Розумієте, я хочу його побачити та від нього самого почути всю правду. Я кохаю вашого сина!

– Я розумію, Соню, твої почуття, твоє бажання бачити Сашка, але… я не зможу тобі сказати більше. Мій син зараз дуже хворий. Коли йому стане краще, він одразу ж тебе знайде.

– Якщо навіть у нього найтяжча хвороба, я його не покину, – щиро зізналася дівчина. – У нього… рак?

Людмила Орестівна нахилила голову донизу. Від Софійки не приховалося, як на білу скатертину впали дві сльозинки. Жінка зробила рух, ніби поправляє окуляри та витерла поспіхом очі.

– Ні, у нього не рак, – тихо сказала вона. – Але він у такому стані… Я, як мати, не хочу, щоб мого сина бачив хтось із знайомих саме зараз. Не хочу і не дозволю, вибач Соню, навіть тобі.

– Я повинна знати всю правду, – твердо мовила дівчина. – Я не піду звідси, доки ви не дозволите мені з ним зустрітися та поговорити. Якщо Сашко накаже мені йти геть – піду, попрохає залишитися із ним – зостанусь. Що мені робити – вирішувати йому, а не, вибачте мені, вам.

– Зараз мій син не може самостійно приймати важливі рішення, – чітко, наполегливо сказала жінка, – Тому я роблю це за нього. До того часу, доки Сашко не вилікується, я буду ним опікуватися та приймати за нього рішення. – Жінка трохи помовчала та вже зовсім іншим, м’яким тоном, по-материнськи, заговорила швидко-швидко: – Дитинко, благаю тебе, не думай про мого сина погано. Він у мене гарний, щирий, найкращий. Його не можна не кохати, але зрозумій мене: ваша зустріч тебе може вбити. Я маю на увазі моральну травму. Їдь додому, знайди собі іншого хлопця та забудь Сашка. Мовчи! Не кажи, що це важко, бо сама знаю. Але ти така гарна та вродлива. Тобі легко буде знайти інше кохання, вийти заміж, мати діточок. Невідомо, чи Сашко взагалі одужає колись, чи… залишиться хворим на все життя, а твої роки молодості будуть спливати… Нехай мій син залишиться у твоїх спогадах таким, яким був колись. Зрозумій, так буде для тебе краще. Їдь додому! Я знаю, що раджу.

Софійка дивилася на жінку широко відкритими очима і не могла зрозуміти, чому ця жінка так опирається їхній зустрічі. Одне вона зрозуміла напевне, що потрібно будь що, але зустрітися з Сашком. Дівчину охопив жах і відчай від того, що Людмила Орестівна ні за що не дозволить їй побачити Сашка. Але ж вона не може просто так зупинитися на пів кроці до зустрічі з коханим та знову жити здогадками та чеканнями! І тоді Соня впала на коліна перед жінкою.

– Благаю, – дівчина підняла на Людмилу Орестівну свої великі очі, наповнені слізьми. – Благаю вас, дайте мені можливість зустрітися з ним. Я не можу жити без нього. Він – моє життя!

Жінка подивилася на дівчину біля своїх ніг, перехопила її погляд. В прекрасних зволожених очах Соні було стільки щирості, смутку, прохання та надії, що жінка не витримала, обхопила Софійку за шию. Сидячи на підлозі, вона довго та невтішно плакала в обіймах незнайомої і в той же час такої близької дівчини. Дівчини її сина…

– Тепер, Соню, ти все знаєш, – закінчила жінка свою розповідь. – Зрозуміла тепер, чому я не хотіла, щоб ти бачила мого сина у такому стані? Я – мати і я повинна була його захистити.

– Я хочу цієї зустрічі, – впевнено сказала Соня. – І чим швидше, тим краще.

– Сьогодні ми вже нічим не зможемо туди доїхати. Доведеться чекати до ранку. Можливо, воно на краще. У тебе буде час заспокоїтися і все ще раз обдумати. Якщо ти передумаєш їхати до Сашка – я тебе не засуджу і, впевнена, син був би такої ж думки.

– Я не передумаю, – чітко сказала Софійка. – Я буду там, де він.

Розділ 33

– Я не розумію, дівчино, навіщо вам це побачення, – роздратовано промовив лікар у відповідь на прохання Софійки негайно побачити Сашка.

– Я наполягаю, – вперто повторила Соня.

– А я відмовляю!

– Ви не маєте права заборонити мені з ним побачитися.

– Маю! Я його лікар і зараз маю всі права. Відсторонять мене від посади, тоді не буду мати права. Це вам, леді, зрозуміло?

