Текст книги "Під куполом"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 66 страниц) [доступный отрывок для чтения: 27 страниц]

– Вони рожеві, – сказала Джулія. – Що сталося?

– Нічого, – зауважив Кокс, але промовив він це якось натужно.

– Що? Зливайте вже, – наполіг Барбі і бездумно додав: – Сер.

– Ми отримали рапорт метеорологів о дев'ятнадцятій нуль-нуль, – сказав Кокс. – Особливу увагу там приділено вітрам. Просто на випадок… ну, просто про всяк випадок. Облишмо це. Швидкі потоки повітря зараз рухаються на захід до Небраски й Канзасу, заглиблюються на південь, а тоді піднімаються вздовж Східного узбережжя. Загалом звичайна картина для кінця жовтня.

– Який стосунок це має до зірок?

– Рухаючись на північ, повітряні маси проходять над багатьма містами і промисловими центрами. Все, що вони назбирали в тих місцевостях, осідає на Куполі, замість того, щоб летіти далі, в Канаду і в Арктику. Цього вже достатньо, щоби утворився свого роду оптичний фільтр. Я певен, ніякої небезпеки він не становить…

–  Поки що, – закинула йому Джулія. – А через тиждень, через місяць? Ви будете зі шлангів мити наш повітряний простір на висоті тридцяти тисяч футів [252]252
  30 тис. футів = 9 тис. 144 метри.


[Закрыть], коли тут настане темрява?

Кокс не встиг відповісти, як скрикнула Лісса Джеймісон, показуючи на небо. А потім затулила собі рукою обличчя.

Рожеві зірки падали, залишаючи за собою яскраві інверсійні смуги.

15

– Ще наркозу, – промовила сонно Пайпер, поки Расті слухав їй серце.

Расті поплескав її по правій руці, ліва була серйозно подерта.

– Не буде більше наркозу. Технічно ви перебуваєте в стані наркотичного сп'яніння.

– Ісус бажає, щоби я отримала іще наркозу, – повторила вона тим самим замріяним голосом і замугикала: – В небо хочу я злітати, як та пташка там ширяти.

– Мені пригадується, ніби там інші слова: «Гарно рано-вранці встати» [253]253
  Пайпер перекручує слова знаменитої пісні «Який чудовий ранок» з мюзиклу «Оклахома» (1943) композитора Річарда Роджера на лібрето Оскара Гаммерстайна.


[Закрыть], але ваша версія теж цікава.

Вона сіла. Расті намагався покласти її знову, але наважився тиснути їй тільки на праве плече, а цього виявилося недостатньо.

– А я зможу встати завтра вранці? Я мушу побачитися з шефом Рендолфом. Ті хлопці зґвалтували Саммі Буші.

– І могли вбити вас, – додав він. – Вивих вивихом, але впали ви дуже вдало. Дозвольте мені подбати про Саммі.

– Ті копи небезпечні, – вона поклала праву руку йому на зап'ястя. – Їм не можна залишатися поліцейськими. Вони принесуть горе ще комусь, – вона облизнула губи. – У мене так пересохло в роті.

– Це ми поправимо, але вам треба лягти.

– Ви взяли зразки сперми з Саммі? Ви можете порівняти їх з копівською? Якщо зможете, я не відстану від Рендолфа, поки він не змусить їх здати зразки ДНК. Я переслідуватиму його і вдень, і вночі.

– У нас нема обладнання для порівнювання ДНК, – сказав Расті і подумки продовжив: «А також зразків сперми. Бо Джина Буффаліно промила Саммі, на її ж прохання».Я принесу вам чогось попити. Всі холодильники, окрім того, що в лабораторії, вимкнуто задля економії генераторного соку, але в сестринській є автономний «Іглу».

– Соку, – сказала вона, заплющуючи очі. – Так, соку випити було б добре. Помаранчевого або яблучного. Тільки не «V8» [254]254
  Змішані овочеві соки, котрі випускає «Campbell Soup Company».


[Закрыть]. Він задуже солоний.

– Яблучний, – сказав він. – Сьогодні вам потрібна тільки рідина.

Пайпер прошепотіла:

– Мені так жаль мого собаку, – і відвернула голову.

Расті подумав, що вона, мабуть, вже спатиме, коли він повернеться до неї з бляшанкою соку.

На півдорозі по коридору він побачив, як з-за рогу, з сестринської, галопом вискочив Твіч. Очі мав вибалушені, дикі.

– Ходімо надвір, Расті.

– Спершу я мушу принести преподобній Ліббі…

– Ні, зараз же. Ти мусиш це побачити.

