Текст книги "Під куполом"
Автор книги: Стівен Кінг
Жанр:
Ужасы
сообщить о нарушении
Текущая страница: 11 (всего у книги 66 страниц) [доступный отрывок для чтения: 24 страниц]
Але найменше радості він відчував від того, що мусить вести на прогулянку собаку, тоді як надворі вже майже перша ночі. Він подумав, що вона дійсно могла відчувати наближення бар'єра; він знав, що в собак розвинене передчуття багатьох явищ, не лише землетрусів. Проте, якщо оте її дивне скиглення дійсно було пов'язане з цим, Одрі вже мусила б заспокоїтися, хіба ні? По дорозі додому він не чув міських собак, усі вони справляли гробову мовчанку. Жодна не гавкала, не вила. Не чув він також ніяких розмов про те, щоб якась скиглила перед цим.
«А може, вона собі зараз спить спокійно на своїм лежбищі біля печі?»– подумав він, відмикаючи двері.
Одрі не спала. Вона одразу підійшла до нього, не стрибаючи радісно, як то бувало зазвичай: «Ти вдома! Ти вдома! О, дяка Богові, ти вдома!»– а підволочилася,ледь не крадькома,з винувато підібганим хвостом, ніби замість ласкавого пещення по голові очікувала на удар (яких вона ніколи не отримувала). А таки й справді, вона знову скиглила. Тобто продовжувала робити те саме, що розпочала ще до появи бар'єра. На пару тижнів вона було перестала, і Расті тоді гадав, що це в неї назовсім минулося, а потім виття почалося знову, подеколи стиха, подеколи голосно. Зараз вона робила це голосно – чи, може, так лише здавалося в темній кухні, де не горіли цифрові табло на печі й мікрохвильовці і світло над мийкою, яке зазвичай залишала ввімкнутим для нього Лінда, теж.
– Перестань, дівчинко, – попросив він. – Ти перебудиш усіх в хаті.
Але Одрі не послухалася. Вона ласкаво штовхнулася головою в його коліно і підняла очі проти вузького яскравого променя ліхтарика, котрий він тримав у правій руці. Він готовий був поклястися, що в неї благальний погляд.
– Гаразд, – промовив він. – Гаразд, гаразд. На прогулянку.
Її поводок висів на цвяху біля дверей комори. Він зробив крок у тому напрямку (перед тим перекинувши через голову шнурок, повісивши собі на шию ліхтарик), але Одрі стрімко забігла поперед нього, наче не собака, а кішка. Якби не ліхтарик, він би об неї точно перечепився і впав. Імпозантне було б завершення для такого паскудного дня.
– Зачекай лише хвильку, зачекай.
Але вона гавкнула на нього й позадкувала.
– Цить! Одрі, тихо!
Замість замовкнути, вона знову загавкала, у сплячому домі це прозвучало шокуюче лунко. Він аж смикнувся від здивування. Одрі метнулася вперед, вхопила зубами його за холошу і почала задкувати до передпокою, намагаючись тягти його за собою.
Заінтригований Расті дозволив їй себе вести. Побачивши, що він іде, Одрі відпустила його штани і побігла до сходів. Подолала пару сходинок, озирнулася й гавкнула знову.
Нагорі, у їхній спальні, ввімкнулося світло.
– Расті? – голос Лін звучав сонно-похмуро.
– Так, це я, – відгукнувся він, намагаючись промовляти якомога тихіше. – Хоча насправді це Одрі.
Він рушив услід за собакою вгору по сходах. Одрі не промчала їх одним духом, як звичайно вона це робила, а раз у раз зупинялася, озираючись на нього. Для собачників міміка їхніх тварин є часто цілком зрозумілою, і зараз Расті бачив її велику тривогу. Одрі притиснула вуха до голови, хвіст так і залишався підібганим. З тихого скиглення вона перейшла на вищий рівень. Раптом Расті подумав, а чи, бува, не ховається десь у хаті злодій. Кухонні двері були замкнуті, Лін зазвичай завжди замикала всі двері, коли залишалася вдома сама з дівчатками, проте…
Лінда вийшла на сходовий майданчик, підперізуючи білий махровий халат. Побачивши її, Одрі знов гавкнула. Прозвучало це, як «геть-з-мого-шляху».
– Ану перестань, Одрі! – прикрикнула жінка, але Одрі промчала повз неї, штовхнувши її в ногу так сильно, що Лінда аж поточилася на стіну.
А собака побігла коридором у бік дитячої спальні, де все ще було тихо.
Лінда теж видобула з кишені халата ліхтарик.
– Що це тут таке коїться, заради всього святого…
– Гадаю, краще тобі повернутися до спальні, – відповів їй Расті.
