Текст книги "Під куполом"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 66 страниц) [доступный отрывок для чтения: 24 страниц]

Вона знову сіла до свого «Вольво» (наліпка на бампері вицвіла, проте ще розпізнавані літери на ній читалися: ОБАМА'12! ТАК, МИ ВСЕ ЩЕ МОЖЕМО) і об'їхала поліцейський автомобіль. Усередині нього сидів, проглядаючи якийсь покладений на панель список, інший, старший коп. Вона було подумала, чи не звернутися до нього, але викинула цю ідею геть з голови.

– Увімкни радіо, – попросила вона. – Давай-но пошукаємо, може, взнаємо, що тут насправді відбувається.

Терстон увімкнув приймач, але знайшов лише Елвіса Преслі з «Джорданерами» [198]198
  «Jordanaires» – сформований 1948 року відомий вокальний гурт, який, зокрема, забезпечував бек-вокал Елвісу Преслі на його рок-н-ролових і християнських альбомах.


[Закрыть], котрі тягнули «Могутня твердиня наш Господь».

Каролін клацнула вимикачем, ледь не промовивши: «Повний комплект до цього кошмару»,але передумала. У неї залишилося єдине бажання – якомога швидше забратися з цього Страхоміста [199]199
  Алюзія на фільм 2007 року в жанрі чорної комедії «Страхомісто» («Weirdsville»).


[Закрыть].

2

На мапі дорога вздовж дачних будиночків при озері Честер мала вигляд тонкої, загнутої, майже непомітної лінії. Вийшовши з хатки Маршалла, Джуніор з Френкі трохи посиділи в машині Френкі, розглядаючи мапу.

– Нікого тут більше нема, – промовив Френкі, – Що їм тут робити о цій порі року? Як гадаєш? Пошлемо все нахер і гайда до міста? – він показав великим пальцем на хатку. – Ці самі виїдуть, а якщо й ні, то насрати.

Джуніор на хвилинку замислився, а тоді похитав головою. Вони склали Урочисту Присягу. Крім того, він не вельми прагнув скорого побачення з батьком, котрий почне його діставати питаннями, де він подів тіло преподобного. Коґґінс приєднався до його подружок у коморі Маккейнів, але батькові про це зовсім не потрібно було знати. Принаймні допоки цей великий чоловік не вимудрує способу, яким чином пришити до цього діла Барбару. А Джуніор не мав сумнівів, що його тато той спосіб обов'язковознайде. Якщо існувало мистецтво, в якому Великий Джим був майстром, то це було вміння заганяти людей в глухий кут.

«Тепер уже навіть неважливо, якщо він дізнається, що я покинув коледж, – подумав Джуніор.  – Бо я знаю про нього дещо гірше. Набагато гірше».

Вигнання з коледжу тепер здавалося йому чимось незначущим; то були дрібниці порівняно з тим, що коїлося зараз у Міллі. Та він все одно мусить бути обережним. Від батька можна чекати, що він і власного синаспробує загнати в кут, якщо цього вимагатиме ситуація.

– Джуніоре? Прийом!

– Я тут, – відгукнувся той трохи роздратовано.

– Назад до міста?

– Давай перевіримо інші будиночки. Тут лише чверть милі, а якщо повернемося до міста, Рендолф знайде нам якусь іншу роботу.

– А як ти, аби чогось поїсти?

– Де, у «Троянді-Шипшині»? Бажаєш разом з яєчнею покуштувати щурячої отрути від люб'язного Дейла Барбари?

– Він не наважиться.

– Ти так цього певен?

– Окей, окей, – Френкі завів двигун і здав назад по короткій під'їзній алеї. Яскраве листя на деревах висіло нерухомо, в повітрі відчувалася задуха. Скидалося більше на липень, аніж на жовтень. – Але цим массачусетським дурилам краще забратися звідси до того, як ми повернемося, бо інакше я познайомлю цицясту панночку з моїм шоломоносним месником.

– Буду радий її для тебе потримати, – сказав Джуніор. – Ой-йо-йо-йо-йо-йо-ой, курва мама.

3

У перших трьох будиночках явно нікого не було, вони навіть не збиралися виходити з машини. Далі дорога перетворювалася просто на пару колій, між якими здіймалася поросла травою гряда. По обох боках цього путівця густо росли дерева, їх нижні гілки вже ледь не дряпали їм дах.

– Здається, останній буде просто за ось цим-ось поворотом, – сказав Френкі. – Дорога закінчується перед цим сраним прича…

–  Глянь! – крикнув Джуніор.

З-за сліпого повороту вони виїхали просто на двох дітей, котрі стояли посеред дороги – хлопчик і дівчинка. Вони не зробили жодного поруху, щоб відскочити. Лиця в них були злякані, пусті. Якби Френкі не боявся подрати вихлопну трубу «Тойоти» об центральний горбок путівця, якби він їхав хоч трохи швидше, він би їх точно збив. А так він втопив педаль гальма і машина стала за два фути від них.