Расті поспішив назад до палати № 29 і зазирнув. Пайпер хропла з не гідним для леді гарчанням, що було не дивно, зважаючи на її розпухлий ніс.

Він вирушив услід за Твічем по коридору ледь не бігом, намагаючись приладитися до його широких кроків.

– Та що там? – спитав він, маючи на увазі «що там такого?»

– Не можу описати, а якби навіть зміг, ти б мені не повірив. Ти мусиш сам це побачити, – він штовхнув двері вестибюля.

На під'їзній алеї, вийшовши з-під захисного козирка, куди підвозять пацієнтів, стояли Джинні Томлінсон, Джина Буффаліно та Герріет Біґелоу, подружка Джини, котру та загітувала допомагати в шпиталі. Усі три стояли в спільних обіймах, немов утішали одна одну, і дивилися в небо.

Небо було заповнене сяйвом рожевих зірок, і чимало з них нібито падали, залишаючи по собі довгі, майже флуоресцентні смуги. Дрож перебіг у Расті за плечима.

«Джуді це передбачила, – подумав він. – Рожеві зірки падають смугами».І ось вони падають. Падають.

Це було так, ніби в них на очах саме небо падало їм на голови.

16

Коли почали падати рожеві зірки, Аліса й Ейден міцно спали, але Терстон Маршалл і Каролін Стерджес – ні. Вони стояли на задньому дворі Думагенів і дивилися, як зірки яскравими рожевими рисками линуть униз. Деякі з тих рисок перехрещувалися, і тоді, здавалося, в небі постають, щоби невдовзі зникнути, рожеві руни.

– Це кінець світу? – запитала Каролін.

– Аж ніяк, – відповів він. – Це метеорний рій. Доволі звичайне явище для осені в нас, у Новій Англії. Гадаю, зараз трохи запізно для Персеїдів, отже, це, либонь, якийсь приблудний метеорний дощ – можливо, пил з уламками породи якогось астероїда, котрий розбився трильйон років тому. Ти тільки задумайся про це, Каро!

Їй не хотілося.

– А метеорні дощі завжди рожеві?

– Ні. Гадаю, і цей виглядає білим поза Куполом, але ми його бачимо крізь плівку з пилу і різних дрібних частинок. Крізь атмосферне забруднення, іншими словами. Воно змінює колір.

Задивившись на беззвучний рожевий гармидер в небі, вона згадала:

– Терсі, а малюк… Ейден… коли з ним трапилося оте… хтозна, що воно було, він говорив…

– Я пам'ятаю, що він говорив. Рожеві зірки падають, за ними залишаються смуги.

– То як же він міг знати про це?

Терстон лише похитав головою.

Каролін обняла його міцніше. У такі моменти (хоча ще ніколи подібного цьому моменту не траплялося в її житті) вона раділа, що Терстону стільки років, що він міг би бути її батьком. Саме в цю мить їй хотілося, щоб він дійсно був її батьком.

– Як він міг знати, що це буде? Звідки він міг це знати?

17

Ейден казав іще дещо в тому своєму пророчому стані: всі дивляться.Й о пів на десяту того понеділкового вечора, коли метеорний дощ був у самому розпалі, його пророцтво справдилося.

Новина поширюється мобільними телефонами і електронною поштою, але здебільшого традиційними способом: з рота до вуха.

За чверть до десятої Мейн-стрит переповнена народом, який спостерігає цей беззвучний феєрверк. Більшість людей стоять безмовні. Декотрі плачуть. Лео Ламойн, вірний парафіянин покійного пастора Церкви Святого Спасителя преподобного Лестера Коґґінса, кричить, що це Апокаліпсис, що він бачить Чотирьох Вершників у небесах, що друге пришестя скоро-скоро і всяке таке інше і тому подібне. Нечупара Сем Вердро – знову на волі з третьої години дня, тверезий і дратівливий – каже Лео, що, якщо той не заткнеться про Апокаліпсис, він зараз же побачить власні зірки. Руп Ліббі, офіцер поліції Честер Мілла, тримаючи руку на руків'ї свого пістолета, наказує їм обом негайно стулити пельки, перестати лякати людей. Ніби вони й так уже не перелякані. Вілла і Томмі Андерсони стоять на парковці біля свого «Діппера», Вілла плаче, сховавши обличчя у Томмі на плечі. Розі Твічел стоїть поряд з Енсоном Вілером перед «Трояндою-Шипшиною», обоє у фартухах і теж обійнявшись. Норрі Келверт і Бенні Дрейк дивляться разом зі своїми батьками, пальці Норрі прослизають у долоню Бенні, він приймає їх з трепетом, якому не рівня якісь падучі зірки. Джек Кейл, теперішній директор «Фуд-Сіті», стоїть на парковці супермаркету. Джек подзвонив Ерні Келверту, колишньому директору, вдень, щоб спитати, чи той не допоможе йому інвентаризувати наявні в магазині продукти. Вони якраз займалися цією роботою, сподіваючись до півночі закінчити, коли на Мейн-стрит розпочалося це божевілля. Тепер вони стоять поряд, дивляться, як падають рожеві зірки. Стоять, задерши голови, перед своїм похоронним салоном Стюарт і Ферналд Бові. Генрі Моррісон і Джекі Веттінгтон стоять через дорогу від похоронного салону, і поряд з ними стоїть Чез Бендер, котрий викладає історію в середніх класах школи.