– А вам зрозуміло, що я кохаю цю людину, чи ні?! – миттю спалахнула Софійка. – Чи вже долікувалися до того, що замість серця маєте у грудях камінь? Я залишила хворого дідуся, який після інсульту ледь сп’явся на ноги, подолала сотні кілометрів заради зустрічі з ним, а тепер якийсь лікар мені забороняє? У вас нічого не вийде! Якщо потрібно буде, то я зламаю ґрати на віконці та пролізу в палату! Я стану водою, щоб протекти потічком під дверима до його палати! Я вітром залечу через відчинені двері! Я стану ким завгодно, щоб з ним зустрітися – затямте це собі! Навіть маленькою мишкою!

– Дурна, – лікар похитав головою, посміхнувся, – Почала тут мені віршами балакати з «якимсь» лікарем. Якби у мене в грудях був камінь замість серця, я б не зміг лікувати душі хворих. А ось ти навіжена та оскаженіла від кохання дівка.

– Це мій діагноз, лікарю? – відхекавшись, запитала Софійка та трішки заспокоївшись, посміхнулася до лікаря. – Я згодна. Я – дурна, несамовито закохана дівчина, яку в найтяжчі хвилини її життя рятувала одна лише думка про зустріч з коханим.

– Що тобі дасть ця зустріч? Навіщо тобі бачити юнака у такому стані? Нехай він залишиться у твоїй пам’яті таким, як був раніше. А зараз що? Хворий нікого не пізнає.

– Можливо, мене впізнає. Є така надія?

– Все у нашому житті можливо. Але в даному випадку найліпше дочекатися одужання хворого. Хоча… – лікар знизав плечима.

– Тоді проведіть мене, будь ласка, до нього та залиште наодинці, – попрохала Софійка та з надією заглянула лікареві у вічі.

– Ходімо, – нарешті погодився той, – Оскаженіла від кохання, – додав вже з легкою іронією.

Перед палатою лікар зупинився.

– Головне, – дав він пораду, – Ніяких різких звуків, підвищених голосів і ні в якому разі – скиглення.

Від хвилювання Софійка втратила дар мови, тому лише кивнула головою в знак згоди.

– Дивись, не грюкни дверима, – додав лікар. – Розмовляй з ним лагідно, спокійно, бажано в пів-голосу.

– Так, – тихенько сказала дівчина.

Лікар підбадьорююче підморгнув дівчині та тихенько прочинив перед нею двері. У вузькій палаті Софійка побачила Сашка, який сидів спиною до дверей в інвалідному візку. На мить почуття страху паралізувало її волю й дівчина не могла ворухнутися. Здавалося, що та невгамовна сила життя, яка вела її до цієї зустрічі через усі випробування, зараз покинула її. На якусь мить дівчина відчула себе безпорадною. Але вона знайшла в собі приховані сили та зробила перший несміливий крок. Ще один крок назустріч тому, кого кохає. Ще на один вона ближче до нього. І ось вона позаду нього, відчуває тепло, запах його тіла й від цього паморочиться у голові.

Тихенько, майже навшпиньках, Софійка обходить візок, знесилено сідає перед ним на підлогу.

Соня бачить його знову, але очі коханого затуманені та дивляться байдуже повз неї, кудись у глуху сіру стіну непривітної палати. Обличчя у Сашка змарніле, бліде, схудле, а на скронях – сивина, якої раніше не було.

– Любий – тихо шепоче Софійка, намагаючись піймати його погляд. – Коханий, мій єдиний, подивися на мене. Я – твоя Соня, твоє Сонечко, твоя зіронька.

Лагідний, тихий голос змушує хлопця відірвати байдужий погляд від сірої стіни і він зупиняє його на дівчині. Він дивиться на неї, але погляд порожній, нічого не значущий.

– Пам’ятаєш, як ти приїздив до мене? Як я тебе зустрічала? Ні? То я допоможу тобі все згадати. Вдень ти був у баби Параски, – продовжувала дівчина, пестячи прохолодну руку Сашка. – А вночі, коли на небі висипали горохом зірки, ми завжди йшли до річки. Там була звалена верба, яка своїм віттям сягала самої води. Це було наше з тобою улюблене місце. Одного разу ти мені показав, як зорі купаються в річці, – Соня з надією дивилася на коханого. – Про це знають лише дві людини у всьому світі – ти і я. І більше ніхто. Коли тебе не було, то я не ходила жодного разу підглядати за зірками, бо це було б нечесно. Хочеш, ми знову будемо разом? Підемо до річки зоряної ночі…

Софійка побачила, як погляд Сашка знову ковзнув повз неї та цього разу зупинився десь в іншому кутку палати. Вона проковтнула клубок, що застряг десь у горлі, та знову почала говорити, не втрачаючи надії. Слова, як завжди, знаходилися самі по собі, вони навіть не йшли, а лилися від щирого серця, але не зачіпали Сашка. Він не сприймав жодного слова дівчини.