– Чорта з два!
Вона побігла по коридору, випереджаючи його, тонкий яскравий промінь стрибав перед нею.
Дівчаткам було сім рочків і п'ять, вони нещодавно увійшли в той період, що його Лінда називала «фазою жіночої секретності». Одрі вже стала на задні лапи перед їхніми дверима й почала шкрябати їх пазурами.
Расті наздогнав Лінду в ту мить, як вона прочиняла двері. Лінда влетіла всередину, навіть не кинувши погляд на ліжко Джуді. Та їхня п'ятирічна донька спала.
Не спала Дженілл. Але й не прокидалася. Тієї ж миті, як два промені зійшлися на ній, Расті все зрозумів і вилаяв себе за те, що не второпав раніше того, що відбувається – того, що, либонь, триває вже від серпня, а може, й від липня. Бо те, чим дивувала їх Одрі – оте скиглення, – було добре задокументовано. Він просто не помічав правди, хоча вона зирила йому прямісінько у вічі.
Дженілл, з розплющеними очима, в яких виднілися лише білки, не билася в конвульсіях (слава Богу й за це), але тремтіла всім тілом. Вона зіштовхнула з себе ковдру ногами, мабуть, на початку приступу, і в подвійному світлі ліхтариків він побачив вологу пляму на її піжамних штанцях. Пальці в неї ворушилися так, ніби вона розминалася перед тим як заграти на роялі.
Одрі сіла біля ліжка, захоплено-уважно дивлячись на свою малу хазяєчку.
– Що це з нею? – скрикнула Лінда.
– На іншому ліжку заворушилася Джуді.
Мамуню? Вже сніданок? Я запізнилася на автобус?
– У неї епілептичний припадок, – промовив Расті.
– То допоможи їй! – заплакала Лінда. – Зроби що-небудь! Вона помирає?
– Ні, – відповів Расті, та частина його мозку, що зберегла здатність до аналізу, підказувала, що це майже напевне тільки малий епілептичний припадок – як і всі, що могли траплятися в неї раніше, інакше б вони про це вже дізналися. Але все сприймається по-іншому, коли таке відбувається з твоєю рідною дитиною.
Джуді сіла в ліжку, розкидавши навсібіч свої м'які іграшки. Очі в неї були широко розплющені від переляку, дитина не вельми зраділа, коли Лінда вихопила її з постелі й притиснула собі до грудей.
– Нехай вона перестане! Зроби щось, аби вона перестала, Расті!
Якщо це малий припадок, він сам собою припиниться.
«Прошу Тебе, Господи, нехай він припиниться сам собою», – подумав він.
Він обхопив долонями дрібно тремтячу голову Джен і спробував Легенько її підвести й покрутити, щоб перевірити, чи чисто в дихальних шляхах. Спершу йому це не вдалося – заважала чортова поролонова подушка. Він скинув її додолу. Та, падаючи, вдарила Одрі, але собака, не відриваючи від дитини закоханого погляду, тільки здригнулася.
Тепер Расті вдалося трохи відхилити назад доньчину голівку і він почув її дихання.
Не прискорене, і не чутно брутальної рвучкості, як при нестачі кисню.
– Мамуню, що трапилося з Джен-Джен? – запитала Джуді крізь плач. – Вона збожеволіла? Вона захворіла?
– Не збожеволіла, лише трішечки хвора, – Расті сам здивувався, як спокійно він говорить. – Чому б тобі не попросити маму віднести тебе вниз до нашої…
– Ні! – скрикнули обидві разом перфектно гармонійним двоголоссям.
– Гаразд, – погодився він. – Тоді поводьтеся тихенько. Не налякайте її, коли вона прокинеться, бо їй і так буде страшно.
– Трохистрашно, – виправився він. – Одрі, наша люба дівчинко. Ти наша дуже-дужегарна дівчинка.
Зазвичай такі компліменти викликали в Одрі пароксизми радощі, але не цієї ночі. Вона навіть хвостом не вильнула. Раптом собака видала короткий рик і лягла, впустивши морду на лапи. Буквально за кілька секунд Джен припинила тремтіти і очі в неї заплющилися.
– Хай мені грець, – промовив Расті.
– Що? – перепитала Лінда з ліжка Джуді, на краєчку якого вона сиділа з меншенькою на руках. – Що?
– Минулося, – відповів Расті.
Але ж ні. Не зовсім. Дженні знову розплющила очі, і вони виглядали нормальними, але нікого й нічого не бачили.
– Великий Гарбуз! – скрикнула Дженілл. – Це Великий Гарбуз у всьому винен! Треба зупинити Великого Гарбуза!
Расті її легенько струснув.
