Текст книги "Під куполом"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 66 страниц) [доступный отрывок для чтения: 24 страниц]

Він підійшов до вікна, яке дивилося на стоянку, з наміром вискочити й постріляти зайд, якщо вони ще тут; він цього мало не зробив, коли вони перебували всередині. Тільки трохи був злякався. Бо насправді демонів убити неможливо. Коли їхні людські тіла помирають, вони просто перелітають в іншого носія. А перебуваючи між тілами демони мають вигляд чорних дроздів. Майстер сам це бачив у власних снах, котрі траплялися в ті рідкісні тепер моменти, коли він міг заснути.

Але зайди поїхали. Для них тутешній атман [209]209
  Атман – світова Душа або чийсь персональний метафізичний дух в індійській філософії.


[Закрыть]виявився занадто потужним.

Ренні наказав йому прикрити діло, Майстер Буші так і зробив, але йому, мабуть, доведеться знову поставити варитися кілька каструль, бо велика партія тиждень тому була відправлена до Бостона, а в нього вже майже закінчився продукт. А йому ж треба курити. Останнім часом його атмантільки цим і живився.

Проте поки що в нього є. Він зав'язав з блюзовою музикою, яка так багато значила для нього в той період життя, коли він був ще Філом Буші – Бі Бі Кінг, Коко Тейлор і Гончак Тейлор, Мадді й Виючий Вовк, навіть невмирущий Малюк Волтер [210]210
  Зірки чорного блюзу: В. В. King (1925) – співак і гітарист «блюзовий мільйонер»; Koko Taylor (1928–2009) – «королева традиційного блюзу»; Theodore Roosevelt «Hound Dog» Tqylor (1915–1975) – шестипалий гітарист; Muddy Waters (1915–1983) – «батько чиказького блюзу»; Howlin' Wolf (1910–1976) – співак, гітарист, губний гармоніст; Marion Walter Jacobs (1930–1968) – видатний губний гармоніст.


[Закрыть]– і трахатися теж зав'язав; він навіть майже перестав випорожнюватися, запори в нього тривали з червня. А загалом усе було гаразд. Що нищить тіло, те годує атман.

Він знову уважно огледів стоянку і дорогу, аби упевнитися, чи не ховаються десь там демони, а тоді засунув пістолет собі ззаду за пояс і вирушив до будівлі складу, котрий в останні часи став більше схожим на фабрику.

9

Расті Еверет стояв і дивився на склад позаду лікарні. Він присвічував собі ліхтарем, бо вони з Джинні Томлінсон, котра тепер очолювала адміністрацію медичної служби Честер Мілла, – здуріти можна! – вирішили відімкнути електропостачання усім підрозділам, які його нагально не потребували. Ліворуч під окремим навісом гуркотів великий генератор, доїдаючи залишки пропану з глибин свого тривкого поточного балона.

«Більшість балонів пропали, – казав Твіч, і, о Господи, так воно й є. – Згідно з карткою на дверях, їх мусило б бути сім, а наявні лише два».

Тобто Твіч помилився. Бо тут був лише один. Расті провів променем ліхтаря по синьому напису ЛІК КР,нанесеному трафаретом на сріблястому боці балона нижче логотипу постачальної компанії «Мертва Ріка» [211]211
  «Dead River» – заснована 1909 року в Західному Мейні газонафтова компанія, названа за ім'ям притоки річки Андроскоггін.


[Закрыть].

– А я тобі казав, – промовив голос Твіча за спиною в Расті, змусивши його здригнутися.

– Неправильно казав. Тут тільки один.

– Брехня! – ступив Твіч крізь одвірок. Він роззирнувся, поки Расті присвічував йому ліхтариком вздовж великих стелажів із різноманітним майном лікарні, які оточували порожнє місце в центрі комори, і виправився: – Ні, небрехня.

– Ще б пак.

– Відважний керманичу, хтось краде в нас пропан.

Расті важко було в таке повірити, але іншого пояснення не існувало.

Твіч присів навпочіпки.

– Глянь-но сюди.

Расті припав на коліно. Майданчик площею чверть акра позаду лікарні лише влітку покрили свіжим асфальтом і, оскільки морозів, від яких він міг потріскатися чи здутися (принаймні поки що), не траплялося, він виглядав, як гладесеньке чорне полотно. Легко було помітити сліди коліс перед зсувними дверми складу.

– Схоже на те, що тут побував міський фургон, зауважив Твіч.

– Або будь-який інший великий фургон.

– І все ж таки варто було б перевірити комору позаду міськради. Моя не має віри до Великий Вождь Ренні. Твіч вважає його поганий чаклун.

– Навіщо б йому було забирати наш пропан? У виборних свого повно.