– Ох, Боже мій, як близько, – віддихнув він. – Я думав, у мене вже інфаркт приключився.

– Якщо не приключився в мого батька, то в тебе й поготів не міг, – мовив Джуніор.

– Га?

– Та то я так, – ухилився Джуніор. Діти там так і стояли. Дівчинка була старшою й вищою. Їй було, либонь, років дев'ять. Хлопчик виглядав на п'ять. Обличчя в них були блідими й замурзаними. Вона тримала малого за руку. Вона дивилася вгору на Джуніора, але хлопчик дивився прямо перед собою, немов знайшов щось цікаве для розглядання в тому місці, де була ліва фара «Тойоти».

Джуніор помітив переляк у неї на обличчі й припав перед нею на коліно.

– Любонько, з тобою все гаразд?

Проте відповів йому хлопчик. Заговорив, не відриваючи очей від фари.

– Я хочу до мами. І хочу снітати.

Тепер до Джуніора долучився й Френкі.

– А вони справжні? – промовив він нібито жартома, але водночас і не зовсім. Він торкнувся руки дівчинки.

Вона здригнулася і подивилася на нього.

– Мама не повернулася, – промовила вона тихо.

– Як тебе звуть, любонько? – спитав Джуніор. – І хто твоя матуся?

– Я Аліса Рейчел Епплтон, – відповіла вона. – А він Ейден Патрік Епплтон. Наша мама Вера Епплтон. Наш батько Едвард Епплтон, але вони з мамою розлучилися в минулому році й тепер він живе в Плейно [200]200
  Piano – північне передмістя Далласа.


[Закрыть], у Техасі. Ми живемо у Вестоні, в Массачусетсі, на Дубовій алеї номер шістдесят. Наш номер телефону… – Вона назвала цифри з беземоційною чіткістю автовідповідача довідкової служби.

– От чорт, нові массачусетські дуринди. Але хто ж іще стане палити дорогий бензин заради того, щоб побачити якісь срані дерева з їх сраним листопадом.

Тепер і Френкі вже стояв навколішках.

– Алісо, – покликав він. – Послухай-но мене, любонько. Де зараз твоя мама?

– Не знаю, – сльози, величезні прозорі краплі покотилися по її щоках. – Ми приїхали дивитися на листя. Іще ми хотіли поплавати на каяку. Нам подобається на каяку, правда, Ейді?

– Я хочу їсти, – проговорив Ейден скорбно і теж почав плакати.

Від цього їх плачу Джуніор відчув, що й сам ось-ось заплаче. Та нагадав собі, що він все ж таки коп. Копи не плачуть, у всякому разі не на службі. Він знову запитав дівчинку, де її мати, але знову відповів хлопчик.

– Вона поїхала по квасольки.

– Він так називає тістечка вупі [201]201
  Whoopie pie – найпопулярніше в штаті Мейн тістечко у вигляді двох великих м'яких шоколадних печив, прокладених кремом; рецепт походить від домашніх «вупі», які здавна виготовляють у родинах християн менонітського вчення амішів у штаті Пенсільванія.


[Закрыть], – сказала Аліса. – Але вона поїхала й по іншу їжу. Бо містер Кіл'ян не дбав про наш будиночок як слід. Мама сказала, що я зможу доглянути Ейдена, бо я вже велика дівчинка, а вона скоро повернеться, тільки з'їздить до Йодера. Сказала тільки, щоб я не дозволяла Ейді близько підходити до озера.

Джуніору прояснилася картина. Очевидно, жінка очікувала, що в будинку буде запас їжі – принаймні найнеобхіднішої, але якби вона краще знала Роджера Кіл'яна, навряд чи покладалася б на нього. Цей чолов'яга був ледащо прима-класу і нагородив своїм менш ніж видатним інтелектом усе власне потомство. Йодеру належала мізерна крамничка одразу за межовою лінією з Таркер Міллом, де головно продавалися пиво, кавовий бренді й консервовані спагеті. Звідси туди їзди якихось двадцять хвилин, плюс двадцять назад. Ось лише вона назад не повернулася, і Джуніор розумів чому.

– Вона поїхала вранці в суботу? – спитав він. – Правда, ге?

– Я хочу до мами! – заплакав Ейден. – І я хочу снітати!У мене болить живіт!

– Так, – відповіла дівчинка. – Вранці в суботу. Ми дивилися мультики, тільки тепер ми нічого не можемо дивитися, бо поламалася електрика.

Джуніор і Френкі перезирнулися. Дві ночі самі в темряві. Дівчинці років дев'ять, хлопчику десь п'ять. Джуніору не подобалося це собі уявляти.

– А у вас було хоч що-небудь поїсти? – спитав Френкі в Аліси Епплтон. – Любонько? Хоч що-небудь?

– У холодильнику лежала цибулина, – прошепотіла вона. – Ми її з'їли пополовині. З цукром.