– Дженні, тобі щось привиділося. Мабуть, поганий сон наснився. Але все минулося і з тобою тепер все гаразд.
Якусь мить вона ще не приходила до тями, хоча очі рухалися, і тому він зрозумів, що дочка його бачить і чує.
– Припини Гелловін, тату! Ти мусиш припинити Гелловін!
– Гаразд, донечко, зараз же. Гелловін відміняється. Цілком.
Вона моргнула, підняла руку, щоби прибрати з лоба жмут просякнутого потом волосся.
– Що? Чому?Я ж хотіла убратися в костюм принцеси Леї! [122]122
Принцеса Лея Органа – героїня серіалу «Зоряні війни».
[Закрыть]Отак все пішло прахом в моєму житті? – заплакала вона.
Підійшла Лінда (слідом дріботіла Джуді, тримаючись за поділ матусиної спідниці) і, примовляючи: «Ти обов'язково виступиш принцесою Леєю, любонько, я тобі обіцяю», взяла Дженілл на руки.
Джен дивилася на своїх батьків здивовано, підозріливо, дещо перелякано.
– Що ви тут робите?А воначому не спить? – показала дівчинка на Джуді.
– Ти обпісялась у постелі, – радісно повідомила Джуді, а коли Джен зрозуміла, що так воно й є, заридала ще сильніше.
Расті ледь утримався, щоб не дати меншій добрячого ляпаса.
Він завжди вважав себе доволі цивілізованим батьком (особливо в порівнянні з тими, котрі подеколи нишком приводили до амбулаторії своїх дітей – кого з поламаною рукою, кого з підбитим оком), але сьогодні він себе таким не відчував.
– Це не має значення, – оголосив Расті, міцніше обіймаючи Дженілл. – Це не твоя провина. Ти була трошки захворіла, але тепер усе вже минулося.
– Її треба везти до лікарні? – спитала Лінда.
– Тільки до амбулаторії, і не зараз. Завтра вранці. Там я підберу для неї необхідні ліки.
– НЕ ХОЧУ НІЯКИХ УКОЛІВ! – заверещала Дженні, ридання її ще подужчали. Расті це сподобалося. Здорова реакція з її боку. І потужна.
– Уколів не буде, мила, тільки пігулки.
– Ти певен цього? – спитала Лінда.
Расті подивився на собаку, котра тепер мирно лежала з мордою на лапах, не звертаючи уваги на всі ці драматичні перипетії.
– Одрі певна, – відповів він. – І цієї ночі вона спатиме тут, з дівчатками.
– Bay! – скрикнула Джуді. Вона стала навколішки і театрально обняла собаку.
Расті поклав руку на плече дружині. А вона похилила голову йому на плече так, ніби в неї вже закінчилися сили тримати її прямо. – Чому це? – запитала вона. – Навіщо?
– Сам не знаю. Просто на знак подяки за те, що це був лише малий припадок.
Наразі його молитву було почуто.
БОЖЕВІЛЛЯ, СЛІПОТА, ЗЧУДУВАННЯ СЕРЦЯ
1
Джо Опудало прокинувся пізно, бо пізно ліг. Фактично, він не спав усю ніч.
Цей тринадцятирічний Джо Макклечі мав також інші прізвиська – Король штукарів і Скелетик – і жив він на Мілл-стрит в будинку № 19. Зростом під метр вісімдесят, він важив усього лише трохи більше шістдесяти восьми кіло, тож дійсно був схожим на скелет. І мав він бездоганний розум. У восьмому класі Джо вчився тільки тому, що його батьки були рішуче проти «перестрибування наперед».
Самому Джо це було по цимбалах. Його друзям (а мав він їх на диво чимало, як для сухореброго тринадцятирічного генія) також. Уроки йому давалися, як собаці бігти, а навкруги було повно комп'ютерів – їх у Мейні кожний школяр має. Деякі з найкращих сайтів, звісно, були заблоковані, але Джо легко вирішував такі проблеми. І радо ділився інформацією з найближчими друзями, до яких належали Норрі Келверт і Бенні Дрейк (Бенні, зокрема, був великим шанувальником сайту «Блондинки в білих трусиках», на якому він регулярно пасся під час щоденних занять у бібліотеці). Безумовно, така щедрість до якоїсь міри пояснювала популярність Джо, але не повністю; його просто вважали класним хлопцем. Липучка на його наплічнику містила напис, який сягав пояснення найближче: БОРИСЬ З СИСТЕМОЮ ЩОДНЯ. [123]123
«Fight the Power» – видана 1989 року пісня соціально-політично заангажованого хіп-хоп-гурту «Public Enemy» («Ворог суспільства»).
