Текст книги "Зорі, що купаються у річці"

Автор книги: Світлана Талан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 13 страниц)

Розділ 39

Стасові було непереливки. Останнім часом батько зовсім з глузду з'їхав. Він став нервовий, злий та нестриманий. Спочатку Стає гадав, що обійдеться без батькових грошей деякий час, а там, дивись, він перебіситься та буде все, як раніше. Стас намагався економити гроші, які в нього ще були, але, виявилося, що він цього робити не вміє. До навчального закладу було не близько, тому Стас вирішив їхати туди спочатку тролейбусом, потім на метро, а далі вже маршруткою. «Нічого страшного в цьому немає, – втішав Стас себе, коли йому вдалося силою втиснутися в переповнений тролейбус. – Не один я такий. Це навіть урізноманітнить моє студентське життя. Буде що згадати у зрілі роки».

Його піднятий настрій зник вже за кілька хвилин, коли крізь натовп якимось чином до Стаса добралася товстезна контролер та потребувала заплатити за проїзд. Стас, притиснутий до дверей, не те, що дістати гроші, не міг навіть ворухнутися.

– Я заплачу, як тільки поменшає пасажирів, – відповів Стас.

– Давай гроші, нахабо! – наказала касир грізно, нависнувши над Стасом. У неї так воняло з рота, що хлопця ледь не знудило.

– Я не можу їх дістати, але я обов’язково куплю квиток, – сказав він, ледь стримуючи себе.

В цей час тролейбус зупинився і зробив спробу відчинити двері, які Стас підпирав своєю спиною. Він був певен, що двері притиснуті намертво, але якійсь величезний, рудий, схожий на гігантську волосату горилу, чолов’яга силою м’язів своїх лапищ розщепив дверцята та втиснувся позаду Стаса. Хлопцеві здалося, що зараз затріщать усі його кісточки, але цього не сталося. Горила підняв руку вгору та взявся за поручні. Стало трохи більше вільного місця, але з-під волохатих пахов рудого почало тхнути потом, незважаючи на те, що чоловік був одягнений в теплу курточку. Стас добре чув неприємний запах, бо його ніс опинився там, де була пахва рудого чоловіка. Хлопець хотів відвернутися, щоб не чути цього смороду, але горила загримів:

– Чому, молокососе, скрутився?

– Тісно, – ледь видавив із себе Стас.

– Так на таксі їзди. Диви, яка цаца!

– Він ще й не хоче платити за проїзд, – підпряглася контролер, відчувши підтримку з боку рудого. – Зараз, пасажири, – заявила вона голосно, щоб усі чули, – зупинимося та будемо стояти доти, доки цей молодий чоловік не оплатить проїзд.

Пасажири відреагували в один момент. Всі обурено загули, мов бджоли у вулику, бо кожен поспішав на роботу.

– Чого ви кричите? – Стас спробував виправдатися. – Я просто не можу дістатися рукою до кишені.

– Вася! – закричала контролер так, ніби у неї в горлі був вмонтований рупор. – Зупиняй! Є пасажир на висадку!

– Яку висадку? Мені потрібно… – почав Стас, але не встиг закінчити, як двері розчинилися й руда горила з силою виштовхнула його на вулицю.

– Ідіоти! – вилаявся Стас. – Бидло!

Довелося чекати іншого тролейбуса, але в нього теж не було можливості втиснутися. Лише у наступному було трохи менше люду, тож Стасові вдалося пройти по салону.

– Ух, – зітхнув він з полегшенням.

– Що, синку? Затісно? – співчутливо запитав сивоголовий дідусь з хитрими оченятами.

– Чи завжди в тролейбусах така тіснява? – запитав Стас замість відповіді.

– Так ти не місцевий? – посміхнувся старий. – Одразу видно, бо наші люди знають, як їздити в міському транспорті. А що поробиш? Тролейбусів мало, вони майже всі старі, розсотаються на ходу, а на роботу людям треба їхати щоденно, – розповідав балакучий дідусь. – У кожного то сім’я, то діти, то батьки. А як же ще? І студенти їдуть вранці, і мами діточок в дитсадок везуть, школярі до своїх ліцеїв їдуть – усім потрібно швидко та зараз. На старих дивляться, як на вурдалаків, чого, мовляв, хоча б вам не сидіти вдома. А у нас теж свої справи. Мені ось, наприклад, треба аналізи здати, так я другий день їх везу. І знаєш чому? Бо вчора зібрав вранішню сечу та повіз її у скляній баночці. І що ж вийшло? Мені в тролейбусі розбили банку й вона геть уся витекла! А де ж я їм ще візьму вранішню? Довелося збирати сьогодні по новому. Але я вже став розумніший. Пішов до аптеки, купив пластикового контейнера для забору сечі…

– Бувайте, – кивнув Стас старому, бо була вже його зупинка. Хоч і надоїдливий був старий, але, принаймні, дорога здалася коротшою.