– Це усього лише метеорний дощ, видимий крізь нашарування бруду, – пояснює Чез поліцейським… але в голосі його все одно чути острах.

Той факт, що колір зірок насправді змінився через накопичення твердих частинок, доходить до людей, повертаючи ситуацію в новому напрямку: поступово плач шириться. Звучить він неголосно, майже як дощ.

Великого Джима безглузді вогники в небі цікавлять менше за те, як люди інтерпретуютьті вогники. Цього вечора вони просто розійдуться по своїх домівках. Проте вже завтра все може виглядати інакше. І той страх, який він спостерігає на багатьох обличчях, не така вже й погана річ. Переляканим людям потрібен жорсткий лідер, а якщо є щось, що, як знає Великий Джим, він може забезпечити, то це якраз жорстке лідерство.

Він стоїть на ґанку поліцейської дільниці разом з шефом Рендолфом і Енді Сендерсом. Нижче від них стоять його проблемні діти: Тібодо, Ширлз, ця хвойда Руа і друг Джуніора Френк. Великий Джим спускається сходами, з котрих трохи раніше скотилася Ліббі ( «Вона зробила б нам велику послугу, аби скрутила собі в'язи», – думає він), і плескає по плечі Френка.

– Подобається видовище, Френкі?

Великі злякані очі роблять цього хлопця на вигляд дванадцятирічним, замість двадцятидвохрічного, чи скільки там йому.

– Що це, містере Ренні? Ви знаєте?

– Метеорний дощ. Просто Господь передає привіт Його народу.

Френк Делессепс трохи послаблюється.

– Ми зайдемо всередину, – киває Великий Джим великим пальцем собі за спину, на Енді й Рендолфа, котрі так і стоять, задивлені в небеса. – Ми там дещо обговоримо, а потім я покличу вас чотирьох. Я хочу, щоб ви усі розповідали однакову нікчемашну історію, коли я вас покличу. Ти це зрозумів?

– Так, містере Ренні, – відповідає Френкі.

На Великого Джима дивиться Мел Ширлз – очима, як блюдця, з роззявленим ротом. Великий Джим думає, що хлопець має такий вигляд, ніби побачив, що рівень його Ай-К'ю зріс до сімдесяти [255]255
  IQ – рівень інтелекту, розумового розвитку і знань, який визначається комплексним тестуванням; середній рівень 100, максимальний 200, нижче від 80 – розумова відсталість, понад 150 пунктів – ознака геніальності.


[Закрыть]. Що також зовсім непогана річ.

– Це виглядає, як кінець світу, містере Ренні, – каже той.

– Нісенітниця. Ти ж спасенний, синку?

– Гадаю, так, – каже Мел.

– Тобі нема про що непокоїтись, – Великий Джим інспектує їх одного за одним, закінчуючи Картером Тібодо. – А шлях до спасіння сьогодні лежить через те, щоб ви усі розповідали однакову історію.

Не всі бачать спадаючі зірки. Сплять братик і сестра Епплтони, і маленькі донечки Расті Еверета сплять. І Пайпер теж. І Ендрія Ґріннел також. І Майстер, розкинувшись на мертвій траві поряд з тим, що, можливо, є найпотужнішою в Америці метамфетаміновою фабрикою. Спить і Бренда Перкінс, заколисавши себе плачем на дивані, зі стосом аркушів, роздрукованих із папки ВЕЙДЕР, на кавовому столику поряд з нею.

Не бачать ще мертві, хіба що дивляться з якогось веселішого місця, ніж ця затьмарена рівнина, де безтямні армії зчепилися вночі [256]256
  Остання фраза взята з елегії англійського поета Метью Арнолда (1822–1888) «Берег Дувра» (1867).