– От курва, – вилаявся Френкі, а тоді: – Я цього не казав. Ти не чула цього від мене. Одну секундочку.

Він повернувся до машини, відкрив пасажирські дверцята і почав ритися у бардачку.

– А куди ви йшли, Алісо? – спитав Джуніор.

– У місто. Шукати маму і щось поїсти. Ми хотіли пройти повз наступну садибу і зрізати шлях через ліс. – Вона махнула рукою приблизно в північному напрямку. – Я думала, що так буде швидше.

Джуніор усміхнувся, але всередині в нього похололо. Вона махнула не в бік Честер Мілла, а в бік ТР-90. Туди, де не було нічого, а лише довгі милі лісових хащів з памолодку впереміж з болотяними ямами. Там Аліса з Ейденом майже напевне померли б з голоду. Казка про Гензеля й Ґретель, мінус хепі-енд.

«А ми вже ледь не вирішили повернути назад. Господи».

Повернувся Френкі. З батончиком «Мілкі Вей». На вигляд той був старим і пом'ятим, але все ще в обгортці. Те, якими очима ці діти дивилися на нього, нагадало Джуніору тих дітей, котрих іноді показують у теленовинах. На американських обличчях такий вираз був неприродним, жахливим.

– Це все, що я знайшов, – сказав Френкі, здираючи обгортку. – У місті ми вам знайдемо чогось кращого.

Він розломив батончик навпіл і подав шматки дітям. Батончик зник за п'ять секунд. Проковтнувши свою порцію, хлопчик по кісточки засунув собі до рота пальці. Щоки його ритмічно западали й надувалися, поки він їх обсмоктував.

«Немов той пес, що вилизує з кістки жир», – подумав Джуніор.

Він обернувся до Френкі.

– Навіщо чекати, аж поки ми доїдемо до міста. Ми зупинимося біля того будинку, де були той старий зі своєю кралею. І діти можуть їсти все, що там у них знайдеться.

Френкі кивнув і підхопив на руки хлопчика. Джуніор підняв дівчинку. Він чув запах її поту, її страху. Він гладив її по голові, ніби цими рухами міг прогнати геть той маслянистий сморід.

– З тобою буде все гаразд, любонько. – сказав він. – З тобою і з твоїм братом. З вами буде все в порядку. Ви в безпеці.

– Ви обіцяєте?

– Так.

Вона міцніше обняла його за шию. Це було чи не найкраще відчуття з тих, які Джуніор мав за все життя.

4

Західна частина Честер Мілла була найменш заселеною територією міста, отже, її очистили майже цілком, коли до дев'ятої ранку залишалося ще чверть години. Єдиним поліцейським екіпажем, який ще перебував на Малій Курві, була машина № 2, за кермом її сиділа Джекі Веттінгтон, а штурманське місце займала Лінда Еверет. Шеф Перкінс, провінційний коп старої школи, більше не керував, і жінки по-своєму насолоджувались цим незвичним станом. Чоловіки, особливо чоловіки-копи з їхніми безкінечними підначками й іржанням, таки вміли остогиднути.

– Повертаймося, чи як? – спитала Джекі. – «Шипшина» зачинена, але, може, нам вдасться випросити по чашечці кави.

Лінда не відповіла. Вона думала про те місце, де Купол перерізав Малу Курву. Після поїздки туди їй було тривожно, і не лише тому, що вартові там так само стояли до них спинами і навіть не поворухнулись, коли вона привітала їх з добрим ранком через встановлений на даху машини гучномовець. Тривожно вона почувалася через те, що на Куполі там червоною фарбою було тепер намальовано величезне X, воно висіло просто в повітрі, немов якась фантастична голограма. Це була мітка запланованої контактної точки. Здавалося неможливим, щоби випущена звідси за двісті чи триста миль ракета могла поцілити в таку крихітну цятку, хоча Расті запевняв її, що це реально.

– Лін?

Вона повернулася в «тут і тепер»:

– Звісно, їдьмо назад, якщо ти не проти.

Затріщало радіо: «Екіпаж два, екіпаж два, ви чуєте, прийом?»

Мікрофон зі штатива взяла Лінда.

– База, це екіпаж два. Стейсі, ми вас чуємо, хоча чутність тут не дуже, прийом?

– Усі це кажуть, – відповіла Стейсі Моґґін. – Сигнал поганий біля Купола, але ближче до міста зв'язок кращає. А ви ще на Малій Курві, так?

– Так, – відповіла Лінда. – Щойно перевірили Кіл'янів і Буше. Обидві сім'ї вибралися. Якщо ракета проб'є бар'єр, Роджер Кіл'ян матиме купу смажених курей.

– Влаштуємо пікнік. З тобою хоче поговорити Піт. Тобто шеф Рендолф. Прийом.