Софійка тихенько піднялася, стала збоку хлопця, обняла за шию.

– Нічого, коханий, – прошепотіла вона. – Все минеться та буде добре. Так буває в житті. Находять хмари, гримить грім, мигають блискавки, а потім, після дощу розпогоджується, виглядає сонечко і все навколо радіє змінам, змінам на краще. Тепер головне, що ми разом. Удвох нам буде легше здолати всі перешкоди. Для кохання немає нічого неможливого.

Дівчина поцілувала Сашка у щоку. Від її легенького дотику його повіки ледь здригнулися, але погляд так і не відірвався від кутка…

Коли Софійка повернулася до кабінету лікаря, то там на неї чекала заплакана Людмила Орестівна. Жінка поспіхом витерла хусточкою червоні очі та наділа окуляри.

– Ну що? – звернувся до Софійки лікар. – Задоволена? Я не певний, що тобі полегшало.

– Я забираю Сашка до себе додому, – заявила Соня.

– Що?! – в один голос перепитали лікар та жінка.

– Я звідси поїду лише з ним, – наполегливо повторила дівчина та скинула голову, закидаючи волосся за спину.

– Ні, – сказав лікар. – Це неможливо. Пацієнт буде знаходитися у лікарні… скажімо, ще деякий час.

– Я забираю вашого пацієнта, – в голосі дівчині були тверді ноти. Так говорять люди, коли впевнені у своїй правоті та не приймають заперечень.

– Як це? – розвела руки Людмила Орестівна. – Йому потрібне лікування.

– Він продовжить лікування вдома, поруч зі мною, – відповіла Софійка. – Сидячи в палаті-одиночці, будь-яка людина, навіть повністю здорова, може звар’ювати. Його палата схожа на тюремну камеру. Там навіть здорова людина може збожеволіти за кілька днів.

– Соню, невже ти думаєш, я б не забрала сина додому на долікування, якщо це було б можливо? – Людмила Орестівна була розгублена.

– Його найкраще лікування – моє кохання.

– Ні! Це вже занадто! – лікар обурився. – Якщо кожен почне ставити свої діагнози та призначати лікування, то ж що воно буде?! Ви, дівчино, перегинаєте палку. Вам так не здалося?

– Я не поїду без нього, – повторила Софійка та додала: – Якщо навіть ви мене силоміць викинете з кабінету.

– Прошу вас, – лікар звернувся до Людмили Орестівні. – Залишите нас наодинці з цією леді. Я хоча б трішечки прочищу їй мізки!

– Будь ласка, – тихо мовила жінка та безшумно вийшла з кабінету, тихо причинивши за собою двері.

– Можете обзивати мене дурепою, божевільною чи будь як, як вам забажається, – спокійно сказала Соня. – Я на все згодна.

– Ти хоча б розумієш, що плетеш при матері хворого? – лікар постукав кулаком по своєму лобові.

– Так, я контролюю свої слова та ясно усвідомлюю свою заяву. Це не пусті слова, а моє остаточне рішення.

– Твоє рішення, – перекривив її лікар та нервово заходив по кабінету. – День-два пограєшся в кохання, а потім що? Що, я тебе питаю, зробиш потім? Зателефонуєш бідній жінці та заявиш, щоб забирала його собі? Що ти стомилася, що молода та маєш право на влаштування особистого життя? Батьки, матері, вони навіть привозили знову сюди своїх дітей, бо були не в змозі упоратися фізично та морально з такими хворими! І я не засуджую їх, бо повністю відмовитися від особистого життя не всі в змозі. Якщо такий хворий вдома, то треба майбутнє своє перекреслити жирною рискою. Ось так, юна леді.

– Ви мене зовсім не знаєте. Як ви можете робити такі заяви?

– Бо прожив більше тебе вдвічі чи втричі і всього набачився. Повторюю, якщо ти мене ще не зрозуміла: рідні матері не витримували такого тягаря від своїх психічнохворих дітей та приходили до мене з проханням помістити недужих знову у лікарню, вже назавжди. А ти? Хто ти йому? Мати Тереза знайшлася… Ти диви яка! – хмикнув лікар.

– Я заберу його звідси, – вперто повторила Софійка.