У метро було теж не легше. А в маршрутці, в якій за всіма правилами пасажири мали сидіти, довелося стояти, пригнувши голову, бо салон був занадто низький для зросту Стаса.

Він спізнився на урочистості з приводу початку нового навчального року та на першу пару. Білосніжна сорочка була геть уся пом’ята, а на спині брудні двері тролейбусу залишили вертикальну смужку.

День був зіпсований, настрій – теж. Ввечері Стас вирішив сходити до Льошки. У нього була своя автівка, тож хлопець сподівався, що той зможе його підвозити до інституту хоча б деякий час. «Доки батько псребіситься», – подумав Стас.

– А на бензин даси? – запитав Льошка, усідаючись зручніше перед великим пласким телевізором на стіні та дістаючи пачку улюблених чіпсів.

Він з особливим задоволенням запустив пальці в пачку та, вкинувши до рота кілька штук, голосно ними захрумав.

– На бензин? – іронічно посміхнувся Стас. – На бензин у мене, друже, немає грошей.

– Облиш!

– Дивись, – Стас вивернув кишені. – Пусто!

– То візьми у предків. В чому проблема?

– Старий мій сказився.

– Загуляв?

– Ні. Ще не перебісився за автівку.

– Овва! Це на нього не схоже. Він завжди був до тебе поблажливий. Що на нього найшло?

– Мені байдуже, але зараз у мене грошова криза. Тож виручай.

– Ти зовсім на мілині?

– Як бачиш. Дав мені п’ятдесят баксів на жратву і все. Я так прикинув, що надовго не вистачить.

– Мої предки зараз за кордоном, – Льоха дістав чіпси, надув пакетик, затиснув його та різко вдарив рукою. Пакет голосно луснув. – Не так вже й багато мені залишили на півроку. Але для тебе, як для ліпшого друга, у мене баксів сто знайдеться.

Льоха неохоче піднявся, пішов в іншу кімнату. Повернувшись, подав гроші Стасові.

– Бери. Коли зможеш, віддаси.

Стасу було неприємно чути таке від близького друга. Йому дуже кортіло кинути Льосі у пику трикляті зелені та крикнути: «Подавися ними!», але він згадав сьогоднішні пригоди у міському транспорті та стримав себе.

– Віддам, – кинув він, засовуючи гроші в кишеню джинсів. – Так що? Мені можна розраховувати на твою тачку?

– Вибач, – сказав Льоха та втупився в екран телевізора. – Я й так стирчу у заторах по півгодини. Ти їдеш на східні квартали, а мені у протилежний бік. Якби…

– Добре. Проїхали, – сказав Стас.

Йому так і крутилося на думці дорікнути Льосі, що цілий місяць у селі він жив за його кошт, але промовчав. Хто знає, яка муха вкусила батька? Можливо, грошовий карантин затягнеться надовго, тож доведеться ще раз звернутися до друга за матеріальною допомогою.

Наступного дня Стас знову спробував втиснутися до вщерть забитого людьми тролейбуса, але плюнув на все та піймав таксі.

Зазвичай хлопець не ходив до студентської їдальні при інституті. Ресторан знаходився поруч. Треба було лише перейти дорогу, щоб потрапити у затишне місце, де тобі прислуговують симпатичні дівчата у коротеньких спідничках. Стас не звик рахувати гроші, бо для цього не було потреби. Батько завжди радив добре харчуватися і не шкодувати грошей на їжу. Стас так і робив. Він замовляв екзотичні страви та звик залишати щедрі чайові.

Сьогодні він пообідав та із здивуванням подивився на рахунок. Він навіть не помічав, що у цьому закладі все таке дороге. Стас поклав гроші на стіл, але офіціантка не поспішала йти.

– Щось не так? – запитав він.

– Ні, – дівчина чарівно посміхнулася.