Джекі з'їхала на узбіччя й зупинила авто. В ефірі якийсь час чулося лише потріскування, потім з'явився Рендолф. Він не обтяжив себе тим, щоб привітатися, втім, як завжди.

– Екіпаж два, ви перевірили церкву?

– Святого Спасителя? – перепитала Лінда.

– Це єдина, яка мені там відома, офіцере Еверет. Хіба що індуїстська мечеть виросла там за ніч.

Лінда мала сумніви щодо того, ніби індуїсти моляться в мечетях, але вирішила, що зараз виправляти начальника не на часі. Голос Рендолфа звучав утомлено, роздратовано.

– Церква Спасителя не входить до нашого сектору, – доповіла Лінда. – Вона в секторі якоїсь пари нових копів. Здається, Тібодо і Ширлза. Прийом.

– Перевірте її ще раз ви, – наказав Рендолф ще більш роздратованим голосом. – Ніхто ніде не бачив Коґґінса, а кілька його парафіян бажають зайнятися з ним псалмопетингом, чи як там у них це називається.

Джекі приставила палець собі до скроні, скорчивши гримасу, ніби стріляється. Лінда, котрій кортіло швидше повернутися до міста й відвідати своїх дітей у Марти Едмандс, кивнула.

– Слухаюсь, шефе, – відповіла Лінда. – Зробимо. Прийом.

– Перевірте також пасторську садибу, – далі пауза. – І ще радіостанцію. Ця чортова станція ляскотить без упину, отже, там мусить хтось сидіти.

– Зробимо, – вона вже ледь не промовила кінець зв'язку,але тут їй зринула інша думка. – Шефе, чи не передавали чогось нового по телевізору? Президент нічого не оголошував? Прийом.

– У мене нема часу дослухатися до кожного слова, яке цей молодик випускає зі свого дурнуватого рота. Катайте, знайдіть падре і скажіть йому, щоб рятував звідти свою сраку. І власні сраки повертайте до міста також. Кінець.

Лінда повернула мікрофон до штатива і подивилася на Джекі.

– Повертати наші сраки до міста? – повторила Джекі. – Наші сраки?

–  Сам вінсрака, – сказала Лінда.

Їй хотілося вимовити це весело, але зауваження повисло в тиші. Якусь хвилину вони просто мовчки сиділи в машині, лише двигун гудів на холостому ходу. А потім Джекі промовила голосом тихим, ледь чутним:

– Як же це паскудно.

– Рендолф замість Перкінса, маєш на увазі?

– І він, і ці нові копи, – останнє слово вона взяла в повітрі в лапки пальцями. – Ці пацани.А знаєш що? Коли я відмічалася в дільниці, Генрі Моррісон сказав мені, що Рендолф прийняв ще двох сьогодні вранці. Вони прийшли просто з вулиці разом з Картером Тібодо, і Піт просто їх записав, не ставлячи ніяких питань.

Лінда знала, якого сорту приятелі ошиваються поряд з Картером, або в «Діппері», або в «Паливі & Бакалії», у тому гаражі, де вони зазвичай займаються тюнінгом своїх придбаних у кредит мотоциклів.

–  Ще двох? Навіщо?

– Піт сказав Генрі, що вони можуть знадобитися, якщо ракета не проб'є Купол. «Щоби утримати ситуацію під контролем», – так він сказав. І знаєш, хто вклав цю ідею йому до голови?

Лінда, звісно ж, знала.

– Принаймні вони не мають зброї.

– Дехто має. Не поліцейську, власну. Завтра – атож, якщо все не закінчиться вже сьогодні – вони її матимуть уже всі. І з сьогоднішнього ранку Піт дозволив їм їздити по двоє, замість того, щоб кожного парувати з кимсь зі справжніх копів. Це такий термін стажування, еге? Двадцять чотири години, а по факту й менше. Ти розумієш, що тепер цих пацанів більше, ніж нас?

Лінда мовчки собі це уявила.

– Гітлерюгенд, – промовила Джекі. – Ось що спадає мені на думку. Може, це й занадто, але я молю Бога, щоб усе це сьогодні вже припинилося, і мої побоювання виявилися марними.

– Я не зовсім можу собі уявити Пітера Рендолфа в ролі Гітлера.

– Я також. Мені він більше скидається на Германа Геринга. Це я маю на увазі Ренні, коли кажу про Гітлера. – Вона натиснула на газ, зробила триходовий розворот і спрямувала машину в бік Церкви Святого Христа-Спасителя.

5

Церква стояла незамкнена й порожня, генератор вимкнуто. У пастораті було тихо, але «Шевроле» преподобного Коґґінса стояв у його маленькому гаражі. Зазирнувши туди, Лінда помітила на бампері дві наліпки. На тій, що справа, був напис: ЯКЩО ВОЗНЕСІННЯ СЬОГОДНІ, ДЕХТО ІНШИЙ ПЕРЕХОПИТЬ МОЄ КЕРМО! Та, що зліва, похвалялася: МОЯ ІНША МАШИНА МАЄ 10 ШВИДКОСТЕЙ.