[Закрыть]
Джо мав відмінні оцінки, був надійним, а подеколи й яскравим центральним форвардом у шкільній баскетбольній команді (вже в сьомому класі брав участь у міжшкільних турнірах!), а також витіюватим гравцем у європейський футбол. Умів бринькати на піаніно і два роки тому отримав другий приз на щорічному міському конкурсі талантів за невимовно кумедний, розслаблений танець під забійний хіт Гретхен Вілсон «Біла сільська трудівниця». [124]124
«Redneck Woman».– дебютна пісня Гретхен Вілсон (нар. 1973 p.), яка принесла їй премію «Греммі» 2004 року за кращий вокал у стилі кантрі.
[Закрыть]Дорослі в залі аплодували, аж заходячись від сміху. А Лісса Джеймісон, головна міська бібліотекарка, сказала, що, аби схотів, він міг би цим заробляти собі на життя, проте амбіції Джо не простягалися аж так далеко, щоб наслідувати долю Наполеона Динаміта [125]125
Наполеон Динаміт – герой однойменного комедійного фільму 2004 року, симпатичний школяр-невдаха, який за сюжетом виборює собі популярність виконанням танку на конкурсі талантів.
[Закрыть].
– Чиста змова, – похмуро сказав Сем Макклечі, вертячи в руках медаль, яку його син отримав за друге місце. Мабуть, це було правдою: переможцем того року оголосили Дагі Твічела, котрий, ну чисто випадково, виявився братом третьої виборної. Співаючи «Місячну ріку» [126]126
«Місячна ріка» – пісня Джона Мерсера і Генрі Манчині, написана для фільму «Сніданок у Тіффані» (1961), де її виконує Одрі Хепберн; авторам і виконавиці пісня принесла премії «Оскар» та «Греммі».
[Закрыть], Твіч ще й жонглював півдесятком циркових булав.
Джо не обходило, була там змова чи ні. Він втратив інтерес до танців точно так же, як раніше втрачав його до інших справ, у яких досягав якогось рівня майстерності. Навіть його любов до баскетболу, про котру ще в п'ятому класі він думав, що вона буде вічною, почала бліднути.
Схоже, тільки пристрасть до інтернету, цієї електронної галактики безмежних можливостей, не згасала в нім.
Його омріяною метою, про яку він навіть своїм батькам не прохоплювався й словом, було стати Президентом Сполучених Штатів. «Може так статися, – думав він, – я утну танокНаполеона Динаміта на своїй інавгурації. Це шоу довічно буде висіти на Ютубі [127]127
You Tube – інтернет-ресурс, де кожен може вільно викладати і коментувати будь-які короткі відеосюжети.
[Закрыть]».
Всю першу ніч Купола Джо просидів в інтернеті. Родина Макклечі не мала генератора, але ноутбук Джо був повністю заряджений і готовий до вжитку. Крім того, він мав ще десяток запасних акумуляторів. Колись він намовив чоловік вісім друзів, котрі належали до його неформального комп'ютерного клубу, теж робити запаси, – отже, знав, де зможе дістати ще акумуляторів, якщо вони йому знадобляться. А може, й не знадобляться: у школі працював крутий генератор, тож він гадав, що без проблем зможе підзарядитися там. Якщо навіть Міллівську середню школу на якийсь час закриють, містер Оллнат, шкільний сторож, беззаперечно його підключить; містер Оллнат також був фаном сайту blondesinwhitepanties.com. Не кажучи вже про сайти, з котрих можна було качати кантрі музику, безкоштовний доступ до яких йому теж забезпечував Опудало Джо.
Тієї, першої, ночі Джо ледь не уграв свою Wi-Fi-карту [128]128
Wi-Fi – система бездротового інтернет-зв'язку.
[Закрыть], навіжено-збуджено, мов та жаба по гарячому камінню, перестрибуючи з блогу на блог. Кожний новий блогер [129]129
Блог – персональний сайт в інтернеті, де його володар, блогер, може розміщати будь-яку текстову, аудіо– чи відеоінформацію.
[Закрыть]видавав інформацію, жахливішу за свого попередника. Фактів було обмаль, натомість теорії змови буяли рясним цвітом. Джо цілком погоджувався зі своїми мамою й татом, котрі отих навіжених, що жили в інтернеті (і заради нього), називали «людьми під жерстяними ковпаками», але він і сам вірив у слушність приповістки: якщо бачиш багато конячого лайна, значить, десь поблизу знайдеться й коник.