Стас зрозумів, що та чекає свої чайові, але йому чомусь дуже не хотілося розлучатися із своїми заощадженнями.

– Дякую, – сказав він та кинув зім’яту серветку на стіл. Дівчина зітхнула та гордовито пішла геть, злегка похитуючи стегнами…

Додому Стас повернувся на таксі. Порахувавши свої витрати, він зрозумів, що грошей надовго не вистачить. Батько з ним до цього часу не розмовляв, він ходив похмурий та чимось заклопотаний.

«Буду харчуватися у студентській їдальні, – вирішив увечері Стас, – але тролейбусом їздити більше не буду».

Розділ 40

Андрій Андрійович взяв на тиждень відпустку. І не тому, що хотів побути вдома чи поїхати кудись на відпочинок. Він багато думав і ніяк не міг дати раду своїм думкам. На роботі почав зриватися на своїх колег, а на свою улюблену чарівну секретарку так накричав за ненароком розсипаний цукор, що та від несподіванки випустила з рук філіжанку з кавою та розплакалася. Чоловік відчував, що щось у ньому зламалося та прийшов час зробити переоцінку життєвих цінностей. Безсонними ночами він перебирав у пам’яті все своє життя, перегортав його, ніби сторінки книжки. Хотілося відкопати у пам’яті щось тепле, добре, варте уваги.

Він чомусь згадував студентські роки. Недоїдання, недосипання, хвилювання перед іспитами – все це зараз згадувалося тремтливо-ніжно. У нього був друг Максим. Вони були студентами, навчалися в одному інституті та, навіть, в одній групі. Максим одразу ж проявив організаційні здібності, тож студенти без вагань обрали його старостою групи. З Максимом вони прожили в одній кімнаті гуртожитку чотири роки. Дарма, що кімната була у дев’ять квадратних метрів, що був один на двох старий стіл, а під ліжком була схована електроплитка, на якій можна було пізно ввечері підсмажити картоплю на салі. Андрій Андрійович посміхнувся, згадавши витівки студентів. А ще у них з Максимом була домовленість: коли хтось із них приводив дівчину до кімнати на ніч, інший повинен був вийти. А куди йти? Доводилося брати ковдру та стукати до сусідньої кімнати, щоб попроситися на нічліг.

Максим був справжнім другом. У них не було таємниць одне від одного, вони привозили з села торби з харчами та харчувалися разом. Коли не було чого їсти, йшли на залізничну станцію та цілу ніч розвантажували вагони. А вранці очі злипалися, але все одно йшли на заняття. Тоді вони клялися у вічній дружбі, обіцяли підтримувати дружні стосунки все життя. Обіцяли і щиро вірили, що так воно і буде. Як же сталося, що вони загубили одне одного? Максим захотів стати військовим та поїхав до іншого міста. Деякий час вони ще листувалися. Це було до того часу, коли Андрій Андрійович не оженився та став пнутися вгору по службових сходах. Він і сам не помітив, коли почав працювати ліктями, пробиваючи собі дорогу та забувши про друга.

Андрій Андрійович зітхнув та перевернувся на другий бік. Тепер він знову не зможе заснути до ранку, бо розбудив свої спогади. Якби ж то можна було знайти Максима!

Андрій Андрійович почав згадувати всіх своїх знайомих та колег, розмірковуючи, кого б ще він хотів побачити. Здавалося б, навколо нього стільки людей, а душу розкрити нікому. У нього була довірена особа – Сергій Олегович, який знав про Андрія Андрійовича більше, ніж інші. Сергій Олегович був надійною людиною. Він зумів втоптати в багнюку його конкурентів, коли йшла передвиборча компанія. Спритно, уміло, хитро він розробив свою цілу систему, як позбутися суперників. І не лише розробив, а втілив в життя так уміло, що Андрій Андрійович має депутатське посвідчення вже не перший термін. Йому можна було довірити все, при одному «але». І це «але» були гроші. Андрій Андрійович добре розумів, що той буде мити йому ноги та воду пити до того часу, доки буде поповнюватися його банківський рахунок. А там, де замішані гроші, дружба закінчується. Виходить, що у нього немає жодного друга.

Андрій Андрійович запалив цигарку, вийшов на терасу. В пам’яті сплила ще одна людина, яку він бачив один раз у житті, але чомусь лише зараз до нестями захотілося знову її зустріти.