Лінда звернула увагу Джекі на другий напис.

– У нього є велосипед, я його бачила верхи. Але в гаражі його не видно, тож він, можливо, на ньому поїхав до міста. Економить бензин.

– Можливо, – погодилася Джекі. – Хоча нам варто перевірити в будинку, чи він, бува не послизнувся в душі, не звернув там собі в'язи.

– Це означає, що, може, нам доведеться побачити його голого?

– Ніхто не казав, що поліцейська робота мусить бути сама краса, – відповіла Джекі. – Ходімо.

Дім був замкнений, але в місті, де більшість населення становлять сезонні мешканці, поліція чудово знає, як дістатися до будинків. Вони пошукали запасний ключ у звичайних місцях. Знайшла його Джекі. Він висів на гачку з внутрішнього боку кухонної віконниці. Ним відмикалися задні двері.

– Преподобний Коґґінсе? – перед тим як увійти у відімкнуті двері, погукала Лінда. – Преподобний Коґґінсе, тут поліція, ви є вдома?

Ніякої відповіді. Вони увійшли. Нижній поверх сяяв чистотою й порядком, але Лінда відчувала якийсь дискомфорт тут. Це просто від того, що вона перебуває в чужому домі, запевнила себе Лінда. У домі релігійноїлюдини, і до того ж без її дозволу. Джекі піднялася на другий поверх.

– Преподобний Коґґінсе? Поліція. Якщо ви тут, відгукніться, будь ласка.

Лінда стояла біля підніжжя сходів, дивлячись угору. У домі відчувалося щось недобре.Раптом вона подумала про Дженілл, згадала, як її трусило і корчило. Тоді теж було недобре. Химерна впевненість прослизнула їй у мозок: якби прямо тут зараз опинилася Дженілл, у неї знову почався б напад. Атож, і вона знову почала б промовляти химерні речі. Либонь, про Гелловін і про Великий Гарбуз.

Сходи були абсолютно звичайними, але їй не хотілося підніматися ними, хотілося просто почекати, поки Джекі не впевниться, що в домі нікого нема, і тоді вони поїдуть вже до радіостанції. Але коли партнерка її погукала, Лінда пішла нагору.

6

Джекі стояла посеред Коґґінсової спальні. На одній стіні її висів простий дерев'яний хрест, а на протилежній табличка з написом: ОКО ЙОГО ПИЛЬНУЄ ГОРОБЧИКА [202]202
  «Око його пильнує горобчика» – назва написаного 1905 року білого госпела, популярність якому принесло його виконання чорними співаками; тема базується на євангельському вірші «Чи не два горобці продаються за гріш? А на землю із них ні один не впаде без волі Отця вашого» (Матвія, 10:29).


[Закрыть]. Покривало на ліжку було відвернуто. На простирадлі під ним помітні були сліди крові.

– І ось це, – покликала Джекі. – Йди-но сюди.

Лінда неохоче підійшла. Між ліжком і стіною на полірованій дерев'яній підлозі лежав перев'язаний вузлами шмат линви. На вузлах теж була кров.

– Скидається на те, що його хтось бив, – похмуро зауважила Джекі. – Либонь, так сильно, що він аж втратив свідомість. А тоді вони поклали його на… – Вона перевела погляд на партнерку. – Ні?

– Бачу, ти росла не в релігійній родині, – сказала Лінда.

– Якраз навпаки. Ми вірили у святу трійцю: Санта-Клауса, великоднього зайця [203]203
  Великодній заєць – язичницький образ-символ настання весни, що перейшов у християнську культуру германських народів; уранці на Великдень діти знаходять кошики з крашанками й цукерками, які їм вночі «приніс» великодній заєць.


[Закрыть]і зубну фею. А ти?

– У простій, як вода з водогону, баптистській сім'ї, але про такі речі, як ми оце тут бачимо, я чула. Гадаю, він займався самобичуванням.

– Йо! Це ж колись таке робили люди за свої гріхи?

– Так. І, я гадаю, це ніколи цілком не виходило з моди.

– Тоді картина яснішає. Типу того. Сходи-но до туалету, подивися, що там на бачку унітаза.

Лінда не поворухнулась. Линва з вузлами сама по собі погана річ, але загальна атмосфера будинку, якесь відчуття запустіння – це було ще гірше.

– Катай. Ніхто там тебе не вкусить, а я ставлю долар проти десяти центів, що ти в житті бачила дещо гірше.

Лінда пішла до туалету. На унітазному бачку лежали два журнали. Один благочестивий – «Горниця».Другий називався «Юні східні щілки».Лінда сумнівалася, щоб такий часопис продавали в якихось релігійних книгарнях.

– Отже, – підсумувала Джекі. – Картина ясна? Він сидить на унітазі, збиває собі олійку…

– Збиває олійку? – загиготіла Лінда, попри свою знервованість. Чи, може, через неї.