На той час, як перша Ніч Купола перейшла в його другий день, на всіх блогах запанувала загальна версія: коника наразі зіграли не терористи, не прибульці з космосу і не Великий Ктулху, а наш старий рідний військово-промисловий комплекс. Деталі на різних сайтах відрізнялися, але три базових теорії були тотожними. За одною, Купол – це жорстокий експеримент, у якому мешканці Честер Мілла виступають усього лиш лабораторними мишками. За іншою, це експеримент, який вийшов з-під контролю (точнісінько, як у фільмі «Мряка» [130]130
«Мряка» («The Mist») – знятий 2007 року фільм за однойменною повістю (1980) Стівена Кінга.
[Закрыть], написав якийсь блогер). За третьою, це зовсім не експеримент, а холоднокровно запланований і створений привід для розв'язування війни з визначеними ворогами Америки. «І ми переможемо! – писав той блогер під ніком ToldjaSo87 – Бо з такою новою зброєю ХТО ЗМОЖЕ ВСТОЯТИ ПРОТИ НАС? Друзі, МИ В НОВІЙ АНГЛІЇ ПАТРІОТИ НАЦІЙ!!!» [131]131
Натяк на популярну комп'ютерну гру-стратегію «Становлення націй: Престоли і Патріоти» («Rise of Nations: Thrones and Patriots»).
[Закрыть].
Джо не знав, котра з цих теорій краща, якщо взагалі хоч одна з них слушна. Та його це й не обходило. Його цікавило інше: інтернет погоджувався на тому, що за цим стоїть уряд.
Саме час для проведення демонстрації, котру, звісно, очолить він. І не в місті, а на шосе 119, де вони зможуть висловити свій протест напряму системі. Спочатку участь візьмуть, мабуть, тільки його друзі, але згодом приєднаються й інші. Він щодо цього не сумнівався. Либонь, система все ще не підпускає сюди пресу, але навіть у свої тринадцять років Джо мав уже достатньо розуму, аби усвідомлювати, що це не так вже й важливо. Бо там, одягнені у військову форму, стоять людиі в декого з них принаймні за беземоційним виразом обличчя прихована робота мозку. Нехай присутність військових у цілому демонструє силу системи, проте серед того цілого ховаються особистості, з котрих дехто може виявитися потаємним блогером. Вони викладуть в інтернет свої свідчення, а хтось і проілюструє їх зробленими телефоном знімками: Джо Макклечі та його друзі несуть плакати з написами: ГЕТЬ СЕКРЕТНІСТЬ. СТОП ЕКСПЕРИМЕНТ. СВОБОДУ ЧЕСТЕР МІЛЛУ тощо, тощо…
Плакати варто розвішати й по місту, пробурмотів він. Ну, це не проблема. Всі його друзі мають принтери. І велосипеди.
Лишень почало світати, як Опудало Джо вже розіслав мейли. Потім він сяде на велосипед, заїде по Бенні Дрейка і вони почнуть діяти. А може, й Норрі Келверт заодно залучать. У вихідні колеги Джо зазвичай вставали пізно, але Джо вважав, що цього ранку в місті ніхто довго не спатиме. Ясно, що система скоро прикриє інтернет, як зробила це вже з телефонним зв'язком, але поки що інтернет – зброя Джо, зброя народу.
Настав час боротися з системою.
2
– Хлопці, підніміть руки, – промовив Пітер Рендолф. Перед новобранцями він стояв втомлений, з невиспаними очима, але почувався одночасно похмуро й радісно. Зелений автомобіль шефа на поліцейському паркінгу стояв заправлений, готовий возити його.
Новобранці (Рендолф у своїх офіційних рапортах міським виборним волів би називати їх позаштатними підручними) слухняно підняли руки. Стояло їх п'ятеро, і не тільки хлопці, була серед них і приземкувата молода жінка на ім'я Джорджія Руа. Безробітна перукарка, подружка Картера Тібодо. Це Джуніор підказав своєму батькові, що добре було б включити до їхнього гурту також жінку, щоб таким чином усіх заспокоїти. І Великий Джим зразу з цим погодився. Рендолф спершу був проти, але тільки-но Великий Джим продемонстрував новому шефові одну зі своїх найзліших посмішок, як той одразу ж здався.
І, мусив визнати він, приймаючи в новачків присягу (з повноцінним виразом доглядача порядку на обличчі), на вигляд усі вони були досить міцними. Джуніор трохи схуд за літо і геть втратив свою колишню форму небезпечного форварда шкільної футбольної команди, проте все одно явно важив близько дев'яноста кіло, та й інші, навіть дівчина, виглядали натуральними бичками.
Вони повторювали услід за ним фразу по фразі текст присяги: Джуніор стояв крайнім зліва поряд зі своїм другом Френкі Делессепсом; далі стояли Тібодо й Руа, а останнім Мелвін Ширлз. У Ширлза на лиці блукала відсторонена усмішка сільського гультяя. Рендолф геть стер би цей ідіотський вираз з його обличчя за три тижні тренування (та що там, хоч би тиждень), але він не мав на це ніякого часу.