Вони пішли до шпитальної пральні, також тепер відімкненої від електрики. Біля дверей там стояла лава. На цегляній стіні висіла табличка: ПАЛИТИ ТУТ БУДЕ ЗАБОРОНЕНО З 1-го СІЧНЯ. ПОЧИНАЙТЕ КИДАТИ ПАЛИТИ ЗАРАЗ, ЩОБ УНИКНУТИ РІЗКОЇ ЛОМКИ!

Твіч дістав свої «Марлборо» і запропонував Расті. Расті заперечливо відмахнувся, потім подумав і таки взяв сигарету. Твіч дав підкурити йому, потім сам підкурив.

– Звідки ти знаєш? – спитав він.

– Звідки я знаю що?

– Що в них свого повно. Ти перевіряв?

– Ні, – відповів Расті. – Але, якщо їм здумалосяпоцупити, то чому саме в нас? І не тільки тому, що вкрасти щось із місцевої лікарні виглядає непристойним для людей вищих класів, у них же там практично поряд пошта. Могли б поживитися в поштарів.

– А може, Ренні зі своїми приятелями поживилися там ще раніше. Скільки там могло бути, до речі? Один балон? Два? Дріб'язок.

– Я не можу зрозуміти, навіщо їм взагаліміг знадобитися газ? У цьому нема ніякого сенсу.

– Тут ні в чому нема сенсу, – сказав Твіч і позіхнув так смачно, що Расті почув, як у нього зарипіли щелепи.

– Ти зробив усі процедури, чи не так? – Расті на якусь мить подивувався сюрреалістичному сенсу свого запитання. Після смерті Гаскелла сам він став головним лікарем, а Твіч, котрий був санітаром лише три дні тому, став тим, ким до того був Расті: фельдшером.

– Йо, – зітхнув Твіч. – Містеру Карті не пережити наступного дня.

Расті ще тиждень тому думав так само про Еда Карті, котрий перебував на останній стадії раку шлунка, а той все ще тримався.

– Кома?

– Яволь, сенсей.

Решту їхніх пацієнтів Твіч міг перерахувати на пальцях однієї руки – і це, розумів Расті, було величезне щастя. Він подумав, що й сам міг би відчути себе щасливим, аби не почувався так втомлено і тривожно.

– Джордж Вернер, на мою думку, стабільний.

Вернер, мешканець Східного Честера, шістдесятирічний і гладкий, пережив у День Купола інфаркт міокарда. Расті вважав, що він виплутається… цього разу.

– А щодо Емілі Вайтхаус… – Твіч знизав плечима. – З нею не так добре, сенсей.

Сорокарічну, без жодної унції зайвої ваги Еммі Вайтхаус також уразив інфаркт приблизно через годину після того, як трапився інцидент з Рорі Дінсмором. З нею все було набагато гірше, ніж із Джорджем Вернером, бо вона була навіженою аматоркою фізичних вправ для здоров'я і страждала на те, що доктор Гаскелл називав «спортивним шоком».

– Дівчинка Фріменів поправляється, Джиммі Серойс тримається, а Нора Ковленд цілком у порядку. Після ланчу випишемо. Отже, в цілому не такі вже й погані справи.

– Так, – погодився Расті. – Але далі буде гірше. Я тобі гарантую. І… якби у тебе трапилася катастрофічна травма голови, ти схотів би, щоб тебе оперував я?

– Аж ніяк, – відповів Твіч. – Я не втрачаю надії, що скоро з'явиться Грегорі Хаус.

Расті загасив сигарету в бляшанці й кинув погляд на їхню спорожнілу комору. Може, вартойому зазирнути до комори позаду міської ради – чим це може зашкодити?

Цього разу позіхнув уже він.

– Чи довго ти зможеш отак триматися? – спитав Твіч. З його голосу пропала вся грайливість. – Я питаю тільки тому, що тепер ти єдиний, кого наразі має наше місто.

– Скільки треба, стільки й буду. Мене непокоїть лише те, що через утому я можу щось напартачити. Ну, й зіткнутися з чимось, що виходить за рамки набору моїх умінь, – він згадав Рорі Дінсмора… і Джиммі Серойса. Про Джиммі думати було важче, бо Рорі був уже недосяжним для можливих медичних похибок. Натомість Джиммі…

Расті уявив себе в операційній, як він прислухається до неголосного пікання апаратури. Побачив себе, як він розглядає голу бліду ногу Джиммі з чорною лінією, проведеною в тім місці, де треба зробити розріз. Уявив Дагі Твічела в ролі анестезіолога-дебютанта. Відчув, ніби Джинні Томлінсон вкладає скальпель йому в обтягнену гумовою пальчаткою долоню, побачив, як вона дивиться на нього поверх маски своїми холодними синіми очима.

«Бережи мене, Боже, від цього», – подумав він.