– Це моя мати так казала, – пояснила Джекі. – Словом, після того, як покінчить з цим ділом, він відривається на повну, лупить себе, замолюючи гріхи, а тоді вже лягає в ліжко і бачить солодкі азійські сни. Сьогодні він прокидається відпочилий, вільний від гріхів, робить свої вранішні релігійні процедури, сідає на велосипед і їде до міста. Годяща версія?

Версія була годяща. От лише не пояснювала вона, чому атмосфера у цьому домі здавалася їй такою негодящою.

– Пішли, перевіримо радіостанцію, – промовила вона. – Хочеться вже скоріше повернутися до міста та випити кави. Я пригощаю.

– Добре, – погодилася Джекі. – Я буду чорну. З моєю гіпотонією…

7

Присадкувата, майже вся зі скла, будівля студії РНГХ також була замкнена, проте зі змонтованих під карнизом гучномовців лунало «Добраніч, солодкий Ісусе» у виконанні такого видатного соул-співака, як Перрі Комо [204]204
  Perry Como (1912–2001) – популярний у 1940-1970-х pp. американський співак італійського походження, романтичний стиль котрого аж ніяк не стикався з агресивно-сексуальною музикою соул; пісню «Good Night Sweet Jesus» (1909) написав найвідоміший у США виконавець християнських гімнів і автор багатьох госпелів Джордж Беверлі Ші.


[Закрыть]. Позаду студії височіла радіовежа, червоні проблискові вогні на її вершечку були ледь видимі в яскравому вранішньому світлі. Біля вежі стояла довга, схожа на стодолу будівля, де, як вирішила Лінда, містився генератор і всяке інше обладнання, необхідне для ретрансляції чуда Божої любові на весь Західний Мейн, східну частину Нью-Гемпширу і, ймовірно, на інші планети сонячної системи.

Джекі постукала, потім почала грюкати.

– Там, мабуть, нема нікого, – припустила Лінда… але ж і це місце їй відгонило чимось недобрим. До того ж у повітрі тут висів якийсь дивний сморід, затхлий і хворобливий. Приблизно так завжди пахло в кухні її матері, хоч як би та її не провітрювала. Бо її мати курила, як паровоз, а пристойною їжею вважала тільки те, що сама смажила у глибокій сковороді, добряче спорядженій свинячим салом.

Джекі похитала головою.

– Ми ж чули когось, хіба ні?

Лінда не мала що заперечити, бо так воно й було. Їдучи від пасторського обійстя, вони слухали радіо і чули голос діджея, котрий вкрадливо оголосив: «Наступна пісня – чергове послання Божої любові».

Цього разу пошуки ключа тривали довше, але Джекі нарешті відшукала його в конверті, приліпленому до споду поштової скриньки. Там же лежав папірець, на якому кимсь були надряпані цифри 1693.

Ключ був дублікатом, трохи залипав, але після серії штрикань свою роботу він зробив. Увійшовши досередини, вони зразу ж почули розмірене повискування системи безпеки. Клавіатура знайшлася на стіні. Щойно Джекі набрала ті цифри, як сигнал тривоги тут же замовк. Тепер залишилася тільки музика. Перрі Комо поступився якійсь інструментальній композиції. Лінда подумала, що якось вона підозріло їй нагадує органне соло з «Ін-Е-Гадда-Да-Віда» [205]205
  «In-A-Gadda-Da-Vida» (1968) – знаменита 17-хвилинна психоделічна композиція каліфорнійського рок-гурту «Iron Butterfly» («Залізний Метелик») із довгими інструментальними соло; в оригіналі пісня мала називатися «In A Garden of Eden» («В саду Едему»), але п'яні, обкурені музиканти групи заспівали цю фразу в студії нерозбірливо і написали назву неправильно, так вона й залишилася в історії.


[Закрыть]. Динаміки в приміщенні були в тисячу разів якісніші за ті бокси, що висіли надворі, і музика звучала голосніше, майже як на живому концерті.

«Як люди можуть працювати в такому святенницькому галасі? – дивувалася Лінда – Відповідати на телефонні дзвінки? Робити якісь справи? Як їм це вдається?»

І тут теж було щось недобре. Лінда була впевнена в цьому. Це місце їй задавалося більш ніж зловісним; вона відчувала в ньому пряму небезпеку. Побачивши, що Джекі розстебнула кобуру свого службового пістолета, Лінда наслідувала її приклад. Приємно було відчувати під долонею рукоять автоматичної зброї. «Твоє дуло і твоя рукоять мене втішать» [206]206
  Алюзія на вірш із книги Псалмів, 22 розділ: «Коли я піду хоча б навіть долиною смертної темряви, то не буду боятися злого, бо Ти при мені, Твоє жезло й Твій посох – вони мене втішать!»


[Закрыть], – подумала вона.

– Агов! – гукнула Джекі. – Преподобний Коґґінсе? Чи хто-небудь?