Єдиним, у чому він не поступивсяВеликому Джиму, було право на зброю. Ренні наполягав на дозволі, наголошуючи на тому, що «вони врівноважені, богобоязні хлопці», казав, що сам готовий їх забезпечити, якщо необхідно.
Рендолф мотав головою.
– Ситуація занадто непевна. Спершу подивимося, як вони себе покажуть.
– Якщо хтось із них постраждає, поки себе показуватиме…
– Ніхто не постраждає, Великий Джиме, – запевнив Рендолф, щиро на це сподіваючись. – Це Честер Мілл. Якби тут був Нью-Йорк, все могло б бути інакше.
3
Нарешті Рендолф промовив:
– Також я віддано служитиму мешканцям цього міста і захищатиму їх.
Цю фразу вони повторили лагідно, мов учні недільної школи в батьківський день.
Навіть Ширлз, попри свою ідіотську усмішку, спромігся. І виглядали вони добре. Зброї не буде поки що, але рації вони матимуть. Гумові киї із вмонтованими ліхтариками також. Стейсі Моґґін, котра й сама тепер долучиться до патрулювання, знайшла формені сорочки для всіх, окрім Картера Тібодо. Зі складу йому нічого не підійшло – занадто широкий в плечах, але проста блакитна робоча сорочка, яку він знайшов у себе вдома, цілком годилася. Хоч не статутна, проте чиста. І сріблястий значок, приколотий над лівою кишенею, сповіщатиме кожному саме те, що має сповіщати.
Цього вже мусить вистачити.
– Тож допоможи мені Господи, – промовив Рендолф.
– Тож допоможи мені Господи, – повторили вони.
Боковим зором Рендолф помітив, як відчинилися двері. Зайшов
Великий Джим. Приєднався до Генрі Моррісона, астматика Джорджа Фредеріка, Фреда Дентона й недовірливо усміхненої Джекі Веттінгтон у дальнім кінці приміщення. Ренні з'явився, щоб побачити, як його син присягає, зрозумів Рендолф. І, оскільки він усе ще почувався незатишно після того, як відмовив новачкам у зброї (відмова Великому Джиму в будь-чому суперечила політично пристосованській натурі Рендолфа), новий шеф вдався до імпровізації, головно, щоб потішити другого виборного.
– І не дозволятиму нікому мене обсирати.
– І не дозволятиму нікому мене обсирати! – повторили вони. Піднесено. Усміхнено. Нетерпляче. Готові контролювати місто.
Великий Джим кивав і показував йому великого пальця, попри почуте лайливе слово. Рендолфу спав камінь з серця. Звідки він міг собі уявити, яким боком йому обернуться ці слова: «Я не дозволятиму нікому мене обсирати»?
4
Коли Джулія Шамвей того ранку прийшла до «Троянди-Шипшини», більшість завсідників уже поснідали і розійшлися, хто до церкви, хто на імпровізовані форуми на міському майдані. Була дев'ята година. Барбі працював сам, ні Доді Сендерс, ні Ейнджі Маккейн на роботу не з'явилися, що нікого не здивувало. Розі відбула до «Фуд-Сіті». І Енсон разом з нею. Залишалося сподіватись, що вони повернуться навантажені продуктами, проте Барбі не тішив себе надіями на це, поки не побачить покупок на власні очі.
– У нас закрито до обіду, – сказав він. – Але кава є.
– А цинамоновий рулет? – запитала з надією Джулія.
Барбі похитав головою.
– Розі їх не готувала. Намагається зекономити пальне для генератора, щоб працювати якомога довший час.
– У цьому є сенс, – погодилась Джулія. – Тоді просто кави.
Він приніс кавник і зауважив, наливаючи каву:
– У вас утомлений вигляд.
– Барбі, цього ранку коженмає втомлений вигляд. Усі жахливо налякані.
– Як справи з газетою?
– Я думала, випущу її на десяту, але виглядає на те, що вийде вона лише близько третьої дня. Це буде перший надзвичайний випуск «Демократа» з того часу, як наша Престіл якось була розлилася втричі вшир.
– Проблеми з друком?
– Та ні, поки живий мій генератор. Просто я хочу сходити до бакалії, подивитися, чи не зібралася там орда. Якщо так, додати про це в репортаж. Піт Фрімен уже мусить там знімати.
Барбі не сподобалося це слово – орда.
– Господи, я сподіваюсь, люди будуть поводитися пристойно.
– Будуть. Це ж, врешті-решт, Мілл, а не Нью-Йорк.