Твіч поклав свою долоню на руку Расті.

– Не переймайся, – промовив він. – Не забігай зайве думкою в майбутній день.

– Та де там. Тут і на годину наперед загадувати важко, – відповів Расті, підводячись з лави. – Піду-но я до амбулаторії, подивлюся, чи не стряслося там чогось. Дякувати Богові, зараз уже не літо; опинилися б у нас на руках тисячі три туристів та сімсот дітей з таборів відпочинку.

– Хочеш, я з тобою?

Расті похитав головою.

– Чому б тобі знову не сходити до Еда Карті? Подивитися, чи він іще в світі живих.

Расті кинув ще один погляд на газову комору і вже тоді поплентався за ріг будівлі й далі по діагоналі в бік амбулаторії на дальньому кінці під'їзної алеї лікарні імені Кетрін Рассел.

10

Звичайно, Джинні була в лікарні; перед тим, як виписати додому місіс Ковленд, вона робила останнє зважування її новонародженому немовлятку. У приймальні амбулаторії чергувала сімнадцятирічна Джина Буффаліно, за плечима в якої було рівно шість тижнів медичної практики, і то в ролі санітарки-волонтерки. Вона зустріла Расті поглядом очей засліпленої автомобільними фарами дикої кізочки, від чого йому серце йойкнуло, але в приймальні було пусто, і це вже гарно. Вельмигарно.

– Ніяких дзвінків? – спитав Расті.

– Один. Від місіс Венціано, що живе неподалік Чорної Гряди. У неї дитина застрягла головою між рейками манежу. Вона хотіла, щоб приїхала швидка. Я… я сказала їй, щоб намастила дитині голову оливковою олією і спробувала сама. У неї вийшло.

Расті розквітнув усмішкою. Можливо, буде толк з цієї дівчини. Джина, явно з величезним полегшенням, усміхнулася йому навзаєм.

– Тут порожньо нарешті, – промовив Расті. – І це чудово.

– Не зовсім. Тут міс Ґрінелл, її, здається, Ендрія звуть? Я її залишила в третьому, – Джина завагалася. – У неї доволі розстроєний вигляд.

Звеселіле було серце Расті знову обірвалося. Ендрія Ґрінелл. І розстроєна. Це означає, вона хоче новий рецепт на оксиконтин. Котрого він, при здоровому глузді, не має права виписувати, навіть якщо в Енді Сендерса цих пігулок вагон.

– Гаразд, – він було вже зробив пару кроків коридором до оглядового кабінету номер три, та тут же зупинився. – Ти не присилала мені повідомлення.

Джина спалахнула.

– Вона мене попрохала цього не робити.

Расті це здивувало, але лише на секунду. Хай Ендрія має свої проблеми з ліками, але вона аж ніяк не тупа. Вона просто знала, що Расті перебуває в лікарні і, скоріш за все, разом з Твічем. А Дагі Твічел не хто-небудь, а її молодший братик, котрий навіть у свої тридцять дев'ять залишається для Ендрії тим, кого вона мусить захищати від ницих фактів реального життя.

Расті зупинився проти дверей з табличкою 3, намагаючись набратися духу. Мусить бути важко. Ендрія не якийсь нахабний п'яниця з тих, що заявляють, ніби алкоголь не створює для них ніяких проблем, і не схожа вона на тих метамфетамінників, кількість котрих явно зросла за останній рік чи більше. Те, що Ендрія сама цілком усвідомлює свою залежність, прибирає можливість настрахати її цим, а відтак ускладнює сам процес лікування. Звісно, після падіння вона неймовірно страждала. Оксиконтин тоді прислужився найкраще, притлумив біль, вона змогла спати, можна було розпочати терапію. Не її провина в тому, що ліки, котрі їй так допомогли тоді, це ті сам ліки, що їх декотрі з лікарів називають селюцьким героїном.

Він відчинив двері й увійшов, репетируючи подумки відмову. «Ласкаво,але несхитно, – повторював він собі. – Ласкаво, але несхитно».

Вона сиділа в кутку на стільці під плакатом про холестеринові жахи, ноги щільно стулені, голова похилена над сумочкою в неї на колінах. Крупна жінка, котра зараз виглядала невеличкою. Якоюсь такою, немов применшеною. Вона підняла голову, і Расті побачив, яке в неї змарніле обличчя – зморшки біля губ поглибилися, шкіра під очима майже чорна, – він передумав і вирішив, що випише їй рецепт на рожевому бланку з блокнота доктора Гаскелла. Можливо, коли вже закінчиться ця криза з Куполом, йому пощастить намовити її до програми детоксикації; хай навіть через загрозу розповісти про все її брату, якщо не інакше. Бо вельми рідко йому траплялося бачити таку нагальну потребу.

– Еріку… Расті… У мене біда.