Ніякої відповіді. За стійкою адміністратора було порожньо. Лівіше неї було двоє зачинених дверей. Прямо попереду за скляною перегородкою на всю довжину проглядалося головне приміщення. Лінда помітила там мерехтіння вогників. Ефірна студія, вирішила вона.

Джекі, тримаючись насторожі, ногою по черзі розчахнула навстіж обоє зачинених дверей. За одними виявився кабінет. За іншими на диво шикарний конференц-зал, де панував гігантський телевізор з пласким екраном. Він працював, але без звуку. На ньому, ледь не в натуральний зріст, Андерсон Купер вів репортаж, схоже, що з центральної вулиці Касл Рока. Тамтешні будинки було прикрашено прапорами й жовтими стрічками. Лінда побачила на одній крамниці плакат з написом: ЗВІЛЬНІТЬ ЇХ. Від його вигляду їй стало ще моторошніше. Низом екрана бігли титри: ДЖЕРЕЛА У МІНІСТЕРСТВІ ОБОРОНИ ПОВІДОМЛЯЮТЬ: РАКЕТНИЙ УДАР НЕМИНУЧИЙ.

– Чому ввімкнутий телевізор? – спитала Джекі.

– Бо той хтось, хто опікується радіостанцією, залишив його ввімк…

Її заглушив громовий голос.

– У виконанні Раймонда Говелла для вас звучала пісня «Христос – мій Господь і Проводир».

Жінки аж підстрибнули.

– А я, Норман Дрейк, нагадую вам три важливих факти: переший – ви слухаєте програму «Час відродження» на РНГХ, другий – Бог любить вас, і третій – Він послав Свого Сина на Голгофу померти за вас на хресті. Зараз дев'ята двадцять п'ять ранку і, як ми не втомлюємося вам нагадувати, – час збігає. Чи віддали ви вже вашесерце Господу? Почуємося за кілька хвилин.

Норман Дрейк поступився місцем якомусь солодкомовному дияволу, котрий почав рекламувати цілком записану на DVD Біблію, а головне, що сплачувати за цей товар ви могли щомісячними внесками, або повернути його назад з повною компенсацією внесків, якщо не відчували себе щасливими, як та свиня в калюжі. Лінда з Джекі пішли до вікна в студію і зазирнули крізь нього. Ніякого Нормана Дрейка чи солодкоголосого диявола там не було, але, коли після закінчення реклами в ефірі знову з'явився голос діджея, зелена лампочка загорілася червоним світлом, а червона зеленим.

– Тут автоматика, – промовила Джекі. – Ошуканство якесь.

Зазвучала музика, і ще один червоний вогник перетворився на зелений.

– Чому ж тоді в нас таке відчуття, ніби тут хтось є? Тільки не кажи мені, що ти цього не відчуваєш.

Джекі не заперечувала.

– Бо якось це чудно. Діджей навіть час оголошує. Сонечко, ця апаратура мусить коштувати неміряних грошей! Саме доречно згадати духа з машини, як ти гадаєш, скільки це може тривати?

– Либонь, поки не скінчиться пропан, поки не вимкнеться генератор.

Лінда помітила ще одні зачинені двері й розчахнула їх ногою так само, як перед тим це робила Джекі, але… на відміну від Джекі, вона витягла свій пістолет, хоча й тримала його біля стегна дулом вниз і з ввімкнутим запобіжником.

За дверима виявився туалет, порожній. На стіні в ньому висіло зображення вельми європеоїдного типу Ісуса.

– Я особа нерелігійна, – промовила Джекі. – Тому це ти мусиш мені пояснити, навіщо людям потрібно, щоб на них дивився Ісус, коли вони дуються.

Лінда замотала головою.

– Давай заберемося звідси, поки в мене дах не поїхав, – сказала вона. – Вся ця радіостанція немов втілення на суші «Марії Целести» [207]207
  «Магу Celeste» – знаменитий корабель-привид: знайдена 1872 року в Атлантичному океані абсолютно неушкоджена бригантина, яка при ясній погоді рухалася під повними вітрилами курсом з Нью-Йорка на Гібралтар з повним запасом їжі й води та цілим вантажем, але без екіпажу й пасажирів, котрі невідомо куди поділися.


[Закрыть].

Джекі тривожно роззирнулася навколо.

– Ну, атмосфера тут дійсно химерна. Твоя правда.

І зненацька вона хрипло заволала на повний голос так, що Лінда аж підстрибнула. Їй навіть захотілося просити Джекі не галасувати так, бо раптом почує і прийде хтось. Або щось.

–  Агов! Є тут хто? Останній раз питаю!

Нічого. Нікого.

Уже надворі Лінда перевела дух.

– Коли я була ще тінейджеркою, ми з друзями поїхали до Бар Харбору [208]208
  Bar Harbor – розташоване на острові Маунт Дезерт курортне місто (5 тис. мешканців) на території Національного парку Акадія в штаті Мейн.