Барбі не був певен, що є істотна різниця між загнаними в кут польовими й міськими мишами, але промовчав. Вона краще за нього знала місцевий люд.
І Джулія, ніби прочитавши його думки, промовила:
– Звичайно, я можу помилятися. Тому-то й послала Піта. – Вона роззирнулася навкруги. За стійкою ще сиділо кілька чоловік, докінчували свої яєчні, допивали каву, і, звісно, за столом в кутку – «баляндрасником» на жаргоні янкі – затяті старигани пережовували події, що трапилися, і дискутували про те, що може трапитися надалі. Утім, у центрі ресторану залишилися тільки вона й Барбі.
– Маю до вас пару слів, – промовила вона стишено. – Перестаньте нависати, як той Кельнер Віллі [132]132
Кельнер Віллі – створений 1945 року мальований персонаж із логотипа новозеландського світлого пива «Waikato Draught».
[Закрыть], і сядьте.
Барбі слухняно сів, налив і собі кави. Йому дісталися залишки з денця кавника, тож і на смак вона була, як солярка… але ж, звісно, саме на денці й гуртуються головні сили кофеїнового воїнства.
Джулія засунула руку в кишеню сукні, витягла мобільний і штовхнула телефон по стільниці в його бік.
– Ваш полковник Кокс знову дзвонив о сьомій ранку. Гадаю, він теж не дуже виспався цієї ночі. Попросив мене передати вам оце. Він не знає, що у вас є власний.
Барбі не поворухнувся, щоб узяти телефон.
– Якщо він уже чекає на доповідь, то серйозно помилився в моїх можливостях.
– Він цього не казав. Сказав, що йому треба з вами поговорити і хоче мати з вами постійний зв'язок.
Це схилило Барбі до рішення. Він відштовхнув від себе телефон у її бік. Вона аж ніяк не здивувалась.
– Іще він сказав, що, якщо ви не отримаєте його дзвінка сьогодні до п'ятої вечора, мусите йому зателефонувати самі. Він матиме новини. Сказати вам той його забавний код?
– Давайте, – зітхнув він.
Вона написала код на серветці – крихітні акуратні циферки.
– Мені здається, вони хочуть щось спробувати зробити.
– Що саме?
– Він не сказав, у мене просто було відчуття, що в них є якісь варіанти.
– Звісно, вони мусять їх мати. Що у вас ще на думці?
– А хто вам сказав, що в мене є щось на думці?
– Просто таке в мене відчуття, – промовив він, усміхнувшись.
– Гаразд, лічильник Ґайґера.
– Я збирався побалакати про це з Елом Тіммонсом.
Ел Тіммонс був завсідником «Троянди-Шипшини» і доглядачем при міськраді. У Барбі з ним були гарні стосунки.
Джулія похитала головою.
– Ні? А чому?
– Вгадайте, хто надав Елові персональний безвідсотковий кредит, щоб він послав свого молодшого сина до університету «Християнська Спадщина» в Алабамі?
– Хочете сказати, Джим Ренні?
– Правильно. А тепер давайте перейдемо до ризику подвійної кримінальної відповідальності за один і той самий злочин. Вгадайте, хто тримає вексель на Елів снігоочисник.
– Здогадуюсь, що знов таки ж Джим Ренні.
– Точно. А оскільки ви те собаче лайно, якого виборний Ренні не в змозі геть зчистити зі своєї підошви, звертатися до залежних від нього людей вам не випадає, – вона нахилилася ближче. – Проте так трапилося, що я знаю, у кого повний набір ключів від усього цього королівства: міська рада, лікарня, амбулаторія, школи… від геть усього.
– Хто?
– Наш покійний шеф поліції. І, так трапилося, що я в добрих стосунках з його дружиною – вдовою. Вона не палає любов'ю до Джима Ренні. До того ж вона вміє тримати таємницю, якщо хтось переконає її в тому, що та того варта.
– Джуліє, її чоловік ще навіть не захолов.
Джулія з огидою згадала атмосферу похоронного салону Бові й скривила лице в сумній і відразливій гримасі.
– Можливо, й так, але кімнатної температури він уже досяг. Однак я приймаю ваше зауваження і аплодую вашій здатності до співчуття. Але… – вона вхопила його за руку. Барбі здивувався, але не відчув відрази. – Це не звичайні обставини. І тут не важливо, як сильно в неї болить душа, Бренда Перкінс усе зрозуміє. Ви мусите робити свою роботу. Я зможу її переконати в цьому. Ви секретний агент.