[Закрыть]. Майра Еванс, Дюк Перкінс, Чак Томпсон і Клодетт Сендерс лежать у похоронному салоні Бові; доктор Гаскелл, містер Карті й Рорі Дінсмор – у морзі лікарні імені Кетрін Рассел; Лестер Коґґінс, Доді Сендерс і Ейнджі Маккейн усе ще окремим товариством – у комірчині Маккейнів. І Джуніор разом з ними. Вмостився між Доді й Ейнджі, тримаючи їх за руки. У нього болить голова, але не дуже. Він думає: може, йому проспати тут всю ніч.

На Моттонській дорозі, у Східному Честері (неподалік від місця, де намагання продірявити купол за допомогою експериментальної кислоти не припиняються навіть під цим дивним рожевим небом), Джек Еванс, чоловік покійної Майри, стоїть у себе на задньому дворі з пляшкою «Джека Деніелса» в одній руці й придбаним колись заради безпеки їхнього дому «Ругером SR9» у другій. Він п'є і дивиться, як падають рожеві зорі. Він знає, що вони таке, і він вітає кожну, і він бажає смерті, бо без Майри провалилося дно його життя. Він, певне, міг би жити й без неї, він, певне, міг би жити, як пацюк у скляному ящику, але обидві умови разом він витримати не в змозі. Коли хвости падаючих метеорів перехрещуються найінтенсивніше – це близько чверті по десятій годині, десь через сорок п'ять хвилин після того, як розпочався цей зоряний дощ, – він ковтає залишок віскі, відкидає пляшку в траву і прострілює собі мозок. Він стає першим офіційно зареєстрованим самогубцем у Честер Міллі.

Та не останнім.

18

Барбі, Джулія і Лісса Джеймісон безмовно дивилися, як двоє солдатів у космічних скафандрах знімають тоненький наконечник із пластикового шланга. Кладуть його в непрозорий пластиковий пакет, який зашморгують зіпером, а потім той пакетик у металевий кейс, на якому написано: НЕБЕЗПЕЧНІ МАТЕРІАЛИ.Кейс вони замкнули двома ключами (кожен своїм), а вже тоді зняли з себе шоломи. Утомлений, розпарений і пригнічений мали вони вигляд.

Двоє старших чоловіків – надто старі, щоби бути солдатами – відкотили якесь складне на вигляд обладнання з місця кислотного експерименту, котрий проводився тричі підряд. Барбі подумав, що ці двоє, ймовірно науковці з НАСА, робили якісь спектрографічні аналізи. Чи намагалися. Протигази, що були на їхніх лицях під час аналітичних процедур, вони зсунули собі на тім'я, де ті тепер стирчали, немов якісь дивацькі капелюшки. Барбі міг би спитати в Кокса, що саме мусили показати ті тести, і Кокс навіть міг би дати йому пряму відповідь, але Барбі теж почувався пригнічено.

Угорі жменька останніх рожевих метеоритів промайнула небом.

Лісса показала пальцем у бік Східного Честера:

– Я ніби чула щось схоже на постріл. А ви?

– Може, автомобільний вихлоп чи якийсь хлопець запустив пляшкову ракету [257]257
  Популярна в Америці дитяча забавка: встановлена вертикально, наполовину заповнена водою пластикова пляшка-ракета з приладнаними до неї крилами накачується через насос повітрям і в результаті гучно вистрелює на доволі велику висоту.


[Закрыть], – одізвалася Джулія. Вона теж була втомлена й зблякла. Раз, коли вже стало ясно, що експеримент – точніше кажучи, випробування кислоти – не дав результатів, Барбі помітив, як вона витирає з очей сльози. Щоправда, це не завадило їй знімати весь процес своїм «Кодаком».

До них, відкидаючи в світлі верхніх прожекторів дві протилежні тіні, підійшов Кокс. Він махнув у той бік, де на Куполі нещодавно були намальовані двері.

– Здається, ця пригода коштувала американським платникам податків три чверті мільйона доларів, і це не враховуючи тих видатків, що пішли на розробку цієї рідини. Котра вижерла фарбу, але більше нічого нахер не змогла зробити.

– Слідкуйте за своїми висловами, полковнику, – промовила Джулія лише з тінню посмішки на губах.

– Дякую, мадам редакторка, – кисло вклонився Кокс.

– А ви дійсно вірили, що ця штука подіє? – спитав Барбі.

– Ні, але я також ніколи не вірив, що доживу, щоб побачити людину на Марсі, а от росіяни кажуть, ніби збираються послати туди команду з чотирьох людей у 2020 році.