Нещодавно, коли він їздив, щоб побачити Стасову біологічну матір, Андрій Андрійович повернув праворуч і за рогом при дорозі побачив жінку. Вона звела вгору руку, прохаючи підвезти. Спочатку він хотів проїхати повз неї та не зупинятися, але передумав. По два боки він дороги був ліс, а ця маленька та худенька жінка в окулярах здавалася такою безпорадною та самотньою серед величезних дерев. Він зупинився.

– Підвезете до села? – запитала вона, розглядаючи водія крізь товсті скельця окулярів. Лінзи спотворювали її очі, але все одно було помітно, що вони у неї гарні: голубі, великі, але чомусь такі сумні.

– Сідайте, – відповів Андрій Андрійович.

– А я вже битий час тут стою, – почала жінка. – І, уявляєте, жодної машини.

Слово за слово почалася розмова. Вони познайомилися. Як виявилося, Людмила їздила навідати свого сина. Жінка розповіла, як їй тяжко було одній його виховувати.

– Я дуже боялася, що хлопчик відчує мою надмірну до нього любов і стане егоїстом, – розповідала жінка. – Тому зібрала у собі всю свою мужність і намагалася відкрито її не показувати. Пригостять мене в школі учні цукеркою, а я її сама не з’їм, а несу синові. Діти щиро діляться зі мною, а що я могла йому купити на мізерну учительську зарплатню?

– Ви ту єдину цукерку несли синові?

– Так. Але не пригощала одразу, а клала мовчки на стіл і вдавала, що забула про неї. Уявляєте, він жодного разу її не поцупив. Ходить, коситься, як вовченя, на той стіл, а не бере, бо змалку вчила не красти. А потім ввечері зізнаюся, що мене пригостили цукеркою і ми ділили її навпіл.

– Ви з’їдали свою половинку при ньому?

– Не вгадали, – жінка так приємно посміхнулася, що Андрію Андрійовичу чомусь захотілося зробити чи сказати ще щось, щоб знову побачити цю посмішку на сумному обличчі. – Я її ховала, щоб знову удати, що мене пригостили.

– А я купував синові найдорожчі цукерки та сміявся, як останній дурень, коли той кидався ними у мене, – зізнався чоловік. – Його дитячі пустощі мені здавалися такими милими.

– Не можна так з дітьми, – серйозно зауважила жінка. – Дітей не обдуриш. Вони душею відчувають, любимо ми їх чи ні.

І Андрій Андрійович сам не зрозумів, як розповів майже все про Стаса. До села доїхали швидко та непомітно як, але жвава розмова про дітей не закінчилася. Людмила запросила його до своєї хати. Після його просторих кімнат з вікнами на пів стіни кімнати Людмили здалися такими маленькими, але в них було так спокійно, так затишно. Андрій Андрійович запам’ятав, як приємно пахли печені пиріжки з домашнім грушевим повидлом, так, як у далекому дитинстві. Коли Людмила була біля нього близько, бо ставила миску з домашніми пиріжками на стіл, він відчув, як її сиве волосся пахне ромашкою. Він звик до запахів, що завади були в його будинку. Він дружини завжди несло так, ніби вона щойно вийшла із салону краси, а цей п'янкий запах ромашки… Він навіть забув, як вона пахне і… раптом згадав.

Йому не хотілося покидати цю затишну кімнату, жінку, що не могла похвалитися вродою, але мала якусь невидиму чарівність, але треба було їхати і він попрощався.

– Візьміть пиріжків на дорогу, – запропонувала вона. Її турбота зачепила чоловіка за живе, але він відмовився. Зараз йому дуже захотілося тих пиріжків. А ще більше він хотів спокою, щирості та надійності, які випромінювала та жінка з села у садибі за зеленим парканом…

Розділ 40(1)

Стас постукав у двері кімнати матері, зайшов. У ніс одразу вдарив запах дорогих парфумів, які були повсюди. Кімната нагадувала крамницю, де на всіх полицях, біля великого, на всю стіну люстерка, на тумбочці біля ліжка рівними рядами були вишикувані всілякі тюбики з кремами та пляшечки з парфумами різних форм та розмірів.

– Мамо, – звернувся Стас до матері, примощуючись біля неї на ліжку. – Мені треба з тобою серйозно поговорити.