– Секретний агент, – повторив Барбі, і раптом його накрило парочкою небажаних спогадів: спортивний зал у Фаллуджі й заплаканий іракець, майже голий, лише в пошматованому хиджабі [133]133
Фаллуджа – давнє місто на річці Євфрат за 57 км від Багдада; хиджаб – головне покривало мусульманських жінок, якого не мають права надягати чоловіки.
[Закрыть]. З того дня, після того спортзалу, він уже не бажав залишатися секретним агентом. І от, знову те саме.
– Тож я…
Ранок був теплим як для жовтня, і хоча ресторан вже закрився (клієнти могли виходити, але не заходити), вікна було прочинено. Крізь вікно, що виходило на Мейн-стрит, долетів лункий металічний ляск і крик болю. Слідом почулися протестуючі крики.
Понад кавовими чашками, з ідентичними виразами на обличчях – здивування й побоювання – Барбі з Джулією обмінялися поглядами.
«Ось воно й починається», – подумав Барбі. Він розумів, що це не так – усе почалося ще учора, коли встановився Купол, – але водночас він знав, що все починається саме зараз.
Люди, що сиділи за стійкою, кинулися до дверей. Барбі підвівся і теж приєднався до них, за ним і Джулія.
Далі по вулиці за північним краєм міського майдану, скликаючи вірних до служби, почав бовкати дзвін на верхівці Першої Конгрегаційної церкви.
5
Джуніор Ренні почувався класно. Цього ранку лише тінь болю була присутня в його голові, і сніданок легко осів у його шлунку. Він гадав, що, либонь, навіть зможе з'їсти обід. Це було добре. Останнім часом його відвертала їжа, часто навіть від самого лише її вигляду йому хотілося ригати. А от цього ранку ні. Вівсяні млинці з беконом, бейбі.
«Якщо це апокаліпсис, – подумав він, – хай би наставав швидше».
Кожний позаштатний підручний діяв у парі з повноцінним офіцером. Джуніору дістався Фредді Дентон, і це теж було добре. Дейтон, лисий, але все ще стрункий у свої п'ятдесят, мав репутацію серйозного авторитета… але траплялися винятки. Коли Джуніор ще грав у шкільній команді, Фредді був президентом Клубу забезпечення «Вайлдкетс» і люди переказували, нібито він без винятку карав однаково всіх футболістів. За всіх Джуніор відповідати не міг, але знав, що одного разу Фредді пробачив провину Френкі Делессепсу, а самого Джуніора приватно двічі умовляв отим стандартним: «Цього разу я тебе штрафувати не буду, але надалі поводься розважливіше». Джуніору в партнери могла дістатися Веттінгтон, котра, напевне, мріяла вже під кінець першої зміни запустити якогось із хлопців собі в труси. Станок у неї – що треба, але в усьому іншому невдаха.Його не збентежив той холодний погляд, яким вона його обдарувала після присягання, коли він із Фредді проходив повз неї, вирушаючи на чергування.
«Там, у коморі, вистачить місця й для тебе, Джекі, якщо потрахаєшся зі мною», – подумав він і розсміявся. Господи, як це чудово, відчувати тепле світло в себе на обличчі! Казна-коли він почувався так гарно.
Фредді спитав, не розуміючи:
– Щось смішне, Джуніоре?
– Та нічого особливого, – відповів той. – Просто в мене все класно, от і все.
Їх завдання, принаймні цього ранку, полягало в патрулюванні Мейн-стрит («Щоб показати нашу присутність», – пояснив Рендолф), спершу пройти по одному її боці, а потім назад по іншому. Приємна служба під теплим жовтневим сонечком.
Вони проходили повз «Паливо & Бакалію», коли почули зсередини голосну суперечку. Один голос належав Джонні Карверу, завмагу і співвласнику крамниці. Другий бубонів щось, наче глину жував, і Джуніор не міг його впізнати, але Фредді Дентон підкотив очі.
– Нечупара Сем Вердро, щоб я так жив, – промовив він. – Гадство! А ще ж навіть і пів на десяту немає!
– Хто це, Сем Вердро? – перепитав Джуніор.
Вуста Фредді перетворилися на суцільну білу лінію, пам'ятну Джуніору ще з його футбольних часів. Це був той самий вираз обличчя Фредді: от, курва, нарвалися.А разом з тим: та бля, заткнися.
– Ти ще не знайомий зі сметанкою вищого товариства нашого міста, Джуньо. Зараз матимеш нагоду надолужити.
Голос Карвера мовив:
– Семмі, я й сам знаю,що вже на десяту, і бачу, що гроші в тебе є, але все одно не можу продати тобі ніякого вина. Ні зараз вранці, ні сьогодні вдень, ані пізніше ввечері. Може, й завтра теж не зможу, поки не закінчиться ця чортівня. Це наказ самого Рендолфа. Він у нас новий шеф.