– О, авжеж, – підхопила Джулія. – Марсіяни почули про це і вже нервуються.

– Якщо так, вони нервуються не через ту країну, – сказав Кокс… і Барбі помітив щось нове в його очах.

– Звідки така певність, Джиме? – спитав він м'яко.

– Прошу?

– Що Купол встановили космічні прибульці.

Джулія зробила два кроки вперед. Обличчя в неї було бліде, очі горіли.

– Розказуйте нам все, що знаєте, чорти вас забирай!

Кокс підняв руку.

– Стоп. Ми не знаємо нічого.Хоча є теорія. Так. Марті, ходіть-но сюди.

Один із тих літніх джентльменів, що проводили тести, підійшов до Купола. У руці за ремінець він тримав свій протигаз.

– Як ваші аналізи? – запитав Кокс і, побачивши, що той вагається, додав: – Говоріть вільно.

– Ну… – знизав плечима Марті. – Сліди мінералів. Забруднювачів ґрунту й повітря. А так – нічого більше. За даними спектрального аналізу, цієї штуки тут нема.

– А як щодо HY-908? – спитав Кокс, а потім обернувся до Барбі й жінок. – Це кислота.

– Вона зникла, – сказав Марті. – Ця штука, котрої тут нема, її поглинула.

– А таке можливо, з огляду на ваші знання?

– Ні. Але Купол також неможливий, з огляду на наші знання.

– І це наводить вас на думку, що Купол може бути творінням якоїсь форми життя, котра має кращі знання в царині фізики, хімії, біології, усього на світі? – Марті знову завагався, і Кокс повторив раніше ним сказане: – Говоріть вільно.

– Це одна версія. Інша – що його встановив якийсь земний супернегідник. Живий Лекс Лютор [258]258
  Lex Luthor – створений 1940 року герой коміксів і заснованих на них фільмів, головний ворог Супермена.


[Закрыть]. Або це робота якоїсь із країн-ренегатів, типу Північної Кореї.

– Котра не похвалилася про свою причетність? – скептично спитав Барбі.

– Я схиляюся до прибульців, – сказав Марті, постукавши по Куполу не здригнувшись, він уже раніше отримав від нього електричний удар. – Так само, як і більшість дослідників, котрі зараз працюють по темі. Якщо це можна так назвати, бо насправді ми не робимо нічогісінько.Правило Шерлока: якщо відкинути неможливе, залишиться відповідь, якою б вона не була неймовірною.

– А хіба хтось чи щось приземлилися в літаючій тарілці й вимагали, щоб їх провели до тутешнього вождя? – спитала Джулія.

– Ні, – відповів Кокс.

– А ви знали б, аби таке трапилося? – спитав Барбі й подумав: «Ми насправді дискутуємо на цю тему чи мені це сниться?»

– Ця річ може бути метеорологічного, – почав Марті. – Чорт, навіть біологічного походження – може бути живою. Існує ще й така теорія, що це якийсь гібрид кишкової палички.

– Полковнику Кокс, – запитала Джулія тихо. – Ми опинилися в центрі якогось експерименту? Бо в мене саме таке відчуття.

Тим часом Лісса Джеймісон дивилася назад, на гарні будиночки міні-містечка Східний Честер. Більшість із них стояли темні, чи то тому, що люди, які в них жили, не мали генераторів, чи то вони економили пальне.

– То був постріл, – промовила вона. – Я цілком певна, що то був постріл.

У ДРАЙВІ

1

Окрім міської політики, Великий Джим мав лише одну слабкість, і нею була шкільна баскетбольна команда – дівчача: «Леді Вайлдкетс», якщо точно. Сезонні квитки на них він отримував, починаючи з 1998 року, і відвідував не менш ніж десяток ігор на рік. У 2004-му, коли «Леді Вайлдкетс» виграли чемпіонат штату в категорії Д, він побував на всіх матчах. І хоча люди, котрих він запрошував у свій кабінет, неминуче звертали увагу на автографи Тайгера Вудса, Дейла Ернгардта і Вілла «Спейсмена» Лі, той, яким він пишався найбільше, той, що був його скарбом, – належав Ганні Комптон, маленькій десятикласниці, розпасовщиці, котра й привела «Леді Вайлдкетс» до їхнього одного-єдиного золотого м'яча.