– Що трапилося? – жінка перестала розглядати свої розмальовані нігті та перевела погляд на сина. – Ти погано виглядаєш.

– Ще б пак! Сьогодні ходив до студентської їдальні.

– Господи! Ти там, бува, не отруївся?

– Здається, ні, але там такий жах, якби ти знала!

– Антисанітарія?

– Те, що там на кухні живуть таргани, ще не саме страшне. Але ж там продають булочки, якими можна людину вбити, а сосиски… Мамо, там такі сосиски, що я б їх і собаці не дав. Вони гумові!

– Як то?

– А ось так. Одна соя та туалетний папір – і все. А потім купив сік під назвою апельсиновий. І що ж ти думаєш? Там концентрат якийсь, а натуральним навіть не пахне. У мене від нього у животі так гуло!

– Який жах! – сплеснула мати долонями та зробила великі очі. – Навіщо ти туди пішов? Від такого харчування недалеко до виразки шлунку. Ми з батьком тобі завжди говорили, що на їжу не треба шкодувати грошей, бо втратиш здоров’я – за гроші не купиш.

– А за які, вибач мамо, шиші я маю харчуватися? Батько дав мені п’ятдесят доларів і все.

– Що ти говориш? – мати здивувалася. – Я вважала, що він на мене сердиться та поки що не дає грошей. Ходить насуплений та злий, як з ланцюга зірвався.

– Ні, це він мене зненавидів після того, як та дівка спалила мою автівку.

– Але ж ти не винен!

– Він мені не вірить. То де ж мені взяти гроші? Сьогодні після тієї їдальні мене лише знудило, але я не знаю, що буде зі мною завтра. До того ж, я не можу їздити тролейбусом до інституту, бо завжди запізнююсь і приходжу на заняття у м’ятій та брудній сорочці.

– Ні, так далі не піде, – жінка зав’язала пасок халатика та піднялася. – Ходімо до нього поговоримо.

– Сходи сама.

– Підемо разом.

– Я не хочу.

– Чому? Не вдарить же він тебе?

– А хто його знає? – промимрив собі під ніс Стас, але поплівся за матір’ю.

У Андрія Андрійовича після безсонної ночі голова тріщала, як стиглий кавун. Він не міг заснути до ранку, бо проснулися його спогади. А коли забився у тривожному сні, то бачив перед собою худеньку жінку у великих окулярах та її маленькі руки з пульсуючими жилками. На них не було ані манікюру, ані перснів, але він відчував їх невидимий, лагідний та м’який дотик…

– Треба поговорити, – ввійшла дружина із сином та відірвала від спогадів.

– Говоріть, – зітхнув він.

– Ти вже перестав дутися на нас?

– Що потрібно? – запитав Андрій Андрійович, хоча передбачав розмову.

– Стас погано харчується, – почала жінка, бо Стас стояв поруч мовчки та тихо. – Після обіду у студентській їдальні його знудило.

– То виблював би – полегшало б.

– Я поважаю твоє почуття гумору, але зараз нам не до жартів. Чому ти нас зневажаєш?

– Я?! Вас?! – Андрій Андрійович хмикнув. – І в чому це проявилося?

– Ти не виділяєш нам кошти на життя.

– Нічого не даю? А хто ж тоді вас утримує?

– Ми нічого не маємо. У кишенях свище вітер.

– Будинок маєте? Маєте за комунальні послуги борги? Ні. За навчання Стаса заплачено? Так. Холодильник порожній? Ні. Ви взуті, вдягнені? Так. Є ще питання?

– У хлопчика немає грошей на нормальне харчування.

– Звик їсти омарів під соусом, а довелося скуштувати сосиску чи бутерброд? Нічого страшного у цьому немає. Я був студентом і про сосиски міг лише мріяти. Дивіться, зі мною нічого не трапилося. І ти, Стасе, будеш живий. Скільки студентів так харчуються і нічого. Чим ти кращий за них? У тебе не такого кольору кров? Чи ти царського роду?

– Тату, – почав Стас спокійно, бачачи, що батько не дуже налаштований на спокійну розмову. – Я співчуваю тим студентам, бо у них немає такого батька, як ти. Вони не мають вдосталь грошей, щоб повноцінно харчуватися, а ти… У тебе ж є гроші.

– У мене є. А тобі треба навчитися їх заробляти.