– Я розумію. Бачу. Я випишу…

– Ні! – схоже було, вона дивиться на нього з жахом в очах. – Ні в якому разі, навіть якщо я благатиму! Я наркоманка і мушу позбавитися цієї залежності! Я старий непотріб, справжнє чмо!

Обличчя її геть зморщилося. Вона намагалася розправити його вольовим зусиллям і не змогла. Натомість затулилася руками. Гучні, конвульсійні ридання, котрі так важко було чути, проривалися крізь її пальці. Расті підійшов, припав біля неї на коліно, обняв її однією рукою.

– Ендріє, дуже добре, що ти хочеш це припинити, це просто чудово! – але зараз, можливо, не найкращий для цього час…

Вона подивилася на нього заплаканими, почервонілими очима.

– Ти маєш рацію, це найгіршийчас, але зробити я мушу це саме зараз! І ти нічого не казатимеш Дагі й Розі. Можеш мені допомогти? Можна взагалі такого досягти? Бо сама я не змогла, ніяк. Ці ненависні рожеві пігулки! Я кладу їх до шухляди й наказую собі «сьогодні більше жодної!», а за годину знову їх ковтаю! Ніколи в житті я не була в такому безладі, як тепер. – Вона понизила голос, ніби сповіщаючи велику таємницю: – Я боюся, що це вже зовсім не спина, я боюся, це мій мозокнаказує спині так жахливо боліти, щоб я не припиняла приймати ці чортові пігулки.

– А чому саме зараз, Ендріє?

Вона лише помотала головою.

– Так ти мені можеш допомогти чи ні?

– Так, але якщо ти гадаєш, що матимеш щось на кшталт похмілля, забудь. По-перше, у тебе будуть… – на мить він побачив, як Дженні теліпає в ліжку, як вона бурмоче щось про Великого Гарбуза. – У тебе будуть корчі.

Вона чи то не зрозуміла, чи то залишила це без уваги.

– Як довго?

– Щоб пройти фізичний період? Два тижні. Може, три.

«І це було б дуже швидко, якщо пощастить», – подумав він, але промовчав.

Вона стиснула йому руку. Пальці в неї були зовсім холодні.

– Це довго.

Вельми неприємна думка зринула в голові Расті. Либонь, це просто миттєва параноя, спричинена стресом, проте переконлива.

– Ендріє, тебе хтось шантажує?

– Ти смієшся? Кожен тут знає, що я приймаю ці пігулки, це маленьке місто. – Що, на думку Расті, аж ніяк не було схоже на відповідь. – Який можливий найкоротший строк?

– З ін'єкціями В ₁₂, плюс тіамін і вітаміни, ймовірно, днів десять. Але тобі буде дуже погано. Ти майже не зможеш спати, з'явиться синдром неспокійних ніг. І то не слабенькі симптоми, недарма наркомани називають очищування зістрибуванням.До того ж хтось мусить зменшувати тобі дози – хтось, хто триматиме таблетки і не даватиме тобі більше, скільки б ти не благала. Бо ти обов'язково їх проситимеш.

– Десять днів? – перепитала вона з надією. – І це теж може закінчитися на той час, так? Цей Купол?

– Може, навіть сьогодні вдень. Ми всі на це сподіваємося.

– Десять днів, – повторила вона.

– Десять днів.

«Але, – подумав Расті, – тобі хотітиметься цих проклятих пігулок до кінця життя».Проте цього він також не промовив.

11

Як для понеділка, на ранок у «Троянді-Шипшині» було на диво багато люду… але ж, звісно, в історії міста ще ніколи не траплялося такого понеділка. Проте клієнти доволі слухняно розійшлися, коли Розі оголосила, що гриль припиняє працювати й відкриються вони знову не раніше від п'ятої вечора.

– А тоді ви, можливо, поїдете всі до Касл Рока, щоб попоїсти в «Моксі»! – підсумувала вона, викликавши шквал аплодисментів, бо всі знали, що «Моксі» – це ще та брудна забігайлівка.

– Ланчу не буде? – спитав Ерні Келверт.

Розі поглянула на Барбі, але той підняв руки на рівень плечей. Не питай мене.

– Сендвічі, – відповіла Розі, – поки ще не закінчилися.

На це знову пролунали аплодисменти. Люди поводились дивовижно оптимістично цього ранку: чулися жарти, лунав сміх. Мабуть, найкращим свідченням поліпшення ментального здоров'я в місті слугував той куток ресторану, де стояв вщент обсаджений баляндрасниками їхній стіл.