Якщо ви володар сезонного квитка, ви зазвичай знаєте й інших володарів сезонних квитків навколо вас, а також ті причини, що спонукають їх бути фанатами цієї гри. Чимало з них – це родичі тих дівчат, котрі грають (вони ж часто є й тими, хто верховодить у клубі фанатів, влаштовуючи продажі домашніх пирогів, щоб збирати кошти на виїзні ігри, котрі стають дедалі дорожчими). Інші – то баскетбольні пуристи, котрі вам розкажуть (і це таки не далеко від істини), що ігри дівчат просто кращі. Юні баскетболістки поважають командну етику, котрої хлопці (що люблять бігати, стрибати, фінтити, «вистрелювати» з дальніх позицій) рідко дотримуються. Швидкості тут не такі високі, що дозволяє вам бачити внутрішню логіку гри і насолоджуватися кожною передачею чи комбінацією. Фанів дівочих ігор задовольняють дуже невеликі рахунки, на котрі пхекають любителі хлоп'ячого баскетболу, заявляючи, що дівчачі матчі ведуть перед в обороні й мазаних кидках, що є самою суттю старорежимного «кошикарства».

Є також дядьки, котрим просто подобається дивитися, як гасають довгоногі дівчата в коротких шортиках.

На всіх цих причинах ґрунтувалася й щира цікавість Великого Джима до цього виду спорту, але зовсім іншим було джерело його пристрасті, котрого він ніколи не озвучував під час обговорення ігор зі знайомими вболівальниками. Це було б неполітично.

Дівчата переживають гру як особистий бій, це робить їх кращими ненависницями.

Хлопці воліють виграти, це так, тож іноді матч ставав дійсно гарячим, коли вони грали проти традиційного суперника (у випадку міллівських «Вайлдкетс» це були нікчемні «Рокетс» з Касл Рока), але здебільшого у хлопців ідеться про індивідуальні досягнення. Похизуватися, одним словом. А після закінчення гри кінчається все.

Натомість дівчата не терплять програвати. Програш вони забирають з собою у роздягальню і там його висиджують. Що ще важливіше, вони не терплять, ненавидять свій програш одностайно.Великий Джим часто Спостерігав, як вистромлює голівку та ненависть, коли глибоко в другій половині матчу при нічийному рахунку спалахувала сварка за вільний «живий» м'яч, і він уловлював: «Аж ніяк не твій, ти, курвисько, це мій м'яч!»Він ловив цю вібрацію і живився нею.

До 2004-го «Леді Вайлдкетс» за 20 років тільки раз стали чемпіонками штату, вигравши матч проти Бакфілда [259]259
  Buckfield – засноване 1776 року місто (менш ніж 2 тис. мешканців) в окрузі Оксфорд, у Західному Мейні.


[Закрыть], і то завдяки кандидатці в Національну лігу, котра перед переходом туди, за правилами професійного спорту, змушена була зайвий рік залишатися в їхній шкільний команді. А тоді з'явилася Ганна Комптон. Найбільша ненависниця усіх часів, на думку Великого Джима.

Як дочка Дейла Компотна, сухореброго лісоруба з Таркер Мілла, котрий п'яним бував часто, а задерикуватим завжди, Ганна мала природну вдачу типу геть-з-мого-шляху.Як дев'ятикласниця, вона більшу частину сезону просиділа на лаві запасних; тренерка поставила її тільки на останні дві гри, у яких вона не лише очок набрала більше за всіх, а й свою суперницю по номеру з ричмондських «Бобкетс» залишила скорченою на дерев'яній підлозі після жорсткої, але чистої атаки.

По закінченню тієї гри Великий Джим перехопив їхню тренерку, пані Вудхед.

– Якщо ця дівчина не буде в основному складі наступного року, ви божевільна, – сказав він.

– Я не божевільна, – відповіла вона.

Ганна дебютувала гаряче, а закінчила ще гарячіше, випаливши такий слід, що фанати «Вайлдкетс» обговорюватимуть його ще роки й роки (середній рахунок сезону 27,6 очок за гру). Вона вміла відчути позицію й зробити триочковий кидок завжди, коли їй цього хотілося, проте, що Великому Джиму подобалося найбільше, так це те, як вона прориває оборону і летить до кошика: мопсячий писок перекошений у глузливій гримасі, чорні очі пропалюють наскрізь усіх, хто відважиться опинитися на її шляху, короткий хвостик стирчить над потилицею, немов задертий середній палець. Другий виборний Честер Мілла і прима-торговець уживаними автомобілями закохався.