[Закрыть]. Зупинилися на пікнік на тій мальовничій скелі. Нас було десь з півдесятка. День стояв ясний, видно було вдалечінь ледь не до Ірландії. Коли ми вже поїли, я захотіла пофотографувати. Мої друзі скакали, дуркували, лапалися, а я все відступала й відступала назад, щоб усіх упіймати в кадр. А тоді одна дівчина, Арабелла, моя краща подружка на той час, перестала підсмикувати на іншій дівчині аж під пахви труси та як закричить: «Стій, Ліндо! Стій!»Я зупинилася й озирнулася. Знаєш, що я побачила?

Джекі похитала головою.

– Атлантичний океан. Я прозадкувала аж до самого краєчку майданчика для пікніків. Там стояв попереджувальний знак, але не було ніякої огорожі чи поручнів. Ще один крок – і я б полетіла вниз. От точно таке ж, як тоді, відчуття в мене й зараз.

– Лін, та тут же пусто.

– Я так не думаю. І здається мені, що й ти так не думаєш.

– Ну було трохи моторошно, я згодна. Але ж ми перевірили всі приміщення…

– Студію – ні. До того ж телевізор працює і музика грає занадто голосно. Ти ж не думаєш, буцімто вони її постійно вмикають так гучно?

– Звідки мені знати, як роблять ці святоші? – знизала плечима Джекі. – Може, вони чекають на Апокалюксис.

–  Ліпсис.

– Та хай, як хочуть. Хочеш – перевіримо оту комору?

– Абсолютно ні, – відповіла Лінда, змусивши Джекі поперхнутися сміхом.

– Окей. Доповімо, що наявності преподобного не виявлено, правильно?

– Правильно.

– Тоді гайда до міста. По каву.

Перш ніж зайняти місце на штурманському сидінні екіпажу номер два, Лінда ще раз окинула оком спливаючу млойними аудіо-радощами будівлю студії. Навкруги не чулося жодного іншого звуку, вона зрозуміла, що не чує співу жодної пташки, і подивувалася, чи не повбивалися вони геть усі об Купол. Звісно ж, це малоймовірно. Чи ні?

Джекі кивнула на мікрофон.

– Хочеш, я наостанок крикну ще через гучномовець? Оголошу, якщо хтось тут ховається, нехай бере ноги в руки і драпає до міста? Бо – я оце лише щойно подумала – вони могли нас злякатися.

– Чого я насправді хочу, так це щоб ти нарешті перестала тут зависати і мерщій везла нас звідси.

Джекі не сперечалася. Вона розвернулася на короткій під'їзній алеї в бік Малої Курви і спрямувала машину на Честер Мілл.

8

Минав час. Грала релігійна музика. Повернувся в ефір Норман Дрейк і оголосив, що зараз дев'ята тридцять чотири Східного денного часу. Господь любить вас. Слідом пішла реклама «Уживаних автомобілів Джима Ренні», яку читав другий виборний особисто.

– Наша традиційна осіння виставка-продаж, і, Боже, якого тільки в нас не завалялося товару! – воркував Великий Джим жартівливо-покаянним голосом. – У нас є «Форди», є «Шеві», є «Плімути»! Ми маємо рідкісний «Додж Рем» і навіть ще рідкісніший «Мустанг»! Народ, я маю не один, не два, а цілих три«Мустанги», усі як новенькі, один з них знаменитий кабріолет V6, і кожен з них іде з уславленою християнською гарантією Джима Ренні. Ми обслуговуємо те, що продаємо, ми кредитуємо і робимо все це за вельми помірними цінами. А саме зараз, – він загиготів ще покутніше, – Ми мусимо просто розчистити нашу територію! Отже, приїзди, сусіде! Кавник завжди гарячий: САМ СКОРИСТУЙСЯ Й КОЖНОМУ ПЕРЕКАЖИ – НАЙКРАЩЕ ОБСЛУГОВУЄ ВЕЛИКИЙ ДЖИМ!

У дальнім кінці студії відчинилися стиха двері, котрих не зауважила жодна з жінок. За ними ще більше перемигувалося вогників – Ціла галактика. Приміщення, не більше за комірчину, було захаращене дротами, сплітерами, рутерами і всякими-різними електронними причандалами. Ви могли б сказати, що для людини там просто немає місця. Але Майстер був не просто худим, він був ущент охлялим. Лише глибоко утоплені в черепі очі його блищали. Шкіра в нього була бліда, вкрита плямами. Завернуті всередину рота губи спочивали на майже позбавлених зубів яснах. Одягнений він був у брудні штани й сорочку, а білизна для його курчачих стегенець стала далеким минулим. Сумнівно, щоб навіть Саммі Буші впізнала свого пропалого чоловіка. В одній руці він тримав сендвіч з желе й арахісовим маслом (тепер він міг їсти тільки м'якеньке), а в другій «Глок-9».