– Ну, – втрутилася жінка. – Це вже несерйозно. Хлопчик ще навчається і його зараз завдання закінчити інститут, щоб потім мати змогу влаштуватися на гарну роботу.

– Гм, – Андрій Андрійович дістав з кишені цигарку, запалив її та смачно затягся димом.

– Не пали у кімнаті, бо буде смердіти, – зробила зауваження жінка.

– Це моя кімната, – відповів він. – Я маю право робити те, що мені хочеться хоча б тут, у своїй кімнаті?

– Ми живемо під одним дахом і правила проживання повинні бути в сім’ї єдині, – з пафосом сказала жінка.

– А де ти бачиш сім’ю? Я її тут не помітив, бо вона кудись зникла давно-давно, так давно, що я й не пам’ятаю, коли. Напевне, тоді, коли ти, люба, забула дорогу до мого ліжка.

– Андрію! Тут же наш син, – дорікнула жінка, кивнувши у бік Стаса.

– Чи тоді, коли ти перестала мені готувати вечерю? Чекати мене з роботи? Чи тоді, коли з’явився у тебе перший коханець?

– Куди ти хилиш?! – очі жінки спалахнули гнівом.

– Я давно став для вас обох робочим конем, який працює день і ніч, заробляючи вам на життя. Так робочого коня добрий хазяїн жаліє, власноручно годує сіном, сипле вівса, напуває. А ви навіть цього не робите! Домогосподарка прибере, випере білизну, наготує страви, які я сам розігріваю у мікрохвильовій печі.

– Якщо тобі це важко, то я можу наказати домогосподарці розігрівати тобі вечерю.

Андрій Андрійович іронічно та гірко посміхнувся.

– Я зрозумів прохання Стаса, – сказав він. – Йому потрібні гроші на харчування у ресторані.

– Так, – кинув головою Стас. Він подумав, що батько вже виплеснув із душі всі образи та настав час просити. – Тату, я спробував їздити до інституту тролейбусом, але це ж неможливо! Там така тіснява, що я не можу навіть поворухнутися у тому натовпі! Просто жах!

– Ти хочеш, щоб я тобі зробив броню на окремий тролейбус?

– Не смішно.

– Натяк зрозумів. Але у тебе, Стасе, було дві автівки. Одну з них ти одразу ж розхекав, іншу – спалив. Тобі потрібна третя?

– Ти ж розумієш, що без коліс я нікуди, – тихо сказав Стас, все ще сподіваючись, що батько вже охолов.

– Добре, Стасе, – сказав Андрій Андрійович, втискаючи недопалок у попільничку. – Твої прохання я зрозумів. По-перше, тобі потрібні гроші на харчування. По-друге, хочеш нову автівку.

– Так, – Стас схвильовано закивав головою.

– А чого ж хоче твоя мати?

– Я? – живо заговорила жінка. – Добре, що ти запитав, бо я майже місяць чекала своєї черги на ін'єкції біополімерного гелю.

– Чого, чого? – перепитав чоловік.

– Гелю, за допомогою якого роблять більшими губи, – охоче пояснила жінка.

Андрій Андрійович розсміявся. Він сміявся від душі довго, до сліз, а син з дружиною кліпали очима, не розуміючи, що означає його сміх. Коли чоловік заспокоївся, то витер долонею сльози на очах.

– Автівку, Стасе, хочеш? – запитав батько вже серйозно.

– Так.

– Ось тобі, а не автівка! – скрикнув Андрій Андрійович та тицьнув синові величезну дулю.

Стас витріщив очі та почервонів від гніву.

– Я… Я не піду до інституту! – заверещав хлопець.

– Я вже казав, що це твоє рішення, а не моє. За навчання я заплатив, тепер роби, як вважаєш за потрібне.

Стас вилетів з кімнати, гучно грюкнувши дверима.

– Я…А я… – почала жінка розгублено.

– А ти, люба, підеш і скажеш, що тобі цей лікар не підходить.

– Чому? Його всі хвалять, він має гарні рекомендації.

– Попрохай його знайти іншого, такого, що не губи збільшує, а підкатує їх.

– Як ти смієш?! – спалахнула жінка. – Що ти собі дозволяєш?!

– І, взагалі, люба, – спокійно, врівноважено та чітко сказав Андрій Андрійович. – Я подаю на розлучення.

– Що-о-о?! – жінка не повірила своїм вухам. – Що… Що я повинна робити?

– Шукати собі роботу, люба.