Під час гри в чемпіонаті 2004 року, коли «Леді Вайлдкетс» були на десять очок попереду «Рокетс» з Касл Рока, Ганну вивели з гри за порушення. На щастя для «Кицьок», до кінця матчу лишалося часу тільки раз перднути. Завершили вони ту зустріч виграшем в одне очко. Із загального числа вісімдесят шість очок, на особистому рахунку Ганни були запаморочливі шістдесят три. Тієї весни її задерикуватий батько знайшов свій кінець за кермом новенького «Кадилака», проданого йому Джеймсом Ренні-старшим за ціну, яка була на сорок відсотків меншою проти стартової. Нові машини не були спеціальністю Великого Джима, але, коли йому дуже була потрібна нова, для нього її завжди могли дістати «з хвостової частини автовоза».

Сидячи в кабінеті Піта Рендолфа в той час, як надворі відцвітали останні смуги метеорної зливи (а його проблемні діти чекали – тривожно чекали, сподівався Великий Джим, – коли їх викличуть і визначать їхню долю), він згадував ту казкову, ту абсолютно містичнугру, особливо перші вісім хвилин другої половини, котра почалася з відставання «Кицьок» на вісім пунктів.

Ганна тоді переламала гру з такою ж цілеспрямованою брутальністю, з якою Йосип Сталін переламав Росію, її чорні очі іскрилися (либонь, задивившись у якусь баскетбольну нірвану поза уявленнями простих смертних), а рот у вічній глузливій гримасі ніби промовляв: «Я краща за вас, геть з мого шляху, бо розчавлю».Усі її кидки за ті вісім хвилин закінчилися попаданнями, включно з тим абсурдним прострілом з-поза центру, котрий вона зробила, сплівши ноги, коли позбавлялася м'яча, щоби уникнути фолу за пробіжку.

Для такого кшталту рухів існували назви, найпоширенішою з них була: в зоні.Але Великому Джиму подобалася інша: в драйві,як-от: «Вона доладна й зараз в драйві». Так, ніби ця гра мала якусь божественну фактуру, недосяжну для звичайних гравців (хоча вряди-годи навіть звичайні відчували, що вони в драйві,і на мить перетворювалися на богів і богинь і всякі тілесні дефекти, здавалося, щезають у тому їх короткочасному божественному стані); фактуру ту іноді можна було ледь не помацати рукою: якась така розкішна, чудесна портьєра, на зразок тих, котрими прикрашено дерев'яні стіни залів Валгалли.

Ганна Комптон так і не зіграла жодної гри в одинадцятому класі, той чемпіонський матч став її прощальним виступом. Того літа, п'яний за кермом, її батько вбився сам, убив свою дружину і всіх трьох дочок, коли вони поверталися до Таркер Мілла з «Брауні», куди їздили по заморожені соки. Той бонусний «Кадилак» став для них домовиною.

Ця аварія з численними жертвами потрапила на перші сторінки усіх газет Західного Мейну – того тижня Джулія Шамвей випустила свій «Демократ» із чорною каймою, – але Великий Джим не був пригнічений тяжким горем. Ганна ніколи не змогла б так само грати в команді коледжу, як він підозрював; дівчата там крупніші, тож її відсунули б на роль постійної запасної на підхваті. Вона б цього не стерпіла. Її ненависть мусила живитися безперервною дією на майданчику. Це Великий Джим розумів достеменно. І цілком з цим погоджувався. Саме в цьому полягала головна причина, чому він ніколи навіть не розглядав можливості поїхати деінде з Честер Мілла. У широкому світі він міг би заробити більше грошей, але статки – це лише півкелиха пива. Влада – це шампанське.

Керувати Міллом було гарно у звичайні дні, але в кризовий час керувати містом було більш ніж краще. У такі дні ти можеш ширяти на чистих крилах інтуїції, знаючи, що не схибиш, абсолютно не можеш схибити.Ти вираховуєш оборону противника раніше, ніж він її згромаджує, і заробляєш очки кожним своїм кидком. Ти відчуваєш себе в драйві,і нема кращого часу для цього, ніж гра за чемпіонський титул.

Це й була йогочемпіонська гра, і все лягало йому в масть. Він мав нюх – тотальну віру – ніщо не піде хибно під час його магічного польоту; навіть те, що здавалося невигідним, надасть нові можливості, замість стати блокуючим фактором, як той відчайдушний простріл Ганни з-поза центру, котрий змусив натовп у міському центрі Деррі підхопитися на рівні ноги, коли фанати Мілла ревли з радості, а фанати «Ракетниць» з неймовірного горя.

У драйві.Ось тому-то він не почувався втомленим, хоча й був виснажений. Тому й не переживав про Джуніора, незважаючи на Джуніорову мовчазність і бліду невиспаність. Тому він не переживав щодо Дейла Барбари і купки його баламутних друзів, особливо та газетна курва відрізняється цим серед них. Тому-то, коли Пітер Рендолф і Енді Сендерс дивилися на нього, геть ошелешені, Великий Джим лише усміхався. Він міг собі дозволити усміхатися. Він перебував у драйві.