Телевізор у кутку, тепер ввімкнутий на Сі-Ен-Ен, прислужився теж. Говорючі голови не мали про що розповідати, окрім повторювання непевних чуток, але більшість із них звучали обнадійливо. Кілька науковців, у котрих встигли взяти інтерв'ю, сказали, що ракети мають шанс пробити Купол і нарешті покінчити з цією кризою. Один з них повідомив, що шанси на успіх перевищують вісімдесят відсотків.

«Звісно, сам він сидить у Массачусетському технологічному інституті в Кембриджі.– подумав Барбі. – Він собі може дозволити оптимізм».

Уже чистячи гриль, Барбі почув стук у двері. Озирнувся і побачив Джулію Шамвей, до якої тулилося троє юних підлітків. Поряд з ними вона скидалася на вчительку середньої школи під час польових занять. Барбі, витираючи руки об фартух, пішов відкрити.

– Якщо ми пускатимемо кожного, кому раптом схотілося поїсти, у нас ніяких запасів не вистачить, – роздратовано кинув Енсон, шаруючи ганчіркою спорожнілі столи. Розі поїхала до «Фуд-Сіті», сподіваючись купити там ще м'яса.

– Не думаю, що вона хоче їсти, – сказав Барбі й виявився правим.

– Доброго ранку, полковнику Барбара, – привіталася Джулія зі своєю фірмовою усмішкою Мони Лізи. – Мені хотілося б називати вас майор Барбара, як…

– Як у п'єсі [212]212
  «Майор Барбара» (1905) – одна з найвідоміших п'єс Бернарда Шоу (1856–1950).


[Закрыть], я знаю. – Барбара не раз вже чув таке раніше. Тисячі разів чув, точніше. – Це ваша команда?

Один із дітей був надзвичайно худим, високим хлопцем з кучмою темно-русявого волосся; другий – приземкуватий, у мішкуватих шортах і майці репера 50 Центів [213]213
  5 °Cent – артистичний псевдонім відомого гангста-репера ямайського походження, справжнє ім'я якого Кертіс Джеймс Джексон (нар. 1975 p.).


[Закрыть]; третьою була гарненька дівчина з блискавкою на щоці. Радше намальованою, ніж витатуйованою, але все одно це додавало їй шарму впевненої в собі особи. Барбі збагнув: якщо він скаже їй, що вона нагадує Джоан Джетт [214]214
  Joan Jett (нар. 1959 p.) – рок-гітаристка, співачка в образі бунтарки, пік популярності якої минув у 1980-ті pp.


[Закрыть]у шкільному віці, дівчинка не зрозуміє, про кого мовиться.

– Норрі Келверт, – відрекомендувала Джулія, торкаючись ліктя бунтівного дівчиська. – Це Бенні Дрейк. А ця довготелеса фігура належить Джозефу Макклечі. Вчорашня демонстрація протесту це була його ідея.

– Хоча я й на думці не мав, що хтось може постраждати, – сказав Джо.

– У тому, що трапилося, нема твоєї вини, – заспокоїв його Барбара. – Тому не переймайся.

– А ви справді такий крутий гусак, що раптом так високо злетіли? – спитала Норрі.

– Ну, – розсміявся Барбі. – У мене і в мріях не було стати крилатим гусаком, та я й не зміг би, аби навіть дуже цього схотів [215]215
  Гра слів: XSM-73 Goose – крилата ракета без боєголовки, яка використовується вкупі з бойовими ракетами для дезорієнтації протиракетної оборони суперника.


[Закрыть].

– Але ж ви знаєте тих солдатів, вартових, так же? – наполягала Норрі.

– Ну, не особисто. По-перше, вони морська піхота. А я служив у сухопутній армії.

– Ви й зараз служите в армії, як каже полковник Кокс, – уточнила Джулія. Фірмовий відсторонений півусміх залишався в неї на обличчі, але очі аж танцювали від збудження. – Ми можемо побалакати з вами? Юний містер Макклечі має одну ідею, як на мене, просто блискучу. Аби лиш спрацювала.

– Спрацює, – запевнив Джо. – Коли йдеться про комп'ютерну херн… штуки, в цьому ділі – якрутий гусак.

– Ходімо до мого кабінету, – кивнув Барбара і повів їх за стійку.

12

Так, ідея видавалася блискучою, але вже було близько половини на одинадцяту, і якщо їм дійсно йшлося про те, щоб вона спрацювала, ворушитися треба було швидко. Барбі обернувся до Джулії.

– Телефон у вас із со…

Раніше ніж він закінчив фразу, Джулія поклала телефон йому на долоню.

– Номер Кокса в пам'яті.

– Чудово. Якби ж то я лише знав, як тієї пам'яті дістатися.

Телефон узяв Джо.

– Ви що, з середньовіччя з'явилися?

– Аякже! – погодився Барбі. – Тоді були шляхетні лицарі усі, а леді шлялись без трусів.