– Тобі розповідали про його приступи? Від дуже хворий і все, що зберегла його пам’ять – серце в руках, яке він намагається від себе відкинути, бо воно ще живе, ще пульсує, а дитина ще не встигла навіть упасти, ще дивиться на нього, хоча груди розірвані на шматки!

– Я це знаю.

– Ці напади можуть повторюватися багато разів на день.

– Я буду завжди поруч.

– Хворому потрібно регулярно давати заспокійливе.

– Я буду виконувати всі ваші приписи.

– Він навіть не знає, хто ти!

– Згадає, коли я буду поруч.

– Хворий не контролює свої потреби, він ходить під себе.

– Я знаю. Це мене не лякає. Я маю деякий досвід доглядання, бо дідусь після інсульту був у комі.

Лікар стомлено сів на стілець.

– Дівчино, ти розумієш, що про кохання не йде мова. Хворий не може тебе кохати, бо… Він зараз не людина, а рослина, яку треба годувати, за якою треба прибирати, яку треба лікувати. Рослина хоча б своєю квіткою тебе зможе порадувати, а він… Навіть простої вдячності ти не побачиш в його погляді. Для нього ти не існуєш, для нього немає матері, нічого немає. Ти це усвідомлюєш?

– Все буде. І я буду, і його мати.

– Ти казала, що в тебе дід хворий.

– Так.

– Як же ти збираєшся одна опікуватися двома хворими?

– Знаєте, як кажуть матері, у яких діти-погодки: «Де один, там і двоє».

– Ти занапастиш своє життя. У тебе стільки принад: краса, молодість. Навіщо він тобі? Скажи мені відверто.

– Бо без нього я занапащу своє життя. Його біль – це моя біль.

– Ти справді божевільна, – зітхнув лікар.

– Лайте мене, але віддайте мені моє кохання. Пошкодуйте мою, як ви кажете, молодість. Я не зможу без нього жити. – Софійка помовчала в очікуванні відповіді, але лікар мовчав. Вона вже не знала, як достукатися до його серця. Тоді вона запитала: – Скажіть, у нього є шанси повернутися до нормального життя?

– Дуже мало.

– Наскільки мало?

– Один шанс із ста.

– Це вже не мало, – в очах дівчини з’явився живий блиск надії. – Лікарю, що може Сашкові повернути пам’ять та вивести його з такого стану?

– Важко сказати. Якась подія, що нагадає про колишнє життя та дійде до його свідомості. Іноді це може бути звичайний звук, голос, предмет, чи щось ще.

– Наприклад?

– У мене колись був такий хворий. Його намагалися розстріляти у робочому кабінеті. Ми десь з рік робили все, щоб повернути йому пам’ять, але марно. Жінка забрала його додому, а ми втратили надію вилікувати хворого. Десь за рік вона випадково купила точнісінько таку ручку для письма, як була у того чоловіка в той день, коли на нього вчинили напад. Жінка перед хворим випустила ручку з рук, та впала на підлогу й покотилася. І хворий, побачивши це, отямився і все згадав. Як потім з’ясувалося, останнє, що він пам’ятав до поранення, було те, що він випустив ручку з рук, – лікар закінчив розповідь, стомлено потер чоло.

– Виходить, у Сашка є шанс, – думаючи про щось своє протягла Соня.

– Маленький, але все ж таки є.

– Коли будуть готові документи на виписку?

– Ох, ти ж і швидка! – посміхнувся лікар. – Для цього потрібно здати всі аналізи, дочекатися їх результатів, видати епікриз…

– Скільки це займе часу?

– Щонайменше, три дні.

– Швидше не можна?

– Аж ніяк. А ти не забула взяти згоду матері хворого? Можливо, вона буде проти.

– З Людмилою Орестівною я знайду спільну мову, – Софійка задоволено посміхнулася. – Щиро дякую вам. Готуйте документи.

… Після обіду Соня вирішила зателефонувати на пошту та попрохати колег-дівчат передати дідусеві, що затримається на три дні. Почала шукати мобільника, але його ніде не було. Обшукавши все, що можна, дівчина зрозуміла, що його або вкрали, або сама десь згубила.

– Не переймайся, Соню, – заспокоїла її Людмила Орестівна. – Скористайся моїм телефоном.

– Я не пам’ятаю жодного номера, – у відчаї сказала дівчина та лаяла себе за те, що все збиралася переписати телефонні номери в записник, але так і не дійшли до цього руки.

«Зрештою, – подумала Софійка, вкладаючись спати на Сашковому ліжку, – дідусь залишився під наглядом баби Параски. Вона й догляне його, й нагодує».

Здавалося, що подушка коханого ще тримає на собі запах його тіла. Соня обійняла її та перший раз за останній місяць заснула міцним глибоким сном.