– Закрити супермаркет? – перепитав Енді. – Чи не розстроїть це багатьох людей, Великий Джиме?

– Супермаркет, а також «Паливо & Бакалію», – уточнив Великий Джим, все ще усміхаючись. – За «Брауні» нічого й думати, їх уже закрито. А що особливо добре – це брудний заклад. – «Де продаються брудні журнальчики», – хоча цих слів уголос він не промовив.

– Джиме, у «Фуд-Сіті» ще повно товару, – сказав Рендолф. – Я лише сьогодні вдень балакав про це з Джеком Кейлом. М'яса небагато, але всього іншого в достатку.

– Я про це знаю, – відповів Великий Джим. – Я розуміюся на інвентаризації, і Кейл також. Він і мусить, він же єврей врешті-решт.

– Ну… я просто хотів сказати, що все йде порядком, бо в людей комори забиті харчами, – він просяяв. – Ага, тепер я розумію, треба встановити у «Фуд-Сіті» скорочений день. Гадаю, Джек на це погодиться. Він, либонь, сам вже про це думав.

Великий Джим похитав головою, так само усміхнений. Ось ще один приклад того, як усе лягає в масть, коли ти в драйві.Дюк Перкінс сказав би, що це хибно – піддавати місто ще більшому тиску, особливо після сьогоднішнього тривожного зоряного шоу. Але Дюк мертвий, і це більш ніж зручно, це просто божественно.

– Закрити, – повторив він. – Обидва заклади. Наглухо. А коли їх буде відкрито знову, тоді микеруватимемо продажами. Запаси протривають довше, а розподілення буде справедливішим. План раціонування я оголошу на міських зборах у четвер, – він зробив паузу. – Якщо на той час не зникне Купол, звичайно.

Енді промовив, мнучись:

– Великий Джиме, я не певен, що ми маємо право закривати бізнеси.

– У такий кризовий час, як тепер, ми не просто маємо право, це наш обов'язок. – Він весело ляснув по спині Пітера Рендолфа. Новий шеф поліції Честер Мілла цього не очікував і злякано крякнув.

– А що, як це спричиниться до паніки? – сумнівався Енді.

– Атож, є така ймовірність, – погодився Великий Джим. – Коли вдаряєш по мишачому гнізду, вони всі кидаються врозтіч. Ми маємо на кілька одиниць збільшити потужність наших сил поліції, якщо криза невдовзі не припиниться. Так, на кілька одиниць.

Рендолф дивився вражено.

– У нас уже майже двадцять офіцерів. Включно з… – він хитнув головою в напрямку дверей.

– Йо, – кивнув Великий Джим. – Раз згадали про хлопців, то давай, заводь їх сюди, шефе, щоб ми з цим вже покінчили й відправили їх додому спати. Гадаю, в них завтра буде багато клопотів.

«А якщо вони там трохи наклали собі в штани, тим краще. Заслужили, бо не в змозі утримати в тих штанах зайвий раз свої швайки».

2

Френк, Картер, Мел і Джорджія увійшли до кабінету, чалапаючи вервечкою, як підозрювані в якомусь поліцейському серіалі. Обличчя мали демонстративно задерикуваті, але задирикуватість їхня була ріденькою; Ганна Комптон насміялася б. Опущені долі очі вивчали носки черевиків. Великому Джиму було ясно, що вони очікують на вигнання або й ще на щось гірше, і це йому було в масть. Страх – це та емоція, з якою найлегше працювати.

– Ось, – промовив він. – Такі наші браві офіцери.

Щось стиха буркнула Джорджія Руа.

– Говори голосніше, сонечко, – приставив Великий Джим долоню до вуха.

– Я сказала, що ми нічого не зробили такого, поганого, – так само, тоном пригнобленої вчителем школярки, пробурмотіла вона.

– Тоді що ж самеви зробили? – А коли Джорджія, Френк і Мел заговорили всі разом, він показав на Френкі: – Ти (і виклади гарну історію, гаспидів син).

– Ну, ми були там, – почав Френк, – але вона нас запросила…

– Точно! – скрикнула Джорджія, зчепивши руки під своїми доволі солідними цицьками. – Вона…

– Замовкни, – наставив на неї свій м'ясистий палець Великий Джим. – Один говорить за всіх. Так це мусить бути, якщо ви одна команда. Ви команда?

Картер Тібодо зрозумів, куди той хилить.

– Так, сер, містере Ренні.