Норрі на це щиро розреготалася, піднявши вгору стиснуту в кулак руку, і Барбі ритуально пристукнув по її маленькому кулачку своїм великим.

Джо натиснув пару кнопок на крихітній панелі. Послухав, а тоді вручив слухавку Барбі.

Мабуть, Кокс так і сидів, тримаючи руку на своєму телефоні, бо, коли Барбі підніс Джуліїн телефон собі до вуха, той уже балакав.

– Як воно там у вас, полковнику? – питав Кокс.

– Загалом усе гаразд.

– І це тільки початок.

«Легко тобі говорити», – подумав Барбі.

– Гадаю, все буде гаразд, допоки ракета не відскочить, або не проб'є Купол і наробить великої шкоди в лісі й на фермах на нашому боці. Цьому, втім, зрадіють мешканці Честер Мілла. А що кажуть ваші специ?

– Небагато, ніхто не робить ніяких прогнозів.

– По телевізору ми чуємо дещо інше.

– Я не маю часу відстежувати версії говорючих голів. – Барбі відчув по голосу Кокса, що той знизав плечима. – Ми сповнені надій. Ми віримо, що маємо шанси. Якщо так можна висловитися.

Джулія складала докупи й розводила долоні, питаючи цим жестом: «Що там нового?»

– Полковнику Коксе, я тут сиджу з чотирма друзями. Один з них юнак на ім'я Джо Макклечі, і в нього народилася вельми цікава ідея. Хочу передати йому зараз слухавку… – Джо так різко замотав головою, що аж волосся зателіпалося. – …щоб він вам сам пояснив. – І він вручив телефон Джо. – Розповідай.

Джо заговорив, спочатку невпевнено, спотикаючись на всіляких ну, гм, розумієте,але щойно ідея знову захопила його уяву, він розігнався і став красномовним. Потім він слухав. Невдовзі почав посміхатися. А за якийсь час промовив:

– Йо, сер! Дякую, сер! – і повернув телефон Барбі. – Заціни, перед тим, як запустити ракету, вони спробують збільшити потужність нашого Вай-Фай [216]216
  Wi-Fi – система бездротового інтернет-зв'язку


[Закрыть]! Господи-Спокусе, це так круто! – Джулія вхопила його за руку, і Джо виправився: – Вибачте, міз Шамвей, я хотів сказати Ісусе.

– Не переймайся, ти дійсно зможеш це зробити?

– Ви жартуєте? Без проблем.

– Полковнику Коксе? – спитав Барбі. – Щодо Вай-Фай це правда?

– Ми не в змозі завадити вам робити будь-що, чого б вам не заманулося, – відповів Кокс. – Ви, здається, самі мені це недавно доводили. Але натомість ми можемо допомагати. У вас буде найшвидший у світі інтернет, принаймні сьогодні. До речі, той ваш хлопець вельми тямовитий.

– Так, сер, у мене теж склалося таке враження, – сказав Барбі й показав Джо великий палець. Хлопець сяяв.

Кокс промовив:

– Якщо ідея цього хлопця спрацює і ви все запишете, не забудьте зробити копію для нас. Ми зі свого боку, звісно, теж будемо знімати, але відповідні спеціалісти захочуть побачити, як удар виглядає з вашого боку Купола.

– Гадаю, ми зможемо зробити ще краще, – сказав Барбі. – Якщо Джо встигне все налагодити, все місто зможе побачити це наживо.

Цього разу кулак підняла Джулія. І Барбі, широко усміхаючись, пристукнув по ньому.

13

– Чорти його забирай, – промовив Джо.

Через поштивий страх на обличчі тринадцятирічний хлопець зробився на вигляд восьмирічним. Куди й поділася з його голосу самовпевнена зверхність. Разом з Барбі він стояв ярдів за тридцять від того місця, де в Купол упиралася дорога Мала Курва. Не на солдатів він дивився, хоча вони якраз обернулися до них – це попереджальна стрічка і велике червоне Xна Куполі так його вразили.

– Вони прибирають звідси свій бівуак, чи як ви це називаєте, – промовила Джулія. – Наметів уже нема.

– Звісно. Десь через… – Барбі поглянув на годинник, – дев'яносто хвилин тут буде доволі спекотно. Синку, тобі краще поспішати.

Але тепер, коли вони врешті опинилися на порожній дорозі, Барбі почав сумніватися, чи дійсно Джо зможе зробити те, що пообіцяв.

– Йо, але… ви бачите дерева?.

Спершу Барбі не зрозумів. Кинув погляд на Джулію, та знизала плечима. Тоді Джо показав рукою, і він побачив. Дерева по той бік Купола пританцьовували під середньої сили осіннім вітром, скидаючи кольоровими спалахами з себе листя, яке кружляло поміж самотніх морських піхотинців. На боці Мілла гілки ледь похитувалися і більшість дерев стояли ще в повному вбранні. Барбі був упевнений, що повітря проникає крізь бар'єр, але кволо. Купол гасив вітер. Він згадав, як вони з Полом Джендроном, чоловіком у картузі «Морських Псів», підійшли до струмка і побачили, як дибиться вода.

– Листя тут виглядає, – промовила Джулія, – ну, не знаю… якимсь апатичним.Безвільним.

– Бо на їхньому боці вітер, а в нас лише дихання млявого бризу, – сказав Барбі, сам сумніваючись, чи в тім причина. Чи хоч приблизнов тім причина. Але який сенс було мудрувати про якість повітря в Честер Міллі, якщо вони ніяк не могли на це вплинути? – Давай, Джо. Роби свою справу.

По дорозі сюди вони заїхали на «Пріусі» Джулії до Джо додому, щоб він узяв свій PowerBook. (Місіс Макклечі змусила Барбі заприсягнути, що він поверне їй сина живим і неушкодженим, і Барбі нічого не залишалося, як дати клятву.) Тепер Джо показував на дорогу.

– Тут?

Барбі прикрив долонями собі обличчя з боків, оцінюючи напрямок на червоне X.

– Трохи лівіше. Ти можеш прорепетирувати, подивитися, як воно буде?

– Йо, – Джо відкрив і ввімкнув PowerBook. Як завжди, миленько прозвучала стартова мелодія фірми «Макінтош», але Барбі подумав, що ніколи в житті перед його очима не поставало більш сюрреалістичного видовища, ніж цей сріблястий комп'ютер із жевріючим екраном посеред дороги Мала Курва з її латаним асфальтом. Це йому здалося перфектним апофеозом трьох попередніх днів.

– Акумулятор свіжий, отже, він мусить працювати щонайменше шість годин, – сказав Джо.

– А чи не перемкнеться він у режим сну? – спитала Джулія.

Джо подарував їй фірмовий погляд типу «мамуню, я вас прошу»й обернувся до Барбі.

– Якщо ракета засмажить мій Про, ви обіцяєте купити мені новий?

– Тобі купить Дядько Сем, – пообіцяв Барбі. – Я власноруч подам вимогу.

– Солодко звучить.

Джо нахилився до ноутбука. Понад екраном у нього було встановлено невеликий сріблястий циліндр. Це, як пояснив йому Джо, нове комп'ютерне чудо, що зветься ай-Сайт [217]217
  iSight – веб-камера, яка випускається компанією «Apple» з 2003 року.


[Закрыть]. Він поклав пальці на клавіатуру і натиснув ENTER, на екрані вмить висвітилося яскраве зображення Малої Курви. З рівня землі кожна крихітна вибоїна, кожна нерівність дороги виглядала горою. На середньому плані Барбі побачив фігури морпіхів вище колін.

– Є в нього картинка, сер? – спитав один з них.

Барбі підвів голову.

– Скажімо так, морський піхотинцю, якби я був інспектором, ви б зараз виконували віджимання за допомогою підошви мого черевика, встановленого на вашій сраці. У вас подряпина на носку лівого чобота. Це неприпустимо на небойовому чергуванні.

Морпіх опустив очі вниз, собі на чобіт, де дійсно була подряпина. Джулія розсміялася. А Джо ні. Він не відволікався.

– Задуже низько. Міз Шамвей, а чи нема у вас чогось у машині, що ми могли б використати як… – Він показав рукою десь на три фути від рівня дороги.

– Є, – відповіла вона.

– І принесіть, будь ласка, мій рюкзачок, – попросив Джо. Він ще трохи почаклував з комп'ютером і простягнув руку. – Мобільник?

Барбі вручив йому телефон. Джо набрав номер з блискавичною швидкістю. А тоді:

– Бенні? О, Норрі, окей. Ви там, друзі? Добре. Я певен, ви ніколи не бували в пивниці раніше. Готові? Чудово.Так і тримайте. – Він послухав, що йому звідти казали, і вишкірився. – Та ви що? Чуваки, у мене тут такий сигнал, це просто супер.Вай-Фай вони розігнали так, що аж гуде.Бувай. – Він склав телефон і знову віддав його Барбі.

Повернулася Джулія з рюкзаком Джо і картонкою, в якій лежали залишки надзвичайного недільного випуску «Демократа». Джо поставав ПаверБук на картонну коробку (раптове підняття зображення від рівня землі аж спричинило в Барбі легке запаморочення), перевірив його й оголосив, що все в абсолютному стані. Порився у своєму рюкзаку, дістав звідти чорну коробочку з антеною і підключив її до комп'ютера. Солдати по той бік Купола збилися в гурт, зацікавлено спостерігаючи ці маніпуляції. «Тепер я знаю, як почуваються рибки в акваріумі», – подумав Барбі.

– На вигляд нормально, – промурмотів Джо. – Зелене світло.

– А не треба зателефонувати твоїм…

– Якщо все працює, вони самі подзвонять, – перебив Джо і тут же додав: – Ого, а тут можуть бути перешкоди.

Барбі подумав було, що він має на увазі щось комп'ютерне, проте хлопець туди навіть не дивився. Барбі простежив за його поглядом і побачив зелений автомобіль шефа поліції. Той рухався не швидко, але мигалка на його даху пульсувала. З-за керма виліз Піт Рендолф. З пасажирського сидіння (машина трохи колихнулася) вибрався Великий Джим Ренні.

– А що це вам таке, пекельники, здумалося тут робити? – запитав він.

У куртці в Барбі запищав телефон. Він ткнув його в руку Джо, при тому сам не відривав очей від виборного й шефа поліції, котрі наближалися до них.

14

Вивіска над дверима «Діппера» волала: ПРОСИМО ДО НАЙБІЛЬШОГО ТАНЦЗАЛУ В МЕЙНІ! І вперше за всю історію цього придорожнього закладу на його танцювальному майданчику було не протовпитися об одинадцятій сорок п'ять ранку. Томмі й Вілла Андерсони самі вітали гостей біля дверей, точнісінько ніби якісь проповідники, що припрошують парафіян до церкви. У даному випадку Першої церкви рок-гуртів прямо з Бостона.

Спочатку аудиторія поводилася стримано, бо на екрані не було нічого, окрім єдиного слова: ЧЕКАННЯ. Бенні з Норрі підключили апаратуру й увімкнули телевізійний кабель у гніздо 4. І раптом на екрані на повний зріст з'явилася дорога Мала Курва, з усіма кольорами яскравого листя, що осипалося навкруг вартових морських піхотинців.

Натовп вибухнув аплодисментами й схвальними вигуками.

Бенні дав п'ять Норрі, але Норрі цього було замало; вона поцілувала його просто в губи, і то міцно. Це була найщасливіша мить у його житті, це відчуття було навіть кращим за те, коли він зумів залишитися у вертикальному стані, роблячи на повному ходу йоржа.

– Дзвони! – нагадала йому Норрі.

– Зараз, – відповів Бен. Він відчував, що обличчя в нього палає, немов вогнем обпечене, але посміхався. Він натиснув ПЕРЕНАБІР і приклав телефон до вуха. – Чувак, ми отримали! Зображення таке круте, що…

– Х'юстон, у нас проблема, – перебив його Джо.

15

– Не знаю, що вам, люди, тут здумалося робити, – промовив шеф Рендолф, – але вимагаю пояснень, а цю річ вимкніть, поки я їх не отримав, – показав він на ПаверБук.

– Сер, вибачаюся, – гукнув один з морських піхотинців з нашивками молодшого лейтенанта. – Це полковник Барбара, і він отримав офіційну санкцію уряду на проведення даної операції.

Великий Джим відповів на це найсаркастичнішою зі своїх усмішок. На шиї в нього пульсувала вена.

– Цей чоловік полковник хіба що над лайдаками. Він куховарить у місцевому ресторані.

– Сер, згідно отриманого мною наказу…

Великий Джим погрозив пальцем молодшому лейтенанту.

– Служба, у Честер Міллі єдиним урядом, який ми визнаємо, є наш власний, і я його офіційний представник, – він обернувся до Рендолфа.

– Пітере, якщо цей хлопець не бажає вимикати сам цю річ, висмикни шнур.

– Я не бачу тут шнура, – відповів Рендолф, переводячи погляд то на Барбі, то на лейтенанта морської піхоти, то на Великого Джима. Він почав пітніти.

– Тоді наступи чоботом на той бісів екран! Просто розтопчи його!

Рендолф зробив крок. Джо, на вигляд наляканий, але рішучий, затулив собою ящик, на якому стояв його ПаверБук. Телефон він так і тримав у руці.

– Не смійте! Це моя приватна власність, і я не порушую ніяких законів!

– Містере Рендолф, відійдіть, – промовив Барбі. – Це наказ. Якщо ви все ще визнаєте уряд країни, в котрій живете, ви мусите його виконувати.

Рендолф озирнувся назад.

– Джиме, може…

– Ніяких може, – обірвав його Великий Джим. – Зараз тільки туткраїна, в якій ти живеш. Вирубай той клятий комп'ютер.

Джулія підступила до ПаверБука, вхопила комп'ютер і повернула його так, що камера тепер націлилася на новоприбульців. Кучерики, вибившись із розтріпаної консервативної ділової зачіски «вузликом», прилипли їй до розпашілих щік. У Барбі майнула думка: якою надзвичайно красивою вона зараз виглядає.